Конференції

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Сасовська Ольга Володимирівна

аспірантка кафедри вікової та педагогічної психології Східноєвропейського

національного університету

імені Лесі Українки

м. Луцьк

Постановка наукової проблеми та її значення. У сучасному суспільстві відбулися кардинальні зміни, пов’язані з поширенням Інтернет-мережі у різні сфери діяльності людини. Розвиток нових технологій у сфері телебачення та інформаційно-комунікаційних технологій (інтернет, соціальні мережі, мобільна комунікація) люди дедалі більше стають інформаційно залежними. Більше того, соціальні мережі стали невід’ємним елементом спілкування учасників онлайн-комунікації. На сьогодні проблема залежності від віртуального світу набирає все більших масштабів. Психологи, терапевти, психіатри давно порушують питання про розвиток патологічної залежності людей від Інтернет-мережі. Вона подібна до залежності від азартних ігор, наркотичної та алкогольної залежності тощо. Людина, яка «проживає» у віртуальному світі, фактично не контролює себе, вона втрачає свою волю, свободу вибору. Більше того, якщо трапляються випадки неможливості доступу до інтернету, дана залежність виявляється в зміні поведінки людини - вона стає неспокійною, агресивною, неконтрольованою. Саме тому, популярність Інтернет-мережі привернула нашу увагу до теоретичних та емпіричних досліджень даного феномену.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема комп’ютеризації сучасного суспільства та надмірного використання інтернету знайшла своє широке представлення як у працях зарубіжних та вітчизняних науковців, котрі вивчають різні її аспекти. Дослідження особливостей психічних станів людини під час надмірного використання комп’ютера (І. Бєлавіна, Дж. Грохол, І. Тютюнник), небезпека надмірного користування мережею Інтернет (Ю. Бабаєва, М. Мандель, K. Янг), впливу Інтернет-мереж на особистість та мотиваційну складову Інтернет-соціалізації (А. Засєкін, І. Лещук, А. Лучинкіна, М. Назар, Л. Найдьонова, Т. Фісенко та інші), розгляду інтернет-залежності як різновиду адиктивної поведінки особистості (Б Браун, М. Холл, М. Шоттон) тощо.

Мета статті полягає в теоретичному аналізі наукових джерел поняття інтернет-адикції у сучасній психологічній науці.

Результати теоретичного дослідження. Для розуміння та аналізу феномену інтернет-адикція розпочнемо з уточнення даного поняття.

У вітчизняній та зарубіжній літературі поняття «залежність», «адикція», «адиктивність» розглядаються здебільшого як тотожні. Термін «адикція» – це копія з англійського терміна addiction, що означає пристрасть, схильність, звикання, наркоманію, пристрасть, залежність [4].

Науковці, які вивчають проблеми адиктивної поведінки вважають, що це одна із форм руйнівної, деструктивної поведінки. Значення термінів «адикція», «адитивність» потрібно трактувати як форму девіантної поведінки, тобто такої поведінки, що відхиляється від соціальних етичних та моральних норм. Залежність настільки захоплює особистість, що починає управляти нею. Людина стає безпорадна перед своєю залежністю. Вольові зусилля слабшають і не дають змоги протистояти адикції [5].

Вперше термін «інтернет-залежність» був запропонований американським психіатром І. Голдбергом, для описання паталогічного нездоланного потягу до використання Інтернету [6]. Неадекватне використання інтернету не тільки заподіює шкоду психологічному здоров’ю людини, але й негативно впливає на його міжособистісні відносини у суспільстві.

До психологічних факторів інтернет-залежності можна віднести:¬

нав'язливе бажання перевірити електронну пошту;
постійне очікування наступного виходу в мережу;
почуття задоволення від спілкування в мережі межує з ейфорією;
відсутність доступу до неї викликає неспокій, агресію, роздратування при вимушених відволіканнях;
небажання сприймати критику такого способу життя та неусвідомлення соціального статусу;
втрата кола живого спілкування;
нехтування власним здоров'ям;
розлади сну, зміна режиму сну;
часті депресивні стани;
слабкість вольового контролю;
високий рівень нейротизму;
підвищена емотивність;
екстернальність;
неадекватне прийняття себе;
неадекватна самооцінка;
сором’язливість;
прагнення до незалежності;
наявність соціальних фобій;
почуття самотності та відсутність взаєморозуміння;
схильність до фантазій та азартних ігор, тощо.

Український науковець Л. Гуменюк розгядає поняття «інтернет-адикції» як форму деструктивної поведінки, що виявляється у прагненні відходу від фруструючої соціальної реальності за допомогою зміни свого психічного стану шляхом фіксації уваги на Інтернет-ресурсах [3, с. 9].

Залежність від інтернету та соціальних мереж, як зауважує А. Войскунський, розуміється широко і включає в себе такі форми її прояву:

пристрасть до роботи з комп'ютером;
пошук інформації у інтернет-мережі;
пристрасть до опосередкованих Інтернетом азартних ігор, онлайн-ігор та інтернет-покупок;
залежність від спілкування у соціальних мережах, від участі у інтернет-іграх і телеконференціях;
залежність від порнографічних сайтів, обговорення сексуальної тематики в мережі.

Крім того, науковець наводить такі критерії, що визначають залежність: пріоритетність на залежності, зміна настрою, конфліктність [2].

Таким чином, інтернет-залежність формується переважно у осіб, які мають схильність до певних психологічних особливостей особистості, серед них: слабкість вольового контролю, високий рівень нейротизму, підвищена емотивність, екстернальність, неадекватне самосприйняття, неадекватна занижена або завищена самооцінка, незадоволеність собою, сором’язливість, прагнення до незалежності, наявність соціальних фобій, почуття самотності та відсутність взаєморозуміння, неусвідомлення соціального статусу, схильність до фантазій та азартних ігор тощо.

Висновок. Отже, інтернет-адикція є розладом деструктивнї поведінки, що руйнує ефективність людської діяльності. Небезпека інтернет-адикції проявляється також в тому, що групою ризику є особистості, у яких несформована вольова сфера, життєві цінності, неадекватне самоприйняття, відвищена емоційність – ті психічні явища, що визначать її життєвий шлях. Аналіз наукової літератури з теми дослідження показав, що проблема інтернет-адикції є досить актуальною і включає ряд нерозкритих питань. Зокрема, недостатньо уваги приділено вивченню проблеми психологічних аспектів прояву інтернет-залежності у різний віковий період, а саме у період підлітковго віку. Перспективами подальших досліджень вважаємо вивчення психологічних особливостей особистості підлітків з різними формами інтернет-адикції.

Список використаної літератури

Боголюбська А. Залежності та шляхи їх подолання / А. Боголюбська // Психолог. – 2007. – №41. – С. 25-28.
Войскунский А.Е. Актуальные проблемы психологии зависимости от Интернета // Психологический журнал. /Войскунский А.Е. – 2004. - № 1. – С. 90–100.
Гуменюк Л. Й. Соціально-психологічні фактори інтернет-адикції / Л. Й. Гуменюк // Наук. вісн. Львів. держ. ун-ту внутрішніх справ. – 2013. – С.10–19.
Інтернет-залежність [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D1%8BD%D0%B5D1%.
Короленко Ц. П. Психосоциальная адиктология / Ц. П. Короленко, Н. В. Дмитриева. – Новосибирск : Ослиб, 2001. – 251 с.
Goldberg I. Internet Addictive Disorder [Electronic resource] / I. Goldberg // – [Cited 2010, 8 Dec.]. – Available from: http://www.psycom.net/iadcriteria.html.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Буланцева Лілія,

Брожко Наталія,

Панасюк Олександр

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Науковий керівник

Куц-Бурдейна Олександра Олександрівна

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Сьогодні великий інтерес представляє питання впливу фізичних вправ на функціональний стан і здоров’я молодої людини. У системі підготовки юнаків фізичне виховання є важливим засобом формування здорового способу життя, розвитку й відновлення фізичних і духовних сил, реабілітації та корекції здоров’я. Застосування вправ з обтяженнями разом з іншими засобами сприяє усуненню, навіть дефектів будови тіла. На думку вчених [1], естетична сторона фізичної культури наближає її до справжнього мистецтва. Розвиток атлетизму, як чинника, що впливає на фізичне оздоровлення молоді, набуває великого значення як в Україні, так і в інших державах світу. На думку І. Гайдук, 2006 та І.П. Щура, 2004 [2;7], у фізичному вихованні підлітків і юнаків ефективно використовувати фізичні вправи анаеробного спрямування, які позитивно впливають на показники їх фізичного розвитку та рухової підготовленості.

Застосовувалась методика спрямована, переважно, на виховання силової витривалості. Вправи виконувались з помірною і малою величиною обтяження, але при цьому підвищувалось дозування у підходах і зменшувалась тривалість відпочинку між підходами і серіями. Вся програма занять поділялась на два комплекси вправ. До першого комплексу були включені вправи для розвитку верхньої частини тіла (м’язів: шиї, грудей, верхньої частини спини, рук і верхнього плечового поясу). До другого — вправи для розвитку нижньої частини тулуба (тазових м’язів, м’язів нижніх кінцівок). Ці комплекси виконувались по черзі, через тренування. Вправи на розвиток м’язів черевного пресу і нижньої частини спини включались у кожне заняття. У вступній частині заняття групи виконували розминку з загально розвиваючих вправ (10-15 хв). Базові вправи першого комплексу виконувались у перші 4 тижні в 1—5 підходах по 10—12 рухів у кожному підході. Допоміжні вправи — 2—3 підходи по 12—15 рухів. Усі вправи другого комплексу програми виконувались у 3—5 підходах по 15—20 рухів у кожному. Всі вправи починаючи з 16 тижня занять виконувались по 10-15 підходів, в ізотонічному режимі (позитивна фаза тривала 1 с., негативна — 2 с.). Вправи спрямовані на розвиток м’язів черевного пресу і нижньої частини спини виконувались у 3 підходах по 20-30 рухів (у швидкому темпі) на початку і в кінці тренувального заняття. Тривалість пауз між підходами коливалась від 2 хв. на початку занять (перші чотири тижні) до 1 хв., а в деяких випадках до 30 с. на наступних етапах. Підвищення навантаження в другій експериментальній групі відбувалось за рахунок збільшення ваги снаряду, при цьому силові вправи чергувались з вправами на розслаблення. Включались короткочасні ізометричні вправи. Підготовка в групі була спрямована на розвиток абсолютної сили.

На початку січня 2019 року було проведено підсумкове вимірювання досліджуваних, після чого визначалась динаміка фізичного розвитку та рухової підготовленості юнаків за період експерименту.

Результати дослідження показали декілька різну динаміку фізичного розвитку і рухової підготовленості представників окремих груп, які займались за різними тренувальними програмами. Зміст програми експериментальної групи , спрямований на зниження індексу маси тіла за рахунок зменшення надлишкової (жирової) маси тіла, у підсумку вплинув на цей показник. Відбулось значне зменшення жирової маси досліджуваних. Також відбулось значне покращення витривалості юнаків експериментальної групи, особливо силової і швидкісно-силової (найбільша позитивна динаміка серед усіх учасників експерименту)[1, 3, 4].

Анаеробна витривалість досліджуваних цієї групи теж зазнала позитивної динаміки із статистичним підтвердженням у іншій групі в тестуванні анаеробної витривалості вірогідних змін не виявлено. Таким чином методика, застосована в цій групі вплинула не тільки на антропометричні показники, а і на удосконалення рухових здібностей досліджуваних. Зниження жирової маси і як слідство загальної маси тіла, паралельно з розвитком м’язової системи, здійснило значний вплив на розвиток різних компонентів витривалості, і не тільки. Крім цього спостерігаються вірогідні позитивні зрушення абсолютної станової сили й вибухової сили м’язів-розгиначів нижніх кінцівок і спини. Зниження ваги тіла з одночасним зміцненням м’язів дозволило досліджуваним першої експериментальної групи стати більш спритними і гнучкими. Розвиток абсолютної сили позитивно вплинув на інші силові показники. Покращилась швидкісно-силова підготовленість молодих людей експериментальної групи)[5,6].

Таким чином можна стверджувати, що акцентований розвиток абсолютної сили позитивно впливає на удосконалення швидкісно-силових якостей, силової витривалості і, навіть, спритності. Крім цього під впливом навантажень спрямованих на розвиток абсолютної сили зросла м’язова маса тіла, що вплинуло на збільшення загальної маси тіла, індексу маси тіла та інших антропометричні показники, зокрема окружність грудної клітини.

Література:

1. Апанасенко Г.Л. Санологія (медичні аспекти валеології): підручник для лікарів-слухачів закладів (факультетів) післядипломної освіти / Г.Л. Апанасенко, Л.А. Попова, А.В. Магльований. – Львів, ПП «Кварт», 2011. – 303 с.

2. Гайдук І. Атлетична гімнастика в системі фізичного виховання дітей старшого шкільного віку / І. Гайдук // Молода спортивна наука України: Зб. Наук. Праць з галузі фізичної культури та спорту. Вип. 10: У 4-х т. — Львів: НВФ «Українські технології», 2006. — Т.1. — С 141—144.

3. Карпман В.Л. Исследование физической работоспособности у спортсмена / В.Л. Карпман, З.Б.Белоцерковкий, И.Л. Гудков. – Москва: Физкультура и спорт, 1974. – 95 с.

4. Огарь Г. О. Вплив програм силового тренування з навантаженнями різної спрямованості на фізичний розвиток і рухову підготовленість юнаків 15—17 років / Г.О. Огарь, В.А. Санжаров, В.І.Ласиця, Є.Г.Огарь // Теорія та методика фізичного виховання. - 2011. - № 10. - С. 37.

5. Пирогова Е.А. Влияние физических упражнений на работоспособность и здоровье человека / Е.А. Пирогова, Л.Я. Иващенко, Н.П Страпко. – Киев: Здоровье, 1986. – 252 с.

6. Сергієнко Л.П. Спортивна метрологія: теорія і практичні аспекти /Л.П. Сергієнко. — К.: КНТ, 2010. — 776 с.

7. Щур И.П. Бодибилдинг и фитнес / И.П. Щур, В.П. Щур, О.П. Щур. — Ростов н/Д : Феникс, 2004. — 215 с.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Видавська Людмила,

Поліщук Олександр,

Калкатин Аліна

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Науковий керівник

Куц-Бурдейна Олександра Олександрівна

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Серед уражень хребта, що супроводжуються неврологічними проявами, найбільш часто зустрічаються дегенеративно-дистрофічні процеси. Вони відносяться до найбільш розповсюдженої патології, а питома вага неврологічних проявів дегенеративно-дистрофічних уражень хребта становить значну частку усіх захворювань периферичної нервової системи.

Больові синдроми при дегенеративно-дистрофічних захворюваннях хребта частіше вражають людей працездатного віку (75-90% захворюваності). Захворювання мають схильність до затяжного перебігу з неодноразовими рецидивами, призводять не тільки до тимчасової, а й стійкої втрати працездатності, маючи при цьому тенденцію до зростання. Дегенеративно-дистрофічні захворювання хребта Серед безпосередніх причин вертеброгенного болю, викликаного дегенеративно-дистрофічними змінами хребта, найчастіше зустрічаються наступні стани.

Вважається, що здебільшого причиною виникнення вертеброгенного больового синдрому є остеохондроз хребта, який є проявом дегенеративного ураження міжхребцевого диску з залученням тіл хребців, міжхребцевих суглобів, в подальшому – тіл суміжних хребців, зв’язкового і м’язевого апарату. Остеохондроз хребта є системним мультифакторним процесом, в розвитку якого грають травматичний, віковий, дисгемічний, гормонально-ендокринний, імунологічний, спадковий і деякі інші чинники.

Міжхребцеві диски відіграють велику роль у біомеханіці хребта. Вони виконують роль зв'язувань і своєрідних суглобів, а також є буферами, що пом'якшують струс хребта. Пульпозна частина хряща виконує роль «пружини», на якій знаходиться вищий хребець. При дистрофії диск втрачає вологу, ядро його висихає і розпадається на окремі сегменти, фіброзне кільце втрачає еластичність, розм'якшується і виснажується. У диску з'являються тріщини, розриви і щілини. При поширенні тріщини на всі шари кільця в просвіт хребетного каналу через неї випадають окремі сегменти секвестру ядра або ядро цілком. Випираюча ділянка диску васкуляризується, у ній спостерігається розростання фіброзної тканини. Утворюються крайові кісткові розростання – остеофіти, характерні для дистрофічних змін у міжхребцевих дисках, розвивається деформуючий артроз у вигляді розростань країв суглобних поверхонь спондилоартроз.

Остеофіти, що розташовуються у просвіті хребетного каналу, так само, як і грижі, можуть викликати симптоми здавлення спинного мозку і його корінців. Н. С. Косинська запропонувала розрізняти дві форми дистрофічних процесів: дегенеративно-дистрофічні стани і дегенеративно-дистрофічні враження. Ці дві форми можуть простежуватися і при остеохондрозі.

Перша форма: дистрофічні зміни розташовуються в центральній частині диска. Вони виникають порівняно рано, прогресують, руйнують диск, приводять його до дуже виражених змін і закінчуються його фібротизацією. Ця форма вражає практично всю популяцію і тому повинна розглядатися як закономірна, фізіологічна, вікова. Вона є субстратом остеохондрозу – старіння.

Друга форма: поширення дистрофічного процесу на периферійні, іннервовані шари фіброзного кільця, на прилеглі до дисків багато іннервовані повздовжні зв'язування хребта викликає виникнення різноманітних, болючих дикалгій місцевих, відбитих і рефлекторних симптомів, дуже різноманітних і багато представлених, що додають остеохондрозу характер захворювання. Вони були об'єднані Я. Ю. Попелянським у групу за назвою «рефлекторні синдроми остеохондрозу». Надалі руйнування фіброзного кільця насичуючими його тріщинами приводить у ряді випадків до порушення міжхребцевої фіксації і до виникнення іншої групи ортопедичних симптомів і синдромів – до нестабільності хребетного сегмента.

Різноманіття патологічних синдромів складає остеохондроз – хвороба розповсюджена і досить багатолика.

На цей час виявлено багато причин виникнення остеохондрозу, що дозволяє розробляти конкретні практичні рекомендації для лікування і профілактики цього захворювання.Лікувальні заходи повинні бути спрямовані на прогнозування загострення і попередження повторення хвороби. При цьому необхідно дотримувати етапність у лікуванні: лікарня – поліклініка – курорт)[2, 5].

Безумовно, загальні принципи лікування остеохондрозу є єдиними для всіх відділів хребта. Однак перераховані раніше особливості шийного відділу віддають шийному остеохондрозу в порівнянні з поперековим ряд відмінних рис, що значно впливають на методи лікування цього захворювання. Лікування повинне бути комплексним, патогенетичним і індивідуальним. Вибір методів лікування визначається наявністю в хворого визначених клінічних синдромів і ступенем патологічних змін у рухових сегментах хребта. Комплексне – отримують сполученням декількох методів; патогенетичне – з урахуванням фази, стадії і клінічного синдрому захворювання. Індивідуальне – враховуючі клінічні прояви в даного хворого й особливості реакції його організму на ті або інші лікувальні заходи.

Найбільш ефективними є ЛФК і фізіо-бальнеотерапія, застосовувані в комплексі з різноманітними засобами і методами сучасної реабілітації.

Швидкий протибольовий рефлекторний вплив роблять сучасні портативні фізіотерапевтичні апарати індивідуального користування: «ЧЭНС», «БИОТОНУС», «ЭЛЕАН».

Виражені рефлекторні м'язово-тонічні реакції вимагають призначення засобів і методів м'язової релаксації: теплові процедури (однак глибоке прогрівання тканин хребта, наприклад діатермія на хребет, протипоказано в зв'язку з посиленням набряку), водолікування, механотерапія, масаж з виключенням грубих прийомів, інфільтрація напружених м'язів новокаїном. Показана голкорефлексотерапія, що добре знімає м’язове навантаження)[1, 3, 4].

При шийному «прострілі» ведучим патогенетичним фактором болю є ірритація (подразнення) вегетативних волокон хребетного сегмента. У цьому випадку крім анальгетиків застосовують електролікування; діадинамофорез з новокаїном, ампліпульсотерапію з попередньою дарсонвалізацією, еритемну дозу УФО (при шийному «прострілі» недоцільно, може підсилити біль). Для зняття болю високоефективне використання лазеротерапії, внутрішкірних, підшкірних блокад (новокаіном або лідокаїном) і голкорефлексотерапії.

Якщо у хворого є ознаки випадання функції нервових корінців, доцільне застосування прозеіну чи галантоміну. При м'язових атрофіях – механотерапія, рефлексотерапія, масаж, ЛФК, аплікації.

При психічних порушеннях, що виникають унаслідок тривалого болючого синдрому або ж як результат декомпенсації передхворобливої неповноцінності психіки, показані психотерапія і медикаментозні седативні і снотворні засоби. Раціональна психотерапія спрямована на корекцію масштабу переживання хворого, правильну і трудову адаптацію, навчання прийомам аутогенного тренування і релаксації м'язів.

Література

1. Герус А. И.. Яювская А. С.. Орлова Е. В. Остеохондроз, лечение, реабилитация, профилактика средствами и методами физической культуры. Минск, 1993. 20с.

2. Горяная Г. А. Избавьтесь от остеохондроза. Киев, 1991. 42 с.

3. Горяная Г. А.. Щитов B. C. Методические рекомендации по применению нетрадиционной физической культуры в профилактике остеохондроза позвоночника. Киев, 1990. 25с.

4. Гречко В. Е. О шейном остеохондрозе. Знание, М„ 1982. 96 с.

5. Лечебная физкультура при травмах и заболеваниях нервной системы. // под ред. O. K. Марченко. К.. КТИФК. 1990.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Волкович Волк,

Крижанівська Анастасія,

Кислуха Наталія

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Науковий керівник

Куц-Бурдейна Олександра Олександрівна

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Здоров'я та фізична підготовленість студентської молоді є важливим чинником фізичного потенціалу української нації. Але дослідження останніх років доводять, що зі вступом у вищі навчальні заклади для молоді характерним стає недостатній рівень рухової активності, що веде до низького функціонального стану.

Інтенсифікація процесу навчання в закладах освіти, зростання кількості інформації, фізична та емоційна насиченість занять, підвищення вимог до якості засвоєння навчального матеріалу роблять проблему підвищення фізичної та розумової працездатності і серцевої діяльності студентської молоді однією з найактуальніших у фізіології.

Фізична і розумова працездатність мають спільну фізіологічну основу систем забезпечення і механізмів, пов'язаних між собою. Проблема діагностики, корекції та управління працездатністю все більше привертає увагу вчених (Н.А. Агаджанян, М.М. Амосов та ін.)[1,2,3]. Поряд з цим питання ефективності управління фізичною і розумовою працездатністю за допомогою конкретних форм та видів фізичних вправ, обсягу та інтенсивності тижневих навантажень почали вивчатися лише в останні десятиліття (М.Я. Віленський, А.В. Магльований, В.І. Філімонов). Але особливості корекції та оптимізації показників працездатності під впливом фізичних навантажень на серцеву та розумову діяльність залишаються вивченими мало. Не встановлено також динаміки їх вияву протягом тривалого часу в залежності від рівня фізичної підготовленості і розвитку окремих фізичних якостей у тих чи інших груп учнівської та студентської молоді.

Незважаючи на те, що процес навчання проходить у колективній, регламентованій формі, успішність його проходження залежить від індивідуальної активності, що вимагає високого рівня організації самостійної роботи, побуту і дозвілля [3].

Успішність адаптації студентів до навчального процесу у вищому навчальному закладі залежить від рівня адаптивних можливостей сукупності якостей людини, які сприяють або перешкоджають адаптації [2]. Вирішенню проблеми підвищення рівня адаптивності та зміцнення здоров’я студентів в період навчання у ВНЗ служить реалізація принципів фізичного виховання і фізичної рекреації.

Абсолютно необхідним і обов'язковим чинником успішної адаптації та зміцнення здоров’я студентів є не лише фізичні навантаження, передбачені навчальними планами, але й рекреаційно-оздоровчі заняття, що виконуються самостійно у вільний час [3,4].

Без певного обсягу рухової активності організм не може накопичувати енергію для нормальної життєдіяльності та протистояти щоденному стресу. Саме під впливом систематичних фізичних тренувань в організмі відбуваються функціональні зміни, які підвищують морфо-функціональні резерви адаптації до несприятливих умов зовнішнього середовища [2] і виводять організм на більш високий рівень загальних неспецифічних адаптаційних можливостей [1].

Таким чином, можна говорити про рекреаційно-оздоровчу рухову активність, як про засіб підвищення загальної резистентності організму до навчальних навантажень і зміцнення здоров’я студентської молоді.

Література

1. Бушуєв Ю. В. Рівень фізичного здоров’я студентів як клініко-фізіологічна основа фізичного виховання у вузі / Ю. Л. Бушуєв:Автореф… дис.. канд.. мед. наук. – 14.01.24 – лікувальнафізкультура та спорт. медицина. – Дн-петровськ – 2007.– 21 с.

2. Іванова О. І. Проблеми профілактики захворювань та фізичного розвитку дітей / О. Іванова. – Слобожанський науково-спортивний вісник. – 2009. – № 2. – С.193 – 196.

3. Лошицька Т.І. Аналіз функціонального стану серцево-судинної та дихальної систем у юнаків з різними рівнями фізичного здоров’я та фізичної підготовленості. – Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту: наукова монографія за ред. проф. Єрмакова С.С. – Харків:ХДАДМ (ХХПІ), 2005.– № 18. – С.44 – 47.

4. Косинський Є.О. Стан серцево-судинної системи студентів першого року навчання / Косинський Є. О., Андрійчук Ю.М., Ходінов В.М. – Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту: наукова монографія за ред.проф. Єрмакова С.С. – Харків: ХДАДМ (ХХПІ), 2010.– № 5. –С.97 – 100.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Зозуля Ольга,

Наставна Тетяна,

Рябоконь Ольга

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Науковий керівник

Куц-Бурдейна Олександра Олександрівна

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Бронхіальна астма у дітей - одна з важливих проблем педіатрії, обумовлена високою поширеністю у світі. За сучасними уявленнями це не тільки захворювання бронхо-легеневої системи, але й усього організму, і, у першу чергу, центральної і вегетативної нервових систем. Тому комплексна фізична реабілітація повинна бути спрямована не тільки на корекцію порушень бронхо-легеневої системи, а на весь організм.

Більшість дослідників вважають, що домінуючу роль в етіології бронхіальної астми відіграє спадковість. Вона є якщо не єдиною, то найважливішою причиною астми.[1]. Бронхіальна астма відносиься до хвороб зі спадковою схильністю й, як правило, розвивається у дітей, в сімейному анамнезі яких є хворі з алергійними захворюваннями. У деяких дітей із бронхіальною астмою при відсутності сімейної схильності, можливо, є родичі, у яких відзначалися хрипи в легенях, неправильно діагностовані як "хронічний бронхіт" або "емфізема легенів". Дослідження останнього часу свідчать про те, що бронхіальна астма, що починається в ранньому дитячому віці, найбільш ймовірно має спадкове походження.

БА належить до алергійних захворювань, тобто виникає в осіб з підвищеною чутливістю до деяких хімічних речовин або фізичних факторів - алергенів [2]. Підвищена чутливість може бути проявом спадково- конституційних особливостей організму або розвивається в результаті тривалого контакту з алергеном при одночасному впливі несприятливих факторів (охолодження, перевтома, хронічні запальні захворювання) [3, 5].

Початок бронхіальної астми в більшості дітей пов'язаний зі впливом різних алергенів, серед яких найпоширенішим є домашній пил. Близько 70% дітей із бронхіальною астмою чутливі до домашнього пилу. Домашній пил являє собою складну суміш, що містить волокна бавовни, целюлози, вовни тварин, спори цвілі. Основним компонентом домашнього пилу є кліщі. Які живляться лусочками людської шкіри й мешкають в матрацах, подушках, килимах, м'яких меблях та іграшках.

Крім цього найбільш важливим фактором ризику вважається атопія, уроджена схильність до алергійних реакцій [2,4]. Алергенами при БА можуть бути всілякі речовини - від простих хімічних елементів до складних з'єднань білкової природи. Марисенко Г.П. [5,6] пропонує ділити алергени на дві групи - екзоаллергени та ендоаллергени.

Екзоаллергени - це речовини, що попадають в організм із зовнішнього середовища й здатні викликати алергійну реакцію (харчові, епідермальні, пилок, лікарські й інші речовини).
Ендоаллергени - це речовини, які набувають антигенних властивостей після приєднання до сироваткового або тканевого білків організму людини. Причинами розвитку бронхіальної астми можуть бути вовна, лупа, слина різноманітних тварин (кішок, собак, морських свинок, хом'ячків та інших гризунів).

Госпіталізація дітей, хворих на бронхіальну астму проводиться у випадку загострення основного захворювання, з метою санації вогнищ інфекції, лікування супутньої патології, а також для підбору препаратів і доз базисної терапії астми. На сьогодні існують основні стандарти медикаментозного лікування бронхіальної астми залежно від її ступеня тяжкості. Базисним для бронхіальної астми є медикаментозне лікування: мембраностабілізатори (кромоглікат або недокроміл натрію) на ранніх стадіях, та інгаляційні глюкокортикостероїди (беклометазону дипропіонат, будесонід, флунізолід) для всіх ступенів БА. За необхідності використовуються також бронходилятатори короткої дії (фенотерол, сальбутамол, сальметерол, атровент та ін.), теофілін короткої і тривалої дії (амінофілін, теопек), а також антигістамінні засоби.

Відповідно до Національної програми лікування бронхіальної астми комплексне, складається із протизапальної й симптоматичної терапії, а також елімінаційних і реабілітаційних заходів.

Елімінаційні режими або заходи щодо контролю за навколишнім середовищем є одним з найважливіших напрямків у терапії бронхіальної астми. Навіть самі найпростіші кроки по виключенню найпоширеніших алергенів з навколишнього середовища можуть поліпшити стан хворої дитини. Відзначено, що ефективність проведеного фармакологічного лікування істотно знижується без проведення елімінаційних заходів.

Оскільки домашній пил і кліщі домашнього пилу в більшості дітей є головними винуватцями виникнення бронхіальної астми, варто зменшити їхній вплив на організм за рахунок регулярного чищення килимів, постільних приналежностей, м'яких меблів і м'яких іграшок.

Важливим моментом є видалення тварин (кішок, собак, папуг, кроликів, морських свинок, хом'яків, рибок) з оточення дитини у зв'язку з тим, що алергія до їхньої лупи, часток волосся й шкіри, сечі й слини може розвитися в будь-який час. Варто уникати пір'яних і пухових подушок і ковдр, спальних мішків, а також курток при алергії на перо й пух.

Для хворих з підвищеною чутливістю до пилка рослин зменшення контакту з пилковими алергенами здійснюється шляхом обмеження прогулянок у період цвітіння, особливо в зеленій зоні міста або в сільській місцевості.

Хворим із грибковою алергією варто уникати місць із високою вологістю й сирих приміщень, що є сприятливим середовищем для розвитку цвілі.

Протизапальна терапія у хворих бронхіальною астмою призначається з метою впливу на алергійний запальний процес у дихальних шляхах для досягнення стійкої ремісії захворювання. До засобів базисної терапії належать мембраностабілізуючі препарати, інгаляційні кортикостероїди й специфічна імунотерапія. Введення лікувального пpепаpату чеpез інгаляційний пристрій забезпечує його попадання всередину бpонxіального деpева завдяки чому клінічний ефект наcтупає пpи призначенні малиx доз пpепаpату. Інгаляційні фоpми пpепаpатів мають більшу перевагу, ніж таблетовані пеpоpальні фоpми, так як клінічний ефект наcтупає значно швидше пpи мінімальниx побічниx эфектаx теpапії.

Загальними завданнями фізичної реабілітації дітей із бронхіальною астмою є: підтримка ремісії хвороби, попередження приступів, зниження дозування лікарських засобів, відновлення й поліпшення ФВД і серцево-судинної системи, їхнього психологічного статусу, фізичної й розумової працездатності.

При реалізації програми фізичної реабілітації для дітей з БА необхідно враховувати індивідуальні особливості хворої дитини, період захворювання, характер його перебігу й ін.

У комплексному лікуванні БА у дітей, крім лікарської терапії, застосовуються різноманітні засоби й форми фізичної реабілітації: самостійні заняття з дихальним тренажером, заняття лікувальною гімнастикою, різні види "дихальних гімнастик", дозовані заняття спортом, спелеотерапія, гірське повітря, геліотерапія, голкорефлексотерапія, фітотерапія, лікувальний масаж

Головна помилка лікування дітей хворих на БА це невиправдане прагнення обмежити хворого у фізичній активності, оскільки фізичні навантаження вважаються одним з факторів, що провокують приступи бронхоспазму (бронхіальної астми).

Однак, за даними літератури, тренування в оптимальних умовах (температура й вологість повітря) навпаки зменшують частоту й важкість приступів. Фізичне навантаження повинне бути присутнім в реабілітації хворих на бронхіальну астму. Однієї із задач лікування бронхіальної астми є зняття обмежень на повсякденну активність, включаючи фізичне навантаження. Для цього необхідно:

відновити рухливість грудної клітки й нормальні амплітуди рухів діафрагми;
створити умови для розправлення й дренування бронхіального дерева;
відновити співвідношення по тиску в системі грудна клітка - черевна порожнина й грудна клітка - простір шиї;
відновити форму грудної клітки - привести її до стану анатомічної норми.

Успішна реалізація перерахованих завдань дозволяє полегшити ступінь важкості захворювання, підсилити чутливість патологічного процесу до медикаментозної терапії (якщо вона залишається необхідною); зробити прогноз перебігу хронічної хвороби більш оптимістичним.

Література

1. Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 19.03.2007 № 128 «Про затвердження клінічних протоколів надання медичної допомоги за спеціальністю «Пульмонологія».

2. GINA Report, Global Strategy for Asthma Management and Prevention. – MCR Vision, Inc., 2006. – 109 p.

3. «Asthma.» National Heart, Lung, and Blood Institute. Sep. 2008. Department of Health and Human Services. 5 Jan. 2009. – Режим доступу : <http://www.nhlbi.nih.gov/health/dci/Diseases/Asthma/Asthma_WhatIs.html>.

4. Фещенко Ю.И. Применение небулайзеров в клинической практике / Ю.И. Фещенко, Л.А. Яшина, А.Н. Туманов, М.А. Полянская // Астма та алергія. – № 3-4. – 2006. – С. 59-70.

5. Фещенко Ю.И. Бронхиальная астма / Ю.И. Фещенко, Л.А. Яшина // DOCTOR журнал для практикующих врачей. – 2004. – № 2. – С. 3-34.

6. Дземан М.І. Лекція: Бронхіальна астма (Код МКХ 10: J 45 ), І частина /М.І.Дземан// Сучасні інфекції. – 2007. – № 3. – C. 66-77.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Кислуха Наталія.

Дудник Ганна,

Порицька Тетяна

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Науковий керівник

Куц-Бурдейна Олександра Олександрівна

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Мала аномалія розвитку серця у дітей — доволі поширений стан. За даними різних авторів, МАРС зустрічаються у від 2,2% до 10% випадків, у дітей з патологією серцево-судинної системи — у 10–25% випадків (до 68,9%) залежно від контингенту обстежуваних [2,5]. Часте виявлення МАРС останніми роками пов'язане з широким розповсюдженням ехокардіографічного обстеження. Виявлення МАРС у дитини ставить перед педіатром цілу низку питань, які стосуються тактики її ведення та обсягу подальших досліджень [1]. У більшості випадків діагноз МАРС є випадковою знахідкою при проведенні планового УЗД серця новонародженим або дітям раннього віку. Як правило, малі аномалії ніяк себе не проявляють, але у підлітків у період гормональних змін і швидкого росту організму можуть з'являтися скарги з боку серця і судин: прискорене серцебиття, відчуття завмирання, перебоїв у роботі серця, кардіалгії (болі у ділянці серця, зниження толерантності до фізичного навантаження). Також можуть бути прояви вегето-судинної дистонії: запаморочення, нудота, непритомні стани, підвищена пітливість, стомлюваність, слабкість, незначне підвищення температури. У тих випадках, коли у пацієнта спостерігаються кілька аномалій одночасно, це може впливати на функції серця. У новонароджених дітей разом з аномаліями серця можуть виявлятися пупкові і пахові кили, вроджені вивихи кульшових суглобів. При огляді підлітка може відзначатися високий зріст, подовжені кінцівки і пальці, викривлення грудної клітки, підвищена рухливість (гіпермобільність) суглобів. Аускультативно у дітей з МАРС вислуховують систолічні шуми. З інструментальних методів обстеження призначаються ЕКГ та УЗД серця. Ехокардіографія є найбільш інформативним методом [3,4,6]. У тих випадках, коли у дітей з МАРС відсутні клінічні прояви, лікування не потрібне.

До основних малих аномалій розвитку серця (МАРС) відносять: пролапс мітрального клапану, відкрите овальне вікно, додаткова (додаткова) хорда лівого шлуночка. Крім того, описані також інші форми МАРС: двостулковий аортальний клапан, ізольовані аневризми, міжпередсердної і міжшлуночкової перегородок невеликих розмірів.

Існує дві точки зору на природу цих аномалій.

Малі аномалії розвитку серця обумовлені спадковою детермінованістю, що дозволяє розглядати їх у рамках вродженої вади серця.
Малі аномалії розвитку серця розглядаються в аспекті синдрому дисплазії сполучної тканини.

Актуальність і необхідність ранньої діагностики МАРС обумовлена значною поширеністю синдрому, високою частотою розвитку порушень серцевого ритму (надшлуночкова і шлуночкова паркосізмальная тахікардія, часта шлуночкова екстрасистолія, дисфункція синусового вузла). Такі поушення можуть призвести в свою чергу до гемодинамічним порушень і навіть - до рапПОВої смерті. Крім того, такі загальноклінічні прояви, як вегетативні зрушення, кардіалгії, зниження толерантності до фізичного навантаження, соціальна дизадаптації, в умовах відсутності істотних об'єктивних змін з боку серцево-судинної системи зближує їх з функціональною патологією (НЦД) і спричиняє необхідність їх чіткого розмежування.

Система фізичних вправ, спрямованих на підвищення функціонального стану до необхідного рівня (100% ДМПК і вище), називається оздоровчим, або фізичним, тренуванням (за кордоном - кондиційним тренуванням).

Першочерговим завданням оздоровчого тренування є підвищення рівня фізичного стану до безпечних величин, що гарантують стабільне здоров'я. Найважливішою метою тренування для людей різного віку є профілактика серцево-судинних захворювань, що є головною причиною непрацездатності і смертності в сучасному суспільстві. Крім того, необхідно враховувати вікові фізіологічні зміни в організмі в процесі інволюції. Усе це обумовлює специфіку зайняття оздоровчою фізичною культурою і вимагає відповідного підбору тренувальних навантажень, методів і засобів тренувань.

У оздоровчому тренуванні (так само, як і в спортивному) розрізняють наступні основні компоненти навантаження, що визначають її ефективність: тип навантаження, величину навантаження, тривалість (об'єм) і інтенсивність, періодичність зайняття (кількість раз на тиждень), тривалість інтервалів відпочинку між зайняттям.

Характер дії фізичного тренування на організм залежить передусім від виду вправ, структури рухового акту. У оздоровчому тренуванні розрізняють три основні типи вправ, що мають різну направленність:

1 тип - циклічні вправи аеробної спрямованості, сприяючі розвитку загальної витривалості;

2 тип - циклічні вправи змішаної аэробно- анаеробної спрямованості, що розвивають загальну і спеціальну (швидкісну) витривалість;

3 тип - ациклічні вправи, що підвищують силову витривалість. Проте оздоровчий і профілактичний ефект відносно атеросклерозу і серцево-судинних захворювань мають лише вправи, спрямовані на розвиток аеробних можливостей і загальної витривалості. (Це положення особливо підкреслюється в рекомендаціях Американського інституту спортивної медицини.) У зв'язку з цим основу будь-якої оздоровчої програми повинні складати циклічні вправи, з аеробною направленністю.

Тренування на витривалість в циклічних видах можливе для людей, що мають вади серця. Лікування цих хворих в сучасних клініках немислиме без фізичної реабілітації, основою якої, як говорилося вище, являються аеробні вправи поступово зростаючої тривалості і інтенсивності. Так, наприклад, в реабілітаційному центрі Торонто (Канада) впродовж 10 років, інтенсивним фізичним тренуванням, що включає швидку ходьбу і повільний біг, під спостереженням досвідчених кардіологів успішно займалося більше 5000 хворих.

Деякі з них настільки підвищили свої функціональні можливості, що змогли взяти участь в марафоні. Звичайно, це вже не масова фізкультура, а складна система реабілітаційних заходів. Проте після завершення лікарняного і санаторно-курортного етапів реабілітації в спеціалізованих кардіологічних установах і переходу (приблизно через 6-12 місяців після виписки із стаціонару) до підтримувального етапу, який повинен тривати усе подальше життя, багато пацієнтів можуть і повинні займатися оздоровчим тренуванням - залежно від свого функціонального стану. Дозування тренувальних навантажень робиться відповідно до даних тестування по тих же принципах, що і у усіх серцево-судинних хворих: інтенсивність має бути дещо нижча порогової, показаною у велоэргометричному тесті.

Література

1.Апанасенко О.М. Функціональний стан серця в дітей з аномально розташованими хордами лівого шлуночка [Електронний ресурс] /О.М. Апанасенко // Здоровье ребенка. — 2008. — №4(13). —Режим доступу: http://www.mif3ua.com/archive/article/7160

2. Дзяк Г. В. Діастолічна функція лівого шлуночка у спортсменів з малими аномаліями розвитку серця / Г. В. Дзяк, О. Б. Неханевич //Медичні перспективи, 2015. — Т.20, №3. — С. 10—15.

3. Захарова Ю.В. Малые аномалии развития сердца у детей как проявление дисплазии соединительной ткани / Ю.В.Захарова //Педиатрия. — 2011. — №2. — С.57—61.

4. Земцовский Э.В. Малые аномалии сердца и диспластические фенотипы / Э.В. Земцовский, Э.Г. Малев. — Санкт3Петербург: ИВЭСЭП, 2012. —160 с.

5. Малые аномалии развития сердца у лиц молодого возраста из разных регионов мира / Д.Н. Мирионков, Л.Г. Токарева, Н.В. Стуров[и др.] // Земский врач. — 2012. — №6(17). — С.54—56.

6. Нечаева Г.И. Дисплазия соединительной ткани: основные клинические синдромы, формулировка диагноза, лечение /Г.И. Нечаева, В.М. Яковлев, В.П. Конев // Лечащий врач. —2008. — №2. — С.22—28

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Козак Олег,

Шевчук Наталя,

Котляр Людмила

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Науковий керівник

Куц-Бурдейна Олександра Олександрівна

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Реабілітація хворих з патологією жовчовивідної системи є складною й актуальною проблемою, рішення якої можливе при участі фахівців різного профілю, у тому числі й фахівців в області лікувальної фізичної культури.

Актуальність проблеми обумовлена постійним ростом частоти органічних і функціональних захворювань жовчовивідної системи в загальній структурі гастроентерологічних хворих. Хвороби жовчовивідної системи належать до найпоширеніших хвороб органів травлення. Вражаючи людей молодого, працездатного віку, захворювання ЖВС схильні до рецидивів та хронізації, що призводить до тривалої тимчасової непрацездатності. Тому проблема набуває не тільки медичного, а й соціального та економічного значення.

Захворювання жовчного міхура і жовчних шляхів зустрічається майже у кожної п’ятої жінки і кожного десятого чоловіка і нерідко є причиною тяжких ускладнень. Багато фахівців відзначають чітку тенденцію збільшення захворювань жовчовивідної системи в цілому і, особливо, хронічного безкам’яного холециститу (ХБХ) в сполученні з дискінезією жовчовивідних шляхів (ДЖВШ). Підвищена цікавість до цієї патології пояснюється ще тим, що хронічний безкам’яний холецистит являється початковою стадією кам’яного (калькульозного) холециститу внаслідок впливу запалювального процесу в жовчному міхурі на біохімічну структуру жовчі, зміни її колоїдних властивостей.

Фізична реабілітація хворих на хронічний безкам’яний холецистит повинна бути комплексною, індивідуальною, тривалою, враховувати етапи реабілітації, особливості клінічного лікування (перевага запальних чи дискінетичних проявів), тип дискінетичних розладів, наявність каменів, особливих клінічних синдромів (невротично-неврозоподібного, правобічного реактивного, холецисто-кардіального й ін.), що супроводжують захворювання. Лікувальна фізична культура як метод активної функціональної патогенетичної терапії, що забезпечує більш швидке повноцінне відновлення здоров'я і попередження ускладнень захворювання, є переважаючою формою в комплексному підході до реабілітації. Особливості перебігу захворювань жовчовивідної системи, часті рецидиви, що вимагають тривалого лікування, визначають необхідність більш широкого використання засобів фізичної реабілітації[1, 3, 4].

Застосування лікувальної фізичної культури при хронічних і функціональних захворюваннях жовчовивідної системи виправдано здатністю фізичних вправ впливати на функції жовчного міхура та жовчних проток і координувати їхню діяльність. Лікувальна фізична культура включає хворого в активну участь у лікувальному і реабілітаційному процесі – на противагу іншим лікувальним та реабілітаційним методам, коли хворий звичайно пасивний і лікувальні процедури виконує медичний персонал.

