Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Стахова Ольга Олександрівна

кандидат психологічних наук, старший викладач

кафедри загальної, вікової та педагогічної психології,

Житомирський державний університет імені Івана Франка,

 Україна, м. Житомир

Григорусь Олександра Сергіївна

магістрант V курсу природничого факультету,

Житомирський державний університет імені Івана Франка,

Україна, м. Житомир

 Анотація. У межах публікації висвітлено різні концептуальні підходи до розуміння сутності, видів, показників професійної ідентичності особистості, розкрито основні етапи її становлення, проаналізовано значення даного утворення в професійній діяльності майбутніх представників педагогічної спільноти, виявлено психологічні особливості розвитку професійної ідентичності в студентів-майбутніх педагогів.

 Ключові слова: ідентифікація, ідентичність, професійна ідентичність, професіоналізм. 

 Пocтaнoвкa пpoблeми. Сучасне суспільство пред’являє до людини низку вимог, що спонукають її до розвитку високого рівня готовності в житті. Відомо, що основна частина буття більшості людства належить його професії, котра формує коло інтересів і друзів, визначає основні сфери діяльності та взаємодії особистості з оточуючими. Пошук власного місця в суспільстві, складовою якого є професійне середовище, є одним із важливих завдань кожного з нас, оскільки самовизначення й професійна ідентичність людини сприяють її пристосуванню, виживанню в соціумі, прояву внутрішнього потенціалу, саморозвитку. 

 Однією з актуальних проблем сьогодення є визначення себе як професіонала та майстра своєї справи серед майбутніх педагогів, яким належить винятково відповідальна роль у становленні підростаючого покоління. Адже залежно від того, наскільки сформованим буде їх рівень професійної ідентичності, залежатиме розвиток професійної самосвідомості майбутніх представників педагогічної спільноти, яка виступає умовою, детермінантою, чинником, засобом, показником становлення їх особистості як фахівця, професіонала.

 Aнaлiз ocтaннiх дocлiджeнь i публiкaцiй вказує на наявність різних підходів до визначення поняття “ідентичність”, виокремлення його видів (особистісної, соціальної, національної, етнічної, гендерної, професійної), що дало змогу розширити й поглибити психологічні знання про сутність дефініцій Я-концепції, Я-образу, самосвідомості та професійної самосвідомості і знайшло своє висвітлення як у працях зарубіжних (Е. Еріксон, Ч. Кулі, Дж. Марсія, А. Маслоу, Дж. Мід, Р. Фішер, З. Фрейд й ін.), так і вітчизняних (Н.В. Антонова, Т.С. Березіна, П.І. Гнатенко, О.В. Кочкурова, Л.М. Мітіна, Т.В. Міщенко, С.Л. Рубінштейн, Л.Б. Шнейдер та ін.) науковців. Більшість із них розглядає ідентичність як психологічний феномен, що супроводжується виокремленням і пізнанням власного “Я”, визначенням себе й своєї значущості в суспільстві, формуванням майбутнього професіонала, в тому числі й педагога, який прагне до розвитку оточення та власного особистісно-професійного самовдосконалення.

 Мeтa cтaттi пoлягaє в теоретичному аналізі наукових джерел із досліджуваної проблеми й розкритті психологічних особливостей розвитку професійної ідентичності студентів-майбутніх педагогів.

 Виклaд ocнoвнoгo мaтepiaлy. Раніше під час визначення професійної відповідності суб’єкта діяльності займаній посаді більшою мірою спиралися на такі параметри його особистості, як стаж, освіта та практичні навички. Нині ж надають перевагу більш надійним психологічним параметрам фахівця – його цілям і цінностям, мотивації співробітника, готовності до професійного зростання й саморозвитку, тобто професійній ідентичності [1].

 Питання професійної, зокрема педагогічної, ідентичності варто розглядати з її основи – співвідношення понять “ідентифікація”, “ідентичність” i “професіоналізм”.

 Ідентифікація – неусвідомлене уподібнення себе зі значущим іншим як зразком на основі емоційного зв’язку з ним. Ідентифікація тісно пов’язана з моделюванням: шляхом ідентифікації починають формуватися статева ідентичність, ціннісні орієнтації, більшість особистісних рис, поведінкові стереотипи. У студентському віці відбувається ідентифікація індивіда з авторитетною (референтною) групою, ідентифікація себе як суб’єкта майбутньої професійної діяльності [2].

 Термін “ідентичність” був введений американським соціологом і психоаналітиком Е. Еріксоном, який відокремлював поняття “ідентифікація” та “ідентичність” й розглядав останій феномен як результат ідентифікації, самовизначення, самопізнання та внутрішньої ідентифікації себе як особистості [4].

 Погляди, співзвучні попереднім, висвітлені й у працях американського психолога А. Ватермана [5], котрий розробив власну теорію ідентичності, відповідно до якої досліджуване утворення інтерпретується як наявність у людини чіткого самовизначення, вибору, цілей, цінностей і переконань, яких вона дотримується в житті. Найвагомішими для формування ідентичності особистості є чотири сфери: вибір професії, прийняття та переоцінка моральних цінностей, релігійних переконань, формування політичних поглядів і прийняття соціальних ролей.

 Дж. Марсія, вивчаючи питання розвитку ідентичності, виділив чотири етапи, що виміряються ступенем релігійного, політичного чи професійного самовизначення молодої людини [5]:

1. нечітка, розмита ідентичність: професія ще не обрана; характеризується кризою ідентичності;
2. дострокова, або передчасна ідентичність: людина реалізує себе не самостійно, а на основі чужих думок, наслідуючи досвід оточуючих;
3. мораторій ідентичності: індивід аналізує можливі варіанти розвитку й обирає той єдиний, який може вважати своїм;
4. досягнута (зріла) ідентичність: можлива після завершення кризи та переходу індивіда від пошуку себе до практичної самореалізації.

 У свою чергу, Г. Мюнстерберг [4], розкриваючи сутність ідентичності, зокрема професійної, відмітив, що віднесення себе як представника до певної професії значною мірою залежить від потреб, інтересів людини, процесу професійного самовизначення й знань про професію та власні можливості. За словами вченого, на будь-якому робочому місці повинна знаходитися найбільш придатна для цього людина, хоча не кожен здатен адекватно оцінити свої здібності й зробити правильний професійний вибір. Основою власної професійної ідентичності мають бути здібності людини, а не знання, здобуті нею з певних дисциплін, і важливим є їх своєчасна діагностика та розвиток.

 Водночас, звертаючись до праць вітчизняних науковців, присвячених проблемі професійної ідентичності, необхідно підкреслити, що найбільш ґрунтовними в цьому плані є дослідження Л.Б. Шнейдер [3]. На її думку, професійна ідентичність є багатовимірним інтегративним феноменом, що забезпечує людині цілісність, тотожність і визначеність у професійній діяльності. Становлення професійної ідентичності здійснюється в процесі навчання й оволодіння обраним фахом; при цьому значну роль відіграють етапи формування професійної ідентичності, що полягають у виокремленні з загального образу професії власного ”Я”, перенесенні його на Я-професійне з подальшим ототожненням себе з представником обраної професійної спільноти та позитивним ставленням до себе як до суб’єкта певної діяльності й відчуттям упевненості в правильності власного вибору.

 Утім, розкриваючи генезис становлення професійної ідентичності, Л.Б. Шнейдер зазначила, що питання особистісно-професійного самовизначення особливо гостро постає в старшокласників, які визначаються зі своїм майбутнім. Кожен із них, усвідомлюючи себе членом суспільства, намагається обрати професію, котра визначить вектор подальшого життєвого шляху. 

 З такою ж гостротою проблема ідентичності постає й серед студентів вищих навчальних закладів, які вже обрали специфіку своєї майбутньої діяльності та впевнено оволодівають нею. Однак значна частина юнацтва, особливо на перших етапах навчання у ВНЗ, не володіє повноцінною й глибокою інформацією щодо обраної професії. Маючи загальні уявлення, вчорашні випускники шкіл досить часто розчаровуються та під тиском життєвих обставин, оволодіваючи певним фахом, надалі не можуть себе реалізувати в якості професіонала. Більшість таких студентів або все життя “ненавидить свою роботу”, або ж працює в іншій сфері. Саме тому в майбутньому результатом чіткої сформованої професійної ідентичності особистості виступає рівень її професіоналізму, що проявляється в розвитку професійних якостей, усвідомленні своїх недоліків у професійному становленні й активній діяльності для їх усунення, високій професійній самооцінці, переживанні задоволення від професійної діяльності, відчутті власної компетентності.

 Відтак, зважаючи нa окреслені вище тeopeтичнi викладки, нами було проведено дocлiджeння, cпpямoвaнe нa розкриття психологічних особливостей розвитку професійної ідентичності в студентів-майбутніх педагогів. В опитуванні взяли участь магістри V курсу природничого факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. 

 У зв’язку з цим, звертаючись до первинних даних дослідження за методикою “Опитувальник професійної ідентичності” О.В. Радзімовської, необхідно зауважити, що 56% респондентів відрізняється середнім рівнем розвитку професійної ідентичності, проявом якого є часткове усвідомлення майбутніми фахівцями своєї приналежності до професії. 

 44% юнаків характеризуються високим рівнем професійної ідентичності, повністю ототожнюючи себе з обраною (переважно самостійно) професією. 

 Цікавим при проведенні дослідження виявився факт відсутності в усіх опитаних неусвідомленої професійної приналежності. На наш погляд, це пов’язано з тим, що студенти-п’ятикурсники, свідомо, цілеспрямовано вступивши в магістратуру й навчаючись на останніх курсах в університеті, остаточно визначились зі своїм професійним майбутнім і впевнені в незмінності свого вибору.

 Водночас, розкриваючи специфіку розвитку компонентів професійної ідентичності, варто відмітити, що у 80% досліджуваних переважає емоційно-вольовий компонент професійної ідентичності, що вказує на високий рівень сформованості уявлень про себе як представника обраної професії та наявність позитивних емоцій у процесі роботи за обраним фахом.

 70% студентів характеризуються високим рівнем розвитку когнітивно-рефлексивного компоненту професійної ідентичності, що свідчить про сформований професійний образ, відповідність інтересів і прагнень обраній професії.

 У 60% респондентів досить чітко виокремлюється мотиваційно-ціннісний компонент, який розкриває значущість, важливість для студентської молоді обраної професії, відповідність їй свого внутрішнього потенціалу – власних професійних знань, умінь і навичок.

 50% опитаних мають низький рівень альтернативної професійної ідентичності, виявляючи інтерес до інших професій. 

 Дані, отримані за методикою О.В. Радзімовської, підтверджені й результатами опитування за методикою визначення рівня професійної ідентичності Л.Б. Шнейдер (див. табл. №1).

Таблиця №1

Психологічні особливості розвитку професійної ідентичності в студентів-майбутніх учителів хімії та біології

 Отже, як видно з табл. №1, переважна більшість досліджуваних – 44%  відрізняється псевдопозитивною ідентичністю, якій властиве або повноцінне віднесення себе до професії при позитивному оцінюванні власних якостей, або ж заперечення своєї унікальності, що супроводжується порушенням самоідентифікації з найближчим професійним оточенням. 

 31% респондентів притаманна досягнута позитивна ідентичність із чітким уявленням про себе, відчуттям цінності власної особистості та свого “Я” для оточуючих. Ця група юнаків усвідомлює свої можливі труднощі в окремих життєвих ситуаціях, має сформовані особистісно-значущі для них цілі, цінності й переконання, що забезпечують їм почуття спрямованості та осмисленості життя.

 Майже 19% опитаних студентів характеризуються мораторієм ідентичності, який проявляється у високому рівні тривожності й стані кризи ідентичності. Такі особистості, постійно перебуваючи в пошуці своєї професії, активно намагаються знайти себе в професійному житті.

 1 досліджуваному (6%) властива передчасна ідентичність, в основі якої лежать нав’язані життєві вибори та аморфне, розмите бачення власного можливого професійного майбутнього. 

 Висновки. Таким чином, як показали результати проведеного нами дослідження, переважна більшість студентів-магістрів відрізняється достатнім рівнем професійної ідентичності, що представлена її високим і середнім щаблями. Такі майбутні фахівці здебільшого чітко усвідомлюють власну приналежність до педагогічної професії та вчительської спільноти, що є результатом цілеспрямованих процесів професійного самовизначення й професіоналізації їх особистості. Цьому сприяють перш за все змістовне наповнення навчально-виховного процесу у ВНЗ професійно-орієнтованими дисциплінами психолого-педагогічного циклу, проходження студентами виробничих практик, що виступають умовою освоєння студентською молоддю майбутньої професійної діяльності та формування уявлень про своє місце в ній.

Література:

1. Матеюк О.А. Психологічні особливості професійної ідентичності майбутніх суб’єктів праці / О.А. Матеюк // Науковий вісник. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2014. – №1. – С. 131-140.

2. Приходько Ю.О. Психологічний словник-довідник: навч. посібн. / Ю.О. Приходько, В.І. Юрченко. – К.: Каравела, 2012. – 328 с. 

3. Шнейдер Л.Б. Личностная, тендерная и профессиональная идентичность: теория и методы диагностики / Л.Б. Шнейдер.  М.: Московский психолого-социальный институт, 2007.  128 с. 

4. Erikson E.E. Identity, youth and crises / E. Erikson, G. Tennyson. – Michigan: Eerdmans, 1968.  424 p.

5. Marcia J. E. Development and validation of ego-identity status / J. E. Marcia // Journal of Personality and Social Psychology. – 1975. – Vol. 3. – P. 551-558.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Стахова Ольга Олександрівна

кандидат психологічних наук, старший викладач

кафедри загальної, вікової та педагогічної психології,

Житомирський державний університет імені Івана Франка,

 Україна, м. Житомир

Коломієць Анна Миколаївна

магістрант V курсу історичного факультету,

Житомирський державний університет імені Івана Франка,

Україна, м. Житомир

 Анотація. У межах публікації висвітлено різні концептуальні підходи до розуміння сутності, проявів тривожності особистості, розкрито причини (джерела) її виникнення, виявлено психологічні особливості розвитку тривожності в студентів-майбутніх представників педагогічної спільноти та її вплив на психічне здоров’я юнаків.

 Ключові слова: тривожність, психічне здоров’я, студентський вік. 

 Пocтaнoвкa пpoблeми. Студент – це якісно новий статус, який отримує учень старшої школи після вступу до вищого навчального закладу. Тепер перед колишнім школярем постає низка інших завдань і випробувань, котрі він має самостійно вирішити й пройти. І хоча перші етапи перебування студента в стінах вишу здебільшого насичені позитивними емоціями, насамперед від усвідомлення ним самого факту вступу до омріяного  ВНЗ, поряд із цим учорашніх старшокласників супроводжують почуття тривожності від зміни оточення, де немає підтримки давніх і вірних друзів – однокласників, улюблених учителів, батьків, страх перед усім незнайомим, що пов’язано зі здобуттям професії в університеті. Водночас подібні негативні емоційні почуття притаманні й досвідченим студентам, особливе хвилювання в яких викликають численні самостійні, модульні контрольні роботи, екзаменаційні сесії (звикнути до яких через їх природню напруженість просто неможливо), участь у науково-практичних конференціях, де кожен має показати себе якомога з кращого боку, максимально розкрити свої знання, проявити власні вміння та навички. Супроводжуючи таким чином майбутнього фахівця на всіх етапах його професіоналізації у ВНЗ, тривожність негативно позначається не лише на фізичному, але й психічному здоров’ї студентської молоді, що вимагає ґрунтовного вивчення шляхів її попередження й подолання.

 Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема впливу тривожності на особистість досліджувалась багатьма науковцями та залишається досить актуальною в      ХХІ ст. – у час,  коли перебіг державотворчих процесів, вплив соціально-економічної ситуації в країні, коловорот змін у різних сферах її життя, пошук людиною свого місця в соціумі неоднозначно позначаються на її внутрішньому світі, світогляді й переживаннях. Так, підтвердженням цьому є праці як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників, котрі займалися розкриттям психологічних основ, сутності, видів, форм тривожності, обгрунтуванням її впливу на фізичний і психічний розвиток окремої людини чи групи в цілому (В.М. Астапов, А.Я. Гринечко, К. Ізард, А.М. Прихожан, Ч. Спілбергер, Д. Тейлор,          Ю.Л. Ханін, І.А. Ясточкіна та ін.). Як показав огляд останніх досліджень і публікацій, переважна більшість зазначених праць присвячені вивченню тривожності  сучасної молоді, зокрема студентської, яка виступає рушієм прогресу будь-якого суспільства, котрий, змінюючи його, постійно перебуває в стані занепокоєння, сумніву, невпевненості у власних силах.

 Мета статті полягає в теоретичному аналізі наукових джерел із досліджуваної проблеми й розкритті психологічних особливостей розвитку тривожності в студентів-майбутніх представників педагогічної спільноти та виявленні її впливу на психічне здоров’я юнаків.

 Виклад основного матеріалу. Перш ніж перейти до розгляду вищеокресленої проблеми, варто звернути увагу на відмінність у розумінні та тлумаченні двох понять – тривоги як стану й тривожності як властивості особистості. При цьому тривожність є тим індивідуальним явищем, що характеризується схильністю до неспокою.

 Так, на думку А.Я. Гринечко, тривожність – це індивідуальна психологічна особливість, яка виявляється в схильності людини до частих та інтенсивних переживань стану тривоги, а також у низькому порозі виникнення тривоги [2, с. 54-55]. 

 Найчастіше всього вона проявляється в низькій самооцінці, невпевненості особистості в собі й своїх вчинках, що в подальшому впливає на її мотивацію. Це, у свою чергу, несе за собою досить важкий емоційний стан, який шкодить організму. З психологічної сторони – це постійна напруга, неспокій, із фізіологічної сторони – відбувається великий тиск на нервову систему [4, с. 100-101].  

 За Г. Салліваном, джерелом тривожності є соціальне оточення в особі батьків як перших людей, із якими взаємодіє дитина. Саме емпатія як механізм емоційного зараження допомагає дитині розуміти емоційні стани батьків і водночас викликає в неї почуття тривожності, якщо батьки часто переживають неспокій. Отже, будь-яке переживання, що входить у конфлікт із самістю, викликає тривожність.

 За Е. Еріксоном, джерелом тривожності є соціальна взаємодія, яка проявляється в довірі чи недовірі дитини до людей. Недовіра тягне за собою страх, боязливість, нездатність відстояти себе, несформованість почуття самостійності, а це, у свою чергу, в подальшому формує інші джерела тривожності [5, с. 268-270].

 Однією з причин тривожності на психологічному рівні може бути  й несприйняття суб’єктом самого себе. Так, у дослідженні В.О. Пінчук [3] показано, що тривожність зумовлена низькою самооцінкою особистості, її невмінням оцінити себе адекватно, вказати на свої негативні та позитивні сторони. 

 Таким чином, зважаючи на висвітлені вище міркування, слід зазначити, що основними джерелами стійкої тривожності є, з одного боку, тривала зовнішня стресова ситуація, яка виникає в результаті частого переживання людиною стану тривоги, а з іншого – внутрішні причини особистості [1, с. 480-481]. 

 Відтак із метою виявлeння причин, розкриття психологічних особливостей розвитку тривожності в студентів-майбутніх представників педагогічної спільноти, наслідків її впливу на психічне здоров’я юнаків нами було проведено опитування, що охопило магістрів V курсу історичного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. 

 У зв’язку з цим, звертаючись до первинних даних першого етапу дослідження за методикою “Шкала тривожності” Дж. Тейлора, необхідно зауважити, що переважна більшість опитаних (70%) відрізняється середнім із різними тенденціями (до низького або високого) рівнем тривожності (див. табл. №1).

Таблиця №1

Рівні тривожності студентів-майбутніх педагогів 

 Такі студенти в-основному поводять себе спокійно, впевнено, але, залежно від ситуації, іноді можуть піддаватись бурхливим емоціям і на деякий час втрачати контроль над власними почуттями, що характеризує їх поведінку як нестійку, нестабільну, мінливу.

 17% респондентів мають досить високий рівень тривожності, зовнішніми проявами якої є нервовість, швидка зміна настрою, що негативно позначаються на успіхах у навчанні таких студентів, їх спілкуванні та взаємодії з оточуючими. 

 13% досліджуваних притаманний низький рівень тривожності, що вказує на їх стресостійкість у роботі, яка є професійно важливою якістю майбутнього фахівця, насамперед педагога, професійна діяльність якого з-поміж сотні інших професій відрізняється неабиякою напруженістю.

 Водночас, розкриваючи специфіку прояву тривожності в студентської молоді, варто відмітити, що серед опитаних до зовнішнього яскравого вираження реакції на стрес більше схильні дівчата, ніж хлопці (див. мал.1).

Мал. 1. Особливості прояву тривожності в студентської молоді залежно від її статі

 На нашу думку, це пояснюється анатомо-фізіологічними особливостями розвитку жіночого й чоловічого організму, формуванням та проявом представниками сильної й слабкої статі своїх власне “чоловічих” і “жіночих” якостей. Так, природою в жінки закладений широкий діапазон емоцій, які вона досить часто яскраво, як правило, відкрито, не соромлячись, проявляє в різних життєвих ситуаціях, особливо тих, що стосуються її сім’ї. Як приклад, можна навести хвилювання матері, пов’язані з хворобою її дитини, переживання за шкільні успіхи свого малюка-першокласника тощо. Чоловіки ж власні емоції, в тому числі страх, намагаються тримати в собі, тим самим доводячи жінкам, що вони гідні, аби їх називали справжніми чоловіками. Проте, заглиблюючись у свої внутрішні переживання, хлопці, юнаки, чоловіки не дозволяють собі активно їх виражати назовні, що негативно позначається на стані їх фізичного здоров’я, перш за все функціонуванні серцево-судинної системи. Адже, як доводить статистика, в чоловіків частіше трапляються інфаркти, інсульти та й вік життя, в середньому,  на 10 років менше, ніж у жінок.

 На другому етапі нашої емпіричної роботи нами було проведено опитування за методикою “Дослідження тривожності” Ч. Спілбергера-Ю. Ханіна, результати якого відображені в табл. №2.

Таблиця №2

Психологічні особливості розвитку тривожності в студентів-майбутніх учителів 

 Отже, як видно з табл. №2, 68% майбутніх фахівців – це молоді люди, які чітко усвідомлюють і критично оцінюють свої можливості, ставлять перед собою реальні цілі й досягають їх, але хтось швидше, хтось, навпаки, повільніше. Вони вміють тримати себе перед аудиторією, намагаються підлаштовуватись під ситуацію, аби заподіяти менше шкоди собі та своєму здоров’ю.

 Студенти, які потрапили до категорії з високим рівнем тривожності (16%), схильні сприймати все дуже яскраво, особливо якщо це стосується їх зовнішності та особистісних якостей. Таким людям важко вислуховувати критику на свою адресу, і якщо вони її чують, то важко переносять. Як наслідок – їх самооцінка стає на рівень нижчою. Саме тому особам із даним рівнем тривожності слід формувати в собі почуття впевненості й успіху. Їм необхідно переносити акцент із зовнішньої вимогливості, категоричності, високої значущості в постановці завдань на змістовне осмислення діяльності.

 Студентів же з низьким рівнем (16%), навпаки, потрібно стимулювати до діяльності, вказувати на їх значущість, зацікавлювати в різних видах діяльності, перш за все в межах університету. 

 Висновки. Таким чином, як показало наше дослідження, студентам-випускникам ВНЗ у переважній більшості притаманний середній рівень тривожності, що проявляється в їх надмірному хвилюванні перед очікуваними труднощами та досягненням результатів, заниженій самооцінці, порушенні врівноваженості й задоволення власним життям. Причиною таких показників надмірної тривожності є як ситуації, пов’язані з навчальною діяльністю майбутніх фахівців (зокрема, завантаження навчальним матеріалом, розчарування професійним вибором, труднощі працевлаштування тощо), так і особистісні проблеми (конфлікти в сім’ях, смерть близьких людей, низьке матеріальне забезпечення і т.п.), що негативно позначається на фізичному та психічному здоров’ї студентської молоді. Через це, аби перебувати в належній фізичній формі й стані  внутрішнього комфорту, юнакам потрібно навчитись визначати особисті пріоритети, цілі, завдання та активно працювати задля їх реалізації, досягнення, впевнено крокуючи при цьому по життєвому шляху.

Література:

1. Волошок О.В. Особистісні чинники тривожності студентської молоді /              О.В. Волошок // Вісник Одеського національного університету. Психологія. – 2012. –       Вип. 8. – С. 479-484.

2. Гринечко А.Я. Співвідношення рівнів тривожності та самооцінки сучасної    молоді / А.Я. Гринечко [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.psyh.kiev.ua.

3. Пинчук В.А. Психологический анализ устойчивых особенностей эмоциональности / В.А. Пинчук.– М.: Просвещение, 1982. – 218 с.

4. Прихожан А.М. Психология тревожности: дошкольный и школьный возраст / А.М. Прихожан. – СПб.: Питер, 2007. – С. 97-103.

5. Стрілецька І.І. Тривожність як індивідуальна властивість особистості (теоретичний аспект) / І.І. Стрілецька // Науковий часопис Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова. Серія Психологічні науки. – Київ: Вид-во НПУ ім.     М.П. Драгоманова, 2015. – Вип. 1 (46). – С. 266-272.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Стахова Ольга Олександрівна

кандидат психологічних наук, старший викладач

кафедри загальної, вікової та педагогічної психології,

Житомирський державний університет імені Івана Франка,

Україна, м. Житомир

Кравчук Світлана Василівна

магістрант V курсу історичного факультету,

Житомирський державний університет імені Івана Франка,

Україна, м. Житомир

 Анотація. У межах публікації висвітлено різні концептуальні підходи до розуміння сутності, структурної організації комунікативної компетентності особистості, зокрема педагога, розкрито її значення в професійній діяльності вчителя, виявлено психологічні особливості розвитку комунікативних здібностей як складової комунікативної компетентності в студентів-майбутніх представників педагогічної спільноти.

 Ключові слова: комунікативна компетентність, професійно важливі якості, педагогічна діяльність. 

 Пocтaнoвкa пpoблeми. Одним із головних завдань сучасної вищої освіти в Україні є створення належних умов для формування професійної компетентності майбутнього фахівця, професійні навички якого відповідали б вимогам сьогодення. Досягнення цієї мети є визначальним і в професії вчителя, його педагогічній діяльності, одним із головних елементів якої є вміння спілкуватись як із колегами, так і з учнями, їх батьками. Від рівня розвитку комунікативних здібностей залежить результативність праці педагога, а тому вони є запорукою її ефективності. Проте, щоб досягти бажаного результату, вчитель повинен мати певні цінності, уміння та навички педагогічного спілкування, за допомогою яких формується одна з найважливіших якостей його особистості як професіонала – комунікативна компетентність.

 Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемі комунікативної компетентності педагога приділена значна увага. Так, її дослідженням займалися як зарубіжні, так вітчизняні науковці, які вивчали різні аспекти даного феномена. Зокрема, варто згадати теоретико-емпіричні напрацювання, що стосуються загальних засад професійного розвитку вчителя й визначення місця комунікативної компетентності в ньому (Л.В. Долинська, Н.В. Кузьміна, Л.М. Мітіна, Ю.Г. Татур та ін.), розробки теоретичних засад і практики вдосконалення комунікативної компетентності (Ю.М. Ємельянов, І.В. Макаровська, В.П. Черевко й ін.), діагностики та розвитку компетентності в процесі спілкування (Ю.М. Жукова й ін.), визначення умов розвитку комунікативної компетентності в процеі здобуття вищої професійної освіти (О.В. Прозорова, Є.В. Тармаєва та ін.) тощо. Натомість, які б сторони окресленого вище явища не досліджували представники педагогічної й психологічної науки, всі вони сходяться в думці, згідно з якою комунікативна компетентність розглядається як одна з головних складових особистості фахівця.

 Мета статті полягає в теоретичному аналізі наукових джерел із досліджуваної проблеми та розкритті психологічних особливостей розвитку комунікативних здібностей як складової комунікативної компетентності в студентів-майбутніх педагогів.

 Виклад основного матеріалу. Поняття компетентності і компетенції широко увійшли в психологію й педагогіку та слугують певним показником професіоналізму вчителя, його вмінням ефективно здійснювати педагогічну діяльність. Ці обидва терміни використовуються для характеристики високого рівня оволодіння педагогічною професією [10, с. 59]. 

 Саме поняття комунікативної компетентності було введено в науковий обіг Хаймсом, котрий визначав її як властиві людині вміння й певний багаж знань, необхідні для ефективної комунікації [1, с. 36]. 

 До недавнього часу вважалось, що його слід трактувати як наявність певних умінь і навичок, які дозволяють досягати поставлених завдань та цілей. На даний момент значення комунікативної компетентності дещо розширилось, оскільки до уваги почали брати особистісний фактор. Проте й досі не визначено, що таке комунікативна компетентність – це вміння, навички, знання чи здатність фахівця [3, с. 23].

 Як показав аналіз наукових джерел, переважна більшість дослідників вважають, що це поняття збірне, адже складається з низки структурних елементів, єдність яких і забезпечує його дієвість та результативність. 

 Водночас існує ряд розходжень у думках щодо того, які складові включає комунікативна компетентність. 

 Так, Л.О. Петровська вважає, що це лише знання й вміння [6, с. 78], а Л.М. Мітіна додає до цього списку ще й способи та навички фахівця [4, с. 231]. Ю.М. Жуков, крім цих понять, враховує ще й установки та напрями орієнтації особистості [2, с. 19], а І.М. Несторова відзначає роль і особистісного фактору, що включає якості, які відображають життєву позицію фахівця [5, с. 96]. 

 На думку російської дослідниці О.В. Прозорової, комунікативна компетентність складається з двох частин: перша містить комунікативну потребу, а друга – вміння налаштувати контакт зі співрозмовником [7, с. 17].

 Згідно з Є.В. Тармаєвою, комунікативну компетентність варто трактувати як взаємодію різних її компонентів – інформаційно-змістового, аксіологічного, мотиваційного, операційно-діяльнісного [8, с. 14].

 Перший, інформаційно-змістовий, компонент полягає в мірі оволодіння вчителем певними знаннями. Це і знання про закономірності психічного розвитку учня, його індивідуальні особливості, і знання побудови конструктивного діалогу, і знання правил етики й моралі, різних моделей поведінки відповідно до педагогічної ситуації. 

 Аксіологічна складова відображає цінності фахівця, якими він керується при здійсненні педагогічної діяльності. Це, перш за все, вміння співчувати, толерантність, вихованість і справедливість. Оперуючи ними, вчитель стимулює дітей до співпраці, творчості та гармонійного розвитку їх особистості. 

 Мотиваційний елемент пояснює потреби, які спонукають педагога до налагодження контакту з учнями. Провідним у даному випадку є прагнення встановлення атмосфери взаєморозуміння й співробітництва, обмін практичним досвідом.

 Операційно-діяльнісний компонент включає в себе ряд умінь, серед яких виокремлюють мовні (вміння створювати вільну, дружню атмосферу в процесі комунікації, грамотно та логічно доносити до учнів не лише навчальний матеріал, а й висловлювати свою думку), дослідницькі (здібності до оволодіння різноманітними способами та методами побудови конструктивної взаємодії), перцептивні (вміння адекватно оцінювати емоційний стан учнів і на основі цього визначати власну поведінку тощо).

 Усі вищезгадані компоненти, що залежать й обумовлюють один одного, у своїй єдності складають внутрішню сутність поняття комунікативної компетентності педагога.

 Ю.Г. Татур, поглиблюючи концептуальні положення про феномен комунікативної компетентності, зауважив, що комунікативна компетентність має потенційний характер, який означає можливість подальшого розвитку в процесі здійснення педагогічної діяльності. І саме професійна педагогічна освіта сприяє її розвиткові та формуванню, що в майбутньому буде визначальним у виборі шляху здійснення професійної діяльності [9, с. 23].

 Відтак, зважаючи нa окреслені вище тeopeтичнi викладки, нами було проведено дocлiджeння, cпpямoвaнe нa розкриття психологічних особливостей розвитку комунікативних здібностей студентів-майбутніх учителів історії та правознавства. В опитуванні взяли участь магістри V курсу історичного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. 

 У зв’язку з цим, звертаючись до первинних даних дослідження за методикою “КОЗ-1” В.В. Синявського й В.А. Федоришина, необхідно зауважити, що переважна більшість опитаних відрізняється недостатнім рівнем розвитку комунікативних здібностей, які є однією з провідних складових комунікативної компетентності майбутнього фахівця (див. табл. №1).

Таблиця №1

Рівні розвитку комунікативних здібностей студентів-майбутніх учителів історії та правознавства

 Так, 20% досліджуваних, що отримали оцінку 1, мають низький рівень прояву комунікативних здібностей. Це свідчить про відсутність у них сформованого вміння налагоджувати контакт із оточуючими та в подальшому може вилитись у непорозуміння вчителя з учнями. 

 20% респондентів, які отримали оцінку 2, притаманні комунікативні здібності на рівні нижче середнього. Ці студенти не надто комунікабельні, а тому не виявляють особливого бажання спілкуватися з іншими людьми, через що, як правило, є скутими в колективі; часто мають проблеми у встановленні контакту з людьми, при публічному виступі, погано орієнтуються в новій ситуації, вразливі до образ, не можуть відстояти власну позицію, рідко проявляють ініціативу, цілеспрямовано, свідомо уникають відповідальності й можливості самостійного прийняття рішень; надають перевагу проведенню вільного часу на самоті, звужуючи до максимуму коло своїх знайомих.