Лікувальна фізична культура відноситься до числа лікувальних методів, дія яких спрямована на активізацію механізмів, що виступають як фізіологічна міра захисту організму проти хвороби. Усяка хвороба має на увазі наявність у тім же організмі і протилежно спрямованих компенсаторно-пристосувальних явищ, що ілюструють так називану фізіологічну міру проти хвороби.

Численні експериментальні дослідження свідчать про те, що кора головного мозку у взаємодії з підкорковими утвореннями і нервовими центрами довгастого і спинного мозку здійснюють контроль за функціями жовчовивідної системи як натще, так і під час травлення. Наявність складної системи нервово-гуморальної регуляції функцій жовчовивідного апарата свідчить, з одного боку, про високу пристосованість його до мінливих умов, з іншого боку – про можливість порушень функцій цієї системи при розладах тих чи інших ланок регуляції. Найбільш чуттєві до порушень регуляції є жовчний міхур (ЖМ), області сфінктера ЖМ і сфінктера Одді.

З огляду на те, що систематичне фізичне навантаження сприяє удосконалюванню функції центральної нервової системи, лікування хворих з патологією жовчовивідної системи передбачає застосування сучасних засобів фізичної реабілітації.

Вивчаючи сучасний стан питання про механізми розвитку органічних та функціональних порушень ЖВС і приймаючи до уваги той факт, що вона тісно пов'язана як у фізіологічних, так і в патологічних станах з обміном речовин в організмі, кровообігом, диханням, травленням, тому захворювання ЖВС супроводжуються функціональними розладами серцево-судинної, дихальної, вегетативної нервової системи і органів травлення.

При заняттях фізичними вправами безумовно – і умовно-рефлекторним шляхом активізуються фізіологічні функції, поліпшується кореляція фізіологічних механізмів, відбувається пристосування організму до зростаючого навантаження, забезпечується функціональна адаптація хворого.

Дослідження І.І. Пархотика, Н.Д. Вардіміаді (1985) показали, що при хронічному безкам’яному холециститі знижується загальний тонус організму, що виявляється погіршенням процесів життєдіяльності, тобто зниження рівня нейрогуморальної регуляції фізіологічних функцій. Рухова пасивність хворого приводить до різкого зменшення потоку імпульсів від периферичної ланки рухового й інших аналізаторів до головного мозку. У результаті ще більше знижується тонус вищого відділу центральної нервової системи і порушується злагоджена діяльність організму на всіх рівнях. При цьому змінюється рівень корково-підкіркових співвідношень, підвищується збудливість підкіркових вегетативних відділів, що відбивається на функції внутрішніх органів. Унаслідок зниженого тонусу організму погіршується опірність шкідливо діючим факторам, послабляється здатність тканин до регенерації)[2,5].

ЛФК, масаж і фізичні методи реабілітації передбачають вплив на механізми регуляції функцій жовчного міхура, створення умов для відтоку жовчі, поліпшення функції всієї травної системи і загальне зміцнення організму.

Фізичні вправи, включені в комплексну терапію хворих з патологією жовчного міхура, дозволяють одержати більш сприятливі зрушення ряду клінічних і лабораторних показників, що характеризують поліпшення загального стану хворого, зменшенню запальних процесів у жовчному міхурі.

Одним з важливих факторів, що впливають на функцію травних органів, в тому числі і ЖМ, є перерозподіл крові під час м'язової роботи. Якщо в спокої кровообіг через печінку й органи травного тракту складає 25-30% від усього серцевого викиду, то під час напруженої м'язової роботи він може знижуватися до 3,5%. Хоча в цих умовах серцевий викид збільшується в 5 разів і більше, але все-таки загальне постачання кров'ю органів травного тракту зменшується з 1,2-1,5 л/хв у спокої до 0,9 л/хв під час роботи.

Застосування фізичних вправ і засобів загартування відновлює адаптацію до навантажень і підвищує стійкість організму до несприятливих факторів середовища.

Література

1.Вардимиади Н.Д., Машкова Л.Г. Лечебная физическая культура при хронических заболеваниях печени и желчных путей. – К.: Здоровье, 1985. – 56 с.

2. Васильева И.С. Массаж при желудочно-кишечных заболеваниях. – М.: Вече, 2004. – 208 с.

3. Викулов А.Д. Плавание: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. завед. – М: Изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС, 2003. – 368 с.

4. Водолечение от всех недугов / Сост. А.А. Кузьменко. – К.: Здоровье, 1992. – 238 с.

5. Милюкова И.В., Евдокимова Т.А. Лечебная физкультура: Новейший справочник / Под ред. Т.А. Евдокимовой. – СПб.: Сова; М.: Изд-во Эксмо, 2003. – С. 427 – 740.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Кот Катерина,

Процюк Марія,

Черчик Каріна

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Науковий керівник

Куц-Бурдейна Олександра Олександрівна

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Однією з основних форм фізичного виховання з метою ефективного вирішення даних задач є організація та проведення самостійних занять у позанавчальний час з використанням природничих локомоцій (ходьби, бігу, плавання, велокінетики), ігрових дисциплін, силових та гімнастичних комплексів, а також нетрадиційних вправ інноваційного характеру сучасних фітнес-програм і технологій (шейпінгу, аеробіки, бодібілдингу).

У зарубіжній і вітчизняній практиці фізичного виховання останні роки терміном «оздоровчий фітнес» позначається сукупність різних видів рухової активності, які сприяють підвищенню фізичного стану тих, хто займається.

Раціональне застосування доступних та ефективних засобів фітнесу, які мають вибірковий характер впливу на організм багато у чому забезпечує досягнення мети фізичного виховання студентської молоді сприяння підготовці гармонійно розвинених висококваліфікованих фахівців з урахуванням конкретних вимог щодо їх професійної психофізичної компетентності)[1, 3, 4].

Вибір обсягу, інтенсивності та спрямованості персональної фізкультурної діяльності студентів визначається станом здоров'я, функціональними можливостями організму, статтю, віком, рівнем фізичної працездатності і підготовленості.

Спеціальні дослідження свідчать, що студенти, які крім обов'язкових навчальних занять регулярно у вільний час додатково займаються фізичною культурою і масовим спортом більш активніше адаптуються до нових умов навчання, легше переносять психофізичне напруження.

У свою чергу самостійні, як правило, індивідуальні заняття оздоровчим фітнесом потребують наявності у студентів знань основ методики впровадження обраних видів рухової активності.

Ключовим фактором для правильного вибору фізичних вправ для розвитку та підтримання всіх компонентів оздоровчого фітнесу є дотримання наступних принципів тренування:

специфічності;
суперкомпенсації;
систематичності;
індивідуалізації;
безпечності.

Принцип специфічності. Необхідно вибирати правильний вид фізичної активності для впливу на кожний компонент оздоровчого фітнесу. Тканини людського організму адаптуються до фізичного навантаження, якому вони підлягають. Заняття бігом збільшують кількість капілярів та мітохондрій у м’язах. Заняття силового спрямування призводять до гіпертрофії м’язів. Або біг розвиває переважно м’язи ніг, тоді як плавання – м’язи грудей, рук та плечей.

Тому при планування фітнес-занять необхідно враховувати чергування навантаження переважного впливу на розвиток сили, силової та кардіореспіраторної витривалості.

Принцип суперкомпенсації. Якщо тканина або орган вимушені долати навантаження, до якої вони не адаптовані, то ця тканина або орган не пошкоджуються та не слабнуть, а навпаки, стають сильнішими. Після виконання роботи наступає стомлення, а потім спостерігається підвищення метаболічних процесів та поліпшення працюючих функцій органів та систем – наступає фаза суперкомпенсації. Це можливо лише при збільшені навантаження. Якщо ж воно залишається незмінним, то його вплив стає малоефективним. Тому принцип суперкомпенсації є одним з найважливіших під час програмування фітнес-занять.

Принцип систематичності. Основою для підвищення рівня фітнесу є систематичність впливу навантаження, регулярне повторення занять. Саме тому рухова активність повинна стати невід’ємною частиною способу життя людини. Неможливо один раз набути високого рівня фітнесу і залишати його без продовження тренування. Щонайменше 3 збалансовані фітнес-заняття необхідні для підтримання бажаного рівня фітнесу.

Принцип індивідуалізації. Фітнесом можуть займатися люди різного віку, різного рівня підготовленості та різних індивідуальних особливостей, включаючи й відхилення в стані здоров’я. Для кожного оптимальне лише те навантаження, яке відповідає функціональним можливостям організму.

Індивідуальна регламентація фізичного навантаження передбачає правильний вибір виду рухової активності, інтенсивності та тривалості навантаження, частоти занять. Індивідуальний підхід повинен враховувати не тільки фізіологічні, але й психологічні особливості. Люди відрізняються в таких речах як: фітнес цілі, мотивацією до занять тощо. Тому персональний підбір вправ повинен бути заснований на врахуванні індивідуальних цілей, потреб, функціональних можливостей, рівня стресу в житті людини, стилю її життя, особливостей навчання або роботи, дієти та її інтересів)[1,2,5].

Принцип безпечності. Безпека людей під час фітнес-занять є першочерговим завданням. До початку програми, людина повинна пройти медичне обстеження. Необхідно уважно планувати фітнес-заняття, підбирати відповідне спорядження та обладнання, здійснювати постійне керівництво вибором фізичних навантажень, що значно знижує ймовірність отримання травм. Пошкодження часто відбуваються як результат неправильного планування фітнес-програм через переоцінку людиною своїх функціональних можливостей. З метою запобігання небажаних наслідків перетренування, особливу увагу при створенні програми занять з оздоровчого фітнесу треба звернути на початковий етап, особливо для новачків або студентам з низьким рівнем фітнесу. Тому починати фітнес-програму треба повільно і поступово підвищувати навантаження з урахуванням можливостей та особливостей.

Література

1. Хоули Э. Т. Оздоровительный фитнес : [пер. с англ.] / Э. Т. Хоули, Б. Д. Френкс. – Киев : Олимп. лит., 2000. – 368 с.

2. Пангелова Н. Е. Теоретико-методичні засади формування гармонійно розвиненої особистості дитини дошкільного віку в процесі фізичного виховання : автореф. дис. … доктора наук з фіз. вих. і спорту : спец. 24.00.02 «Фізична культура, фізичне виховання різних груп населення» / Н. Е. Пангелова. – Київ, 2014. – 37 с.

3. Родичкин П. В. Стретчинг в физическом воспитании дошкольников / П. В. Родичкин, С. А. Возовиков, В. М. Голубев // Фитнес в инновационных процессах современной физической культуры : сборник материалов Всероссийской научнопрактической конференции. – СПб. : Изд-во РГПУ им. А. И. Герцена, 2008. – С. 171–174.

4. Томенко О. А. Теоретико-методологічні основи неспеціальної фізкультурної освіти учнівської молоді : автореф. дис. … доктора наук з фіз. вих. і спорту : спец. 24.00.02 «Фізична культура, фізичне виховання різних груп населення» / О. А. Томенко. – Київ, 2012. – 36с.

5. Масляк І. П. Динаміка рівня фізичної підготовленості молодших школярів під впливом спеціальних вправ, спрямованих на поліпшення функціонального стану аналізаторів. Теорія і методика фізичного виховання і спорту: науково-теоретичний журнал. 2008. № 4. С. 47–51.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Кравченко Аліна,

Семенюк Руслана,

Пасічник Марія

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Науковий керівник

Куц-Бурдейна Олександра Олександрівна

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

За даними ВООЗ, інсульт трапляється у 1,5 -7,4 випадку на 1000 населення. Його частота збільшується з віком, сягаючи максимуму в 60-70 років (20 випадків на 1000 населення). 46% хворих на інсульти помирають протягом 1-го місяця. У 48% спостерігаються геміпарези, які у подальшому призводять до інвалідності, у 30% — розвиваються психоорганічні синдроми. Інсульт займає 1-ше місце серед причин стійкої втрати працездатності — 53%. Кількість випадків інсульту у працездатних пацієнтів неухильно зростає. 80% хворих, які перенесли інсульт, стають інвалідами, 20% серед них потребують стороннього догляду.

За даними МОЗ України смертність від інсульту займає 10% у загальній структурі смертності від різних захворювань у всьому світі. У перспективі прогнозують зріст випадків інсульту та летальних: у 2015 р. — до 18 млн і 6,5 млн, у 2030 р. — до 23 млн та 7,8 млн відповідно. Смертність від інсультів посідає третє місце після онкозахворювань та інфарктів міокарда. Частота ішемічних інсультів співвідноситься з частотою геморагічних інсультів як 4:1. Показники смертності від інсульту в Україні в 2 рази вище, ніж у країнах Західної Європи. [2,4]

Ефективність застосування не всіх різноманітних методик фізичної реабілітації після інсульту є науково обгрунтованими. Вітчизняні дослідження в основному висвітлюють стандартні і не новітні програми фізичної реабілітації, які спрямовані на профілактику виникнення ускладнень, і на відновлення вже втрачених функцій. Проте, недостатнім є теоретико-методичне обґрунтування застосування методів та засобів реабілітації в залежності від результатів обстеження. Таким чином, розробка методики фізичної реабілітації хворих після перенесеного ішемічного інсульту, яка давала б можливість максимально індивідуалізувати програму фізичної реабілітації є актуальною.

Організація реабілітації хворих після інсультів

В основу організації реабілітації післяінсультних дефектів покладене визначення фізичної реабілітаційної медицини, незалежної медичної спеціальності, направленої на відновлення фізичної активності і когнітивних функцій, поведінки, якості життя, модифікацію ендогенних і екзогенних (екологічних) факторів способу життя, включає здійснення профілактичних заходів, діагностику, лікування і реабілітацію пацієнтів всіх вікових груп з патологічними порушеннями.

Своєчасне і раннє застосування адекватного фізичного навантаження в комплексному лікуванні наслідків ГПМК дуже часто має вирішальне значення у наступному відновленні пацієнтів. Фізичні вправи і рання мобілізація є ефективною профілактикою контрактур, пролежнів, тромбоемболій, утворення патологічних поз, застійних явищ у легенях, розвитку спастичності паретичних м’язів, що є характерним для осіб, які перенесли мозковий інсульт. Водночас, рання і адекватна рухова активність допомагає відновити втрачені функції, зменшує руховий дефект, покращує загальний фізичний та психоемоційний стан пацієнта.

Для цього рання реабілітація, яка починається з перших днів і триває перші шість місяців захворювання, передбачає комплекс втручань, спрямованих на профілактику ускладнень, ранню вертикалізацію та мобілізацію пацієнта.

Стан пацієнтів, які госпіталізовані з гострим інсультом, оцінюється фахівцем з реабілітації в перші 24-48 годин для призначення індивідуальної реабілітаційної програми.

Тому, заходи ІРП призначені лікарем мають бути спрямовані на профілактику розвитку ускладнень, повноцінне відновлення порушеної рухової активності та втрачених навичок самообслуговування для попередження або зменшення ступеню інвалідності та зменшення термінів непрацездатності. Реабілітація пацієнтів після інсульту проводиться фахівцями мультидисциплінарної команди (МДК), яка складається з лікаря- невролога, медсестри, лікаря ЛФК, фахівця фізичної реабілітації (кінезотерапевта, ерготерапевта), логопеда, психолога, пацієнта, членів його сім’ї або осіб, які доглядають за пацієнтом.

МДК розробляє всебічний індивідуальний реабілітаційний план з урахуванням тяжкості інсульту та потреб і завдань пацієнта, використовуючи стандартизовані валідні шкали для оцінки функціонального статусу післяінсультних порушень. МДК збирається як мінімум один раз на тиждень і обговорює процес і проблеми в стані пацієнта, реабілітаційні цілі, лікувальні та реабілітаційні заходи і планування його виписки.

Пацієнт після інсульту повинен займатися згідно з ІРП мінімум одну годину з кожним фахівцем МДК, мінімум п’ять разів на тиждень з урахуванням індивідуальних потреб та толерантності до навантажень. Тривалість реабілітаційних втручань залежить від тяжкості інсульту. Тому, виникає необхідність заохочувати пацієнтів практикувати навички так часто, як тільки можливо, і змушувати пацієнта опановувати необхідні моторні навички)[1, 3, 5].

Для визначення ступеню функціональної незалежності пацієнта проводять оцінку його стану за шкалою Бартел. Для призначення ІРП лікарі діють за наступним алгоритмом:

проводять обстеження для визначення функціональних порушень і обмежень;
прогнозують результати реабілітаційного втручання;
планують заходи реабілітаційного втручання;
проводять реабілітаційне втручання;
переглядають ІРП.

Етапи їх реабілітації будувалися з врахуванням періодів післяперенесеного інсульту: гострого періоду (перші три-чотири тижні); раннього відновного періоду, що розподілявся на два періоди:

до трьох місяців, коли в основному проходило відновлення об’єму рухів і м’язової сили в паретичних кінцівках і проходило кінцеве формування післяінсультної кісти;
від 3 до 6 місяців, під час яких відновлювалися втрачені рухові функції.

При цьому, терміни першого курсу ранньої реабілітації тривали від трьох чотирьох тижнів до двох місяців після стабілізації вітальних функцій.

У хворих з наслідками МІ було виділено три основні види порушень:

пошкодження, дефект – рухові (парези, атаксія), когнітивні, мовленнєві, емоційно-вольові, зорові, чутливі, бульбарні, псевдобульбарні (дистонія, дисфагія, дизартрія), тазові та інші порушення, а також порушення у вигляді епіприпадків, падінь, таламічних болів, інфекцій сечовивідних шляхів, тромбоемболії, артропатій післяінсультного ґенезу.

Метою реабілітації таких видів дефектів було повне або часткове відновлення функцій, профілактика, лікування та зведення до мінімуму проблем;

порушення здібностей – ходьби, самообслуговування, порушення більш складних побутових навиків. Відповідно, метою реабілітації таких порушень було навчання ходьбі та навикам самообслуговування.
порушення соціального функціонування – обмеження можливостей здійснювати ту соціальну роль, яка була нормою до хвороби пацієнта у відповідності з його віком, статтю, освітою, соціальним положенням, професією, культурним рівнем, а також обмеження ролі в сім’ї та суспільстві, обмеження соціальних контактів, обмеження та неможливість повернутися до попередньої трудової діяльності. Саме тому ціллю соціальної реабілітації було відновлення (повне або часткове) ролі пацієнта в сім’ї та суспільстві, працездатності, соціальних контактів.

В процесі лікування визначався реабілітаційний потенціал (РП) хворого:

можливість пацієнта до відновлення (регенерації, репарації, реституції) або компенсації порушень (біометрична складова РП)
можливість використання розвитку і адаптації збережених функціональних здібностей людини для відновлення (компенсації обмежень) соціальних навичок і звичних для нього видів діяльності (психофізіологічна складова);
можливість, здатність і спрямованість особистості активно брати участь у реабілітаційному процесі і досягати поставлених реабілітаційних завдань (особистісна складова);
можливість відновлення або компенсації соціального статусу (соціальна складова).

При цьому, реабілітаційний потенціал хворих розподілявся таким чином:

високий – повне відновлення здоров’я, усіх звичайних для пацієнта видів життєдіяльності, працездатності і соціального стану (повна реабілітація), можливість повернення до роботи в колишній професії в повному обсязі або з обмеженнями, чи можливість роботи в іншій професії;
задовільний – неповне видужання із деякими проявами у вигляді помірно вираженого порушення функцій, виконання основних видів діяльності можливо з працею, в обмеженому обсязі або за допомогою технічних засобів реабілітації, часткове зниження працездатності, зниження рівня життя, потреба в соціальній підтримці і частковій матеріальній допомозі.
низький – повільно прогресуючий перебіг хронічного захворювання, виражені порушення функцій, значні обмеження у виконанні більшості видів діяльності, виражене зниження працездатності, потреба в постійній соціальній підтримці і матеріальній допомозі;
відсутність реабілітаційного потенціалу – прогресуючий перебіг захворювання, некомпенсуюче або різко виражене порушення функцій, неможливість компенсації або самостійного виконання основних видів діяльності, стійка часткова або повна втрата працездатності, потреба в постійному нагляді і постійній матеріальній допомозі.

Література

1. Волошин П. В. Аналіз поширеності та захворюваності на нервові хвороби в Україні / П. В. Волошин,Т. С. Міщенко, Є. В. Лекомцева // Міжнар. невролог. журн. – 2006. – № 3 (7).– С. 9–13.

2. Гусев Е. И. Проблема инсульта в Российской Федерации: Время активных совместных действий / Е. И. Гусев, В. И. Скворцова, Л. В. Стаховская // Журнал неврологии и психиатрии им. С. С. Корсакова. – 2007. – № 8. – С. 4–10.

3. Касте М. Как улучшить качество медицинской помощи больным с инсультом в общенациональном масштабе? Опыт Финляндии / М. Касте // Журн. неврологии и психиатрии им. Корсакова (Инсульт-приложение к журналу). – 2003. – № 9.– С. 65–68.

4. Коваленко В. М. Медико-соціальні аспекти хвороб системи кровообігу / В. М. Коваленко, В. М. Корнацький, Т. С. Манойленко. – К., 2009. – 145с.

5. Медицинская реабилитация. Руководство / под ред. В. М. Боголюбова : в 3 т. – М. : Медицина, 1999. – Т. 1. – 684 с.

6. Міщенко Т. С. Епідеміологія цереброваскулярних захворювань в Україні / Т. С. Міщенко // Судинні захворювання головного мозку. – 2006. – № 1.– С. 3–7.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Муржак-Чуб Тетяна,

Демченко Микола,

Крайсвітна Альона

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Науковий керівник

Куц-Бурдейна Олександра Олександрівна

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Вегето-судинна дистонія є тим захворюванням, у вивченні якого в останні десятиліття досягнуті дуже відчутні позитивні результати. Проте залишається багато поки нерозв’язних ключових питань, що стосуються як самої суті захворювання, так і питань профілактики і лікування даного патологічного стану. В даний час вже не викликає сумніву, що «нейроциркуляторна дистонія», більш відома в нашій країні під терміном «вегето-судинна дистонія», не є одним захворюванням з чітко окресленими патогенезом і клінічною картиною, а являє собою цілу групу патологічних станів, основною ознакою яких служить підвищення або зниження артеріального тиску. Механізми вегетативної судинної дистонії і роль різних систем організму в цьому патологічному процесі різні. У зв’язку з цим розробка єдиних підходів до лікування даного захворювання втрачає сенс. Не викликає сумніву, що в недалекому майбутньому будуть виділені більш чітко визначені нозологічні одиниці вегето-судинної дистонії з уточненими етіологією та патогенезом. Це закономірно спричинить за собою створення відповідних підходів, методів лікування, а також створення профілактичних заходів [1].

Значно менше уваги приділяється вивченню вегето-судинної дистонії у дітей. Разом з тим саме в дитячому та підлітковому віці дане захворювання зустрічається особливо часто в клінічній практиці лікарів загальної практики, кардіологів і неврологів. Багато авторів відзначають, що поширеність вегето-судинної дистонії серед дітей та підлітків коливається від 1 до 20,8 % і збільшується у старших вікових групах (Острополец С.С, Нагорна Н.В., 1982; Смагулова Т.Б., 1982).

Не є секретом той факт, що порушення регуляції вегето-судинної дистонії у багатьох випадках мають спадковий характер. Механізми неадекватного контролю вегетативної системи можуть закладатися і формуватися вже в дитячому та підлітковому віці. Про розвиток вегетативних порушень часто наголошується в пубертатному періоді, і якщо вчасно не приступити до зацікавлення до занять фізичною культурою, то через кілька років можуть виникнути стійкі порушення в системах регуляції, які призводять до виникнення захворювань серцево-судинної системи [1,2].

На жаль, в останні роки поступово втрачається одне з головних досягнень вітчизняної охорони здоров’я — профілактичний напрямок — запобігання або лікування ранніх проявів різних форм вегето-судинної дистонії. Для дитячого і підліткового віку це особливо важливо. Раннє виявлення та профілактика розвитку вегетативної судинної дистонії багато в чому змикаються з проблемою комплексної реабілітації цих захворювань в максимально ранньому віці дитини або підлітка і максимально ранній стадії прояву патології [1,3].

В етіології вегето-судинної дистонії важливе значення мають фактори, які сприяють, і фактори, що провокують виникнення захворювання.

3. Фактори, що сприяють розвитку вегето-судинної дистонії: спадково- конституційні особливості (люди зі слабким типом нервової системи) та несприятливі соціально-економічні умови.

4. Фактори, які «провокують» розвиток вегето-судинної дистонії: психогенні, фізико-хімічні (радіація, вібрація, інтоксикація тощо), дисгормональні, інфекційні (хронічний тонзиліт, інфекції дихальних шляхів тощо) [4].

У патогенезі вегето-судинній дистонії мають значення зміни гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової системи з гіперреактивністю симпатичної або парасимпатичної нервової систем. Захворювання виникає частіше в людей зі слабким типом нервової системи (з невисокою працездатністю, недостатньою ініціативністю і впертістю, з комплексом неповноцінності). Порушення регуляції проявляється дисфункцією цих систем. Розлади нейрогормонального метаболізму та регуляції серцево-судинної системи реалізуються реагуванням на сильні подразники неадекватною тахікардією, зміною тонусу судин, зростанням хвилинного об’єму кровообігу, регіонарними спазмами судин. У стані спокою таких розладів може не бути. Водночас різні навантаження (фізичні, психічні, симпатоміметики) виявляють дефекти функціонування серцево-судинної системи.

Вегето-судинна дистонія посідає чільне місце серед некоронарогенних захворювань серця. Класифікують вегето-судинну дистонію за наступними ознаками: провідний клінічний синдром, ступінь тяжкості, характер перебігу, фаза та серцева недостатність

Лікувальну фізичну культуру у спеціальних медичних групах застосовують у тій чи іншій формі при захворюваннях серцево-судинної системи. Вона, безпосередньо, позитивно впливає на функції серця і судин, їх морфологію. Лікувальна дія фізичних вправ виявляється як чотири основні механізми: тонізуючий вплив, трофічна дія, формування компенсації, нормалізація функцій, серед яких перші два є провідними [6].

Фізичні вправи підвищують тонус центральної нервової системи, стимулюють процеси нервової регуляції серцевої діяльності, забезпечують утворення в корі головного мозку фізіологічної домінанти збудження, під впливом якої за законами негативної індукції виникає затухання іншого патологічного вогнища збудження. Відбувається корекція нейрогенних порушень на рівні підкоркових утворень за рахунок вирівнювання основ-них нервових процесів.

Масаж умовно можна поділити на два етапи. Перший етап включає обов’язковий масаж комірцевої зони та паравертебральних зон усього хребтового стовпа. Другий етап передбачає масаж ділянок з клінічною локалізацією захворювання: ділянки голови при церебраль¬них порушеннях; кінцівок при затерпанні, болючості, слабкості їх; лівої половини грудної клітки при захопленні в процес кардіоваскулярної системи; ділянки проекції внутрішнього органа на поверхню тіла та самого внутрішнього органа (доступного для масажу) при вісцеральних розладах.

Седативні методи:алектросонтерапія, загальна франклінізація, гальванізація головного мозку і сегментарних зон, лікарський електрофорез седативних препаратів, транквілізаторів, антидепресантів, місцева дарсонвалізація голови і комірцевої зони, йодобромні, хвойні, азотні ванни, аерофітотерапія седативних пре¬паратов, цілодобова аеротерапія.

Література

5. Медицинская реабилитация. Руководство / под ред. В. М. Боголюбова : в 3 т. – М. : Медицина, 1999. – Т. 1. – 684 с.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Рудзевич Марина,

Данилевич Оксана,

Нікітюк Вікторія

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Науковий керівник

Куц-Бурдейна Олександра Олександрівна

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Рівень фізичного стану студентів залежить від багатьох факторів, основні із яких пов’язані зі способом життя і рівнем рухової активності. Систематичні навчальні та позанавчальні заняття фізичними вправами є важливою запорукою нормального фізичного і духовного розвитку особистості студента, обов’язковою умовою виховання пріоритетних орієнтацій на зміцнення здоров’я і мотиваційним стимулом до регулярних самостійних занять фізичними вправами та спортом. Викладач фізичного виховання повинен володіти достатнім об’ємом знань, вмінь і навичок, які дозволили б йому науково обґрунтовано вирішувати питання оцінки фізичного стану студентів для нормування фізичних навантажень у процесі занять з фізичного виховання, щоб не допускати перевантаження студентів. Вирішення цього завдання у значній мірі залежить від того, наскільки професійно і вміло викладач володіє навичками оцінки рівня фізичного стану студентів. Адже ефективне використання одного з найпотужніших оздоровчих засобів – фізичних вправ, не можливе без врахування відповідності інтенсивності та об’єму фізичних навантажень функціональним можливостям організму. Нехтування цим положенням (при виконанні наднормативних навантажень), як правило, призводить до негативного впливу фізичних вправ на здоров’я студентів. З іншого боку, виконання недостатніх навантажень (допорогових величин) не сприяє росту функціональних ефектів проведеного навчального заняття (П.Д. Плахтій, 1997). Ось чому перш ніж призначити величину фізичних навантажень для студентів, необхідно визначити об’єм функціональних резервів даного контингенту студентів, рівень толерантності їх до запропонованих навантажень у процесі навчальних та самостійних занять.

Встановлення чітких критеріїв оцінки фізичного стану організму, об’єму його функціональних резервів дозволить перейти від емпіричного дозування навантажень до застосування науково-обґрунтованих рухових режимів з найбільш об’єктивною енергетичною оцінкою (П.Д. Плахтій, 1997).

У науковій літературі [2; 3; 4] доведено, що рівень фізичної підготовленості працівників залізничної галузі по ряду критеріїв не відповідає сучасним вимогам. Слабка фізична підготовленість є причиною низького рівня працездатності фахівців, швидкої втоми, психологічних зривів, що призводить до великої кількості виробничих помилок на залізничному транспорті. До того ж, як відмічає А. І. Давіденко професійна діяльність фахівців-залізничників здійснюється в умовах дії шкідливих чинників виробничого середовища: шум, вібрація, запиленість, несприятливий мікроклімат, важка фізична праця, нервово-емоційна напруга та нераціональне харчування. Такі умови праці провокують виникнення багатьох професійних захворювань. Так, одними з найпоширених захворювань серед залізничників є: хвороби органів дихання, периферичної нервової та кістково-м’язової систем, системи кровообігу, органів травлення, професійна туговухість, захворювання та травми опорно-рухового апарату, отруєння.

Науковці [1] відзначають, що у працівників залізничної галузі спостерігається знижений рівень психофізіологічної та психофізичної підготовленості, високий рівень захворюваності, раннє професійне старіння, що є причиною багатьох аварій та нещасних випадків. Дослідження науковців [3,4] доводять, що виробнича діяльність залізничників більше ніж на 60% залежить від людського фактору і до 50% – від якості психофізіологічної і психофізичної підготовленості фахівців. Визначено, що для розвитку та вдосконалення сенсорних, вольових та розумових якостей необхідні спеціально підібрані засоби прикладної спрямованості. Завдяки їх цілеспрямованому впливу забезпечується оптимальний рівень функціонування і надійності всіх органів ісистем. Для обґрунтування необхідності ППФП фахівців залізничного транспорту, слід розглянути специфічні особливості та вимоги, що пред’являються до працівників даної галузі. Так, В. А. Садовський зазначає, що до загальних вимог належать: професійна психофізична готовність, розумові здібності, сенсорні, рухові, фізичні, вольові, організаторські навички й уміння фахівців-залізничників. Висока продуктивність праці багато в чому залежить від індивідуальних здібностей до розумової і фізичної праці, рівня витривалості і відновлюваності організму, працездатності та ін.

Науковці [2; 3] відзначають, що забезпечення фізичної надійності і готовності фахівців залізничної галузі найефективніше досягається в процесі спеціального, професійно спрямованого використання засобів і методів ППФП. У наукових працях зазначено, що формування у майбутніх фахівців професійно важливих фізичних якостей та навичок, підвищення стійкості організму до несприятливого впливу зовнішнього та виробничого середовища найбільш ефективно досягається у процесі спеціально спрямованого використання методів та засобів фізичного виховання.

На даний час питання професійно-прикладної фізичної підготовки фахівців-залізничників, зокрема, інженерівелектриків залізничного транспорту, практично не досліджені. Значні вимоги, які пред'являє професійна діяльність до фізичної, психофізичної і психічної підготовки сучасних фахівців-залізничників, висока соціальна значущість їх трудової діяльності роблять особливо актуальною розробку і впровадження в процес фізичного виховання у ВНЗ посиленого курсу ППФП, з метою придбання майбутніми фахівцями професійно необхідного для інженерівелектриків залізничного транспорту рівня професійної фізичної і психофізіологічної підготовленості. Ситуація, що склалася, зумовлює актуальність наукового обґрунтування змісту та організації професійно прикладної фізичної підготовки та їх впровадження у навчальний процес майбутніх інженерів-електриків залізничного транспорту.

Підвищення рівня фізичної підготовленості та працездатності студентів, адаптація організму до умов зовнішнього середовища, розвиток професійно важливих фізичних якостей та формування професійних знань, умінь і навичок відбувається завдяки систематичним заняттям фізичним вихованням, яке є базовою платформою цілісної системи професійно-прикладної фізичної підготовки студентів у закладах вищої освіти.

Теоретичний аналіз наукових досліджень показав, що професійно-прикладна фізична підготовка є ефективним засобом підвищення рівня професійної працездатності фахівців залізничної галузі. Є. А. Коліненко [4] вважає, що в процесі професійно-прикладної фізичної підготовки досягається оптимальний рівень функціонування всіх фізіологічних систем організму, які забезпечують його здатність працювати довготривало й продуктивне.

Література

1. Васельцова, И.А. (2004), Система профессионально-прикладной физической подготовки студентов железнодорожного ВУЗа: автореф. дис. на соискание уч. степени канд. пед. наук: спец. 13.00.08. "Теор. и метод. проф. образования", Самарский государственный технический университет, Самара, 19 с.

2. Давиденко, А.И. (2006), Организация и содержание профессионально-прикладной физической подготовки студентов технических ВУЗов: автореф. дис. на соискание уч. степени канд. пед. наук: спец. 13.00.04. "Теор. и метод. физ. восп., спорт. тренировки, оздоров. и адапт. физ. культуры", Москва, 21 с.

3. Ежков, В.С. (2003), Профессионально-прикладная физическая подготовка студентов машиностроительных специальностей: автореф. дис. на соискание уч. степени канд. пед наук: спец. 13.00.04. "Теор. и метод. физ. восп., спорт. тренировки, оздоров. и адапт. физ. культуры", Коломна, 26 с.

4. Єфремова, А.Я. (2012), "Визначення рівня фізичної підготовленості майбутніх фахівців-електриків залізничного транспорту", Слобожанський науково-спортивний вісник, № 2(29), С. 15-18.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Савенко Олександр,

Дзюбенко Іванна,

Перекос Тарас

Вінницький інститут Університету «Україна»

м.Вінниця

Науковий керівник

Куц-Бурдейна Олександра Олександрівна

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Захворюваність на подагричний артрит невпинно збільшується. Поширеність подагричного артриту в окремих областях України досягла 400 і більше випадків на 100 тис. населення. Подагричним артритом хворіють переважно чоловіки (до 95% випадків).

У літературі є поодинокі роботи [4;5], в яких розглядаються питання використання окремих засобів фізичної реабілітації у лікуванні хворих на подагру, але недостатньо досліджень, присвячених узагальненню та систематизації призначення комплексу фізіотерапевтичних і бальнеологічних чинників хворим на подагричний артрит у між приступний період в умовах санаторію.

Лікування хворих на подагру має бути комплексним, включаючи нефармакологічні та фармакологічні методи. Лікарю слід враховувати рівень СК (із подальшим моніторуванням його), форму і стадію подагри, рентгенологічну стадію та ступінь функціональної недостатності суглобів, вік пацієнта, супутню патологію та особливості її фармакотерапії.

Загальні заходи, спрямовані на пом’якшення проявів суглобового синдрому: повний спокій, піднесене положення кінцівки. Вживання достатньої кількості рідини (2—3 л на день) — лужні розчини, суворе дотримання малопуринової дієти. Перші напади подагричного артриту, як правило, швидко минають без лікування. Якщо до розвитку гострого артриту хворий приймав аллопуринол, дозу препарату слід зменшити вдвічі, але не скасовувати повністю.

ЛФК залишається одним з найбільш важливих методів медичної реабілітації, який знаходить широке застосування при артритах з багатьма вираженими клінічними синдромами [2, 4].

ЛФК підвищують фізичні сили вправ та їх рухливість. Певне значення в загальному впливі фізичних вправ на організм хворого і ослабленної людини мають продукти життєдіяльності м'язової системи (біологічні стимулятори), які підвищують загальний тонус організму.

В результаті систематичного тренування створюється збудження у центральному відділі рухового аналізатора, який скоро займає домінуюче положення в корі головного мозку і за законом негативної індукції пригнічує патологічнe вогнище, поступово нормалізуючи патологічно змінені функції. За допомогою фізичних вправ є можливість посилити компенсаторно-пристосувальні явища і спрямувати їх на шлях відновлення здоров'я хворого [1, 4].

Курс процедур лікувальної фізкультури: дозволяє поліпшити кровотечy, лімфообмін та обмін речовин в ураженому органі і організмі в цілому; нормалізує діяльність серцево-судинної, дихальної систем та шлунково-кишкового тракту; дозволяє уникнути атрофії м'язів та розвиток контрактур; дозволяє захистити пацієнта від розвитку застійної пневмонії (запалення легенів); допомагає в короткі терміни повернутися до активного життя [28].

Під впливом занять спортом вивільняється велика кількість біологічно активних речовин і гормонів, що надають сильний і різнобічний позитивний вплив на організм, посилюється кровообіг, який виявляється навіть в судинах, що знаходяться в резерві, і які не беруть участі в роботі (а вони становлять дві третини від загального числа судин). Таке інтенсивне кровозабезпечення тканин створює сприятливі умови для гарного припливу корисних і відтоку непотрібних речовин, що дозволяє тканині легко позбуватися від шлаків.

Фізіотерапію застосовують у гострому і наступних періодах перебігу подагри для знеболюючої, розсмоктуючої дії на уражені суглоби, виведен¬ня сечової кислоти і її солей, покращання крово- і лімфообігу, нормалізації обміну речовин; гальмування і припинення утворення деформацій у суглобах; оптимізації діяльності ЦНС і загального підвищення тонусу організму. Вико¬ристовують під час гострого нападу УВЧ-терапію, мікрохвильову терапію, ін¬дуктотермію, електрофорез новокаїну, УФО, світлотеплову ванну або солюкс на ділянку суглобів. Після стихання загострення застосовують електрофорез літію, ультразвук, електросон, ванни сульфідні, радонові, йодобромні, хлорид-но-натрієві, озокеритні і парафінові аплікації, грязелікування, вживання міне¬ральних вод типу Боржомі, Єсентуки N 17 і N 4, Трускавецьких та ін.

Фізіотерапевтичні методи лікування хворим на подагру проводяться, як правило, в стадії ремісії або неповної ремісії. Виняток становить УФ-опромінення: його призначають в еритемній дозі (3-5 процедур) на зону ураженого суглоба і починають в максимально ранні терміни, що дозволяє інколи обірвати напад, що починається. Застосування калій-літій-електрофорезу може зменшити болі, а також сприяє збільшенню рухливості суглобів при хронічному подагричному артриті.

Процедури ультразвуку та ультрафонофорезу з гідрокортизоном на уражені суглоби надають болезаспокійливу, розсмоктуючу та протизапальну дію. Показані аплікації з 25-30% розчином димексиду, зігріваючий компрес.

Подагричний артрит хронічне захворювання, яке пов’язане з порушенням пуринового обміну, підвищеним вмістом у крові сечової кислоти та відкладенням її солей в тканинах організму, найчастіше в тканинах дрібних суглобів пальців стопи або кисті й у нирках. Найбільш поширеним проявом подагри є подагричний артрит. У перебігу захворювання виділяють два періоди: період загострення (період подагричного приступу) і позаприступний (міжприступний) період. У міжприступні періоди хворі скаржаться на скутість рухів в ушкоджених суглобах, тугорухомість, появу хрусту під час руху та поступовий розвиток деформації [1,2], що призводить до інвалідізації.

Найсприятливішими умовами профілактики прогресування деформації у суглобах та відновлення рухових функцій, є лікування хворих на подагричний поліартрит у міжприступний період в умовах санаторію. Дослідженнями деяких авторів встановлені показання та протипоказання до рекомендування хворим санаторно-курортного лікування.

Література

1.Герасименко С.І. Комплексне ортопедичне лікування хворих на ревматоїдний артрит з ураженням нижніх кінцівок// Дис. д.м.н. – Київ1997.

2. Железинская И.В.Ультразвуковая диагностика поражений коленных суставов при ревматоидном артрите//Эхография. 2000.Т.1,№ 2.С.194197.

3. Казимирко В. К. Ревматология: учеб. пособ. в вопросах и ответах / В. К. Казимирко, В. Н. Коваленко.—Донецк: Изд-во А. Ю. Заславский, 2009.— 626 с.

4. Ревматичні хвороби та синдроми / А. С. Свінціцький, О. Б. Яременко, О. Г. Пузанова, Н. І. Хомченкова.—К.: Книга-плюс, 2006.— 680 с.

5. Букуп К. Клиническое исследование костей, суставов и мышц / К. Букуп.— М.: Медицинская литуратура, 2007.— 320 с.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Тартачний Євген,

Піскун Ольга,

Попова Марія

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Науковий керівник

Куц-Бурдейна Олександра Олександрівна

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Дитячий церебральний параліч за останні роки став одним з найбільш поширених захворювань центральної нервової системи в дитячому віці у всіх країнах світу. Це захворювання дає високий відсоток інвалідності за рахунок стійких остаточних та резидуальних явищ ще в дитячому віці, вражаючи не тільки органи опорно-рухової системи, але і викликаючи порушення психіки, мови та інтелекту [3].

Проблема лікування хворих з клінічними проявами дитячого церебрального паралічу та його незадовільні наслідки обумовлена відсутністю єдності поглядів на етіологічні, патогенетичні та патофізіологічні механізми виникнення, розвитку та прогресування основної патології центральної нервової системи.

За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я, дитячий церебральний параліч — це стійке, мінливе порушення пози і моторики, спричинене ураженням головного мозку. Захворювання супроводжується руховими порушеннями, також спостерігаються зміни психіки і мови. Якщо врахувати, що ДЦП є однією з найскладніших неврологічних патологій, що призводить до інвалідності, а частота виникнення цього захворювання істотно не змінюється (2-3 випадки на 1000 немовлят у рік), то актуальність цієї проблеми стає очевидною. Однак у дитини з подібним ураженням мозку наявні величезні потенційні можливості для розвитку найважливіших функцій і насамперед — рухових навичок.

Дитячий церебральний параліч являє собою групу різних за проявами нозологічних патологічних станів, при яких залишкові явища ураження головного мозку проявляються паралічами, парезами, тонічними порушеннями і нездатністю зберегти нормальну позу.

Незадовільні віддалені наслідки комплексного сучасного лікування клінічних провів дитячого церебрального паралічу обумовлені не тільки залишковими змінами з боку центральної нервової системи, але й глибокими дистрофічно-дегенеративними змінами з боку органів системи опорно-рухового апарату, а саме: кісток, суглобів, зв’язкового апарату, сухожилків, м’язових структур.

Методи фізіотерапії широко використовуються на всіх етапах лікування і реабілітації дітей, хворих ДЦП, з метою відновлення функцій головного і спинного мозку, периферичної нервової системи, опорно-рухового апарату, їх психоемоційного розвитку, зміцнення загального стану. Вони належать до методів, які дають в комплексі із спеціальною гімнастикою, масажем, медикаментозною терапією, логопедичною, ортопедичною, психопедагогічною корекцією виразний лікувальний ефект, що іноді проявляється навіть при коротких курсах лікування [1].

Підставою для призначення фізичних методів лікування при ДЦП є ті патологічні зміни структури і функції головного мозку, які виникають при даному захворюванні. Органічні зміни в центральній нервовій системі приводять до стійких паралічів і подальшої атрофії м'язів, порушення рухових функцій, розладу мови, інтелекту і так далі. Як правило, виникає дефіцит аферентно-еферентної імпульсації. Разом з тим, разом із загиблими нервовими клітинами в передній центральній звивині головного мозку, екстрапірамідних утвореннях, мозочку і інших структурах, що керують функціями руху, координації, м'язового тонусу, мови, є нервові клітини, що повністю збереглися, і нервові клітини, що потерпіли тільки частково [2]. Використовувані при ДЦП фізичні чинники дії направлені на пожвавлення і посилення функції нервових клітин, які беруть на себе функцію загиблих клітин, на створення сприятливих умов для відновлення ділянок центральної нервової системи, що збереглися, але функціонально пригноблюваних, реалізацію її пластичних і компенсаторних можливостей. Вони застосовуються також з метою дії на постраждалі рухові шляхи, м'язи, суглоби [3].

Для організму дитини характерні пластичність і високі репаративні можливості, тому прогностично найбільш ефективне лікування, розпочате з перших тижнів і місяців життя хворої дитини.

Фізичні чинники, вплив яких використовується з лікувальною і профілактичною метою, діляться на природних, наявних в природі і використовуваних зазвичай в курортних умовах (наприклад, сонячні промені, лікувальні грязі, природні мінеральні води і ін.), і преформовані, тобто створені штучним шляхом, які застосовуються у фізіотерапевтичних кабінетах. Це електро-, магніто- і світлолікування, ультразвукова терапія, деякі види тепло - і водолікування [1,2].

Всі фізичні чинники - комплексні подразники. Впливаючи на організм, вони викликають в нім складні адаптаційні реакції із загальними і місцевими компонентами.

Тривалість фізіотерапевтичних процедур і загальне число їх на курс лікування у дітей менше, ніж у дорослих, проводять їх через день або два дні підряд з відпочинком на третій день. Під час проведення процедури дитина повинна знаходитися під постійним спостереженням персоналу. Необхідно стежити за його загальним станом, руховою і емоційною реакцією, кольором шкірних покривів, реєструвати частоту пульсу, за показаннями — артеріальний тиск. Після процедури дитина відпочиває протягом 20-30 хв. Проводять процедури не раніше ніж за годину після їжі або через 30-45 хв. після неї.

При спастичних формах ДЦП призначають електрофорез лікарських речовин, поліпшуючих кровопостачання та функціональний стан клітин головного мозку, сприяючих зниженню тонусу спастичних м'язів, а також магнітотерапію і мікрохвильову терапію на область голови (на одне або обидві півкулі), трансцеребральну імпульсну терапію, електростимуляцію ослаблених м'язів — антагоністів спастичних і м'язів артикуляцій, теплолікування (грязьові, парафінові, озокеритові аплікації, опромінювання інфрачервоними променями), різноманітні водолікувальні процедури [4].

При гіперкінетичній формі ДЦП застосовують електрофорез транквілізаторів по центральних методиках, атропіну сульфату, сірчанокислого магнію та ін. на область комірної зони, електросон, дарсонвалізацію голови і шийно-комірної зони, електростимуляцію ослаблених м'язів, теплолікування, йодобромні, хвойні, гідрогальванічні ванни, ванни з сінної трухи, кореня валеріани.

Література

1. Авраменко М.Л., Д.А. Кузнєцов, І.В. Совгір, Шуневич І.В. /Сучасні підходи до лікування хворих на дитячий церебральний параліч//Ортопедия, травматология и протезирование.-Харьков, 2006. -N4. - С. 92-94

2. Герасимов И.Г., Тедеева Т.А. Использование внешнего локального пониженного давления для улучшения кровотока у детей с детским церебральным параличом//Вопросы курортологии, физиотерапии и лечебной физической культуры. -2005. -N1- С. 22-24

3 Гришуніна Н.Ю. Адаптивна фізкультурно-спортивна корекція стато-моторних та вегетативних порушень у дітей, хворих на церебральний параліч //Медичні перспективи. -2004. -Том8 N1. - С. 96-99.

4. Каладзе Н.Н., Чумак А.В. Динамика структурно-функционального состояния костной ткани у детей, больных детским церебральным параличом, в процессе санаторно-курортного лечения //Медицинская реабилитация, курортология и физиотерапия. -2003.-№1- С. 3-6

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Франчук Юрій,

Кругляк Анастасія,

Шибінський Олексій

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Науковий керівник

Куц-Бурдейна Олександра Олександрівна

Вінницький інститут Університету «Україна»,

м.Вінниця

Переломи кісток гомілки складають 10% від загальної кількості переломів. Перебіг, методи і терміни лікування залежать від рівня та обсягу ушкодження і відрізняються при переломах кісток гомілки різної локалізації.

До основних причин перелому малогомілкової і великогомілкової кісток можна віднести:

травматичні ураження - це прямий удар різної сили безпосередньо на гомілку;
скручування гомілки. Наприклад, падіння при катанні на ковзанах або падінні в бік, коли ногу затискає між камінням. Ця травма призводить до косих і гвинтоподібних переломів гомілки;
у результаті негативної дії патологічних деструктивних процесів у кістковій тканині. Наприклад: остеосаркома (рак кістки), остеомієліт.

Симптоми: у пацієнта спостерігається деформація кінцівки і укорочення гомілки. Найбільш виражений симптом - це больовий синдром, який значно посилюється у кінцівці при русі або пальпації. Спостерігається припухлість у ділянці травми. Суглоб збільшується в об’ємі, оскільки при ударі відбувається гемартроз (крововилив у суглоб). Характерна ознака перелому - візуальне укорочення хворої кінцівки, або її повернення в будь-який бік. Ще один характерний симптом при даному переломі - це крепітація (хрускіт) кісткових уламків і патологічна рухливість у кінцівці. При огляді лікар також зазначає неможливість здійснити повне перенесення тіла на пошкоджену ногу. Якщо у потерпілого перелом малої гомілкової кістки, то у деяких випадках він навіть зможе спиратися на ногу, природно - не повністю.

Залежно від локалізації розрізняють:

1) переломи кісток гомілки у її верхній частині (переломи шийки і головки малогомілкової кістки, переломи горбистості і виростків великогомілкової кістки);

2) переломи кісток гомілки у її середній частині (ізольовані діафізарні переломи великогомілкової та малогомілкової кістки, переломи діафізів обох кісток гомілки);

3) переломи кісток гомілки у її нижній частині (переломи щиколоток).

Переломи кісток гомілки у верхніх і нижніх відділах відносяться до групи внутрішньо або навколосуглобових переломів.

Діагностика. Після того як пацієнту проведуть зовнішній огляд і пальпацію гомілки, йому можуть призначити додаткові методи обстеження для встановлення характеру перелому.

Процес фізичної реабілітації хворих із переломами кісток гомілки спрямований на усунення атрофії та нормалізацію ◊ Фізична культура, спорт та фізична реабілітація в сучасному суспільстві тонусу й еластичності м’язів гомілки та стегна, нормалізацію кровообігу в м’язах і сухожилках гомілки, усунення застійних явищ в м’яких тканинах гомілки, а також на повне відновлення всіх функцій нижньої кінцівки. Для досягнення вищевказаних завдань фізичної реабілітації деякі автори [1, 3] пропонують застосовувати різноманітні методи фізичної реабілітації з використанням лікувальної гімнастики, масажу, фізіотерапії та грязелікування, технологічні режими яких дозволяють одночасно впливати на вторинні загальні та місцеві прояви травматичної хвороби.

Важливим етапом відновлення функцій нижньої кінцівки є виконання фізичних навантажень, тому хворим призначають лікувальні фізичну культуру (ЛФК). Лікувальна фізична культура при переломах гомілки ділиться на три етапи. На першому етапі вирішуються наступні завдання: усунення набряків; підняття тонусу м'язів; прискорення відновлення лімфо-і кровообігу в пошкодженій кінцівці; підвищення рівня рухливості суглобів [2]. Для реалізації вищевказаних завдань застосовуються різноманітні вправи: піднімання і опускання ушкодженої кінцівки; ідеомоторні вправи; утримання кінцівки в одному положенні; активні рухи пальцями ніг і ногами в тазостегновому суглобі (розгинання і згинання, приведення і відведення) тощо. Через 3-4 дні хворому дозволяється ходьба за допомогою милиць по території лікарні, включаючи сходи.

На другому етапі фізичної реабілітації застосування ЛФК передбачає усунення набряків ушкодженої кінцівки, відновлення навички переміщення, а також запобігання та профілактика ускладнень (викривлення пальців, розростання «шпор», травматична плоскостопість, деформація стопи тощо) [1, 4]. Серед вправ, які пацієнт виконує на даному етапі, виділяють наступні:згинання та розгинання стоп в підошві; вправа «велосипед», яку виконують одночасно двома ногами; розгинання і згинання ніг в коліні (одночасне та поперемінне); напруга м'язів стегна (тривалість 4-5 с); рухи ніг, що нагадають стиль «брас» у плаванні; захоплення пальцями ніг дрібних предметів і утримання їх протягом нетривалого часу тощо. Дані вправи виконуються з різних вихідних положень - на животі, сидячи, на боці, лежачи на спині, упираючись ногами в підлогу, сидячи на стільці, сидячи з підтриманням пошкодженої кінцівки здоровою [2]. Вправи, які передбачають напругу м'язів, чергуються з вправами на розслаблення. Приведення в норму всіх функцій організму і повне відновлення всіх рухових функцій пошкодженої кінцівки є завданнями третього етапу ЛФК. На даному етапі хворі з переломами кісток гомілки виконують біг і ходьбу з перешкодами, танцювальні кроки. При цьому потрібно фіксувати суглоб за допомогою еластичного бинта. Масаж відіграє найважливішу роль у фізичній реабілітації травмованої кінцівки, а також сприяє прискоренню кровообігу, розширенню шкірних судин, підвищенню кровопостачання тканин. Після зняття гіпсу хворим найчастіше призначають лікувальне розтирання, яке спрямоване не лише на лікування застійних явищ, атрофії і контрактур, а й на підвищення загального тонусу м’язів нижньої кінцівки, повернення еластичності, а також на максимально швидке відновлення рухової активності пацієнта [1, 3]. Крім того, застосування такого масажного прийому як розтирання дозволяє впоратися з набряками, які виникають вище і нижче місця перелому. Розтирання м’язів проводиться в коловому, поздовжньому та поперечному напрямку зі значним тиском, для того, щоб промасувати не лише шкірний покрив, але й проникнути у глибоко лежачі тканини. Масаж виконується кінчиками пальців, основою долоні та великими пальцями із додатковим використанням різноманітних спеціальних кремів, які містять речовини, що сприяють відновленню тканин (Колаген Плюс, Хондроксид, Гепатромбін тощо). Однак, існують протипоказання до застосування масажу, які варто враховувати під час призначення курсу масажу, зон впливу й інтенсивності його виконання. Серед них виділяють захворювання шкіри, порушення кровообігу, а також серцево-судинні патології.

Щоб швидше відновити функції пошкодженої кінцівки, поряд з масажем призначають також теплові процедури, до яких відносять ванни, компреси і прогрівання [4]. Більшість з вищеназваних процедур пацієнт може робити самостійно вдома.

У процесі фізичної реабілітації не рідко застосовують фізіотерапевтичні процедури, до яких відноситься ультрафіолетове опромінення, інтерференційні струми, електрофорез, опромінення лампою солюкс. Ці процедури спрямовані на зменшення запального процесу, покращення заживлення і відновлення структури тканин, інтенсифікацію обміну речовин і кровотоку в судинах гомілки.

На всіх етапах фізичної реабілітації хворих із переломами кісток гомілки важливим є відповідне харчування пацієнтів. У цей період варто більше споживати продуктів, які містять кальцій, фосфор, залізо, вітаміни А, С, D, E, B5, B6, протеїни [1, 3]. Усі перераховані речовини беруть участь у формуванні кісткових тканин. Тому посилене споживання необхідних продуктів сприяє швидшому утворенню кісткового мозолю.

Проаналізувавши сучасну науково-методичну літературу з питання дослідження, ми дійшли висновку, що у процесі фізичної реабілітації хворих із переломами кісток гомілки застосовуються різноманітні методи та засоби, які доповнюють та підсилюють один одного.

Найголовнішими методами є лікувальна фізична культура та масаж.

Література.

1. Епифанов В. А. Реабилитация в травматологии / В. А. Епифанов, А. В. Епифанов. – Москва : ГЭОТАР-Медиа, 2010. – 331 с. – (Библиотека врача-специалиста).

2. Желєзний О. Д. Методика фізичної реабілітації осіб з переломами нижніх кінцівок на основі нетрадиційних засобів : [посібник] / Желєзний О. Д., Куц О. С. – Житомир : ЖДТУ, 2008. – 239 с.

3. Никаноров А. Применение нетрадиционных методов восстановления в комплексной реабилитацйии больных с переломами костей нижних конечностей / А. Никаноров // Теория и методика физического воспитания. – 2005. - №2/3. – С.56-59.

4. Ніканоров О.К. Підвищення ефективності програм фізичної реабілітації у хворих з переломами діафізів гомілки / О.К. Ніканоров. - Львів: Молода спортивна наукаУкраїни, 2005. – Вип. 9, Том 2. – С.15-20.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Шведова Вікторія Вікторівна

доцент,

кандидат технічних наук,

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

Анотація: В статті систематизовано контрольні карти за групами, що дозволяє підвищити ефективність їх використання, шляхом встановлення відповідності прояву ознаки якості, методу оцінювання якості та шкали відображення ознаки.

Ключові слова: контрольні карти, карти Шухарта, статистичне оцінювання якості

Одним з достатньо поширених на сьогоднішній день інструментів керування якістю різноманітних процесів (зокрема і виробничих) та надання послуг є контрольні карти, найбільш поширеними та відомими з яких є карти Шухарта. Незважаючи на те, що контрольні карти не можна вважати єдиним, високо достовірним джерелом інформації про стан процесі (процес (process) – спосіб дій на будь-якій конкретній стадії виробництва продукції або при обслуговуванні [1]), вони являють собою зручний і простий у використанні інструмент, який є достатньо ефективним індикатором стану керованості процесу за умови правильного і адекватного використання цього інструмента.

При виборі контрольної карти перш за все потрібно базуватися на проявах тих ознак якості продукції, які оцінюють чи вимірюють, що в свою чергу обумовлюють вибір шкали [2] та методу оцінювання цієї ознаки. Розрізняють метод за альтернативною (якісною) ознакою та метод за кількісною ознакою. Метод за альтернативною (якісною) ознакою (method of attributes) – реєстрація наявності або відсутності деякої ознаки у кожної одиниці групи, що розглядається, та підрахунок кількості одиниць, які мають або не мають цю ознаку, або того скільки таких подій зустрічалось в одиниці, групі або області [1]. Один з найпоширеніших методів за альтернативною ознакою є статистичний приймальний контроль за альтернативною ознакою відсотка невідповідних одиниць продукції. Метод за кількісною ознакою (method of variables) – вимірювання та запис числових значень ознаки для кожної одиниці продукції групи, що розглядається, призначені для зіставлення з деякою неперервною шкалою [1].

Перелік контрольних карт, наведений в [1] можна с систематизувати, виділивши контрольні карти, що дозволяють оцінювати стан процесу за: альтернативною ознакою; експертними оцінками; кількісною ознакою; з використанням додаткового опрацювання даних; за комплексною ознакою (рис. 1).

Рис. 1. Види контрольних карт.

Група карт, що здійснюють опрацювання за альтернативною ознакою є найбільшою вважаючи на власне простоту застосування такого способу контролю.

Група карт, що здійснюють опрацювання за альтернативною ознакою [1]:

Контрольна карта кількості невідповідних одиниць (number of nonconforming items chart); np - карта – контрольна карта для оцінювання процесу за загальною кількістю одиниць у вибірці, в яких виникла невідповідність за даною групою невідповідностей.
Контрольна карта кількості невідповідностей (count chart); c - карта (c chart) – контрольна карта, призначена для оцінювання процесу шляхом підрахунку кількості невідповідностей за даною групою невідповідностей на основі вибірки.
Контрольна карта кількості невідповідностей на одиницю (count per unit chart); u - карта – контрольна карта, призначена для оцінювання процесу шляхом підрахунку середньої кількості невідповідностей на одиницю за даною групою невідповідностей на основі вибірки.
Контрольна карта часток (proportion chart); p - карта (fraction chart) – контрольна карта для оцінювання процесу за частками одиниць, в яких виникла невідповідність за даною групою невідповідностей, від загальної кількості одиниць у вибірці.
Контрольна карта відсотків (percent chart) – контрольна карта для оцінювання процесу за відсотком одиниць, в яких виникла невідповідність за даною групою невідповідностей, від загальної кількості одиниць у вибірці.

До групи карт, що здійснюють опрацювання за експертними оцінками можна віднести одного представника [1]:

Контрольна карта балів якості (quality score chart); Q - карта – контрольна карта для оцінювання процесу за балами якості продукції. Якщо оцінку процесу проводять за зваженою сумою невідповідностей, що відносяться до різних груп, карту балів якості називають картою зваженої якості.

Група карт, що здійснюють опрацювання за кількісною ознакою [1]:

Контрольна карта індивідуальних значень (individual observation chart); X - карта ( X chart) – контрольна карта для оцінювання рівня процесу за індивідуальним спостереженням у вибірці.
Контрольна карта середніх арифметичних (average chart); - карта ( chart) – контрольна карта, призначена для оцінювання відмінностей різних підгруп на основі середніх в підгрупі.
Контрольна карта розмахів (range chart); R - карта – контрольна карта для оцінювання мінливості процесу за розмахом в підгрупах.
Контрольна карта стандартних відхилень (sampling standard deviation chart); s - карта – контрольна карта для оцінювання мінливості процесу за вибірковим стандартним відхиленням в підгрупах.

Група карт з використанням додаткового опрацювання даних [1]:

Контрольна карта кумулятивних сум; (cumulative sum chart); КУСУМ - карта – контрольна карта, на якій наносять значення накопиченої суми відхилень статистик послідовних вибірок від цільового значення. Коли в процесі відбулися зміни, суми обнуляють. Ордината кожної нанесеної точки являє собою алгебраїчну суму попередньої ординати та самого останнього відхилення від цільового значення. КУСУМ – карти загалом інтерпретують за допомогою накладання на них масок (шаблонів), причому сигнал виникає в тому випадку, коли лінія кумулятивної суми перетинає границю маски або торкається її.
Адаптивна (контрольна) карта (adaptive control chart) – контрольна карта, яка використовує моделі прогнозування процесів для оцінки майбутнього ходу процесу, якщо не проводять ніяких змін, і для кількісного визначення змін, які потрібно виконати, щоб утримати відхилення процесу в прийнятних границях.
Контрольна карта ковзаючи середніх (moving average control chart) – контрольна карта для оцінювання рівня процесу за середнім арифметичним останніх спостережень, в яких нове спостереження замінює більш старше з останніх спостережень.
Контрольна карта експоненційно зважених середніх (exponentially weighted moving average control chart) – контрольна карта для оцінювання рівня процесу за експоненційно згладженим ковзаючим середнім арифметичним.
Контрольна карта ковзаючи розмахів (moving range control chart) – контрольна карта для оцінки мінливості процесу за розмахом останніх спостережень, в яких нове спостереження замінює більш старше з останніх спостережень.
Контрольна карта з трендом (trend control chart) – контрольна карта для оцінювання рівня процесу за відхиленням середнього арифметичного за групами від очікуваного тренду в рівні процесу.

До групи карт, що здійснюють опрацювання за комплексною ознакою можна віднести одного представника [1]:

Багатомірна контрольна карта (multivariate control chart) – контрольна карта для оцінювання процесу за рівнем двох або більшої кількості ознак. На основі таких карт здійснюють багатомірний контроль якості (multivariate quality control) – контроль якості, при якому кожна одиниця, яку перевіряють, повинна відповідати вимогам до більше ніж однієї ознаки.

Як видно з рисунку 1, до карти Шухарта можуть відноситись абсолютно різні за правилами опрацювання результатів оцінювання, вимірювання або спостереження карти. Контрольна карта Шухарта (Shwehart control chart) – контрольна карта, що показує чи знаходиться процес в стані статистичної керованості. Це може бути карта, що використовує альтернативну ознаку (наприклад, р-карта), або карта, що використовує кількісну ознаку (наприклад, середнє арифметичне та розмах) для оцінки процесу [1].

Контрольні карти з контролем за експертною оцінкою займають проміжне місце між контрольними картами, що будуються на основі оцінювання за альтеративною ознакою та тими, що передбачають оцінювання за кількісною ознакою з наступних причин. З одного боку, експертна оцінка може бути дихотомічною, і в цьому випадку до цих експертних оцінок можна застосовувати контрольні карти з контролем за альтеративною ознакою. З іншого боку, якщо експертне оцінювання здійснюється за більшою ніж дві градацією, то тут мова може йти вже про кількісне оцінювання. Однак, в цьому випадку є певні застереження, пов’язані з особливістю шкал, в яких подаються експертні оцінки. Справа в тому, що експертні оцінки не є метричними показниками, тобто не можуть подаватися у метричних шкалах (шкалі різниць і шкалі відношень), а подаються лише за порядковою шкалою. Інакше кажучи, за оцінками якості, отриманими експертним чином не можна визначити на скільки параметр чи ознака краща або гірша, чи у скільки разів він перевищує, наприклад норму чи іншу оцінки. За порядковою шкалою можна отримати лише грацію сумарної (або кумулятивної) оцінки поміж інших аналогічним чином отриманих оцінок.

Цей факт накладає певні особливості до метрик, якими будуть оцінюватись статистичні тенденції оцінок або їх мінливість, які саме і відображаються на контрольній карти. Так для порядкових шкал не є правильним застосовувати операції знаходження середнього арифметичного та оцінки стандартного відхилення, властивого цьому показнику. Натомість доцільним буде знаходити, наприклад, медіану і стандартне відхилення, відповідне медіані.

Що стосується карт з використання додаткових даних, то при їх побудові потрібно враховувати можливу не стаціонарність груп даних, які підлягають опрацюванню, що буде відрізняти правила побудови центральних та контрольних границь на контрольній карті.

Рекомендації з відповідності методів оцінювання ознаки якості та виду контрольної карти наведено в таблиці 1.

Таблиця 1.

Метод оцінювання ознаки	Група контрольної карти	Вид контрольної карти
За альтернативною (якісною) ознакою	· Оцінювання за альтернативною ознакою; · Оцінювання за експертними оцінками (контрольні карти балів з дихотомічною оцінкою)	Контрольна карта кількості невідповідних одиниць
		Контрольна карта кількості невідповідностей
		Контрольна карта кількості невідповідностей на одиницю
		Контрольна карта часток
		Контрольна карта відсотків
За кількісною ознакою	· Оцінювання за експертними оцінками (контрольні карти балів з багаторівневою оцінкою)	Контрольна карта індивідуальних значень
		Контрольна карта медіан
		Контрольна карта розмахів
		Контрольна карта стандартних відхилень медіани
	· Оцінювання за кількісною ознакою	Контрольна карта індивідуальних значень
		Контрольна карта середніх арифметичних
		Контрольна карта розмахів
		Контрольна карта стандартних відхилень середнього
	· Оцінювання з використанням додаткового опрацювання даних за комплексною ознакою	Контрольна карта кумулятивних сум
		Адаптивна (контрольна) карта
		Контрольна карта ковзаючи середніх
		Контрольна карта експоненційно зважених середніх
		Контрольна карта ковзаючи розмахів
		Контрольна карта з трендом
		Багатомірна контрольна карта

Література

1. ДСТУ ISO 3534-1:2008 Статистика. Словник термінів і познаки. Частина 1. Загальні статистичні терміни та терміни теорії ймовірностей (ISO 3534-1:2006, IDT).

2. Ціделко В.Д., Яремчук Н.А., Шведова В.В. Систематизація вимірюваних величин і складових невизначеності // Наукові праці V Міжнародної науково-технічної конференції «Метрологія та вимірювальна техніка». Метрологія -2006. – Харків, 2006. – С. 48 – 50.

3. ДСТУ ISO 7870-2:2016 Статистичний контроль. Карти контрольні. Частина 2. Карти Шухарта (ISO 7870-2:2013, IDT).

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

B.C. Корчинський,

доктор мед. наук, професор

Вінницький соціально-економічний інститут Університету «Україна»

Скляренко Д.С.,

студент 6 курсу групи ФТЄ 17 З

Вінницький соціально-економічний інститут Університету «Україна»

Артеріальна гіпертензія в осіб літнього віку – важлива клінічна і соціальна проблема, оскільки зумовлює суттєве збільшення ризику серцево - судинних подій і інсультів, серцевої недостатності, інфаркту міокарда і раптової смерті. Зв'язок артеріальної гіпертензії із захворюваністю і смертністю від серцево - судинних причин у літніх людей чітко доведено у Фремінгемському дослідженні та інших. У віці 25-34р. небезпека розвитку серцево — судинних ускладнень м’якої артеріальної гіпертензії, протягом найближчих 10р. становить менше 1%, а у віці 65 - 74р. - перевищує 30%.

Епідеміологічні дані свідчать про значну поширеність артеріальної гіпертензії в Україні, високу захворюваність і смертність від їх ускладнень у літніх пацієнтів. Згідно з статистичними даними в 2006р. в Україні нараховувалося 10 млн. людей у віці 60р. і старше, що складає 20% населення країни. Розповсюдженість артеріальної гіпертензії збільшується з віком і складає 60% серед пацієнтів похилого віку.

Не дивлячись на високу розповсюдженість АГ у літніх осіб, лікарі довго остерігалися активного зниження AT у цієї категорії хворих, і огляду на можливі побічні ефекти терапії. Клінічні дослідження здійснені останнім часом переконливо довели користь зниження AT при ізольованій систолічній гіпертензії (ІСГ), дозволили з’ясувати оптимальні цільові рівні AT, виявити цілий ряд особливостей, що впливають на перебіг АГ, вибір терапії. Це дозволило виділити проблему АГ у осіб похилого віку в окрему тему, яка де в чому відрізняється від аналогічної проблеми у людей більш моло¬дого віку. До таких особливостей, відносяться порушення еластичності судинної стінки (підвищена артеріальна жорсткість) наявність ендотеліальної дисфункції, підвищення чутливості до натрію, більша частка ІСГ. а також здатність до постуральної гіпотензії, виникнення гіпертензії «білого халату».

Крім того, високий ступінь коморбідності веде до поліпрагмазії: пацієнти у віці 60-69р. змушені в 50% випадків приймати від 3 до 5 різних лікарських препаратів. Вік, рівень поліморбідності і поліпрагмазії в даний час визначені як основні фактори розвитку побічних реакцій медикаментозної терапії і медикаментозної хвороби.

Однак на фоні широкого використання сучасних гіпертензивних засобів зниження рівня AT у більшості хворих похилого віку залишається недостатнім.

Усе сказане обумовлює необхідність пошуку активних лікувальних втру¬чань у хворих на ІСГ, основою яких можуть бути немедикаментозні методи терапії, позбавленні недоліків фармакологічної корекції захворювань. Крім того, методи немедикаментозного лікування мають широкий діапазон дії на патофізіологічні механізми АГ (О. І. Сорокіна 1989; В. С. Корчинський 1996), у той час, як лікарські препарати впливають тільки на окремі ланки складного патогенезу АГ. Вони не викликають алергічних реакцій, кумулятивного ефекту, здатні подовжувати дію антигіпертензивних препаратів, які призначаються в менших дозах. Цим зумовлений пошук ефективностих немедикаментозних методів, в тому числі і фізичних факторів, у профілактиці, лікуванні та реабілітації хворих на АГ похилого віку.

Мета дослідження: Дослідити особливості застосування методів фізичної реабілітації у хворих на артеріальну гіпертензію похилого віку і удосконалити їх систему фізичної реабілітації.

Завдання дослідження:

Вивчити особливості патогенетичних механізмів артеріальної гіпертензії похилого віку.
З’ясувати основні принципи застосування методів фізичної реабілітації при артеріальній гіпертензії похилого віку, вплив методів фізичної реабілітації на стан центральної гемодинаміки і її вегетативної регуляції.
Розробити програму фізичної реабілітації цієї категорії хворих.
Удосконалити систему лікування та реабілітації хворих на артеріальну гіпертензію похилого віку.

Клінічна характеристика хворих і методи дослідження

Відповідно до мети дослідження було обстежено 32 хворих з ізольованою систолічною гіпертензією (всі чоловіки) віком від 65 - 75р., середній вік складає 69,1 +-2.4 роки. Хворі були обстежені у відповідності до рекомендації Української асоціації кардіологів 2008р. Симптоматичний генез артеріальної гіпертензії був виключений і встановлений діагноз ізольована систолічна гіпертензія. Після цього хворі були розподілені на 2 групи: для проведення патогенетично обгрунтованого санаторно- курортного лікування (основна група 17 чоловік) і санаторно- курортного лікування згідно із загально прийнятим протоколом (15 чоловік контрольна група).

Стан центральної гемодинаміки вивчали за методикою В. Кубічеку (1966) в модифікації Ю.Т.Пушкаря (1986) на двоканальному реоплатизмографі РПГ- 2 - 02. Тип центральної гемодинаміки ідентифікували за величиною коефіцієнту резерву, який дорівнює відношенню фактичної величини хвилинного об’єму кровообігу до належної за умови спокою. Для комплексної оцінки функції вегетативної нервової системи про¬водили анкетування хворих (А. М. Вейн і спів. 2003) до і після лікування. Стан вегетативного тонусу оцінювали методом варіаційної пульсометрії (P. М. Баєвський 1984).

Отримані результати опрацьовувалися методом варіаційної статистики. Ре¬зультати подані у вигляді середнього значення (М)і помилки середньої величини (m) Вірогідність різниці кількісних даних вираховувались за допомогою критерій t-student.

Хворим основної групи проводили оцінку ризику серцево — судинних усклад¬нень і розробляли програму фізичної реабілітації. Основними завданнями програми реабілітації були:

Стабілізація перебігу артеріальної гіпертензії.
Подальше підвищення фізичної працездатності хворих.
Корекція наявних факторів ризику.
Вторинна профілактика ускладнень артеріальної гіпертензії.

На початку лікування призначали адаптаційний період в подальшому в міру звикання до клімату і рухового навантаження - щадний (І), тонізуючий (ІІ), санаторно- курортний режим.

Програма фізичної реабілітації включала базові заходи і патогенетично обґрунтовані бальнеофізіотерапевтичні процедури: лікувальне харчування, масаж, дозовану ходьбу, радонові ванни, фізіотерапевтичні методи вегетостабілізуючої і гіпотензивної дії.

Радонові ванни призначали з концентрацією 20-40 нКи/л, температурою 34-36оС тривалістю 8-15хв. через день, курс лікування 12-14 ванн.

Низькочастотну магнітотерапію призначили на сегментарні зони в проекції шийних симпатичних і верхньо-грудних симпатичних гангліїв CV-TIV індуктивністю 10-15 мТл, 10хв. і поступово збільшити до 30-40 мТл і 15-20 хв. Надсудинна лазерна терапія призначалася на проекції сонних та ліктьових артерій, потужністю 2мнт.

Програма фізичної реабілітації передбачати корекцію наявних факторів ризику:

обмежити вживання кухонної солі;
зменшити масу тіла при її надлишку;
обмежити вживання алкогольних напоїв;
зменшити вживання насичених жирів холестерину:
відмова від куріння;
збільшити фізичну активність;
медикаментозна корекція функції органів-мішеней.

Позитивний ефект запропонованих реабілітаційних технологій полягатиме в реалізації багатокомпонентного підходу до оцінки та модифікації серцево - судинно¬го ризику у хворих на АГ похилого віку, що дозволить суттєво зменшити можливість серцево-судинних ускладнень.

Література:

1. Реабилитация кардиологических больных / Под ред. К. В. Ледова, В. Н. Преображенський — М.: ГЭОТАР — Медиа, 2005 — 288с.

2. Б.И. Шулутко артериальная гипертензия 2000.-СПБ, РЕНКОР. 2001р. 382с

3. Артеріальна гіпертензія у літніх осіб: особливості діагностики, диференційоване лікування. В.О. Бобров. О.Й. Жарінов, І.В. Давидов. Г.П. Вєрєжнікова. А.П. Степаненко. О.Б.Децик. методичні рекомендації Київ 20009р. 27с.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Cеменчук Дмитро Віталійович

Аспірант

Державний науково-дослідницький інститут інформатизації та моделювання економіки

Місто Київ

Анотація. У статті оцінено наявні і потрібні обсяги інвестицій у прискорений розвиток економіки, проаналізовано взаємозв’язок макроекономічних умов, обсягів інвестицій та темпів зростання ВВП, визначено обсяг дефіциту капітальних інвестицій.

Ключові слова: капітальні інвестиції, економічний розвиток, державне регулювання, потенційний ВВП.

В Україні постійно з різною результативністю здійснюються кроки для покращення інвестиційного середовища країни. Однак, у цілому, стимулюючий ефект від державного регулювання в цій сфері залишається низьким, що відображається на низьких темпах зростання ВВП країни (2,3-2,5 відсотків у 2016-2017 рр.). Невисокою є інвестиційної привабливість країни та її регіонів для іноземних інвесторів. Низька інвестиційна привабливість України стримує модернізацію її економіки, проведення невідкладних реформ, вихід із глибокої системної кризи 2014-2015 років та подолання структурних диспропорцій в економіці.

В таблиці 1 наведено динаміку обсягів капітальних інвестицій в національній економіці за останні 8 років разом з іншими макропоказниками розвитку. Треба враховувати, що 2014-2015 роки були вкрай кризовими із зниженням ВВП за 2 роки на 18 відсотків. В результаті частка нагромадження основного капіталу у ВВП зменшилась з приблизно 18-19 відсотків у докризовий період до 13-14 %, що є дуже низьким показником, який буде відновлюватися повільно (інвестиційна активність має значний у 3-5 років часовий лаг між відновленням сприятливих умов для інвестицій, прийняттям рішення про інвестиції і самими інвестиціями. З досвіду інших країн, для швидкого відновлення економіки потрібні інвестиції у 20-25 відсотків ВВП. Обсяги іноземних інвестицій в результаті кризи зменшилися за 2015-2016 роки на 35 %, а всі капітальні інвестиції - за три роки (2013-2015 рр.) зменшилися на 34 %. Зростання у 22 відсотків почалося лише з 2017 року.

Таблиця 1

Обсяг інвестицій в системі макроекономічних показників розвитку

	2010 р.	2011 р.	2012 р.	2013 р.	2014 р.	2015 р.	2016 р .	2017 р .
Реальний валовий внутрішній продукт (у цінах попереднього року), %	104,1	105,5	100,2	100	93,4	90,3	102,4	102,5
Питома вага валового нагромадження основного капіталу у ВВП, %	18,1	18,4	19,4	17,3	14,2	13,5	15,1	15,0
Індекс споживчих цін (до попереднього року), %	109,4	108	100,6	99,7	112,1	148,7	113,9	114,4
Індекс капітальних інвестицій, % до попереднього року		118,8	108,5	88,9	75,9	98,3	118,0	122,1
Рівень безробіття (за методологією МОП), %	7,2	7,9	7,5	7,2	9,3	9,1	9,3	9,3

Джерело: складено за даними [3]

Макроекономічні умови для інвестиційної діяльності створюються відповідною державною політикою, яку реалізують органи центральної виконавчої влади та Національний банк. Держава може реалізовувати як пряму участь в інвестиційному процесі вкладаючи свої бюджетні кошти, розвиваючи підприємства державного сектору економіки, так і опосередковано: впливаючи на інвестиційне середовище (створюючи макроекономічний інвестиційний клімат, розвиваючи грошово-кредитну сферу, стимулюючи бюджетними витратами сукупний попит, регулюючи банківську діяльність, діяльність інвестиційних посередників, фінансуючи та стимулюючи академічну науку, діяльність дослідницьких науково-технічних); регламентуючи умови фінансової і господарської діяльності підприємств (податки, норми амортизації, охорона праці, екологічні нормативи, стандартизація продукції).

У 2017 році капітальні інвестиції складали лише 15 % ВВП (при потенційно потрібних 20-23 %). В таблиці 2 наведено, що за 16 видами економічної діяльності (ВЕД) тільки в шести був темп зростання більший за 100 відсотків. Досвід економічного зростання у 2000-2008 рр. свідчить, що для стабільного зростання ВВП з темпом більше 6-7 % необхідно зростання капітальних інвестицій в 2-2,5 рази більше. При темпі зростання інвестицій у 3 % на рік зростання ВВП може бути не більшим за 100,5-100,7 % на рік. Капітальні інвестиції в галузях реального сектору економіки стають особливо проблемними, вони чутливі до кризових процесів та швидко падають при несприятливих умовах загальноекономічної ситуації.

Таблиця 2

Індекси капітальних інвестицій за видами економічної діяльності

	2011 р.	2012 р.	2013 р.	2014 р.	2015 р.	2016 р.	2017 р.
Усього	1,188	1,085	0,889	0,759	0,983	1,18	1,221
Сільське, лісове та рибне господарство	1,337	1,128	1,001	0,846	1,271	1,495	1,307
Промисловість	1,416	1,075	1,003	0,743	0,801	1,187	1,234
Будівництво	0,91	1,18	0,957	0,807	0,954	0,913	1,105
Оптова та роздрібна торгівля; ремонт автотранспортних засобів і мотоциклів	1,056	1,137	0,928	0,739	0,757	1,25	1,13
Транспорт, складське господарство, поштова та кур’єрська діяльність	1,147	1,153	0,568	0,722	0,93	1,352	1,422
Тимчасове розміщування й організація харчування	1,212	1,09	0,858	1,031	0,674	1,363	1,029
Інформація та телекомунікації	0,748	1,01	1,087	0,759	2,218	0,631	1,02
Фінансова та страхова діяльність	0,773	1,265	0,95	0,886	0,823	1,083	1,024
Операції з нерухомим майном	1,25	0,741	1,063	0,794	0,825	1,752	0,841
Професійна, наукова та технічна діяльність	1,713	0,907	0,353	0,661	1,179	1,274	1,324
Діяльність у сфері адміністративного та допоміжного обслуговування	1,057	2,008	0,497	1,03	1,369	1,459	1,187
Державне управління й оборона; обов’язкове соціальне страхування	1,409	0,967	0,587	0,578	2,262	1,394	1,449
Освіта	0,899	0,694	0,587	0,578	2,262	1,394	1,449
Охорона здоров’я та надання соціальної допомоги	0,994	1,279	0,719	0,439	1,458	1,985	1,895
Мистецтво, спорт, розваги та відпочинок	1,214	0,965	1,413	0,318	1,442	0,778	1,659
Надання інших видів послуг	1,918	0,297	0,356	0,948	1,067	1,194	1,666

Джерело: дані Держстату України [3].

Кожен конкретний рівень реалізації інвестиційного потенціалу залежить від комплексу чинників системного, галузевого та корпоративного рівня. Процес управління інвестиційним потенціалом треба розглядати як управлінську технологію за класичним циклом дій з управління процесом: планування, організація, мотивація, моніторинг і за його результатами внесення змін до інвестиційних планів.

Інвестиційний потенціал є формою теоретичного механізму, який реалізує трансформацію інвестиційних намірів у реальні інвестиційні проекти, перетворює фінансові ресурси у інвестиційні активи, на яких виробляються нові товари і послуги. Стан інвестиційного потенціалу важко вимірюється, тому що він залежить від багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів, кількісних та якісних змін в економічній системі. Певними індикаторами таких змін можуть бути показники вартості капіталу та рівня ризику, які враховуються при прийнятті рішення інвестором.

Інвестиційний потенціал залежить від спроможності інвестора досягати бажаного результату через реалізацію та управління своїми інвестиційними можливостями, що містяться в наявних у інвестора ресурсах. В цілому, технологія кращого використання інвестиційного потенціалу складається з: наявних у інвестора ресурсів для капітальних інвестицій; наявних фахівців, які можуть здійснити якісний інвестиційний менеджмент; поточного стану підприємства, на базі якого буде здійснюватися інвестиційний проект; зовнішніх умов для інвестицій (макрофінансова стабільність економіки на глибину реалізації інвестицій — 5-8 років). З урахуванням цього переліку формування інвестиційного потенціалу є складним системним процесом управління інвестиційними можливостями підприємств, який містить всю групу технологій стратегічного та виробничого менеджменту підприємств.

Для досягнення більш високих показників використання інвестиційного потенціалу державна політика має бути суттєво посилена в різних напрямах, в тому числі і за рахунок більш стабільних макроекономічних умов, прямих форм участі держави в інвестиційних проектах і непрямих методів створення пільгових режимів для інвесторів. Потрібна нова модель [5] поєднання інвестиційних і інноваційних напрямів розвитку національних товаровиробників, реально працююча система юридичного захисту інвестуючих підприємств. Інвестиційне програмування є складовим елементом макрофінансової політики держави, що забезпечує збалансованість між ресурсами, процесами та результатами фінансово-господарської діяльності підприємств. Процеси зростання ВВП і інвестицій поєднують макроекономічний та корпоративний рівень економіки та економічної політики. На макрорівні формуються лише умови для використання інвестиційного потенціалу, а інвестиції здійснюються на корпоративному рівні разом з усіма технологіями інвестиційного менеджменту підприємства.

Стратегічне планування необхідних темпів зростання ВВП через інвестиційне планування може забезпечувати реалістичність економічної політики та досягнення програмних цілей через ув'язку фінансових ресурсів з інвестиційними можливостями підприємств, інвестиційного попиту з інвестиційною пропозицією.

Розрив між потенційно потрібним та наявним обсягом інвестицій дає орієнтир необхідних додаткових фінансових ресурсів, які потрібні економіці, але які з різних причин є лише потенційно можливими. Ефект від використання таких додаткових коштів у вигляді приросту обсягів продукції чи ВВП має розраховуватися при умові максимально ефективного їх використання. При інвестиційному плануванні використання додаткових коштів має використовуватися технологія максимального ефекту від інвестицій. Тоді враховані додаткові кошти для інвестицій будуть відповідати завданню оцінки інвестиційного потенціалу.

Досягнення більш високого рівня інвестиційного потенціалу є завданням нової моделі економічної політики [5], яка має впроваджуватися для модернізації національної економіки. Рано чи пізно це треба буде робити для реального економічного зростання з темпом у 7-8 % на рік. Розвиток ефективних інститутів взаємодії влади та бізнесу є сучасним напрямом формування ефективної інвестиційної політики, підвищення інноваційної активності, розвитку економічної та соціальної інфраструктури, активізації науково-технічної та інноваційної діяльності в інтересах розвитку національної економіки, спрямування інвестиційних потоків у пріоритетні сектори (машинобудування, агропромислова переробка, інформаційні технології, будівництво, хіміко-фармацевтична галузь, військово-оборонний комплекс), створення та удосконалення функціонування територій пріоритетного розвитку.

Формування та максимальна реалізація інвестиційного потенціалу країни характеризує здатність системи державного регулювання досягати оптимального поєднання умов та бажань суб’єктів господарювання розвивати свій бізнес, фінансувати інновації, модернізувати основні виробничі засоби, нематеріальні активи; вкладати в освіту, трудові ресурси, нові управлінські технології.

Реальна потреба економіки в інвестиціях залежить від динамічності зростання ВВП і макроекономічних умов. Для України дефіцит капітальних інвестицій складає близько 10 % ВВП щорічно. При оптимістичному сценарії це могло б забезпечити подвоєння темпів економічного зростання (6-7 % на рік) і вихід на прийнятні суспільством середньострокові економічні результати.

3. Сучасний інвестиційний потенціал економіки складає 50-60 % від потенційно можливого. Основний оперативний ресурс для зростання: власний прибуток підприємств реального сектору економіки. Основний стратегічний ресурс — позики банківської системи при умові здешевлення до 5-6 % річних. Іноземні інвестиції можуть бути ресурсом вже у середньостроковій перспективі при умові тривалої макрофіскальної стабільності (інфляція до 6%, коливання валютного курсу — до 1,5 в.п.).

Література:

1. Білоусова О. С. Інвестиційний потенціал економіки України та країн ЄС/ О. С. Білоусова // Науковий вісник Національної академії статистики, обліку та аудиту: зб. наук. праць. 2017. №1-2. С. 60-67.

2. Гуляєва Н.М. Стратегічне моделювання інвестиційної діяльності підприємств.//Фінанси України.–2008.- №1.– С.55.

3. Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.economy.in.ua/pdf/3_2018/3.pd fhttp://www.ukrstat.gov.ua/

4. Крючкова І. В. Макроструктурний дизайн економік України та країн ОЕСР //Економіка і прогнозування. 2016. №3. С.7-28.

5. Манцуров І.Г. Інституційне планування в системі державного регулювання економіки: Монографія - К.: НДЕІ, 2011, - 655 с.

6. Щукін Б. М. Інвестування: курс лекцій. - К.: МАУП, 2004.- 216 с.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Кременчук Анна Сергіївна

здобувач освітньо-наукового ступеня «доктор філософії»

Державний заклад «Луганський державний медичний університет»

Україна, м. Рубіжне

Анотація: у статті висвітлюються аспекти формування полікультурної компетентності іноземних студентів вищого медичного навчального закладу за допомогою педагогічних технологій особистісно-зорієнтованого навчання;розкривається сутність адаптивного навчання та педагогіки співробітництва як найбільш оптимальних методів формування полікультурної компетентності іноземних студентів-медиків за допомогою особистісно-зорієнтованого навчання.

Ключові слова: полікультурна компетентність, особистісно-зорієнтовані технології навчання, педагогіка співробітництва, адаптивне навчання.

Постановка задачі у загальному вигляді. В умовах глобалізації суспільства, зближення різних країн, більш тісної взаємодії громадян різних держав, фактичного стирання кордонів між країнами, перед сучасною освітою постають нові виклики. Кінцевою метою освітнього процесу стало формування полікультурної особистості, здатної до соціалізації не лише в суспільстві своєї держави, а й в інших державах, із відмінною культурою та менталітетом. Формування лише професійних знань, умінь та навичок не дозволяє ефективно виконувати свої функції в глобалізованому суспільстві. Для реалізації професійного потенціалу майбутнього медика важливою умовою є здатність до комунікативної взаємодії з представниками інших культур задля вирішення професійних завдань, ефективної взаємодії з пацієнтами, обміну досвідом із колегами-іноземцями. Ця умова не може бути виконана без сформованої полікультурної компетентності у студента-іноземця вищого медичного навчального закладу. Вивчення мови іноземного середовища, в яке потрапляє студент-медик, є засобом формування полікультурної компетентності.