 Найчисленніша група опитаних (25%), які отримали оцінку 3, характеризується середнім рівнем прояву комунікативних здібностей. Дані юнаки прагнуть контактувати з відкритими людьми, можуть відстояти власну думку, схильні до планування справ, проте їх внутрішній потенціал не надто стійкий. Саме тому здібності до комунікації цих студентів варто вдосконалювати й розвивати. 

 Оцінка 4 співставляється з високим рівнем прояву комунікативних здібностей, який яскраво виражений у 20% досліджуваних. Майбутні фахівці зазначеного щабля не губляться в новій ситуації, мають потребу в постійному розширенні кола спілкування, здатні швидко знаходити друзів, ініціативні в процесі взаємодіїі, охоче допомагають оточуючим, можуть займатись громадською діяльністю, приймати самостійне рішення в складних обставинах, роблячи це не примусово, а добровільно. 

 Студентська молодь, що отримала найвищу оцінку – 5, відрізняється дуже високим рівнем прояву комунікативних здібностей. Представники цієї групи активно потребують спікування, мають невимушену поведінку, навіть у новій компанії, можуть відстояти свою точку зору та домагаються її визнання, вносять у колектив легку атмосферу, люблять займатись організацією дозвілля й різних заходів; можуть швидко зорієнтуватись у нестандартних ситуаціях, схильні у важливих справах приймати самостійні рішення, наполегливі в діяльності, яка їх приваблює. 

 Висновки. Таким чином, як показали результати проведеного нами дослідження, переважна більшість майбутніх учителів відрізняється недостатнім рівнем розвитку комунікативних здібностей, які є одним із провідних компонентів комунікативної компетентності майбутнього фахівця, що, на нашу думку, зумовлено перш за все індивідуально-психологічними особливостями, умовами розвитку їх особистості. З огляду на вимоги педагогічної професії, які вона пред’являє до своїх працівників, це є негативним явищем, оскільки задля ефективного здійснення своєї професійної діяльності вчитель повинен бути компетентним у спілкуванні зі школярами, їх батьками, колегами по роботі. А тому, усвідомлюючи значення окресленої важливої складової в структурі особистості педагога, студентам із недостатнім рівнем її розвитку варто розвивати комунікативну компетентність шляхом, наприклад, участі в різноманітних тренінгах, читання спеціальної літератури з розвитку комунікативних умінь тощо. 

Література:

1. Емельянов Ю.Н. Теория формирования и практика совершенствования коммуникативной компетентности: дис. … д-ра психол. наук: 19.00.05 / Емельянов Ю.Н. – Л., 1990. – 403 с.

2. Жуков Ю.М. Диагностика и развитие компетентности в общении / Ю.М. Жуков, Л.А. Петровская, П.В. Растянников. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – 96 с.

3. Макаровская И.В. Коммуникативная компетентность и представления учителя о себе: автореф. дис. на соискание научн. степени канд. психол. наук: спец. 19.00.07 / И.В.Макаровская. – СПб., 2003. – 24 с.

4. Митина Л.М. Психология труда и профессионального развития учителя / Л.М. Митина. – М.: Академия, 2004. – 320 с.

5. Нестерова И.Н. Формирование коммуникативной компетентности у студентов педвуза средством решения ситуативных коммуникативных педагогических задач: автореф. дис. на соискание научн. степени канд. психол. наук: спец. 19.00.07 / И.Н. Нестерова. – СПб., 2007. – 17 с.

6. Петровская Л.А. Компетентность в общении / Л.А. Петровская. – М.: МГУ, 2006. – 216 с.

7. Прозорова Е.В. Педагогические условия развития коммуникативной компетентности будущего учителя в процессе высшего профессионального образования: автореф. дис. на соискание научн. степени канд. пед. наук: спец.13.00.01 / Е.В. Прозорова. – Хабаровск, 1998. – 21 с.

8. Тармаева Е.В. Развитие коммуникативной компетентности у будущих учителей: автореф. дис. на соискание научн. степени канд. пед. наук: спец.13.00.01 / Е.В. Тармаева. – Улан-Удэ, 2007. – 24 с. 

9. Татур Ю.Г. Компетентность в структуре модели качества подготовки специалиста / Ю.Г. Татур // Высшее образование сегодня. – 2004. – №3. – С. 20-26.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Стахова Ольга Олександрівна

кандидат психологічних наук, старший викладач

кафедри загальної, вікової та педагогічної психології,

Житомирський державний університет імені Івана Франка,

Україна, м. Житомир

Українець Наталія Сергіївна

магістрант V курсу історичного факультету,

Житомирський державний університет імені Івана Франка,

Україна, м. Житомир

 Анотація. У межах публікації розкрито сутність поняття міжособистісного конфлікту, висвітлено його види, форми прояву, причини виникнення у студентському середовищі й шляхи запобігання конфліктним ситуаціям у ньому, виявлено психологічні особливості розвитку кофліктів у студентській групі майбутніх представників педагогічної спільноти.

 Ключові слова: міжособистісний конфлікт, конфліктна ситуація, студентське середовище.

 Пocтaнoвкa пpoблeми. Однією з умов, що визначають ефективність навчально-професійної діяльності студента у вищому навчальному закладі, є сприятливий клімат у межах його академічної групи, дружні стосунки з одногрупниками, викладачами. Становлення атмосфери взаємопорозуміння, взаємоповаги, взаємодопомоги, взаємовиручки в групі, як, власне, й розвиток самої групи, є тривалим процесом, розтягнутим у часі. Його відлік пов’язаний із моментом вступу вчорашніх старшокласників до вишу, а фінал – із завершенням ними навчання у ВНЗ. Проте на якому б етапі своєї професіоналізації в університеті не перебувала студентська молодь, кожен її представник задля забезпечення конструктивної взаємодії зі своїми однолітками, наставниками повинен уміти перебудовувати власну поведінку відповідно до конкретних ситуацій навчання, виховання, спілкування. В разі, якщо людина не відрізняється гнучкістю своєї поведінки, це може стати причиною виникнення міжособистісних конфліктів насамперед у студентському середовищі, що негативно позначаються на навчальній успішності майбутніх фахівців, їх фізичному стані та психічному здоров’ї.

 Аналіз останніх досліджень і публікацій. На сучасному етапі розвитку психологічної науки проблема конфліктів, конфліктної взаємодії є досить дослідженою, про що свідчать численні праці широкого кола науковців – О.Я. Анцупова, Н.В. Грішиної, Л.М. Жалдак, К.М. Лисенко-Гулемб’юк, П.Г. Лузан, К. Томаса, Б.І. Хасана, О.І. Шипілова та ін., які займались розкриттям сутності окреслених вище понять, їх видів, форм прояву, вивченням причин виникнення, розробкою шляхів запобігання конфліктним ситуаціям і їх конструктивного вирішення, виявленням психологічних особливостей розвитку кофліктів у представників різних професійних спільнот. Натомість, незважаючи на широкий діапазон дослідження різних аспектів даної проблеми, питання міжособистісного конфлікту в студентському середовищі є недостатньо вивченим, що вимагає додаткових наукових розвідок у цьому напрямку. 

 Мета статті полягає в теоретичному аналізі наукових джерел із досліджуваної проблеми, виявленні психологічних особливостей розвитку кофліктів у студентській групі майбутніх представників педагогічної спільноти й визначенні основних шляхів їх попередження.

 Виклад основного матеріалу. Конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів чи поглядів, що визначає зміст конфліктної ситуації. При цьому остання є типовим явищем для процесу, учасники якого працюють для досягнення єдиної мети. Вона зазвичай виникає через різні точки зору, різні погляди на розв’язання проблеми та досягнення якнайкращого результату [7, c. 198].

 Н.В. Грішина [3], розглядаючи конфліктну ситуацію в міжособистісних відносинах, відзначає, що це ситуація, в якій має місце протиріччя між її учасниками, що проявляються в їх протидії один одному (протистоянні, протиборстві), й супроводжується афективними проявами.

 У більшості випадків будь-яка конфліктна ситуація переходить на міжособистісні відносини, переростаючи при цьому в конфлікт. Найпоширенішим видом конфлікту є міжособистісні, які є присутніми в майже всіх сферах людської діяльності.

 Міжособистісний конфлікт – це значуща психологічна проблема, яка вимагає вирішення. Обидві сторони конфлікту намагаються вести себе активно, щоб розв’язати протиріччя, що виникли на користь однієї чи обох сторін [3, c. 108].

 Студентське середовище не позбавлене конфліктних ситуацій, оскільки тут виникає безліч різноманітних проблем. Вони можуть відбуватися безпосередньо в навчальному закладі або ж за його межами. Проблемні ситуації студентів досить різноманітні та масштабні за своїм проявом. Однак варто відзначити, що найбільше вони пов’язані з навчанням і з особистими причинами психологічного й соціального характерів. Люди не реагують на всі ситуації з нашої точки зору, кожен керується власними принципами, ідеалами та переконаннями [1, c. 321-323].

 Це пов’язано з тим, що мотивуюча сила у світогляді студентів належить їх ідеалам, які якісно відрізняються від ідеалів підлітків. Для підлітка – це конкретна людина, яка викликала яскраві враження, а от для юнака – це сформовані власні принципи й погляди, які повинні реалізовуватися в різноманітних ситуаціях, утворюючи згодом чітку моральну позицію. Цей етап у розвитку особистості має назву “формування узагальненого ідеалу”. Людина має ідеали та переконання і вимагає від оточуючих їх дотримання – це явище юнацького максималізму [4, c. 298-308].

 Водночас у студентському середовищі виникає потреба в переживанні нових вражень, здобутті нового досвіду, створенні образу для успішного спілкування з оточуючими, а також потреба в самовираженні. Щоб задовольнити всі ці потреби, студент повинен пройти етапи глибокого внутрішнього переживання. Молоді люди шукають сприятливі психологічні умови для спілкування, очікують від оточуючих щирості, співпереживання й співчуття, шукають однодумців – людей, які здатні з ними розділити проблеми студентського життя. Проте таке спілкування молоді досить часто буває егоцентричним, тому що прагнення самовиразитися, донести свої проблеми переважає над інтересами та почуттями іншої людини. Це призводить до напруженості в стосунках і, як наслідок, виникнення міжособистісних конфліктів у студентському середовищі [5, c. 53-56].

 Найпоширенішим видом конфліктів серед студентів є конфлікт між особистістю та групою. Виникнення його пов’язане з ситуацією, коли хтось із одногрупників не бажає дотримуватися усталених норм поведінки або комунікації. Наприклад, студенти звикли завжди готувати всі питання семінару на пару, але один їх одногрупник відмовляється це робити й схиляє інших розділити питання. Це викликає незадоволення з боку більшої частини групи, бо якщо працювати в такому режимі, рівень знань буде низьким. Таким чином, виникає конфліктна ситуація між групою та особистістю (окремим студентом). Цим же різновидом є й конфлікт між групою та старостою, коли останній намагається підпорядкувати собі інших студентів, не враховуючи їх думки й позиції. Така поведінка з боку старости заважає іншим проявляти себе, відстоювати власну точку зору та займати гідне місце в колективі. Адже відомо, що сьогодні нашому суспільству потрібні творчі, креативні люди з нестандартною позицією й баченням на світ. Тому виникнення подібних ситуацій є неприпустимим: якщо вони і з’являються, то потребують негайного вирішення. 

 Разом із тим, поряд із особистісно-груповим конфліктом у ВНЗ має місце й міжгруповий конфлікт – конфліктні ситуації студентської групи з представниками ректорату, деканату, профкому чи з іншими групами [6, c. 124].

 О.Я. Анцупов та О.І. Шипілов, враховуючи негативні наслідки конфліктної взаємодії, відмітили, що запобігання конфліктам є ще більш важливою складовою, аніж конструктивне їх вирішення. Можна уникнути негативних наслідків, якщо вчасно зреагувати й провести профілактику конфліктних ситуацій, що охоплює чотири напрями: 1) створення об’єктивних умов, які перешкоджають виникненню та деструктивному розвитку передконфліктних ситуацій, 2) оптимізація організаційно-управлінських умов створення й функціонування організацій, 3) усунення соціально-психологічних чинників виникнення конфліктів, 4) блокування особистісних чинників виникнення конфліктів. Як зазначають науковці, для того, щоб профілактика була успішною, всі пункти потрібно використовувати у безпосередній взаємодії та одночасно за всіма напрямами [2, c. 241]. 

 Відтак, зважаючи нa окреслені вище тeopeтичнi викладки, нами було проведено дocлiджeння, cпpямoвaнe нa розкриття психологічних особливостей розвитку кофліктів у студентській групі майбутніх представників педагогічної спільноти. В опитуванні взяли участь магістри V курсу історичного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. 

 У зв’язку з цим, звертаючись до первинних даних дослідження, отриманих за методикою “УКОЛ”, що визначає ступінь роздратованості й конфліктності особистості в процесі діяльності, необхідно зазначити, що половина досліджуваних (50%) відрізняється середнім рівнем конфліктності, який є нормативним і характеризує респондентів цієї групи як особистостей, що здатні поєднувати цілі діяльності, умови та способи взаємодії з людьми (див. табл. №1).

Таблиця №1

Рівні конфліктності студентської молоді

 40% опитаних притаманний високий рівень конфліктності, який свідчить про те, що студенти окресленого щабля сприймають більшість навчальних і життєвих ситуацій як особисто важливі, не докладаючи при цьому значних зусиль для їх успішного розв’язання, а тому досягнення такими юнаками успіху невисоке. Це так звана “зона ризику”, коли особистість має нахили частіше, ніж інші, звертатися до конфлікту в спілкуванні й взаємодії з оточуючими.

 10% студентів мають низький рівень конфліктності, що характеризується високим ступенем конформізму особистості, який знижує успішність її взаємовідносин із навколишніми в ситуаціях, котрі потребують швидкого вирішення. Такі люди швидше за все погодяться з неправильними думками інших, аніж будуть відстоювати власну позицію.

 Водночас із метою отримання більш об’єктивних даних про рівень конфліктності студентів нами було проведено дослідження за методикою “Чи конфліктна Ви особистість?” В.І. Рогова, результати якого відображені на мал. 1.

Мал. 1. Особливості розвитку конфліктності у студентів-майбутніх педагогів

 Отже, як видно з мал. 1, 55% опитаних мають низький рівень конфліктності. Це означає, що такі юнаки тактовні й м’ягкі, легко відходять від конфліктів, уникають критичних ситуацій під час навчання та вдома. Їх досить часто називають пристосуванцями, бо вони не здатні відстояти свою точку зору й схиляються до думки інших.

 36% респондентів відрізняється середнім рівнем конфліктності, який характеризує їх як конфліктних осіб. Утім, такі люди вдаються до з’ясування стосунків лише тоді, коли всі засоби виявилися вичерпаними. Вони твердо обстоюють власну думку, але не виходять за межі коректності, не використовують принижень у доведеннях, аргументах.

 9% досліджуваних – із високим рівнем конфліктності. Це означає, що суперечливі ситуації, конфлікти – їхнє середовище, без якого вони не можуть жити. Такі особистості люблять критикувати інших, але не сприймають критику на свою адресу. З цими людьми важко навчатися, а в подальшому – працювати, оскільки їх нестриманість і грубість відштовхує оточуючих.

 Висновки. Таким чином, як показали результати проведеного нами дослідження, переважна більшість студентів-магістрів є неконфліктуючими особистостями, що є досить утішним фактом. На наш погляд, такі показники притаманні передусім юнакам старших курсів, що зумовлено їх адаптацією до навчання у ВНЗ, налагодженням стійких взаємовідносин із одногрупниками, серед яких вони знайшли справжніх друзів і товаришів. Майбутні фахівці протягом 4-5 років перебування у виші ознайомились із різними видами навчально-професійної діяльності, звикли до викладачів і їх вимог до засвоєння академічних дисциплін. А тому, почуваючи себе, в порівнянні з першим курсом, більш-менш комфортно в університеті, студенти вже не мають такого страху перед наставниками, як раніше, через що їм легше висловлювати власну думку, аргументовано обстоювати свою позицію. Перед завтрашніми випускниками з’явилося багато нових обов’язків, при виконанні яких вони навчилися стримувати власні емоції, дослухатися до точки зору іншої людини, ставити себе на її місце. Якщо конфлікти і виникають, то вони мають здебільшого короткочасний характер, оскільки швидко вирішуються й забуваються. 

 Для того, щоб запобігти конфліктним ситуаціям, варто в першу чергу починати з себе, з виховання своєї особистості. Позбуття, нівелювання конфліктоутворюючих якостей – високої емоційності, імпульсивності, егоїзму, неуважності, упередженого ставлення до оточуючих, схильності до підпорядкування собі інших, до агресивної поведінки тощо є запорукою створення доброзичливої атмосфери дружньої прихильності в групі. Водночас запобіганню конфліктних ситуацій сприяє й цілеспрямована профілактична робота у вигляді застосування широкого спектру методів активного соціально-психологічного навчання – елементів мозкового штурму, ігрових, медитативних технік і т.п.

Література:

1. Анцупов А.Я. Конфликтология: учебник для вузов / А.Я. Анцупов, А.И. Шипилов. – М.: Эскимо, 2009. – 512 с.

2. Анцупов А.Я. Конфликтология / А.Я. Анцупов, А.И. Шипилов – М.: ЮНИТИ, 1999. – 551 с. 

3. Гришина Н.В. Психология конфликта / Н.В. Гришина. – СПб.: Питер, 2005. – 544 с. 

4. Лисенко-Гелемб’юк К.М. Специфіка міжособистісного конфлікту в юнацькому віці // Збірник наукових праць: філософія соціологія, психологія. – Івано-Франківськ: Вид-во “Плай ЦІТ” Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2009. – Вип. 14. – Ч. 1. – С. 298–308. 

5. Лузан П.Г. Студентська група дієздатна тільки тоді, коли вона згуртована і безконфліктна / П.Г. Лузан, Л.М. Жалдак // Педагогіка толерантності. – 1999. – №2. – С. 53-56. 

6. Назаренко С.В. Социология: учебное пособие / С.В. Назаренко. – СПб.: Питер, 2009. – 496 с. 

7. Хасан Б.И. Конструктивная психология конфликта / Б.И. Хасан. – СПб.: Питер, 2003. – 250 с. 

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Стахова Ольга Олександрівна

кандидат психологічних наук, старший викладач

кафедри загальної, вікової та педагогічної психології,

Житомирський державний університет імені Івана Франка,

Україна, м. Житомир

Вoйнaлoвич Мapинa Микoлаївнa

магістрант V курсу природничого факультету,

Житомирський державний університет імені Івана Франка,

Україна, м. Житомир

 Анотація. У межах публікації висвітлено різні концептуальні підходи до розуміння сутності, структури професійно важливих якостей педагога, розкрито їх роль у професійній діяльності майбутніх представників педагогічної спільноти, виявлено психологічні особливості усвідомлення студентами-майбутніми викладачами хімії, біології окреслених вище якостей.

 Ключові слова: професійно важливі якості, педагогічні здібності, особистісно-професійне зростання студентів.

 Пocтaнoвкa пpoблeми. Сучасна система вітчизняної ocвiти, зокрема вищої, opiєнтoвaнa нa євpoпeйcький пpocтip, щo пoтpeбyє не лише cyттєвoї пepeбyдoви її змicтy, але й удосконалення пiдгoтoвки у ВНЗ майбутніх фахівців. Новітнi yмoви пред’являють дo дiяльнocтi та ocoбиcтocтi виклaдaчa вce бiльш жopcткi, piзнoбiчнi вимoги, що спонукає пeдaгoгa змiнювaти cтpyктypy й змicт нaвчaльнoгo мaтepiaлy, фopми, мeтoди, прийоми його донесення до студентської аудиторії, poзpoбляти iнтeгpaцiйнi кypcи, iндивiдyaлiзyвaти ocвiтнi пpoгpaми, щo нeмoжливo бeз належного рівня poзвиткy його професійно важливих якостей.

 Aнaлiз ocтaннiх дocлiджeнь i публiкaцiй. Проблемі визначення та фopмyвaння пpoфeciйних якocтeй мaйбyтньoгo педагога пpиcвячeнi теоретико-емпіричні дослідження широкого кола як зapyбiжних, так і вiтчизняних науковців, які передусім зробили акцент на розкритті психологічних особливостей пpoфeciйнo-пeдaгoгiчнoї дiяльнocтi, вивчeнні її cyтності, структурної організації (A.М. Бoгyш, I.A. Зязюн, В.А. Крутецький, Н.В. Кyзьмiнa, Д.Ф. Нiкoлeнкo, В.O. Cлacтьoнiн й ін.), дослідженні пcихoлoгiї ocoбиcтocтi педагога (Г.O. Бaлл, І.Д. Бех, В.В. Paдyл, P.I. Хмeлюк та ін.), оптимізації й iнтeнcифiкaцiї його пiдгoтoвки у вищому навчальному закладі (В.I. Acтaхoвa, I.O. Зимняя, C.Ю. Нiкoлaєвa, В.Л. Cкaлкiн та ін.) тощо. В межах зазначених вище напрямків наукового дослідження висвітлено уявлення про професійно важливі якості й специфіку їх розвитку переважно у студентів-майбутніх учителів середніх загальноосвітніх закладів, а також працюючих педагогів. Натомість питaння щoдo вивчeння пpoфeciйнo вaжливих якocтeй мaйбyтніх виклaдaчів ВНЗ є недостатньо розкритим і потребує подальшого вивчення.

 Мeтa cтaттi пoлягaє в теоретичному аналізі наукових джерел із досліджуваної проблеми та розкритті психологічних особливостей усвідомлення студентами-майбутніми педагогами професійно важливих якостей.

 Виклaд ocнoвнoгo мaтepiaлy. Як показує сьoгoдення, cyчacнe cycпiльcтвo пoтpeбyє нe вyзьких фахівців – нociїв oкpeмих виpoбничих фyнкцiй, a вceбiчнo poзвинeних coцiaльнo aктивних ocoбиcтocтeй, якi мaють фyндaмeнтaльнy нayкoвy ocвiтy, бaгaтy внyтpiшню кyльтypy. Нe дивлячиcь нa тe, щo для бyдь-якoгo представника професійної спільноти нeoбхiднi глибoкi знaння, належний рівень вихованості, для пeдaгoгiчнoї дiяльнocтi виклaдaчa ocoбливo вaжливi пpoфeciйнo знaчущi якocтi ocoбиcтocтi. 

 Розкриваючи зміст поняття “пpoфeciйнo вaжливi якocтi (ПВЯ) педагога”, варто відмітити, що в нayкoвiй лiтepaтypi icнyють piзнi дyмки щодо його тлумачення. 

 Тaк, Л.I. Цiлинкo зaзнaчaє, щo загалом пiд пpoфeciйнo вaжливими якocтями зaзвичaй poзyмiють iндивiдyaльнi якocтi cyб’єктa дiяльнocтi, якi впливaють нa eфeктивнicть дiяльнocтi й ycпiшнicть oвoлoдiння нeю [5, c. 327].

 Poзглядaючи пeдaгoгa як cyб’єктa дiяльнocтi, нayкoвцi видiляють пpoфeciйнo-пeдaгoгiчнi та особистісні якocтi, якi мoжyть бyти дyжe близькi дo здiбнocтeй. Так, представники пcихoлoгічної й педагогічної науки, oбґpyнтoвyючи пpoфecioгpaми, вдaютьcя дo визнaчeння пepeлiкy пeдaгoгiчних здiбнocтeй, щo являють coбoю cинтeз бaгaтьoх якocтeй poзyмy, пoчyттiв і вoлi ocoбиcтocтi [3]. 

 Зoкpeмa, В.А. Кpyтeцький [2] вiдoкpeмлює дидaктичнi, aкaдeмiчнi, пepцeптивнi, мoвнi, opгaнiзaтopcькi, aвтopитapнi, кoмyнiкaтивнi здiбнocтi, a тaкoж пeдaгoгiчнy yявy та здiбнicть дo poзпoдiлy yвaги. 

 O.I. Щepбaкoв [6] дo нaйвaжливiших пeдaгoгiчних здiбнocтeй вiднocить дидaктичнi, кoнcтpyктивнi, пepцeптивнi, eкcпpecивнi, кoмyнiкaтивнi й opгaнiзaтopcькi здiбнocтi.

 На думку С.О. Сисоєвої [4], до нaйвaжливiших pиc пeдaгoгiчнoї кpeaтивнocтi належать виcoкий piвeнь coцiaльнoї i мopaльнoї cвiдoмocтi, пoшyкoвo-пpoблeмний cтиль миcлeння, poзвинeнi iнтeлeктyaльнo-лoгiчнi здiбнocтi (вмiння aнaлiзyвaти, oбґpyнтoвyвaти, пoяcнювaти, видiляти гoлoвнe тoщo), пpoблeмнe бaчeння, твopчa фaнтaзiя, poзвинeна yява, cпeцифiчнi якocтi ocoбиcтocтi (cмiливicть, гoтoвнicть дo pизикy, цiлecпpямoвaнicть, дoпитливicть, caмocтiйнicть, нaпoлeгливicть, eнтyзiaзм), cпeцифiчнi вeдyчi мoтиви (нeoбхiднicть peaлiзyвaти cвoє “Я”, бaжaння бyти визнaним), твopчий iнтepec, зaхoплeнicть твopчим пpoцecoм, пpaгнeння дocягти нaйбiльшoї peзyльтaтивнocтi в кoнкpeтних yмoвaх пpaцi), кoмyнiкaтивнi здiбнocтi, здaтнicть дo caмoyпpaвлiння, виcoкий piвeнь зaгaльнoї та мopaльнoї кyльтypи. 

 Cepeд чиcлeнних дocлiджeнь нa ocoбливy yвaгy зacлyгoвyє й пpaця I.O. Зимньoї “Пeдaгoгiчнa пcихoлoгiя”, якa cлyшнo зayвaжyє, щo пpoфeciйнi хapaктepиcтики пeдaгoгa як cyб’єктa пeдaгoгiчнoї дiяльнocтi виявляютьcя в їх cyкyпнocтi, ocкiльки пeдaгoг як ocoбиcтicть, aктивний cyб’єкт пeдaгoгiчнoгo взaємoдiї – цe цiлicнa cклaднa cиcтeмa [1, c. 159].

 Відтак, зважаючи нa окреслені вище тeopeтичнi викладки, нами було проведено дocлiджeння, cпpямoвaнe нa розкриття психологічних особливостей усвідомлення майбутніми викладачами пpoфeciйнo вaжливих якocтeй пeдaгoгa. Опитуванням було охоплено студентів V курсу природничого факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. 

 Так, як показали результати емпіричного дослідження, переважна більшість юнаків iдeaльним виклaдaчeм вважають нacaмпepeд гарного знaвця нaвчaльнoгo пpeдмeту та вiдпoвiднoї гaлyзi нayки, який є чуйною, чecнoю, cпpaвeдливoю людиною, що відрізняється пeдaгoгiчним тaктoм (див. табл. №1). 

Тaблиця №1

Особливості усвідомлення майбутніми педагогами пpoфeciйнo вaжливих якocтей виклaдaчa

 Отже, як видно з табл. №1, 27% студентів цінують у викладачеві людяність, що проявляється в його чуйності, доброзичливості, щирості. Цi pиcи пeдaгoгa, на думку студентської молоді, зacнoвaнi нa його гумaнiзмi та любoвi дo своїх вихованців, cтвopeннi cпpиятливих умoв для пoзитивнoгo eмoцiйнoгo нacтpoю у стінах ВНЗ, умiннi вчacнo й нaлeжнoю мipoю нaдaвати нeoбхiдну психологічну дoпoмoгу.

 24% студентів вважають, що важливою професійно значущою якістю викладача є високий рівень володіння ним навчальним матеріалом. За словами досліджуваних, педагог мaє бути poзвинeнoю людинoю, якa opiєнтуєтьcя у виpi cучacнoї iнфopмaцiї. Уcпiшнo нaвчaє та вихoвує тoй наставник, який прекрасно знaє cвiй пpeдмeт. Кpiм тoгo, виклaдaч пoвинeн бути дoбpe обізнаним у cумiжних диcциплiнaх, щo cпpиятимe глибшoму poзкpиттю зв’язкiв мiж пpeдмe¬тaми, явищaми й пpoцecaми peaльнoгo cвiту, фopмувaнню вceбiчнo poзвинeнoгo фaхiвця. 

 Не менш важливим у роботі педагога є його почуття гумору, зa дoпoмoгoю якoгo мoжнa влaднaти будь-який кoнфлiкт тa збepeгти гapнi вiднocини. 20% респондентів зауважують, що гумop мoжe виcтупaти як зaciб зняття пcихoлoгiчнoї нaпpуги, пcихoлoгiчнoї poзpядки, cтвopeння твopчoгo caмoпoчуття i, в кiнцeвoму pахунку, cпpиятимe eфeктивнocтi навчально-професійної дiяльнocтi. 

 Справедливість – це та якість, котра, як відмічає 13% опитаних, пoвиннa бути пocтiйнoю у взaєминaх викладача зі cтудeнтaми. Пeдaгoг мoжe мaти влacнi cимпaтiї й aнтипaтiї, aлe вoни нe пoвиннi пoзнaчaтиcя нa якocтi йoгo poбoти зi cтудeнтською аудиторією, перш за все при оцінюванні знань кожної особистості.

 Досить важливою якістю в професійній діяльності викладача ВНЗ є його комунікабельність. За словами 10% досліджуваних, ця людина повинна вмiти нaлaгoджувaти кoнтaкти, бути здaтною дo кoнcтpуктивнoгo cпiлкувaння з iншими людьми, передусім студентами.

 6% юнаків звернули увагу на таку ПВЯ педагога, як його зовнішній вигляд. Як відмічають майбутні представники педагогічної спільноти, викладач пoвинeн oдягaтиcя eлeгaнтнo, з уpaхувaнням вимoг мoди, нe дoвoдячи кoмпoнeнти зoвнiшньoгo вигляду дo кpaйнoщiв. Йoгo oдяг мaє бути зpучним для викoнaння нeoбхiдних пeдaгoгiчних oпepaцiй: пиcaти пo дoшцi, пpaцювaти з дeмoнcтpaцiйними мaтepiaлaми, нaхилятиcя, хoдити мiж pядaми пapт тoщo. Кoлip, фaктуpa, біжутерія тaкoж мaють пiдкpecлювaти пpocтoту, eлeгaнтнicть. Вce цe пoзитивнo впливaє нa eмoцiйний нacтpiй студентської молоді, диcциплiнує її, cпpияє фopмувaнню вiдчуття мipи, виробленню смаку.

 На жаль, на останньому місці в загальному рейтингу професійно значущих якостей викладача виявилась його творчість. Лише 2% опитаних гідно оцінили її роль у діяльності науково-педагогічного працівника вишу. На думку студентів, це зумовлено тим, щo сьогодні дo викладання навчальних дисциплін пред’являютьcя cувopi вимoги як із боку мiнicтepcтвa ocвiти, так із боку aдмiнicтpaцiї нaвчaльнoгo зaклaду, а тoму пeдaгoг, задовольняючи ці запити, досить часто нe мoжe в пoвнiй мipi пpoявити власну твopчу ініціативу, iндивiдуaльнicть, які виявляютьcя в нeпoвтopнoму, caмoбутньoму cпocoбi здiйcнeння пeдaгoгiчнoї дiяльнocтi, розкритті йoгo твopчoгo пoтeнцiaлу.

 Дані, отримані за допомогою вищезазначеного опитування, підтверджені й результатами ще одного опитування, в якому студентам бyлo зaпpoпoнoвaнo виoкpeмити пpoфeciйнo вaжливi якocтi, котрi нeoбхiднi для викoнaння пeдaгoгiчнoї дiяльнocтi y вищoмy нaвчaльнoмy зaклaдi, тa oцiнити їх зa дecятибaльнoю шкaлoю. Зa дoпoмoгoю eкcпepтних oцiнoк і cтaтиcтичнoї oбpoбки дaних бyлo виявлeнo наступні результати:

Тaблиця №2

Особливості усвідомлення студентами професійно важливих якостей викладача вищого навчального закладу

 З даних, нaвeдeних y тaбл. №2, видно, щo для майбутніх фахівців нaйвaжливiшими зa cтyпeнeм (paнгoм) знaчyщocтi є насамперед iнтeлeктyaльнi, мopaльнi якocтi, що свідчить про співпадання результатів обох опитувань. Різниця полягає лише в доповненні другого списку такими ПВЯ, як пcихoфiзичнi влacтивocтi, особливості розвитку пізнавальної (уваги, спостережливості, пам’яті), емoцiйнo-вoльoвої сфер, мoтивaцiйнi ocoбливocтi, poзвинeнa peфлeкciя, без яких, за словами студентів, неможлива успішна, ефективна діяльність представників педагогічної спільноти вищої школи. Цей факт є свідченням того, що вимoги дo викладача з боку студентів зростають, хoчa вони самі нe зaвжди вipнo, чітко тpaктyють cмиcлoвe знaчeння дeяких пepepaхoвyвaних ними хapaктepиcтик (нaпpиклaд, “cпpaвeдливicть” для юнаків чacтo oзнaчaє “пoблaжливicть”).

 Виcнoвки. Таким чином, як показали результати проведеного нами дослідження, сучасна студентська молодь під час навчання у вищому навчальному закладі перш за все орієнтується на професійні (академічні, дидактичні) здібності викладача, не зволікаючи при цьому його особистісними якостями, які займають перші рангові місця в складній структурі професійно важливих якостей педагога. 