Полікультурна компетентність – це інтегральна характеристика особистості, яка являє собою систему полікультурних знань, навичок, умінь, цінностей, полікультурних якостей, досвіду, що необхідні для життя, діяльності в полікультурному соціумі для взаємодії з представниками різних культур. Формування полікультурної компетентності неможливе без формування комунікативної компетентності – здатність індивіда до розв’язання проблем, до цілеспрямованої продуктивної діяльності та кооперації за допомогою обміну інформацією [1]. Завдання формування комунікативної компетентності у професійній освіті покладено на лінгвістичні дисципліни.

За даними Міністерства освіти й науки України, кількість ВНЗ держави, де навчаються іноземні студенти, зросла порівняно з минулими роками зі 185 до 228. Наразі в Україні навчаються понад 66 тис. іноземних студентів. [3]. Спостерігається тенденція зросту кількості іноземних студентів в Україні. В той же час зростає необхідність технологічного забезпечення освітнього процесу при викладанні гуманітарних дисциплін. Актуальність проблеми, що досліджується, зумовлена тим, що формування полікультурної компетентності іноземних студентів-медиків під час вивчення гуманітарних дисциплін має недостатню наукову та навчально-методичну базу.

Полікультурна компетентність може бути реалізована лише у гуманному суспільстві. Гуманістичний підхід є одним із найважливіших аспектів сучасної освіти. Він може бути реалізований лише завдяки технологіям особистісно-зорієнтованого навчання. Не дивлячись на те, що формування професійної компетентності у ВНЗ потребує застосування предметно-зорієнтованих технологій, важливим аспектом формування полікультурної компетентності є реалізація особистісно-зорієнтованого навчання протягом викладання гуманітарних дисциплін.

Мета особистісно-зорієнтованого навчання є «процес психолого-педагогічної допомоги особистості у становленні її суб’єктності, культурної ідентифікації, соціалізації, життєвому самовизначенні» [4, с.132].

Основними завданнями особистісно-зорієнтованих технологій є:

розвиток індивідуальних пізнавальних можливостей кожного студента;
виявлення, ініціація, коригування індивідуального (суб’єктного) досвіду студента;
допомога особистості студента у самовизначенні та самореалізації;
формування в особистості культури життєдіяльності.

Загальної класифікації особистісно зорієнтованих технологій наразі не розроблено [4, с.134]. Проте існують вимоги, що висуваються до них:

1) організація навчального матеріалу з урахуванням попереднього суб’єктивного досвіду студента;

2) викладення знань, спрямоване на перетворення суб’єктного досвіду студента;

3) постійне узгодження суб’єктного досвіду з науковим змістом набутих знань;

5) заохочення самооцінної освітньої діяльності студентів;

6) організація навчального матеріалу з урахованням можливості студента самостійно обирати зміст, вид та форму у розв’язання завдань;

7) контроль та оцінювання не лише результату, а й процесу учіння [4, с.133].

Особистісно-зорієнтоване навчання – це також маніфестація принципу «Особистість – це головне». Повага до особистості студента – це основна вимога особистісно-зорієнтованого навчання. В освітньому просторі вищого навчального закладу, де навчання здійснюється за допомогою особистісно-зорієнтованого навчання, вимагається повага до студента як до об’єкта навчання, а також у студента має бути сформована повага до іншої людини як до унікальної особистості. Ще одним принципом є надання студентові можливості мати індивідуальний план навчання, підлаштований під особливості пізнавальної діяльності та мисленнєвих процесів, біоритми, швидкість засвоєння матеріалу [2].

Для того, щоб технологія особистісно-зорієнтованого навчання могла бути фактором формування полікультурної компетентності, необхідно

1) сприяти засвоєнню особистістю соціального досвіду, який необхідний для нормальної життєдіяльності в певному суспільстві;

2) стимулювати майбутнього аграрника мислити творчо;

3) виховувати в майбутнього фахівця аграрної галузі демократичний світогляд;

4) формувати цілісну картину сучасного полікультурного світу;

5) розвивати вміння свідомо планувати власний розвиток, розуміти його динаміку, самостійно опановувати нову лінгвокультуру [2, с. 148].

Однією з технологій особистісно-зорієнтованого навчання є педагогіка співробітництва. Згідно з даною технологією навчання розглядається як творча взаємодія викладача й студента. Навчання має здійснюватися без примусу. Перед студентами ставиться складна мета, і навіюється впевненість у досягненні цієї мети. Навчальний матеріал поділяється на крупні блоки, які засвоюються із застосуванням опор. Студентові надається вільний вибір навчального часу, відрізків навчального часу для найкращого засвоєння матеріалу. В кінці кожного заняття, а також по завершенні кожного блоку проводиться індивідуальне та колективне підбиття підсумків роботи по засвоєнню навчального матеріалу. Викладач, згідно з концепцією технології, не виступає єдиним суб’єктом освіти, від якого залежить якість отриманих знань, студент також є рівноправним суб’єктом освітнього процесу. Реалізується творча взаємодія педагога й студента, особистісний підхід до виховання.

Для адаптації студентів під засвоєння нових знань, а також для ліквідації пробілів, необхідних для засвоєння нового матеріалу доцільно проводити відпрацювання пропущених занять за принципами технології адаптивного навчання. Суть технології полягає в тому, що студентові, який бажає ліквідувати пробіли в знаннях, пропонується пройти курс навчання, створений за допомогою спеціально розроблених електронних ресурсів. Компонентами курсу навчання є подача нового матеріалу та контроль його засвоєння. Тести та завдання розроблені з урахуванням минулих тем. Якщо студент не виконує завдання, яке стосується минулої теми, йому автоматично видається матеріал цієї теми. Студент не отримає завдання з нової теми, поки не засвоїть необхідні для неї та отримані в минулому знання, правильно відповівши на тестові завдання з опорних тем. Розглядаються дві моделі адаптації. Згідно з першою моделлю, користування електронним ресурсом надається лише для конспектування та проходження тестів. Згідно з другою моделлю, електронний ресурс повністю заміщує класно-аудиторні моделі навчання.

В адаптивному навчанні здійснюється індивідуально-особистісний та диференційно-компетентнісний підходи. Технологія дозволяє підготувати студентів до навчання після тривалої відпустки або пропущених занять, або після занять, матеріал яких не був засвоєний на достатньому рівні. Проте технологія адаптивного навчання є допоміжним засобом, маючи лише непрямий вплив на формування соціокультурної компетенції.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Добротвор О. Комунікативна компетентність як предмет наукового дослідження / О. В. Добротвор // Педагогічний процес: теорія і практика. - 2013. - Вип. 3. - С. 56-62. – [Eлектронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/pptp_2013_3_8

2. Кравець Р. А. Теоретичні і методичні основи полікультурної освіти майбутніх фахівців аграрної галузі: монографія / Р. А. Кравець. – Вінниця: Планер, 2017. – 434 с.

3. Лілія Гриневич: Серед іноземців найбільше в Україну їдуть навчатися з Індії // Міністерство освіти і науки України – [Eлектронний ресурс]. – Режим доступу: https://mon.gov.ua/ua/news/liliya-grinevich-sered-inozemciv-najbilshe-v-ukrayinu-yidut-navchatisya-z-indiyi

4. Ортинський В. Педагогіка вищої школи. Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / В.Л. Ортинський. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 472 с. – [Eлектронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.studmed.ru/ortinskiy-vl-pedagogka-vischoyi-shkoli_678246e12e3.html

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Бутенко Андрій Олександрович

кандидат сільськогосподарських наук, доцент

Сумський національний аграрний університет

Україна, м. Суми

Дерев’янко Федір Михайлович

студент

Сумський національний аграрний університет

Україна, м. Суми

Павленко Денис Геннадійович

студент

Сумський національний аграрний університет

Україна, м. Суми

Анотація: Складаючи інтенсивні сівозміни при відповідному чергуванні культур, потрібно враховувати найсприятливіше їх поєднання, ступінь оптимально можливого насичення сівозмін тією чи іншою культурою, а отже, і повернення її на попереднє поле, забезпечуючи відповідну тривалість ротації. Метою наших досліджень було встановлення критеріїв допустимого насичення короткоротаційних сівозмін кукурудзою та соняшником для північно-східного Лісостепу України.

Ключові слова: сівозміна, добрива, ротація, баланс гумусу, продуктивність культур.

Основою системи землеробства є інтенсивні технології вирощування сільськогосподарських культур в сівозміні. Основним заходом щодо припинення й запобігання розвитку негативних процесів та кризових явищ у землеробстві є науково обґрунтоване розміщення культур у сівозмінах. При їх застосуванні продуктивніше використовуються угіддя, добрива, краще реалізуються потенційні можливості сортів рослин, знижується забур’яненість, зменшується дія шкідників та хвороб на посіви культур сівозміни при мінімальному застосуванні хімічних препаратів. Усе це позитивно впливає на стан довкілля, відкриває додаткові можливості збільшення отримання зернової продукції при зменшенні затрат на її виробництво [1].

За сучасних умов розвитку конкурентоздатного інтенсивного землеробства виникає потреба вирощування культур у повторних посівах і насичення сівозмін основними економічно вигідними культурами. Особливого значення набуває знання максимально можливого та економічно вигідного насичення сівозмін зерновими та олійними культурами, зокрема кукурудзою та соняшником з урахуванням організаційних та природних умов.

Скорочення асортименту вирощуваних культур, створення менших за розміром господарств, звуження спеціалізації господарств не дозволяє мати багатопільні сівозміни. Тому необхідно перейти до сівозміни з короткою ротацією.

Побудова таких сівозмін має здійснюватися за науковими принципами, головний з яких — науково обґрунтоване розміщення і чергування культур за законами плодозміни. Саме цей чинник є основою високої і стабільної продуктивності культур, збалансованості показників родючості ґрунту і фітосанітарного стану посівів. Оптимальна тривалість ротації таких сівозмін має бути 4-пільна (при варіюванні від 3-до 5-пільної). Це зумовлено вимогами до розміщення культур після відповідних попередників і дотримання періоду повернення культур на попереднє місце вирощування, який для більшості з них становить 3-4 роки. Але є культури (льон, люпин, соняшник, капуста, баштанні), які можуть повертатися в сівозміні на попереднє місце вирощування не раніше, ніж через 5-8 років. Недотримання цих нормативів при побудові сівозмін призводить до накопичення інфекції в ґрунті і посівах, розповсюдження шкідників та хвороб. Тому в короткоротаційних сівозмінах поле, на якому такі культури вирощуватимуться, слід ділити на дві частини і поперемінно на кожній з них висівати ці культури [2].

Тут може бути й інший варіант, особливо це стосується соняшнику. Якщо у господарстві є кілька сівозмін з короткою ротацією, то цю культуру слід вирощувати поперемінно в одній сівозміні протягом однієї ротації, а потім в іншій.

За законом плодозміни сівозміна має бути насиченою на 50% зерновими колосовими, на 25 – бобовими (кормовими) і зернобобовими, на 25% просапними культурами. Це означає, що на окремих полях короткоротаційних сівозмін можна вирощувати декілька культур, близьких між собою за біологічними властивостями.

Якщо сівозміна надто спрощена (до 2-3 полів), до неї слід максимально залучати проміжні, сидеральні посіви для послаблення явища алелопатичної ґрунтовтоми, періодично вводити парові поля, або поля під залуження, застосовувати підвищені дози органічних добрив, а в разі потреби і пестицидів.

Набір культур у короткоротаційних сівозмінах визначається спеціалізацією господарства, а остання в свою чергу – зональними ґрунтово-кліматичними умовами та кон'юнктурою ринку [1, 3].

При введенні короткоротаційних сівозмін значення сівозмінного чинника настільки зростає, що за агротехнічною ефективністю він не поступається, а за економічною – навіть перебільшує такі заходи, як оновлення сортів, зміна технологій обробітку ґрунту.

А відтак довжина ротації сівозмін значною мірою залежить від того, які культури і скільки їх потрібно вирощувати. Якщо господарство вирощує великий набір культур, то розміщувати їх необхідно в багатопільних сівозмінах. Коли ж планується зосередити роботу на 2-3-4 культурах, то тут мають бути короткоротаційні 4-5-пільні сівозміни плодозмінного типу [4].

Слід зауважити, що питання переходу від довгоротаційних сівозмін до сівозмін з короткою ротацією в кожному випадку необхідно вирішувати відповідно до конкретних соціально-економічних і грунтово-екологічних чинників.

Перед введенням нової сівозміни треба ретельно і всебічно оцінити її, порівнюючи з попередньою сівозміною. Розміри її полів мають забезпечувати ефективніше використання техніки, робочої сили, ріллі. Посіви кормових культур треба розміщувати поблизу тваринницьких ферм, що дасть змогу знизити витрати на перевезення кормів. Звертають увагу на склад культур, від яких залежить вихід продукції на одиницю площі; цінність культур як попередників; потреби в мінеральних і органічних добривах, тракторах і сільськогосподарських машинах, складах, зерно- та картоплесховищах тощо.

Враховують вплив вирощуваних культур на родючість ґрунту, його фізичні та технологічні властивості, вишукуючи при цьому можливості для скорочення кількості обробітків ґрунту, особливо трудомістких. Визначають потреби й особливості використання механічних та хімічних засобів боротьби з бур'янами, хворобами і шкідниками сільськогосподарських культур. Така порівняльна оцінка продуктивності попередньої і кількох варіантів нової сіво¬зміни дасть змогу встановити таку сівозміну, яка б найбільше відповідала сучасним ринковим відносинам, забезпечувала відтворення родючості ґрунту та захист його від ерозії. Проводять оцінювання сівозмін: кормове, енергетичне, екологічне та економічне [1].

Слід також враховувати господарське значення культур. Зокрема, продуктивність сівозміни, де значні площі зайняті зерновими культурами, оцінюють не тільки в кормових одиницях, а й за виходом зерна ярих і зернобобових культур на одиницю площі. Продуктивність сівозмін, в яких оцінюють переважно за вартістю продукції з одиниці площі в існуючих на рослинницьку продукцію загальних закупівельних цінах. Вартість продукції культур, на які ціни не встановлено, визначають шляхом розрахунку за вмістом кормових одиниць і прирівнюючи їх до ціни вівса.

В умовах економічної кризи і звуження попиту на сільськогосподарську продукцію (зерно, цукор, олія), прикладом оптимальної сівозміни може бути чотирипільна з таким чергуванням культур:

Перше поле – багаторічні бобові трави, зернобобові, кормові культури.

Друге поле – озима пшениця.

Третє поле – соняшник, зернобобові, кукурудза та ін., крім зернових культур.

Четверте поле – ярий ячмінь, яра пшениця, однорічні трави з підсівом багаторічних трав або в одновидовому посіві.

Культури першого поля нагромаджують азот у ґрунті, покращують структуру за рахунок розвиненої кореневої системи і повернення в ґрунт знач¬ної кількості органіки. Це найкращі попередники для озимої пшениці.

Озима пшениця не забур'янює поля. Солому при збиранні зерна подрібнюють, розстеляють на полі і придисковують. На сидерат висівають гірчицю, зелену масу якої разом з соломою приорюють пізно восени. Таким чином, на другому полі теж повертається у ґрунт органіка.

На третьому полі висівається одна з перерахованих культур. Причому, соняшнику, кукурудзи, солома зернобобових повертаються в ґрунт і допомагають вирішити проблему бездефіцитного балансу гумусу.

Четверте поле зайняте зерновими культурами з підсівом трав або в одновидовому посіві. Солому з цього поля можна використати на корм худобі, або ж заробити в ґрунт.

Така універсальна динамічна сівозміна в умовах економічної кризи дозволяє підтримувати баланс гумусу без внесення гною, боротися з шкідливими організмами без пестицидів, наполовину зменшити норму мінеральних добрив і одержувати екологічно чисту високоякісну продукцію при менших затратах матеріальних ресурсів.

Література:

1. Оптимальне розміщення сільськогосподарських культур та їх частка в сівозмінах північно-східного Лісостепу / В.М. Кабанець, М.Г. Собко, С.І. Медвідь. - Сад, 2015.- 24 с.

2. Смахлій О. Ф., Малиновський А. С., Кардашов А. Т. та ін. Енергетична оцінка агроекосистем - Житомир: Видавництво «Волинь». - 2004 132 с.

3. Удобрення польових культур на основі максимального застосування місцевих органічних ресурсів / В. М.Кабанець, М.Г. Собко, О.В. Радченко. - Сад, 2015. – 23 с.

4. Сайко В.Ф. Стан земельних угідь та поліпшення їх використання / В.Ф. Сайко // Збірник наукових праць Інституту землеробства УААН. – 2005. – Спец. вип. – С. 33–41.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Пантилеенко Екатерина Сергеевна

преподаватель кафедры иностранных языков

Днепропетровский национальный университет железнодорожного транспорта имени академика В. Лазаряна

Днипро, Украина

Аннотация. В статье рассматриваются ключевые понятия, которые лежат в основе социо-философских взаимоотношений и связей личности с внешним пространством, обществом и вещами. Автор обращает внимание на различные аспекты понятий Анима/Анимус и Тень, а именно, как ключевые установки для разума и окружающего бытия, что ведёт к формированию личностной картины мира. Современное общество - это не только мужчины и женщины с особенными независимыми характерами.

Ключевые слова: Анима; Анимус; Тень: К.Г. Юнг; бессознательное; существование; женственность; мужественность; особенности, личность.

В системе мироздания формы бытия мужского и женского взяты отдельно. Как известно, мир воспринимается через патриархальное понимание отношений между мужчиной и женщиной. В основу полагаются постулаты Ветхого Завета: «Жена произошла из ребра Адама», «Да убоится жена мужа своего», Христос предложил иное отношение к женщине, но его последователи оставили в действии законы и живут, и действуют по ним до сих пор. В арабо-мусульманской философии для Души и вовсе нет самости, понятия Души и Духа разводятся. В статье через призму теорий относительно «мужского» и «женского» раскрывается социо-философская сторона осознания важности взаимодействия пространств независимо от половых признаков.

Цель. В центре внимания статьи раскрывается взаимосвязь понятий Анимы и Анимуса, открытых Карлом Густавом Юнгом. Исследуется связь между психологической теорией индивидуации и переоценкой теории Фрейда о «сублимированном сексуальном влечении», и, затрагивая суждения Платона о изначальной силе взаимного притяжения. В статье показан принцип единства Души и бессознательного, положенный Юнгом в основу его концепции совершенной личности, что объективно предполагает выход человека за пределы реальности и его участие в процессе бытия как сформированной личности вне зависимости от пола. Естественно, что важным направлением поиска корней духовности являются попытки анализа взаимодействия вершин самопознания личности и архетипов. В эмпирических методах постижения духовности предлагается диалог человека с сокровенными глубинами своей души, устремляющий его к добру, совершенствованию и способствующий тому, чтобы в земных созданиях услышать голос вечности.

Основная часть. Распространению современных подходов препятствует высокая методологическая культура классического философствования, не позволяющая принимать за действительное объяснение социальных процессов. Традиционный ответ относительно вопросов мужского и женского состоит в том, что характер любой деятельности связан со средствами и материалом, применительно к людям с заложенными в них наклонностями и способностями, с «генами» - заложенными возможностями, которые несут как развитые и неразвитые биологические личностные характеристики, которые культура эксплуатирует, развивает и оформляет.

Следует обратить внимание, что уже Великий философ и мыслитель Платон в диалоге «Пир», а именно, в речи Павсания, а потом и в дальнейших рассуждениях Аристофана, затрагивает вопросы мужского и женского. В его работе выделяется фрагмент, как случается необычная операция, чрезвычайно значимая для дальнейшего развития человечества - разделение надвое наших «предков» – андрогинов, каждый из которых был и\одновременно мужчиной и женщиной «были разделены Зевсом надвое при этом, «существовал ещё третий пол, который соединял в себе признаки мужского и женского. А было этих полов три, и таковы они были потому, что мужской искони происходит от Солнца, женский – от Земли, а совмещавший оба этих – от Луны, поскольку и Луна совмещает оба начала» [1; 439-454].

Андрогины, были так совершенны, так сильны, умны и счастливы, что боги позавидовали полноте их существования и разрубили первых людей пополам. С тех пор эти половинки ищут друг друга по всему свету, чтобы обрести прежние силу и счастье. Как известно из мифов у древних греков происходило разделение «зон ответственности»: за душевную любовь и красоту отвечала богиня Афродита, а за страстность и телестность – божество Эрот. Согласно Платону, Эрот – самое древнее архаическое божество, изначальная сила взаимного притяжения.

Вопросы межличностных отношений всегда были и являются актуальными так основе работ известного австрийского учёного Зигмунда Фрейда лежит связь между «тенью» и сексуальностью. Он утверждает, что у личности нет духовного начала, это всего на всего первобытная сексуальность, являющаяся одним из основных стимулов развития человека. Юнг в своей практике использовал и развивал теории Фрейда, и выяснил, что существует в человеке переход «мостик» от чисто биологического к социально-философскому и культурному. От З. Фреда и К. Юнга в научная точка отталкивается, что «духовная жизнь по большей части бессознательна, охватывает сознание со всех сторон» [2]. Кроме того, она может снимать ограниченность женских и мужских качеств, понижать внутренние конфликты, связанные с непринятием своей другой или третьей сущности. Андрогинная модель мужского в женском, а женского в мужском, содержит нераскрытые всё ещё вопросы в связи с меняющейся реальностью и другими моделями, и, как считают ученые, она не усовершенствованна.

Само понятие «андрогиния» ввёл в научную терминологию Карл Густав Юнг, объясняя дополняя понятиями Тень, Анима и Анимус. Характер тени и души влияет также и на характер личности, в чём швейцарский мыслитель не раз с несомненностью писал [3,4].

Понятия Анимы и Анимуса (лат. anima — душа и animus - дух) — выражают в древнегреческой культуре феномен духовного. Анима (душа) неотделима от своего телесного носителя, в свою очередь, Анимус (дух) обладает статусом автономии. Эти понятия были переосмыслены в аналитической психологии Юнга, обозначив наследуемые бессознательные, архетипические многосторонние психические образы и формы души, представляющие женский архетип в психике мужчины (Анима) и мужской архетип в психике женщины (Анимус). По Юнгу, как надиндивидуальные образы Анима и Анимус действуют в соответствии с доминантным психическим принципом женской и мужской природы и обладают личностным характером. Так, Анима является строго очерченной фигурой с ярко выраженными эротически-эмоциональными проявлениями и выражает бессознательный «образ женщины», а Анимус являет собой неопределенно многоформенное образование «рассудительного» типа и выражает бессознательный «образ мужчин». По Юнгу, Анима и Анимус первоначально скрываются под маской родительского образа и проявляются незавуалированно с наступлением половой зрелости. Эти бессознательные образы проецируются на фигуру любимого человека и являются одной из причин ее страстной привлекательности. Как персонифицированные компоненты психики, Анима и Анимус обеспечивают связь человека с жизнью и вовлечение в ее процесс.

Как утверждает Д. Шарп, канадский исследователь философских работ Юнга, женщина, в высшей степени женственна, и может обладать мужественной душой; очень мужественный мужчина может иметь женственную душу. Эта противоположность возникает вследствие того, что, например, мужчина вовсе не вполне и не во всём мужественен, но обладает и некоторыми женственными чертами. Чем мужественнее его личностная установка, но не индивидуальная, тем больше из неё вытравлены все женственные черты; поэтому они являются в его душе. Такое обстоятельство объясняет, почему именно очень мужественные мужчины подвержены характерным слабостям. И, наоборот, именно самые женственные женщины часто оказываются в известных внутренних вопросах неисправимыми, настойчивыми и упрямыми, обнаруживая эти свойства в такой интенсивности, которая встречается только во внешней установке у мужчин. Эти мужские черты, будучи исключёнными из внешней установки у женщины, стали свойствами её души. Если у мужчины, в общем, во внешней установке преобладает или, по крайней мере, считается идеалом логика и предметность, то у женщины – чувство. Но в душе оказывается обратное отношение: мужчина внутри чувствует, а женщина – рассуждает. Поэтому мужчина легче впадает в полное отчаяние, тогда как женщина всё ещё способна утешать и надеяться; поэтому мужчина чаще лишает себя жизни, чем женщина. Насколько легко женщина становится жертвой в окружающей обстановке, например, в качестве проститутки, настолько мужчина поддаётся импульсам бессознательного, впадая в алкоголизм или другие пороки. Если кто-нибудь тождественен со своим комплексом функций, создавшихся на основах приспособления или необходимого удобства, то его индивидуальные свойства ассоциированы с душой. Из этой ассоциации возникает символ душевного зарождения, который обозначает индивидуальность, ещё не присутствующую в сознании [5]. Мужчины также способны спорить очень по-женски, когда бывают одержимы Анимой и превращаются, таким образом, в Анимус своей собственной Анимы. Проблема тогда становится предметом их личных обид и тщеславия (как если бы они были женщинами); для женщин же она становится вопросом силы – силы истины, справедливости или какого-нибудь «изма» [2].

Как не раз отмечалось выше, мужское и женское, светлое и тёмное – одни из основных оппозиций в традиционной культуре и философии. Она касается всех существующих сфер человеческого бытия, затрагивает философско-мифологические, религиозные, этнические и обыденные представления. Цивилизованное общество, жизнь, как мы это называем, зависит от взаимодействий между людьми с помощью внутренней персоны. Но идентификация с персоной сулит несовместимость света и тени, души и духа. По Юнгу для развития и бытия человеку лучше было бы иметь достаточно сильное эго, чтобы признать, как персону, так и тень, то есть всё в самом себе, и при этом не отождествляться ни со светлым, ни с тёмным, держать умеренный баланс для непрекращающегося развития вселенной и гармонии. Например, в поиске правосудия и доброты для единственного человека или общества как целого. Сегодня, как известно, одна из самых больших слабостей цивилизации — это наивность в отношении темной стороны человеческой природы. Эта реальность осмыслялась различными способами, рассуждение, которое даёт неадекватный отчет того, как мы «обращаемся» к самой глубокой правде человеческого существования. Карл Юнг возвёл большой мост в образах жизни, который может, в конце концов, поможет нам познать и обратиться к истинной правде. И одним из сложных и необходимых шагов в этом направлении – это противопоставление с нашим собой. Юнг называет темную сторону себя Тень. Личность скрывает в себе несколько заложенных Теней. Например, в поиске правосудия и доброты для единственного человека или общества как целого.

Научная новизна. Содержимое личного подсознательного приобретается в течение продолжительности жизни индивидуума, содержимое коллективного бессознательного это неизменные архетипы, которые были, и присутствуют с самого начала. Архетипы яснее всего характеризуются с эмпирической точки зрения как самые частые и больше всего влияющие на эго. Они - Тень, Анима и Анимус (Душа и Дух). Самый доступный из них, и самый легкий для испытания – Тень. Её природа может подразумевать определённую меру личного бессознательного. Существуют исключения в этом правиле – те, скорее, редкие случаи, где положительные качества личности подавлены, и эго в последствии играет по существу негативную или неблагоприятную роль. Её природа может в крупном масштабе взвешивать подразумеваемое содержимого личного бессознательного. Только исключения в этом правиле – те, скорее, редкие случаи, где положительные качества личности подавлены, и субъект в последствии играет по существу негативную или неблагоприятную роль [6].

Тень - моральная проблема, которая оспаривает полностью эго личности, ибо никто не может стать сознательным от тени без значительной моральной попытки. Чтобы стать сознательным от тени необходимо признать тёмные аспекты личности естественными и реально существующими. Действие - существенное условие для любого вида самопознания, и поэтому, как правило, встречается со значительным сопротивлением. Действительно, самопознание, как психотерапевтическое измерение часто требует намного трудоёмкой работы и довольно длительного периода [7]. Более тщательное изучение теневых качеств морально низких по эмоциональной природе составляющих, своего рода нетождественная одержимость или, вернее, чувство владения. Такая эмоция возникает не случайно, не в связи с деятельность, а так, как что-то происходит с нами, само собой. Слабые стороны, то есть теневые качества проявляются быстрее так как подсознание воспринимает реальность, а именно определенный градус более низкого положения и уровня личности. На низком уровне с его бесконтрольными или едва управляемыми эмоциями, человек ведет себя примитивно, он не только в состоянии жертвы своих теневых качеств, но и особенно неспособен к морально устойчивым рассуждениям [8].

Выводы. В своей практике Юнг пытался найти такую константу, с позиции которой он мог бы рассмотреть и объяснить, что воспринимается как неустойчивое положение человека между двумя крайними полюсами или разными истинами. Среди его попыток сделать это была не только его типология 1921 года, но и, по сути, три других попытки типологической классификации личностей. Теневая действительность жизненного пути, независимо как мужчины, так и женщины, по большей части, скрыта, и общество формирует человечество не личностно, а по соответствующим шаблонам, не способствующим раскрытию характерных сторон. Неразвитые установки и функции, не являющиеся той частью нашего привычного бытия самих, которые Юнг называет Тенью.

Во все эпохи и времена человек стремился познать гармонию, способы взаимодействия тела, духа, души и ума разными способами: через эмоции и их осознание, конструктивные мысли, собирая всё в единую систему для ума и духа. Тень представляет сущность личности и его взаимоотношение с самим близким ему, а именно, самим собою. Для многих душа была и остается принципом жизни, дыханием жизни и её силой (в некоторых религиях она бессмертна и покидает тело, её взвешивает и оценивают). Во все времена человек упрямо преследует тайны самосознания, рамки истины и души. То, что он открывает, варьируется в зависимости от возраста и места. Познание самого себя Юнг объясняет как Аниму и Анимус. Зигмунд Фрейд использует термин «Психика». Религия прямо ставит задачу – спасти душу, духовную жизнь человека, а философия – ищет идеала мудрости и внутренней гармонии человека к одухотворению мира, к духовному его совершенствованию. Радикальный материализм отрицает существование и независимость процессов души. Вопросы, из которых мы пришли и куда мы идем, почему и зачем, больше не находят общий ответ. Таким образом, поиск «души», поиск, которым занимались столько великих людей, также включает в себя поиск всего человека.

Список использованной литературы

1. Платон. Избранные диалоги - Москва: Эксмо, 2009. – С. 439-454

2. Юнг К.Г. Эон. – МОСКВА, АСТ, 2009. – 411

3. Jung K.G. Animus and Anima. New-York, 1957

4. Jung. K.G. Psychological types. – M .:Progress – Universe. 1995.-716 p.

5. Шарп Д. Типы личности: Юнговская типологическая модель/ Пер.с англ. В.Зеленского. – СПб.: Издательский Дом «Азбука-классика», 2008. – 288

6. Atmanspacher, Harald, "Quantum Approaches to Consciousness", The Stanford Encyclopedia of Philosophy (Summer 2015 Edition), Edward N. Zalta (ed.), URL = <https://plato.stanford.edu/archives/sum2015/entries/qt-consciousness/>.

7. Woodward, Ashley (2015) Becoming-animal in Shaffer's Equus. In: Deleuze Studies, vol 9. Issue 2. (pp. 231-256). doi: 10.3366/dls.2015.0184

8. Falzeder Ernst. (2016). Types of Truth: Jung's Philosophical Roots. In: Jung Journal-Culture & Psyche, vol 10. Issue 3. (pp. 14-30). doi: 10.1080/19342039.2016.1191110

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Павловська Тетяна Сергіївна,

кандидат географічних наук,

доцент кафедри фізичної географії Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки,

Україна, м. Луцьк

Притула Ірина Ігорівна,

магістр географічного факультету Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки,

Україна, м. Луцьк

Федчик Аліна Петрівна,

магістр географічного факультету Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки,

Україна, м. Луцьк

Анотація. Розглянуто сучасний стан освітнього комплексу Волинської області. Для цього було проаналізовано: кількість навчальних закладів різних типів станом на початок 2017/2018 н.р. та динаміку їх чисельності упродовж 2000/2001−2017/2018 н.р.; кількість осіб, що навчалася у них протягом вказаного періоду; забезпеченість освітніми закладами у розрізі адміністративних районів області. Охарактеризовано динаміку формування системи інклюзивної освіти в регіоні. Зазначено основні напрямки удосконалення освітнього комплексу Волинської області.

Ключові слова: вищий навчальний заклад, Волинська область, дошкільний навчальний заклад, загальноосвітній навчальний заклад, інклюзивна освіта, освітній комплекс, професійно-технічній навчальний заклад, освіта.

Pavlovska T. S., Prytula I. I., Fedchyk A. P. The modern state of the educational complex of volyn region. The present state of the educational complex of the Volyn region is considered. To do this, we analyzed the number of educational institutions of different types by the beginning of 2017/2018 year and the dynamics of their numbers during 2000 / 2001-2017 / 2018 years; the number of persons studying at them during the specified period; provision of educational institutions in the context of administrative districts of the region. The dynamics of the formation of the system of inclusive education in the region is characterized. The main directions of improvement of the educational complex of the Volyn region are suggested.

Key words: higher educational institution, Volyn region, pre-school educational institution, general educational institution, inclusive education, educational complex, vocational educational institution, education.

Актуальність дослідження. Сучасна соціально-економічна ситуація, що склалася в нашій країні, потребує суттєвих змін у всіх сферах суспільного життя, в тому числі й в освіті. Не викликає сумнівів, що для потреб інноваційного розвитку країни освітній комплекс відіграє надзвичайно важливу роль. Він є не лише зв’язуючою, але й конструктивною ланкою в системі трьох головних складових інноваційної економіки: «наука – освіта – виробництво». Освітній потенціал виступає одночасно як джерело поповнення науки кадрами і як головний фактор оволодіння сучасними знаннями, необхідними для забезпечення економічного, соціального і культурного розвитку України на основі використання передових досягнень науки, технологій, інновацій [4].

Метою роботи є аналіз сучасного стану освітнього комплексу Волинської області.

Результати дослідження. Первинною ланкою культурно-освітнього комплексу є дошкільне виховання дітей. На кінець 2017 року на Волині налічувалося 486 (375 – у сільській місцевості, 111 – у міських поселеннях) дошкільних навчальних закладів (ДНЗ). Упродовж 2000−2017 р. спостерігається збільшення з (305 до 486) закладів дошкільного виховання в регіоні (рис. 1). Така тенденція властива, насамперед, селам області, оскільки у міських населених пунктах за цей час з’явився лише 1 ДНЗ. При цьому більше, ніж удвічі зросла й чисельність дітей у закладах (на кінець 2000 р. – 17 тис. осіб, 2017 року – 38,6 тис. осіб; з них майже 65 % налічується у ДНЗ міських поселень). Кількість дітей у розрахунку на 100 місць значно вища у міських населених пунктах, ніж у сільських.

Рис. 1. Динаміка кількості ДНЗ у Волинської області упродовж 2000-2017 рр. (за [3])

Щодо територіального розподілу ДНЗ у Волинської області, то відмітимо: найбільше ДНЗ у Ківерцівському (37) та Горохівському (36), найменше − у Старовижівському (18) та Шацькому (9) районах. Зауважимо, що низка районів області, які мають високі частки дітей у структурі вікових груп населення, мають відчутний дефіцит таких закладів (наприклад, Луцький, Володимир-Волинський, Ковельський райони та інші). У містах обласного підпорядкування кількість ДНЗ суттєво різниться: у Луцьку – 41, у Ковелі – 14, у Володимир-Волинському − 4, в Нововолинську – 9. Охоплення дітей дошкільними навчальними закладами найвище у Локачинському (58 %), Турійському (54 %), Любомльському (53 %), найменше (37 %) – у Володимир-Волинському, Камінь-Каширському, Ковельському районах.

Особливе місце в освітньому комплексі посідає загальоноосвітня школа, яка є основною формою отримання загальної середньої освіти. На початку 2017/2018 н.р. в області нараховувалося 653 денних загальноосвітніх навчальних закладів (ЗНЗ), серед них 88 − І ступеня, 215 − І–ІІ ступенів, 340 − І–ІІІ ступенів і 3 вечірні (змінні) ЗНЗ. Найбільше учнів навчається в школах міст обласного підпорядкування (Луцьк – 26568 ос., Ковель – 9224 ос., Володимир-Волинський – 4888 ос., Нововолинськ – 6009 ос.), Камінь-Каширського (9695 ос.), Ківерцівського (8597 ос.), Луцького (8048 ос.) районів, а найменше – в школах Шацького (2019 ос.), Володимир-Волинського (2484 ос.), Локачинського (2570 ос.) районів. Щодо динаміки кількості ЗНЗ в області, то упродовж 2000−2017 рр. вона має негативну тенденцію (рис. 2.)

Рис. 2. Динаміка кількості ЗНЗ Волинської області упродовж 2000/2001−2017/2018 н.р. (за даними [3])

В області активно проводяться заходи щодо реформування системи освіти в частині ство¬рення мережі опорних закладів. Станом на 01.03.2018 року в області функціонує 27 опорних шкіл, в їх складі – 76 філій [5].

У 2017 році для Волині виділено цільову освітню субвенцію в розмірі 5,5 млн грн. Як результат, на поча¬ток 2017/2018 н. р. у 273 класах 153 закладів освіти організовано інклюзивне навчання для 318 дітей; станом на 01.02.2018 р. кількість дітей зросла до 334 учнів (2013/2014 н.р. – 100 дітей, 2014/2015 н.р. – 132 дитини, 2015/2016 н.р. – 157 дітей, 2016/2017 н.р. – 254 дитини). Підтримку дітям цієї категорії в освітньому просторі надають 170 асистентів учителя (2016 / 2017 н. р. – 83 асис¬тенти, 2015 / 2016 н. р. – 48, 2014 / 2015 н. р. – 23) і 58 корекційних педагогів (у минулі роки таких фахівців не було). У закладах освіти працюють 734 фахівці соціально-психологічної служби. Порівняно з минулими роками кількість фахів¬ців служби збільшилася на 19 осіб [5].

Пріоритетними закла¬дами освіти для реалізації в них проектів зі створення нового освітнього простору є: НВК «Загально¬освітня школа І–ІІІ ст. – гімназія» смт Голоби Голобської ОТГ; Дубівська загальноосвітня школа І−ІІІ ст. Дубівської ОТГ; НВК «Загально¬освітня школа І-ІІІ ст. – гімназія» смт Турійськ Турійського району [5].

На початок 2017/2018 н.р. мережа професійно-технічної освіти області налічувала 19 закладів, підпорядкованих управлінню освіти, науки та молоді ВОДА. У них навчалося 8,4 тис. осіб. Упродовж 2000−2017 рр. простежується зменшення кількості випускників ПТНЗ, що зумовлено від’єм¬ним демографічним балансом, а також знач¬ною конкуренцією із закладами загальної середньої та вищої освіти.

Вищі навчальні заклади Волині забезпечують фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку спеціалістів різних освітньо-кваліфікаційних рівнів для всіх соціальних сфер регіону. Характерна для останніх років тенденція розширення міжнародних контактів ВНЗ сприяє інтеграції вітчизняної освіти до європейського наукового співтовариства, створює умови для впровадження нових освітніх технологій, що підвищує рівень фахової підготовки випускників, якість науково-дослідних робіт, розширює можливості залучення іноземних інвестицій у різноманітні програми [1].

На сьогодні спеціалістів з вищою освітою готують 14 вищих навчальних закладів, у тому числі: І−ІІ рівня акредитації – 10 (7,1 тис. студентів) та ІІI−ІV рівня акредитації – 4 (18,2 тис. студентів). В останні п’ять років простежується зменшення чисельності студентів у них.

Висновки. Для компонентної структури освітнього комплексу Волинської області характерні неоднозначні тенденції. Упродовж досліджуваного періоду в 1,6 раза збільшилась кількість ДНЗ та на половину чисельність дітей, що в них виховуються. Кількість ЗНЗ зменшилася в 1,3 раза. Кількість закладів професійно-технічної освіти та вищих навчальних закладів є незмінною протягом останніх трьох років. Проблемними питаннями освіти області залишаються: 1) фінансування навчальних закладів та освітніх проектів; 2) упро¬вадження елементів дуальної системи освіти; 3) прове¬дення державних кваліфікаційних атестацій; 4) передача державного майна закладів професійно-технічної освіти в комунальну власність області тощо.

Література

1. Звіт про результати реалізації проектів регіонального розвитку. Офіційний веб-сайт Волинської держадміністрації [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://voladm.gov.ua/article/zvit-pro-rezultati-realizaciyi-proektiv-regionalnogo-rozvitku/

2. Профтехосвіта: стан та перспективи. Офіційний сайт Волинської облради [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://volynrada.gov.ua/news/pres-klub-na-temu-proftekhosvita-stan-ta-perspektivi-audio-ta-foto

3. Статистичний щорічник. Волинь 2017 / за ред. В. Ю. Науменка. – Луцьк, ГУС у Вол. обл., 2017. – 450 с.

4. Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів /Авт. упоряд.: Г. О. Андрощук, І. Б. Жиляєв, Б. Г. Чижевський, М. М. Шевченко. − К: Парламентське вид-во, 2009. − 632 с.

5. Цілі сталого розвитку. Волинь. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ua.undp.org/content/dam/ukraine/docs/SDGreports/UNDP_SDG_Volyn_v05.pdf

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Присяжнюк Анна Юріївна

к.е.н., доцент, доцент кафедри менеджменту

Київський національний торговельно-економічний університет

м. Київ, Україна

Анотація: В роботі досліджено сучасні тенденції розвитку високотехнологічних кластерів в Україні. Проаналізовано вплив IT-кластерів в різних регіонах України, зокрема динаміку їх валового регіонального продукту, обсяг інвестицій та соціальний потенціал. Запропоновано систему економічних заходів для розвитку IT-кластерів в Україні на основі фінансово-економічного стимулювання.

Ключові слова: кластери, IT-кластери, валовий регіональний продукт, інвестиції, стимулювання кластеризації, кластерні ініціативи.

В загальній структурі національних кластерів традиційно переважають промислові, аграрні, туристичні, логістичні та торговельні кластери. Проте, така їх структура є реальним індикатором технологічної багатоукладності української економіки на рівні стриманого розвитку. В той же час, високотехнологічні IT-кластери різної організаційної конфігурації стають гарантами своєчасної інноваційної модернізації та стійкого економічного зростання.

В Україні практично відсутні програми розвитку інформаційних технологій на рівні регіонів, що значно обмежує доступ IT-кластерів до необхідних ресурсів, зокрема фінансового, інтелектуального та соціального капіталу. Особливо гостро дана проблематика відчувається в рамках бюджетної децентралізації, коли в світлі економічної та соціальної неспроможності регіонів до власного самовідтворення втрачається пріоритетність розвитку IT-кластерів й високотехнологічних галузей в цілому. Серед когорти дослідників проблем кластеризації та шляхів їх подолання варто виділити В. Гейця [1], А. Мазаракі [2], Г. П’ятницьку [3], , Л. Федулову [4].

Соціально-економічну активність IT-кластерів важко заперечити. Так, Львівський ІТ-кластер було засновано 6 років тому, коли об’єдналися 3 найбільші компанії міста. Наразі організація об’єднує більше 70 ІТ-компаній, у яких працюють більше 11000 спеціалістів. За ініціативи та фінансового донорства кластеру розпочато будівництво Innovation District IT Park. На території парку будуть бізнес-центри та офіси для більш як 10 000 ІТ-спеціалістів, готелі, корпус університету, дитячий садок, спортивний та торговий центри. Наразі вже більше 50% офісних приміщень викуплені ІТ-компаніями [5].

Досить активним у своїй діяльності є Kyiv IT Cluster, який засновано в листопаді 2015 року. Наразі до спілки входять 24 ІТ-компанії. В тісній співпраці із КМДА кластер займається проектом iCity Kyiv – побудовою креативного простору і центральної ІТ-івент зони Києва. Діятиме програма інкубації і розвитку підприємництва. Крім цього, передбачено соціальний коворкінг, де до 10 % місць будуть доступні для обдарованої молоді. За ініціативи спілки проведено 7 заходів Cluster Talks – це серія івентів і воркшопів на теми фінансів, бухгалтерії, продажу, маркетингу.

Незважаючи на очевидний високий продуктивний соціально-економіний ефект від функціонування ІТ-кластерів їх розвиток гальмується багатьма факторами,зокрема критичними, на нашу думку, є рівень інвестицій саме в високотехнологічну інфраструктуру, телекомунікації та інформаційні технології. Тенденція до зниження капітальних інвестицій (мал. 1) характерна для всієї національної економіки, проте високотехнологічні галузі, що мають бути у пріоритеті невиправдано знівельовані. В підсумку, процеси модернізації в регонах протікають аморфно й продукують інформаційно-технологічний атавізм.

Мал. 1. Регіональна структура інвестицій в інформаційні технології та телекомунікації в загальній структурі капітальних інвестицій (у відсотках, %)

Джерело: побудовано автором за даними офіційного сайту Державної служби статистики України – режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua

За аналізований період флагманом інвестиційного забезпечення інформаційних технологій та телекомунікацій була Дніпропетровська область (2,3% в загальному обсязі інвестицій в інформаційні технологій та телекомунікації). Значно знизився інвестиційний потенціал створення високотехнологічних кластерів в Київській області (питома вага інвестицій встановить – 0,1%). Дослідження показали, що найбільш гострими бар’єрами фінансово-економічного характеру для активізації діяльності високотехнологічних кластерів є:

низький рівень платоспроможного попиту на товари, роботи й послуги, створені в межах ІТ-кластерів;
непрозорі механізми ціноутворення на товари, роботи й послуги, високий рівень тіньової економіки на регіональному рівні;
недостатній рівень рентабельності об’єктів соціально-економічної інфраструктури, що перебувають у державній чи муніципальній власності;
низька інвестиційна привабливість регіонів;
дефіцит бюджетних асигнувань в проекти розвитку регіональних ІТ-кластерів;
несприятливий податковий клімат (недосконалість режимів пільгового оподаткування, розширення коридору бази оподаткування та ін.);

Зміни фінансово-економічного характеру предметно належать до макроекономічного рівня й мають бути визначені в загальнодержавній політиці розвитку кластеризації. На наш погляд, доцільно застосувати такі фінансові інструменти й важелі:

активне впровадження бюджетної децентралізації, з метою збільшення дохідної частини місцевих бюджетів, що дасть змогу посилити фінансову участь органів місцевого самоврядування в розвитку інфраструктурних проектів ІТ-кластерів;
послабити податковий тиск на малі й середні ІТ-компанії, за рахунок надання податкового інвестиційного кредиту;
впровадити практику референтного ціноутворення для проектів ІТ-кластерів із високим ступенем соціальної значущості;
розробити систему гарантій для ІТ-компанії, які беруть участь у проектах суспільного значення, зокрема при залученні зовнішніх кредитів для створення нових інфраструктурних об’єктів.

Література:

1. Геєць В.М. Економіка України: ключові проблеми і перспективи / В. М. Геєць // Економіка і прогнозування. – 2016. –№1. С.– 7-22

2. Мазаракі А. А. Інноваційний потенціал України: монографія / А. А. Мазаракі, Т.М. Мельник, В. В. Юхименко, В. М. Костюченко, Л. П. Кудирко та ін. ; за заг. ред. А. А. Мазаракі. – К. : Київ. нац. торг.-екон.ун-т, 2012. – 592 с.

3. П’ятницька Г.Т. Класифікація кластерів у системі інформаційного забезпечення стратегії кластеризації / Г.Т. П’ятницька // Маркетинг і менеджмент інновацій. – 2015. – №3. С.– 17-28

4. Федулова Л. І. Напрями розвитку регіональних інноваційних екосистем в Україні / Л. І. Федулова //Актуальні проблеми економіки. –2016. – № 7. – С. 240-248.

5. Донченко В. Навіщо потрібні міські ІТ-кластери: огляд проектів[Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://dou.ua/lenta/articles/it-cluster-review/

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Вацеба Марія Іванівна

Освітній ступінь: магістр

Педагогічний факультет

ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

м. Івано-Франківськ, Україна

Анотація: У статті досліджується погляд на проблему використання хореографії у вихованні гармонійної особистості. Розкрито зв’язки між хореографією та музикою, завдяки яким вирішується питання естетичного розвитку дитини. Велику увагу приділяється інтелектуальному, моральному, фізичному вдосконаленню вихованців, що на першийпогляд, є головними засобами в розкритті творчого потенціалу індивіда. Проаналізовано взаємозв’язок хореографії не лише з музикою, а й з театральним мистецтвом та естетичною культурою дітей.

Ключові слова: хореографія, особистість, мотив, музичне мистецтво, культура.

Article: Thisarticledeals with problem of choreography usage in education of harmonious personality. Relations between choreography and music aredemonstrated; problem of aesthetic evolution of child is being resolved thanks to these relations. Special attention is given tointellectual, moral, physical improvement of the pupils, which,at first sight, are the main means in revealing the creative potential of individual. Interrelation of choreography with (not only music) and theatrical art along with aesthetic culture of children is analyzed.

Key words: choreography, personality, motive, musical art, culture.

Постановка проблеми: Існує низка науково-педагогічних досліджень (такі вчені як А. Шевчук, А. Ваганова, Н. Власова, В. Грінер та інші), в яких хореографія розглядається як один з допоміжних засобів фізичного, розумового, морального виховання дітей молодшого шкільного віку. В основі педагогічних умов до визначення змісту, педагогічний процес будується таким чином, щоб діти, здобуваючи знання, одночасно формували б свій світогляд, набували кращі погляди і риси характеру. Заняття хореографії сприяють естетичному вихованню дітей, надають позитивний вплив на їх фізичний розвиток, сприяють зростанню їхньої загальної культури, тому можна стверджувати, що хореографічне мистецтво має багату можливість широкого здійснення виховних завдань.

Актуальною проблемою сьогодення є формування естетичної і художньої культури особистості центрі якого лежить хореографічне мистецтво, яке є найважливішим аспектом естетичного виховання.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема творчості в цілому і творчих здібностей зокрема завжди привертала до себе увагу вчених в різних галузях науки. Відображення цього можна побачити в працях відомих вчених ( Г. Гегель,Платон,Г. Сковорода, та ін..)

В. Шацька визначала предмет естетичного виховання як «виховання здатності цілеспрямовано сприймати, відчувати і правильно розуміти і оцінювати красу в навколишній дійсності – у природі, у суспільному житті, праці, явищах мистецтва» [15, c. 9].

Хореографія розкриває широкий простір для розвитку творчого потенціалу школярів, дозволяє разом із поширеною виконавською практикою дітей внести в танцювальне навчання й виховання елементи танцювально-творчої діяльності. Синкретичність хореографічного мистецтва передбачає розвиток почуття ритму, вміння чути й розуміти музику, узгоджувати з нею свої рухи, розвивати м’язову силу корпусу й ніг, рухи рук, грацію і виразність. Заняття танцями формують правильну поставу, виховують основи етикету і грамотної манери поведінки в суспільстві, дають уявлення про акторську майстерність. Танець має величезне значення у вихованні національної самосвідомості. Отже, хореографія має величезні можливості для повноцінного естетичного вдосконалення дитини, для її гармонійного духовного та фізичного розвитку. [16, c. 63].

Мета статті – є визначення особливостей впливу хореографічного мистецтва на всебічний гармонійний розвиток дитини.

Виклад основного матеріалу. Ключевський стверджував: Щоб бути хорошим викладачем треба гнобити те, що викладаєш та любити тих, кому викладаєш.

Ми не випадково внесли на початок слова В.І. Ключевського, хоча вони були сказані давно, але актуальні і в наші дні. Дійсно, діяльність без любові і знання вихованцям не принесе користі в будь-якому колективі, а тим більше в дитячому. Діти дуже довірливі, уважні та вдячні, та разом з тим, дуже вибагливі. Треба пам’ятати, що це дитина, давати йому можливість проявляти себе, не стримувати його емоцій, а направляти їх.

В умовах постійних соціокультурних змін, характерних для ХХІ століття збереження власних , духовних, національних та естетичних орієнтирів набувають актуальність. Значний потенціал щодо виховання дітей містить хореографічне мистецтво, яке поєднує не лише танцювальне, а й музичне, театральне та образотворче мистецтво. Хореографічне мистецтво завжди привертало до себе увагу дітей. Воно забезпечує більш повний розвиток індивідуальних здібностей дітей, і тому навчання в хореографічних колективах має бути доступне, щоб розвинути у дітей не тільки художні навички, а й вироблення у дитини звички і норми поведінки, що збагачують їх духовно.

Батьки віддають дітей у хореографічні колективи, де вони зміцнюють здоров’я, розширюють загальний культурний і художній кругозір, який є формою задоволення духовних потреб, засобом розвитку естетичного смаку. Все це підтверджує багатофункціональний вплив хореографії на всебічний розвиток особистості . Діяльність людини завжди мотивована. Мотив – це те, що спонукає дітей до оволодіння хореографічним мистецтвом.

Про наявність суспільної спрямованості результатів танцювальної діяльності свідчить той факт, що дитина навіть у своїх перших спробах виявляє бажання, щоб на її «танок» хто-небудь дивився. У зв’язку з цим ця особливість має бути використана в педагогічному процесі як один із стимулюючих факторів. Створення атмосфери доброзичливості, взаєморозуміння по відношенню до результатів танцювальної діяльності кожної дитини з боку однолітків та дорослих спонукає її до постійного вдосконалення набутих досягнень, формує стійке бажання до оволодіння нею [3, с. 89].

Танцювальне мистецтво через зміст і форму хореографічного твору справляє широкий виховний вплив, задовольняє пізнавальні, наслідувальні потреби дітей,забезпечує різнобічну культурну орієнтацію у навколишньому світі [4, с. 71].

Провідна функція хореографічного мистецтва ‒ вираження емоцій і почуттів. Поза вираженням це мистецтво не існує. Тому основними виражально-зображальними засобами в ньому виступають загальнолюдські засоби передавання емоцій і почуттів ‒ інтонація, міміка, виражальні рухи, пози, жести, художньо узагальнені танцювальні рухи [4, с. 72].

Виражальні засоби впливають безпосередньо в момент сприйняття музично-пластичного образу, забезпечуючи механізм співпереживання, а продуктивне засвоєння художньої мови відбувається в процесі власного виконання творів і сприяє художньому самовираженню дитини. Водночас розуміння виражальних рухів і набуті навички їх застосування розширюють можливості спілкування дітей загалом [4, с. 70]. Заняття танцем стимулюють дитину у прагненні бути зовні стрункою, підтягнутою, красивою. Через танцювальні па виховується уміння граційно і витончено рухатися, шляхетно поводитися, задовольняються естетичні потреби та інтереси, виховуються естетичні почуття і смаки, ціннісне ставлення до мистецтва, до оточуючого світу і людей. У дитини виробляється почуття гармонії в собі, як єдності внутрішньої і зовнішньої краси [3, с. 70 ].

Сучасне життя народжує свої ідеали, народжує свій образний світ, які стають своєрідними символами вираження душі. У танці прояв душі, психіки людини породжує умовний тілесний знак – символ , жест. Саме вони стають у культурному середовищі засобами передачі інформації. Культура і традиції створили національну мову спілкування .

У навчально-виховній роботі рекомендується активно практикувати різноманітні форми діяльності мистецьких колективів. Варто надавати перевагу відкритим заняттям , творчим звітам, запрошувати батьків тощо.

Мистецтво танцю не може існувати без музичного супроводу. Тому успіх викладання хореографії залежить від якості тендема педагога-хореографа та концертмейстера. Успішність дітей на цій творчій ниві багато в чому залежить від того, наскільки грамотно, виразно та емоційно концертмейстер супроводжує навчальний процес, допомагаючи дітям відчути музику і відобразити її в танцювальній пластиці. Ясне фразування, яскраві динамічні контрасти сприяють більш точному розумінню вихованцями музичного матеріалу, що сприяє результативності занять. Забезпечення емоційного розвантаження учнів, виховання культури емоцій, зміцнення м’язового корсету засобами танцю, збільшення фізичного навантаження та рухової активності повинно розглядатися як засіб формування здорового способу життя, а також як інструмент у формуванні таких специфічних видів пам’яті як: моторна , слухова , образна. Вивчення хореографії допомагає розвинути ті сторони особистісного потенціалу учня, на які зміст інших предметів має обмежений вплив: уяву, активне творче мислення, здатність розглядати явища життя з різних позицій.

Отже, вплив хореографії на розвиток дитини є прекрасним засобом виховання, оскільки:

Організованість дитини, розширений кругозір, привчання до акуратності, зібраності, підтягнутості;
Займаючись в колективі, діти розвивають в собі особливо цінну якість – відчуття «ліктя», почуття відповідальності за спільну справу;
Привчають дітей чітко розподіляти свій вільний час, допомагають більш організовано продумати свої дії;
Допомагають виявити найбільш обдарованих дітей, які пов’язують свою долю з професійним мистецтвом;
Визначають педагогічні та організаторські здібності дітей.

Висновки: Отже, гармонійний розвиток особистості та її емоційночуттєвої сфери пов’язують із танцювальною творчістю. Діти молодшого шкільного віку становлять інтерес у гармонійному розвитку особистості засобами хореографії, адже саме в цьому віці закладається основа особистості, відбувається орієнтація на розвиток духовності, самореалізації, самовираження і формується світовідчуття, необхідне в подальшому житті. Продуктивність гармонійного виховання дітей засобами хореографії обумовлена її синтезуючим характером, що поєднує в собі музику, ритміку, театр і пластику рухів. Хореографічне мистецтво є одним із ефективних засобів усебічного розвитку особистості. Крім того, хореографічне мистецтво найуспішніше реалізує розвиток зорових, слухових і рухових форм чуттєвого й емоційного сприйняття світу, знімає розумову втому і дає додатковий імпульс для інтелектуальної діяльності.

Відтворення учнями пластичних рухів, змістовно наповнених думками, емоціями, почуттями, сприятиме активізації зв’язків між їхнім внутрішнім станом і фізичними проявами. Хореографічна творчість сприяє підвищенню в молодших школярів рівня емоційно-чуттєвого розвитку, естетичних уявлень, понять, естетичної культури, творчого потенціалу, закладає основи знань світового мистецтва. Також простежується безсумнівний позитивний ефект впливу занять танцем на емоційне, художньо-естетичне сприйняття, на фізичний розвиток дітей, на їхній стан здоров’я. Поєднання всіх цих якостей особистості складає основний зміст її всебічного й гармонійного розвитку.

Підсумувавши все сказане, можна зробити висновок, що естетичне, фізичне, духовне виховання якнайкраще здійснюється за допомогою мистецтва хореографії. В дитячому віці хореографія повною мірою сприяє всебічному гармонійному та фізичному розвитку дитини. Отже, хореографічна діяльність містить у собі значні можливості для всебічного гармонійного розвитку особистості дитини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бондаренко Л. Методика хореографической работы в школе / Л. Бондаренко. - К., 1998. - 342с.

2. Боярчиков Н. Н. Основи хореографічної роботи з дітьми.- С.-П.: Нева, 1999. - 130 с.

3. Годовський В.М., Арабська В.І. Теорія і методика роботи з дитячим хореографічним колективом: Методичні рекомендації, лекції, навчальна програма. - Рівне: РДГУ, 2000. - 76 с.

4. Годовський В.М., Арабська В.І. Теорія і методика роботи з дитячим хореографічним колективом: Методичні рекомендації, лекції, навчальна програма. - Рівне: РДГУ, 2000. - 76 с.

5. Голдрич О.С. Методика викладання хореографії: Навчальний посібник. - Львів: «Сполом», 2006. - 84 с.

6. Колногузенко Б.М. Методика роботи з хореографічним колективом.Ч.1.Хореографічна робота з дітьми: Навч. посібник / Б.М. Колногузенко; Харк. держ. акад. культури. – Х.: ХДАК, 2005. – 153с.

7. Тарасова Н. Б. Методика викладання танців. / Наталія Борисівна Тарасова. - М.: ПРІСТ, 2000. - 160 с.

8. Шевчук А. Дитяча хореографія / А. Шевчук. – К.: Шкільний світ, 2008. – 126 с.

9. Фріз П.І. Теорія і методика хореографічної роботи з дітьми: навчально-методичний посібник для студентів спеціальності «Хореографія». - Дрогобич: ДДПУ, 2006. - 198с.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Лабінський А.Й.,

Львівський національний університет

ветеринарної медицини і біотехнологій ім. С.З.Гжицького,

м Львів,

Лабінська Г.Б., Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Аннотація: Була вивчена, розроблена нами комплексна методика фізичної терапії хвороби Паркінсона, яка об’єднувала декілька окремих методів лікування: релаксаційно-гімнастичні вправи, нутриціологічна терапія, апі- і гірудотерапія, масаж з елементами мануальної терапії. Показано доцільність застосування таких методів лікування та рекомендовано ширше впровадити їх в лікувальну практику.

Ключові слова: Хвороба Паркінсона, фізична терапія, нутриціологічна та апітерапія.

Актуальність

Хвороба Паркінсона входить до ряду найбільш розповсюджених та інвалідизуючих неврологічних захворювань сучасного суспільства. В Україні серед дорослого населення зареєстровано 20503 пацієнта з цією недугою, що становить 54,1 випадків на 100 тис. населення. Значну проблему при лікуванні хворПаркінсона обумовлюють сукупність немоторних виявів, особливо когнітивних, які обумовлюють швидку професійну і соціальну дезадаптацію хворих (І.М.Карабань, Р. Zis, P. Martinez-Martin, 2015; Т. Н. Слободин та ін., 2015). Враховуючи те, що немоторні вияви хвороби можуть випереджати у часі появу основного захворювання, розробка нових методів їх ранньої корекції імовірно зможе уповільнювати розвиток та прогресування основного захворювання. Такі прояви не можливо усунути лише медикаментозним лікуванням. На думку Владімірової О. В. (2007), регулярне реабілітаційне втручання сповільнює прогресування захворювання. Тому відразу після встановлення діагнозу потрібні фізичні вправи та працетерапія. Вправи мають охоплювати всі м’язові групи й рухи у всіх суглобах для забезпечення максимального обсягу рухів. Кожне із занять тренує певну групу м’язів, але більшу частину цих вправ має бути спрямовано на тренування тих рухів, які допомагають перебороти спричинені хворобою порушення рухової активності [1,2].

Мета роботи

Метою нашої роботи була розробка фізичних немедикаментозних методів корекції виявів хвороби Паркінсона, з допомогою гімнастичних вправ, нутриціологічної корекції харчування, гірудотерапії, масажу та апітерапії для підвищення ефективності комплексної патогенетичої терапії хвороби Паркінсона(ХП).

Методи

Нами вивчено стан хворих пацієнтів з ХП 1,5-2,5 стадії по Хену-Яру та оцінено стан хворих за шкалами оцінки немоторних симптомів (NMSS), ментальних розладів (MMSE), Монреальської шкали оцінки когнітивних порушень (MOKA)

Для лікування хворих з ХП була розроблена комплексна методика, яка об’єднувала декілька окремих немедикаментозних методів лікування: фізичні гімнастичні вправи, та релаксаційно-гімнастичні вправи, нутриціологічна терапія, апі- і гірудотерапія, масаж з елементами мануальної терапії. Такий комплекс інноваційного немедикаментозного лікування впливає одночасно на окремі ланки етіопатогенезу цієї патології головного мозку. А саме: відновлення реологічних властивостей крові без побічних явищ, які є у відомих антикоагулянтів з допомогою гірудотерапії, нутриціологічна корекція та апітерапія харчування регулює метаболізм та запобігає закрепам, інтоксикації та дегенеративним процесам в тканинах і судинах; масаж з мануальною терапією та гімнастичними вправами покращує стан м’язової системи, відновлює рухомість. Щоб навчати хворого повертатися швидше, потрібно під час поворотів використовувати більшу площу обертання, а якщо обертання здійснюється на малій площі, то застосовували метод уявного годинника. Наприклад, якщо потрібно здійснити обертання на 180 градусів, рух починаємо з правої ноги до 12, 3, та 6 години. Особлива увага приділяється висоті піднімання стопи для запобігання шаркання по підлозі[2,4]. Навчали пацієнтів вставати з положення сидячи. Для цього виконували 4 основні рухи: змістити тулуб уперед, щоб сідниці знаходилась на краю стільця; ноги відвести назад, ближче до стільця; тулуб нахилити вперед, опираючись кистями рук на підлокітники стільця; здійснити піднімання. Використання стільців з високою спинкою та підлокітниками знімає навантаження на м’язи стегон та гомілок, але для поліпшення результату реабілітації доречно зменшувати висоту спинки та з часом не використовувати підлокітники. У хворих з акінезією при виконанні піднімання зі стільця можна додавати пропріоцептивні сигнали, такі як розгойдування тулуба вперед та назад по ходу руху, а також слухові

Приділяли увагу вдосконаленню методів кінезітерапії при хворобі Паркінсона, які націлені на розробку методик тренінгу, що були б здатні вибірково впливати на такі специфічні рухові симптоми паркінсонізму, як ригідність, гіпокінезія, порушення ходи, порушення стійкості і пози, рухливість в ліжку. Застосовували також дихальні вправи, оскільки на пізніх етапах хвороби цим пацієнтам часто властива гіповентиляція, яка сприяє розвитку пневмонії, особливо небезпечної для таких хворих [3].Проводився тренінг порушених функцій. Залежно від синдромальних особливостей паркінсонізму застосовували вправи на розслаблення при вираженій ригідності, та вправи, що мобілізують суглоби і активують моторику (при гіпокінезії).

Результати

Оцінку стану хворих проводили до та після двомісячного курсу реабілітаційного фізичного лікування. У хворих до лікування немоторні прояви , проявлялись у вигляді різноманітних щоденних флуктуацій: біль, утруднення і уповільнення мислення, тривога та панічні атаки, депресія, галюцинації та психоз, насильний крик, стогін або плач, гіпер- або гіповентиляція, гіпергідроз, температурні стрибки, сомноленція (оглушеність), синдром неспокійних ніг - акатизія, відрижка, дисфагія, закрепи, імперативні поклики на дефекацію, труднощі з сечовипусканням, коливання артеріального тиску.

У хворих, із застосуванням методів фізичної терапії, після проведеного лікування значно покращився загальний стан здоров’я. Хворі відмічали покращення настрою, сну, підвищення денної активності та полегшення при виконанні побутових обов’язків. Інтенсивність щоденних флуктуацій значно зменшилась. У всіх пацієнтів зменшився біль, утруднення і уповільнення мислення. Стали набагато рідшими тривога та панічні атаки, депресія, галюцинації та психоз. У більшості повністю зник насильний крик, стогін або плач, стали менш інтенсивними гіпер- або гіповентиляція, гіпергідроз, температурні стрибки, сомноленція (оглушеність), синдром неспокійних ніг - акатизія, відрижка, дисфагія, закрепи, імперативні поклики на дефекацію, труднощі з сечовипусканням, коливання артеріального тиску. Оцінка стану хворих за відповідними шкалами показана в таблиці 1.

Таблиця 1

Стан хворих ХП до і після лікування(M±m).

Групи хворих	NMSS	MMSE	MOCA
1 (n=32)	71,13±0,32	25,52±0,30**	22,16±0,23**
2 (n=25)	61,04±0,39**	27,78±0,27	25,13±0,19

Примітка: ** - достовірна (p<0,01) різниця поміж групами

1 –хворі, до лікування. 2 –група хворих, після лікування

Як видно з таблиці 1, підсумковий бал в контрольній підгрупі цієї групи хворих за шкалою оцінки немоторних симптомів складав 71,13±0,32, за шкалою ментальних порушень - 25,52±0,30, за шкалою когнітивних змін - 22,16±0,23. Після проведеного лікування підсумковий бал статистично достовірно змінився в сторону покращення за всіма досліджуваними шкалами.

Висновки.

Розроблений та застосований інноваційний комплекс фізичного лікування хвороби Паркінсона, який поєднує сучасні медикаментозні методики лікувальної гімнастики з методами нутриціологічної корекції харчування, гірудотерапією й мануальною терапією та є ефективним в плані сповільнення темпів прогресування хвороби Паркінсона.
Показано доцільність застосування таких методів лікування ХП як фізична терапія, нутриціологічна корекція харчування, гірудотерапія та мануальна терапія та рекомендовано ширше впровадити їх в лікувальну практику з метою сповільнення темпів прогресування ХП.

Література:

1. Агафонова О. Особливості фізичної реабілітації при хворобі Паркінсона / О. Агафонова, О. Білянський // Спортивна наука України. – 2014. - №3 (61). – С. 7-11.

2. Корнюхина Е. Ю. Методы медицинской реабилитации болезни Паркинсона / Е. Ю. Корнюхина // Физиотерапия, бальнеотерапія и реабилитация. – 2013 – № 3. – С. 21-24.

3. Нодель М. Р. Болезнь Паркинсона: от исследований к клинической практике. 9-й Международный форум по болезни Паркинсона 30 апреля 2010, Мюнхен, Германия / М. Р. Нодель // Неврологический журнал. – 2011. – Т. 16, № 2. – С. 60−62.

4. Wichmann R. Role of physical therapy in management of Parkinson’s disease / Wichmann R. // In: Parkinson’s disease. Pfeifer RF, Wszolek ZK, Ebady M, editors. CRC Press. – 2013. – Р. 937–944.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Усенко В’ячеслав Юрійович

начальник відділу силових установок

ДП «Антонов»

Україна, Київ

Анотація. В роботі розглянуто шум повітряних гвинтів. У структурі шуму повітряного гвинта виділяють широкосмугову і дискретну складові. Широкосмугова складова характеризується вихровим шумом, що викликаний зривом вихорів з задньої кромки лопаті. Дискретна складова характеризується шумом обертання. Шум обертання включає в себе шум, який обумовлений впливом на середовище стаціонарних аеродинамічних навантажень, і об’ємний шум. Для трансзвукових гвинтів характерним джерелом шуму є шум за рахунок коливань стрибків ущільнень на поверхні лопаті.

Ключові слова: шум, повітряний гвинт, монополь, диполь, квадруполь

Зниження шуму турбогвинтових і турбогвинтовентиляторних двигунів є дуже актуальною проблемою. В першу чергу, це пов'язано з посиленням міжнародних стандартів нормування шуму на місцевості у зв’язку негативним впливом шуму на людей та навколишнього середовища [1].

Повітряний гвинт є основним джерелом шуму силової установки [2].

У структурі шуму повітряного гвинта виділяють широкосмугову і дискретну складові.

Широкосмугова складова характеризується вихровим шумом, що викликаний зривом вихорів з задньої кромки лопаті. Вихровий шум, що утворюється в результаті обтікання потоком лопаті гвинта, має суцільний спектр, оскільки перерізи лопаті обтікаються з різними швидкостями, в залежності від радіуса і, крім того, циркуляція за довжиною лопаті змінна. З кожної лопаті сходить суцільна безперервна за радіусом вихрова завіса. Звук випромінюється безперервно в момент зриву вихорів із задніх крайок перерізів лопаті. Вихровий шум еквівалентний квадрупольному акустичному джерелу.

Дискретна складова характеризується шумом обертання. У свою чергу, шум обертання поділяють на дві складові. Одна з них обумовлена впливом на середовище стаціонарних аеродинамічних навантажень - сил тяги і моменту на валу гвинта. Ця складова еквівалентна акустичному диполю. Друга складова шуму обертання пов'язана з кінцевою товщиною лопаті. Лопать при обертанні витісняє з навколишнього середовища об'єм, що дорівнює об'єму лопаті, який потім знову заповнюється середовищем. Відбувається періодична зміна об'єму в будь-якій фіксованій точці простору, що знаходиться в межах гвинта. Тобто, елементарні об'єми в кожній точці простору в межах диску гвинта пульсують з тією ж частотою, що і частота шуму обертання при впливі на середовище сталих аеродинамічних навантажень на лопаті. Ця складова шуму обертання є об'ємним шумом. Об'ємний шум еквівалентний акустичному монопольному джерелу. Інтенсивність об'ємного шуму залежить від товщини профілів лопаті і від відносної швидкості.

На злітному режимі роботи повітряного гвинта перерізи лопаті обтікаються при великих кутах атаки. Це є причиною зривного обтікання лопатей. При цьому рівень шуму може бути на 10-15 дБ вище, ніж при безвідривному обтіканні лопаті [2].

Для трансзвукових гвинтів характерним джерелом шуму є шум за рахунок коливань стрибків ущільнень на поверхні лопаті. Положення стрибків ущільнення при швидкостях, що є наближеними до звукової, нестійкі, і незначні за зовнішнім впливом, зокрема, зміна частоти обертів гвинта, призводить до їх коливань і, отже, до додаткового звукового випромінювання. Вібрація лопатей також може призвести до збільшення шуму гвинта.

Згідно з рівнянням Фокс Вільямса-Хоукінгса загальне акустичне випромінювання повітряного гвинта характеризується дипольним, квадрупольним і монопольним акустичним джерелом. В загальному вигляді рівняння Фокс Вільямса-Хоукінгса записується наступним чином [3, с. 122-127]:

де ρ – густина; с₀ – швидкість звуку в стаціонарному навколишньому середовищі; x_i, x_j – координати точок спостереження; V – об'єм газу; T_ij – тензор напружень Лайтхилла; r - радіальна координата точки спостереження в циліндричній системі координат; S – обтічна поверхня; u_i – швидкість течії в напрямі x_i; u_i – нормальна швидкість поблизу твердої поверхні; pi виражає силу на одиницю поверхні S, з якою потік впливає на границю в напрямі x_i.

Складові виразу можна інтерпретувати наступним чином. Перший член являє собою випромінення звуку квадруполями. Другий член представляє собою випромінення диполями, розподіленими на поверхні S. Ці джерела визначаються пульсаціями тиску і в’язкими напругами. Третій член представляє собою джерела звуку монопольного типу, які розташовані на поверхні S. Він характеризує той факт, що при переміщенні границі поверхні рідина виштовхується з тої області, яку вона займала [3, с. 122-127].

Шум повітряних гвинтів досліджують за допомогою натурного фізичного або чисельного експерименту. Однак натурний фізичний експеримент не дає можливості дослідити окремо акустичні джерела (монополь, диполь і квадруполь).

Застосування чисельного експерименту дає можливість якісну картину вихрового шуму, тобто квадрупольного акустичного джерела, при обтіканні повітряного гвинта. На рис.1 представлена отримана візуалізація акустичного квадрупольного джерела при обтіканні гвинта.

Рис. 1. Візуалізація квадрупольного джерела за гвинтом

Аналіз рис.1 показує, що за гвинтом утворюється вихрова завіса, що є зривом вихорів при обтіканні лопатей гвинта. У випадку співвісних гвинтів наявність вихрової завіси викликає нерівномірність потоку на вході у другий гвинт, що, в свою чергу, призводить до зривного обтікання лопатей другого гвинта.

Таким чином, можна зробити висновок, що шум гвинтів визначається вихровим шумом і шумом обертання. Додатково для трансзвукових гвинтів характерним джерелом шуму є шум за рахунок коливань стрибків ущільнень на поверхні лопаті. Спектр шуму має широкосмугову і дискретну складову.

Результати моделювання показали, що за гвинтом утворюється вихрова завіса яка є джерелом вихрового шуму і нерівномірності потоку.

Література

1. Приложение 16. Охрана окружающей среды. Том I. Авиационный шум [Текст]/ Монреаль: Международная организация гражданской авиации, издание восьмое, 2017. -264с.

2. Мунин, А. Г. Авиационная акустика [Текст]/ А.Г. Мунин, В.Е. Квитка. – М.: Машиностроение, 1973.– 448с.

3. Голдстейн, М. Е. Аэроакустика [Текст]/ М. Е. Голдстейн. – М.: Машиностроение, 1981. – 294 с.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Петращук Олеся Остапівна

Освітній ступінь: магістр

Педагогічний факультет

ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

м. Івано-Франківськ, Україна

Анотація. У статті досліджується питання про формування психологічної стійкості у дітей молодшого шкільного віку, зміцнення їх психічного здоров’я. Проаналізовано історичні аспекти розвитку арт-терапії, роль та особливості використання арт-терапевтичних технік у роботі вчителя початкових класів з метою створення комфортного середовища щодо формування всебічно розвиненої особистості молодшого школяра.

Ключові слова: терапія мистецтвом, арт-терапія, молодший шкільний вік, початкова школа, психічне здоров’я, психологічна стійкість.

Постановка проблеми. В. О. Сухомлинський неодноразово підкреслював: «Мистецтво – це час і простір, в якому живе краса людської душі. Як гімнастика випрямляє тіло, так мистецтво випрямляє душу» [8, c. 544].

Початок ХХІ століття захопив людство прогресом науки та техніки, новітніми інформаційними технологіями, а разом з ними й труднощами, дискомфортом, незручностями в адаптації до них. Через ці незручності у житті людей з’являються стреси, емоційні переживання, різкі зміни настрою, невпевненість у своїх силах, втома, депресія, страх за майбутнє своє та майбутнє наших дітей.

З кожним днем суспільство все більше починає розуміти, що його основи закладаються у дитинстві, а найбільш цінний його здобуток – це психічне здоров’я дитини, її почуття, емоції, душа. Саме для збереження морально-духовного світу дитини, її психічного здоров’я, актуальним постає питання про пошук нових методів психотерапевтичних впливів, які допомогли б дитині «зняти тягар з тендітної душі», знайти вихід з певної життєвої ситуації, розв’язувати конфлікти з самим собою та світом, що нас оточує; знизити стреси та втому, пов’язану з навчанням і наповнювати свою душу позитивними емоціями, приємними враженнями; сприяти творчому самовираженню, розвитку уяви.

Тому, провідне місце у проблемі збереження психічного здоров’я підростаючого покоління відводиться арт-терапії – терапії мистецтвом. І особливе значення тут займає початкова ланка навчання, оскільки саме в цей період вікового розвитку дитини відбувається формування психологічної стійкості, становлення рис особистості та характеру.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Збереження психічного здоров’я та формування гармонійно розвиненої особистості засобами арт-терапії – проблема, яка вивчалася багатьма науковцями, такими як І. Біла, Г. Васянович, Г. Ващенко, З. Кісарчук, К. Василенко, В. Верховинець, В. Діденко, І. Зязюн, Т. Іванова, Н. Худякова, Н. Тарабріна, Ю. Косенко, О. Лавріненко, М. Лещенко, О. Рудницька, С. Русова, В. Сухомлинський.

Актуальність і ефективність використання різних видів арт-терапії в навчально-виховному процесі освітнього закладу з метою творчого розвитку особистості, вільного самовираження і самопізнання підтверджується широким спектром наукових праць із музикотерапії (Г. Батищева, Т. Борисова, Л. Гаврилова, В. Драганчук, У. Дутчак, Н. Євстігнеєва, Т. Крижанівська, О. Олексюк, О. Отич, В. Петрушин, Г. Побережна, С. Шушарджан та ін.), ізотерапії (О. Вознесенська, О. Деркач, А. Захаров, Л. Мардер, С. Харенко та ін.), танцювально-рухової терапії (Н. Авраменко, Г. Волкова, І. Вольпер, В. Паробій, І. Шептун та ін.), бібліотерапії (Ю. Дрешер, Т. Ключенко, В. Мурашевський, В. Мясищев, В. Невський, М. Рубакін та ін.), пісочної терапії (Т. Грабенко, Н. Дикань, О. Зайва, Т. Зінкевич-Євстигнеєва, М. Кисельова, Л. Лебедєва, Н. Маковецька, Н. Сакович, Л. Шик, Н. Юрченко та ін.), лялькотерапії (Н. Зинов’єва, І. Медведєва, Н. Михайлова, О. Федій, Т. Шишова, та ін.), казкотерапії (О. Бреусенко-Кузнєцов, І. Вачков, А. Гнєзділов, Д. Соколов, О. Тихонова та ін.) тощо.

Аналіз сучасних наукових праць з даної проблеми свідчить про доцільність застосування арт-терапевтичних технік у професійній діяльності вчителів початкових класів. Водночас проблема впровадження цих методів у розвивально-освітнє середовище школи І ступеня залишається малодослідженою і тому потребує глибокого осмислення, обґрунтування та практичного вирішення.

Мета статті полягає у розгляді проблеми формування психологічної стійкості дітей молодшого шкільного віку засобами арт-терапії та збереження психічного здоров’я дітей як найважливішого чинника розвитку особистості.

Виклад основного матеріалу. Мистецтво – невидимий місток, що поєднує два протилежні світи: світ фантазії та реальності. Часто таємні бажання, підсвідомі почуття та емоції легше викласти у творчості, ніж виразити у словесній формі. Тому останнім часом великої популярності набуває метод лікування за допомогою художньої творчості, або арт-терапії [3, c. 90].

Перші паростки арт-терапії – лікування людської душі засобами мистецтва (образотворчого, музичного, хореографічного чи сценічного) – можна знайти ще за часів існування первісної людини. На думку багатьох дослідників, вже наскальні малюнки первісних людей відображали не лише розвиток культури та суспільного ладу свого часу, а й прагнення визначитись зі змістом людського існуванням і своїм місцем у цьому безмежному, такому милосердному й водночас безжалісному світі [4, с. 25].

Своєрідну роль відігравав у житті первісної людини рух: можливо люди почали танцювати і використовувати рух як засіб комунікації ще задовго до виникнення мови, адже незважаючи на давно набуте вміння розмовляти, ми й досі розпізнаємо справжні, приховані почуття, емоції оточуючих нас людей саме за допомогою міміки і жестів [2, с. 68].

Виникнення та наступний розвиток хореографічного, театрального мистецтв, ймовірно, пов’язаний із становленням перших релігійних уявлень первісних людей, оскільки звернення до духів і богів супроводжувалося цілими ритуальними дійствами, в яких надзвичайно оригінально переплелися всі види мистецтв, – починаючи із розпису тіла, ритуального посуду та священних печер.

Свідчення застосування музики із терапевтичною метою можна знайти, як стверджують психологи, у давньоєгипетських папірусах, давньогрецьких трактатах та, навіть, у текстах Біблії [4, с. 25].

У Давньому Єгипті, наприклад, за допомогою музики зціляли душевнохворих, катаючи їх у човнах по Нілу й заспокоюючи при цьому грою на музичних інструментах. Давні китайці вважали, що музика рятує від усіх недуг, навіть непідвладних лікарям, а в одному із племен Східної Африки існував звичай, щоб лікар приходив до хворого із маленьким дзвіночком у руці, в який він час від часу мелодійно дзвонив.

Проте, арт-терапія – це відносно новий метод лікування та профілактики психічного здоров’я людей, не лише у психотерапії, а й у соціології та педагогіці. Уперше цей термін був використаний Андріаном Хілом у 1938 році при описі своєї роботи з хворими туберкульозом і незабаром отримав широке поширення.

У науково-педагогічному розумінні арт-терапія розглядається як метод розвитку та зміни особистості, групи чи колективу за допомогою різних видів і форм мистецтва та творчості. Хоча, творчі цілі й мають велике значення, перше місце в арт-терапії все ж таки відводиться терапевтичним цілям [3, с. 90].

Сьогодні відбувається становлення нового напрямку розвитку арт-терапії – педагогічного, що полягає в певній «соціальній терапії» особистості та корекції стереотипів її поведінки засобами художньої діяльності [7, с. 28].

Педагогічний напрям арт-терапії має неклінічну спрямованість, тобто розрахований на потенційно здорову особистість, а також пов’язаний зі зміцненням психічного здоров’я дитини й виконує здебільшого профілактичні та корекційні функції [6, с. 28].

Особливість використання арт-терапевтичних методик у педагогічній практиці сучасної школи як інноваційної технології особистісно орієнтованого навчання і виховання полягає у розв’язанні низки діагностичних, психотерапевтичних, виховних, розвивальних, корекційних завдань:

Діагностика. У процесі арт-терапевтичної роботи вчитель має можливість отримати інформацію про розвиток та індивідуальні особливості кожного учня. У ході спостереження за дітьми під час навчальної та позакласної діяльності педагог може більше дізнатися про їх інтереси, цінності, побачити внутрішній світ, відчути неповторність кожного вихованця, а також виявити проблеми, що підлягають спеціальній корекції. Саме в процесі арт-терапевтичних занять легко виявляється характер міжособистісних стосунків, визначаються внутрішні, глибинні проблеми особистості.
Психотерапія. «Лікувального» ефекту можна досягти завдяки тому, що у процесі творчої діяльності створюється атмосфера емоційної теплоти, доброзичливості, емпатійного спілкування, визнання цінностей особистості іншої людини, її почуттів, переживань, піклування про неї. У процесі роботи в учнів виникає відчуття психологічного комфорту, захищеності, радості, успіху, в результаті чого мобілізується цілющий потенціал емоційної сфери дитини.
Виховання. При виконанні завдань з елементами арт-терапії у груповій, колективній формі роботи учні вчаться працювати й взаємодіяти в колективі, набувають навичок коректного спілкування, співчуття, взаєморозуміння, взаємоповаги, взаємодопомоги, що позитивно впливає на формування міцного, дружного колективу, морально-етичних загальнолюдських цінностей. У процесі спільної арт-терапевтичної роботи створюються відкриті, довірливі стосунки як з однолітками, так і з учителем.
Розвиток. Завдяки використанню різноманітних форм художньої експресії створюються умови, за яких кожен учень переживає успіх у тій чи іншій діяльності, самостійно справляється з поставленими завданнями. При цьому виникає «ситуація успіху», внаслідок чого в дітей формується почуття задоволеності, віри у власні сили, гідності та самоповаги. Молодші школярі вчаться вербалізації емоційних переживань, відкритості у спілкуванні.
Корекція. Достатньо успішно відбувається корекція образу «Я», який раніше міг бути деформованим, покращується самооцінка, зникають неадекватні форми поведінки, налагоджуються способи взаємодії з іншими людьми. Особливо позитивні результати можуть бути отримані в роботі з молодшими школярами, в яких спостерігаються відхилення у розвитку емоційної та вольової сфер, оскільки арт-терапевтична діяльність сприяє зниженню рівня тривожності, агресивності, страхів, сором’язливості та гіперактивності учнів [6, с. 29-30].

Арт-терапія синтезує знання з мистецтва, психології, психотерапії і педагогіки, необхідні для теоретичного осмислення процесу особистісного, культурного, художньо-естетичного розвитку, формування всебічно розвиненої особистості через мистецтво й художньо-творчу діяльність, забезпечує формуючий вплив на процеси розвитку, виховання, навчання, корекцію засобами мистецтва [5, с. 116].

Аналізуючи потенціал використання арт-терапії у навчально-виховному процесі закладів освіти, особливу увагу варто відвести різноманіттю форм його організації:

Казкотерапія розвиває творчі можливості, розширює світогляд, допомагає розвитку самопізнання й самовдосконалення, покращує взаємодію з оточуючим світом, формує здатність до протистояння негативного емоційного впливу соціального середовища.
Лялькотерапія надає можливість визначити мотиви, підсвідомі бажання, риси характеру та моделі поведінки; позитивно впливає на саморозвиток особистості, підвищує самооцінку, корегує емоційну сферу, спонукає до розвитку внутрішньої мотивації та гнучкості у прийнятті рішень.
Ізотерапія – спонтанний творчий малюнок, який допомагає відчути, зрозуміти себе і вільно виражати свої думки й почуття, відображає теперішнє та допомагає моделювати майбутнє; позитивно впливає на активізацію взаємодії абстрактно-логічного і конкретно-образного мислення, розвиває психічні процеси (зір, увагу, пам’ять, уяву, рухову координацію, мову).
Фототерапія – процес творчого самовираження, який сприяє розвитку, зціленню й адаптації, покращує взаємодію з соціумом, призводить до досягнення тих або інших позитивних психосоціальних ефектів, особистісного саморозкриття та самовиявлення.
Тілесно-рухова терапія (активні рухові вправи, вербальні способи вивільнення емоцій, різні техніки тілесної дії) відкриває розуміння свого тілесного стану та неусвідомлюваних тенденцій, потреб і конфліктів, розвиває взаємодію та груповий контакт, сприяє розвитку самосвідомості й самодослідження, покращує самопочуття і зміцнює психічне здоров’я.
Музикотерапія використовується для стимуляції психічного розвитку (підвищення соціальної активності, набуття нових форм емоційної експресії, полегшення засвоєння позитивних установок), регулювання психовегетативних процесів, корекції темпу діяльності.
Драматерапія надає можливість самовизначитись та відтворити нові ролі, альтернативні поведінкові стилі через драматичну дію-гру.

Вищезазначені технології можуть бути як групові, так і індивідуальні, де перевага надається роботі арт-терапевтичними методами саме в групі, яка дозволяє розвивати ціннісні соціальні навички, формує адекватну самооцінку і веде до зміцнення особистісної ідентичності. Завдяки взаємній підтримці, групова робота дозволяє спостерігати результати своїх дій і їх вплив на оточуючих, засвоювати нові ролі, розвиває навички прийняття рішень, комунікативні навички та здатність до адаптації [1, с. 69].

Щоб арт-терапевтичні методи застосовувались на уроках в початковій школі успішно, потрібно, щоб техніки були простими, ефективними, щоб учні не відчували труднощів у виконанні тієї чи іншої техніки. В той же час вони мають бути цікавими, оригінальними та приємними для дітей, нетрадиційними, щоб мотивувати їхню діяльність.

Висновки. Узагальнюючи вищесказане, можна констатувати, що використання у навчально-виховному процесі початкової школи засобів арт-терапії має неабияке значення для збереження і зміцнення психічного здоров’я дітей молодшого шкільного віку; формування у них психологічної стійкості; подолання різного плану труднощів: навчальних, комунікативних, емоційних, сімейних, перед якими вона почуває себе слабкою і незахищеною; звільнення від страхів і бар’єрів, стресів, тривожності, сором’язливості, замкнутості, гіперактивності, нестриманості.

Застосування методів терапії мистецтвом на уроках забезпечує розвиток творчого потенціалу учнів, збагачення емоційної сфери учнів, поглиблення їх світогляду, відбувається активізація уяви та мислення дітей. Арт-терапевтичні техніки допомагають малечі знайти та зрозуміти себе, світ у якому вона живе, адаптуватися до будь якого нового середовища, вміти налаштовувати стосунки та спілкування з однолітками, вчителями, батьками. Саме засоби арт-терапії у навчально-виховному процесі допомагають у формуванні всебічно розвиненої особистості, яка психологічно стійка, здорова та духовно збагачена. В мистецтві немає заборон і протипоказань, воно доступне для кожного, ефективне і головне – безпечне.