 Знaння пpoфeciйнo знaчyщих якocтeй cyчacнoгo викладача, їх poлі в його дiяльнocтi cпpияє розвитку пpaгнeння кoжнoгo пeдaгoгa дo вдocкoнaлeння цих якocтeй, щo в кiнцeвoмy рахунку пpизвoдить дo якicних змiн у його нayкoвo-пeдaгoгiчній poбoті. 

Література:

1. Зимняя И.A. Пeдaгoгичecкaя пcихoлoгия: yчeбник для вyзoв / И.A. Зимняя. – Мocквa: Лoгoc, 2000. – 384 c.

2. Крутецкий В.А. Психология обучения и воспитания школьников / В.А. Крутецкий. – М.: Просвещение, 1976. – 303 с.

3. Никитин A.В. Квaлификaциoнныe хapaктepиcтики cпeциaлиcтoв c выcшим oбpaзoвaниeм / A.В. Никитин, Л.И. Poмaнкoвa. – М.: Выcшaя шкoлa, 1981. – 357 c.

4. Cиcoєвa C.O. Пiдгoтoвкa вчитeля дo фopмyвaння твopчoї ocoбиcтocтi yчня / C.O. Cиcoєвa. – К.: Aкaдeмвидaв, 1996. – 406 c.

5. Цiлинкo Л.I. Ocoбливocтi пpoфeciйнo-пcихoлoгiчнoї пiдгoтoвки пpaцiвникiв cпeцiaльних пiдpoздiлiв мiлiцiї “Coкiл”, “Бepкyт” / Л.I. Цiлинкo // Зб. нayк. пp. Iн-тyту пcихoлoгiї iм. Г.C. Кocтюкa AПН Укpaїни / [зa peд. C.Д. Мaкcимeнкa]. – Київ, 2006. – Т.VIII. – Ч. 8. – 384 c.

6. Щербаков А.И. Формирование личности учителя в процессе его профессиональной подготовки / А.И. Щербаков. – М.: Просвещение, 1969. – 258 с.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Стахова Ольга Олександрівна

кандидат психологічних наук, старший викладач

кафедри загальної, вікової та педагогічної психології,

Житомирський державний університет імені Івана Франка,

Україна, м. Житомир

Борисюк Тетяна Петрівна

магістрант V курсу історичного факультету,

Житомирський державний університет імені Івана Франка,

Україна, м. Житомир

 Анотація. У межах публікації розкрито психологічні особливості психічного розвитку та формування особистості підлітків, що виступають умовою формування їх Інтернет-залежності, висвітлено стадії, симптоми комп’ютерної адикції, розглянуто класифікацію Інтернет-користувачів, виявлено специфіку прояву Інтернет-залежності в учнів підліткового віку.

 Ключові слова: Інтернет-залежність, соціальні мережі, комп’ютеризація, адикція, підлітковий вік. 

 Пocтaнoвкa пpoблeми. У зв’язку зі зростаючою комп’ютеризацією українського суспільства досить актуальною стала проблема патологічного використання Інтернету. За всесвітньою статистикою, близько 50% населення зареєстровано в будь-якій соціальній мережі, а дехто навіть у декількох відразу. Переважна більшість користувачів Інтернету – молодь, яка активно звертається насамперед до послуг соціальних мереж, зокрема таких, як “Вконтакте”, “Однокласники”, “Мій світ” та ін. За результатами Інтернет-опитування серед підлітків, вони дійсно надзвичайно популярні, оскільки 96% молодих людей спілкуються в соціальних мережах. На думку вчених, кілька років тому цей показник становив усього 26%. Однак із появою в Інтернеті соціальних мереж він зріс у 4 рази, що свідчить про збільшення шансів виникнення в сучасних підлітків й юнаків залежності від комп’ютера [1, с. 25].

 Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема глобальної комп’ютеризації сучасного суспільства та її надмірного використання знайшла своє широке представлення як у працях зарубіжних, так і вітчизняних науковців, котрі вивчають різні її аспекти. Так, досліджуються особливості психічних станів комп’ютерних користувачів (І.Г. Бєлавіна,            Дж. Грохол, Т.Ю. Мітельов, Л.В. Подригало, І.В. Тютюнник й ін.), звертається увага на небезпеку надмірного користування мережею Інтернет (Ю.Д. Бабаєва, К.В. Боярова,          М.Б. Мандель, Н.В. Чудова, K. Янг та ін.), наслідки зловживання комп’ютерною інформацією ( Л.П. Гур’єва, Є.О. Мулик, О.В. Шинкаренко, О.В. Якушина й ін.), розгляд інтернет-залежності як різновиду адиктивної поведінки особистості (Б.Л. Браун, М. Холл, М.А. Шоттон та ін.). Водночас чимало представників психологічної й педагогічної науки звертаються до генезису комп’ютерної залежності та розкриття вікових особливостей психічного й особистісного розвитку людей, перш за все підлітків, які найбільше підлягають її впливу (Л.П. Бутузова, Н.Д. Гребенюк, І.С. Кон, Н.Ю. Максимова, Є.І. Петрова та ін.).

 Мета статті полягає в теоретичному аналізі наукових джерел із досліджуваної проблеми й виявленні психологічних особливостей прояву інтернет-залежності в учнів середнього шкільного віку.

 Виклад основного матеріалу. Феномен Інтернет-залежності став відомим із кінця ХХ ст. у розвинених країнах. Зокрема, в США вже в 1994 р К. Янг були проведені перші дослідження комп’ютерної залежності, що виявили поширення останньої передусім серед підлітків, вік яких є сприятливим для виникнення такої залежності. 

 З одного боку, це зумовлено тим, що мозкові структури в даному віці ще перебувають у стадії дозрівання, а отже, більш чутливі до різних зовнішніх і внутрішніх факторів. Так, дослідження науковців показали,  що в “покоління Next”, яке сидить у чатах і скайпах, атрофуються нейронні механізми, котрі відповідають за спілкування “віч-на-віч”, що сприяє появі різних технологічних залежностей [6, с. 137].

 З іншого боку, ймовірність формування Інтернет-залежності в підлітків зростає й у зв’язку з актуалізацією потреби в просторовій і територіальній автономії, недоторканності свого особистого простору, що зумовлено специфікою перехідного періоду. Відомо, що становлення особистості підлітка супроводжується процесами емансипації, які полягають у прагненні до звільнення від батьківського контролю. Це необхідна риса процесу дорослішання. Однак прагнення до автономії нерідко реалізується підлітками в девіантних формах. Саме в цьому віці зростає ризик формування різних адикцій (в тому числі й комп’ютерної), причому встановлено, що він помітно підвищується на тлі складних відносин підлітка з батьками [3, с. 59].

 Водночас, розкриваючи особливості виникнення підліткової залежності від комп’ютера, варто підкреслити, що у віці 11-15 років на перший план виходить потреба в спілкуванні з однолітками, причому в сучасних школярів з’явилися та стрімко набирають популярності нові форми комунікації один із одним – через Інтернет, що є ще однією передумовою розвитку досліджуваного феномена. При цьому різні підліткові комплекси (наприклад, пов’язані з незадоволенням своєю зовнішністю), комунікативні проблеми, типологічні властивості й риси характеру також можуть стати причиною відходу від реальності до віртуального світу [5].

 Утім, на думку Н.Ю. Максимової, для сучасних підлітків захоплення різними комп’ютерними технологіями швидше норма, а не відхилення від неї. Діяльність в Інтернет-просторі надає підлітку необмежені можливості для розширення кругозору, оволодіння новими технологіями, дозволяє знайти друзів зі схожими інтересами. Для підлітків зі схильністю до адикції Інтернет – це світ, в якому не потрібно вирішувати проблеми, нести відповідальність, дорослішати. Для них привабливість віртуального простору настільки велика, що вони прагнуть перебувати в ньому постійно [4, с. 125].

 У свою чергу, Л.М. Юр’єва та Т.Ю. Больбот, працюючи над проблемою комп’ютерної залежності, виокремили 4 стадії її формування: 1) стадія, де відсутній ризик розвитку залежності, 2) стадія захопленості, 3) стадія ризику розвитку комп’ютерної  залежності, 4) стадія наявності комп’ютерної залежності [2, с. 139].

 Відповідно, з точки зору ризику розвитку залежності, всіх Інтернет-користувачів можна поділити на 4 категорії: 

1. люди, для яких діяльність за комп’ютером носить інструментальний характер, пов’язана з необхідністю вирішення конкретного завдання – знайти потрібну інформацію, написати лист, виконати навчальну або професійну роботу;
2. люди, які отримують задоволення, відчувають позитивні емоції від роботи за комп’ютером, при цьому вона носить ситуаційний характер;
3. люди, в яких з’являється потреба в діяльності за комп’ютером. Діяльність приймає систематичний характер. Якщо людина не має постійного доступу до комп’ютера, то вона робить активні дії для усунення перешкоджаючих обставин. Зростає ризик розвитку Інтернет-залежності (по суті, це є початковим етапом формування залежності);
4. люди зі сформованою комп’ютерною залежністю, в яких потреба в діяльності за комп’ютером набирає величезної ваги в ієрархії потреб особистості. Відбуваються серйозні особистісні зміни, виражені ознаки дезадаптації [2].

 Неконтрольоване використання Інтернету несе в собі загрозу фізичному та психічному здоров’ю людини, зокрема підлітка, симптомами якої, за словами М. Орзака, є неможливість зупинитися, постійне збільшення часу перебування за комп’ютером, виникнення при цьому почуттів роздратування, спустошеності, депресивного стану тощо [1, с. 26-27].

 Відтак, зважаючи нa окреслені вище тeopeтичнi викладки, нами було проведено дocлiджeння, cпpямoвaнe нa розкриття психологічних особливостей прояву Інтернет-залежності в учнів підліткового віку. В опитуванні взяли участь учні 8-9 класів ЗОШ І-ІІІ ступенів №5 м. Коростеня Житомирської обл.

 У зв’язку з цим, звертаючись до первинних даних дослідження, отриманих на першому етапі нашої роботи за методикою “Шкала Інтернет-залежності” А.Є. Жичкіної, необхідно зазначити, що переважна більшість опитаних (57%) проявляють ознаки схильності до Інтернет-залежності. Такі школярі дуже багато часу проводять в Інтернеті, забуваючи при цьому про свої домашні справи та обов’язки. Як правило, їх спілкування з комп’ютером зводиться до пошуку розваг, насамперед ігор, використання яких займає досить багато вільного часу. 

 39% респондентів не є схильними до Інтернет-залежності. Учні цієї групи, зазвичай, звертаються до комп’ютера здебільшого з метою підготовки до навчальних занять у школі, шукаючи необхідну інформацію, наприклад, для розробки презентацій, написання повідомлень тощо.

 У 4% досліджуваних яскраво виражена Інтернет-залежність, яка негативно позначається на психічному здоров’ї цих підлітків. Для них характерна слабка адаптація, низька емоційна стійкість, що проявляється в постійній зміні настрою, почуття страху й пригніченості, відчуття одноманітності та сірості життя через втрату Інтернету. 

 Дані, отримані за допомогою окресленої вище методики, доповнені й результатами опитування за методикою “Сприйняття Інтернету” О.А. Щепіліної. Вдаючись до їх інтерпретації, необхідно наголосити, на нашу думку, перш за все на суттєвих особливостях звернення школярів до інформаційного простору.

 Так, як показало діагностування, 42% підлітків відрізняються середнім, 32% – низьким рівнями належності до Інтернет-субкультури. Натомість 36% опитаних притаманний її високий рівень, що характеризує даних учнів як Інтернет-залежних, які створюють власну субкультуру чи субспільноту, котра формується технологічними системами. Головним елементом такої спільноти є простір спілкування – мережа Інтернету.

 Водночас Інтернет як спосіб спілкування сприймають на високому рівні 56% респондентів, на середньому – 32% та на низькому рівні – 12%. При цьому школярі, які отримали високі показники, використовують Інтернет для спілкування передусім за допомогою чатів, листування електронною поштою (e-mail). За словами даної групи підлітків, їм легше спілкуватись у кіберпросторі, оскільки там вони, презентуючи себе дещо по-іншому, ніж у реальному світі, почуваються впевненішими, сміливішими, розкутішими.

 Висновки. Таким чином, як показали результати проведеного нами дослідження, переважна більшість учнів середнього шкільного віку проявляє ознаки Інтернет-залежності, що зумовлено особливостями їх фізичного й психічного розвитку. Такі підлітки, в порівнянні з їх ровесниками, в яких відсутня яскраво виражена потреба у зверненні до комп’ютера, більш пасивні, мляві, інертні, не схильні до мобілізації зусиль, більш агресивні; самооцінка в них нижче, ніж у школярів, які перебувають на стадії захопленості, вони більш залежні від нав’язаного стилю спілкування. А тому школа, сім’я, аби попередити формування такого негативного феномена, як Інтернет-залежність, повинні проводити серед учнів середніх класів роз’яснювальну роботу щодо комп’ютерної гігієни, створювати сприятливі умови для живої взаємодії та спілкування з оточуючими – однолітками, педагогами, батьками, де б сповна розкривався внутрішній світ підлітків і відбувалися самовираження, самореалізація особистості кожного з них.

Література:

1. Боголюбська А. Залежності та шляхи їх подолання / А. Боголюбська //     Психолог. – 2007. – №41. – С. 25-28. 

2. Юрьева Л.Н. Компьютерная зависимость: формирование, диагностика, коррекция и профилактика: монография / Л.Н. Юрьева, Т.Ю. Больбот. – Днепропетровск: Пороги,    2006. – 196 с.

3. Жичкина А.Е. О возможностях психологических исследований в сети Интернет / А.Е. Жичкина //  Психологический журнал. – 2000. – №2. – С. 75-78.  

4. Максимова Н.Ю. Соціально-психологічний аспект адиктивної поведінки підлітків та молоді / Н.Ю. Максимова, С.В. Толстоухова. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2000. – 200 с. 

5. Гребенюк Н.Д. Психологічні аспекти Інтернет-залежності як форми адитивної поведінки підлітків / Н.Д. Гребенюк [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/34_NIEK_2010/ Psihologia/75186.doc.htm.

6. Петрова Е.И. Дети и компьютер / Е.И. Петрова // Философские проблемы информационных технологий и киберпространства. – 2012. – №1. – С. 133-141.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Стахова Ольга Олександрівна

кандидат психологічних наук, старший викладач

кафедри загальної, вікової та педагогічної психології,

Житомирський державний університет імені Івана Франка,

 Україна, м. Житомир

Баранчук Анастасія Вікторівна

магістрант V курсу історичного факультету,

Житомирський державний університет імені Івана Франка,

Україна, м. Житомир

 Анотація. У межах публікації розкрито сутність поняття стресостійкості та обґрунтовано її значення в професійній діяльності вчителя, висвітлено прояви, причини виникнення й способи подолання професійного стресу педагога, виявлено психологічні особливості розвитку стресостійкості в студентів-майбутніх представників педагогічної спільноти.

 Ключові слова: стресостійкість, професійний стрес, професійно важливі якості. 

 Пocтaнoвкa пpoблeми. Сучасна соціокультурна ситуація в Україні пред’являє високі вимоги до всіх аспектів освітньої діяльності, зокрема до особистості педагога. Водночас учительська професія, виступаючи однією з найбільш інтелектуально та емоційно напружених видів професійної діяльності, несе в собі безліч факторів, які здатні призвести до деформації особистості педагога. Одним із таких факторів є професійний стрес вчителя, який негативно позначається на ефективності його педагогічної діяльності. Саме тому однією з професійно важливих якостей особистості представника педагогічної спільноти має бути його здатність чинити опір стресовим ситуаціям, або стресостійкість. 

 Аналіз останніх досліджень і публікацій. Інтерес до вивчення стресостійкості набуває особливої значущості у зв’язку з усе зростаючим стресогенним характером педагогічної діяльності, зумовленим зміною соціальних стереотипів, соціальним замовленням щодо навчання й виховання молодого покоління з урахуванням нових стратегій розвитку суспільства, підвищеною конкуренцією. У зарубіжній психології, насамперед російській, вивченням такого феномена, як стресостійкість, займались Л.М. Аболін, Є.П. Ільїн, А.К. Маркова, Л.М. Мітіна, С.В Суботін, О.І. Щербаков та ін. На сьогоднішній день у вітчизняній психологічній науці налічується обмежена кількість робіт, присвячених дослідженню даної проблеми. Зокрема, вивченням стресостійкості як професійно важливої якості педагога займалися В.Ф. Калошин, В.М. Корольчук, В.М. Крайнюк й ін.

 Мета статті полягає в теоретичному аналізі наукових джерел із досліджуваної проблеми та виявленні психологічних особливостей розвитку стресостійкості як професійно значущої риси особистості майбутнього педагога.

 Виклад основного матеріалу. Розкриваючи сутність центрального поняття нашого дослідження, варто зауважити, що під стресостійкістю розуміють сукупність особистісних якостей, які дозволяють людині переносити значні інтелектуальні, вольові й емоційні навантаження та перевантаження, зумовлені особливостями професійної діяльності без особливих шкідливих наслідків для цієї діяльності, оточуючих і свого здоров’я [3].

 Стресостійкість педагога є однією з тих якостей, від якої залежить не лише успішність оволодіння професійною діяльністю, посилення продуктивності освітнього процесу, а й самореалізація педагога як особистості. Провідна роль у системі протидії стресу у вчителів-майстрів своєї справи належить адаптації, яка полягає в ефективному вирішенні педагогічних проблемних ситуацій і завдань. В цілому ж можна говорити про те, що стресостійкість педагога проявляється в умінні долати емоційне напруження, придушувати негативні прояви в поведінці, викликані стресовими ситуаціями, проявляти витримку і такт [2, c. 118-123].

 Утім, як показують численні дослідження з диференціальної психофізіології, здатність чинити опір стресу залежить від чинників, що є однаково значущими для всіх педагогів незалежно від рівня їх професіоналізму – сили нервової системи та рівня тривожності. Адже не секрет, що більш стійкими до стресу є особи з сильною нервовою системою й низьким рівнем тривожності [6].

 Є.П. Ільїн, працюючи над проблемою стресостійкості педагога, пов’язав появу стресу у вчителів з наступними факторами: 1) сприйняття та осмислення одночасних комунікацій різноманітного характеру, 2) специфіка поведінки й ставлення учнів, 3) постійна зміна ситуацій у процесі діяльності та спілкування, 4) взаємодія з різними соціальними групами (учнями, батьками) з приводу успішності й поведінки школярів [1. с. 293]. 

 Крім того, до інших причин розвитку професійного стресу педагога також можна віднести і наявність високої особистої відповідальності за якість навчально-виховного процесу, організаційні недоліки та активно мінливі вимоги різних освітніх реформ і нововведень, які вимагають від учителів постійного освоєння нових видів діяльності в максимально стислі терміни.

 Характеризуючи прояви професійного стресу педагогів, слід відмітити, що вони численні й різноманітні. 

 Так, до основних із них належить фрустрація, яка виражається в постійному незадоволенні, розчаруванні та роздратуванні вчителя, котрі супроводжуються його невпевненістю в собі, емоційним напруженням, постійним занепокоєнням, заклопотаністю й нервозністю, що є ознакою професійної деформації педагога. Такий учитель із високою особистісною тривожністю володіє більш низькою самооцінкою та, захищаючи себе від несприятливих умов довкілля, досить часто вдається до авторитарного стилю викладання, проявляючи при цьому власну озлобленість й агресію як фізично, так і вербально. 

 Водночас серед проявів професійного стресу педагога виокремлюють загальне нездужання, депресію, хронічну втому, втрату сну, які можуть призвести до “емоційного вигоряння” особистості фахівця – особливого фізичного, емоційного та розумового виснаження вчителя. Вищеописані прояви не тільки погіршують загальний стан здоров’я педагога і його професіоналізм, а й значною мірою знижують ефективність педагогічної діяльності, виступаючи не найкращим прикладом для наслідування поведінки свого наставника дітьми [4].

 Сьогодні існує досить багато способів подолання професійного стресу педагога, до яких належать соціальна підтримка, різноманітні тренінги, психотехнічні ігри та вправи тощо. Проте всі вони в-основному спрямовані на зняття наслідків стресу. Пріоритетом же має бути формування стресостійкості педагога, особливо майбутнього педагога під час його навчання у ВНЗ, яка забезпечить мінімізацію окреслених вище наслідків. При цьому, як зазначають науковці, основною психологічною умовою формування стресостійкості майбутнього вчителя повинен бути розвиток його позитивного ставлення до себе, до педагогічної діяльності та її учасників. Педагог, що володіє позитивною й адекватної самооцінкою, здатний впоратися з різними стресовими ситуаціями, пов’язаними з професійною діяльністю. У представників педагогічної спільноти, які позитивно сприймають себе, підвищується впевненість у власних силах, проявляється прагнення до активного саморозвитку та самореалізації, що підвищує ефективність їх професійної діяльності, в той час як учителі з низькою самооцінкою, зіткнувшись із різноманітними проблемами, сприймають навколишній світ через призму своїх переживань і тривог, вдаються до авторитарного стилю, що негативно позначається на ефективності їх педагогічної діяльності [5, c. 265-268].

 Відтак, зважаючи нa окреслені вище тeopeтичнi викладки, нами було проведено дocлiджeння, cпpямoвaнe нa розкриття психологічних особливостей розвитку стресостійкості як професійно значущої якості студентів-майбутніх педагогів. В опитуванні взяли участь магістри V курсу історичного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. 

 У зв’язку з цим, звертаючись до первинних даних дослідження, отриманих за методикою Т.А. Немчина й Дж. Тейлора, що визначає схильність особистості до розвитку стресу, необхідно зазначити, що половина студентів (50%), які прагнуть опанувати педагогічним фахом, мають середній рівень схильності до розвитку стресу. Такі майбутні педагоги непогано виходять зі стресових ситуацій, які виникають у навчальному процесі вишу. Натомість несподівані, серйозні проблеми можуть призвести до нервового зриву особистості цих юнаків, вибити їх з русла. Саме тому рівень схильності до стресу респондентів даної групи знижується зі збільшенням стресових ситуацій як у повсякденному житті в цілому, так і в педагогічній діяльності зокрема.

 35% опитаних притаманний низький рівень схильності до розвитку стресу. Це вказує на те, що студенти-майбутні вчителі здатні дуже добре протистояти зовнішнім і внутрішнім стресорам як у процесі своєї професійної підготовки в університеті, так і в майбутній педагогічній діяльності. Енергія та ресурси цих досліджуваних не витрачаються на боротьбу з негативними психологічними станами, що виникають в процесі стресу, а тому професійна діяльність є набагато ефективнішою й продуктивнішою.

 15% студентів мають високий рівень схильності до розвитку стресу. Це означає, що в процесі педагогічної діяльності таких учителів може вивести з себе навіть сама безневинна деталь. Через це професійна діяльність у такому негативному, перш за все емоційному, стані є неефективною, що призводить до негативних результатів, перевтоми та виснаження як педагога, так і його учнів. 

 Дані, отримані за методикою Т.А. Немчина та Дж. Тейлора, підтверджені й результатами тесту на визначення стресостійкості особистості, які відображені на мал. 1. 

Мал. 1. Рівні стресостійкості майбутніх педагогів

 Отже, як видно з мал. 1, 53% майбутніх фахівців мають середній рівень стресостійкості. Це свідчить про те, що ці юнаки готові до виникнення стресових ситуацій у своїй роботі, але тільки не глобальних і не миттєвих. Дані студенти в міру частого повторення приблизно схожих за змістом напружених ситуацій звикають до них і починають реагувати на стреси спокійніше.

 32% респондентів мають високий рівень стресостійкості, що вказує на те, що стресом для них є тільки найважчі події, котрі переважно пов’язані з життєвими труднощами, які стосуються їх самих або близьких. Зі стресовими ситуаціями, що виникають під час підготовки до професійної діяльності, майбутні фахівці легко справляються, що позитивно позначається на їх навчанні та вихованні у ВНЗ, а отже, швидше за все, й визначатиме успіх їх професійної діяльності в подальшому.

 Для 15% опитаних характерним є низький рівень стресостійкості. Це означає, що будь-яка несприятлива зовнішня подія або навіть натяк на її можливість для них – стрес. Систематичні стресові ситуації, які в майбутньому траплятимуться в процесі професійної діяльності цієї студентської молоді, можуть призвести до хронічної емоційної напруги, перевтоми, а тому важливою умовою підготовки майбутніх представників педагогічної спільноти окресленої групи до учительської роботи є завчасний розвиток у собі такої професійно важливої якості, як стресостійкості.

 Висновки. Таким чином, як показали результати проведеного нами дослідження, переважна більшість студентів-магістрів відрізняється середнім рівнем стресостійкості, що свідчить про необхідність цілеспрямованого підвищення рівня розвитку цієї якості ще в стінах ВНЗ. Цьому сприяє на заняттях аналіз можливих проблемних ситуацій, які можуть виникнути в майбутній професійній діяльності педагога, обговорення шляхів виходу з них, залучення студентів до різноманітних виробничих практик, котрі виступають першим місцем перевірки набутих студентом знань, умінь, навичок, розвиток таких рис характеру студентської молоді, як стійкості, активності, співпереживання, витримки тощо, без яких неможливим є успішне виконання майбутніми фахівцями своїх професійних обов’язків, зокрема в складних ситуаціях педагогічної взаємодії. Належний рівень стресостійкості як однієї з провідних професійно важливих якостей майбутнього педагога дозволить йому зберегти фізичне та психічне здоров’я, запобігти “емоційному вигорянню”, що підвищить результативність і якість виконання роботи. Адже тільки щасливий педагог здатний виховати щасливого учня.

Література:

1. Ильин Е.П. Психология для педагогов / Е.П. Ильин. – М.: Флинта, 2012. – С. 273-335.

2. Калошин В.Ф. Стрес у педагогічній діяльності / В.Ф. Калошин // Конфлікти: сутність і подолання. – Х., 2008. – С. 107-220.

3. Корольчук В.М. Стресостійкість і адаптивний потенціал особистості в стресогенних умовах / В.М. Корольчук. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vchdpu/psy/2010_82_1/korolchuk.pdf

4. Корольчук М.С. Психофізіологічні засади дослідження стресостійкості особистості / М.С. Корольчук. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/ Soc_Gum/Vchdpu/psy/2011_94/Korol1.pdf

5. Крайнюк В.М. Психологія стресостійкості особистості: монографія / В.М. Крайнюк. – К.: Ніка-Центр, 2007. – 432 с.

6. Митина Л.М. Психология профессионального развития учителя / Л.М. Митина. – М.: Флинта, 2008. – 200 с.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Федорова Зоряна  Іванівна

ВДПУ  ім. М. Коцюбинського

Вінниця

 Анотація: У статті розглядаються питання стосовно загальної характеристики граматичної компетенції, цілей її формування в учнів середніх загальноосвітніх школах, етапів формування граматичної компетенції, вправ для формування граматичної компетенції.

 Ключові слова: граматична компетенція, етапи, вправи, засоби.

 Зміст наукової роботи. Одним із пріоритетних завдань, які стоять перед сучасною освітою, є формування ключових компетенцій навчання. У вивченні іноземної мови найбільш актуальною є формування комунікативної компетенції. Вивчення складових комунікативної компетенції показує, що вона включає в себе лінгвістичну компетенцію, однією із ключових компонентів якої є граматична компетенція.

 Вивченням граматичної компетенції займалось багато учених (О.Вєтохов, Г.Воронцова, Р.Мартинова, Н.Скляренко, В.Цетлин та ін.), дослідження яких були присвячені визначенню змісту навчання граматичного матеріалу й пошуку ефективних методів викладання. Над питанням формування компетенції працювали такі вчені: Ю.Павлов, П.Сисоєв, С.Ніколаєва, В.Сафонова, A.Hirsh та ін. Цей вид компетенції, як зазначає П.Сисоєв, дає змогу тим, хто нею користується, почувати себе практично на рівні з носіями мови [3, c.9], що є кроком до адекватного володіння іноземною мовою, тобто здатністю оперувати вивченою мовою в повсякденних ситуаціях на рівні, максимально наближеному до рівня носіїв мови. 

 Граматична компетенція – це вміння грамотно будувати словосполучення і речення, правильно використовувати і узгоджувати часи, а також знання частин мови і того, як будуються речення різних типів [4, с.33]. Характерними особливостями граматичної компетенції виокремлюють такі: здатність розуміти й виражати значення, продукуючи й розпізнаючи правильно оформлені, згідно з цими принципами, фрази й речення (що є протилежним заучуванню та відтворенню їх стійких формул) [2, c.112]; неусвідомлене вживання граматичних форм рідної та іноземної мови, згідно з законами і нормами граматики (рід,число, відмінок тощо), чуття граматичної форми, наявність корекційних навичок щодо правильності вживання граматичних форм: внутрішнє невербалізоване  знання граматичної системи мови, знання морфологічної й синтаксичної системи мови (типології форм), а також набору правил. Як зазначає О.Вовк, граматична компетенція забезпечує системне знання лексичного, морфологічного, синтаксичного, фонетичного та орфографічного аспектів мови для побудови осмислених і зв’язних висловлювань; володіння граматичними поняттями, а також засобами вираження граматичних категорій; навички і вміння адекватно використовувати граматичні явища в мовленнєвій діяльності в різноманітних ситуаціях спілкування для розв’язання мовленнєво-розумових проблемних завдань [ 1, с.6] . Отже, граматична компетенція - це наявність у майбутнього спеціаліста відповідних знань, умінь, навичок, особистісних якостей, які можна подати у вигляді конструкта таких компонентів: мотиваційного, гностичного, діяльнісного та особистісного. Основними компонентами граматичної компетенції є такі:

• граматичні навички: 1) репродуктивні (навички говоріння й письма), 2) рецептивні (навички аудіювання й читання); характеризуються такими ознаками , як автоматизованість, гнучкість і стійкість та поетапна сформованість);
• граматичні знання;
• граматична усвідомленість [ 5, с.75].

 Для формувань граматичної компетенції використовують вправи. Для ефективного засвоєння граматичної компетенції, потрібна раціональна система вправ, яка має забезпечити: підбір необхідних вправ, що відповідають характеру навички чи вміння; визначення необхідної послідовності вправ; розташування навчального процесу та співвідношення його компонентів; систематичність і регулярність виконання вправ; взаємозв’язок різних видів мовленнєвої діяльності [5, c.75].  Щоб підібрати необхідні вправи, слід визначити типи й види вправ за певними критеріями. Отже, для формування граматичної компетенції використовують такі основні типи вправ:

 1. Спрямовані на прийом або видачу інформації:

• рецептивні – вправи на впізнання, диференціацію, ідентифікацію, вибір за контекстом;
• репродуктивні – студент відтворює повністю або із змінами слово, речення, текст;
• рецептивно-репродуктивні – вправи на імітацію, підстановку, трансформацію, завершення поданого матеріалу;
• продуктивні – студент самостійно створює висловлювання різних рівнів )усні, писемні);
• рецептивно-продуктивні – студент спочатку сприймає , а потім репродукує інформацію повністю або частково.

 2. Спрямовані на комунікативність:

• комунікативні – спеціально організована форма спілкування, коли студент реалізує акт іноземною мовою, що вивчається;
• умовно-комунікативні – передбачається в мовленнєвій діяльності студентів у ситуативних умовах;
• деякі не комунікативні вправи різних видів  - вправи, де студенти виконують дії з мовним матеріалом поза ситуацією мовлення, зосереджуючи увагу лише на форму.  

 Паралельно з основними видами вправ для формування граматичної компетенції потрібно обов’язково використовувати додаткові типи вправ: за характером виконання: усні й письмові; за участю рідної мови: одномовні та двомовні; за функцією в навчальному процесі: тренувальні чи контрольні; за місцем виконання: класні, домашні, лабораторні. 

 Мовцю із сформованою мовною компетенцією будуть притаманні такі загальномовні вміння й навички, що безпосередньо стосуються виявлення граматичної компетенції, а саме: 

1. вибрати синтаксичні структури, які відповідають комунікативним намірам; 
2. прогнозувати синтаксичні схеми висловлювання (забезпечує нормальний темп і автоматизм у мовленні, зводячи до підсвідомого й машинального акту процес конструювання цілого речення за першим словом чи початком висловлювання); 
3. подолати внутрішньомовну інтерференцію – фальшиву аналогію в утворенні й вживанні граматичних форм; 
4. пов’язувати речення в межах над фразових єдностей (здатність граматично узгоджувати члени речення, узгоджувати їх форми в часі, вживати синтаксичні синонімічні структури);
5. узагальнювати граматичні поняття; 
6. володіти засобами вираження зв’язків і відношень між фразами й лексемами висловлювання, тобто «знання граматичної структури мови», оскільки воно відображає рівень засвоєння граматичних засобів іноземної мови для вираження концептуальної і мовної картини світу;
7. автоматично «зчитувати» граматичні риси [5, c.76].

 Отже, для ефективного формування всіх складових граматичної компетентності під час вивчення іноземної мови важливо орієнтуватися на закономірності, принципи та правила засвоєння теоретичних знань, аспекти організації знань у мисленні й пам’яті людини, застосувати методи та прийоми розвитку пізнавальних здібностей учнів. Загалом, ми можемо зазначити, що формування мовленнєвих умінь неможливе без оволодіння мовним граматичним матеріалом.

Література:

1. Джерело1 

Вовк О.І. Сучасна стратегія формування англомовної граматичної компетенції у студентів-філологів / О.І. Вовк // Психолого-педагогічні проблеми сільської школи. - 2008. - № 27. - С. 5-10. 

2. Джерело 2

Загальноєвропейські рекомендації з мовної освіти: вивчення, викладання, оцінювання/ наук. ред. укр. Видання доктор пед. наук, проф. С.Ю. Ніколаєва; пер. з англ. О.М. Шерстюк. – К.: Ленвіт, 2003 – С. 273, C.112-113.

3. Джерело3 

Сысоев П.В. Культурное самоопределение личности в контексте диалога культур: [монография]/ П.В. Сысоев. – Тамбов: ТГУ им. Державина, 2001 – 145 с.

4. Джерело 4

Стеченко Т.О. Формування професійно орієнтованої англомовної граматичної компетенції майбутніх філологів: дис. канд. пед. наук:13.00.02/ Т.О. Стеченко. – К., 2004. – 200 с.

5. Джерело 5

Тригуб  І.П. Формування граматичної компетенції у студентів ВНЗ у процесі вивчення англійської мови/ І.П. Тригуб // Науковий вісник міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Філологія. – 2014. – №10. – С.74-77.

6. Джерело 6

Hirsh A.D. The Dictionary of Cultural Literacy: What Every American Needs to Know/ A.D. Hirsh. – Boston, 1998. – 619 p.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Сергієнко Людмила Григорівна,

кандидат педагогічних наук, доцент,

індустріальний інститут державного вищого

навчального закладу «Донецький національний

технічний університет», м. Покровськ, Україна

 Анотація: У даній статті наведена спроба привернути увагу до поліпшення гуманітаризації вищої технічної освіти, яка є певною дидактичною проблемою сьогодення.

 Гуманітаризація вищої технічної освіти уявляє собою один із засобів активізації людського фактору. До системи характеристик людського фактору відносяться також і діяльність, свідомість, особистість. Як за своїм походженням, так і згідно своєму функціонуванню вони уявляють собою надіндивідуальну реальність, або матеріальність.

 Ключові слова: дидактика, технічна освіта, проблема гуманітаризації.

 Проблема гуманітаризації технічної освіти не є новою. Останнім часом вона досить широко дискутується, їй присвячуються спеціальні наукові дослідження, в дослідному порядку програми гуманітаризації вводяться в навчальні плани ряду вузів. Але завдання цієї статті бачиться не в підведенні підсумків цієї роботи, а в обговоренні проблеми як такої. Постановка проблеми гуманітаризації технічної освіти стає зараз все більш осмисленою і актуальною. Тому необхідно з'ясувати основи даної проблеми і повноту вимог, яким повинен відповідати сучасний конкурентоспроможний випускник вузу. 

 Основна частина. Гуманітаризація вищої технічної освіти - проблема, що висувається сьогодні на порядок денний самим життям, завданнями прискорення соціально-економічного розвитку країни і підготовки фахівців, які будуть здатні керуватися у своїй професійній діяльності довготривалими перспективами. До теперішнього часу система навчання (відповідно до її теоретичної моделі) вищих навчальних закладів була спрямована значною мірою на формування "інструментальних" можливостей інженерів, конструкторів, технологів, тобто на вироблення у них конкретних умінь і навичок, навчання методам і способам рішення технічних завдань. Сама ж людина, як суб'єкт і учасник науково-технічної діяльності, загальнометодологічні, дидактичні, філософські, психологічні аспекти останньої і її широкий соціальний і культурний контекст, нерідко залишалися при цьому на другому плані. Проте, нині вперед висуваються вимоги, пов'язані з активізацією і усвідомленням ролі людського чинника - а, певно, і гуманітарних проблем науково-технічного прогресу - в усіх сферах життя нашого суспільства. Сьогодні потрібний теоретичний пошук, серйозна, глибока розмова про ці проблеми, про концептуальні основи сучасної дидактичної моделі навчального процесу, обговорення з усіма "зацікавленими сторонами" - не лише педагогами, але й інженерами, представниками природничих і технічних наук, філософами, психологами, соціологами тощо. 

 Чим же, на наш погляд, викликана необхідність гуманітаризації технічної освіти? Ця проблема, так само як і проблема підвищення суворості, формалізації, в тому числі і математизації освіти (гуманітарного також), безпосередньо пов'язана з появою, останнім часом, процесом інтеграції суспільних, природних і технічних наук. І хоча інтеграція йде все більш інтенсивно, вона мало позначається на вузівській практиці, що викликає заклопотаність багатьох з тих, хто має справу з молодими фахівцями. Найбільш проникливі вчені ставили питання про гуманітаризацію навчання у ВНЗ досить давно, передбачаючи негативні наслідки поглиблення диференціації науки, за якою слідувала вища школа. Посилювало становище і те, що наука не тільки диференцюювалась, що саме по собі природно і необхідно, але поряд з цим стала ділитися на фундаментальну і галузеву, що також позначилося на системі освіти в цілому. Тим часом, досить очевидно, що будь-яка освіта повинна бути фундаментальною. Лише вона дає можливість згодом вчитися самостійно, що є одним з основних принципів Болонського процесу. Термін «галузева освіта» - суперечливий. Освіта повинна давати фундаментальні знання, а не технічні прийоми вирішення прикладних проблем і завдань. Тільки знання основ науки може зробити людину «універсальним вирішувачем проблем», забезпечити свободу переходу від однієї проблеми до іншої - як в межах однієї науки, так і на стику декількох наук або науки і техніки. 

 Неважко навести деякі приклади, які показують, що гуманітарна наука являє собою невід'ємну частину «Науки» як такої. Загальновідомо, що витоки теорії відносності, принципи додатковості та невизначеності лежать в філософських і психологічних дослідженнях свідомості. На семінарі з психофізики Г.Гельмгольца, в якому брали участь студенти Планк, Герц і фон Луї, народився прототип «кванта дії» - постійної Планка. Процес асиміляції гуманітарних знань триває і зараз. Фізики, наприклад, досягають великих успіхів тоді, коли черпають ідеї з гуманітарної сфери і вирішують з їх допомогою власні проблеми.

 Можна навести приклади і іншого роду, що ілюструють вдале використання ідей фізики психологами і фізіологами. Отже, одне з найцікавіших напрямків в психології, гештальтпсихологія, продуктивно експлуатує ідею поля. До теперішнього часу обговорюється і вивчається проблема співвідношень фізичного, оптичного, феноменального, моторного і мозкового полів, робляться спроби опису їх в метричних і топологічних категоріях. Повертається з фізики в психологію поняття кванта дії тощо - число прикладів можна було б багаторазово продовжити.

 Але виникає питання - чи можна знайти якісь загальні підстави єдності науки? Тоді легше буде зрозуміти, що технічна освіта повинна мати гуманітарну компоненту в своєму змісті.

 З іншого боку, на шляху впровадження в гуманітарні дисципліни точних методів, завжди була трудність їх застосування до унікальних об'єктів дослідження. Зараз це протиріччя гостро відчувається і представниками наук про природу (наприклад, «Великий Вибух»). І якщо гуманітарії черпають досвід виявлення повторюваності у натуралістів, то останні все частіше звертаються до досвіду гуманітаріїв у вивченні унікальних подій та явищ.

 Ця робота відома і натуралістам. А. Ейнштейн писав, що він мислить у вигляді зорових образів і навіть м'язових відчуттів. В.І.Вернадський не поспішав визначати, чим жива речовина відрізняється від неживої. Н.А. Бернштейн, так само, не давав точне тлумачення живому руху. Багато психологів не поспішають з визначенням інтелекту. Відомий психолог Дж. Брунер писав, що мудрість важко визначити і ще важче досягти.

 Визначення в науці дуже важливі, але не менш важливо залишати місце проблемам. Невизначені явища коли-небудь будуть визначені, але шлях до них завжди буде лежати через побудову образу цих найскладніших явищ, через їх дослідження, детальний опис тощо. Важливою умовою успіху при цьому може бути розвиток і формування візуального, образного мислення. До цього типу мислення пора почати ставитися не як до щасливого випадку, а як до необхідного інструменту пізнання і практичної дії. Механізми творчості в усіх сферах людської діяльності пов'язані принципової спільністю. Образне мислення може розвиватися не тільки в лоні мистецтва і гуманітарних наук або на їх матеріалі. Його можна і треба розвивати на будь-якому матеріалі, але гуманітарними методами.

 Ми розглянули проблему тільки с деяких методологічних та психологічних аспектів обґрунтування необхідності гуманітаризації вищої технічної освіти. Але мається ще і загальнокультурне підґрунтя. Культура згідно визначенню – універсальна, інтегративна. Наука входить до неї в якості складової частини, в якій повинно відображатися ціле. Ю.М. Лотман вірно вказує, що «культура уявляє собою винятково важливий загальнонауковий об’єкт, причому не тільки для гуманітаріїв». Представник точних наук, фізик Е.Л. Фейнберг, обговорюючи проблему «двох культур», залишається на ґрунті теорії пізнання і не виявляє між ним відмінності: «Основою таких відмінностей є різна по масштабу роль, яку в цих сферах грають наука і культура…».

 Висновки. Необхідність гуманітаризації вищої технічної освіти сьогодні є актуальною і затребуваною темою. Якими шляхами вона буде проходити, покаже час. Тут відкривається самий широкий простір для докладання зусиль - пошуку, роздумів, експерименту.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Єрошкіна Тетяна Василівна

д.м.н.професор

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Україна, м. Дніпро

Дерев’янко Дар’я Володимирівна

аспірант

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Україна, м. Дніпро

 Анотація: У статті розглядаються, індивідуально-психологічні особливості студентів, котрі мають намір отримати професію лікаря, порівнюючи їх з індивідуально-психологічними якостями студентів-менеджерів.

 Ключові слова: індивідуально–психологічні особливості, темперамент, характер, життєві цінності студентів, рівень емпатії.

 Зміст наукової роботи. Вибір професії – один з найважливіших кроків у житті людини, адже те, наскільки професія буде відповідати здібностям і схильностям, настільки ефективно людина буде виконувати необхідні в її професії дії, що значною мірою визначатиме якість життя.

 У звя’зку з цим дуже актуальним є питання взаємозв’язку індивідуальних психологічних особливостей і формування професіоналізму особистості. Для розгляду цього взаємозв’язку необхідна діагностика індивідуально – психологічних характеристик. Вона полягає в тому, щоб визначити, якими схильностями, здібностями володіє людина, яка визначається у виборі професії; спрогнозувати ступінь впливу індивідуально–психологічних якостей на формування особистості як професіонала[1;2].

 Діагностика значущих особистісно–професійних якостей і знання особливостей і закономірностей розвитку людини як індивіда, особистості, суб’єкта діяльності та індивідуальності, є одним з центральних умов ефективної реалізації її потенціалу[4;5].

 Індивідуально–психологічні особливості – неповторна своєрідність психіки кожної людини. Індивідуальні особливості особистості яскраво виявляються в темпераменті, характері та здібностях, а також у пізнавальній, емоційній, вольовій діяльності, потребах та інших процесах.

  Наша робота присвячена дослідженню індивідуально психологічних характеристик студентів медичного профілю. Ми розглядаємо, які індивідуально-психологічні особливості переважають у студентів, котрі мають намір отримати професію лікаря, порівнюємо їх з індивідуально-психологічними якостями студентів-менеджерів. Таким чином, ми, пояснюючи необхідність наявності у студентів певних якостей і виявляючи ступінь їх вираженості, прогнозуємо успішність формування особистостей студентів як професіоналів-лікарів.

 Сфера лікарської діяльності дуже складна і багатогранна, відповідно, і вимоги до неї дуже високі. Дослідження індивідуальних особливостей студентів медичного профілю є необхідною умовою вирішення прикладних завдань щодо оптимізації навчального процесу, підвищення якості освіти, індивідуалізації та диференціації навчання.

 Концептуальна гіпотеза дослідження: існують певні характерні особливості індивідуально-психологічних характеристик студентів медичного профілю.

 Емпіричні гіпотези:

1. Виходячи з професійної спрямованості можна припустити, що у студентів медичного профілю більш значною мірою виявляються такі цінності як здоров’я, цікава робота, щастя інших, ефективність у справах, чесність, вихованість, старанність, самоконтроль.
2. Студентам медичного профілю у порівнянні зі студентами - менеджерами більш властива орієнтація на самовдосконалення, відповідальність і спрямованість на справу.
3. Рівень емпатії у майбутніх лікарів більш високий ніж у студентів – менеджерів.
4. Студенти, які планують отримати професію лікаря, відносяться переважно до соціального типу особистості, або ж риси соціального типу особистості у них виражені значною мірою.

 Методика „Ціннісні орієнтації” М.Рокича [8].

 Мета даної методики дозволяє виявити систему ціннісних орієнтацій та визначити змістовну сторону спрямованості особистості, що складає основу її відносин до навколишнього світу, до інших людей, до себе самої, основу світогляду і ядро мотивації життєвої активності, основу життєвої концепції та філософії життя.

 М.Рокич розрізняє два класи цінностей:

• термінальні – переконання у тому, що кінцевою метою індивідуального існування є здобуття права до неї прагнути;
• інструментальні – переконання у тому, що деякий образ дій чи властивість особистості є кращим у будь-якій ситуації.

 Цей розподіл відповідає традиційному розподілові на цінності-мети і цінності-засоби.

 Респондентові пред’являється два списки цінностей (по 18 у кожнім) на картках. У списках випробуваний привласнює кожній цінності ранговий номер, а картки розкладає в порядку значення. Спочатку пред’являється набір термінальних, а потім набір інструментальних цінностей.

 Методика діагностики спрямованої особистості Б.Басса [8].

 Мета даної методики дозволяє виявити вид спрямованості особистості студентів медичного профілю та здійснити порівняльній аналіз зі студентами менеджерами.

 Складається з 27 пунктів – думок по кожному з яких можливі варіанти відповідей, які відповідають трьом основним видам спрямованості особистості. За допомогою зазначеної методики виявляються наступні спрямованості: спрямованість на себе (Я); спрямованість на спілкування (С); спрямованість на справу, діло (Д).

 Дослідження рівня емпатійних тенденцій І.М.Юсупова [8] .

 Мета даної методики дозволяє виявити рівень емпатії (співпереживання), тобто вміння поставити себе на місце іншої людини і здатності до довільної емоційної чуйності на переживання інших людей. Діагностика проводиться у формі вербального тесту за допомогою бланкової методики у вигляді закритих суджень. У опитувальнику 36 тверджень, по кожному з яких випробуваний повинен оцінити, якою мірою він з ним згоден або не згоден, використовуючи 6 варіантів відповідей. У процесі обробки даних дозволяє виявити п’ять рівнів розвитку емпатії:

• дуже високий рівень емпатійності;
• високий рівень емпатійності;
• нормальний рівень емпатійності;
• низький рівень емпатійності;
• дуже низький рівень.

 Дана методика дозволяє не тільки визначити загальний рівень емпатії, але і її рівні в різних областях людського життя. Автор методики класифікує емпатію виходячи з об’єкта, до якого вона спрямована – емпатія з батьками, тваринами, людьми похилого віку, дітьми, героями художніх творів, незнайомими або малознайомими людьми.

 Тест має шкали нещирості, достовірності та психологічного захисту, які дозволяють достовірно оцінити реєстровані показники. Тест має високі показники надійності, валідності та діскрімінатівності.

 У нашій роботі ми поставили за мету вивчити взаємозв’язок індивідуальних психологічних особливостей та формування особистості професіонала. Тому нами було використано опитувальник Дж. Холланда [7] (Додаток Д), який виявляє взаємозв’язок типу особи і сфери професійної діяльності.

 Відповідно до типології особистості американського психолога Дж. Холланда, розрізняють шість психологічних типів людей: реалістичний, інтелектуальний, соціальний, конвенціальний, підприємницький, артистичний. Кожен тип характеризується певними особливостями темпераменту, характеру тощо. У зв’язку з цим певному психологічному типу особистості відповідають професії, за яких людина може сягнути найбільших успіхів. Кожному типу відповідає 14 різних професій. Це врівноважує шкали в кількісному відношенні і дозволяє здійснювати порівняння вираженості того чи іншого типу „всередині” кожного випробуваного.

 У рамках даного дослідження нами було опитано 120 осіб віком від 22 до 25 років, з них 60 студентів медичного профілю за фахом “клінічна лабораторна діагностика” Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара та 60 студентів спеціальності „менеджмент організацій і адміністрування” Дніпропетровського регіонального інституту державного управління національної академії державного управління при Президентові України. 

 Нами проведена діагностика життєвих цінностей студентів за допомогою методики „Ціннісні орієнтації” М. Рокича було виявлено систему ціннісних орієнтацій по 2 класам цінностей: термінальним та інструментальним. Із термінальних цінностей спостерігаються статистично значущі розбіжності лише за цінністю „Щастя інших” (р< 0.05), (студенти медичного профілю у середньому вважають цю цінність більш важливою у порівнянні зі студентами – менеджерами). Із інструментальних спостерігаються статистично значущі розбіжності за цінностями „Незалежність” (р< 0.01) та „Раціоналізм” (р< 0.05) – студенти медичного профілю вважають цю цінність менш важливою у порівнянні зі студентами – менеджерами. У студентів медичного профілю більш значною мірою, ніж у майбутніх менеджерів виявляються такі цінності як здоров’я, цікава робота, щастя інших, ефективність у справах, чесність, вихованість, старанність, самоконтроль хоч статистично ця різниця не підтверджується.

 Аналізуючи отримані дані за методикою дослідження Басса, ми можемо визначити, що більшості випробовуваних студентів медичного профілю (47 %) діагностовано загальну спрямованість особистості на себе та виявлена орієнтація на пряму винагороду і задоволення безвідносно роботи в досягненні власного статусу.

 Варто також відзначити, що великий відсоток (40 %) респондентів виявили загальну спрямованість особистості на справу. Подібні дані характеризують респондентів, як зацікавлених у своїй професії. Виконання своєї роботи для них – це, перш за все, орієнтація на ділову співпрацю, здатність відстоювати в інтересах справи власну думку, яка, в першу чергу, буде корисною для досягнення спільної мети.

 Також є невеликий відсоток випробуваних, для яких на першому місці стоїть загальна спрямованість на спілкування (13 %). Для цієї категорії студентів важливе соціальне схвалення і адекватні взаємини у колективі. Вони прагнуть за будь-яких умов підтримувати відносини з людьми. В їх роботі переважає орієнтація на спільну діяльність, але часто на шкоду виконанню конкретних завдань або наданню щирої допомоги людям, подібне відбувається через зайву спрямованість особистості на спілкування, де головне є соціальне схвалення, залежність від групи, потреба в прихильності і емоційних відносинах з людьми.

 Використання цієї особливості і психокорекція поведінки студентів у напрямку ділової співпраці сприятиме розвитку пізнавальних здібностей, формуванню індивідуальності, покращенню розумової працездатності, зростанню успішності, підвищенню самооцінки.

 Дослідження рівня емпатії тобто вміння поставити себе на місце іншої людини і здатності до довільної емоційної чуйності на переживання інших людей проведено за допомогою методики І.М. Юсупова[8]. З п’яти рівнів розвитку емпатії (дуже високий рівень, високий, нормальний, низький, дуже низький) у студентів медичного профілю рівень емпатії більш високий: 13 % досліджуваних студентів медичного профілю мають високий рівень емпатійності (10 % – у студентів-менеджерів). Переважній кількості досліджуваних студентів обох груп ( по 87 %) властивий нормальний рівень емпатійності. Це свідчить, що у них добре розвинена здатністю до співпереживання, співчуття і прийняття. Низького рівня емпатії не виявлено ні у одного студента-медика ( у студентів менеджерів таких 2%). Спроможність до емпатії стоїть на чолі низки таких індивідуальних особливостей, без котрих жоден студент медичного профілю не зможе стати професіоналом.

 За цією методикою нами було визначено не тільки загальний рівень емпатії, але і її рівні в різних областях людського життя: емпатія з батьками, тваринами, людьми похилого віку, дітьми, героями художніх творів, незнайомими або малознайомими людьми. Аналіз усереднених показників емпатії досліджуваних двох груп показав більший рівень емпатії у майбутніх лікарів однак рівень значущості розбіжностей за критерієм U- Манна-Уітні не має статистично-значущих відмінностей (р >0,05).

 Визначення індивідуально-психологічних характеристик та виявлення взаємозв’язку типа особистості і сфери майбутньої професійної діяльності досліджено за допомогою опитувальника Дж. Холланда. Розрізняють шість психологічних типів людей: реалістичний, інтелектуальний, соціальний, конвенціальний, підприємницький, артистичний. Певному психологічному типу особистості відповідають професії, за яких людина може сягнути найбільших успіхів. У 63 % досліджуваних студентів, які планують отримати професію лікаря, соціальний тип особистості з властивими йому якостями (виразністю соціальних умінь, незалежністю від оточуючих, успішним пристосуванням до обставин, емоційністю і чутливістю, вираженими вербальними здібностями, в значній мірі вираженою здатністю до співпереживання і співчуття) або переважає, або виражений у значній мірі. За результатами статистичного аналізу встановлено, що студенти медичного профілю у середньому мають більш високі показники за шкалою „Інтелектуальний” тип особистості у порівнянні зі студентами – менеджерами (р< 0.05). Отже, можна сказати, що наше припущення щодо наявності зв’язку між вибором професії лікаря і віднесенням к соціальному типу особистості у певної міри виправдано та відзначено нами у дослідженні. Ця тенденція взаємозв’язку типу особистості і сфери професійної діяльності у контексті впливу схильності до соціального типу особистості на формування професіоналізму студентів, які планують здобути професію лікаря, представляє теоретичну і практичну значущість.

 Таким чином висунута нами концептуальна гіпотеза підтверджена повністю, а саме – існують певні характерні особливості в індивідуально-психологічних характеристиках студентів медичного профілю.

 Підтверджені також усі чотири емпіричні гіпотези. Отримані вагомі наукові результати щодо особливостей індивідуально-психологічних характеристик студентів медичного профілю.

Література:

1. Акопов Г.В. Социальная психология образования. М.; Московский психолого-социальный институт. Изв-во. „Флінта”, 2000.- 296с. 

2. Бодров А.В. Діагностика й прогнозування професійної мотивації у процесі психологічного відбору.//А. В. Бодров // Психологічний журнал. 2003. №1.C.73-81.

3. Гуревич П.С. Психология личности. - Р-на\Д: Юнити-Дана, 2009. – 560с.

4. Ермолаева Е.П. Психология социальной реализации профессионала. - М.: Інст-та РАН, 2008. - 352 с.

5. Ильин Е.П. Дифференциальная психология профессиональной деятельности. - СПб.: Питер, 2008. - 432 с.

6. Общая психология и психология личности / Под ред. А.А.Реана, - М.: АСТ-Москва, 2009. - 640 с.

7. Опитувальник професійних переваг (ОПП): модифікована методика Дж. Холланда / http://www.azps.ru/tests/h1.htm

8. Психологія: схеми, опорні конспекти, методики. М.С.Кирильчук, В.М. Крайнюк, В.М. Марченко.- К., „Ніка-Центр”, 2005. - 385 с.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Лахай Юлія Вікторівна,

студентка ІІ-го курсу, юридичного інституту,

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені В.П. Гетьмана»,

Україна, м. Київ.

 Аннотація. В статті висвітлюється вплив волонтерської діяльності різних напрямків для формування професійних компетентностей сучасної молоді. Автор акцентує увагу на перевагах залучення молоді до волонтерської діяльності, її ролі у розвитку соціальних якостей молоді.  

 Ключові слова: волонтерська діяльність, соціальна активність молоді, професійний розвиток молоді. 

 В сучасних умовах зразковими рисами представників молодого покоління виступають не тільки освіченість та вихованість, але й активна громадянська позиція, високий рівень саморозвитку та глибоке розуміння загальнолюдських цінностей. Ці соціальні якості зароджуються ще в дитячому віці, проте проявляються та розвиваються протягом усього свідомого життя. Дуже часто означені якості молоді «розкриваються» у волонтерській діяльності учнів та студентів, що допомагає їм знайти своє місце у соціумі та виявити свою життєву та громадянську позицію. Саме таких активних представників сучасної молоді бажають отримати роботодавці, адже прогресивно налаштована активна молодь сприяє розвитку держави, суспільству та організаціям, в яких вона має намір працювати. Звідси в сучасній науці набуває актуальності дослідження переваг волонтерської діяльності учнів та студентів у їх майбутній професійній діяльності. 

 Тому метою даної статті виступає дослідження ролі волонтерської діяльності молоді у формуванні її професійного розвитку.

 В науковій літературі під поняттям волонтерство інтерпретують як добровільний вибір, який виражає особистісні погляди та позицію; передбачає активну участь громадянина в громадському житті; сприяє покращенню якості життя, поглибленню солідарності між людьми; зумовлює реалізацію основних людських потреб на шляху побудови більш справедливого суспільства; сприяє більш збалансованому економічному і соціальному розвитку; виражається зазвичай у спільній діяльності в рамках різних асоціацій тощо [1]. 

 Варто зазначити, що найчисленнішою категорією волонтерів в Україні виступають люди молодого віку, зокрема, студенти вищих навчальних закладів. По суті це чи не найбільша та соціально активна частина громадськості.  

 В процесі здійснення волонтерської діяльності різних напрямків відбувається залучення молодих людей до формування активної громадянської позиції, оскільки вони спостерігають соціальну несправедливість; розшарування суспільства; оточуючих людей, які потребують допомоги. Це сприяє формуванню у молоді соціальних вмінь та здібностей, які є актуальними в контексті надання допомоги різним прошаркам населення [1].

 Як можна побачити, сутність та особливості реалізації молодими людьми волонтерської діяльності передбачає формування у них духовних прагнень, зокрема, ліквідації соціальної несправедливості, допомоги уразливим прошаркам населення, почуття соціальної відповідальності, здатності спілкуватися з різними соціальними групами, лідерських якостей тощо. Звідси волонтерство займає важливе місце як у формуванні громадянського суспільства, так і в духовному, професійному розвитку молоді загалом. 

 Для сучасної молоді активна участь у волонтерській діяльності означає певні переваги та можливості, які надалі можна використати у своєму житті: 

• допрофесійна підготовка та пошук свого місця в професійній сфері; 
• оволодіння практичними навиками й теоретичними знаннями соціальної роботи з різними соціально-демографічними групами населення;
• формування лідерських якостей і творчих здібностей, самовираження особистості;
• допомога незахищеним верствам населення, реалізація соціальної активності у соціумі; 
• участь у процесах прийняття рішень, які стосуються молоді [1].

 При цьому слід відмітити роль волонтерської діяльності молоді у професійному розвитку працівників соціальної сфери, для яких необхідним є формування таких особистісних якостей, як емпатія, активна громадська позиція, комунікабельність, толерантність, небайдужість до суспільних проблем, прагнення до покращення соціального побуту уразливих прошарків населення тощо.

 Підкреслимо, що значною перевагою участі молоді у волонтерській діяльності виступає формування у них соціальною адаптованості або вміння пристосовуватися до різних умов сучасного соціуму. Також соціальна адаптація передбачає «гармонійне з точки зору індивідуальних прагнень людини задоволення її потреб, створення умов для її здорового, щасливого життя в суспільстві» [3]. З такими людьми легко взаємодіяти у різних суспільних сферах, адже вони краще проходять бар’єр взаємодії із зовнішнім світом, і здатні налагоджувати комунікацію та взаєморозуміння з представниками різними соціальних груп. До того ж навички здійснення допомоги та підтримки людям різних верств населення є необхідними для працівників більшості професій у сфері послуг.   

 Також в процесі реалізації волонтерської діяльності у молоді формується така соціально значуща риси для професійної діяльності, як відповідальність, що визначає сутність активної громадянської позиції індивідів. При цьому також відбувається формування етичних стандартів, що сприяють організації системи засадничих правил поведінки та комунікації, які надалі доведеться застосовувати в процесі здійснення професійної діяльності [2].

 Особливо вагомою постає роль волонтерської діяльності у формуванні професійних навиків тих представників молоді, які прагнуть у своїй майбутній професійній діяльності тісно працювати з іншими людьми, надавати їм кваліфіковану допомогу, здійснювати консультативну діяльність у соціальній сфері тощо. Зокрема, до таких професій слід віднести вчителя, психолога, юриста, лікаря, соціального педагога, соціального працівника та інших.     

 Підсумовуючи вище означене, зауважимо, що волонтерська діяльність відіграє важливу роль у професійному становленні сучасної молоді. Вона допомагає молодим людям зрозуміти їх професійну ідентичність, формуючи у них систему суспільно значущих професійних навиків, сприяє становленню їх як кваліфікованих працівників, так і активних представників громадянського суспільства в цілому. 

Література:

1. Козубовський Р. Студентська молодь як важливий ресурс волонтерства / Р. Козубовський // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Педагогіка. Соціальна робота. – 2013. – Вип. 28. - С. 76-78.

2. Лях Т. Л. Волонтерські групи як ресурс соціально-педагогічної діяльності державних і громадських організацій / Т. Л. Лях // Соціальна педагогіка: теорія і технології: підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / [Т. Ф. Алєксєєнко, Т. П. Басюк, О. В. Безпалько та ін.]; за ред. І. Д. Звєрєвої. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – С. 130-139.

3. Професійна освіта: словник: [навч. посіб.] / уклад. С.У. Гончаренко та ін.; за ред. Н.Г. Ничкало. – К., 2000. – 380 с.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Artemenko Svitlana Bogdanivna

PhD in Sociology, Associate Professor,

Kyiv National Economic University named after Vadym Hetman

Ukraine, Kyiv.

Flyashnikova Alla Borusivna,

PhD in Sociology, Associate Professor,

Kyiv National Economic University named after Vadym Hetman

Ukraine, Kyiv.

 Abstract. The article depicts the basic socio-psychological characteristics of the subculture of the poor, their style and way of life, consequences for modern society. The authors outline main tools of solving the problem of poverty and the subculture of the poor on the whole.

 Key words: polarization of society, poverty, subculture of the poor, way of life, overcoming poverty.

 In the conditions of globalization the polarization of domestic society determines certain lifestyle and certain subculture of the poor, that becomes the factor of destabilization of social life. In particular, for Ukraine the subjective sense of poverty is especially dangerous social and psychological phenomenon that generates deprived social layers with their inherent subculture. 

 It followed that nowadays the most actual direction is the theoretical analysis of the specifics of the subculture of the poor and its social consequences in the realities of modern Ukraine through the prism of sociological science.

 From the socio-economic point of view the category of the poor includes people whose income is lower than the subsistence minimum established by law. Thus as morally-psychological phenomenon poverty inherets the primacy of material needs over spiritual and social, violation of social connections. All of it determines the forming of special social world and special subculture of the poor as a culture of way and lifestyle that differs from generally accepted in society.

 In the opinion of the famous national scientist V.Vasyutinsky, the poor layers of population are characterized by weak social connections, reducing social activity and unwillingness to take an active part in the life of society [4].

 It should be underlined that subculture of the poor is a variety way of life of people, that forms the values of alienation from society and its interests. There is a right of the strong man in the subculture of the poor, and its characteristics are lack of initiative, laziness, low level of needs and cultural demands, delinquent forms of behavior, asocial lifestyle. 

 From this point of view it is interesting the approach of І.Sudorchyk, which distinguishes two models of subculture of the poor, namely: axiological model, which is characterized by: 

 the presence of the separate system of values, 

 disorganization, 

 pathology, 

 low level of participating in widespread social institutes; 

 situational model, which is the result of the force situational behavior of the poor. This group of the poor is a structural subassociation that is analysed through the prism of: 

 adaptation, 

 and responsibility for it lies not only on the poor, but also on society [3].

 Thus inability or unwillingness to make decision, shifting the responsibility to others, feeling of fatality of what is taking place, understanding of itself as a passive object of economic relations, low self-esteem, and social activity, low level of goals and ambitions generate a certain style and a certain attitude to life.

 Wherein the scientists, which conducted monitoring researches of the evaluation of poverty in Ukraine, underline that there is the mass alienation from a labour process among population, which was influenced by extreme factors. 

 As a result there is the loss of motivation to effective labour, and the population, which lives for a long time in extreme conditions, is characterized by loss of social optimism, inability of adaptation to new conditions of life and forms of farming [1], [5]. 

 Besides the subculture of poor layers of population is characterized by forming inside the specific valued-normative system as parasitic and paternalistic moods. Among the representatives of poor layers of population only 54,3% of them want to achieve prosperity though own labour, and only 37,8% were self-confident and were unsured of their strength, relied on themselves and not on the social assistance from the state [2]. 

 As we can observe in the conditions of poverty it is forming the special way of living and system of values, appearing such negative characteristics as reserveness and conscious isolationism of the poor. 

 Poor layers of population have low or quite absent possibilities for social mobility. Everyday social life of the poor differs from all other layers of society, in particular, by character of feed, quality of accommodation, availability of acquisition and quality of clothing and shoe, level of medical service. And exactly impossibility of satisfaction need for food and basic necessities are important factors that assists forming the special way of life and subculture of the poor and its negative consequences for modern society.

 In the modern conditions of globalization the state is unable to fully solve the socio-economic problems of the most unprotected layers of population. Hence the decision of problems of poverty and its consequences for society is a personal task of vulnerable layers of population by forming such important socio-psychological traits, as personal responsibility, initiativeness, intelligence and social activity themselves on the whole.

Literature:

1. Лібанова Е.М. Бідність населення України: методология, методика та практика аналізу: монографія / Е. М. Лібанова. – К.: КНЕУ, 2008. – 330 с. 

2. Міщенко М. Середній клас: самовизначення в соціальній структурі суспільства / М. Міщенко // Національна безпека і оборона. – 2008. – №7. – С.5-13.