За сучасним педагогом же стоїть створення необхідних умов для гармонійного розвитку особистості, формування її соціального здоров’я, орієнтування на досягнення морально-психологічної, духовної рівноваги із соціоприродним середовищем і особистісним «Я», гармонії із собою і навколишнім світом.

Література:

1. Бойко А. Використання арт-педагогічних технологій як засобу творчого самовираження молодших школярів у позашкільних навчальних закладах. Наукові записки. Серія «Психолого-педагогічні науки» [Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя] / за заг. ред. проф. Є. І. Коваленко. Ніжин : НДУ ім. М. Гоголя. 2014. № 5. С. 68-73.

2. Булах М. Образотерапія : зняття психологічного напруження та стресових станів у дітей. Психолог. 2012. № 13 (14). С. 68-72.

3. Власюк М. Арт-терапія : лікування мистецтвом. Відкритий урок : розробки, технології, досвід. 2008. № 7 (8). С. 90.

4. Деркач О. Арт-терапія на допомогу школі. Мистецтво та освіта. 2010. № 2. С. 25-28.

5. Ілійчук Л. Педагогічні умови використання арт-терапії в освітньо-виховному просторі початкової школи. Наукові записки [Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя]. Психолого-педагогічні науки. 2016. № 2. С. 114-118.

6. Лебедєва Л. Арт-терапія в педагогіці. Педагогіка. 2000. № 9. С. 27-34.

7. Мірошніченко Т. Запровадження арт-терапії в освітньо-виховний простір початкової школи : історико-методичний аспект. Педагогічні науки. 2012. Вип. 3. С. 26-30.

8. Сухомлинський В. Вибрані твори : у 5 т. К.: Рад. шк., 1977. Т.3. 670 с.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Руденко Тетяна Сергіївна

Магістр 1 курсу спеціальності «Облік і оподаткування»

Одеського торговельно-економічний інститут

Київського національного торговельно-економічного університету

м.Одеса

Анотація: Детально розглянуто таке поняття як “капітал страхової організації”, розглянута структура капіталу страховика, порядок та принципи його формування, а також завдання, які виконуються за допомогою управління капіталом. Проведене дослідження дало змогу зробити висновки щодо створення ефективного підґрунтя для системи заходів з антикризової політики управління страховиком у складних умовах періоду ринкової трансформації економіки України.

Ключові слова: страховий ринок; страхові премії; страхові платежі; капітал; статутний капітал,страхові резерви.

Страховий ринок в Україні розвинутий недостатньо. Однією з найважливіших передумов розвитку страхової справи є розвиток і стан законодавчої бази, яка регламентує і регулює цей вид діяльності в цілому, та окремі її напрямки.

Професійне управління капіталом є запорукою ефективного функціонування суб’єкта господарювання. Капітал є базовою економічною категорією та походить від латинського “capitalis”, що означає «основний, головний». Сутність капіталу страховика слід розглядати з позицій мети і завдань створення та функціонування страхової компанії як фінансового інституту. Такий підхід допомагає визначити джерела формування капіталу й напрями їх утілення в активах страховика. Досліджуючи сутність страхування, яка досить ґрунтовно розглянута у праці В. Аленічева, визначимо, що страхова компанія створюється у формі товариства, сферою діяльності якого є відшкодувальне утримання відповідальності за ризиками економічних суб’єктів із метою їх мінімізації та організації взаємодопомоги, спрямованої на досягнення загальноекономічного добробуту шляхом усунення соціальних негараздів та захисту від наслідків нещасних випадків і катастроф[1, с.303].

Узагальнивши викладені у згаданій роботі підходи, доходимо висновку, що страхування слід розглядати, з одного боку, як самостійну господарську й підприємницьку діяльність із метою отримання прибутку, яка може становити інтерес для інвесторів, а з другого – як особливу економічну інституцію, яка водночас може виступати продавцем і страхових послуг, і тимчасово вільних грошових ресурсів..

Капітал забезпечує ефективне функціонування такої специфічної фінансової установи, як страхова компанія (страховик). Для гарантій надійного страхового захисту необхідна наявність відповідних засобів, що використовуються для того, щоби здійснювати (оплачувати) фактори діяльності та здійснювати страхові виплати. Розмежування цих витрат і виплат за часом вимагає достатнього розміру власного капіталу, що гарантує подальше існування страхового підприємства. Спроба досягти цих гарантій можлива у разі забезпечення виконання двох компонентів: оптимальної конструкції власного капіталу і достатніх страхових резервів[1, с.304].

Структура капіталу впливає на рівень рентабельності активів і власного капіталу, тобто рівень основних фінансових ризиків, а також формує співвідношення ступеня прибутковості та ризику під час розвитку підприємства.

Капітал забезпечує функціонування страховика і поділяється за джерелами формування на власний та залучений (деякі вчені виокремлюють власні, залучені і позичені кошти). Специфіка страхової діяльності визначає склад і структуру капіталу страхової компанії: він переважно виступає в грошовій формі [2].

Мал. 1. Структура власного капіталу страхової компанії

Джерела формування капіталу, що перебуває у розпорядженні страхової компанії, наведені на малюнку 1. Власний капітал страхової компанії відображається у пасиві балансу у Розділі І «Власний капітал». Він утворює фінансову основу розвитку страхової компанії і передбачає такі елементи: статутний капітал, додатковий капітал, резервний капітал та нерозподілений прибуток. Крім того, деколи до власних засобів можна зарахувати сформовані за рахунок чистого прибутку страховика фонд споживання і фонд нагромадження. Загальним для них є те, що вони вільні від яких-небудь зовнішніх зобов’язань, тому в зарубіжній практиці їх прийнято називати «вільними резервами» чи «резервом платоспроможності» (маржею) [3].

Власний капітал характеризується такими особливостями:

Простотою залучення, оскільки рішення, пов’язані зі збільшенням власного капіталу, приймають власники і менеджери.
Вищою можливістю отримання прибутку, оскільки у разі його використання не потрібна сплата позикового процента в усіх його формах.
Забезпеченням фінансової стійкості розвитку організації, її платоспроможністю в довгостроковому періоді, а також зниженням ризику банкрутства.

Водночас він має недоліки:

Обмеженість обсягу залучення, а отже, і можливостей істотного розширення операційної та інвестиційної діяльності підприємства в періоди сприятливої кон’юнктури ринку на окремих етапах його циклу.
Висока вартість порівняно з альтернативними позиченими джерелами формування капіталу.
Не використовується можливість приросту коефіцієнта рентабельності власного капіталу за рахунок залучення позикових фінансових засобів, оскільки без такого залучення неможливо забезпечити перевищення коефіцієнта фінансової рентабельності діяльності над економічною.

Резервний капітал (вільні резерви) – капітал, що створюється з метою фінансування можливих збитків страхової компанії; частина власних фінансових ресурсів страхової організації, яка резервується, з метою додаткового забезпечення її платоспроможності, відповідно до прийнятої методики здійснення страхової діяльності. Джерелом формування резервного капіталу є прибуток страхової компанії. Резервний капітал відображає суму резервів страховика, створених за рахунок чистого прибутку. Обсяг резервного фонду повинен бути не менше 25% величини статутного капіталу, а щорічні відрахування у резервний фонд повинні становити не менше 5% чистого прибутку страхової організації [2].

Залучений капітал страховика відображається в Пасиві балансу у Розділі ІІ «Забезпечення наступних витрат і платежів». До складу залученого капіталу входять: страхові резерви, забезпечення наступних витрат і платежів, цільове фінансування. Важливою особливістю балансу страхової компанії є саме структура Розділу ІІ Пасиву. Відмінність від складу забезпечень наступних витрат і платежів на підприємстві тут полягає в тому, що страховики в цьому розділі відображають ще свої страхові резерви. Ця стаття балансу страховиків поряд із статтею «Статутний капітал» є найвагомішою у пасиві балансу, оскільки обсяги страхових резервів значно перевищують показники інших статей, де відображені залучені і позикові кошти[2].

Страховики зобов’язані формувати і вести облік таких технічних резервів за видами страхування (крім страхування життя): резерв незароблених премій; резерв заявлених, але не виплачених збитків; резерв збитків, які виникли, але не заявлені; резерв катастроф; резерв коливань збитковості. Страховики, які займаються страхуванням життя, створюють такі резерви: резерв довгострокових зобов’язань; резерв належних виплат страхових сум [4].

Від ефективності дії механізму формування фінансових ресурсів страхових компаній значною мірою залежить розвиток страхового ринку. Зокрема, для впровадження ІТ-технологій, залучення кваліфікованих кадрів, створення розгалуженої мережі філій необхідне вкладення значних інвестицій. Одним із напрямів розміщення коштів страхових резервів є права вимоги до перестраховиків. Склад та порядок формування страхових резервів визначені в законодавстві і є обов’язковими для всіх страхових компаній. Страхові резерви, сформовані за рахунок залучених коштів, мають винятково цільове призначення: вони протистоять зобов’язанням із відшкодування збитків і втілюють ту частку ресурсів страхової компанії, яка за звичайних умов діяльності достатня для сплати страхового відшкодування за усіма укладеними договорами страхування. Страхові резерви мають абсолютний зв’язок з особливостями проведення тих чи інших видів страхування. На практиці величина страхових резервів показує обсяг зобов’язань страхової компанії на звітну дату [5].

Залучений у вигляді страхових премій і зосереджений у страхових резервах капітал вважається одним з найдешевших видів залученого капіталу.

Забезпечення достатнього рівня фінансової стійкості та платоспроможності не завжди відповідає цілям власників, основини економічний інтерес яких полягає у зростанні прибутку і збільшенні ринкової вартості страхової компанії. Звідси зрозуміла необхідність відчутної присутності держави на страховому ринку в особі органу нагляду за страховою діяльністю. Держава виступає у ролі соціального гаранта, що пильнує забезпечення інтересів страхувальників, які є найбільш вразливими суб'єктами фінансових відносин у цій сфері і тому потребують відповідного захисту з боку держави, адже при неплатоспроможності страхової організації потерпає саме страхувальник: він втрачає страховий захист і внесені суми премій.

На відміну від інших видів бізнесу, точна оцінка майбутніх витрат страховика на страхові виплати неможлива в принципі, оскільки йдеться про можливі, ймовірні події, які хоча й відбувалися в минулому, але кожен раз по-іншому і зі своїми індивідуальними, неповторними наслідками. Прогнозування фінансових наслідків цих подій (сумарних витрат на страхові виплати) на планований період страхової діяльності грунтується на вивченні аналогічних подій, які трапилися в минулому. Таке прогнозування здійснюється із застосуванням методів математичної статистики і неминуче містять неточності, як методичні (обробка середніх величин та оцінка коливань випадкових величин щодо їх середнього значення), такі фактичні, пов'язані з неповною відповідністю аналізованого статистичного матеріалу і прийнятих в страхування ризиків. У результаті страховий менеджмент, як загальний, так і фінансовий, змушений мати справу з ризиком нестачі зібраної страхової премії та сформованого страхового фонду на майбутні виплати за укладеними договорами страхування, тобто з ризиком неплатоспроможності. Цей ризик є специфічним для страхового бізнесу. З урахуванням цієї специфіки фінансовий менеджмент у страховому бізнесі можна визначити як управління залученими і власними фінансами для досягнення стратегічної мети бізнесу при дотриманні нормативних вимог до фінансової стійкості страхової компанії. [6].

Література:

1. Алескерова Ю.В. Управління капіталом страхових компаній / Ю.В. Алескерова, О.М. Сідак Інфраструктура ринку. - 2018. - Вип. 18. - С. 300-306.

2. Добош Н. М. Основні принципи формування та управління капіталу страховика [Електронний ресурс] / Н. М. Добош // Національний університет “Львівська політехніка”. – 2013. – Режим доступу до ресурсу: file:///C:/Users/Admin/Desktop/VNULPM_2013_767_22.pdf.

3. Чиж Л. М. Сутність, структура та функції страхового капіталу / Л. М. Чиж. // Економіка. Управління. Інновації. - 2012. - № 1. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/eui_2012_1_66.

4. Про затвердження Методики формування страхових резервів за видами страхування, іншими, ніж страхування життя від 17 грудня 2004 № 3104// ДЕРЖАВНА КОМІСІЯ З РЕГУЛЮВАННЯ РИНКІВ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ УКРАЇНИ – 2004 - Офіційний сайт Верховної Ради України. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0019-05

5. Кузьменко О. Г. Інвестиційна діяльність страхових компаній / О. Г. Кузьменко. // Фінансовий простір. – 2013. – №3. – С. 159–163.

6. Марценюк — Розарьонова О.В. Особливість і стан розвитку страхового ринку України / О.В. Марценюк-Розарьонова // Економічні науки. — 2014. — № 7. — С. 48—50.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Шаталович Александр Михайлович

доктор философских наук, доцент

Днепровский национальный университет имени О. Гончара

г. Днепр

Аннотация:

На материалах современной научной и учебно-справочной литературы рассматривается соотношение понятий обучение, воспитание, образование. Проанализировано три основных варианта указанного соотношения: одно-, двух- и трехкомпонентные схемы.

Ключевые слова: философия образования, воспитание, обучение.

Одной из важных проблем, по-прежнему требующих своего философского осмысления, есть проблема соотношения понятий обучение, воспитание, образование. Так, например, отечественная исследовательница С.О. Сисоева подчеркивает терминологическую пестроту в понимании образования: «Тривалий час поняття «освіта» вживалося як синонім поняття «виховання». Пізніше воно набуває специфічного термінологічного значення, яке пов’язується з навчанням» [9, с. 22]. В.И. Рябченко обращает внимание на то, что даже само название «вищий навчальний заклад» (ВНЗ) предусматривает, что обучение («навчання») имеет не только больший объем и смысл, нежели образование («освіта») и воспитание («виховання»), но и вмещает их как составляющие элементы. Как полагает исследователь: «для того щоб відбулась офіційна заміна некоректного в семантичному сенсі поняття «вищий навчальний заклад» на логічно несуперечливу назву «вищий освітній заклад» чи «вищий заклад освіти» має відбутися щодо цього порозуміння й спільна згода в співтоваристві фахівців, які переймаються теоретичними й практичними проблемами вищої освіти» [8, с. 48].

Комментируя рассуждения В.И. Рябченко, следует отметить, что определенные шаги в направлении прояснения образовательной терминологии в отечественной практике уже происходят. Согласно новому закону про образование, термин «вищий навчальний заклад» заменяется на «заклад вищої освіти» [5]. Конечно, несмотря на всю важность данного терминологического уточнения, вопрос дальнейшего прояснения границ базовых понятий образовательной сферы все еще остается актуальным.

Выделим три основных варианта соотношения понятий обучение, воспитание, образование, что соответствует одно-, двух- и трехкомпонентной структурным схемам.

Для первой – однокомпонентной схемы характерно отождествление понятий: образование и воспитание; образование и обучение; обучение и воспитание; образование, обучение и воспитание. Данная схема является весьма распространенной как на обыденном, так и на теоретическом уровнях.

Так, например, согласно толковому словарю современного украинского языка слово «навчати» наряду со значениями «передавати кому-небудь знання, уміння, досвід; давати поради, вказівки, наставляти» означает также «виховувати» [1, с. 706]. Аналогично и слово «освіта» согласно данному словарю трактуется, прежде всего, в качестве «навчання», так как автор в первую очередь приводит такие значения: «Сукупність (рівень, ступінь) знань, здобутих у процесі навчання; освіченість»; «Піднесення рівня знань (процес засвоєння знань); навчання» [1, с. 857].

Отечественный исследователь В.И. Рябченко констатирует: «Таке твердження, як «освіта – це навчання в системі навчальних закладів» зрівнює між собою в обсязі й ототожнює в смисловому наповненні поняття «освіта» і «навчання»» [8, с. 47-48]. Или, как пишет А.А. Гусейнов: «Система образования – как она сегодня существует – исходит из презумпции, что люди учатся для того, чтобы получить нужные им знания, а не для того, чтобы стать лучше. Образование упрощается до обучения и, поскольку овладение знаниями и умственное развитие не связываются более с нравственным совершенствованием, лишается своей второй составляющей – воспитания» [3 с. 100]. Такое понимание образования (образования как обучения) можно прокомментировать указанием на соответствие этой схемы духу становления общества знания или постиндустриального общества.

На современном этапе указанное отождествление образования и обучения имеет характерные особенности, которые подчеркивает А.А. Гусейнов [3 с. 100]. Он обращает внимание, что низведение знаний до этически нейтрального фактора в образовании обернулось утилитаристским снижением мотивации со стороны всех, кто в нем участвует. В данном отношении весьма показательно, что об образовании стали говорить как о сфере услуг, рассматривая его тем самым как один из элементов комфортной жизни. Ещё одним знаковым симптомом, свидетельствующим об изменении ценностного статуса образования, является его коммерциализация и массовизация.

Рассмотрим второй распространенный вариант однокомпонентной схемы образования через отождествление образования и воспитания. Приведем пример влияния указанного отождествления. Согласно украинскому педагогическому словарю, «виховання» – «процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений законами суспільного розвитку» [2]. В другом определении свойства формирования и развития личности относят насчет образовательного процесса. В частности, в законе Украины про образование читаем: «освітній процес – система науково-методичних і педагогічних заходів, спрямованих на розвиток особистості шляхом формування та застосування її компетентностей» [5, 1.1.1.16].

Несмотря на распространенность однокомпонентной схемы, в современной научной литературе весьма часто высказываются противоположные точки зрения. Так, отечественный исследователь В.И. Рябченко, пишет: «словосполучення «освіта й навчання» засвідчує рівнозначність і нетотожність цих понять, що передбачає їхнє смислове протиставлення чи розмежування. Аналогічна смислова колізія закладається й у словосполученні «освіта й виховання». А в цілому із цих лише двох словосполучень випливає, що «освіта» є третє поняття, яке не охоплює «навчання» і «виховання»» [8, с. 47]. С точки зрения Г.Б. Корнетова, воспитание и обучение являются важнейшими понятиями, которые позволяют развести взаимосвязанные, но не сводимые друг к другу аспекты педагогической деятельности, осуществляемой в рамках процесса образования человека [6, с. 50-51].

Перейдем рассмотрению второй (не менее распространенной) двухкомпонентной схемы соотношения понятий образования, обучения, воспитания. Данная схема исходит из того, что, несмотря на распространенные примеры проявления тождественности и терминологической близости, понятия образование, обучение и воспитание отождествлять все же не следует. Образование в данной схеме более широкое понятие, которое вбирает в себя обучение и воспитание. «Разделение труда» между двумя последними понятиями заключается в том, что обучение чаще фигурирует для отражения смыслов образования в профессиональной и интеллектуальной сфере, а воспитание – в мировоззренческой и моральной. Или, как подчеркивает Л.Д. Старикова, процессы обучения и воспитания ведут к общему развитию личности. Но первый из них преимущественно влияет на интеллектуальную, а второй на мотивационную и действенно-эмоциональную сферы [10, с. 202].

Для философско-теоретического обоснования двухкомпонентной схемы обратимся к аргументации А.А. Гусейнова [3 с. 88-101]. Исследователь подчеркивает, что обучение, воспитание, образование – три понятия, которые тесно связаны между собой. Обучение – процесс передачи знаний и умений от тех, кто обладает ими, тем, кто ими не обладает. Воспитание – целенаправленное социально-нравственное дисциплинирование индивидов (по преимуществу детей и юношей) со стороны тех, кто (в той или иной форме) уполномочен обществом быть воспитателями. Образование – институциализированное единство обучения и воспитания. Конкретное соотношение, удельный вес обучения и воспитания могут меняться в зависимости от самых разных факторов. Однако такое изменение не может доходить до нивелирования какого-то одного из этих двух аспектов образования. Исследователь подчеркивает, что мы достаточно уверенно можем утверждать, что образование не существует вне воспитания. Также очевидно: воспитание нельзя рассматривать как момент или следствие обучения.

Итак, согласно А.А. Гусейнову, в образовании существенно, что оно не может быть сведено ни к тому, ни к другому. Учитывая, что обучение нацелено на интеллектуальное развитие, а воспитание на формирование нравственно-волевых качеств, образование не может не быть их единством.

Выскажем два контраргумента против двухкомпонентной схемы. Во-первых, объем понятия обучения не может быть полностью входить в понятие образование. Как известно, свойство обучаться принадлежит к числу фундаментальных свойств всех живых систем. Кибернетика понимает обучение ещё шире, говоря, например, о самообучающихся системах. Поэтому, существенное отличие обучения заключается в том, что оно может быть применено не только к человеку, в отличие от воспитания с его мировоззренческой и моральной составляющими и исключительно антропологическим содержанием (как справедливо подчеркивал И. Кант: «Человек – единственное создание, подлежащее воспитанию»). Таким образом, образование и обучение (в отличие от образования и воспитания) находятся не столько в отношении подчинения, сколько в отношении пересечения. Второй контраргумент связан с тем, что обучение и воспитание не исчерпывают полностью объем понятия образования. Образованный человек – это не только воспитанный и обученный, но и развитый. Таким образом, мы переходим к трехкомпонентной схеме образования, которая включает в себя три понятия: воспитание, обучение, развитие.

Пример трехкомпонентной схемы представлен в определении образования из украинской энциклопедии образования: «Освіта – це процес і результат засвоєння особистістю певної системи наук, знань, практичних умінь і навичок і пов’язаного з ними того чи іншого рівня розвитку її розумово-пізнавальної і творчої діяльності, а також морально-естетичної культури, які у своїй сукупності визначають соціальне обличчя та індивідуальність, своєрідність цієї особистості»[4]. Обратим внимание на три основных компонента данного, наиболее основательного (с нашей точки зрения) определения. Среди ключевых видовых признаков четко выделяются три основных блока: 1) засвоєння особистістю певної системи наук, знань, практичних умінь і навичок; 2) рівень розвитку розумово-пізнавальної і творчої діяльності особистості; 3) рівень розвитку морально-естетичної культури. Первый из этих блоков четко соответствует определениям обучения, третий блок коррелирует с воспитанием, а вот как раз артикуляция второго блока позволяет делать вывод о трехкомпонентной схеме образования.

В своем наиболее четком виде трехкомпонентная схема сформулирована в работах академика А.М. Новикова. В частности он [7, с. 130] предлагает такую схему образования: воспитание: развитие направленности личности (мировоззрение, ценностные ориентации, убеждения, стремления и т. д.); обучение: развитие опыта (знания, умения (компетенции), навыки, привычки); развитие: развитие психических процессов (интеллект (мышление, память, внимание), воля, эмоции, физическая (двигательная) активность).

Данная схема, хотя и представляет интерес для философии образования, но не совсем корректна с логической точки зрения, так как термин развитие – это и родовое понятие для каждой из трех составляющих образования и одновременно название третьей составляющей образования. Поэтому она требует дальнейшей терминологической доработки.

Итак, в современной научной и учебно-справочной литературе можно выделить три основных схемы. Первая – однокомпонентная схема предполагает отождествление понятий: образование и воспитание; образование и обучение; обучение и воспитание; образование, обучение и воспитание. Вторая – двухкомпонентная схема исходит из того, что образование не может быть сведено лишь к обучению или лишь к воспитанию. Два данных понятия взаимосвязаны, но не могут быть отождествлены. Третья – трехкомпонентная схема включает в образование обучение, воспитание и развитие. Данная схема, хотя и представляет интерес, но находится еще в процессе своего терминологического становления.

Литература

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К. ; Ірпінь : Перун, 2005. – 1728 с.

2. Гончаренко, С. Український педагогічний словник / Семен Гончаренко. – Київ : Либідь, 1997. – 373 с.

3. Гусейнов, А.А. Образование, обучение, воспитание / А.А. Гусейнов // Этика образования. Ведомости. Вып. 26. – Тюмень : НИИ ПЭ, 2005. – С. 88-102.

4. Енциклопедія освіти / Академія пед. наук України ; голов. ред. В.Г. Кремень. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 1040 с.

5. Закон України. Про освіту : від 05.09.2017 № 2145-VIII / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради. – 2017. – № 38-39, ст.380.

6. Корнетов, Г.Б. Сущность и соотношение воспитания и обучения // Academia. Педагогический журнал Подмосковья. – 2015. – №4 (6). – С. 50-56.

7. Новиков, А.М. Педагогика: словарь системы основных понятий / А.М. Новиков ; Российская академия образования. – М. : Изд. центр ИЭТ, 2013. – 268 с.

8. Рябченко, В. Освіта, навчання, виховання й соціалізація як поняття й процеси та межі осягнення ними особистості // Вища освіта України. – 2011. – № 1. – С. 46-54.

9. Сисоєва, С. Сфера освіти як об’єкт дослідження // Освітологія. – 2012. – Вип. 1. – С. 22-29.

10. Старикова, Л.Д. О соотношении понятий "воспитание" и "обучение" // Вестник Челябинского государственного педагогического университета. – 2010. – № 1 – С. 194-202.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Шаталович Инна Васильевна

кандидат философских наук

Днепровский национальный университет имени О. Гончара

г. Днепр

Аннотация:

Экспликация понятия образования проводится через этимологический экскурс и терминологический анализ его содержания, которые позволили выявить спектр основных значений терминологической сферы образования в современном понимании.

Ключевые слова: философия образования, обучение, воспитание.

Понятие образования имеет сегодня широкий терминологический спектр, что часто вызывает путаницу, смещение смысловых акцентов и затрудняет уяснение содержания данного понятия. Данную проблему в своих исследованиях затрагивают Б.С. Гершунский, А.А. Гусейнов, Г.Б. Корнетов, О.Е. Крашнева, А.Н. Рыжов, В.И. Рябченко, С.О. Сисоева, Л.Д. Старикова, И.И. Сулима.

Следует отметить, что попытки уяснения содержания понятия образования периодически предпринимаются в научной литературе. Одним из примеров является систематизация основных аспектов трактовки сущности образования в работе Б.С. Гершунского. Он выделяет четыре таких аспекта [2, с. 30-67]: образование как ценность (государственную, общественную и личностную); образование как систему (в глобальном и локальном значениях); образование как процесс (наука и искусство педагогической деятельности) и образование как результат (грамотность – образованность – профессиональная компетентность – культура – менталитет). В то же время, термин образование нередко используется и в других смыслах, например, как целенаправленная деятельность, как отрасль народного хозяйства, как сфера услуг. В русле дальнейших исследований по философии образования целесообразно выявить спектр значений понятия образования, что и будет составлять цель данного доклада.

Сфера значений образовательной терминологии довольно широкая и восходит еще к древним языкам. Как известно, понятие образование генетически связано с знаменитым древнегреческим термином παιδεια (пайдейя). Данное слово содержало максимальную палитру педагогических значений: воспитание, обучение, образование, просвещение, культура, образованность [5]. Латинским эквивалентом пайдейи является термин humanitas (гуманизм), который означает: 1) человеческая природа, человеческое достоинство; 2) человеколюбие, гуманность, доброта, обходительность; 3) образованность, духовная культура; 4) утончённый вкус, тонкость обращения, изящество манер, изысканность речи, учтивость, воспитанность [4, с. 482]. Среди приведенных значений особое внимание следует уделить связи образовательных терминов с понятиями «культура» и «гуманность». «Родственная связь» образования и культуры восходит еще к латинскому языку, в котором слово cultura [4, с. 276] имеет следующие значения: 1) возделывание, обрабатывание, уход; разведение; 2) земледелие, сельское хозяйство; 3) воспитание, образование, развитие; 4) поклонение, почитание.

Указанная палитра образовательных терминов древних языков сохраняет свое значение и для современной англоязычной терминологии. Например, слово education, которое кроме значения образование содержит еще значения: обучение, подготовка, просвещение, воспитание, развитие (характера, способностей), культура и даже дрессировка животных. Согласно Оксфордскому словарю [8], слово education происходит от латинского educatio(n-). Соответствующий глагол educare, который означает [4] воспитывать, выращивать, создавать, производить, кормить, питать, выводить (корень duco означает водить, вести).

Несколько меньшим спектром значений представлено слово освіта. Согласно толковому словарю современного украинского языка: «1. Сукупність (рівень, ступінь) знань, здобутих у процесі навчання; освіченість; 2. Піднесення рівня знань (процес засвоєння знань); навчання. 3. Загальний рівень знань (у суспільстві, державі і т. ін.). Система навчально-виховних заходів, система закладів і установ, через які здійснюються ці заходи. 4. Письменність, грамотність» [1, с. 857].

Этимология слова освіта возводит нас такому значению как освещать, делать явным, благодаря свету (знания), укр. освітлювати, освічувати, освітити, просвіщати. Согласно толковому словарю, освітлювати – «кидаючи проміння світла на кого•, що-небудь, робити його видним, а також, бути джерелом розуміння чого-небудь; робити ясним, зрозумілим що-небудь». Освічувати – «дбати про чию-небудь освіту, знання, культуру і т. ін. Робити когось освіченим, обізнаним, свідомим; поповнювати чиї-небудь знання, навчати» [1, с. 857-858]. Для иллюстрации уместно вспомнить пословицу: учение – свет, а неученье – тьма.

Кроме понимания образования как просвещения существует еще целый ряд значений рассматриваемого термина. Одно из наиболее распространенных акцентирует наше внимание на корне «образ».

Как известно, образование – древнерусское слово, которое обозначает также изображение, видение, воспитание. Если обратиться к этимологии слова образование, то здесь следует обратить внимание на такое значение как создавать образ.

Согласно этимологическому словарю [7, с. 267] слово образ первоначально значило «след удара», «то, что вырезано, выбито» (как, например, обрез), «нарисованное, вид, форма». Обратим внимание на наличие в др.- рус. слове образити двух значений: «ударить» (это значение сохранилось и в современном украинском языке) и «изобразить». Корень *raz- связан с чередованием гласных с *rez- в глаголе резать *rezati. Отсюда, современные слова образовать – «придать соответствующую форму, составить что-либо» и образец – «форма изготовления чего-либо», «примерный (показательный) экземпляр чего-либо». Соответственно образ – это не только изображение (др.- рус. образъ – «икона»), художественное или наглядное представление о ком-, чем-нибудь, но и «то, что врезалось в память», «облик, вид». Следовательно, слово «образование» происходит от слова «образ», означающего в своей первооснове изображение, картину, икону, лицо. Не случайно созвучный украинский вариант передается словом обличчя (освіта есть «духовне обличчя людини» [3, с. 241]). Кроме формирования некоего образа самого человека, образование содержит коннотации формирования некоего образа мира, на что также обращают внимание исследователи. Образование, понимаемое как процесс и результат становления некого нового феномена, явления, качества, как формирование чего-либо по заданному образцу, соответствует немецкому Bildung, происходящему от Bild (образ), а также латинскому formatio (от forma – форма) – придание чему-либо неоформившемуся истинной формы. Обобщая два указанных значения, можно сказать, что образование – создание образа человека (его облика, «лица») и образа мира (мировоззрения).

Проясняя содержание понятия образования, следует подробнее остановиться на обучении и воспитании как основных составляющих образовательную сферу значениях.

Слово обучение восходит к древнерусскому слову учити. Согласно этимологическому словарю [7, с. 253-254] древнерусское слово учити в свою очередь восходит к праславянскому *uciti «заставлять приобретать какие-либо знания, навыки», «передавать какие-либо знания, навыки», которое образовано от корня *uкъ (укъ) «учение». С этим корнем связано слова учение, привычка, наука. В древности существовал глагол наукѣти (наставлять, обучать, привыкать), который впоследствии изменившийся в научати «передавать кому-либо знания, уменье». Данный глагол образован от праславянского oukeiti (обучать). Этот глагол содержит корень ouk – «наука», «привычка, опыт» и обозначал понудительное действие «привыкать». Из него вследствие фонетических изменений возник общеславянский глагол *uиiti, давший современный глагол учить. А корень *ouk- в современных словах выступает в четырех звуковых вариантах: ук- (наука), уч- (учити), ык- (навык), ыч- (привычка). Таким образом, этимологический аспект понимания термина обучение помогает раскрыть такие его значения как закрепление опыта (навык, наука) и приобщение к традиции (обычай).

Если обратиться к этимологии слова воспитание, то следует обратить внимание на коннотации питания, кормления. Так, русское слово воспитать означает вырастить, привив какие-либо навыки, повлиять на развитие. Данное слово заимствовано из старо-славянского языка и образовано с помощью приставки воз-  и глагола питати в значении «кормить». Следовательно, воспитать первоначально значило «вскормить» [7, с. 70]. Отметим, что и в латинской терминологии воспитательной сферы есть также слова, с указанными коннотациями, например, nutricius – воспитатель, наставник и одновременно – питающий, вскармливающий; а также слово educator наряду со значениями воспитатель, руководитель, наставник имеет еще и значение кормилец [4, с. 357, 683].

Украинский вариант слова воспитание – виховання, вскрывает дополнительные значения данного термина. Согласно этимологическому словарю [6, т. 1, с. 386] слово виховати есть заимствованием с польского языка wychowaж и производным от chowaж «ховати; вирощувати». Соответственно, ховати – «класти що-небудь у таємному місці, щоб ніхто не зміг знайти; надавати кому-небудь таємний притулок, рятуючи від переслідування, небезпеки; здійснювати обряд похорону; виховувати» [6, т. 6, с. 190-191]. Обратим внимание на присутствующие здесь коннотации: прятать, хоронить, беречь, вырастить. Можно сказать, что этимология слова виховати связана с землей, куда прячут (хоронят), но она же и дает урожай. То есть воспитание подобно земледелию: оно дает всходы не сразу, надо вначале спрятать зерно и потом постепенно оно прорастет.

Таким образом, этимологический экскурс показывает такие ключевые для понятия воспитания значения как рост (прорастание спрятанного) и питание (одни питают, вскармливают, взращивают других).

Подводя итог, сформулируем спектр основных значений терминологической сферы современного понимания образование: ценность (достояние личности человека, общества, культуры); процесс (приобретения знаний и овладения практическими методами); результат (совокупность знаний, профессионализм, образованность, культурность, человечность); деятельность (целенаправленная и организованная для обеспечения учебных потребностей); система (учебно-воспитательных мероприятий, заведений и учреждений); просвещение (переход от тьмы невежества к свету познания); создание образа (облика человека и образа мира); обучение (процесс усвоения знаний, навыков и умений, закрепление опыта и приобщение к традиции); воспитание (духовно-культурное выращивание, вскармливание); развитие (личности, характера, мировоззрения, психофизических способностей); социализация (приобщение к социальному опыту и традиции); окультуривание (трансляция культуры з целью социализации человека); отрасль народного хозяйства; сфера услуг. Каждый из указанных аспектов является важным. Тем не менее, научный подход предполагает четкое использование терминов. Поэтому для выявления наиболее оптимального определения образования, в рамках дальнейших исследований образования целесообразно акцентировать внимание на его сущностном измерении.

Литература

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ: Перун, 2005.

2. Гершунский, Б.С. Философия образования. Москва: Флинта, 1998.

3. Гончаренко, С. Український педагогічний словник. Київ: Либідь, 1997.

4. Дворецкий, И.Х. Латинско-русский словарь. 2-е изд. Москва: Русский язык, 1976.

5. Древнегреческо-русский словарь / сост. И.Х. Дворецкий ; ред. С.И.Соболевский. Москва: Гос. изд. иностранных и национальных словарей, 1958.

6. Етимологічний словник української мови. У 7 т. Київ: Наукова думка, 1982-2012.

7. Цыганенко, Г.П. Этимологический словарь русского языка. 2-е изд. Киев: Радянська школа, 1989.

8. Oxford Dictionary of English / ed. A.Stevenson. 3nd ed. New York : Oxford University Press. 2010.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Старикова Галина Геньевна

кандидат философских наук,

доцент кафедры философии Харьковского национального университета радиоэлектроники,

г. Харьков

Аннотация: Статья посвящена анализу понятия «картина мира» в его разнообразных проявлениях. Рассматриваются такие феномены, как научная, религиозная и повседневная картины мира. Особое внимание уделяется специфике языковой картины мира, которая может значительно отличаться у разных народов. Также анализируется влияние языковой картины на другие разновидности картин мира.

Ключевые слова: картина мира, научная картина мира, языковая картина мира, гипотеза лингвистической относительности.

Картина мира – термин, сформировавшийся в гуманитарных науках сравнительно недавно, в ХХ веке. Это понятие используется в самых разных отраслях философского знания – в онтологии и гносеологии, эпистемологии и культурологии. В результате за последние десятилетия сложилось множество интерпретаций этого феномена, множество его трактовок, в зависимости от предмета исследования. И при этом не сформировалось единообразное понимание термина «картина мира», большинство его характеристик являются скорее описательными, нежели аналитическими. Как правило, не выделяются и не анализируется составляющие элементы, составляющие картину мира, дается лишь базовое, точнее, рабочее определение понятия. При этом необходимо подчеркнуть, что картина мира является одной из важнейших составляющих любого мировоззрения, будь то повседневное или мифологическое. Поэтому пристальное изучение данного феномена является, на наш взгляд, не только актуальным, но и остро необходимым для современной гуманитаристики.

Чтобы осуществить подобное исследование, следует начать с анализа уже имеющейся информации о феномене картины мира. Картина мира — это система общих представлений о реальности. Картину мира можно обнаружить или реконструировать у любой социопсихологической единицы — от нации или этноса до какой-либо социальной или профессиональной группы, либо же отдельной личности. Очевидно, что каждому отрезку исторического времени соответствует своя картина мира, поэтому картина мира древних индийцев не похожа на картину мира средневековых рыцарей, а картина мира рыцарей не похожа на картину мира их современников-монахов. В результате анализа содержания данного понятия обращает на себя внимание, что этим понятием зачастую обозначаются различные и по содержанию, и по способам функционирования, и по роли в социуме реальные феномены. Можно предположить, что «картина мира» – скорее не научный термин, а метафора, широко используемая в философии и гуманитарных науках при исследованиях мировоззренческих, культурологических, эпистемологических, лингвистических и других сфер функционирования человеческой духовности.

Картина мира как понятие помогает структурировать наши знания о когнитивных и ценностных установках тех или иных социальных и профессиональных групп, сообществ и этносов. Однако в каждой из перечисленных сфер данное понятие имеет различные смыслы, иногда близкие, как в научной и философской картинах мира, сходные, как в обыденной и национально-языковой картинах, иногда же – совершенно отличные друг от друга, как, например, в религиозной и научной картинах мира. Поэтому мы предлагаем «развести» представления о картине мира как теоретическом, абстрактно-научном понятии и реально существующий и функционирующий в социуме феномен, вернее, различные феномены, сосуществующие как в одном социуме, так и в одной отдельно взятой личности. Так, философская картина мира осмысливает мироздание в плане взаимоотношений человека и мира во всех ракурсах: онтологическом, познавательном, ценностном и деятельностном. Вот почему философские картины мира не похожи одна на другую. Их объединяет и отличает от религиозной и мифологической картин мира, то, что философия относится к теоретическому способу освоения мира. Этот способ характеризуется тем, что человек познает мир в понятиях, умозрительно. Философское знание – это знание или взгляд живого человека. Поэтому наряду со знанием о мире философия формирует и ценностное отношение к нему.

Философия отдает отчет в том, что мир бесконечно сложен, необъятен и бесконечен. Для философии остается один путь - понять мир не «вширь», а «вглубь», не в многообразии его явлений, а в единстве его сущности. Тогда философская картина мира осмысливается как системно-рационализированную совокупность представлений о мире в целом, включая в него и самого человека. Системообразующим принципом философской картины мира вступает понятие бытия. В этой категории фиксируется убеждение человека в существовании окружающего его мира и самого человека с его сознанием.

Отдельные вещи, процессы, явления возникают и исчезают, а мир в целом существует и сохраняется. Понятие бытия отвлекается от всех конкретных различий вещей, предметов и процессов, кроме одной их черты – их существования, что задает миру исходную целостность и гарантирует миру устойчивое существование. Признание бытия как сущего, неизменного и единого делает мир постижимым и предсказуемым. Воздерживаясь от темы бытия или отрицая ее, философия порождает нигилистическое мировоззрение. Действительно, если нет бытийной опоры, то все теряет надежду, все «суета сует». Потеря веры в вечный и неизменный абсолют приводит к тому, что человек начинает действовать по собственному произволу.

С другой стороны, религиозная картина мира обобщает религиозный опыт людей и делает главным предметом своего внимания соотношение повседневной эмпирии и потустороннего. Земное и небесное, человеческое и божественное – предмет религиозных размышлений. Причем «тот» мир, мир божественного определяет людей и в их физическом бытии, и в бытии духовном. Центральный пункт религиозной картины мира – образ Бога (богов) как высшей истинной реальности. Она выражает иерархическую упорядоченность сотворенного Богом мира и место человека в нем, в зависимости от его отношения к Богу. Основой религиозной картины является базовая человеческая эмоция веры, поэтому и осознаваемость, вербализуемость и доказуемость представлений в рамках этой картины не являются обязательными.

Научная картина мира существенно отличается от религиозных представлений о мире, которые основаны не столько на доказанных фактах, сколько на авторитете пророков и религиозной традиции. Религиозные интерпретации концепции мироздания постоянно изменяются, чтобы приблизить их к современным научным трактовкам. Догмы разных религий, как правило, противоречат друг другу, и эти противоречия весьма трудно преодолеть (в отличие от научных противоречий, которые преодолеваются экспериментальным путём). Научная картина мира складывается в результате синтеза знаний, получаемых в различных науках, и содержит общие представления о мире, вырабатываемые на соответствующих стадиях исторического развития науки. При этом она включает представления как о природе, так и о жизни общества. Научная картина мира — целостная система представлений об общих свойствах и закономерностях действительности, построенная в результате обобщения и синтеза фундаментальных научных понятий и принципов, а также методология получения научного знания. При этом необходимо подчеркнуть, что на разных этапах развития науки формировались и становились основой научной деятельности различные научные картины мира – от первой, механистической, до современных квантовой и релятивистской.

Действительно, в процессе развития науки происходит постоянное обновление идей и концепций, более ранние представления становятся частными случаями новых теорий. Таким образом, научная картина мира — не догма и не абсолютная истина. В то же время, научные представления приближены к истине, так как основаны на всей совокупности доказанных фактов и установленных причинно-следственных связей. В результате научные знания позволяют делать верные предсказания о свойствах нашего мира и способствуют развитию человеческой цивилизации. Противоречия между научными концепциями преодолеваются путём выявления новых фактов и сравнения их с предсказаниями различных теорий. Очевидно, что практически все составляющие элементы такой картины имеют понятийное оформление, не только вербализованы и осознанны, но и поняты и доказаны.

Особое внимание мы хотели бы обратить на языковую картину мира, поскольку именно она является, по существу, первой картиной мира, доступной для человека. С помощью языковой картина мира на имеющийся небольшой практический опыт ребенка и врожденную биологическую информацию (инстинкты, рефлексы и т.п.) «накладывается» социокультурная сетка смыслов, благодаря которой и осуществляется отбор и последующее понимание того, что сообщают нам наши органы чувств. В современной лингвистике и лингвистической философии национально-языковая картина мира понимается как выраженное средствами определенного языка мироощущение, мировосприятие и мировоззрение (миропонимание) этноса, вербализованная интерпретация языковым социумом окружающего мира и себя самого в этом мире. По сути, это модель мира, воплощенная специфически-языковыми средствами.

Основоположником этого направления в лингвистике и, по сути, автором понятия языковой картины мира является В. фон Гумбольдт, который писал: «В каждом языке заложено самобытное мировосприятие. Как отдельный звук становится между предметом и человеком, так и весь язык в целом выступает между человеком и влияющей на него природой» [1, с. 80]. Он считал, что именно в языковых национально-специфических формах происходит осмысление, переживание и оценка мира тем или иным этносом: «… язык является органом внутреннего бытия, даже самим этим бытием, насколько оно шаг за шагом достигает внутренней ясности и внешнего воплощения» [1, с. 47].

Логическим продолжением идей Гумбольдта стала гипотеза лингвистической относительности Сепира – Уорфа, которая утверждает, что логика мышления, специфика мировосприятия и характер познания действительности тем или иным этносом обуславливаются языком общения данного социума. Предложенная гипотеза декларировала абсолютный примат языка над категориями мышления и сознания: «Формирование идей не является независимым процессом, строго рациональным в привычном, традиционном понимании, а частью определенной грамматики. Мы расчленяем природу по линиям, предложенным нашим родным языком, … организуем ее в понятия и приписываем ей значения так, как мы это делаем, в значительной мере потому, что мы являемся участниками договора организовывать ее таким образом – договора, который предлагает нам наше языковое содружество и который формируется в систему по образцам нашего языка. Договор, естественно, неявный, но его условия абсолютно обязательны» [2, с. 184-185]. Национальный язык – это не просто «этикетки» для обозначения известных всем объектов, но и полностью специфичный и ничем не заменимый в этой этнолокальной среде инструмент членения, своеобразной апперцепции и объяснения окружающего мира в его взаимодействии с практической жизнедеятельностью человека [3, с. 94].