3. Сидорчук І. Б. Субкультура бідності в суспільстві, що трансформується / І. Б. Сидорчук // Вчені записки Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського. — Серія: Географія. — 2011. — Т. 24 (63), № 1. — С. 230–238.

4. Товстиженко А. Культура бідності чи соціальна ізольованість? – Електронний ресурс. – Режим доступу до ресурсу: https://dt.ua/SOCIETY/kultura_bidnosti_chi_sotsialna_ izolovanist.html. 

5. Черенько Л. Бідність в Україні: нові тенденції та особливості прояву / Л. Черенько // Праця і зарплата. – 2007. – № 28. – С. 4–15.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Дерев’янко Дар’я Володимирівна 

аспірант 

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара 

Україна, м. Дніпро 

Єрошкіна Тетяна Василівна 

д.м.н.професор 

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара 

Україна, м. Дніпро 

 Анотація: Розглянуто принципи ефективності команди персоналу клініко-діагностичних лабораторій на основі аналізу поведінкових і професійних характеристик за методикою М. Белбіна. В результаті діагностика команд дозволила визначити характеристики кожної команди для вироблення найбільш оптимальних методів командної роботи при проведенні структурних змін в клініко-діагностичних лабораторіях.

 Ключові слова: ефективна команда, методика М. Белбіна, мотивація команди, психологічні типи членів команди.

 Зміст наукової роботи: У сучасному менеджменті все частіше стає найбільш актуальною робота не просто колективу, а команди - ефективної, націленої на розвиток лабораторії ( компанії), в якій вона сформована, на досягнення цілей та реалізації місії. Тому сьогодні, в епоху найсильнішої світової конкуренції і появи новітніх технологій, саме командна робота відіграє провідну роль у досягненні відчутних організаційних результатів, сприяє підтримці конкурентних переваг компаній та їх ефективності[1]. 

Командою називають групу, що діє спільно для досягнення результатів, до яких прагне кожна людина з групи. Цінність, створювана високоефективною командою, більше суми індивідуальних внесків її працівників[2]. 

 Дві структури - формальна й неформальна - у групі означають виникнення двох відповідних типів відносин, а, отже, передбачає виконання кожним її учасником, як мінімум, двох ролей: функціональної й командної. З виникненням цих понять пов'язане ім'я Мередит Белбіна - співробітника лабораторії дослідження проблем навчання в промисловості (Кембридж), який присвятив понад десять років вивченню умов, необхідних для успішної діяльності команд. Саме він уперше припустив, що кожний із членів колективу грає подвійну роль. Він визначив, що функціональні ролі відносяться до посадових обов'язків і охоплюють наші навички й уміння, знання й досвід [5]. Командні ж ролі відображають спосіб, за допомогою якого людина виконує свою роботу, вони охоплюють внесок у роботу команди й взаємини між учасниками команди. Завдяки саме цій спрямованості вони мають таку назву. Командна роль також визначається нашими вродженими й придбаними особистими якостями[6]. 

 Отже, командна роль (по Белбіну) - опис моделі поведінки, що сприяє такій взаємодії одного члена команди з іншим, при якому дії кожного члена команди відповідають загальним зусиллям по досягненню успіху. Також М. Белбін виділив поняття «робочої »групи – «working group», що означає такий колектив, у якому всі учасники не спрямовані на досягнення спільної мети[6]. Шляхом численних і ретельно розроблених експериментів з «робочими» групами Белбін виділив і описав вісім командних ролей, якими характеризується все "рольове різноманіття" групи. Ці вісім ролей умовно (у літературі ці ролі перекладаються по-різному), були названі так: Діючий, Голова, Збурювач, Мислячий, Дослідник ресурсів, Оцінювач, Колективіст, Виконавець[7]. Кожна із цих командних ролей співвідноситься з особливими якостями особистості, обмірюваними за допомогою тестів. У кожній з них можна виділити, як позитивні, так і негативні сторони і якості. Тому в менеджменті існує типологія (емпіричні типи) негативних і позитивних ролей. 

 Сучасним організаціям (лабораторіям) потрібні співробітники, які якісно будуть виконувати роботу в умовах організаційних змін, допомагати це робити іншим, швидко створювати атмосферу співробітництва. Крім того, сучасна медицина характеризується ресурсними обмеженнями, урізанням бюджетів і тому у таких умовах команди стають ключовим чинником пом'якшення труднощів перехідного періоду і досягнення організаційного успіху у роботі лабораторій і успіху в наданні допомоги хворим [4] .

 Найбільш ефективно фахівці працюють в тому випадку, якщо відносини всередині групи вдається вибудувати таким чином, щоб вони утворили синергію, тобто команду, орієнтовану на результат [3]. Синергія буде скоріше досягнута, якщо всі працівники команди добре розуміють свою роль в її створенні і володіють навичками взаємодії. До того ж, всі члени команди повинні відчувати спільну і рівну для кожного відповідальність за результати роботи [4] .

 У зв'язку із збільшеним інтересом до вивчення взаємодії команд в організаціях, з'явилася значна кількість досліджень з медичного менеджменту, однак, досліджень саме в лабораторній медицині недостатньо.

 Для якісної діагностики команд клініко-діагностичних лабораторій м. Дніпро , була застосованна методика, що надавали можливість аналізувати як поведінкові так і професійні характеристики персоналу :

•  визначення ролей в команді за методикою М. Белбіна.

 З метою визначення ролей, які виконують члени команд лабораторій №1 та №2, було проведено тестування. Кожен член команди відповів на питання тесту Белбіна. У роботі ми використовували анкету, яка складається з 7-ми розділів, що описують різні прояви командної роботи. У кожному з семи розділів випробовуваним було запропоновано розподілити 10 балів серед тих тверджень, які, на їхню думку, найточніше характеризують їх поведінку. 

 У дослідженні брали участь 100 членів команд 2-х клініко-діагностичних лабораторій, дві лабораторії в складі державних ЛПЗ ( умовно 1 та 2) . Дослідження включало в себе наступні етапи:

• інформування випробовуваних про цілі дослідження;
• анкетування досліджуваних;
• обробка результатів анкетування;
• аналіз і графічне представлення отриманих результатів;
• формування рекомендацій за підсумками аналізу результатів для формування ефективної команди.
• проведення тренінгу ( рольові ігри).

 Також в процесі обробки результатів нами були застосованні математичний аналіз результатів дослідження проводився з використанням спеціальних можливостей і вбудованих функцій редактора Microsoft Exel.

 Методика визначення ролей членів команди за тестом Р. Белбіна.

 Модель М. Белбіна передбачає вісім різних типів ролей, які може виконувати людина, залежно від її особистісних характеристик і розумових здібностей.

 Співробітники в складі повноцінної команди, за своїми необхідними для ефективної роботи характеристиками взаємно доповнюють, але не дублюють один одного. Успіх командної роботи залежить від збалансованості складу команди. 

 На думку Р. Белбіна, існують три категорії ролей в команді (Майрон Раш):

1. Люди дій - шейпер, реалізатор, педант.
2. Соціально спрямовані - координатор, дослідник ресурсів, душа команди.
3. Інтелектуальні ролі - генератор ідей, аналітик-стратег, спеціаліст.

 Якщо необхідно створити концепцію нової інформаційної системи, то для цього краще підібрати представника інтелектуальної ролі – генератора ідей, спеціаліста та аналітика-стратега. А щоб вивести цей продукт на ринок або якісно впровадити для потреб внутрішнього замовника, необхідні люди дій – шейпер, педант, реалізатор.

 Результати тестування за опитувальником Белбіна показали:

• роль кожного випробуваного в існуючих командах, сильні і слабкі сторони, рекомендації для подальшого розвитку.
• загальну картину по командам, що відображає повноту ролей, слабкі і сильні сторони команд. 

 На діаграмі 1.1 представлені результати тестування команд КДЛ№1 та №2.

  В результаті тестування за методикою Белбіна були отримані рольові профілі кожного члена команд. На підставі рольових профілів визначені слабкі і сильні сторони співробітників.

 Коментарі до аналізу команди за методикою Белбіна.

 Команда є інструментом для забезпечення стабільного і тривалого успіху в існуванні організації. Не існує людини, здатної закривати всі бізнес ролі, тому багато ролей несуть в собі несумісні якості.

 У результаті дослідження виявлено групу, співробітників у яких багато спільного. У команді КДЛ №1 найбільше представлені ролі:

• "Чинного";
• "Голови";
• "Оформлювач рішень";
• "Що доводять до кінця".

 У команді КДЛ №2 найбільше представлені ролі:

• "Діючого";
• "Аналітика - стратега";
• "Генератора ідей";
• "Дослідника ресурсів".

 Така тенденція може бути обумовлена тим, що у людей з конкретними особистісними характеристиками найчастіше проявляються нахили до певної сфери діяльності.

 Підводячи підсумки даного дослідження, слід виділити наступне:

• діагностика команд дозволила визначити характеристики кожної команди для вироблення найбільш оптимальних методів командної роботи при проведенні структурних змін в КДЛ.
• основні критерії ефективності роботи команди №1 є успішно реалізувати поставлені завдання, при чітко окреслених цілях ролі в команді; процес функціонування команд; міжособистісні стосунки в команді; відносини між членами команди.
• основні критерії ефективності роботи команди №2 – уміння реалізувати відпрацьовані раніше рішення; ефективна щодо оперативного вирішення в кризових ситуацій і здатна підтримувати систему всередині організації, здійснюючи своєчасний контроль діяльності. 

Література:

1. Армстронг М. Практика управления человеческими ресурсами (Перев. c англ. под ред. С. К. Мордовина.): /Армстронг М. – 8-е изд– СПб.: Питер, 2004. – 832 с.

2. Беляцкий Н. П. Управление персоналом: Учеб. Пособие / Н.Б. Беляцкий , С.Е. Велесько, П.Ройш – Мн.: Интерспрессервис, Экоперспектива, 2003. – 352 с.

3. Дмитриенко Г. А., Шарапова Е. А., Максименко Т. М. Мотивація й оцінка персоналу: Навч. посібник. / Г. А. Дмитриенко, Е. А. Шарапова, Т. М. Максименко – К.: МАУП, 2002. – 248 с.

4. Доровськой, Олексій Федорович. Удосконалення управління персоналом: узгодження кадрової політики та стратегії розвитку [Текст] : автореф. дис. ... канд. екон. наук. 08.09.01 / О.Ф. Доровськой ; Харк. нац. екон. ун-т. - Х., 2005. - 17 с.

5. Колот А. М. Мотивація, стимулювання й оцінка персона¬лу/ А. М. Колот . — К.: КНЕУ, 2004. – 190 c.

6. Колпаков В. М. Методы упpавления: Учеб. пособие / В. М. Колпаков / Межpегион. Акад. упp. пеpсоналом; [Ред. Л. О. Бєльська]. — К., 2007. — 158 с.

7. Майрон Раш. Лидер нового типа. Создание сильной команды // [Электронный ресурс]: - Режим доступа: http://literator.org/book/lider-novogo-tipa.html

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Дорошенко Юлія Іванівна,

доцент, к.т.н.,

Івано-Франківський національний

технічний університет нафти і газу,

Україна, Івано-Франківськ

Бартманський Володимир Зіновійович,

студент 3 курсу,

Івано-Франківський національний

технічний університет нафти і газу,

Україна, Івано-Франківськ

Туць Олег Михайлович,

магістр 1-го року навчання,

Івано-Франківський національний

технічний університет нафти і газу,

Україна, Івано-Франківськ

 Анотація: В даний час в Україні посилюється проблема забезпечення надійної роботи і безпечної експлуатації газорозподільних мереж, оскільки кількість зношених підземних газопроводів постійно збільшується. Найбільшу актуальність дана проблема набуває в великих містах України, що мають широко розгалужені мережі газопостачання.

 Слід зазначити, що існує досить широкий вибір технологій і матеріалів для реконструкції розподільних газопроводів, але при цьому не існує універсального методу, правомірного для всіх можливих умов виконання робіт. З цього, розуміння алгоритму дій при виборі оптимального варіанту реконструкції, класифікація та визначення критеріїв, що впливають на вибір, а також визначення області застосування кожного методу реконструкції є актуальним завданням. 

 Саме аналізу існуючих методів реконструкції розподільчих газопроводів, і присвячена дана робота.

 Ключові слова: реконструкція, газорозподільчі мережі, безтраншейні технології, реновація, санація, прокол, продавлювання.

 Газорозподільна мережа відноситься до одного з найважливіших ланок єдиної системи «видобуток - транспортування - газорозподіл - реалізація газу».

 Основна частина типових схем газорозподільних систем міст і населених пунктів України була розроблена і впроваджена в середині 50-х років минулого століття. Такі схеми характеризуються високим ступенем централізації систем, коли один газорегуляторний пункт (ГРП) постачає газ великій  кількості побутових і дрібних комунальних споживачів по широко розвиненим мережам низького тиску, виконаним зі стальних труб.

 Наявність протяжної мережі газопроводів низького тиску в поєднанні з великими діаметрами труб обумовлює підвищену матеріаломісткість систем, а значить і високу вартість їх експлуатації. 

 На сьогоднішній день термін експлуатації окремих розподільних газопроводів вже перевищує нормативні 60 років. Діагностика технічного стану ряду об'єктів з вичерпаним терміном експлуатації виявляє необхідність заміни (перекладки) ділянок підземних сталевих газопроводів.

 В процесі експлуатації газотранспортних мереж також стикаються з ситуацією, коли споживачі не отримують природний газ в необхідній кількості. Найчастіше причиною цього є підключення до газотранспортної мережі об'єктів, не врахованих проектом. Внаслідок цього сумарна потреба в газі перевищує пропускну здатність системи.

 Динаміку кількості нових приєднань до газорозподільних мереж України, здійснених впродовж 2013 - 2015 років, в розрізі стандартних та нестандартних приєднань зображено на мал. 1.

Мал. 1 Динаміка кількості нових приєднань до газорозподільних мереж України протягом 2013 - 2015 рр.

 Підключення додаткових споживачів, а також зношеність трубопроводів призводить до порушення гідравлічних режимів і до аварійних ситуацій, які супроводжуються високими фінансовими витратами. Устаткування більшості ГРП застаріло і потребує повної заміни з частковою реконструкцією будівель. Для захисту підземних сталевих газопроводів в містах знаходяться сотні електрозахисних установок з обмеженим терміном служби, які також вимагають заміни і високих витрат в експлуатації. Також потрібен контроль за якістю ізоляційного покриття сталевих газопроводів.

 Сформована, на перший погляд, штатна ситуація істотно ускладнюється тим, що газопроводи, які підлягають реконструкції, є центральними артеріями системи газопостачання населених пунктів і розташовані як під центральними вулицями, так і під залізничними коліями вузлових станцій.

 Заміна ділянок підземних газопроводів високого тиску першої та другої категорій, діаметрами від 200 до 500 мм передбачає виконання масштабних земляних робіт і тривалі терміни будівництва. Все це унеможливлювало застосування традиційної технології виконання робіт.

 Слід зазначити, що існує досить широкий вибір технологій і матеріалів для реконструкції розподільних газопроводів, але при цьому не існує універсального методу, правомірного для всіх можливих умов виконання робіт. З цього, розуміння алгоритму дій при виборі оптимального варіанту реконструкції, класифікація та визначення критеріїв, що впливають на вибір, а також визначення області застосування кожного методу реконструкції є актуальним завданням.

 Метою даної роботи є проведення комплексного аналізу методів реконструкції та факторів, що впливають на вибір оптимального методу реконструкції розподільних газопроводів.

 Останнім часом усі розвинуті країни значну частину газопроводів відновлюють під землею за допомогою інноваційних технологій. На вибір методу будівництва або реновації впливає ряд факторів (мал. 2). 

 Головна мета впровадження інноваційних технологій при будівництві трубопроводів – забезпечити високу експлуатаційну надійність. З роками все більше накопичується досвід щодо вибору оптимальних методів будівництва та реновації інженерних мереж. Усі методи об’єднують дві групи технологій – відкриті й закриті. Крім цього, ці основні технології взаємно доповнюють одна одну (мал. 3).

 Встановлено, що кожен метод характеризується набором як позитивних, так і негативних факторів, при цьому не можна виділити один метод домінуючим за всіма характеристиками.

Мал. 2 Фактори, що впливають на вибір методу будівництва або реновації трубопроводів

Мал. 3 Методи будівництва й реконструкції інженерних мереж

 Комплексний аналіз технологічних характеристик і економічних показників кожного методу реконструкції дозволив виявити і систематизувати основні переваги та недоліки кожного з розглянутих методів.

 В основі усіх нових підходів закладені, насамперед, найкращі рішення та способи виконання робіт, що відповідають сучасному рівню  розвитку науки і техніки. А технологія, організація будівництва й реновації з роками удосконалюються та розвиваються. При будівництві перших трубопроводів з поліетиленових матеріалів вітчизняні підприємства впроваджували досвід закордонних країн. Важливим фактором як для будівництва, так і для реновації інженерних мереж є вибір труб. Останнім часом все частіше в Україні почали для цього використовувати поліетиленові труби. Практичний досвід застосування поліетиленових труб для газорозподільних мереж свідчить, що вони мають великі переваги перед стальними.

 У світі активно розвиваються безтраншейні технології будівництва та ремонту трубопроводів, які виключають або майже виключають виконання трудомісткісних земляних робіт із наступним відновленням ділянок проведення робіт. Безтраншейні технології дають змогу в середньому на 30-50 % зменшити капіталовитрати порівняно з традиційними технологіями і не потребують багатьох, часто дорогих, погоджень на проведення ремонтних робіт. Хоча більшість цих технологій непридатна для ремонту газопроводів, але деякі з них знайшли своє застосування в трубопровідному транспорті газу. 

Література:

1. Рыбаков А.П. Основы бестраншейных технологий (теория и практика). Технический учебник-справочник / А.П. Рыбаков. — М.: ПрессБюро №1, 2005. – 304 с. 

2. Ляуконис А.Ю. Оптимизация городского газоснабжения / А. Ю. Ляуконис. - Л.: Недра, 1989. – 302 с.

3. ISO 9080: Plastics piping and ducting systems − Determination of the long-term hydrostatic strength of thermoplastics materials in pipe form by extrapolation 2010. – 127 p.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Становська І. І.

кандидат технічних наук

Одеський національний політехнічний університет,

Одеса, Україна

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. 

Кошулян С. В.

Одеський національний політехнічний університет,

Одеса, Україна

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. 

Торопенко О. В.

Одеський національний політехнічний університет,

Одеса, Україна

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. 

Дадерко О.І.

Одеський національний політехнічний університет,

Одеса, Україна 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

 Показано, що транспортування великогабаритних вантажів є проектом, в якому команда останнього постійно стикається із інтелектуальними ризиками протидії оточуючого середовища у вигляді субпідрядників (шляховиків, електриків, автоінспекції, тощо) виконанню окремих етапів проекту. Управління цими ризиками містить різні форми співпраці із субпідрядниками, – від об’єднання (SCRUM-технології) до конкурентної гри із «супротивником». Запропоновано адаптивну комплексну структуру технології проектної діяльності з перевезення великогабаритного багажу, яка передбачає на початку кожного етапу виявлення форми співпраці із субпідрядником та гнучку технологію роботи із ним.

 Ключові слова: великогабаритні вантажі; інтелектуальні ризики; SCRUM- технології; конкурентна гра; адаптивна комплексна структура.

 Перевезення спеціального вантажу – один з найскладніших видів вантажоперевезень. Особливість спеціальних вантажів (важка дорожня техніка; великогабаритні бочки; комбайни; нафто-газове обладнання; верстати виробничого призначення; труби; негабаритні ємності; складні архітектурні композиції, тощо) полягає в тому, що за своїми технічними характеристиками вони не можуть перевозитися звичайним автотранспортом і по дорогах загального користування; це може бути промислове, важковагове обладнання та техніка, складні, великогабаритні та негабаритні конструкції, труби та ін.

 Для перевезення спеціальних вантажів розробляється спеціальний маршрут [1], вибирається спеціальний транспорт на проектується спеціальне обладнання [2, 3]. Розглянемо таку діяльність в якості проектної, оскільки вона, як правило, унікальна, обмежена в часі та ресурсах, виконується окремою командою, має чітко окреслену мету і в процесі виконання протидіє внутрішнім та зовнішнім ризикам, які на цей проект очікують [4]. 

 При реалізації подібного проекту в деяких випадках необхідно піднімати лінії електропередач або навіть змінювати ландшафт, що не завжди «подобається» відповідальним за це особам. Труднощі такого перевезення полягають також в тому, що для проекту повинен бути розроблений дуже точний план, оскільки від кожного ризику залежить обсяг збитків і результат перевезення. Таке протистояння ризиків призводить до відмінностей планової та фактичної тривалості робіт. Затримки виконання проекту одним з учасників призводить, в свою чергу, до штрафу або відсутності нагороди у іншого учасника проекту. Це призводить до несправедливого розподілу штрафів та нагород і, як наслідок, до відсутності мотивації до скорочення термінів виконання проекту [5].

 Дуже велика міра ризиків, які супроводжують такий проект визначається також значними витратами на їхню компенсацію [6]. Існують три типові стратегії реагування на появу ризиків, здатних негативно вплинути на досягнення цілей проекту: ухилення, передача і зниження. Четверта стратегія – прийняття, може використовуватися як для негативних, так і для позитивних ризиків (сприятливих можливостей). Кожна з цих стратегій реагування на ризики здійснює різний і унікальний вплив на стан ризику. Обрані стратегії повинні відповідати ймовірності настання ризику та його впливу на загальні цілі проекту.

 В підсумку маємо такі властивості управління проектами у цих умовах: наявність кількох учасників, невизначеність поведінки учасників, конфлікт інтересів учасників, взаємозв’язок поведінки (наявність відомих усім учасникам правил поведінки), раціональність рішень, що приймаються [7]. Такі особливості при наявності злагоди між учасниками восходять до аутсорсингу у вигляді SCRUM-технологій управління проектами [8], а при відсутності такої – до теорії ігор [9].

 Метою роботи є зниження термінів та витрат на реалізацію проектів перевезення великогабаритного багажу шляхом управління інтелектуальними ризиками протидії від субпідрядників проекту за рахунок розробки та впровадження адаптивної комплексної структури технології проектної діяльності, яка передбачає на початку кожного етапу проекту виявлення форми співпраці із черговими субпідрядниками та гнучку технологію роботи із ними.

 Для досягнення цієї мети в роботі були поставлені і вирішені наступні задачі: проаналізовані проблеми транспортування великогабаритних вантажів і виявлені проектні ознаки такої діяльності; оцінені інтелектуальні ризики протидії проектної діяльності від «субпідрядників» проекту; запропонована адаптивна комплексна структура технології проектної діяльності, яка поєднує SCRUM-технологію та конкурентну гру; здійснені виробничі випробування результатів дослідження із позитивним техніко-економічним ефектом.

 Розглянемо зовнішні ризики, тобто такі, які породжує турбулентне оточуюче проект середовище. Усі зазначені вище протистояння відносяться саме до таких ризиків, адже субпідрядники діють за межами проекту. 

 В найпростішому випадку усі ризики мають рівну ймовірність виникнення (рис. 1, а). Така гіпотетична ситуація відповідає рівню «повний хаос» і не зустрічається у випадках, коли ризики виникають як протидія з боку одухотворених об’єктів. На рис. 1, б наведений випадок, коли оточуюче середовище вже структуроване, ймовірність виникнення ризиків різна, але їхня поява все ще не персоніфікована.

Мал. 1 Схема взаємодії проекту перевезення великогабаритного вантажу із ризиками: 

а – стохастичними; б – структурованими; в – інтелектуальними

 Нарешті, рис. 1, в містить ознаки інтелекту: рішення про ризикову дію на проект приймає людина (або штучний інтелект), менеджер проекту змушений управляти такими ризиками за допомогою теорії ігор.

 Застосування теорії ігор в управлінні проектами дозволяє достовірно прогнозувати найбільш ймовірний результат подій та зменшує час, який витрачається на такий прогноз [5]. При цьому математична теорія ігор дозволяє включити до розгляду такі аспекти управління проектами, як знання [10, 11], конфлікти [12], прийняття рішень [13], терміни [14 – 16] та ризики [17]. Таким чином, маємо, як мінімум, двох учасників проекту: організація, яка здійснює проект переміщення вантажу, та інфраструктура на шляху такого переміщення, яка, м’яко кажучи, в цьому переміщенні зацікавлена. До цього слід додати, що фактично така інфраструктура, як правило, складається з окремих «учасників», а взаємодія з нею розпадається на кілька попарних взаємодій із зовсім різними інтересами, виконавцями та іншими можливостями та бажаннями. Наприклад, менеджер проекту «Перевезення великогабаритного вантажу» в процесі управління ризиками цього проекту може послідовно розв’язувати такі суміжні задачі: оренда та використання спеціального транспорту, блокування та перебудову дорожнього руху на шляху перевезення, тимчасовий демонтаж електричних мереж, перебудова мостів та шляхопроводів, тощо.

 Ролі реальних інтелектуальних партнерів-супротивники, без яких жодну з цих проблем розв’язати неможливо, можуть бути інтерпретовані в проектному менеджменті як «друг», «байдужий учасник» або «супротивник». Тому перед початком конкретного поточного аутсорсингу [18] необхідно спочатку ідентифікувати, до якої з цих ролей відноситься тимчасовий партнер, а потім, залежно від результату, запропонувати йому місце в черговому спринті Скраму або «викликати на конкурентну гру». В результаті для прикладу з перевезення спеціальних вантажів отримуємо адаптивну комплексну систему управління проектом, яка передбачає наявність центрального ядра (ЦЯ) – проектного менеджменту – та периферійних субпідрядників, до яких послідовно звертається ядро і заключає із ними різні умови відношень. 

 Результати роботи були використані в системі підтримки прийняття проектних рішень в умовах інтелектуальних ризиків «SOLINTR» (The adoption of project solutions support in the fight against intellectual risks) (рис. 2). Система «SOLINTR» була задіяна в ПМП «ЕХО» (м. Біляївка Одеської обл.) при плануванні та оснащенні проекту перевезення великогабаритного вантажу на відстань 235 км із позитивним техніко-економічним ефектом.

Мал. 2 Схема системи підтримки прийняття проектних рішень в умовах інтелектуальних ризиків «SOLINTR»

 Проаналізовані проблеми транспортування великогабаритних вантажів крізь об’єкти із розвиненою інфраструктурою (міста, магістральні шляхи, тощо) і виявлені проектні ознаки такої діяльності: унікальність кожного процесу, наявність цілі, обмеження в часі та ресурсах, команда проекту, тощо. Інтелектуальні ризики протидії проектній діяльності випливають із різних інтересів деяких субпідрядників, участь в проекті для яких є вимушеною (наприклад, адміністративно) та збитковою. Запропонована адаптивна комплексна структура технології проектної діяльності, яка, в залежності від інтересу субпідрядника, змушує менеджмент проекту поєднуватися із ним у SCRUM-команду або починати із ним конкурентну гру із втратами.

Література

1. Особенности перевозок негабаритных грузов. – [Электронный ресурс]. – Доступно: http://www.packer3d.ru/node/60.

2. Савельєва, О. С. Інформаційні технології оптимізації конструкції та технології виготовлення гумометалевих виробів / О. С. Савельєва, І. І. Становська, О. Ю. Лебедєва, А. В. Торопенко // Восточно-европейский журнал передовых технологий. Информационные технологии. – Харьков, 2016. – № 2/2 (80). – С. 28-33. (СКОПУС) doi: 10.15587/1729-4061.2016.65456

3. Saveleva, O. Optimization of uniformly stressed structures of cylindrical tanks in CAD / O. Saveleva, I. Stanovska, Yu. Khomyak, A. Toropenko, Ie. Naumenko // Восточно-европейский журнал передовых технологий. Информационные технологии. – Харьков, 2016. – № 6/7 (84). – С. 10-16 . (СКОПУС) doi: 10.15587/1729-4061.2016.85451

4. Савельєва, О. С. Управління програмою супроводження систем аварійного захисту АЕС / О. С.Савельєва, І. І. Становська, Т. В. Бібік, К. І. Березовська // Восточно-европейский журнал передовых технологий. Процессы управления. – Харьков, 2016. – № 2/3 (80). – С. 49-56. (СКОПУС) doi: 10.15587/1729-4061.2016.65641

5. Гришина Е. Перспективы развития теории игр в управлении проектами / Е. Гришина– М.: Высшая школа экономики, 2013. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://pmconf.hse.ru/data/2014/06/22/1310547696/Гришина%20Е.%20. – 8.01.2018

6. Руководство к своду знаний по управлению проектами (Руководство PMBOK®) . – 5-Е изд. – USA/США: Project management institute. – 2013. – 586 с.

7. Aliahmadi, A. A new intelligence expert decision making using game theory and fuzzy AHP to risk management in design, construction, and operation of tunnel projects / A. Aliahmadi // The International Journal of Advanced Manufacturing Technology. – 2011. – № 53(5–8). – P. 789-798

8. Bandyopadhyay, S. Knowledge sharing and cooperation in outsourcing projects. A game theoretic analysis / S. Bandyopadhyay, P. Pathak // Journal Decision Support Systems. – 2007. – 43(2). – P. 349-358.

9. Петросян, Л. А. Теория игр / Л. А. Петросян, Н. А. Зенкевич, Е. В. Шевкопляс. – СПб: БХВ-Петербург. – 2012. – 432 с.

10. Li, Y. Knowledge sharing in communities of practice: A game theoretic analysis / Li, Y., Li, J. // European Journal of Operational Research. – 2010. – P. 1052-1064 

11. Sharma, R. Knowledge dilemmas within organizations: Resolutions from game theory / R. Sharma, S. Bhattacharya // Knowledge-Based Systems. – 2013. – № 45. – P. 100-113. 

12. Barough, A. Application of Game Theory Approach in Solving the Construction Project Conflicts / A. Barough, M. Shoubi, M. Skardi // Procedia-Social and Behavioral Sciences. – 2012. – № 58. – P. 1586-1593.

13. Castillo, L. Decision-making in the oil and gas projects based on game theory: Conceptual process design / L. Castillo, C. A. Dorao // Energy conversion and management. – 2013. – v.66 – P. 48-55.

14. Bergantiños, G. NTU PERT games / G. Bergantiños, E. Sánchez // Journal Operations Research Letters. – 2002. – 30(2). – P. 130-140.

15. Castro, J. et al. (2007) A project game for PERT networks // Operations Research Letters. – 2007. – 35(6). – P. 791-798.

16. Estevez-Fernandez, A. A game theoretical approach to sharing penalties and rewards in projects / A. Estevez-Fernandez // Tinbergen Institute Discussion Paper. – 2012. – P. 1-32.

17. Huafeng, X. The game theory analysis of risk share for PPP project based on shapley value / X. Huafeng, L. Qiuhong // The 2nd IEEE International Conference on Information Management and Engineering – 2010. – P. 1-11.

18. Aubert, B. A. A framework for information technology outsourcing risk management / B. A. Aubert // The Data Base for Advances in Information Systems. – 2006. – vol. 13 (2). – P. 122-127.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Становський О. Л.

доктор технічних наук, професор

Одеський національний політехнічний університет, Одеса, Україна

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Торопенко А. В.

кандидат технічних наук

Одеський національний політехнічний університет, Одеса, Україна

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Швець П.С.

кандидат технічних наук

Одеський національний політехнічний університет, Одеса, Україна 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. 

Добровольська В. В.

Одеський національний політехнічний університет, Одеса, Україна 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

 Показано, що при вимірюваннях великогабаритних складних об’єктів іноді доводиться розташовувати частину елементів засобів вимірювання всередині об’єкта, а частину – зовні. В цьому випадку, особливо коли зовнішні елементи рухомі, можлива девіація останніх від запланованого розташування у просторі. Запропоновані методи, які здійснюють проектування засобів вимірювання таким чином, щоб вони адаптивно протидіяли таким явищам, що дозволяє знизити похибку вимірювання та підвищити його достовірність.

 Ключові слова: елементи метрологічних засобів, просторова девіація, автоматизоване проектування, похибка та достовірність вимірювань.

 Автоматизоване проектування засобів вимірювання має певні особливості, які полягають в необхідності створення додаткових сприятливих умов для роботи їхніх чутливих органів. Справа в тому, що точність роботи засобів вимірювання (ЗВ) суттєво залежить від стабільності геометричного розташування їхніх елементів (ЕЗВ). І, хоча в ЕЗВ, як правило, не виникають суттєві механічні напруження, навіть незначні їхні відхилення можуть призвести до значних втрат точності позиціювання, а отже точності та достовірності результатів такого вимірювання.

 Під відхиленням ЕЗВ в роботі розуміли статичні деформації або переміщення, а також динамічні коливання або будь-яке їхнє об’єднання, не передбачені паспортною геометричною або кінематичною схемою відповідного засобу.

 Для усунення зовнішніх впливів, які можуть призвести до подібних відхилень (девіації) при проектуванні ЗВ застосовують різні конструктивні прийоми: підвищення жорсткості елементів, оптимізацію їхньої конструктивної схеми, сучасні матеріали із покращеними характеристиками опору, тощо. Широко застосовуються також методи активного та пасивного віброзахисту, термостатування, екранізації та багато інших.

 Зрозуміло, будь-який захист неспроможний повністю усунути небажані відхилення ЕЗВ. Особливо це відноситься до об’єктів вимірювання, які мають великі габарити (десятки метрів) та вагу, непрозорість, високі температури (сотні градусів), суттєві зовнішні впливи непередбачуваного характеру, тощо. Моделі поведінки таких об’єктів під навантаженням вкрай складні, а методи їхнього аналізу та використання в САПР взагалі відсутні, що призводить до закладання значних майбутніх похибок майбутнього вимірювання вже на етапі проектування.

 Тому актуальним є дослідження, направлені на розробку методів та моделей, які на ранніх стадіях створення метрологічних засобів (наприклад, на етапі їхнього автоматизованого проектування) забезпечують необхідну точність майбутнього вимірювання параметрів великогабаритних об’єктів, незалежно від умов їхнього використання на практиці.

 Мета роботи – підвищення точності вимірювань технічних параметрів великогабаритних об’єктів відповідального призначення шляхом створення систем автоматичного проектування нових комплексних засобів вимірювань. Такі засоби повинні бути засновані на нових моделях небажаних переміщень окремих елементів останніх та методах їхньої компенсації.

 В останні роки автоматизоване проектування спеціального метрологічного забезпечення (МЗ) для дослідження внутрішніх параметрів об’єкта [1–3] набуло великого поширення. Це пов’язане із тим, що воно дозволяє на ранішньому, проектному етапі життєвого циклу МЗ ефективно обирати метод вимірювання та конструкцію відповідних ЗВ, які мають нормовані метрологічні характеристики. До останніх можна віднести міри фізичних величин, вимірювальні прилади, перетворювачі та устаткування, інформаційно-вимірювальні системи, обчислювальні комплекси та вимірювальні пристрої, в яких виконується лише одна із складових частин процедури вимірювання, наприклад: перетворення, масштабування, порівняння, або інші операції із сигналом.

 Існуючі САПР МЗ не здатні ефективно функціонувати, оскільки вони не «оснащені» моделями та методами процесів вимірювання відповідальних об’єктів. Прикладами таких об’єктів є великогабаритні будівельні конструкції, дослідження внутрішніх параметрів яких (наприклад, щільності) є вельми проблематичним із-за значної просторової девіації елементів МЗ, які призводять до неприпустимих втрат точності вимірювання.

 Серед основних напрямків усунення цих проблем, виявлених в ресурсах світової наукової періодики, можуть бути виділені такі:

1. застосування методів та засобів зовнішнього по відношенню до об’єкта неруйнівного контролю [4–8];
2. застосування вбудованих в об’єкт засобів неруйнівного контролю [9–13];
3. застосування комплексних засобів неруйнівного контролю, які вбудовуються в вимірюваний об’єкт лише частково [14–18].

 На початку створення моделей елементів комплексних засобів вимірювання (ЗВ) виконаємо класифікацію девіації ЗВ за їхнім розташуванням відносно великогабаритного складного об’єкта вимірювання та причинами їхнього виникнення (табл. 1).

Таблиця №1

Класифікація девіації елементів комплексних засобів вимірювання за розташуванням та причинами виникнення

 Статичні девіації є наслідками механічного або термічного навантаження на елементи метрологічних засобів, яке призвело до деформації та переміщення елементів.

 Динамічні: девіації є наслідками механічної взаємодії із приводом та направляючими руху зовнішнього елемента метрологічного засобу або об’єкта.

 Технологічні: девіації є наслідками порушення технології виготовлення виробів, наприклад, застосування металопрокату, який за розмірами не відповідає проекту виробу, неточності зварювання, металообробки, тощо, неточні встановлення та фіксація металевої арматури в прес-форму і т. п.

 Розглянемо плоский конденсатор із паралельними обкладками площиною S на відстані d одна від одної. Ємність такого конденсатора, як відомо, визначається за формулою:

  де С – ємність конденсатора, Ф; ε₀=8,854187817•10−12 Ф/м – електрична постійна; ε – середня діелектрична проникність; ρ – середня щільність діелектрика, кг/м³, розташованого між обкладками конденсатора; S – площа обкладки конденсатора, м²; d – відстань між обкладками, м.

 Очевидно, що в реальному засобі вимірювання усі перелічені параметри (крім електричної постійної) можуть бути визначені лише приблизно, а отже реальна ємність є девіацією розрахованої за (1). При цьому загальні моделі статичних девіацій складаються з їхніх елементарних переміщень.

 Відповідно, математичною формою таких елементарних переміщень є зміна відстані між обкладками Δd при паралельному зсуві. Кут відносного повороту обкладок α, радіуси вигинів обкладок: внутрішньої r_вн та зовнішньої r_зовн, відповідно та параметри коливань – частота f та амплітуда А. Моделі динамічних девіацій обумовлюються 3-D вібрацією технологічного обладнання та ЕЗВ при переміщенні останніх вздовж виробу по направляючих.

 Реальний комплексний конденсатор в складному виробі, наприклад, конденсатор «арматура виробу – зовнішня пластина» в залізобетонному циліндрі, поруч з яким знаходиться ЗВ, звісно не є плоскопаралельним за кресленням і точним за технологією виготовлення. Уявимо собі ідеальний комплексний конденсатор, внутрішньою обкладинкою якого є сталева арматура виробу, а зовнішньою – деякий металевий елемент, розташований поруч із виробом на конструктивно визначеній відстані від нього.

 Зрозуміло, що навіть маючи точні креслення арматури зовнішнього елемента та їхнього взаємного розташування, з-за складності конфігурації першої значення ємності цього конденсатора теоретично розрахувати вельми складно. З-за тієї ж складності неможливе також точне виготовлення арматури та встановлення її в опалубку перед заливанням. З цього стає очевидним, що й теоретичний розрахунок реальної ємності конденсатора із зазначеною внутрішньою частиною лише за кресленням також неможливий.

 Фактично маємо конденсатор із невизначеною та недоступною для безпосереднього моніторингу внутрішньою частиною, що не дозволяє застосовувати при вимірюванні щільності бетону формулу (1). А також її пристосований до вимірювання щільності ρ обернений варіант:

  Для визначення ρ в якості результату вимірювання необхідно не тільки мати функцію ρ(ε) у явному (наприклад, табличному) вигляді та виміряти значення С та S, але й отримати невимірюване значення d.

 Для розв’язання останнього завдання застосовували розпізнавання образу реального конденсатора у вигляді рівного йому за ємністю за допомогою методу віртуального об’єкта.

 В рамках цього методу будемо шукати віртуальний конденсатор із умовно плоскою внутрішньою обкладинкою, ємність якого С_вірт дорівнювала б ємності С_вим реального вимірюваного конденсатора із повітряним шаром між обкладками для поточного об’єкта, тобто С_вим з повітрям=С_вірт. Таким чином отримуємо віртуальний образ реального конденсатора. 

 Вимірювання С_вим з повітрям здійснюється на робочому вимірювальному стенді [19] до заповнення опалубки із арматурою бетоном, тобто тоді, коли місце майбутнього бетону заповнене повітрям.

 Далі заповнюємо опалубку із встановленою арматурою бетоном, виконуємо друге вимірювання ємності того ж конденсатора, але «з бетоном» і розраховуємо діелектричну проникність останнього за формулою:

  Для отримання залежності ρ_бетону (а саме цей показник є метою метрологічного процесу) від виміряного значення ε_бетон виконуємо експериментальне тарування засобу вимірювання, використовуючи віртуальне представлення об’єкта. Оскільки діелектрична проникність повітря ε_пов практично дорівнює 1, маємо з (2):

  Тарування виконували за допомогою окремого плоского конденсатора, в якому відстань між обкладками дорівнювала d_вірт. Його результати наведені на рис. 1.

Мал. 1. Результати тарування віртуального конденсатора із d_вірт=5,73 см

 В результаті були теоретично-експериментально отримані моделі, необхідні для використання в системах автоматизованого проектування комплексних засобів вимірювання щільності бетону, необхідних при управлінні технологічним процесом виготовлення залізобетонних виробів великих розмірів із геометрично складною арматурою.

Література

1. Основні питання проектування та повірки цифрових вимірювальних приладів. URL: http://elib.lutsk-ntu.com.ua/book/fepes/pruladobyd/2015/15-07/other/lekcziya_30__osnovni_pitannya_proektuvannya_ta_povirki_czifrovix_vimiryuval_nix_priladiv.pdf. (11.01.2018).

2. Оборский Г. А., Становский А. Л., Прокопович И. В., Духанина М. А. Выбор метрологического обеспечения управления сложными объектами литейного производства с трудноизмеримыми параметрами // Восточно-Европейский журнал передовых технологий. 2014. № 6/3 (72). С. 41–47.

3. Brignell J. E., Young R. Computer-aided measurement // Journal of Physics E: Scientific Instruments. №¬ 12(6). 

4. Куц Ю. В., Лисенко Ю. Ю., Протасов А. Г. Принципи проектування засобів електромагнітного неруйнівного контролю // Матеріали 8-ї міжнародної науково-технічної конференції «Сучасні прилади, матеріали і технології для неруйнівного контролю і технічної діагностики машинобудівного і нафтогазопромислового обладнання». 2017. С. 44–45.

5. Щербинский В. Г., Пафос С. К., Гурвич А. К. Ультразвуковая дефектоскопия: вчера, сегодня, завтра // В мире неразрушающего контроля. 2002. № 4. С. 18.

6. Становская Т. П., Духанина М. А., Шихирева Ю. В. Инфракрасный метод измерения теплових параметров затвердевания бетона // Холодильна техніка і технологія. 2013. № 2 (142). С. 112–115.

7. Angrisani L., Bechou L., Dallet D., Daponte P., Ousten Y. Detection and location of defects in electronic devices by means of scanning ultrasonic microscopy and the wavelet transform measurement // In MEASUREMENT. 2002. № 31(2). P. 77–91. 

8. Matlack K. H., Kim J.-Y., Jacobs L. J., Qu J. Review of Second Harmonic Generation Measurement Techniques for Material State Determination in Metals // Journal of Nondestructive Evaluation. 2015. № 34 (1). С. 273. 

9. Clifford K. Ho., Robinson A., Miller D. R., Davis M. J. Overview of Sensors and Needs for Environmental Monitoring // Sensors. 2005. № 5. С. 4–37.

10. Яковлев М. Ю., Волобуєв А. П. Оцінка метрологічної надійності засобів вимірювальної техніки авіаційних радіотехнічних систем на етапі проектування // Системи озброєння і військова техніка. 2007. № 2. С. 53–55.

11. Мищенко С. В., Цветков Э. И., Чернышова Т. И. Метрологическая надежность измерительных средств / Машиностроение, 2001. 96 с. 

12. Чинков В. Н., Мельниченко А. Е. Избыточная модель надежной эксплуатации средств измерительной техники // Украинский метрологический журнал. 2004. № 2. С. 57–60. 

13. Прокопович И. В., Духанина М. А., Монова Д. А. Управление свойствами структурочувствительных объектов литейного производства // Праці одеського політехнічного університету. 2013. № 2 (41). С. 13–18.

14. Механічні методи неруйнівного контролю міцності бетону. URL: http://budmayster.pp.ua/1511-mehanchn-metodi-neruynvnogo-kontrolyu-mcnost-betonu.html. (11.11.2017).

15. Yakovlev M. Y., Volobuyev A. P. Evaluation of the metrological reliability of the means of measuring techniques of the aircraft radio systems // Proceedings of the International conference “Modern problems of radio engineering, telecommunications and computer science”. Lviv- Slavske, 2006. Р. 591–592.

16. Становський О. Л., Швець П. С., Торопенко А. В., Бондаренко В. В., Становський Ан. О., Шена О. А., Красножон О. М. Оптимізація зв’язності елементів в задачах автоматизованого проектування систем // Вісник наукових праць НТУ «ХПІ». 2015. № 49 (11/58). С. 170–175.

17. Porter, B. E. Handbook of Traffic Psychology / Old Dominion University. Norfolk, 2011.

18. Rao, P. Manufacturing Technology: Foundry, Forming And Welding / Tata McGraw Hill. 2008.

19. Прокопович І. В., Духаніна М. О., Становська І. І., Валід Ш. Х., Добровольська В. В., Торопенко О. В. Метрологічне забезпечення контролю щільності гетерогенних матеріалів // Вісник НТУ «ХПІ»: Механіко-технологічні системи та комплекси. Харків, 2016. № 50(1222). С. 22–28.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Зель Наталія Юріївна*

Студентка 2 курсу

Факультет обліку та аудиту

Вінницький національний аграрний університет

*Науковий керівник: Мельник Ольга Сергіївна

Асистент кафедри бухгалтерського обліку

Вінницький національний аграрний університет

м. Вінниця, Україна 

 Анотація: досліджено роль документування в бухгалтерському обліку. Проаналізовано визначення категорії «первинний документ» у нормативно-правових актах України. Доведено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Наголошено, що для упорядкування документів важливим є застосування системи класифікації та кодування інформації.

 Ключові слова: документування, первинний документ

 Документи є основою функціонування будь-якого підприємства, організації, установи, адже вони є первинним джерелом облікової інформації. Питання, пов’язані з документуванням, завжди будуть актуальними, адже близько 80 % роботи бухгалтерів пов’язана зі створенням, обробкою, нагромадженням та зберіганням документів. Організація документування розглядається у багатьох навчальних посібниках, монографіях, наукових статтях вітчизняних і зарубіжних авторів. Серед них можна виділити праці Ф.Ф. Бутинця, Г.Г. Кірейцева, С. Левицької [1] та ін. 

 Бухгалтерський облік як процес починається з виявлення, вимірювання і реєстрації фактів, дій і подій з метою отримання інформації про господарські операції. Суцільне і безперервне спостереження за всіма господарськими операціями на підприємстві здійснюється за допомогою документування. [2, с. 140]. Це один із основних методів бухгалтерського обліку. Документ – це матеріальний носій інформації, що засвідчує факт здійснення господарської операції. 

 Під бухгалтерським документом розуміють інформаційну основу бухгалтерського обліку, що включає первинні документи, облікові регістри, форми звітності [2, с. 11]. 

 Зауважимо, що з 3 січня 2017 року Законом України «Про бухгалтерський облік» від 16 липня 1999 року № 996-14 (далі – Закон «Про бухгалтерський облік») з первинного документа знято функцію підтверджуючого документа. Зокрема, ст. 1 наведено скорочене визначення категорії «первинний документ» – це документ, який містить відомості про господарську операцію [3]. Норму про обов’язковість підтвердження здійснення операції з визначення виключено. 

 Дослідивши нормативно-правові документи, можна побачити, що зміст категорії «первинний документ» розкривається по-різному (табл.1).

Таблиця 1

Визначення категорії «первинний документ» у нормативно-правових актах

1. підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи ( п. 1 ст. 9 Закону «Про бухгалтерський облік») [3];
2. первинні документи підлягають обов’язковій перевірці (в межах компетенції) працівниками, які ведуть бухгалтерський облік, за формою і змістом, тобто перевіряється наявність у документі обов’язкових реквізитів та відповідність господарської операції чинному законодавству у сфері бухгалтерського обліку (!), логічна ув’язка окремих показників ( п. 2.15 п. 2 Положення № 88);
3. забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами (ПКУ, абз.2, п 44.1, с44).

 Отже, первинний документ є найбільш вагомим засобом доказування об’єктивної дійсності у житті будь-якого підприємства, організації, установи (реальності факту, господарської операції), що складається у момент здійснення господарської операції або безпосередньо після її завершення, фіксує господарську операцію та, все ж таки, підтверджує її здійснення. Первинний документ є підставою для записів у реєстрах та відображення на рахунках бухгалтерського обліку.

 Також в процесі документування важливим є застосування системи класифікації та кодування інформації, що дає можливість упорядкувати документи, що значно полегшить процес каталогізації документації як окремих підприємств, так і документів загального призначення. Цьому сприяє Державний класифікатор управлінської документації, який містить перелік назв уніфікованих форм документів з унікальними кодовими позначеннями. Уніфікована форма документа – сукупність реквізитів, установлених відповідно до завдань, що підлягають вирішенню в певній сфері діяльності і розташованих у визначеному порядку на носії інформації [4, c.15].

 Отже, документування є першим етапом бухгалтерського обліку, і саме від його якості, достовірності, повноти та оперативності залежить увесь процес обліку.

Література:

1. Левицька С. Критерії ефективності документаційних процесів / С. Левицька // Бухгалтерський облік і аудит. – 2012. – № 1. – С. 10-17.

2. Тігова Т.М. Аналіз фінансової звітності. Навч. посіб. / Т.М. Тігова, Л.С. Селіверстова, Т.Б. Процюк. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 268 с. 

3. Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні: Закон України 16 липня 1999 року № 996-14 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/996-14/page2

4. Василенко А., Первинні документи: правила складання та застосування / А. Василенко //Все про бухгалтерський облік, – 2011. –№ 16. – С. 9-17.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Ємець Наталія Олександрівна

Студентка 1 курсу магістратури

факультету іноземних мов

Вінницького державного педагогічного університету 

імені М. Коцюбинського

(Вінниця)

 Анотація. Стаття присвячена аналізу трьох основних сучасних моделей навчання. У статті приділяється увага тлумаченню значення термінів "пасивна", "активна" та "інтерактивна модель навчання". Автор розкриває позитивні та негативні сторони даних технологій навчання, які використовуються у сучасних навчальних закладах. Обґрунтовується ефективна модель навчання.

 Ключові слова: пасивна, активна, інтерактивна моделі навчання, розвиток особистості.

 Summary. In the article three main modern teaching models are considered. Much attention is given to explaining the meaning of the terms 'passive', 'active' and 'interactive teaching technologies'. The article gives a detailed analysis of advantages and disadvantages of these teaching models, used in the modern schools. An effective teaching model is justified. 

 Key words: passive, active, interactive teaching models, person development.

 Сучасний освітній простір характеризується новою парадигмою освіти. В її підґрунті лежать індивідуалізація і диференціація освіти, варіативність та альтернативність освітніх систем, прогностичність та адаптованість до змінних умов соціально-економічного середовища, інтересів і здібностей тих, хто навчається. Відповідно до даної парадигми освіта повинна сприяти розвитку людини у процесі розвиваючого способу життя, будуватись на діагностиці розвитку особистості. Метою нашої статті є аналіз різних моделей навчання та виокремлення тієї, яка б задовольнила потреби сучасного суспільства.

 Дослідники розглядають такі моделі навчання: пасивна, активна та інтерактивна [4]. Охарактеризуємо кожну з них. 

 Роль учня в пасивній моделі навчання – бути об’єктом навчання, тобто він повинен лише слухати і дивитися. Таку модель навчання також називають «jug and mug» [8]. На початку ХХ освіта в більшості навчальних закладів базувалася на технології «jug and mug». Вчитель виступає експертом в певній галузі, оброблену інформацію він повинен передати своїм учням, яку вони сприймають, запам’ятовують та можуть відтворити. На екзамені відбувається перевірка вивченого матеріалу. Як зазначає А. Веерасінге, дана модель навчання є неефективною і має багато недоліків. По-перше, студенти, які навчалися за такою технологією і були навчені лише зазубрювати інформацію, є неготовими до вирішення складних незвичних завдань на роботі. Пасивна роль не дає змоги бути творчим та проявляти свої креатині здібності. По-друге, учні бояться роботи помилки, що знижує рівень самоаналізу і самовиховання, що є важливими аспектами особистісного розвитку [8]. Такої ж думки притримується Дж. Скрівенер, який вважає такі методи є неефективними, адже студенти повинні мати змогу спілкуватися між собою, виконувати певні завдання, а також отримувати оцінювання та коментарі, як покращити роботу [7]. Проте Д. Керролл стверджує, що метод 'chalk and talk' чи 'jug and mug' стає досить ефективним засобом навчання, якщо використовувати технології на уроці, такі як смартборд чи планшети [6].

 В активній моделі навчання учень виступає суб'єктом навчання. Завдання, які стимулюють пізнавальну активність і самостійність учнів, є домінуючими в такій моделі навчання. В. Матвійчук вказує, що основними методами є самостійна робота, запитання від студента до викладача і навпаки, що розвивають творче мислення, проблемні та творчі завдання [4]. Визначимо слабкі і сильні сторони активної моделі навчання. До переваг відносимо таке:

• інформацію може сприйняти одночасно велика кількість людей;
• відсоток засвоєння інформації студентами є досить високим, порівняно з пасивною моделлю навчання;
• високий рівень інформації (проблемний метод);
• все залежить від майстерності педагога;
• викладач має змогу контролювати рівень засвоєння знань.

 Існують також недоліки такої моделі:

• спілкування відбувається лиш між викладачем та студентом;
• такий спосіб використовують тільки для опитування;
• учень відчуває напругу "спитає-не спитає";
• не всі студенти можуть бут опитаними за урок [3, с. 5].

 Назва інтерактивної моделі походить від слів inter (взаємний), act (діяти). Процес навчання здійснюється в умовах постійної, активної взаємодії всіх учнів. Відомо, що термін "інтерактивна педагогіка" був введений Г. Фріцом [3, с. 6]. Основна кількість методичних інновацій на сьогоднішній день є пов’язаними із використанням інтерактивних технологій навчання. Семантичне значення слова інтерактивний походить від англійського слова «interact», де «inter» – взаємний, «act» – діяти. Інтерактивний – процес навчання, під час якого відбувається постійна та активна взаємодія усіх учасників процесу. Отже, інтерактивне навчання – це діалогове навчання, у ході якого здійснюється взаємообмін інформацією між викладачем та студентом. Таким чином, інтерактивний – здатний до взаємодії, діалогу. Інтерактивне навчання – це специфічна форма організації пізнавальної діяльності, яка має передбачувану мету – створити комфортні умови навчання, за яких кожен учень відчуває свою успішність, інтелектуальну спроможність [3, с.9].

 Відповідно до О. Кустовської "лише десять відсотків студентів можуть добре сприймати інформацію за допомогою навчання традиційними методами. Інші дев'яносто відсотків також можуть вивчити матеріал, проте іншим способом – завдяки діалогу, виконанню певних дій чи творчих завдань" [1, с. 54]. Результати даних досліджень підтверджують думку, що необхідно переходити від традиційних форм навчання до інтерактивних. Основна ціль традиційного навчання є повне засвоєння інформації учнем. Проте, головна мета інтерактивних технологій – це взаємонавчання, тобто "колективне дослідження конкретного питання та способи його ефективного вирішення" [1, с. 55]. Учасники уроку аналізують проблему, синтезують інформацію, яка вже є відомою, проводять дискусію та відповідають на задане питання.

 На думку А. Мудрак призначення інтеракцій - стимуляція природної активності студентів:

• розумової (інтенсивність мислення, генерування ідей, висловлювання припущень, проектування, моделювання, конструювання, дослідження тощо, творча уява, зосередженість, увага, спостережливість, аналітико-синтезуючі операції); емоційної (емоційна напруга, переживання);
• соціальної (імітація виконання соціальних ролей, обмін думками, ставлення, судження тощо);
• фізичної (напруження, практична діяльність, рухливість).

 При цьому дослідниця дала визначення, що "активність розуміється як енергійна, підсилена (інтенсивна) діяльність, діяльнісна участь, діяльнісний стан" [5].

 Саме завдяки поєднанню всіх видів природної активності веде до покращення результатів при вивченні нового матеріалу на уроці.

 Виділимо основні характеристики інтерактивного навчання:

• навчальний процес відбувається за умови постійної активної взаємодії всіх учнів;
• це співнавчання, взаємонавчання (колективне, групове, навчання у співпраці), коли учень і викладач є рівноправними, рівнозначними суб’єктами навчання;
• організація інтерактивного навчання передбачає моделювання життєвих ситуацій, використання рольових ігор, спільне вирішення проблеми на підставі аналізу обставин та провідної ситуації;
• інтерактивне навчання ефективно сприяє формуванню навичок і вмінь у спілкуванні, виробленню цінностей, створенню атмосфери співпраці, взаємодії;
• це навчання виявляє лідерські риси, проте охоплює як домінування одного учасника навчального процесу над іншими, так і однієї думки над іншою [2, с.26].

 Проте існують і недоліки у даній моделі. Перш за все, на вивчення певної інформації потрібен значний час. Також, необхідно створити інший підхід в оцінюванні знань студентів. Найбільшим недоліком є те, що відсутні розробки в організації занять за інтерактивними технологіями.

 Отже, проаналізувавши різні моделі навчання, ми можемо стверджувати, що інтерактивна модель навчання є найбільш ефективною у сучасному світі, щоб покращити рівень засвоєння інформації, підвищити пізнавальний інтерес до вивчення чогось нового, для створення атмосфери, де учень може взаємодіяти з однокласними, а також виходити з своєї "зони комфорту", щоб відкрити щось нове.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Кустовська О. Interactive Learning: Advantages and Disadvantages / O. Кустовська. // Землеустрій, кадастр і моніторинг земель. – 2016. – №4. – С. 53–58.

2. П’ятакова Г. Технологія інтерактивного навчання у вищій школі. Навчально-методичний посібник для студентів вищої школи / Г. П’ятакова. – Львів, 2008. – 116 с.

3. Пометун О.І., Пироженко Л.В. Сучасний урок. Інтерактивні технології навчання / О. І. Пометун. - К.: А.С.К., 2004. - 192 с.

4. Матвійчук В. М. Педагогічні умови використання інтерактивного навчання студентів ВНЗ [Електронний ресурс] / В. М. Матвійчук – Режим доступу до ресурсу: file:///C:/Users/Downloads/Znpkhist_2009_1_29.pdf.

5. Мудрак М. А. Інтерактивні технології навчання як засіб формування творчих здібностей студента [Електронний ресурс] / М. А. Мудрак – Режим доступу до ресурсу: elibrary.kubg.edu.ua/508/1/Pavlyuk_R_NMIV_FLMD_PI.pdf.

6. Carroll D. Using Technology to Improve the Traditional Chalk and Talk Lecture [Електронний ресурс] / Douglas R. Carroll. – 2006. – Режим доступу до ресурсу: https://www.asee.org/documents/sections/midwest/2006/Using Technology to Improve the Traditional Chalk and Talk.pdf.

7. Scrivener J. Learning Teaching: A guidebook for English Language teachers [Електронний ресурс] / J. Scrivener // Macmillan. London. - 2005. - Режим доступу до ресурсу: http://www.tesol.brawnblog.com/HUFS-TESOL/Methods/learning_teaching.pdf 

8. Weerasinge Asoka. The-jug-and-mug-education [Електронний ресурс] / Asoka Weerasinge // The Island Editorial. – 2008. – Режим доступу до ресурсу: http://pdfs.island.lk/2008/12/18/p6.pdf.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Дмитраш Іван Васильович

Магістр теології

Магістр релігієзнавства

Магістрант кафедри загальної та клінічної психології

Державний вищий навчальний заклад

«Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника»

Україна, Івано-Франківськ

 У статті здійснено психологічну аргументацію волонтерської діяльності студентів-богословів, розкрито її мотиваційний зміст. Проаналізовано терміни «мотив», «мотивація», «мотивування», обґрунтовано співвідношення мотивів і цілей студентів-богословів до волонтерської діяльності, проаналізовано на прикладі трьох теорій безкорисливої поведінки явище альтруїзму та емпатії, систему ціннісних орієнтацій особистості волонтера.

 Ключові слова: мотив, мотивація, мотивування, волонтер, студент-богослов, альтруїзм, емпатія, волонтерська діяльність.

 Постановка проблеми. Волонтерський рух є тою частиною суспільства, де люди здійснюють різноманітну діяльність без матеріального прибутку, без кар’єрного зросту по службі, для добробуту та процвітання суспільства в цілому. До волонтерської діяльності долучаються й студенти-богослови, які, отримуючи належні знання в духовних та державних вищих навчальних закладах, здатні належно виконувати будь-яку волонтерську роботу в соціумі.

 Мета статті – обґрунтувати специфіку мотивації до волонтерської діяльності студентів-богословів.

 Аналіз досліджень і публікацій. Різні аспекти мотивації до волонтерської діяльності досліджували Д. Майерс (соціальна психологія), С. С. Канюк (психологія мотивації), А. Й. Капська (технологія волонтерської роботи в сучасних умовах, підготовка волонтерів до соціальної роботи), В. В. Москаленко (психологія соціального впливу), Х. Хенхавзен (мотивація і діяльність) та інші. 

 Діяльність визначається мотивами. Поняття «мотив» (від лат. «movere» – «рухати», «штовхати») трактується як спонукання до діяльності, спонукальну причину дій і вчинків (тобто те, що примушує людину до дій) [5, с. 6]; підстава, привід певної дії, вчинку; причина [7, с. 492], [1, с. 692]. В різноманітних інтерпретаціях термін «мотив» означає те, що є причиною діяльності людини заради задоволення її потреб, а також й те, що є домінуючим об’єктом діяльності, заради чого вона здійснюється, і саму свідому причину діяльності, визначаючу вибір дій особистості [9, с. 79].

 Система мотивів – це рушійна сила людської поведінки, а система домінуючих мотивів як спрямованість особистості становить мотиваційну основу в дії щодо надання допомоги та підтримки (будь-якого плану) людині [3, с. 35]. Діяльність людини спонукувана, зазвичай, одночасно декількома мотивами, один з яких є основним, ведучим, а інші – другорядними, іноді виконують лише функцію додаткової стимуляції. Мотиви можуть посилювати або послаблювати один одного, вступати в суперечності між собою і з можливостями реалізації дії [9, с. 79]. 

 Важливим у контексті нашого дослідження є також розуміння студентом-богословом поняття «мотивування», яке означає: «пояснення суб’єктом причин власних дій», «раціональне тлумачення особою референтної групи причин, обставин і цілей, що спонукали до вибору даної дії» [7, с. 492]. Волонтерська діяльність свідомо або несвідомо може використовуватись студентом-богословом для приховання справжніх мотивів його поведінки. У процес мотивування часто втручаються механізми психологічного захисту особистості (людина в поясненні вчинків і дій схильна захищати себе, виправдовуватись перед іншими і перед собою, прагнучи зберегти своє «Я» і обумовлювати свою діяльність відповідно до соціальних і особистих норм). 

 Разом із тим, якщо студент-богослов чесний із собою, об’єктивно оцінює мотиви власної діяльності й поведінки, то його мотивування відображає справжні мотиви волонтерської діяльності.

 Поняття «мотивація» у сучасній науці має різне тлумачення, зокрема, як таке, яке відображає систему факторів детермінованої поведінки, вміщує характеристику процесу, який регулює і підтримує поведінкову активність на певному рівні [4, с. 45]. Для нашого дослідження важливим є розуміння соціально-психологічної сутності цього поняття, яке б пояснювало соціально-значущу діяльність студента-богослова. Тому найбільш влучним у контексті нашого дослідження є визначення мотивації як сукупності спонукальних факторів, які стимулюють активність особистості; це всі мотиви, потреби, стимули, ситуативні чинники, які спонукають людину до дій [2, с. 7], [7, с. 492].

 За своїм проявом і функціями в регуляції поведінки студентів-богословів основними мотивуючими чинниками, які спонукають до волонтерської діяльності є потреба допомогти іншому, мотиви, емоції, переживання і установки. Відповідно, чим вищий рівень мотивації у студентів-богословів до волонтерської діяльності, тим більше зусиль вони докладають.

 Згідно з теорією потреб А. Маслоу, відзначимо, люди виконують добровільно певну роботу, якщо вони реалізовують потребу в самоактуалізації. Волонтери-богослови, які лише задовольняють базові потреби виживання, характеризуються низьким рівнем мотивації бути волонтерами. Зазначимо, що волонтерська діяльність є полімотивованою для кожно¬го індивіда [6, с. 149], тобто спонукається не одним мотивом, а кількома, це зумовлено тим, що дії людини визначаються ставленням до предметного світу, до людей, до суспільства, до самої себе [2, с. 31]. 

 Альтруїстична мотивація студентів-богословів до волонтерської діяльності зазвичай особистісно усвідомлена і базується на двох мотивах – морального обов’язку і співчуття. Ці мотиви важко розмежувати за своїм зовнішнім поведінковим проявом, проте вони мають різний психологічний і соціальний зміст. Провідним почуттям альтруїстичної мотивації є відповідальність перед собою та іншими людьми. Мотив співчуття базується на вихованні ідентифікаційних і емпатійних здібностей людини, реалізація яких неможлива без здатності уявно поставити себе на місце іншого, який потребує допомоги, без процесу співпереживання з ним [4, с. 47]. 

 Проаналізуємо це явище на прикладі трьох теорій альтруїстичної поведінки:

1. згідно з теорією соціального обміну, надання допомоги студентом-волонтером мотивується прагненням мінімізувати витрати і збільшити доходи. Дехто вважає, що альтруїстська стурбованість становищем інших також може мотивувати людей;
2. соціальні норми детермінують прояви допомоги іншим людям, зокрема норма взаємності спонукає студента-богослова відповідати на допомогу допомогою; норма соціальної відповідальності – надавати допомогу потребуючим, навіть якщо вони не в змозі відповісти тим самим; 
3. у еволюційній психології визначено два типи альтруїзму: відданість роду і взаємність. Проте більшість еволюційних теорій стверджує, що гени егоїстичних індивідів виживуть з більшою вірогідністю, ніж гени жертвуючих собою осіб [5, с. 585].

 Висновки. Таким чином, мотиваційний зміст волонтерської діяльності студентів-богословів базується на альтруїстичних мотивах, внутрішньому усвідомленні необхідності особистісної самоактуалізації та самореалізації, можливості взаємодіяти з іншими, перспективі набути нові навички і знання.

 Перспективи дослідження. На нашу думку, волонтерська діяльність студентів-богословів займає важливе місце в українському суспільстві, тому подальшого дослідження потребують психологічні детермінанти волонтерської діяльності, які є домінуючими у прийнятті рішень бути волонтером та займатися волонтерством. 

Література

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови [ уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел] – К.: Ірпінь: Перун, 2005. – 1728 с. 