Однако самая главная особенность, коренным образом отличающая языковую картину мира от остальных типов картин является то, что она гораздо более объективна и воплощена в реально существующих «предметах» – фрагментах естественного языка. Научная картина мира стремится к объективности, считает это своей базовой характеристикой и достигает максимально возможной для человеческого познания объективности. Однако эпистемологические исследования ХХ века доказали, что и здесь присутствует немалая доля субъективного, ведь процесс познания осуществляет субъект познания, человек или научное сообщество, а истина, как правило, является результатом конвенции. Более того, была признана неустранимость воздействия субъекта познания на его результат. Вербализованность и доказанность тех или иных составляющих научной картины мира отнюдь не исключает их субъективной убедительности/неубедительности этих доказательств для представителей научного сообщества. Более того, одним из проявлений субъективности научного познания является его прямая зависимость от естественного языка, на котором проводятся исследования и описываются их результаты. Г. Гачев, например, рассматривал науку как текст на естественном языке, где образ и его семантическое содержание имеют фундаментально-определяющее значение для воссоздаваемой картины мира и построения теорий. Так наука включается в поле национальной культуры конкретного народа, а в мышлении естествоиспытателей обнаруживаются гуманитарные, эстетические (и другие ценностно-оценочные) моменты [4, c. 54].

Национальная картина мира исходит из человеческих и социально-культурных глубин и существует как модель мира, матрица для постижения и мира, и общества, и человека. И ученый, в каких «эмпиреях» ни парил бы его ум, рождается в лоне матери-природы и своего народа. Природная, общественная и культурная среда пропитывает своими установками, ориентирами, шкалой ценностей, архетипами мышление ученого, его действия с объектами науки. Подобно тому, как существует априоризм форм чувственности и рассудка, так возможен и «образный» априоризм: первичные интуиции, которые существуют в сознании всех членов данной национальной культуры. Они общи у ученого с простолюдином из его народа и предопределяют во многом его понимание и формулировки теории, особенности логики, построение аргументации. Таким образом, языковая картина мира становится важнейшим субъективным фактором для научной картины. Очевидно, что остальные картины мира включают еще больше субъективных составляющих.

Иная ситуация в языковой картине мира. Она базируется на объективно существующем явлении – естественном языке, имеющем свои структурные элементы, правила функционирования и развития. Все языковые компоненты объективны относительно человека или социума, и языковая картина мира «встроена» в эти лингвистические объекты. Исследуя картину мира того или иного языка, мы не можем произвольно интерпретировать содержание языковых единиц, оно нам задано заранее самим языком. В этом заключается специфика языковой картины мира, и эта специфика позволяет нам делать достаточно объективные выводы об истории того или иного народа, его психологических особенностях склонностях и предпочтениях, своеобразии культуры и истоках этого своеобразия.

На основании проведенного анализа можно сделать вывод о том, что понятие «картина мира» включает в себя достаточно разнородные феномены, связанные с различными типами специфически человеческой деятельности. Можно предположить, что своеобразная «картина мира» существует и у каждого биологического рода в виде врожденных инстинктов, безусловных рефлексов или представлений (на уровне высших млекопитающих). Однако специфика человеческой картины мира заключается в возможности вербализации, понятийно-словесного ее оформления. И здесь мы снова приходим к специфической, особой роли языковой картины мира, поскольку любая иная картина может быть словесно оформлена только с помощью естественного языка. Поэтому гуманитарные исследования, посвященные той или иной картина мира, для более точного понимания изучаемого феномена должны обращаться к роли языковой картины, так или иначе влияющей не только на вербальное оформление мысли, но и на ее содержание. Это делает изучение языковой картины мира особенно актуальным для современной гуманитаристики.

Литература:

1. Гумбольдт В. фон. Язык и философия культуры. Текст / В. фон Гумбольдт. – М.: Прогресс, 1985. – 451 с.

2. Уорф Б.Л. Лингвистика и логика. Текст / Б.Л. Уорф // Новое в лингвистике. – Вып. 1. – М.: Прогресс, 1960. – С. 173-198.

3. Голубовська О.І. Національно-мовна картина світу в її лексичній іпостасі. Текст / О.І. Голубовська // Мовні і концептуальні картини світу. – К.: «Прайм-М», 2002. – С. 92-98.

4. Гачев Г.Г. Национальные образы науки. Текст / Г. Гачев. – М.: Просвещение, 1981. – 157 с.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Кириченко В.Д.

Херсонський факультет ОДУВС, курсант

м. Херсон

Бараненко Р.В.

Херсонський факультет ОДУВС, професор

кафедри, кандидат технічних наук, доцент

м. Херсон

Найголовніше за всякого державного устрою –

поставити справу так, щоб посадовим

особам неможливо було наживатися.

Аристотель

Анотація: розглянуто проблемні питання реалізації законодавства із запобіганню корупції, проаналізовано можливі шляхи подолання корупції в органах прокуратури, надано відповідні пропозиції, рекомендовано звітування прокурорів перед громадськістю.

Ключові слова: антикорупційна стратегія, громадськість, міжнародний досвід, корупція, прокуратура.

Протягом усього періоду своєї незалежності Україна продовжує залишатися однією з найбільш корумпованих країн Європи. На жаль, можна навіть говорити про те, що корупція вже стала повсякденністю як для уповноважених посадових осіб, так і для пересічних українців. Результати багатьох незалежних досліджень, включно з даними Transparency International, засвідчують, що країни, які сприймаються як найбільш корумповані, є тими самими країнами, що найбільше страждають від довготривалих конфліктів, спрямованих на знищення державної інфраструктури [1].

Безумовно, влада неодноразово намагалася вжити заходів щодо запобігання корупції та зведення її нанівець. Одним із таких кроків було прийняття Закону України «Про запобігання корупції», а також Закону України «Про засади державної антикорупційної політики в Україні».

Чому саме прокурори, в першу чергу, повинні відмовитися від корупції згідно з вищевказаним законом? Відповідно до ст.2 п.3 Закону України «Про прокуратуру» однією із функцій прокуратури є нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. Але ж як прокурор може виконувати нагляд за додержанням законів, якщо власноручно ігнорує ЗУ «Про запобігання корупції»? Це питання має не тільки виникати у думках багатьох, а ще повинне змушувати людей шукати шляхи його вирішення.

Відповідно до Стратегії сталого розвитку «Україна-2020» [2] основною метою антикорупційної реформи є суттєве зменшення корупції в Україні, зменшення втрат державного бюджету та бізнесу через корупційну діяльність, а також підвищення позицій України у міжнародних рейтингах, що оцінюють рівень корупції [3]. Перший кроком до досягнення цього буде подолання корупції в органах прокуратури. Ця проблема, як ніколи, потребує уваги громадськості, тому що тільки співпраця державної влади та громадськості здатна зіграти вирішальну роль у протидії корупції. Потужний потенціал нашої країни в економічній, політичній, правовій та інших сферах вкрапляє надію на покращення антикорупційної ситуації на теренах України.

У першу чергу необхідно звернути увагу на ментальність українського суспільства, і вже, виходячи з цього будувати план дій з подолання такої проблеми як корупція. Ментальність – це соціально-психологічні явища, які є проявами духовного світу людини чи соціальної спільності, епохи або етнокультури [4]. Саме ментальність українців демонструє, що у більшості населення відсутнє критичне ставлення до явища корупції, а деякі взагалі сприймають його як засіб досягнення бажаного результату у будь-якій сфері свого життя.

Важливим кроком може стати залучення громадських формувань, таких як Центр протидії корупції або Група Антикорупційна реформа, до розширення світогляду у підростаючого покоління стосовно сприйняття корупції як негативного явища в суспільному житті. Ці дії зможуть набути найбільшої ефективності шляхом проведення у всіх загальноосвітніх закладах лінії профілактичних бесід щодо такого об’єкта обговорення як корупція.

Наступним важливим питанням, яке потребує обговорення, це: «Чому відповідальність за хабарництво повинні нести лише держслужбовці?». На прикладі органів прокуратури можна взяти до уваги той факт, що у більшості випадків ініціативу у корупційних правопорушенням проявляють саме пересічні українці. Ще одним прикладом може послугувати те, що факту корупційного правопорушення можна було б уникнути, якщо порушення на дорогах фіксували б не співробітники патрульної поліції, а просто відеокамера. У таких умовах звичайні порушники законів не зможуть вирішити свої проблеми шляхом хабара, а у працівника патрульної поліції не буде спокуси його взяти. Тож, можливо, у першу чергу, покарання заслуговують ті, хто дають хабар, як провокатори корупційних злочинів?

Боротьба з корупцією та корупційними правопорушення на даному етапі розвитку нашої держави стала однією з найпопулярніших тем обговорення у сюжетних новинах, викривальних статтях, пресі та інших засобах масової інформації.

Корупція – це саме те явище, яке роз’їдає суспільство зсередини, тому зовсім не дивно, що розслідування журналістів про хабарі, злиття бізнесу і влади, відмивання грошей чиновниками зараз знаходяться у центрі медіа-ринку. У зв’язку з цим, ретельну увагу слід приділяти викривальним журналістським розслідуванням, які мають на меті притягнути до відповідальності корупціонерів.

Великий інтерес до журналістських розслідувань також приділяють у багатьох країнах, які змогли значно знизити рівень корупції в межах своєї держави. Цікавим є той факт, що, наприклад, у Франції існує такий вид злочину як торгівля впливом, у той час як Кримінальним кодексом України передбачено лише відповідальність за зловживання владою або повноваженнями.

У таких країнах, як Латвія, Сінгапур, США, у Міністерствах юстиції та Міністерствах внутрішніх справ приділяють значну увагу залученню громадськості до подолання корупції. Міжнародний досвід щодо вирішення даної проблеми є вкрай важливим для України. Одним із корисних прикладів може послугувати те, що, створення за рекомендацією Ради Європейського Союзу системи незалежних антикорупційних органів, таких як Спеціалізована антикорупційна прокуратура, Національне антикорупційне бюро України, а також Національне агентство з питань запобігання корупції, сприяло оновленню української системи боротьби з корупцією. Саме тому міжнародний досвід є надійним плацдармом для подолання корупційних злочинів та правопорушень.

Варто також зазначити, що одним із найважливіших принципів роботи будь-якого держслужбовця на сучасному етапі розвитку демократичної держави є прозорість. Прозорість та відкритість – це два фундаментальних принципи, які застосовуються майже у всіх європейських державах приблизно з 60-х років минулого століття. Ці принципи дозволяють суспільству отримувати розгорнену інформацію про механізм прийняття управлінських рішень в органах державної влади та місцевого самоврядування. Виходячи з вищезазначеного, можна зробити висновок, що інформація про діяльність державних структур обов’язково має стати прозорою для всіх громадян України.

Кроком до втілення попередніх принципів у життя може стати такий обов’язок прокурора, як звітування перед громадськістю про виконану роботу хоча б раз на рік. Генеральний прокурор зобов’язаний особисто не менше, ніж раз на рік звітувати перед Верховною Радою України на пленарному засіданні про результати діяльності прокуратури. Безумовно, прокуратура відкрита для зовнішніх перевірок, але ж найголовніше - довіра населення – будується саме на взаємодії з суспільством, а не з вищими уповноваженими особами.

Ще одним важливим чинником виникнення корупційних злочинів та правопорушень є вкрай велика кількість органів державної влади та місцевого самоврядування для контролю повсякденного життя громадян. Ця проблема існує у великій кількості країн, які намагаються на сучасному етапі розвитку суспільства взяти у руки контролюючі повноваження у всіх сферах життя населення. Шляхом для усунення вищезазначеної проблеми може стати оптимізація кількості контролюючих органів, встановлення різноманітних квот, видачі ліцензій, а також перехід на електронну форму взаємодії майже у всіх галузях суспільного життя. Усі ці дії повинні бути спрямовані на зменшення впливу держави на життєдіяльність населення. У результаті цього громадяни отримають більше свободи у прийнятті тих чи інших рішень у різних сферах їх діяльності.

25 квітня 2018 року Кабінет Міністрів України схвалив проект Закону України «Про Антикорупційну стратегію на 2018-2020 роки». Цим проектом передбачено ряд результатів, на досягнення яких спрямований відповідний законопроект. Одним із таких є формування у населення довіри до антикорупційної політики держави і позитивного ставлення до викривачів корупційних злочинів та правопорушень. На мою думку, ніщо не здатне змусити населення проявляти довіру до усіх намагань влади покращити антикорупційну ситуацію в межах держави так, як яскраве висвітлення усіх, навіть найменш значущих, результатів щоденної співпраці вищих органів державної влади, місцевого самоврядування, а також правоохоронних органів щодо боротьби з корупцією.

На превеликий жаль, у нашій державі існує така проблема, як невідповідність рівня заробітної плати осіб, які перебувають на держаній службі та осіб, які працюють у приватному секторі. Вирішення цього питання повинне бути спрямоване на оптимізацію рівня заробітної плати держслужбовців в залежності від складності роботи та рівня відповідальності конкретної посади. До речі, у Швеції у період широкої боротьби з корупцією рівень заробітної плати держслужбовців був значно вище, ніж у приватних підприємців. Ці заходи були прийняті з метою вироблення у громадян поваги до уповноважених осіб, а у останніх відповідно – відчуття доброчесності та гідності, яку стане соромно паплюжити шляхом будь-яких корупційних діянь.

І нарешті необхідно зазначити, що головний механізм на шляху до подолання корупції – це забезпечення демократії у найширшому значенні цього слова.

Майже усі найменш корумповані країни, такі як Сінгапур, Нова Зеландія, Швеція, Норвегія, Ісландія тощо, мають глибокі демократичні традиції, які передбачають високий рівень достатку кожного громадянина, гідний рівень освіченості населення, а також незалежність засобів масової інформації, свободу думки, слова, а також вільне вираження своїх поглядів та переконань, що зазначено у статті 34 основного закону нашої держави – Конституції України. Саме тому демократичні цінності відіграють одну з найвагоміших ролей у подоланні корупції.

Таким чином, можна виділити наступні пропозиції, які передбачають безпосереднє залучення населення до подолання корупції:

Проведення лінії профілактичних бесід у загальноосвітніх закладах антикорупційними громадськими формуваннями для формування критичного ставлення до явища корупції.
Введення справедливого покарання для тих, хто виступає провокаторами корупційних злочинів та правопорушень.
Більше уваги приділяти журналістським розслідуванням стосовно корупційних злочинів та злочинів, пов’язаних з корупцією.
Використання міжнародного досвіду, у тому числі рекомендацій Європейського союзу щодо подолання корупції в правоохоронних органах.
Діяти на основі принципів максимальної прозорості та відкритості у діяльності прокурора.
Звітування прокурора перед громадськістю хоча б раз на рік про виконану роботу та її результати.
Зменшити кількість контролюючих структур в органах прокуратури шляхом переключення дій, спрямованих на взаємодію з громадськістю, у електронний формат.
Формування у населення довіри до антикорупційної політики держави шляхом висвітлення у ЗМІ навіть найменших успішних результатів роботи.
Оптимізація співвідношення рівня заробітної плати осіб приватного сектору та державних службовців залежно від складності роботи та рівня відповідальності конкретної посади.
Організовувати боротьбу з корупцією на базі демократичних традицій.

Література:

1. Тімашов В.О. Причини та умови корупції в Україні на сучасному етапі. / В.О. Тімашов. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.spilnota.net.ua/ua/article/id-1482/

2. Про Стратегію сталого розвитку «Україна-2020» [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 12.01.2015 р. №5/2015. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/18688.html

3. Рудой К.М. Запобігання корупції як напрямок забезпечення міжнародної безпеки / К.М. Рудой. // Правова держава. – 2015. – № 19. – С.69-73.

4. Савицька О.В., Співак Л.М. Етнопсихологія: Навч. посібн. – К.: Каравела, 2011. – 264 с.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Коструб Ліна Михайлівна

студентка магістратури «Економіка довкілля і природних ресурсів»

Чернігівський національний технологічний університет

м. Чернігів, Україна

Рахній Оксана Юріївна

студентка магістратури «Економіка довкілля і природних ресурсів»

Чернігівський національний технологічний університет

м. Чернігів, Україна

Науковий керівник:

Самко Олеся Олександрівна

кандидат економічних наук,

доцент кафедри теоретичної та прикладної економіки

Чернігівський національний технологічний університет

м. Чернігів, Україна

Анотація: в статті досліджено вплив розвитку науково-технічного прогресу на стан довкілля. Вказані основні напрями та причини екологічної деградації. Розкриваються шляхи, які використовують зарубіжні країни задля подолання екологічної кризи. Виявляється дисбаланс між негативним впливом на навколишнє середовище та позитивною стороною технічного розвитку. Робиться висновок, що подальший зростаючий деструктивний вплив на природу вимагає формування нового екологічного мислення і перебудови свідомості на гуманістичних засадах та дбайливого відношення до навколишнього природного середовища.

Ключові слова: довкілля, навколишнє природне середовище, науково-технічний прогрес, антропогенний вплив, природні ресурси, екологічний імператив, екологічна криза, екологічна свідомість, екологічна політика.

Постановка проблеми. Розвиток науки і техніки є однією з найважливіших умов для досягнення людством високого рівня розвитку цивілізації. Особливо гострою є проблема співвідношення науково-технічного прогресу і збереження довкілля, яке є єдино можливим середовищем життя людини. На сьогодні виділяють чотири головні чинники впливу науково-технічного прогресу на навколишнє природне середовище: збільшення населення земної кулі, скорочення природних мінеральних і паливних ресурсів, бурхливе зростання промислового виробництва та глобальне забруднення навколишнього природного середовища.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Розробці наукових основ вирішення економіко-екологічних проблем та використання окремих складових природно-ресурсного потенціалу присвячені роботи Л.В. Дейнеко, О.А. Веклич, І.К. Бистрякова, П.П. Борщевського, О.Ф. Балацького, О.М. Алимова, Я.В. Коваля, Б.М. Данилишина, С.І. Дорогунцова, Д.Ф. Крисанова, Ю.А. Лебединського, А.С. Лисецького, М.А. Лендєла, Є.В. Мішеніна, В.С. Міщенка, Л.Г. Мельника, Я.Б. Олійника, О.М. Паламарчука, П.П. Руснака, Н.Ф. Реймерса, В.Г. Сахаєва, В.М. Трегубчука, С.К. Харічкова, М.А. Хвесика, Л.Г. Чернюк, О.М. Царенка, І.Д. Якушика та інших вітчизняних та зарубіжних вчених.

Постановка завдання. Метою статті є теоретичне обґрунтування впливу світового поліпшення рівня життя на погіршення екологічного стану довкілля.

Виклад основного матеріалу дослідження. Екологічна діяльність є однією із основних складових будь-якої сфери народного господарства сільське господарство, промислове виробництво, транспорт, військова діяльність тощо. Усі ці напрями діяльності зводяться до використання природних чи людських ресурсів, тобто відбувається втручання у процеси життєдіяльності біосфери. У зв’язку з цим об’єкт дослідження екології як науки про довкілля, особливо в даний час, включає в себе дослідження нових взаємозв’язків живих і неживих компонентів екосистеми, які проявляються під впливом природних і антропогенних факторів та суттєво впливають на функціонування екосистеми біосфери [1, c. 55].

Відомий вчений, наш співвітчизник В.І. Вернадський казав: «Ми стали настільки сильними, що здатні привести природу до руйнування». Покращуючи умови існування, людина породжує негативні наслідки для свого проживання, створюються нові антропогенні проблеми через інтенсивне використання природних ресурсів, з’являються шкідливі і навіть небезпечні відходи для природи і суспільства [1, с. 53].

Вплив науково-технічного прогресу на стан навколишнього природного середовища не є однозначним, тобто завдяки його досягненням може посилюватись або зменшуватись техногенний антропогенний тиск на довкілля. Проте, на сьогоднішній день, негативні наслідки від використання досягнень науково-технічного прогресу переважають позитивні. З його розвитком людина отримала можливість значно впливати на навколишнє середовище, втручатися у природні процеси, кругообіг речовин та енергії, структури екосистем, що призвело до глобальної екологічної кризи на нашій планеті, оскільки підвищення обсягів виробництва, різноманітності створюваної продукції та їх споживчих якостей на основі досягнень наукового прогресу відбулось при майже повному ігноруванні екологічного імперативу [6, c. 37].

Танення льодовиків, виверження вулканів, засуха, паводки, землетруси і багато іншого – все це відноситься до природного впливу. Проте виникло багато інших штучно-екологічних факторів. Природа переживає вплив суспільства за наступними напрямами: використання компонентів навколишнього середовища в якості ресурсної бази виробництва, дія виробничої діяльності людини на навколишнє середовище (її забруднення), демографічний тиск на природу (сільськогосподарське використання земель, збільшення кількості населення, ріст великих міст).

Основними джерелами антропогенного забруднення навколишнього середовища являються: ТЕС, АЕС, ГЕС, тисячі котельних, промислові об’єкти, військова промисловість, усі види транспорту, гірниче виробництво. Першоджерелом і першопричиною глобального розвитку екологічної кризи є демографічний вибух, який супроводжується збільшенням темпів використання і скорочення обсягів природних ресурсів, нагромадження величезної кількості відходів виробництва і побуту.

Найчастіше, наслідки науково-технічного прогресу найяскравіше проявляються відносно земельних ресурсів. Завдяки розвитку техніки людина отримала можливість зрошувати й осушувати великі земельні площі з метою сільськогосподарського використання, будувати канали та водосховища для більш раціональної організації території та ефективного використання земельних ресурсів. Проте гідромеліорація земель, використання засобів хімічного захисту рослин, надмірне застосування мінеральних добрив, що здійснювались без всебічного врахування їх впливу на ґрунтовий покрив, призвели до того, що високопродуктивні сільськогосподарські угіддя перетворились на малопродуктивні [6, с. 38].

Дуже значних збитків завдає господарству ерозія ґрунтів. На таких землях урожайність зменшується на 30-40 %, подекуди - на 90 %. Ерозії ґрунтів сприяє активне яроутворення, зумовлене діяльністю людини - вирубкою лісу на схилах, знищенням трав’яного чи чагарникового покриву, неправильним розорюванням землі тощо. Найбільше провокують ерозію часті оранки, культивації, боронування, трамбування колесами та гусеницями важкої сільськогосподарської техніки.

На Землі щосекунди вирубується ділянка лісу величиною з футбольне поле. Ситуація ускладняється ще й тим, що зелений світ планети просто не в силах переробити ту гігантську кількість С02, яка щосекунди викидається в атмосферу заводами, котельнями, теплостанціями і автомобільним транспортом, внаслідок чого в атмосфері постійно накопичується С02 та інші парникові гази. Це загрожує призвести до так званого "парникового ефекту", але крім цього людство більше підігріває атмосферу внаслідок спалювання великої кількості нафти, торфу та вугілля [2, c. 246].

З розвитком хімії, металургії, енергетики та машинобудування світу почали загрожувати відходи від синтетичних пральних порошків, нафтопродуктів, важких металів, нітратів, радіонуклідів, пестицидів та інших шкідливих речовин, які не засвоюються мікроорганізмами, не розкладаються, або розкладаються протягом багатьох десятків років та накопичуються тисячами тонн у ґрунтах, водоймах та підземних водах.

Внаслідок роботи ТЕС та автомобільних двигунів, оксиди сірки та азоту, що потрапляють в атмосферу, сполучаючись з атмосферною вологою, утворюють маленькі краплі сірчаної та азотної кислот, а потім переносяться вітрами у вигляді кислотного туману і випадають у вигляді кислотних дощів.

Велику небезпеку являють собою озонові діри. Загроза зникнення озонового шару призведе до серйозних наслідків. Доведено, що руйнування озонового шару спричиняють деякі хімічні речовини, що використовуються в промисловості (холодоагенти в рефрижераторах) та побуті (аерозольна упаковка балончиків для фарби, лаку, парфумів, фреони), які вступають в реакцію з озоном і розкладають його в кисень. Для людини фреони нешкідливі, проте вони дуже стійкі, а в атмосфері можуть зберігатись до 80 років. Пари фреонів з вихідними течіями потрапляють у стратосферу, а під дією ультрафіолетового випромінювання сонця їх молекули розпадаються, вивільняючи атоми хлору. Ця речовина діє як сильний каталізатор, розкладаючи молекули озону до кисню. Також великої шкоди озоновому шару завдають польоти літаків, у вихлопних газах яких є оксиди азоту, та запуски космічних апаратів, що працюють на твердому паливі й викидають багато таких оксидів.

Внаслідок впливу науково-технічного прогресу на всі елементи продуктивних сил відбувається переоцінка традиційних факторів, які визначають розміщення виробництва і послаблюється вплив географії природних ресурсів, транспортабельності сировини, природно-кліматичних умов, в той же час підсилюється значимість таких факторів, як захист навколишнього середовища [7, с. 239].

Розвивати техніку та виробництво без негативних наслідків для навколишнього середовища, зробити науково-технічний прогрес не тільки безпечним, але й сприятливим для природи, можливо вже в теперішній час, якщо принципи сталого розвитку посядуть належне місце в суспільній свідомості, дешевизна та прибуток не будуть самоціллю виробничої діяльності, а економічний механізм буде заохочувати науковців, підприємців, інженерно-технічних працівників та виробників до створення та впровадження екологічно безпечних, ресурсозберігаючих, мало- і безвідходних технологій, залучення нетрадиційних джерел енергії та продовольства [6, с. 39].

Аналіз світового досвіду показує, що основними тенденціями у розвитку відносин людини і навколишнього середовища в розвинених країнах є використання правового підходу, науково-обґґрунтованої взаємодії, формування "екологічної свідомості" населення та суспільного природоохоронного руху. Слід зазначити, що у зарубіжних країнах у процесі екологобезпечного розвитку суспільства задіяні ефективні економічні, адміністративні та правові механізми управління природокористуванням, забезпечено високий рівень фінансування та стимулювання природоохоронної діяльності.

Досвід провідних країн засвідчує, що в екологічній сфері все більшу роль відіграє інноваційна діяльність держави, а саме: реалізація великомасштабних цільових проектів (США, Велика Британія, Франція), розповсюдження нововведень, створення сприятливого інноваційного середовища, раціоналізація структури екології (Німеччина, Швеція, Швейцарія), розвиток відповідної інфраструктури (Японія, Південна Корея) [5, с. 11]. Тобто, практика цих країн у контексті збереження довкілля зорієнтована не стільки на подолання наслідків від вже завданої шкоди навколишньому середовищу, скільки на впровадженням інноваційних технологій задля зменшення цієї шкоди та попередженню негативних наслідків антропогенного впливу на довкілля.

Досвід провідних країн дозволяє зробити висновок про застосування досить ефективних важелів та інструментів у сфері охорони навколишнього природного середовища. Зокрема серед європейських країн прикладом ефективного використання економічних важелів у реалізації екологічної політики може бути Польща, країна, використання досвіду якої є корисним та доцільним внаслідок успішного втілення інструментів екологічної політики і схожості природних умов з Україною. Польща дотримується основного пріоритету екологічної політики, загальновизнаного для всіх країн ЄС – недопущення забруднення природного середовища шляхом екологічної передбачливості. Втілюється це використанням, так званих, "найкращих доступних технологій", тобто застосування таких методів виробництва, які на сучасному рівні науково-технічних знань надають можливість гарантувати якомога вищу екологічну безпеку [3, c. 154].

Аналіз зарубіжної практики в плані реалізації екологічної політики вказує на доцільність практичних заходів у формуванні та фінансуванні екологічної політики, яка є запорукою забезпечення якісного збереження довкілля, раціонального використання реальних і потенційних природних ресурсів, подальшої підтримки екологічної рівноваги в природі для забезпечення розвитку економіки суспільства. Так, у країнах ЄС широкого поширення набули податки на незворотну тару для напоїв, пластикові мішки, елементи електроживлення, хімічні добрива тощо. Наприклад, в Італії діє податок на пластикові пакети, в Нідерландах і Швеції – на використання сульфатних добрив, у Франції – на пакувальну тару під напої. Отримані кошти використовуються для вирішення проблем утилізації пакувальної тари. У Німеччині, Данії, Нідерландах та низці інших країн функціонує такий ринковий інструмент екологічного регулювання, як торгівля правами на забруднення [3, c. 154-155].

У Китайській Народній Республіці з метою залучення більшої кількості працівників до роботи на селі роздаються землі в приватну власність і обробляються як правило із залученням ручної праці. Таким чином, немає великих за площею полів, де вирощували б конкретні культури, а це зменшує ступінь заселення їх шкідниками і хворобами. Другим позитивним моментом є великий відсоток зайнятості людей у виробничій галузі, а тому безробітних як такої категорії людей, там практично немає, що дуже важливо із можливих негативних наслідків для суспільства [1, с. 58].

Зарубіжні країни накопичують значний досвід використання адміністративно-правових та економічних інструментів регулювання природокористування і охорони навколишнього середовища. При цьому найкращого інструменту екологічного регулювання не існує, кожен з них спрямований на вирішення конкретних завдань і в певних випадках є більш доцільним, ніж інший.

В Україні існуючий механізм управління в екологічній сфері можна віднести до м'якого типу, який має за мету, в основному, боротьбу з негативними екологічними наслідками, а не з причинами виникнення екологічних деструктивних впливів [4, с. 12].

Якщо проаналізувати, скільки зусиль інститутів спрямовано на те, щоб вирвати в природи її багатства, а скільки на встановлення меж «дозволеного» впливу на природу, то стає цілком очевидно, що таке порівняння далеко не на користь справі охорони навколишнього природного середовища [1, с. 57].

Орієнтація на збереження природи має стати головним напрямом в науці. У зв’язку з цим наука повинна стати засобом екологічної безпеки, вирішувати екологічні проблеми, і бути не лише «виробничою силою», а мати більш вагоме значення [1, с. 58].

Висновки з даного дослідження. З вищезазначеного випливає, що більшість сучасних екологічних проблем зумовлені антропогенним втручанням у природу. В першу чергу, це втручання зумовлене економічною діяльністю людини. Постійно зростаючий деструктивний вплив на природу зумовлений зростаючою потребою людства в ресурсах, в тих чи інших товарах і послугах. Усе це досить негативно відбивається на природному довкіллі: вичерпання природних ресурсів, забруднення землі, повітря, водойм, постійні аварії на виробництвах. Але, з другого боку, без подальшого технічного розвитку неможливо впоратись з тими екологічними наслідками, які ми маємо на сьогодні. Формування екологічної свідомості, екологічної культури - ось перші кроки, які мають стояти на шляху раціонального природокористування, жорстокого контролю над викидами та експлуатацією ресурсів природи.

Література:

1. Дубовий О.В. Особливості екологічної культури в епоху науково-технічного прогресу [Електронний ресурс] / О.В. Дубовий. – Режим доступу: https://journal-knukim.com.ua/index.php/camw/article/viewFile/12/144.

2. Дуднікова І.І. Напрями охорони оточуючого середовища в контексті вирішення загальної кризової екологічної ситуації у світі / І.І. Дуднікова // Гуманітарний вісник ЗДІА. – 2015. – № 60. – С. 244-252.

3. Кернична А.Є. Досвід зарубіжних країн щодо вдосконалення механізмів державного управління в екологічній сфері у контексті євроінтеграції / А.Є. Кернична // Інвестиції: практика та досвід. – 2013. – № 24. – С. 152-156.

4. Логачова О. В. Механізми регулювання антропогенних викидів парникових газів: автореф. дис. на здобуття ступеня канд. екон. наук: спец. 08.00.06 "Економіка природокористування та охорони навколишнього середовища" / О.В. Логачова. – Донецьк, 2008. – 21 с.

5. Павленко О.В. Перспективы развития предпринимательства в области экологии и его законодательного регулирования (информационно-аналитический материал) / О.В. Павленко // Проблемы окружающей среды и природных ресурсов: Обзорная информация.– 2003. – № 5. – С. 11-13.

6. Суханова Е.Т. Економічні аспекти екологізації розвитку продовольчого комплексу регіону. – Ірпінь: Академія державної податкової служби України, 2002. – 77 с.

7. Швець О.М. Науково-технічний прогрес і підвищення ефективності виробництва регіону / О.М. Швець // Науковий вісник. – 2003. – вип. 13.4. – С. 238-247.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Вакулич Марія Михайлівна,

кандидат економічних наук, доцент

Університету імені Альфреда Нобеля,

Україна, м. Дніпро

Пархоменко Ольга Анатоліївна,

магістрант 2 курсу спеціальності «Облік і оподаткування»

Університету імені Альфреда Нобеля,

Україна, м. Дніпро

Анотація. У роботі розглянуто теоретичні і практичні аспекти обліку, аналізу і контролю розрахунків з оплати праці на підприємстві. Проведено оцінку ефективності організації обліку, аналізу та контролю розрахунків з оплати праці на ТОВ «Агенція «ДЖЕБ». Розкрито напрями вдосконалення системи обліку, аналізу та контролю розрахунків з оплати праці на ТОВ «Агенція «ДЖЕБ».

Ключові слова: облік, аналіз, контроль, оплата праці, система, мотивація.

Зважаючи на те, що у структурі доходів працівників ТОВ «Агенція «ДЖЕБ» змінна частина виплат, а саме річні та квартальні премії, в середньому займають близько 3% від річного посадового окладу працівника, доречним є створення спеціального резерву. Резерв для преміювання дасть змогу рівномірно розподілити витрати пов’язані з матеріальним стимулюванням працівників протягом року, що не призведе до зростання собівартості послуг, які надаються ТОВ «Агенція «ДЖЕБ» у відповідному періоді.

Процес створення резерву під преміальні програми ТОВ «Агенція «ДЖЕБ» є досить складним і має включати ряд етапів, які наведені на рис. 1.

Першим етапом в процедурі формування резерву є визначення переліку цільових витрат, для покриття яких він створюється. Ми пропонуємо резерв створювати для наступних преміальних програм:

квартальні премії;
премії за підсумками півріччя;
щорічні премії.

Рис. 1. Основні етапи організації обліку резерву під преміальні програми на ТОВ «Агенція «ДЖЕБ»

Для розрахунку резерву витрат на забезпечення виплати квартальних, піврічних і річних премій необхідно:

спланувати чисельність персоналу на відповідний період у кожній дирекції ТОВ «Агенція «ДЖЕБ»;
розрахувати середній оклад працівника по кожній дирекції;
визначити середній преміальний відсоток по кожній дирекції ТОВ «Агенція «ДЖЕБ».

Розрахунком витрат на формування резерву для преміювання та інших програм матеріального стимулювання, на нашу думку, має займатись відділ планування та бюджетування (який входить до департаменту спостереження на ТОВ «Агенція «ДЖЕБ»).

Бухгалтер групи обліку розрахунків з персоналом, який відповідає за нарахування резервів для преміювання в бухгалтерському обліку і звітності, щомісячно має здійснювати нарахування суми резерву, використовуючи отриману від працівників відділу планування та бюджетування оціночну суму річного резерву, яка ділиться на 12 рівних частин для отримання суми щомісячного нарахування.

Таким чином, ТОВ «Агенція «ДЖЕБ», створивши резерв для преміювання і інших програм матеріального стимулювання співробітників, зможе рівномірно розподілити витрати пов’язані з матеріальним заохоченням протягом року, що не призведе до зростання собівартості послуг, які надаються компанією у відповідному періоді.

Крім того, проектна група ТОВ «Агенція «ДЖЕБ» прийняла рішення про впровадження системи HRB.

На сьогоднішній день, після експлуатації інформаційної системи, керівники підприємства відзначають наступні досягнення використання HRB:

побудова єдиного централізованого взаємозалежного програмного комплексу з мінімізацією витрат на його підтримку;
уніфікація й автоматизація кадрових операцій по персоналу;
скорочення трудовитрат фахівців з роботи з персоналом і розрахункових відділів, виключення багаторазового введення тих самих даних різними відділами, організація комплексного обліку всієї необхідної інформації;
одержання повної і цілісної інформації з кількісного і якісного складу персоналу підприємства, витратам на персонал у необхідних розрізах даних у будь-який момент часу для аналізу і звітності;
повна автоматизація обліку робочого часу за винятком введення відхилень від графіків робочого часу, не передбачених наказами і документами кадрового обліку;
автоматизація розрахунку заробітної плати і податків на основі відпрацьованого часу, премій, доплат, відпусток, лікарняних, командировочних і інших видів оплат для колективу підприємства та інші.
однаковий розрахунок заробітної плати по всій системі банку, контроль і аналіз витрат на фонд оплати праці на рівні Головного банку.

У планах на 2019 рік – перехід ТОВ «Агенція «ДЖЕБ» на нову версію HRB 5.0 з розширеними функціональними можливостями в області управління організаційною структурою і штатним розкладом, адміністрування даних про співробітників, поліпшеному інтерфейсі користувачів і технологічних удосконалень.

Метою побудови нової системи структури винагород і пільг стане підвищення її прозорості і конкурентоспроможності. До того моменту усе було діаметрально протилежно. Після проведення досліджень стало ясно, що на підприємстві існують дві основні проблеми – система мотивації і недолік навчання персоналу.

Окремо розглядалися пільги, що прийнято називати нематеріальною мотивацією, хоча усі вони вимагають визначених витрат, за винятком, мабуть, усної подяки. Зміна системи мотивації за формою підвищила зовнішню конкурентоспроможність ТОВ «Агенція «ДЖЕБ», після чого виникла задача забезпечити внутрішню справедливість, що повинна розглядатися з врахуванням двох пунктів:

оплати праці начальника стосовно підлеглих (за ієрархією «зверху – вниз» або «знизу – нагору»);
оплати праці працівників, що розташовані на одній сходинці організаційної ієрархії (наприклад, начальника IT-відділу, начальника відділу продажів і начальника HR-відділу).

Існуюча на ТОВ «Агенція «ДЖЕБ» система внутрішньої кореляції оплати співробітників була визнана застарілою. Тому, було прийняте рішення про проведення процедури грейдинга. Робота з проекту була почата в травні 2018 р. і довершена до листопаду 2018 р. Оцінку 200 позицій провели експерти HAY, а ще 600 – співробітники внутрішніх служб ТОВ «Агенція «ДЖЕБ» (співробітники Департаменту спостереження). По новій системі рівень грейда і рівень зарплати були взаємозалежні. У результаті на ТОВ «Агенція «ДЖЕБ» впроваджена таблиця з 21 грейда, що набагато спростило систему роботи.

На сьогоднішній день, система роботи за грейдами є дуже зручною. За цією системою працюють провідні компанії світу, вона ж використовується в ООН. Для великої компанії звичайне число грейдів – це від 15 до 20. Якщо розширюється діапазон позицій, то нові позиції попадають у рамки вже існуючих грейдів. Усі компоненти системи мотивації зав’язані на результат роботи. Тому, розмір додаткових виплат і підвищені заробітної плати визначається тільки після проведення оцінки і розуміння результатів діяльності.

На сьогоднішній день, на ТОВ «Агенція «ДЖЕБ» оцінка співробітників іде по п'ятибальній системі (0–5). Таким чином, визначити розмір виплати стало набагато легше, адже чим більше шкала особистої відмітки працівника – тим складніше процес перерахувань.

Отже, на основі проведеного аналізу можна зробити такі висновки. Для вдосконалення системи фінансового стимулювання необхідно:

проаналізувати структуру системи мотивації щодо обґрунтованості і єдності конкретного підприємства і з’ясувати, чи існують на підприємстві всі необхідні фактори, які стимулюють роботу його колективу;
налагодити постійний контроль ефективності системи стимулювання;
більш повно використовувати моральне заохочення як один із найдешевших і ефективних елементів стимулювання;
встановити взаємозв’язок цілей і завдань, відповідальності й повноважень, кваліфікації й досвіду з кількісними і якісними результатами праці;
провести атестацію структурних підрозділів ТОВ «Агенція «ДЖЕБ» й визначити необхідні відмінності в системах стимулювання окремих структурних одиниць.

Система стимулювання працівників ТОВ «Агенція «ДЖЕБ» не повинна ґрунтуватися на результатах єдиної для всіх працівників. Вона повинна враховувати індивідуальні особливості, потреби й інтереси кожного окремого працівника підприємства.

Література:

1. Дем’яненко Т.В. Проблеми обліку розрахунків з оплати праці: порівняльний аспект П(С)БО і МСФЗ [Текст] // V Міжнародна студентська наукова інтернет-конференція. – Донецьк, 2013. – 298 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kontrol.donnuet.dn.ua/konferen28.11.pdf

2. Звягільський Ю.Т. Проблеми державного регулювання заробітної плати в Україні / Ю.Т. Звягільський // Економіка України. – 2011. – №5. – С. 65-74.

3. Кваша О.С. Світові моделі мотивації праці на підприємствах: уроки для України / О.С. Кваша // Глобальні та національні проблеми економіки. – 2014. – Вип. 1. – С. 87-92 [Електро¬нний ресурс]. – Режим доступу: http://global-national.in.ua/ archive/1-2014/16.pdf.

4. Корніюк О. Реформування заробітної плати: нові пропозиції // Бухгалтерія. - № 6 (68), 2013. – С. 53-54.

5. Воронін О. Визначення показників економічної ефективності виробництва на основі модифікації ресурсного потенціалу / О. Воронін // Економіка України. – 2007. – № 10. – С. 29-37.

6. Герасименко О.В. Стан та шляхи вдосконалення оплати праці в бюджетній сфері України / О.В. Герасименко // Формування ринк. економіки. – 2005. – Т. 1.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Максимчук Катерина Юріївна

Студентка 4-го курсу

факультету історії, політології та національної безпеки

Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

м.Луцьк

Анотація:

Матеріальними носіями зафіксованої інформації є документи. Документи використовують у різних галузях суспільної діяльності. Вони є об’єктом дослідження різних наукових дисциплін. Тому термін «документ» багатозначний і залежить від галузі використання.

Ключові слова: документ, документознавство.

Виклад основного матеріалу. Документ – являє собою систему – велику кількість закономірно пов’язаних одне з одним елементів і частин, як цілісне утворення. Елемент – найменша одиниці поділу документа. Сукупність однорідних елементів, що виконують необхідну для існування системи функцію називаються підсистемою. Якщо в системі є декілька підсистем, то вся система стає складною.

Поняття системи відносне, так само як і поняття елемента. Якщо документ вважати за систему, тоді матеріальна і інформаційна складова будуть його підсистемами, також документ мусить містити конструктивні елементи: титульну сторінку, форзац, обкладинку і ін.

Вивчення документа як системи полягає у виявленні всіх його елементів, підсистеми і зв’язків між ними, тобто у вивченні структури. Встановлюються ознаки і параметри, які характеризують документ як систему.

При системному підході документ розглядається як частина великої системи соціальної комунікації. Тому, насамперед, важливо вияснити, частиною якої загальної системи в даному випадку є документ. Саме цим визначаються його можливості, задаються мета існування, функції виконувані в суспільстві, закономірності функціонування.

Документ являє собою відносно самостійну систему завдяки наявності власних ознак і властивостей, що обумовлюють його різницю чи схожість з іншими матеріальними об’єктами. Ознака відображає внутрішню прикмету по якій (частіше сукупності яких) можна віднести той чи інший об’єкт до документа. На відміну від ознаки, властивість відображає якісну, тобто внутрішню належну документну відмінність. Документ характеризується наявністю всіх властивостей одночасно (різна лише ступінь їх виявлення), а набір ознак в кожному випадку індивідуальний.

Під час укладання ділових документів мовці обмежені у виборі добору слів, їх поєднання, розташування; творчість як така — відсутня. Укладач змушений користуватися встановленими правилами, тобто дотримуватися певного регла¬менту, що в свою чергу приводить до стандартизації мови і схеми документів.

Усі ділові документи за своїм призначенням та конкретною функцією різні, тому ступінь регламентації та стандартизації у них теж буде різний. За цією оз¬накою документи поділяються на три групи:

1) документи, що відповідають точним стандартам; якщо один зі стандартів не витримується — документ не матиме юридичної сили. Такі документи, як пра¬вило, готуються заздалегідь (потрібна інформація вписується від руки) і виготов¬ляються спеціальними державними установами на папері з водяними знаками (свідоцтво про народження, диплом про освіту, посвідчення особи);

2) документи, в яких відсутня така суворість, проте для зручності, швидкості їх використання та обробки частина інформації готується заздалегідь (трудова книжка, службове посвідчення тощо);

3) документи з певною формою побудови, загальними принципами укладан¬ня; текст і мовні засоби автор-укладач добирає сам (характеристика, рапорт, ав¬тобіографія, лист, розписка, доручення, скарга тощо).

Слово documentum означає взірець (повчальний приклад), посвідчення (свідчення), доказ (спосіб доказу). Основоположник узагальнюючої науки про документ був бельгійський учений Поль Отле. Документом він вважав «матеріалізовану пам’ять людства, яка день за днем реєструє факти, ідеї, дії, почуття. мрії, що відбулися в свідомості людини» [7, 70].

На сьогодні існує більше 300 визначень поняття «документ».

Сучасні енциклопедичні словники трактують слово «документ» у таких значеннях: письмовий акт, здатний служити доказом юридичних відносин або юридичних фактів, що мають юридичні наслідки. [5, с. 13].

Згідно з ДСТУ 2732-94 «Діловодство й архівна справа. Терміни і визначення» документ – це матеріальний об'єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлений у заведеному порядку і має відповідно до чинного законодавства юридичну силу [2, с. 2].

За національним стандартом України ДСТУ 2732-2004 «Діловодство і архівна справа. Терміни та визначення понять» документ – це інформація, зафіксована на матеріальному носії, основною функцією якого є зберігати та передавати її в часі та просторі [1,с. 2].

Міжнародний стандарт ISO 5127:2001 «Інформація та документація. Словник термінів» документ визначено як записану інформацію або як матеріальний об’єкт, що може використовуватися як одиниця в документаційній діяльності [4, с. 3].