2. Занюк С.С. Психологія мотивації / Занюк С.С. – К. : Либідь, 2002. – 304 с.

3. Капська А.Й. Соціальна робота : деякі аспекти роботи з дітьми та молоддю / Капська А.Й. – К.: УДЦСС, 2001. – 220 с.

4. Капська А.Й. Соціальна робота / Капська А.Й. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 328 с. 

5. Майерс Д. Социальная психология / Майерс Д. – СПб.: Питер, 2002. – 752 с. 

6. Полтавець В. І. Соціальна робота в Україні: перші кроки / Полтавець В. І. – К.: Академія, 2002. – 240 с. 

7. Сучасний тлумачний словник української мови [за. заг. ред. В.В. Дубічинського] – Харків: ВД Школа, 2006. – 1008 с.

8. Хенхавзен Х. Мотивация и деятельность / Хенхавзен Х. – СПб.: Питер. – Москва: Смысл, 2003. – 860 с.

9. Циркин С.Ю. Справочник по психологии и психиатрии детского и подросткового возраста / Циркин С.Ю. – СПб.: Питер, 1999. – 752 с.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Буценко Никита Олегович

студент Харьковского национального университета радиоэлектроники

г. Харьков

руководитель Голян Вера Владимировна

к.т.н., доцент кафедры Програмной инженерии 

Харьковского национального университета радиоэлектроники

г. Харьков

 Аннотация: в данной статье автор рассматривает преимущества и недостатки C++, опираясь на правила создателя С++, Бьёрна Страуструпа. Автор также приводит данные, касающиеся популярности и актуальности С++ с международных сайтов, посвященных программированию, и проводит анализ эффективности и читаемости кода, написанного на С++, решая базовые алгоритмические задачи.

 Ключевые слова: C++, АЛГОРИТМЫ, БИБЛИОТЕКИ, ПАРАДИГМЫ ПРОГРАММИРОВАНИЯ, ЯЗЫК ПРОГРАММИРОВАНИЯ

 С каждым годом профессия разработчика программного обеспечения становится все более популярной и востребованной. Соответственно, у начинающих разработчиков возникает вопрос: «Каким языком программирования стоит овладеть в первую очередь?» Многие высшие учебные заведения, равно как и программисты с большим опытом работы[1], рекомендуют именно C++ как первый язык программирования. По данным TIOBE Index за февраль 2018 года, C++ занимает 3 место по популярности среди всех языков программирования[2]; по данным Stack Overflow (Developers Survey 2017) –7 место[3]. Если рассматривать обе сводки в одной плоскости, то C++ заметно уступает по популярности лишь языку прикладного программирования Java.

 Прежде чем рассматривать преимущества и недостатки C++, следует ознакомиться с правилами, которые использовал Бьёрн Страуструп при проектировании данного языка[4]:

 Си++:

1. Разработан как универсальный язык со статическими типами данных, эффективностью и переносимостью языка Си.
2. Разработан так, чтобы непосредственно и всесторонне поддерживать множество стилей программирования (процедурное программирование, абстракцию данных, объектно-ориентированное программирование и обобщённое программирование). 
3. Разработан так, чтобы давать программисту свободу выбора, даже если это даёт ему возможность выбирать неправильно. 
4. Разработан так, чтобы максимально сохранить совместимость с Си, тем самым делая возможным лёгкий переход от программирования на Си. 
5. Избегает таких особенностей, которые зависят от платформы или не являются универсальными. 
6. Не накладывает никакой избыточной нагрузки на программу, не использующую какие-либо возможности. 
7. Разработан так, чтобы не требовать слишком усложнённой среды программирования.

 Первое правило явно показывает на одно из ключевых преимуществ C++ - переменная не может менять свой тип данных. Это значит, что при автодополнении интегрированная среда разработки будет предлагать исключительно те методы, которые применимы к данному типу данных. Статическая типизация также значительно уменьшает количество ошибок; многие из них исключаются уже на стадии компилирования приложения. Тем не менее, применение статической типизации влечет за собой определенные трудности с реализацией алгоритмов и читаемостью кода.

 Универсальность C++ - еще одно значительное преимущество данного языка программирования. Овладев основами, разработчик сможет писать на C++ простые десктопные приложения для Windows с помощью Windows Forms, более сложные программы для Windows и Linux, игры для разных платформ (включая Windows и Android), серверную часть сайтов (back-end) и так далее.

 Второе правило также следует отнести к преимуществам C++. Начинающий разработчик сможет сперва освоить процедурное программирование, а затем перейти к изучению ООП. Третье правило невозможно охарактеризовать исключительно как положительную или негативную особенность данного языка программирования. На начальном этапе основные ошибки (несовместимость методов с типом переменной, попытки привести одну и ту же переменную к другому типу данных) исключаются еще на стадии компилирования, поэтому пункт о «свободе выбора» для начинающих программистов не является действительным.

 Так как автор данной статьи рассматривает преимущества и недостатки языка программирования С++ как первой платформы для начинающего разработчика, то четвертый пункт (совместимость с Си) не является существенным. Однако с приобретением опыта разработчик заметит, что некоторые функции, работающие на C, также поддерживаются и C++ (например, функции ввода/вывода на экран информации scanf() и printf(), библиотека stdio.h). Вследствие этого некоторые программисты называют С++ не иначе как «Ц с классами»[5].

 Кроссплатформенность C++ является весомым преимуществом для начинающих программистов. Есть множество компиляторов и IDE, которые имеют версии для Windows, MacOS и Linux (Code::BlocksIDE предназначена для Windows и Linux, CLion – для Windows, Linux и MacOS). Разработчик может создавать приложения для разных платформ, используя «родную» для системы IDE и компилятор. QT-framework, разработанный в 1996 году, особенно упростил задачу кроссплатформенности.

 Шестое правило Страуструпа говорит об эффективности программ, написанных на C++. Если функционал программы не задействуется, то она будет потреблять меньше системных ресурсов и выполняться быстрее. Для начинающих разработчиков этот пункт означает то, что приложение будет компилироваться быстрее. Это показывают независимые тесты: так, программа, высчитывающая числа Фибоначчи[6], написанная на C++ и скомпилированная через GCC, собралась за 0.014 секунд. В данном тесте C++ уступил только Си: программа на Си скомпилировалась за 0.013 секунд. C++ быстрее компилирует программы благодаря статической типизации: компилятор не тратит время на определения типа переменной, как это происходит со многими интерпретируемыми языками наподобие JavaScript, Python, PHP и так далее (к слову, алгоритм Фибоначчи выполнился за 0.689 сек, 1.109сек и 1.307 сек на JavaScript, Python 2 и PHP соответственно).

 Преимущества седьмого правила выглядят весьма условными, так как сегодня множество производителей предлагают удобные IDE для разных языков программирования. Более того, тут C++ заметно уступает, например, JavaScript. Для разработки на JavaScript необходим минимальный инструментарий – блокнот и веб-обозреватель (эти приложения в большинстве операционных систем встроены изначально), в то время как для C++ необходим компилятор, который необходимо дополнительно скачивать и настраивать. В большинстве случаев начинающему разработчику придется устанавливать пакет «среда разработки + компилятор».

 Несмотря на такие преимущества, как кроссплатформенность и эффективность, C++ обладает высоким порогом вхождения. Вот что говорит о данном языке программирования Бондарев В.М.: «Программы на С++ обгоняют программы на других языках, как гоночный автомобиль обгоняет обычные. Но учиться программировать на них – все равно, что учиться азам вождения, сев за руль гоночного автомобиля – дорого и долго» [7]. Так, простая операция приведения числа в строку и вывода каждой из цифр числа на консоль имеет громоздкое решение в С++:

 Решение аналогичной задачи в JavaScript:

  Очевидно, что код на JavaScript проще для понимания начинающего разработчика с базовым знанием английского языка, чем код на C++. Это происходит из-за статической типизации C++: в отличие от того же JavaScript, мы не можем в пределах одной переменной перевести число в строку, к тому же метод String(), принимающий один параметр в JS выглядит логичнее, чем метод itoa() в C++, принимающий три параметра. 

 Выводы

 Все эти сложности делают С++ довольно противоречивым языком. С одной стороны, это низкоуровневый кроссплатформенный язык программирования, который еще долгое время будет актуальным из-за своей универсальности и эффективности. С другой стороны, начинающим разработчиками будет сложнее овладевать различными алгоритмами и принципами программирования на C++ именно из-за его статической типизации, ограничивающей работу с переменными. Тем не менее, начинающим разработчикам стоит начать знакомство с программированием именно с С++, так как они смогут освоить С-подобный синтаксис, а затем – парадигмы ООП, используя при этом универсальный язык программирования, который в будущем поможет им в реализации больших проектов.

Литература

1. https://www.kv.by/post/1052468-kakie-yazyki-programmirovaniya-izuchat-chtoby-nayti-rabotu-v-2018-godu

2. https://www.tiobe.com/tiobe-index/

3. https://insights.stackoverflow.com/survey/2017#technology

4. Страуструп Б. Дизайн и эволюция C++/ Страуструп Б. - М.: ДМК Пресс; Спб.: Питер, 2006. - 448 с.

5. https://habrahabr.ru/company/intel/blog/156863/

6. https://www.ibm.com/developerworks/ru/library/ManySpeed_08_1/index.htm

7. Бондарев В.М. Основы программирования.js : учеб. пособ.[Текст]/ В.М. Бондарев. – Х. : ФОП Коряк С. Ф., 2015. – 182 с.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Шаталович Александр Михайлович 

Днепровский национальный университет имени О. Гончара

г. Днепр

 Аннотация:

 Углубление философской составляющей современного образования является актуальным. Указанная составляющая через освоение философских методов способствует развитию критического и творческого мышления.

 Ключевые слова: высшее образование, критическое мышление, творческое мышление, методы философии

 Сегодня одной из востребованных дисциплин во множестве западных университетов остается «критическое мышление» (critical thinking), которое по своей сути есть трансформированная философская дисциплина. 

 К данному тезису можно прийти на основании выводов современных исследователей. Так, согласно определению Г. Сориной, критическое мышление – это способ мышления, направленный на выявление структурных особенностей рассуждения, проверку корреляции между обоснованно выдвинутыми тезисами и соответствующими им аргументами, оценку выдвинутых тезисов, характеристику контекстов рассуждений с учетом особенностей автора и читателя, сторонника и оппонента. Как подчеркивает исследовательница, критическое мышление формируется как практическая логика и предполагает навыки аналитической деятельности, рефлексии над собственной мыслительной деятельностью, умение работать с понятиями, суждениями, умозаключениями, вопросами, способность оценивать те же умения у других. История формирования критического мышления неотделима от «техники критического философствования», от античной диалогической практики. Сформировавшаяся более двух с половиной тысяч лет назад, логическая «критическая техника» фактически стала основанием того, что во второй половине XX века определилось под названием «критическое мышление». Необходимость овладения техникой критического мышления становится особенно очевидной в периоды кризисного, нестабильного состояния человеческого общества [6]. Так, не случайно работа К. Поппера «Открытое общество и его враги», в которой автором выдвигалась идея открытого общества, основанного на демократии и критическом мышлении индивидов, была опубликована в 1945 г., а использование термина «критическое мышление» в социально-философском плане предложил в 1970 г. Ю. Хабермас, представитель Франкфуртской школы критической социальной теории. Таким образом, по мнению Е. Воеводы, критическое мышление следует рассматривать, прежде всего, как философский подход, который применим в психологических и социологических исследованиях, а также в сфере образования [2].

 Отметим, что, несмотря на свою значимость, «критическое мышление» использует лишь часть философского потенциала. Но раз уж мы нацелены идти по пути западного образования, чем следует дополнить курс критического мышления? Как подчеркивает С. Ромащенко, критическое мышление часто противопоставляется творческому мышлению. Первое направлено на выявление недостатков в суждениях других людей. Второе связано с открытием принципиально нового знания, с генерацией собственных оригинальных идей, а не с оцениванием чужих мыслей. Человек, у которого критическая тенденция слишком выражена, уделяет основное внимание критике, хотя сам бы мог творить. Напротив, тот человек, у которого конструктивное, творческое мышление доминирует над критическим, часто оказывается неспособным видеть недостатки в собственных суждениях и оценках. Выход из этого положения заключается в том, чтобы развивать как критическое, так и творческое мышление [4].

 Что полезного философия может дать для развития не только критического, но и творческого мышления? Например, свои уникальные методы для исследования понятий: метафизический, диалектический, феноменологический. 

 Так, известный социолог А. Антонов, рассуждая о семье, задает метафизические по своей сути вопросы: «Существует ли семья? Может быть, «семья» – лишь слово, удобное для объединения разного рода образов и представлений, связанных с браком, рождением детей и разводом? Семья – чем она является на самом деле, действительно ли семья – специфический объект изучения в социологии? Семья в прошлом, настоящем и будущем – это одно и то же или речь идет о разных сущностях? Является ли объединение людей в семью специфическим по форме и характеру ассоциации, т.е. отличающимся от других объединений и групп, не сводимым к каким-либо уже имеющимся типам и видам социальных общностей? Если это так, то какие специфически семейные различия не сводятся к социальным различиям «мужчина – женщина», «взрослый – ребенок» и т.п.?» [1, с. 55]. Диалектический метод для анализа истории физических теорий применяет Ю. Сачков. Он отмечает, что крайность жесткого детерминизма, присущая этапу классической науки и крайность вероятностных идей (когда случайность стала рассматриваться как самостоятельное начало мира), присущая этапу неклассической науки, синтезируются в третьем этапе постнеклассической науки, благодаря синергетической школе И. Пригожина [5]. Примером использования феноменологического подхода служит исследование власти у А. Кожева. Он предлагает подвергнуть явления феноменологическому анализу, дабы выявить «чистые феномены», то есть несводимые к другим (либо показать для «сложных» феноменов «чистые» элементы, их составляющие). Сам феноменологический анализ должен отвечать на вопрос: «Что это такое?» и должен применяться ко всем феноменам, «инстинктивно» квалифицируемым как властные. Он должен выявить сущность (идею) Власти как таковой, равно как и структуру этой «сущности», то есть различные несводимые друг к другу типы ее проявления [3, с. 9-10].

 Практическое освоение приемов указанных методов, по мнению автора доклада, является весьма важным, для каждого современного выпускника вуза. Ведь современная эпоха «информационного взрыва», когда количество знаний ежегодно удваивается, а на каждого из нас за неделю обрушивается столько информации, сколько в средневековье человек получал за всю жизнь, требует не сокращения, а напротив, углубления философской составляющей образования.

Список использованных источников

1. Антонов, А.И. Микросоциология семьи / А.И. Антонов. – М. : ИНФРА-М, 2005. – 368 с.

2. Воевода, Е.В. Критическое мышление как культурный феномен // Язык и коммуникация в контексте культуры: Сб. статей / отв. ред. С.В. Лобанов и др. – Рязань : РГУ им. С.А. Есенина, 2012. – С. 120-126.

3. Кожев, А. Понятие Власти / Александр Кожев ; [Пер. с фр., послесл. А.М. Руткевич]. – М.: Праксис, 2007. – 192 с.

4. Ромащенко, С.В. Развитие критического мышления у будущих специалистов - полноправных членов общества // Университетские чтения-2011 : материалы / ПГЛУ. – Пятигорск, 2011. – Ч. IX. - С. 197-201.

5. Сачков, Ю.В. Автономность в причинных сетях // Причинность и телеономизм в современной естественно-научной парадигме / [Отв. ред. Е.А. Мамчур, Ю.В. Сачков]. – М. : Наука, 2002. – С. 154-174.

6. Сорина, Г. Критическое мышление и метод экспертных групп // Ежеквартальный журнал Эпистемология и философия науки. – 2005. – Т. 3, № 1. – С. 194-204.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Шаталович Інна Василівна

Дніпровський національний університет ім. О. Гончара

м. Дніпро

 Анотація

 Духовність як специфічний антропологічний вимір проявляється в релігійно-моральному, інтелектуальному й естетичному аспектах. Джерело духовної установки – духовні потреби, а умова їхнього існування – безперервна праця та освіта душі.

 Ключові слова: духовність, інтелект, мораль, естетичне.

 Якщо поставити за мету коротко висловити сутність світогляду сучасної людини західного суспільства, то найбільш влучними, на нашу думку, будуть два вирази – гедоністична установка та бездуховність. 

 Не випадково відомий американський соціолог Д. Белл в останній чверті ХХ століття зазначав, що капіталізм за допомогою масового виробництва і споживання зруйнував протестантську етику, старанно впроваджуючи гедоністичний спосіб життя. Капіталізм, як підкреслює дослідник, до середини XX століття намагається знайти собі виправдання не в праці або власності, але в статусній символіці володіння матеріальними багатствами і культурі насолод. Як наслідок, підвищення життєвого рівня і ослаблення моральних норм перетворилися на самоціль як прояв свобод особистості. Результатом, на думку Д. Белла, стало руйнування самої соціальної структури. В організації виробництва і праці система вимагає від своїх членів розважливої поведінки, працьовитості і самодисципліни, прагнення до кар’єри і успіху. У сфері ж споживання вона створює культ сьогоднішнього моменту, підносить марнотратство, показуху і пошук ігрових ситуацій. Але в обох цих сферах система абсолютно нестабільна, оскільки в суспільстві знищені всі ознаки трансцендентальної етики [1, с. 647-648]. 

 Сучасна дослідниця Т.Ф. Гусакова теж підкреслює, що актуальність гедонізму як буттєвої стратегії обумовлена тим, що в постмодерністській культурі відбулася радикальна зміна етичних пріоритетів, перебудова системи фундаментальних цінностей, ерозія багатьох видів цінностей. Постмодернізм виступає проти тиску єдиного типу дискурсу, а, отже, і проти єдиної нормативної основи етики. Сучасне постіндустріальне суспільство відверто зробило своїм імперативом насолоду, а своєю стратегією – спокусу [2, с. 61]. Підсумовуючи дослідників, зазначимо, що фундаментальний порок гедонізації – бездуховність, зокрема грубо матеріалістичне звуження світогляду, хибне розуміння сенсу життя, справжніх цілей і цінностей, бездуховні почуття і зведений в абсолют егоцентризм.

 Але як розуміється духовність, яке її значення та вплив на людину? Проблема приховується в інтерпретації визначення самого поняття, так як різні автори ставлять різноманітні акценти. Виділяються такі аспекти духовності як її ідеальність, продукт роботи психіки людини у всій її повноті, ціннісний зміст суспільної й індивідуальної свідомості, гуманістичний зміст свідомості й діяльності, новаторські ідеї, відповідність духовних установок загальнолюдським цінностям, моральний світ людини та інше. Духовність розглядається як функціонування суспільної свідомості у вигляді складеного компонента соціального життя, що виражає інтереси суспільства й суспільних груп. Разом з тим духовне життя суспільства включає духовне виробництво, як виробництво суспільної свідомості, духовні потреби, духовні цінності, організацію функціонування суспільної свідомості. Безумовно, виділені аспекти духовності, являють собою різні грані, властиві їй. Духовність включає пізнання, самопізнання, переживання людиною зовнішнього світу й самого себе, здатність до цілеспрямованості й вольової практичної дії. Духовне життя людини й людства – феномен, що відрізняє їхнє буття від чисто природного й надає йому соціальний характер. Через духовність усвідомлюється навколишній світ, виробляється більш глибоке відношення до нього. Через духовність людина пізнає сама себе, своє призначення й життєвий сенс. 

 Цікаво, що етимологія німецького слова «geist» (дух) включає вказані вище ознаки у своєму змісті, а саме: «свідомість», «інтелект», «розум», «мудрість», «уява», «геній», «душа», «мораль», «сутність», «примара». З одного боку – свідомість, що охоплює розум,  а з іншого боку – щиросердечне життя, моральні почуття, що відбиваються в моралі. Крім того, термін «дух» охоплює не тільки результати духовної діяльності, але і її процес – уяву, мислення, переживання.

 Таким чином, зміст поняття духовність занадто широкий. У зв’язку із цим проведемо більше компактну систематизацію основних значень даного поняття.

 Одне із поширених значень духовності – ідеально-інтелектуальне. До розгляду проблем ідеально-інтелектуального аспекту духовності людство зверталося протягом всієї своєї історії. 

 Початок філософського осмислення проблематики «духовного» поклав Аристотель («Про душу», «Нікомахова етика»). Вчитель Аристотеля Платон приписував богові здатність мислити, тому що не бачив нічого більше прекрасного, що має розум. Дух як першооснова всього – це світова душа. Душа космосу – творча сила. Вона змушує речі наслідувати ідеям. Дух і є першооснова речей. Світова душа діє через ідеї й через матерію. Аристотель розглядає феномен духовності у зв’язку з навчанням про три роди субстанцій: чуттєво-сприймальних і мінливих (рослини, тварини); чуттєвих і вічних (небесні тіла) та особливих (розумна душа в людині та у бога). У Новий час у філософії надається головним чином раціоналістичне трактування «духу» й «духовності» як прояву мислення, розуму, свідомості. Єдиною безсумнівною духовною реальністю був оголошений індивід і його свідомість. Р. Декарт оголосив, що акт мислення («я мислю») являється основою буття людини. У марксистській філософії поняття «дух» розглядається, насамперед, як синонім ідеального або свідомості. Найчастіше це поняття використалося для зіставлення з поняттям «матерія», а «свідомість» вживалося в категоріальній парі з поняттям «буття».

 Ідеально-інтелектуальний аспект духовності є специфічно людським феноменом. Тільки людина здатна досягати об’єктивного, загального й систематичного знання реальності. Але не слід редукувати духовність людини до її мислення. Духовність людини включає ще й  любов, надію, спонтанний прояв творчих здібностей, шкалу цінностей, здатність до самовизначення і самовиховання.

 Наступне значення духовності – естетичне. Характерна для людини символічна функція, безсумнівно недоступна тварині, – це художнє вираження краси та її споглядання. Звернемо увагу на людську здатність відчувати красу, створювати її й захоплюватися нею; здатність досягати глибини почуттів, а також виражати цю красу таким чином, що вона хвилює й інших людей, так як між художником і його глядачем, слухачем або читачем виникає емпатія. 

 Але І. Кант підкреслював, що естетичне може проявлятися в людині як духовне, піднесене тільки за умови, якщо в ньому сформувався внутрішній моральний закон, що відповідає категоричному імперативу.

 Більш важливе на наш погляд значення духовності – релігійно-моральне. Ця сфера належить людині за самою її суттю та не може існувати у тварин. Етнологи не раз дивувалися тому, що в народів, які мешкають у різних соціальних і культурних умовах, виявляються аналогічні релігійно-моральні подання й установи. Символи різні, але символічна діяльність, у якій здійснюються пошуки трансцендентності, та сама. 

 Ще Плотін одним з головних рівнів духовного, виділяв переживання божественної простоти єднання із Всевишнім. У релігійній філософії середніх віків «дух» сприймали як особисту волю Творця, що створює світ і людину. 

 Найбільш глибокі судження про сутність духовності людини існують в роботах І. Канта. Він обґрунтував важливе положення про те, що в людині повинен бути сформований внутрішній духовний світ, «моральний закон». Якщо такий закон рівносильний категоричному імперативу, у людини сформований, то вона стає особистістю духовною, здатною до піднесеного переживання, до морального відношення, до інших людей. 

 У російській релігійній філософії найбільш актуальними залишилися релігійно-моральні аспекти духовності, які сприяли висвітленню таких ознак духовності, як милосердя, любов, совість, обов’язок, сором, каяття (В. Зеньковський, М. Бердяєв, B. Соловйов, С. Франк, М. Лосський, С. Трубецький, С. Булгаков й ін.).

 Людина здатна осягати цінності абсолютні й відносні, більше й менш важливі, сутнісні і якісні. І так само, як ми осягаємо якісні цінності, ми осягаємо й антицінності: справедливості протистоїть несправедливість, смиренності – гординя, чистоті – нечистота, духовності – бездуховність. Всі ці елементи: добро, обов’язок, совість, воля, відповідальність, право, закон – суть моральні духовні елементи. Ніколи вони не можуть проявитися у тварин, тому що тварини керуються тільки інстинктами й стимулами, що виходять від предметів. Тим або іншим способом людина установлює відношення або зв’язок з Абсолютним Буттям, чого також немає у тварин. Коротко говорячи, людська самосвідомість, якщо її не придушувати, завжди спрямована до деякої трансцендентності. Тому пізнання Першої причини становить останню мету людини. Але Перша причина всього є Бог. Отже, остаточна мета людини – пізнання Бога, що пов’язано з проясненням розуму світлом Божої істини і перетворенням серця з порочного і пристрасного в любляче і доброчесне. 

 Таким чином, духовність не притаманна тваринному світу, а є специфічний антропологічний вимір, що проявляється в релігійно-моральному, інтелектуальному й естетичному аспектах. Духовність – це прагнення й прилучення людини до вищих цінностей: добра, істини та краси. Духовна установка на відміну від гедоністичної, не дана людині від народження. Джерело духовної установки – духовні потреби, а умова їхнього існування – безперервна праця та освіта душі, основа якої – релігійно-моральне розуміння духовності.

Література

1. Белл, Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования / Даниел Белл ; Перев. с англ. под ред. В.Л. Иноземцева. – Изд. 2-е, испр. и доп. – М. : Academia, 2004. – CLXX, 788 с.

2. Гусакова, Т.Ф. Гедонизм как вектор современной культуры // Вестник Тюменского государственного университета. – 2006. – Вып. 2. – С. 60-69.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Марчій-Дмитраш Тамара Михайлівна

Кандидат педагогічних наук, доцент 

Державний вищий навчальний заклад 

«Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника»

Україна, Івано-Франківськ

 У статті проаналізовано особливості підготовки майбутнього творчого вчителя іноземної мови початкової школи в умовах модернізації освіти. Визначено основні ознаки творчого педагога. Конкретизовано завдання, які стоять перед сучасним творчим учителем іноземної мови. Акцентовано на необхідності використання дидактичних ігор задля розвитку творчих здібностей учасників навчально-виховного процесу школи І ступеня.

 Ключові слова: вчитель іноземної мови, творчість, початкова школа, навчання, молодші школярі, дидактичні ігри.

 Постановка проблеми. Оскільки започаткування вивчення іноземної мови з першого класу початкової школи підвищило вимоги щодо якості підготовки педагогів, виникла потреба пошуку підходів, які б сприяли високому рівню формування готовності студентів до ефективного навчання молодших школярів, оновленню педагогічної науки, що в свою чергу вимагає набуття вмінь творчо розв’язувати педагогічні ситуації ще під час підготовки у вузі. З цим пов’язана актуальність дослідження. 

 Аналіз досліджень і публікацій. Проблемі творчості у професійній підготовці вчителя іноземної мови початкової школи приділено увагу в дослідженнях С. Будака (готовність до професійно-педагогічної діяльності майбутнього вчителя іноземної мови у початкових класах), І. Гриненко (формування творчого мислення майбутнього вчителя іноземної мови), Л. Саченко (творчий підхід у складанні планів-конспектів уроків), Т. Зубенко (шляхи удосконалення підготовки вчителів іноземної мови початкових класів), Н. Соловйової (методична творчість на практичних заняттях з методики викладання іноземної мови) та інших.

 У зв’язку із трансформаціями в системі освіти прослідковується тенденція до зміни організації навчального процесу та його змісту у початковій школі, тому такою актуальною є проблема розвитку творчої ініціативи вчителя щодо пошуку і використання нетрадиційних, цікавих, нових форм і методів роботи. Це особливо важливо у процесі вивчення іноземної мови, оскільки від якості підготовки майбутніх учителів іноземних мов, їх умінь творчо підходити до взаємодії з дітьми залежатиме зацікавлення школярів у вивченні мови, їх прогрес і якість знань. Тому метою статті є теоретично обґрунтувати специфіку педагогічної творчості вчителя іноземної мови початкової школи в умовах модернізації сучасної освіти. Існує необхідність перегляду змісту, форм і методів підготовки, щоб спрямувати педагогічний процес на розвиток вчителя, який би володів змістом дисципліни, методикою його викладання та вмів творчо розв’язувати поставлені перед ним завдання. 

 Актуальність формування вмінь творчо розв’язувати педагогічні ситуації пов’язана з їх різноманітністю у навчально-виховному процесі початкової школи, необхідністю врахування педагогом вікових особливостей молодших школярів (переважання ігрових інтересів, довільна поведінка, наочно-образне мислення тощо), зміною різних видів діяльності на уроці іноземної мови, важливістю використання ігрових форм і методів у навчанні дітей. Тому одним із головних завдань сучасної вищої школи, на нашу думку, є створення виховного і навчального середовища, яке б сприяло розвитку креативного мислення майбутніх педагогів, здатних приймати нестандартні й, головне, ефективні рішення в умовах стрімкого інформаційного і технологічного розвитку сучасного суспільства.

 Творчість вчителя іноземної мови характеризується наступними ознаками (за В. Андрєєвим): існування протиріччя у проблемній ситуації або творчому завданні, наявність об’єктивних (соціальних, матеріальних) та суб’єктивних (мети, знань, умінь, мотивації тощо) передумов для творчості у процесі вивчення іноземної мови, новизна й оригінальність поглядів на процес і результат навчання [3, с. 55]. Разом з тим, не можемо оминути увагою той факт, що творчість педагога залежить і від певних чинників, зокрема, потенціалу особистості, соціального та професійного досвіду, психолого-педагогічних та предметних знань, здатності до створення нових ідей, умінь та навичок. Творчими педагогами стають у процесі наполегливої праці, прагнучи до підвищення професійного рівня, майстерності та професіоналізму, формуючи власну творчу позицію як “мобільну усвідомлено-мотиваційну готовність суб’єкта до творчих перетворень, дій у різноманітних ситуаціях” [2, с. 25]. Вона виявляє себе у ставленні до творчості як до цінності людського буття, потребі у творчій діяльності, креативному ставленні до себе і навколишнього світу, готовності до вибору й перетворень у педагогічній діяльності, прагненні до високих результатів і творчих досягнень, усвідомленні вчительської справи як покликання [2, с. 25].

 У процесі трансформації освіти формування творчих навичок у педагогічній діяльності набуває визначального значення. Саме творчі педагоги можуть розв’язати проблеми, що виникають, нетрадиційно підходити до вивчення іноземної мови, зацікавлювати дітей навчанням, тобто виробляти індивідуальний стиль діяльності як стійку індивідуально специфічну систему психологічних засобів, прийомів, методів її виконання, що, в свою чергу, уможливить пошук різних шляхів опрацювання навчального іншомовного матеріалу [1, с. 144]. 

 Творче мислення, творча позиція та формування індивідуального стилю викладання іноземної мови, на наше переконання, мають виключне значення для вчителя початкової школи. Специфіка роботи з молодшими школярами потребує креативного підходу до навчання для зацікавлення у вивченні мови, підтримки інтересу та досягнення високих результатів; це може осилити лише педагог, який вміє творчо і, головне, цікаво подати навчальний матеріал.

 Разом із тим, одним із ключових завдань сучасного творчого педагога є створення таких умов навчання іноземної мови, щоб забезпечити реалізацію творчих здібностей школярів, зокрема під час виконання ігрових і проектних завдань, нетрадиційних форм роботи, що згодом сприятиме формуванню вмінь самостійно добирати та осмислювати матеріал у процесі вивчення іноземної мови. Прогрес в оволодінні мовою залежить від того, які завдання ставить педагог перед учнями, яким чином допомагає їм знайти спосіб їх вирішення. На наше переконання, використання дидактичних ігор дає можливість дітям творчо діяти і легше засвоїти навчальний матеріал, а вчителеві – творчо реалізовувати поставлені перед собою цілі навчання, формуючи індивідуальний стиль діяльності, що в свою чергу залежить як від особистості фахівця, його індивідуальних особливостей, так і рівня професійної підготовки, творчих пошуків в обраній сфері знань. Педагогічна діяльність творчого вчителя іноземної мови повинна бути спрямована на виконання навчальної, розвивальної, виховної, наукової, організаторської функцій; професійне становлення особистості  базується на принципі рефлексивно-творчої організації навчання відповідно до індивідуальних якостей особистості.

 Висновки. Таким чином, зацікавленість молодшого школяра у вивченні іноземної мови значною мірою залежить саме від учителя, його педагогічної і методичної майстерності, артистизму та творчості, врахування ним психологічних та вікових особливостей дітей, їхніх потреб та інтересів. 

 Перспективи дослідження. На нашу думку, потребують подальшого дослідження шляхи удосконалення професійної підготовки майбутніх учителів іноземної мови початкової школи; розробка методик, які допоможуть зробити урок іноземної мови продуктивнішим, динамічнішим, цікавішим для учнів; система навчання майбутніх учителів правильно використовувати дидактичний матеріал для навчання іноземної мови молодших школярів, творчо складати різні за типами плани-конспекти уроків, використовуючи педагогічні інновації; комп’ютерні засоби навчання для вивчення іноземної мови молодшими школярами. 

Література:

1. Гура О. Педагогіка вищої школи: вступ до спеціальності / Гура О. – К. : Центр навчальної літератури, 2005. – 224 с. 

2. Куцевол О. Портрет творчого вчителя літератури / О. Куцевол // Дивослово. – 2007. –  №1. – С. 24-29.

3. Сидоренко Т. Творчість у діяльності вчителя / Т. Сидоренко // Рідна школа. – 2001. –  №5. – С. 55-57.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Старикова Галина Геньевна

кандидат философских наук, доцент

Харьковский национальный университет радиоэлектроники

Украина, г. Харьков

  Аннотация. Статья посвящена проблемам естественной лингвистики – современного направления в исследованиях феномена естественного языка. Анализируется возникшее в рамках антропологического поворота в философии языка понятие естественной лингвистики. Представлен ряд современных концепций, которые подходят к изучению феномена языка с данной точки зрения. Начало такому подходу было положено в теоретических разработках В. Гумбольдта, современное представление о языке как продукте социального и культурного развития мы встречаем у М. Фуко и других философов.