За національним стандартом України ДСТУ 4423-2005 «Інформація та документація. Керування документацією» документ – це зафіксована інформація або об’єкт, який може трактуватися як окрема одиниця [3,с. 3].

Документи, що містять управлінську інформацію і оформлені до певних правил, називають управлінськими, а їх сукупність – управлінською документацією, тобто управлінська документація являє собою систему документів, які забезпечують управлінські процеси в суспільстві.

Література:

1. Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення : ДСТУ 2732–2004. – На заміну ДСТУ 2732–94 : [Чинний від 2009–10–01]. – К. : Держспоживстандарт України, 2005. – 31 с.

2. Діловодство і архівна справа. Терміни і визначення : ДСТУ 2732:94. – [Чинний від 2005–07–01]. – К. : Держстандарт України, 1994. – 33 с.

3. Інформація та документація. Керування документаційними процесами. Ч. 1. Основні положення : ДСТУ 4423-1:2005. – К. : Держспоживстандарт України, 2007. – 28 с.

4. Інформація та документація. Словник термінів : ДСТУ ISO 5127:2007. – [Чинний від 2005–07–01]. – К. : Держспоживстандарт України, 2010. – 31 с.

5. Комова М. В. Діловодство [Текст] : навч. посібник для студентів спец. «Документознавство та інформаційна діяльність» / Нац. ун-т «Львів. політехніка», М. В. Комова. – Львів : Тріада-Плюс, 2007. – 220 с.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Максимчук Катерина Юріївна

Студентка 4-го курсу

факультету історії, політології та національної безпеки

Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

м.Луцьк

Анотація:

Експертиза цінності документів (ЕЦД) — це всебічне вивчення документів з метою внесення їх до НАФ або вилучення з нього, проведення грошової оцінки документів НАФ, віднесення їх до категорії унікальних і встановлення строків зберігання документів, що не підлягають внесенню до НАФ.

Ключові слова: експертиза цінності документів, документознавство, критерії та принципи ЕЦД.

Виклад основного матеріалу. Проведення експертизи цінності документів вимагає дотримання принципів об'єктивності, історизму, всебічності, комплексності. Також експертиза цінності здійснює поділ документів за певними критеріями.

Експертиза цінності документів — це визначання культурної цінності документів на підставі чинних засад і критеріїв згідно з ДСТУ 2732:2004 «Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять» (набув чинності з 1 липня 2005 року). Крім того, експертиза цінності документів — невід’ємна складова зберігання інформації, тобто забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв (Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року № 2657-XII). Документи, а отже і їх змістова складова — інформація, потреба зафіксувати яку є основною метою їх створення, — це потенційні складові комплектування відомчих та державних архівів. Адже в результаті експертизи цінності документів формується архівний фонд підприємства, організації, установи (далі — підприємство). Тож експертиза цінності — це своєрідний фільтр, крізь який пропускається весь масив документів. Із усієї сукупності документів, що створюються в процесі діловодства, лише незначна частка надходить на зберігання до архіву підприємства, ще менша — «гідно представляє» відомчі або ж національні фонди (якщо підприємство є джерелом комплектування Національного архівного фонду України).

У законодавчому тлумаченні документа віднаходимо основну ознаку для того, щоб службовий документ поточного діловодства набув статусу архівного, тобто статичного документа: «значущість для особи, суспільства чи держави або цінність для власника» (Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» від 24 грудня 1993 року № 3814-XII; далі — Закон № 3814). В українському законодавстві відчуваються позитивні зрушення щодо впорядкованого комплектування архівних фондів. Статтею 6 Закону № 3814 забороняється знищення документів без попереднього проведення експертизи їх цінності. Законодавство спонукало до того, щоб зафіксувати обов’язковий документаційний процес — експертизу цінності документів для підприємств будь-якої форми власності в розділі 4 Правил роботи архівних підрозділів органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, затверджених наказом Державного комітету архівів України від 16 березня 2001 року № 16 (далі — Правила № 16). Частиною третьою статті 6 Закону № 3814 врегульовано також порядок ініціювання експертизи цінності документів, а саме: експертиза цінності документів проводиться за ініціативою їх власника або державної архівної установи за згодою власника.

У разі виникнення загрози знищення або значного погіршення стану зазначених документів їх власник зобов’язаний повідомити про це державну архівну установу для організації експертизи цінності цих документів. Об’єднання громадян і релігійні організації, а також підприємства, установи та організації, засновані на приватній формі власності, мають право створювати архівні підрозділи для постійного або тимчасового зберігання документів, що не належать державі, територіальним громадам, передавати документи Національного архівного фонду на зберігання до державних та інших архівних установ. Незалежно від того, чи створено на підприємстві, заснованому на приватній формі власності, архівний підрозділ для постійного або тимчасового зберігання документів, чи ні, базуючись на статті 32 Закону № 3814, зазначені юридичні особи зобов’язані забезпечити збереженість документів, що нагромадилися за час їх діяльності, до проведення експертизи їх цінності в порядку, встановленому Законом № 3814, та протягом року з дня реєстрації цих юридичних осіб в установленому законодавством порядку погодити номенклатуру справ з однією з державних архівних установ.

Принцип об'єктивності визначає оцінку документів з врахуванням їх змісту, автентичності, значущості авторів або фондоутворювачів, юридичної сили документів та їх оригінальності, часу і місця створення, повторюваності інформації.

Принцип історизму вказує на вивчення явищ, подій, процесів, відображених у документах, в історичній хронології того чи іншого періоду.

Принцип всебічності передбачає встановлення цінності документів зі сторони споживача інформації.

Принцип комплексності передбачає визначення цінності кожного окремого документа в групі документів.

Застосування вказаних принципів експертизи цінності документів дозволяє відтворити історичні умови створення документації, встановити її науково-історичне та суспільне значення.

Критерії цінності документів- це система науково обґрунтованихо знак (походження, зміст, час та місце створення, зовнішні ознаки), на підставі яких практично визначається ступінь цінності документів.

При проведенні експертизи цінності комплексно застосовують критерії цінності документів, тобто систему науково обгрунтованих ознак (походження, зміст, час та місце створення, зовнішні ознаки), на підставі яких практично визначається ступінь цінності документів. [1, с.182]

Критерій походження полягає у встановленні значення фондоутворювача. Оскільки одні установи (особи) відіграють вирішальну роль у державі та суспільстві; другі - менш важливу; інші - виконують допоміжні функції, розрізняють групи установ (осіб), від яких організовується приймання документів: у повному складі і вибіркове.

У житті держави, суспільства, особи бувають особливо відповідальні, визначальні періоди, наприклад, участь у визвольних змаганнях, воєнних діях, становлення нової держави, участь або присутність при вирішенні питань загальнодержавного значення тощо. Чим повніше знаходять своє відображення явища, події і процеси історичної дійсності в документах, тим важливішими і ціннішими для історії вони є. [2, с.214]

Суттєве значення має час і місце створення документів. Загальновідомо, що чим давніший документ, тим він цінніший з погляду історії він несе певну інформацію про цей період. Чим дальшою від нас є ця подія, тим цінніший документ.

Основним критерієм цінності змісту документів є, насамперед, значущість його інформації. Зміст документа є сукупністю зафіксованих у ньому відомостей про конкретні факти, події, явища, процеси. З його застосуванням пов'язане визначення термінів зберігання документів. Чим вагоміший інформаційний зміст, тим цінніший документ. Важливим показником є повторюваність та розсіюваність інформації. Розрізняють адекватну повторюваність, коли інформація первинних документів повністю повторюється в зведеному документі.

Отже, у роботі державних архівів України склалась практика комплексної експертизи цінності документів, що здійснюється з метою виділення дублетних документів та документів з поглинною інформацією.

Література:

1. Архівознавство/ Г.В. Боряк, Л.А. Дубровіна та ін.; Ред.: Ярослав Калакура, ІринаМатяш; Держ. комітетархівів України, Укр. наук.-дослід. ін-т архівноі справи та документознавства. -2-е вид., виправл. і доп.. -К.: Видавничий дім "КМ Академія", 2002. -354 с.

2. Хрестоматія з архівознавства/Упор.: Г.В. Боряк, ІринаМатяш та ін.; Держ. комітетархівів України, Укр. наук.-дослід. ін-т архівноі справи та документознавства. -К.: Видавничий дім "КМ Академія", 2003. - 407 с.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Максимчук Катерина Юріївна

Студентка 4-го курсу

факультету історії, політології та національної безпеки

Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

м.Луцьк

Анотація:

Специфічною особливістю стандартизації є те, що сфера її застосування й дії, а також рівень розвитку знаходяться y широкому діапазоні. Не існує такої сфери життєдіяльності, яка була б не пов’язаною зі стандартизацією.

Ключові слова: стандарт, документознавство, стандартизація.

Виклад основного матеріалу. Стандартизація накопичує інноваційні досягнення науки i техніки, невіддільно поєднує фундаментальні та прикладні царини науки, сприяє швидкому впровадженню наукових досягнень в практику, допомагає визначити ті напрямки розвитку НТП i народного господарства, які є найбільш економічно перспективними. Поєднуючи техніку, науку й виробництво, стандартизація сприяє здійсненню єдиної технічної політики в різноманітних сферах народного господарства, технічному оновленню та інтенсифікації виробництва, інтенсивному введенню сучасної техніки i технологій, механізації i автоматизації процесів на виробництві, підвищенню якості товарів, що позитивно впливає на економічний розвиток країни [2, с. 21].

Ключовою проблемою економічного та науково-технічного розвитку країн останнім часом є проблема підвищення якості та конкурентоспроможності продукції. Покращення якості продукції (процесів, робіт, послуг) є не тільки споживчою або технічною проблемою, але й економічною, соціальною й політичною проблемами суспільства. Безперечно, стандарти відіграють значну роль в судовій практиці в процесі вирішення конфліктів між виробником, з однієї сторони, i споживачем, з іншої. Стандарт може бути як аргументом, який обтяжує провину, так i доказом, що, навпаки, виправдовує компанію або підприємство, на яку був складений позов y зв’язку з дефектами в продукції [3, с. 35].

Покращення якості та підвищення конкурентоспроможності товарів, процесів, робіт та послуг можливе лише на основі стандартизації. Вона дозволяє встановлювати вимоги до якості товарів i послуг, ефективніше розв’язувати проблеми спеціалізації, визначати найраціональніші способи виробництва продукції i переробки сировини, здійснювати управління якістю товарів в виробництві та сфері обігу i т. д.

Вплив стандартизації на зростання конкурентоспроможності та підвищення якості продукції реалізується, в основному, через комплексну розробку стандартів на сировину, матеріали, напівфабрикати, комплектувальні вироби, оснащення, проектування i готову продукцію; на технологічні вимоги до найбільш важливих показників якості, а також на єдині методи випробування та вимірювання, засоби контролю та оцінювання відповідності. Стандарти значно полегшують вибір оптимального розмірного ряду та найкращих зразків, забезпечують організацію спеціалізованих виробництв, зменшують витрати на проектування i виготовлення, y кілька разів скорочують строки освоєння продукції [4, с. 61].

Стандарти встановлюють чітку термінологію, системи одиниць, познак, вимоги до метрологічного забезпечення, маркування, пакування, транспортування, експлуатаційних документів (інструкцій) та інформації для споживачів, необхідної для оцінювання та вибору ними продукції. Беззаперечним фактом є те, що наявність певних стандартів значно полегшує та спрямовує діяльність виробника товарів i послуг щодо забезпечення їх ринкової відповідності за критеріями конкурентоспроможності та якості [1, с. 20–22].

В останні кілька років спостерігається тенденція переміщення аспектів конкурентоспроможності та якості із загальнонаціонального рівня на рівень безпосереднього виробника, де, власне кажучи, i створюється якість продукції, i цей процес робить абсолютно необхідним удосконалення системи стандартизації саме на підприємствах.

Зростання ролі стандартизації на підприємстві диктують два основні чинники. Перший фактор – в умовах господарської самостійності створюються об’єктивні передумови до нескоординованої діяльності споріднених підприємств щодо параметрів виробленої продукції, а також методів нагляду i контролю за її якістю i т. д. Усе це проявляється під час виробництва i, згодом, споживання продукції, істотно впливає на попит, пропозицію i збут продукції та, зрештою, на прибуток виробників. Другий чинник – практичне застосування стандартизації під час проектування i виробництва продукції дозволяє значно зменшити витрати та збільшити доходи підприємств. Об’єм робіт зі стандартизації в компанії залежить, передусім, від масштабів виробництва i кооперування, номенклатури i конструктивної складності виготовлюваної продукції, міри її новизни та рівня розвитку тощо [6, с. 86].

Виділяють три основні аспекти встановлення якості продукції. Першим є: у зв’язку з тим, що стандарти відповідають рівню розвитку техніки й вважаються технічним правилом, їх застосовують як технічну документовану доказову базу y процесі розгляду спорів, зокрема в суді. Другий: відповідність стандартам – обов’язкова вимога під час держзакупівель, проведення тендерів, укладання контрактів i договорів на постачання, формування каталогів товарів виробниками, проведення різноманітних маркетингових та рекламних компаній. Третій аспект: відповідність стандартам міжнародного рівня – це усунення технічних бар’єрів y торгівлі, задоволення потреб економічного та торгівельного розвитку [3, с. 47–48].

Однак, не потрібно забувати i про те, що за певних умов застосування принципу обов’язковості стандартів, зайва деталізація вимог та орієнтація стандартизації на деякі конструкційні рішення, а також використання лише визначених сировини чи матеріалів тощо є гальмуванням y процесі створенні якісної продукції. Негативний вплив стандартизації на розвиток виробництва i якість готової продукції особливо помітний тоді, коли стандарти та інші нормативні документи були розроблені без урахування досягнень НТП або своєчасно не переглянуті з урахуванням цих досягнень i з деяким випередженням [5, с. 29–32].

Стандартизація є не тільки організаційно-технічною основою економічної, наукової й технічної співпраці між державами, але й ефективним засобом налагодження та поширення зв’язків між країнами i ліквідації технічних бар’єрів y світовій торгівлі. Укріплення наукових, технічних та економічних зв’язків привертає увагу до стандартизації більшості розвинених країн світу, держав, що розвиваються, а також технічних, економічних, міжнародних, регіональних i національних організацій, компаній i підприємств. Це – наслідок об’єктивної необхідності стандартизації в ході управління економічними i виробничими процесами [5, с. 21–22].

Отож, стандартизація – критично важливий i фактично єдиний засіб забезпечення уніфікації, типізації, сумісності, взаємозамінності, надійності інформаційних мереж та техніки, екологічних вимог i норм безпеки, єдності властивостей та характеристик i якості продукції. Розвиток стандартизації надзвичайно тісно пов’язаний з удосконаленням керуванням якістю виробництва, в тому числі – із запровадженням систем керування якістю, систем екологічного керування та інтегрованих систем.

Література:

1. Бурдина В. Стандартизация как средство управления качеством // Стандарты и качество. – 2007. – № 1. – С. 20–22.

2. Версан В. Г. Стандарт ИСО 9001: Его роль в стандартах ИСО 9000 версии 2008 года // Стандарты и качество. – 2006. – № 7. – С. 66–68.

3. Зенкiн А. С., Хiмiчева Г. I., Єфiменко Н. А., Соловйов В. М. Стандартизацiя та управлiння якiстю : Навчальний посiбник. – Черкаси : Вид. вiд. ЧНУ iм. Б. Хмельницького. – 2008. – 174 с.

4. Лойко Д. П., Вотченiкова О. В., Удовiченко О. П. Управлiння якiстю: навч.посiбник. – Львiв : «Магнолiя 2006». – 2010. – 336 с.

5. Медведев А. М., Ряполов А. Д. Международная стандартизация и сертификация продукции. – М. : изд-во стандартов. – 1989. – С. 19–22.

6. Топольник В. Г., Котляр М. А. Метрологiя, стандартизацiя, сертифiкацiя i управлiння якiстю : Навчальний посiбник. – Львiв : «Магнолiя-2006». – 2009. – 212 с.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Алескерова Ю.В.,

д.е.н., старший науковий співробітник,

доцент кафедри фінансів,

банківської справи та страхування,

Вінницький національний аграний університет,

Вінниця. Україна

Бусько Інна Миколаївна,

магістр,

Вінницький національний аграрний університет,

Вінниця, Україна

Фінансові потоки є важливим поняттям сучасної економічної науки та практики. Однак, не зважаючи на поширеність його застосування у фінансовій практиці, в сучасній науковій літературі простежується незначна кількість досліджень, присвячених аналізу сутності та особливостей формування фінансових потоків, їх переміщенню та класифікації, проблемам їх комплексного управління та функціонування у фінансово-економічному просторі.

Вчені зазначають, що чистий грошовий потік може утворюватися не лише за рахунок приросту чи скорочення власних обігових коштів, а й шляхом збільшення або зменшення таких видів активів та пасивів підприємства як:

дебіторська заборгованість;
кредиторська заборгованість (поточні зобов’язання);
інші активи;
інші пасиви.

Важливими для розуміння сутності та класифікації фінансових потоків страхової компанії є результати дослідження О. Хавтур. Науковець визначає зміст та типологію фінансових потоків через поняття фінансових ресурсів [5, с.12]. Створення та використання фінансових ресурсів, що передбачає одночасно їх рух, забезпечує функціонування фінансових потоків. А від так, визначення фінансових потоків як руху фінансових ресурсів в контексті їх використання за певними напрямками, на погляд вченої, не розкриває повністю їх економічний зміст. На думку вченої, функціонування фінансових потоків має базуватися на системі вхідних та вихідних грошових потоків, які визначають джерела формування та напрямки використання фінансових ресурсів. О.Хавтур визначає фінансові потоки як упорядкований рух фінансових ресурсів за певний період, який спрямований на досягнення ефективного господарювання [5, с.13].

Фінансовий потік – це сформована за певний проміжок часу зміна обсягу фінансових ресурсів від усіх видів діяльності (операційна, фінансова, інвестиційна, інша), яка відбувається постійно або з певною періодичністю та забезпечує безперервний кругообіг капіталу. Наведене визначення може бути використане для характеристики фінансового потоку як на макро-, так і на мікрорівні. При цьому під вільним фінансовим потоком страхової компанії будемо розуміти, перш за все, грошовий позитивний потік, який може бути спрямований, після здійснення всіх операційних витрат та здійснення необхідних інвестицій, на виплату доходів власникам та кредиторам страхової компанії. На відміну від цього, вільний фінансовий потік для власників враховує чистий відтік коштів кредиторам. Найбільший за обсягом є вільний фінансовий потік для страхувальників. Внаслідок пріоритетності виконання своїх зобов’язань перед саме цією групою акціонерів, а також необхідності їх виконання саме в грошової формі, такий фінансовий потік є грошовим та дорівнює величині надходжень страхової компанії від операційної та інвестиційної діяльності. Сьогодні в науковій літературі сформувалися три основні підходи до визначення сутності фінансового потоку: по-перше, фінансовий потік за поняттям та властивостями визначається як еквівалент грошового потоку; по-друге, фінансовий потік характеризується як переміщення фінансових ресурсів у грошовій та негрошовій формах; по-третє, фінансовий потік являє собою результат здійснення господарських операцій, що виражається у формуванні зміни прибутку/збитку. Існуючі визначення фінансового потоку як зміни обсягу фінансових ресурсів доповнено такими сутнісними характеристиками як часові рамки та періодичність, вид діяльності, функціональне призначення.

Узагальнивши викладене, автором пропонується визначати фінансовий потік як сформовану за певний проміжок часу зміну обсягу фінансових ресурсів у грошовій та не грошовій формах від операційної (страхової), фінансової та інвестиційної видів діяльності, яка відбувається постійно або з певною періодичністю та забезпечує безперервний кругообіг капіталу страхової компанії. Одним з напрямів управління фінансами страхової компанії є управління її фінансовими потоками. Повна оцінка фінансового стану страхової компанії неможлива без аналізу його фінансових потоків.

Дослідження особливостей управління фінансовими потоками страхової компанії в страховому бізнесі базується на концептуальних засадах організації фінансового менеджменту страхової компанії. Фінансові потоки страхової компанії виступають важливим об’єктом її фінансового управління. Відповідно, правильний вибір тактики та стратегії управління ними є значним внутрішнім фактором фінансової стійкості та стабільності. Виходячи з цього потрібно правильно визначитися з концептуальними засадами формування раціональної моделі механізму управління фінансовими потоками страхової компанії. Важливим напрямом діяльності страхової компанії є вплив за допомогою механізму управління фінансовими потоками на раціональне використання ресурсів. Структура механізму досить складна, в неї входять різні елементи, що відповідають різноманітним відносинам (страховим, перестраховим, інвестиційним та фінансовим) і охоплюють усі сфери діяльності страхової компанії. Складовими механізму управління фінансовими потоками є: планування і регулювання, прогнозування, контроль, аудит та контролінг. При цьому враховуються: вимоги до фінансових показників платоспроможності, нормативи до розміщення страхових резервів та здійснення перестрахування, ліміти для філій щодо розміру виплат страхових відшкодувань. Планування надходжень від страхової діяльності, на думку науковця, є досить важливим моментом у процесі управління фінансовими ресурсами страхових компаній і розробляти даний бюджет необхідно, виходячи з можливостей конкретної страхової компанії. Разом з тим, при формуванні фінансових ресурсів потрібно враховувати той факт, що між розміром отриманих страховою компанією страхових платежів та рівнем її фінансової стійкості не завжди існує прямий зв’язок.

При визначенні стратегії формування внутрішніх фінансових ресурсів страхової компанії потрібно також враховувати можливість повернення від перестраховиків коштів переданих у перестрахування ризиків. Дане джерело формування фінансових ресурсів страхової компанії включає відшкодування перестраховиком частки страхових виплат по ризиках, переданих йому в перестрахування. У договорі, підписаному з перестраховиком, обумовлюються процентні співвідношення зобов’язань кожної зі сторін за договором перестрахування і, відповідно, розмір відшкодувань у випадку настання ризику. Величина даного показника є «похідною» від величини страхових виплат за період. Разом з тим, потрібно враховувати витрати, які пов’язаніз передачею ризиків у перестрахування. Ці витрати включають страхові премії, що припадають на частку ризику, переданого в перестрахування цесіонарію, і прямо залежать від страхового портфеля страхової компанії і укладених договорів з перестраховиком. Як бачимо, зміст поняття «управління» дозволяє досліджувати не тільки економічні, але й технологічні, і соціальні процеси для досягнення визначених цілей. Тому, проведемо адаптацію досягнень наукової думки до механізму управління фінансовими потоками у страхуванні.

Таким чином, в якості предмета управління науковці розглядають фінансові потоки у страхуванні, які можуть функціонувати на різних рівнях, що носять взаємообумовлений характер: - на міждержавному рівні; - на державному рівні; - на регіональному рівні; - на рівні господарської одиниці; - всередині господарської одиниці.

Разом із тим, враховуючи специфіку управління фінансовими потоками на рівні страхової компанії, з нашої точки зору до принципів такого керуючого впливу необхідно віднести наступні:

принцип інтеграції із загальною системою управління страхової компанії, який передбачає глибоку інформаційну, організаційну, аналітичну та регуляторну координацію між основними підсистемами страхового менеджменту, спрямованість їх узгоджено функціонування на досягнення загальної мети страхового бізнесу;
принцип задоволеності інтересів стейкхолдерів, який передбачає необхідність оптимізації в прийнятті управлінських рішень з позиції не тільки інтересів власників, а й, враховуючи високу значимість страхового бізнесу у підтриманні соціально-економічної безпеки країни, їх відповідну узгодженість із боку усіх стейкхолдерів, та страхувальників, зокрема. Такій підхід передбачає підтримання менеджментом страхової компанії сучасних орієнтирів якісного корпоративного управління, спрямованого на соціальну відповідальність;
принцип спрямованості на види діяльності, в якості фундаментальних елементів управління фінансовими потоками ставить їх сфери формування – інвестиційну, операційну (страхову), або фінансову діяльність. Такий поділ потоків дозволяє відобразити основні особливості динамічного процесу формування та розподілу фінансових ресурсів страхової компанії.

Отож із проведеного дослідження можна зробити висновки:

Сукупність фінансових потоків страховика найбільшою мірою відображає те положення, при якому, з одного боку, страховик, як і будь-яка комерційна організація, ставить перед собою завдання отримання прибутку,а з іншого – страховик несе відповідальність за укладеними договорами. Комплексний аналіз наукових підходів до визначення сутності фінансових потоків, а також визначені їх морфологічні ознаки дозволили визначити поняття фінансового потоку як сформованої за певний проміжок часу зміни обсягу фінансових ресурсів у грошовій та не грошовій формах від операційної (страхової), фінансової та інвестиційної видів діяльності, яка відбувається постійно або з певною періодичністю та забезпечує безперервний кругообіг капіталу страховика. Наведене визначення може бути використане для характеристики фінансового потоку як на макро-, так і на мікрорівні.
Існуючі визначення фінансового потоку як зміни обсягу фінансових ресурсів доповнено наступними сутнісними характеристиками: часові рамки та періодичністю; видом діяльності; функціональним призначенням. Враховуючи специфіку страхової діяльності розширено класифікаційні ознаки фінансових потоків: за часовим характером, рівнем охоплення, абсолютним виміром, сферою діяльності, належністю до основної діяльності, степенем ліквідності та доступністю для відповідної групи стейкхолдерів. Механізм управління фінансовими потоками страхової компанії органічно входить у систему управління і в рамках цієї керуючої системи найбільшою мірою пов’язаний із підсистемою управління капіталом.
Аналіз наукових підходів до управління фінансовими потоками страхової компанії дає можливість визначити його як системно впорядковані дії та операції в процесі формування, руху та перерозподілу фінансових ресурсів страхової компанії, що підпорядковані її загальній та фінансовій стратегіям, та включають певним чином пов’язані підсистеми аналізу, планування, та контролінгу фінансових потоків, які спрямовані напідтримання платоспроможності і фінансової стабільності страхової компанії, визначаючи тим самим зростання її ринкової вартості.

Література:

1. Алескерова Ю.В. Управління капіталом страхових компаній / Ю.В. Алескерова, О.М. Сідак / Інфраструктура ринку. - 2018. - Вип. 18. - С. 300-306.

2. Алескерова Ю.В. Перестрахування майна підприємства / Ю.Алескерова, Н.Л. Вільчинська, Д.О. Житкевич / Причорноморські економічні студії. - 2018. - Вип. 26 Ч. 2. С. 81-84.

3. Алескерова Ю.В. Розвиток інноваційної діяльності в страхових компаніях України / Ю.В. Алескерова, О.М. Черній / Інфраструктура ринку. - 2018. - Вип. 20. - С. 208-213.

4. Алескерова Ю.В. Аутсорсинг в управлінні інноваціями страхової компанії / О.М. Черній, Ю.В. Алескерова / Зб. тез доповідей ХХI Міжнар. наук.-практ. інтернет-конф. "Літні наукові дискусії" (м. Вінниця, 15 черв. 2018 р.) Ч. 1. - Вінниця, 2018. - С. 73.

5. Алескерова Ю.В. Управління фінансовими ресурсами державних підприємств / Ю.В. Алескерова. А.Р. Ременюк /Причорноморські економічні студії. - 2018. - Вип. 30 Ч. 2. - С. 45-47.

6. Марценюк-Розарьонова О.В. Фінансові ресурси страхових організацій : специфіка формування та напрямки розміщення/ О.В.Марценюк-Розарьонова// Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Кібернетичне управління економічними об’єктами в умовах глобалізації» (Вінниця, 19 квітня 2018р.). – м. Вінниця - 2018 р.

7. Сідак О.М. Менеджмент капіталу страхової компанії / О.М. Сідак О.М., В.Л. Тодосійчук / Матеріали III Міжнар. наук.-практ. конф. "Актуальні питання менеджменту та маркетингу" (м. Запоріжжя, 27-28 квіт. 2018 року). – Херсон: «Молодий вчений», 2018. – С. 57-61.

Деталі: Категорія: Двадцять шоста всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Стражнікова Інна Василівна

доктор педагогічних наук,

професор кафедри педагогіки імені Богдана Ступарика

Державний вищий навчальний заклад «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

Україна, Івано-Франківськ

Анотація. У статті розглядаються завдання навчально-виховної діяльності вищих освітніх закладів з формування та розвитку умінь і знань, що є ключовими компонентами ґендерної компетентності; особливості формування ґендерної компетентності студентів в освітньому процесі. Доведено, що важливу роль у цьому процесі має посідати приклад і поведінка викладачів закладів вищої освіти, які у своїй професіональній майстерності мають на гідному рівні володіти основними компонентами ґендерної компетентності аби слугувати прикладом для наслідування молоді та вчити їх будувати міжособистісне спілкування на основі ґендерних принципів рівності.

Ключові слова: ґендер, рівність, студентська молодь, компетентність, формування, особливості, освітній процес.

У сучасному суспільстві актуальною є проблема ґендерної рівності чоловіків і жінок, зміна загальних уявлень про роль обох статей та створення рівних можливостей для їх повної реалізації у всіх сферах суспільного життя, але щоб досягти цієї мети потрібно знайти взаєморозуміння між представниками обох статей, направити їх діяльність на досягнення загальної для всіх мети. Але цього важко досягти до поки жінки і чоловіки не почнуть розуміти істинний зміст поняття «ґендер» та «ґендерна рівність», ключем для розв'язання цієї проблеми є надання і роз'яснення основних понять цих напрямів діяльності, формування у людей ґендерної компетентності. Необхідність набуття студентами компетенцій в різних галузях наук є обов'язковим не лише з точки зору професійного розвитку і вдосконалення, а й важливим компонентом функціонування і взаємодії з сучасним суспільством. Постійний розвиток суспільних думок та ідей трактує все нові погляди на життя, а отже на виховання і навчання.

Заклад вищої освіти, як один із основних інститутів соціалізації студентів, у своєму навчально-виховному процесі має включити у собі таку направленість навчання для усвідомлення студентами основних знань з цієї сфери життя. Як вже зазначалось вище саме юнацький період є найбільш сприятливим для руйнування старих поглядів на життя та формування нових ідей та принципів, за якими в майбутньому він і будувати не лише своє професійне майбутнє, але й стосунки з протилежною статтю, виховання своїх дітей.

Звертаючись безпосередньо до поняття «ґендерна компетентність», то трактувати та розуміти цей термін ми можемо у наступному вигляді: Ґендерну компетентність можна визначити як характеристику, яка дозволяє особистості не бути суб'єктом і об'єктом ситуацій гендерної нерівності. Іншими словами, гендерна компетентність - це здатність чоловіків і жінок помічати ситуації гендерної нерівності у навколишньому їхньому житті; протистояти сексистським, дискримінаційним діям і впливам; самим не створювати ситуації гендерної нерівності [1].

Окрім цього ґендерну компетентність можна розуміти, як динамічне утворення особистості студента, яке включає в себе уявлення про призначення чоловіка і жінки у суспільстві, особливостях особистої жіночої чи чоловічої індивідуальності, образі «Я-концепціїї», знань про ґендерні особливості суб'єктів суспільної взаємодії; цінностях відносин до уявлень обох статей, їх взаємовідносинах [4, с. 6].

Аналіз сучасної психологічної літератури гендерної спрямованості дозволяє зробити висновок, що гендерно-компетентним можна вважати таку людину, якій притаманні егалітарний гендерні подання; у якого не виражені гендерні стереотипи; у якого відсутні гендерні упередження (забобони); для якого характерна партнерська модель відносин в поведінці і взаємодії з людьми свого та іншого статі. Компетентність демонструє реальний рівень досягнень особистості, її привласнений досвід, який постійно змінюється з розвитком особистості. Н.П. Павлик, аналізуючи структуру компетентності, зазначає, що її складають знання, уміння, навички, ставлення, емоції, цінності, мотиви, потреби, цілі, поведінка. І.С. Мунтян розглядає гендерну компетентність як новий, але найважливіший аспект гностичної складової професіоналізму діяльності й особистості сучасного студента та студентки, покликаного сприяти досягненню гендерної рівності й демократії членів суспільства шляхом формування їх гендерної культури [1].

Можна сказати про те, що у процесі навчально-виховного процесу в ЗВО формування гендерної компетентності має два аспекти: перший - у контексті підготовки до професійної діяльності, де тісно переплітаються професійна і гендерна компетентності; другий - підготовлені кадри формуватимуть у вихованців також гендерну компетентність, яку радше необхідно розглядати крізь призму життєвої компетентності.

Ґендерної компетентності, як і кожна наука несе по собі певну структуру необхідних компонентів, формування яких і складатиме цілісну картину розуміння понять «ґендера» і «ґендерної рівності».

«Невід'ємною складовою ґендерної компетентності є сукупність:

Знань: законодавчих актів, які регулюють питання ґендерної рівності, положень та сутності ґендерного підходу, сучасних тенденцій та проблем ґендерного розвитку суспільства, знання форм і методів ґендерного виховання, особливостей ґендерної соціалізації, механізмів дії ґендерних стереотипів.
Умінь: розпізнавати ґендерні аспекти, проблеми, здійснювати ґендерний аналіз (збір якісної інформації у сфері ґендерних відносин, що ґрунтується на розумінні ґендерних тенденцій у суспільстві й використанні цих знань для розкриття наявних та потенційних соціальних проблем і пошуку рішень їх оптимального розв'язання, поширювати ґендерні знання шляхом використання адекватних методів, засобів тощо.
Навичок: здійснення ґендерного аналізу, організації заходів на гендерну тематику тощо. Надзвичайно важливий структурний компонент – поведінка, діяльність, спрямована на утвердження ідеї ґендерної рівності. За умови, коли людина буде суб'єктом активної дії, вона матиме змогу самореалізуватися, бути вільною від стереотипних поглядів, здатною до самостійного прийняття рішень» [5, 22].

Як інтегральна характеристика, ґендерна компетентність визначається єдністю її структурних компонентів, що включає в себе мотиваційно-ціннісний, когнітивний і операційно-технологічний компоненти.

Мотиваційно-ціннісний компонент включає особистісне, змістотворних ставлення до ґендерної знання, до таких понять, як ґендерна роль, ґендерна ідентичність, ґендерні стереотипи самого соціального педагога як носія всіх атрибутів. Мотиваційно-ціннісна складова передбачає успішність у виконанні ґендерних ролей; засіб саморозвитку; реалізацію здібностей.
Когнітивний компонент включає ґендерне знання, володіння процедурами його добування і проведення з ним інтелектуальних операцій.
Когнітивна складова припускає, що у студентів будуть сформовані наукові уявлення про ґендер. В науковий опис поняття ґендер введено для того, щоб провести межу між поняттям біологічна стать і соціальними і культурними імплікації, що вкладаються в концепти чоловіче - жіноче: поділ ролей, культурні традиції, відносини влади у зв'язку зі статтю людей.
Операційно-технологічний компонент включає здатність застосовувати компетенції у професійній діяльності при вирішенні проблем, що можуть виникнути у процесі взаємодії жінок та чоловіків і призводитимуть до конфліктних ситуацій [3, с. 76].

Формування всіх цих якостей, знань і умінь у студентів є важливим напрямом для процесу побудови нових сучасних поглядів та взаємодії усіх її членів суспільства, яке вже розвинуто у багатьох країнах Європи, на які рівняється наша держава. Але побудова правильного і цілісного навчально-виховного процесу для розвитку цих компонентів ґендерної компетентності не можлива в цілому до поки викладачі і педагог також не сформують та не розвинуть у собі необхідні складові нових поглядів на статус жінки і чоловіка у суспільстві.

Розуміння ґендерної компетентності педагога несе в собі наступний зміст: ґендерна компетенція передбачає сформованість у педагога - викладача, вчителя, вихователя – розуміння призначення чоловіків і жінок в суспільстві, їх статусу, функцій і взаємин. Важливою для педагога є здатність критичного аналізу своєї професійної діяльності як представника певного ґендера.

Під ґендерної компетентністю в літературі розуміється інформованість педагога щодо того, що поняття «ґендер» охоплює коло психосоціальних і соціокультурних характеристик, що асоціюються з чоловічим або жіночим підлогою в рамках певної культури. Як підкреслює Г. А. Ольховик, ґендерно-орієнтований педагог повинен усвідомлювати власну ґендерну ідентичність, вплив своїх ґендерних установок на формування ґендерних уявлень і цінностей у вихованців, бачити можливості ґендерної педагогіки для поліпшення якості освітнього процесу.

Ґендерна компетентність педагога включає оволодіння ним організаційними, психолого-педагогічними і дидактичними аспектами керівництва навчальною і виховною діяльністю з урахуванням ґендерних особливостей. В літературі в якості основних представлені змістовним, рефлексивним та організаційним компоненти ґендерної компетентності педагога.

Змістовний компонент включає знання різних питань ґендерної педагогіки і психології (знання про ґендерні особливості суб'єктів освітнього процесу, подання про становище чоловіків і жінок в суспільстві; технологій ґендерного аналізу підручників).

Рефлексивний компонент передбачає особистісне ставлення до різних ґендерних проблем, наявність власної позиції з цих питань, прагнення до постійного самовдосконалення.

Організаційний компонент представлений вміннями управляти процесом ґендерної соціалізації, не тільки усвідомлювати різні ґендерні аспекти освіти, а й впливати на них, створювати відповідні організаційно-педагогічні умови. Організаційний компонент включає також уміння організовувати навчальний процес на основі ідей ґендерної рівності, використовувати гендерний підхід у викладанні різних предметів [2, с. 28].

Проте як і для студентів важливим чинником формування ґендерної компетентності педагога є створення для цього всіх необхідних умов, серед яких можна виділити наступні:

Інтеграцію ґендерних та психолого-педагогічних знань у зміст професійної підготовки сучасного соціального педагога в рамках інваріантної і варіативної частин блоку психолого-педагогічних дисциплін.
Облік гендерних характеристик студентів при організації педагогічного процесу, формування у майбутніх педагогів усвідомлення власної ґендерної ролі та індивідуального ґендерного стилю поведінки в рамках педагогічної діяльності.
Розробку технологій формування ґендерної компетентності в рамках педагогічної діяльності.
Організацію взаємодії «вищий навчальний заклад – громадська організація» для розробки проектної діяльності з формування ґендерної компетентності студентів.

Таким чином, при дотриманні всіх необхідних рекомендацій можливо побудувати правильний навчально-виховний процес у закладі вищої освіти, під час якого при взаємодії студентів і викладачів будуть формуватися та проявлятися всі важливі компоненти ґендерної компетентності, наявність яких є дуже важливою для побудови нового сучасного суспільства у нашій країні і у подальшому – досягнення мети ґендерної рівності, адже важливим є розпочати цей шлях і йдучи по ньому, досягати нових поставлених цілей, які в подальшому і приведуть до тієї основної цілі, яку поставило для себе все людство.

Література:

1. Басистая Е. В. Гендерные стереотипы традиционной культуры. Аналитика культурологии: электронное научное издание. – 2010. – Вып. 2 (17). URL : http://analiculturolog.ru/journal/archive/itemlist/category/34-issue-17.html

2. Берн Ш. Гендерная психологія. Москва: Олма-Прес, 2001. С. 27-29.

3. Бреслов Р. Хасан Б. Статеві відмінності і сучасне шкільну освіту. Вопросы психологии. 1990. № 3. С. 74–77.

4. Гендерна експертиза Українського законодавства: громадські ініціативи: Проект. Київ: Всеукраїнська громадська організація «Ліга 50/50», 2003. 163 с.

5. Пащук В. Впровадження гендерної освіти. Директор школи (Шкільний світ). 2006. № 10–11. С. 20–25.

Меню

ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПОНЯТТЯ ІНТЕРНЕТ-АДИКЦІЇ У СУЧАСНІЙ ПСИХОЛОГІЧНІ НАУЦІ

ВПЛИВ СИЛОВИХ НАВАНТАЖЕНЬ НА ПОКАЗНИКИ ПІДГОТОВЛЕНОСТІ МОЛОДІ

ОСНОВНІ АСПЕКТИ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЯ ПРИ ШИЙНИХ РАДИКУЛОПАТІЯХ

ФУНКЦІОНАЛЬНА ПІДГОТОВЛЕНІСТЬ СТУДЕНТІВ

ОСНОВНІ АСПЕКТИ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ПРИ АСТМАТИЧНОМУ БРОНХІТІ У ДІТЕЙ

ФІЗІЧНА ТЕРАПІЯ ПРИ МАЛИХ СТРУКТУРНИХ АНОМАЛІЯХ СЕРЦЯ

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО РЕАБІЛІТАЦІЇ ПРИ ЖОВЧНОКАМ᾿ЯНІЙ ХВОРОБІ

ВИКОРИСТАННЯ ФІТНЕС-ТЕХНОЛОГІЙ ДЛЯ ДІТЕЙ

ФІЗИЧНА ТЕРАПІЯ ПІСЛЯ ІНСУЛЬТІВ

ФІЗИЧНА ТЕРАПІЯ ПРИ ВЕГЕТО-СУДИННІЙ ДИСТОНІЇ

ВДОСКОНАЛЕННЯ ФІЗИЧНОЇ ПІДГОТОВЛЕНОСТІ СТУДЕНТІВ-ЗАЛІЗНИЧНИКІВ

ФІЗИЧНА ТЕРАПІЯ ПРИ ПОДАГРИЧНИХ АРТРИТАХ

ФІЗИЧНА ТЕРАПІЯ ПРИ ДИТЯЧИХ ЦЕРЕБРАЛЬНИХ ПАРАЛІЧАХ

ФІЗИЧНА ТЕРАПІЯ ПІСЛЯ ПЕРЕЛОМІВ КІСТОК ГОМІЛКИ

МОЖЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ КОНТРОЛЬНИХ КАРТ ПРИ СТАТИСТИЧНОМУ КЕРУВАННІ ЯКІСТЮ

МЕТОДИ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ПРИ АРТЕРІАЛЬНІЙ ГІПЕРТЕНЗІЇ З ВИСОКИМ СЕРЦЕВО-СУДИННИМ РИЗИКОМ

СУЧАСНИЙ СТАН ТА ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ

ОСОБИСТІСНІ ТЕХНОЛОГІЇ НАВЧАННЯ ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ ПОЛІКУЛЬТУРНОІ КОМПЕТЕНТНОСТІ ІНОЗЕМНИХ СТУДЕНТІВ-МЕДИКІВ

РОЛЬ КОРОТКОРОТАЦІЙНИХ СІВОЗМІН В СУЧАСНОМУ ЗЕМЛЕРОБСТВІ

СОЦИО-ФИЛОСОФСКИЙ АСПЕКТ ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ ПОНЯТИЙ АНИМА И АНИМУС

СУЧАСНИЙ СТАН ОСВІТНЬОГО КОМПЛЕКСУ ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РОЗВИТОК ВИСОКОТЕХНОЛОГІЧНИХ КЛАСТЕРІВ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

ВПЛИВ ХОРЕОГРАФІЧНОГО МИСТЕЦТВА НА ВСЕБІЧНИЙ ТА ГАРМОНІЙНИЙ РОЗВИТОК УЧНІВ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ

ЕФЕКТИВНІСТЬ ФІЗИЧНОЇ ТЕРАПІЇ ХВОРОБИ ПАРКІНСОНА

ШУМ ПОВІТРЯНИХ ГВИНТІВ

АРТ-ТЕРАПІЯ ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ СТІЙКОСТІ У ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

СУТНІСТЬ ТА ФОРМУВАННЯ РЕЗЕРВНОГО КАПІТАЛУ СТРАХОВОЇ КОМПАНІЇ

СООТНОШЕНИЕ ПОНЯТИЙ ОБУЧЕНИЕ, ВОСПИТАНИЕ, ОБРАЗОВАНИЕ

К ВОПРОСУ ЭКСПЛИКАЦИИ ПОНЯТИЯ ОБРАЗОВАНИЕ

МНОГООБРАЗИЕ КАРТИН МИРА И СПЕЦИФИЧЕСКИЕ ОСОБЕННОСТИ ЯЗЫКОВОЙ КАРТИНЫ МИРА

ЗАЛУЧЕННЯ ГРОМАДСЬКОСТІ ДО ПОДОЛАННЯ КОРУПЦІЇ В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ

ПОГІРШЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОГО СТАНУ ДОВКІЛЛЯ – НАСЛІДОК СВІТОВОГО ПОЛІПШЕННЯ РІВНЯ ЖИТТЯ

ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ОБЛІКУ ПРЕМІЮВАННЯ ТА ІНШИХ ПРОГРАМ МАТЕРІАЛЬНОГО СТИМУЛЮВАННЯ ПЕРСОНАЛУ НА ТОВ «АГЕНЦІЯ «ДЖЕБ»

ДОКУМЕНТ - ОСНОВНЕ ПОНЯТТЯ ФАХІВЦЯ-ДОКУМЕНТОЗНАВЦЯ

ПРИНЦИПИ ТА КРИТЕРІЇ ЕКСПЕРТИЗИ ЦІННОСТІ ДОКУМЕНТІВ ЯК ОСНОВА ЕКСПЕРТНО-ПЕРЕВІРНОЇ КОМІСІЇ

СФЕРА ДІЇ СТАНДАРТІВ ТА ПРИЗНАЧЕННЯ СТАНДАРТИЗАЦІЇ

ФІНАНСОВІ ПОТОКИ СТРАХОВОЇ КОМПАНІЇ

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ҐЕНДЕРНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ В ОСВІТНЬОМУ ПРОЦЕСІ ЗАКЛАДУ ВИЩОЇ ОСВІТИ