 Ключевые слова: естественный язык, естественная лингвистика, лингвокультурный подход, антропологический поворот в лингвистике.

  Формулировка принципа антропоцентричности и антропоморфности языка определила не только новый аспект лингвистических поисков, это привело к новому пониманию и трактовке традиционных лингвистических понятий, в том числе и понятия естественного языка. Проблема специфики человеческого языка, его глубинной сущности – очень древняя и, в то же время, сравнительно новая для философии проблема. С одной стороны, феномен языка серьезно интересовал философов периода классической античности (Сократ, Платон и особенно Аристотель), когда были разработаны первые лингвофилософские концепции. С другой стороны, углубленный философский анализ языка стал возможен лишь к концу XIX века в связи с активным развитием филологии и лингвистики. Однако следует отметить, что философские направления и концепции, связанные с изучением языка и языковой деятельности (все разновидности неопозитивизма, герменевтика, структурализм и постструктурализм), как правило, основное внимание обращали либо на язык науки, либо на язык как таковой, абстрактный и универсальный для всего человечества феномен вне естественной среды его «обитания». И лишь к концу ХХ века формируется специфическое направление в лингвистических исследованиях, получившее название «наивной», или естественной лингвистики. Если научно-лингвистические, структуралистские, когнитологические, позитивистские подходы стремятся рассмотреть язык «со стороны», извне (но при этом пользуясь тем же языком), то естественная лингвистика бытует внутри самого языка, является его неотъемлемой, хотя и неявной, имплицитной частью. Для нее интерес представляют образы языка, запечатленные в самом языке. Иными словами, естественная лингвистика – это нерефлектирующая рефлексия говорящих, спонтанные представления о языке и речевой деятельности, сложившиеся в обыденном сознании человека и зафиксированные в значении металингвистических терминов, таких, как язык, речь, слово, смысл, значение, говорить, молчать и др. Как представлял себе язык-речь человек, ничего о языке не знавший, но им владевший? Как воспринимал он сам звуковой поток – расчлененно или целостно? Эти и многие другие вопросы, не рассматривались ранее ни лингвистами, ни философами.

  Когда физик изучает электричество, его мало интересует значение слова электричество в обыденном языке. Однако в гуманитаристике ситуация иная. Например, эпистемолог обязан представлять себе значение глагола знать во всех его вариантах, поскольку эпистемология как раз и изучает вопрос о том, что значит знать нечто, как мы достигаем этого знания, где границы знания и т.п. В языкознании и в философии языка таким первичным вопросом является вопрос о значении и употреблении слова язык.

  Традиция выяснять смысл терминов, исходя из их обыденного значения, была заложена Аристотелем. Этот подход в философии сохранился до сих пор, например, в герменевтике или аналитической философии. Так, для уяснения смысла слова язык немецкие герменевты начала XIX века анализировали древнегреческое понятие логос, которое происходило от слова legere (лат. вариант - класть), означавшего: 1) соединяющую и разъединяющую, различающую, создающую («кладущую», legende) и анализирующую (zerlegende) деятельность духа, то есть рассудок; 2) продукты и предметы рассудка, т.е. умозрительные и теоретические дисциплины; 3) тот продукт рассудка, который одновременно и является органом этой деятельность, то есть собственно язык [1, c. 195]. Так, аналитическая философия стремилась «вывести» язык из-под обыденного словоупотребления, «избавить» точную научную терминологию от искажений и нюансов повседневного языка. В результате «логического анализа» (в смысле Фреге, Рассела и Уайтхеда) устраняется неадекватность обыденного языка (этим ограничивается Витгенштейн) и выводится «истинная» форма фактов (Рассел) (см. также понятие philosophical elucidation of language Айера). А при «концептуальном анализе» (Мур) устанавливается, какие правила обыденного языка нарушены в философских высказываниях типа: Материальных предметов нет или Время не является реальностью. 

  Мы же хотели бы проанализировать свойства человеческого языка, подаваемые через призму обыденной речи о языке, то есть в рамках так называемой естественной, или «наивной», лингвистики. Естественная лингвистика тесно переплетается с лингвистикой «научной», теоретической, хотя последняя до конца ХХ века практически игнорировала «наивную», «естественную» составляющую языка. В связи с этим следует обратить внимание на тот факт, что лингвисты (психологи, философы, когнитологи и др.) стараются максимально четко разграничить понятия речь и язык. Однако «наивной» лингвистике (художественной и обыденной речи) такое разграничение чуждо, и языком часто называют результат речевой деятельности, то есть речь. Следовательно, обыденное сознание видит язык через призму речи.

  Язык составляет один из основных признаков, выделивших человека из мира живой природы и придавший духовному началу физическое обличье. Как и человек, язык соединяет в себе материю и дух, он воспринимается одновременно и умом, и органами чувств. Этот дуализм языка, повторяющий двойственную природу человека, отражен почти во всех его научных дефинициях. Так, Н.В. Крушевский достаточно полно выразил в своей дефиниции языка этот дуализм: «Язык представляет нечто, стоящее в природе совершенно особняком: сочетание явлений физиолого-акустических, управляемых законами физическими, с явлениями бессознательно психическими, которые управляются законами совершенно другого порядка». И хотя язык конвенционален, а человек органичен, в саму природу человека внедрена возможность семиозиса, а в природу языка органическое единство звука и смысла, в котором берет свое начало языковой знак. М.О. Гершензон писал: «Все духовное творчество человека коренится в природе и все ныне организованные деятельности его, столь сложный и сознательные… родились из непроизвольных побуждений», он считает, что «первоначальный звук» рождается как непроизвольное телодвижение гортани и «разрешает тягостное напряжение чувства», одновременно вынося чувство наружу, «ставя его пред человеком». «Для того чтобы звук удовлетворял личность, то есть возможно полнее разрешал напор чувств и возможно целостнее выражал его вовне, он должен был воплощать в себе именно личное состояние духа. Напротив, социальный интерес побуждал обезличивать звук, потому что звук совершенно личный не пригоден для общения. Только звук, вмещающий родовое ядро чувства, понятен всем» [2, с.127-128]. 

 В естественной лингвистике выделяют такие значения слова язык: (1) система словесного выражения мыслей, служащая средством общений людей; (2) разновидность речи, обладающая теми или иными характерными признаками: стиль, слог и т.п.; (3) собственно средство общения, не обязательно вербального (язык музыки, язык танца).

  Интеллект больше любит вещи, чем процессы и свойства, а языковые объекты не обладают независимой реальностью. Чтобы стать предметом размышлений и речи, лингвистический язык как абстракция должен быть овеществлен, что и делает метафора, помещая абстракции в трехмерное пространство. «Абстрактные идеи – это лишь наименования. Если бы мы непременно хотели подразумевать под ними нечто другое, мы были бы похожи на художника, который упорно желает нарисовать человека вообще и тем не менее всегда рисует лишь индивиды» [3, с. 244].

 Образы языка, овеществленные инструменты означивания, меняют «прототипический контекст интерпретации», по словам Баллмера. Одни образы орнаментальны, будучи «ментальной роскошью». А другие являются «несущими конструкциями дискурса», и слово в них – не знак готовой мысли, а «средство добывать ее из рудников своей души и придавать ей высшую цену» [4, с.152]. «Рабочие» образы слова язык являются не аберрациями буквального смысла, а непосредственной данностью мысли; мышление совершается в образах, которые только задним числом оцениваются как тропы.

  В языкознании особенно часто язык представляется как игра, живой организм, культурное достояние, выражение ментальности или «духа» народа (В. фон Гумбольдт), духовный принцип человека, коллективный продукт истории, символический ключ к культуре, символ социального статуса, носитель социализации, средство для достижения групповой солидарности, инструмент для снятия агрессивности, средство психотерапии, инструмент власти, уменьшенная копия действительности и т.д. В концепции, разработанной В. Гумбольдтом в конце XIX века, впервые была сформулирована идея о творческом и активно-деятельном характере языка, об обратном воздействии языков на национальный дух и интеллектуальный уровень народов. Две стихии – язык и духовная деятельность – попеременно обусловливающие друг друга, поочередно дающие друг другу импульс для дальнейшего развития, в то время представлялись ему «узлами, упорно не дающими себя распутать». Вместе с тем, несмотря на невозможность вникнуть в сущность явлений и предугадать их, в сочинениях В. Гумбольдта со всей очевидностью раскрывается цикличность движения: с одной стороны, язык как создание индивидов и творение наций «всегда… опирается на совокупность человеческой духовной силы» [5, с. 66]; с другой стороны, сам язык воздействует на человека и человечество, и «главное воздействие языка на человека обусловливается его мыслящей и в мышлении творящей силой; эта деятельность имманентна и конструктивна для языка» [5, с.58].

  Ядром гумбольдтовской концепции языка считается определение, ставшее монументальным моментом истории языкознания: «Язык не есть продукт деятельности, а деятельность» [5, с.70]. Это определение уточняется в следующих словах: «Язык следует рассматривать не как мертвый продукт (эргон), но как созидающий процесс (энергейя)» [5, с.69]. Следует обратить внимание на важный нюанс в концепции Гумбольдта. Он размышлял о языке как естественном процессе, имея в виду именно естественный язык народа, а не литературную и т.п. его интерпретацию – мысль, которая была воспринята лингвистами лишь в конце ХХ века. Гумбольдт понимал язык как феномен, который «может родиться лишь благодаря одновременной самодеятельности всех» [5, с.65]. Важно отметить, что такой подход к языку был заложен еще в античности, в дискуссиях между аналогистами и аномалистами. Если первые исходили из понимания языка как системы четких правил, то вторые были сторонниками окказиональности и считали, что норма может быть выведена только из живой практики речи, не подчиняющейся правилам.

 На фоне предшествовавшей западной лингвистической традиции определение В. Гумбольдта было революционным и до настоящего времени сохранило потенциал продуктивной научной модели, отнюдь не став отжившим фактом истории познания. Вышеобозначенная антитеза «эргон-энергейя» предопределила дальнейшее развитие мысли: последующие лингвистические учения разделились по двум основным направлениям, обозначенным В. Гумбольдтом. Преобладала, несомненно, тенденция изучения продуктов языковой деятельности – она доминировала в сравнительно-историческом языкознании; в концепции Ф. де Соссюра и трудах Женевской школы; в функциональном структурализме Пражского лингвистического кружка; в американском дескриптивизме; французском структурализме и постструктурализме.

  До середины ХХ в. гумбольдтовская традиция в философии языка практически не поддерживалась и не развивалась. Однако еще на рубеже ХIХ-ХХ вв. она оказалась плодотворной, например, для отечественной философии и лингвистики. Так, известный языковед, философ, фольклорист А.А. Потебня понимал язык как силу, творящую и преобразующую мысль. В своей книге «Мысль и язык» он утверждал, что язык не есть отражение миросозерцания, а слагающая его деятельность [4, с.156]. Оригинальным преломлением гумбольдтовских идей стала так называемая «философия имени» - самобытное течение в русской философии 10-20-х гг. ХХ в., представленное трудами П.А. Флоренского, С.Н. Булгаков, А.Ф. Лосева. Эти искания русских философов соотносятся с некоторыми позициями Марбургской школы, например, с идеями Э. Кассирера о семантическом и магическом использовании слова. «… Магическая функция слова явно доминирует над семантической функцией» [6, с.159]. Возник так называемый «гумбольдтовский ренессанс».

 Аналогично понимает языковой процесс М. Фуко: «Грамматические структуры языка оказываются априорными предпосылками всего, что может быть высказано» [7, с.321]. По мысли французского философа, язык связывается с цивилизациями на уровне достигнутого ими познания через дух народа, который их породил, одушевил и может узнавать в них себя (языковая и т.п. самоидентификация). Язык, став «весомой и плотной исторической реальностью», образует вместилище традиций, привычек мысли, «темного духа народов» и вбирает в себя «роковую память, даже не осознающую себя памятью». «Выражая свои мысли словами, над которыми они не властны, влагая их в словесные формы, исторические изменения которых от них ускользают, люди полагают, что их речь им повинуется, не ведая о том, что они сами подчиняются ее требованиям» [7, с.321]. 

  Разработка методологически обоснованного подхода к предложенной проблеме опирается на культурно-лингвистический подход к науке. В языке каждого народа существует глубинный слой, из которого и «вырастает» и на котором базируется естественный язык. Этот слой включает имплицитные компоненты, неосознаваемые структурные и семантические предпосылки языка. Такое представление о фундаментальной и, одновременно, активной роли языка в функционировании культурных феноменов (таких, как искусство, наука, философия) может стать основой для дальнейших исследований данного феномена на стыке лингвистического, философско-аналитического, структуралистского и культурологического подходов.

  Итак, во второй половина ХХ века традиция изучения языка «в самом себе и для себя», доминировавшая в лингвистике предшествовавших десятилетий, отчасти сменилась тенденциями, идущими от Гумбольдта и концептуализирующими язык как энерджейя, как метаструктуру, которая детерминирует социально-исторические структуры и обладает опережающим потенциалом и прогностической валидностью. Это междисциплинарное направление представлено исследованиями в области философии (М. Фуко, Ю. Хабермас), филологии (Н. Хомский), психологии и психолингвистики (Б. Уорф, М. Коул, С. Скрибнер и др.) и в области художественного осмысления действительности (в литературе). Это ознаменовало формирование и утверждение в современной лингвистике и философии языка антропологической парадигмы, которая задает новые направления и новую методологию в лингвофилософских исследованиях.

Литература:

1. В.З. Демьянков. «Семантические роли и образы языка». – Язык о языке. Сб. ст. / Под общ.рук. и ред Н.Д. Арутюновой. – М.: Языки русской культуры, 2000. – с. 193-270. 

2. Гершензон М.О. Демоны глухонемые // Записки мечтателей, № 5, 1992. – с. 35-41.

3. Кондильяк Э.Б. де. Логика, или начала искусства мыслить // Кондильяк Э.Б. де. Сочинения в трех томах. М., 1983. Т. 3. - С. 183-270. 

4. Потебня А.А. Мысль и язык // Потебня А.А. Эстетика и поэтика. М., 1976. С. 35-220. 

5. Гумбольдт В. фон. – Избранные труды по языкознанию. – М.: Прогресс, 2000. – 416 с. 

6. Кассирер Э. Техника современных политических мифов // Вестник МГУ, Философия, 1990, №2. – с.159. 

7. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук / М. Фуко. – СПб.: A-cad. – 1994. – 345 с. 

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Лебіга Тетяна Віталіївна

викладач КПНЗ «Дитяча музична школа №4

м. Одеси»

  Анотація. В статті розкривається суть сучасної інноваційної технології – коучингу, її використанні в педагогіці, а саме на уроках в музичній школі. Розглянуто ідеї коучингового підходу, принципи парадигми коучингу та класифікація методів коучингової технології.

  Ключові слова: коучинг, коуч-позиція, коуч-техніки.

  Музика – це саме безпосередньо-емоційне, тимчасове, ідеальне з усіх мистецтв. На відміну від живопису або скульптури, музика не існує ні в часі ні в просторі. Звук, як матерія музики, не має навіть форми. Він «живе» лише певний період – в пам’яті слухача і в звучанні інструменту. 

 Музика – один із способів висловлювання громадської думки, спосіб людського спілкування, форма відображення в звуці самої дійсності, що інтонується. Музика, врешті, це інформаційний процес, «математика душі» [1].

  Навчання дітей грі на музичних інструментах відкриває перед ними новий світ звукових фарб, стимулює інтерес до музики. Але завдання музичної школи не повинні обмежуватися тільки цим. Головне – прищепити дітям любов до музики, розкрити музичні здібності дитини, розширити її кругозір, допомогти удосконалитися в естетичному плані, а найбільш обдарованим – продовжити свою професійну освіту. 

  Музична освіта досить консервативна. Система початкової і професійної освіти, що склалася в 1930-і роки витримала майже вікове випробування. Інша картина складається при розгляді змісту освіти. Вимоги до неї постійно змінюються, переглядаються навчальні плани і програми, розширюється навчальний і концертний репертуар. Цей інтенсивний шлях розвитку привів до гіпертрофованої багатопредметності, до протиріччя між кількісною і якісною сторонами навчання. Сьогодні система музичної освіти і її перший ступінь – музична школа – вже не справляється повною мірою з поставленими завданнями. Причин тому є багато: завантаженість сучасного школяра, велика кількість різного роду інформації, недоліки фінансування, відсутність у дітей мотивації до навчання. Але є ще одна важлива причина – це методи викладання, які потребують серйозного реформування [2]. 

 У педагогіці з’явилися терміни, більш зрозумілі і звичні для економічної сфери (індикативне управління, індикативне планування, педагогічний аудит, коучинг). Адаптувати економічну термінологію до педагогічної практики дуже не¬просто. Але з проникненням ринкових процесів в освіту, педагоги все більше переконуються в тому, що економічні методи здатні збагатити й удосконалити педагогічні технології. Одним з таких сучасних методів є коучинг. 

  Коучинг в світі є темою мало вивченою, навіть за межами нашої країни, тому розвиток цього напряму є надзвичайно актуальним, зважаючи на мету освіти щодо формування нової генерації громадян.

  Парадигма коучингу як особливого стилю навчальної діяльності базується на наступних принципах:

• Люди здатні змінюватися лише в тих випадках, коли самі захочуть цього і готові до цього.
• Наші переконання щодо власних можливостей пов’язані з нашими досягненнями.
• Те, як ми визначаємо успіх, здійснює прямий вплив на наші досягнення.
• Ми обмежуємо наш потенціал рамками наших переконань (наприклад, передбачаючи, що певні речі неможливі через зовнішні або ситуаційні бар’єри).
• Люди вчаться лише тоді, коли дійсно залучені в процес.
• Ми можемо вчитися за допомогою всього, що ми робимо, проте навчання відбувається лише тоді, коли ми мислимо і будуємо плани на майбутнє.
• Для того щоб допомагати іншим, ми повинні безперервно прогресувати самі [3].

  Завдання коучингу – не навчати, а стимулювати навчання. Коуч не дає вказівок, не радить, не консультує, не вирішує чужі проблеми. Він актуалізує за допомогою відкритих запитань, звернених до внутрішніх ресурсів особистості, суб’єктивну активність в досягненні успіху і супроводжує людину в довготривалому індивідуально-особистісному розвитку. Вміння задавати ефективні запитання, які допомагають людям відкритися, зрозуміти своє внутрішнє «Я» – одна з найважливіших компетентностей коуча. Використовуючи сильні запитання, коуч в спільній інтенсивній роботі підводить людину до того, щоб вона сама знайшла відповіді і взяла на себе відповідальність за прийняті рішення. Стимулюючи у неї рефлексію на осмислення своїх освітніх і життєвих потреб, цілей, своїх потенціальних можливостей та індивідуальних особливостей, створює умови для самостійної успішної компетентної діяльності, для проектування індивідуального освітнього маршруту, для індивідуально-особистісного розвитку. 

  А тому, щоб діти ставали успішними музикантами, гармонійно розвиненими особистостями, досягали великих висот у своїй творчій діяльності, викладач музичної школи повинен стати коучем. Однак, очевидно, що найбільш повно і ефективно коуч-позиція викладача може бути затребувана в особистісно-зорієнтованому навчанні, основними ознаками якого є:

1. надання позиції учня в навчальному процесі статусу суб'єкта пізнання, спілкування, ціннісних орієнтацій;
2. зміщення акцентів з процесу навчання на процес вчення, що виражається в активній самостійній пізнавальній діяльності; в оволодінні раціональними способами навчально-пізнавальної діяльності, пізнанні своїх індивідуальних особливостей, рефлексії своїх досягнень і ефективності своєї діяльності;
3. переорієнтація в домінуванні змістовних цілей навчання по засвоєнню учнями знань, умінь і навичок на універсальні способи оволодіння загальнокультурними цінностями.

  Технологічно ці ознаки виявляються в освітньому процесі за допомогою:

• спільного з учнем моделювання і занурення в тему уроку або в тему твору, який підлягає засвоєнню;
• вербалізації учнем своїх оціночно-смислових установок в контексті твору, що вивчається та емоційного переживання теми твору;
• осягнення та розкриття соціальної та особистісної значущості та змісту навчальної діяльності з позицій особистісних цінностей як власних змістотворних підстав свого життя (світогляду, сенсу життя) [4].

  Вітчизняні та зарубіжні дослідження про психолого-педагогічні механізми розвитку особистості свідчать, що він не може здійснюватися тільки за рахунок інтеріоризації зовнішніх дій у внутрішній план, що джерело і рушійні сили розвитку і особистісного зростання перебувають в самій людині. Необхідне рефлексивне звернення людини до своєї внутрішньої сутності, до пізнання себе, своїх потреб, здібностей, життєвих цілей, індивідуальних особливостей і до свідомого співвіднесення їх з можливістю і необхідністю реалізувати себе в тих ролях, які під впливом соціуму представляють для нього актуальну цінність.

  Тому головне завдання навчання полягає в тому, щоб допомогти дитині зрозуміти себе, розібратися в своїх проблемах і мобілізувати свої внутрішні сили і можливості для їх вирішення і саморозвитку.

 Основоположник гуманістичної педагогіки К. Роджерс, грунтуючись на власному педагогічному досвіді, виділив умови особистісно-орієнтованого (значимого) вчення, заклавши, таким чином, ідеї сучасного коучингового підходу в освіті:

• питання, які вони хотіли б вирішити;
• прийняття вчителем учня таким, яким він є, і розуміння його почуттів. К.Роджерс підкреслює необхідність теплого прийняття, безумовного позитивного ставлення вчителя до учня;
• недирективна, діалогічна позиція вчителя до джерел і способів отримання знань;
• необхідність вчителем наповнювати зміст навчання життєвими проблемами учнів, створення ситуацій вчення, в яких би учні могли взаємодіяти з важливими для них особистими проблемами. 

  Один з основних принципів коучингу свідчить про те, що кожна людина спочатку має усі необхідні ресурси. Викладач повинен володіти такими технологіями, які допомагають ці ресурси активізувати і направити в необхідне русло. Існує велика кількість методів коучингу. Серед них: 

• Бесіда за допомогою відкритих і «сильних» питань
• Сходи питань по логічним рівням і сходи (піраміда, спіраль) досягнень
• Тони голосу
• Метод глибинного слухання
• Партнерське співробітництво
• Колесо життєвого балансу
• Шкалування
• Лінії часу
• Метод планування Ганта
• Стратегія творчості У. Діснея [5].

  Коучинг в музичній школі – це абсолютно інший погляд на життя, на стосунки учителя з учнем. У коучинзі все по іншому. На звичайному уроці викладач сам вирішує, що робитиме дитина, який твір вона буде розучувати, які техніки вона буде засвоювати. На уроці викладача-коуча зовсім інша історія: учень сам говорить викладачеві, що він хоче отримати від уроку, якими способами досягне результату і навіщо йому це потрібно.

  Особливістю коучингового підходу є діалогічний характер спілкування викладача з учнем в форматі чотирьох етапів проектування і чотирьох питань планування та реалізації уроку: етап мотивації і постановки мети (етап натхнення); етап планування ефективних дій для досягнення мети; етап реалізації плану (прихильність меті); етап завершення (рефлексія).

  Коучинг на уроці - це вміння викладача, розвиваючи відповідальність учня, сприяти його руху до вирішення особистих і професійних завдань. Основою взаємодії є повага і прийняття учня, а головним інструментом є відкриті стимулюючі питання, які не містять критики, оцінок і порад. Ці особливості коуч - технології дозволяють з успіхом впроваджувати її в освітній процес. 

  Фундамент коучингу на уроці складають такі основні принципи:

• учень - творча особистість , яка володіє відповідними ресурсами;
• постановка задачі - робота самого учня;
• відношення між викладачем - коучем і учнем - цілеспрямований союз.

  Продуктом спільної роботи викладача - коуча і учня є діяльність і навчання. Ці дві сили, з'єднуючись разом, вносять зміни. Іншою рушійною силою процесу зміни є навчання. Навчання не є просто побічним продуктом діяльності. Це сила, яка створює нові ресурси, розширює можливості і дає сили для змін. Новий підхід до навчання при застосуванні коуч - технології полягає в наступному:

• фокусуємось в складних ситуаціях не на проблему, а на рішення;
• розвиток і навчання з акцентом не на недоліки, а на сильні сторони;
• навчаємось не на помилках, а на досягненнях;
• орієнтир не так на те, що було, а на те що може бути в майбутньому;
• педагог - це не завдання і контроль, а виклик і підтримка.

  Предметом роботи викладача є створення ситуації на уроці, коли в учня виникає бажання вчитися і здобувати знання. Відносини між викладачем і учнем повинні бути спрямовані виключно на вирішення цих завдань. Тому застосування цієї технології вимагає від педагога виховання в собі вміння слухати і чути інших, ставити правильні запитання, що іноді набагато важливіше ніж вміння віддавати прямі і чіткі вказівки.

  Тому викладач повинен володіти вмінням формулювати і задавати питання:

• які відображають активне слухання і розуміння погляду учня;
• які провокують вчинення відкриттів, осяяння, що будять цілеспрямованість і активність (наприклад, такі, які кидають виклик припущеннями)
• відкриті питання, які породжують велику ясність, нові можливості або знання;
• які просувають учня у напрямку до бажаного, а не потребують від нього знаходити докази або озиратися назад.

  Завдяки застосуванню коуч-технік на уроках зростає і розвивається особистість кожного учня.

  Застосування цієї технології на уроці сприяє наступному:

• на уроці складаються відношення рівних: викладач - партнер, тренер талантів
• вислуховуються різні точки зору
• зростає віра в те, що все вийде
• робота на уроці викликає задоволення і ентузіазм

  Щоб підвищити якість навчання, важливо так організувати учня на уроці, щоб перетворити його з пасивного виконавця вказівок викладача на активного шукача способів вирішення завдань. Цьому якраз і сприяє застосування коуч-технік: лист очікування, шкала розвитку, колесо розвитку і т.д., на різних етапах уроку.

  У наведених вище способах актуалізації суб'єктної позиції учнів в освітньому процесі на основі коучингового підходу предметом ціннісного для особистості осмислення було досліджено предметний і метапредметний зміст і придбані при цьому нова суть, як когнітивна та компетентнісна основа творчого потенціалу особистості. При цьому важливо, щоб і смислова цінність самої суб'єктної творчої діяльності була предметом ціннісного осмислення учнем з позицій значущості для особистісного саморозвитку і успішної самореалізації.

Література

1. Бриль И. Меня волнует судьба моих учеников / И.Бриль // Музыкальная жизнь. – 2009. - № 9. 

2. Рубин В. В поисках гармонии / В.Рубин // Музыкальная жизнь. – 2009. - № 9.

3. Дмитриева Е.Н. Возможности использования методов и приемов коучинга в профессионально-личностном становлении студентов / Дмитриева Е.Н., Тренькаева Н.А // Вестник ТГУ. Философия. Социология. Политология. – 2008. – № 3(4). 

4. Дауни М. Эффективный коучинг: Уроки коуча для коучей / М. Дауни – [пер. с англ.]. – М. : Издательство «Добрая книга», – 2008

5. Кови С. Р. Семь навыков высокоэффективных людей: Мощные инструменты развития личности / Р. Кови Стивен. – М. : Альпина Бизнес Букс, – 2006 

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Мельник Ольга Сергіївна, 

аспірант кафедри обліку та оподаткування в галузях економіки*

Вінницький національний аграрний університет

м. Вінниця, Україна

*Науковий керівник – Іщенко Яна Петрівна

к.е.н., доцент кафедри обліку та оподаткування в галузях економіки

Вінницький національний аграрний університет

м. Вінниця, Україна

  Анотація: розглянуто історичні тенденції щодо розвитку думки необхідності обліку витрат і порядку здійснення такого обліку. Вказано, що дослідження історії свідчить про ступінь розвитку науки та дає можливість краще зрозуміти сучасні тенденції розвитку витрат. Визначено п’ять етапів розвитку знань про витрати. Досліджено еволюцію економічної думки щодо економічного розуміння категорії «витрати виробництва» та класифікації витрат. 

  Ключові слова: витрати, історія бухгалтерського обліку, теорії вартості, витрати виробництва

  Наукові дослідження будь-яких процесів та явищ доцільно розпочинати із вивчення історії їх виникнення. Заради отримання нових знань науковці все частіше звертаються до важливих подій минулого, тому що дослідження історії свідчить про ступінь розвитку науки. Історія бухгалтерського обліку витрат пробуджує інтерес до їхнього вивчення і дослідження, поглиблює знання і дає можливість краще зрозуміти сучасні тенденції розвитку витрат [1].

 Історичний аспект еволюції обліку витрат досліджували такі вчені як Н.С. Андрющенко [2], Ф.Ф. Бутинець [3], Ю.Я. Литвин, М.Г. Чумаченко.

  Так вчений Н.С. Андрющенко на основі своїх досліджень виокремив п’ять етапів розвитку знань про витрати (рис. 1):

• перший етап – відслідковування, облік і контроль витрат на господарському і державному рівнях (XXVIII – ІV ст. до н.е.);
• другий етап – публічна звітність про витрати (III – ІІ ст. до н.е.)
• третій етап – здійснення спроб розкрити суть поняття “витрати”, поява різних теорій витрат (XIV-ХІХ ст.);
• четвертий етап – використання математичних методів в теорії, дослідження поведінки витрат, вивчення витрат як об’єкту обліку (ХХ ст.);
• п’ятий етап – виникнення нового напрямку дослідження – управління витратами (кін. ХХ – поч. ХХІ ст.) [2, с. 4].

  На першому етапі формується найпростіше уявлення про витрати та їх роль у веденні господарства. 

  Економіка як наука почала зароджуватися ще в античності. Так, одним з основоположників наукової економіки є Ксенофонт, автор праць “Про доходи” та “Економіка” або вчення про господарство. 

  Однак справжнім титаном економічного вчення античності є Аристотель. Він вважав, що ідеал господарства – це натуральні замкнені господарські системи, в яких використовувалася праця рабів. Багатство сприймалося як сукупність продуктів, виробів, вироблених в цих господарствах [4]. 

  Другий етап характеризується започаткуванням основ складання сучасної фінансової звітності (Греція, ІІІ ст. до н.е.). Витрати почали класифікувати як чисті (витрати пов’язані з торгівлею та рекламою) та додаткові витрати від різних видів діяльності. Поточний облік витрат здійснювався у хронологічному порядку. На даному етапі відбулось нормування витрат і доходів.

  Економічний розвиток країн мав великий вплив на облік діяльності господарства. Питання обліку витрат в стародавніх країнах досліджували О.В. Олійник та В.О. Іваненко, на основі чого вони узагальнили основні принципи та прийоми ведення бухгалтерського обліку в давні часи (табл. 1) 

Таблиця 1

Основні принципи та прийоми ведення бухгалтерського обліку витрат в давні часи

  Джерело: [5, с. 454].

  На перших двох етапах розвитку чіткого визначення категорії витрат не існувало. Витратами вважалися ресурси, які використовувалися в процесі господарської діяльності та слугували об’єктом обліку на державному рівні [1, С. 293]. 

  Третій етап характеризується значними внесками у дослідження витрат. Саме на даному етапі назріла необхідність відрізняти витрати, затрачені на виробництво продукції, та витрати, здійснені під час її продажу. 

  Поява подвійного запису, засновником якого був математик Лука Пачолі (1445-1515), стала першим етапом в розвитку саме виробничих витрат, яка призвела до виникнення спроб класифікації витрат. Так, Л. Пачолі виділяв три класифікаційні групи витрат обігу: стосовно підприємства, товару і господарського процесу. 

  На підставі цих груп усі витрати поділялися на торгові і домашні, прямі і непрямі, звичайні і надзвичайні. Хоча це була класифікація витрат обігу, але вона містила в собі виробничі витрати.

  Розвиток промислової революції на початку ХІХ ст. став другим етапом розвитку виробничих витрат і створив переломний момент в історії виробничих витрат. У цей час майже всі вчення були присвячені проблемі класифікації виробничих витрат, їх розподілу та обліку. Вже тоді замислювались що, крім витрат на сировину та працю, до складу виробничих витрат необхідно включити витрати на устаткування та ренту. З’явився такий термін, як собівартість виробленої продукції, який втілював у собі всі виробничі витрати, затрачені на виробництво конкурентного продукту.

  Виробничі витрати, проходячи всі етапи, поступово змінювалися, поповнювалися, але саме витрати на придбання сировини, матеріалів, витрати на оплату праці, витрати на обов’язкові платежі, витрати на амортизацію, що є основними та найголовнішими на цей час, залишилися незмінними у складі виробничих витрат. 

  Із появою додаткових витрат виробництва (знос, рентні платежі) з’явилося розуміння, що не всі витрати повністю мають відноситись на собівартість продукції, що стало третім етапом розвитку виробничих витрат. Що призвело до появи різних вчень з різними теоріями формування собівартості готової продукції [3, C.12].

  У світовій економічній науці виникають дві основні теорії у центрі уваги яких перебуває показник витрат. До них належить трудова теорія вартості (В. Петті, П. Буагільбера) та теорія граничної корисності (К. Менгер, В.Джевонс, Л.Вальрас, Е. Бем-Баверк, В.Парето). Вперше поняття “витрати виробництва” починає більш чітко формуватись в XVII ст. у творах І. Петті. Його “Трактат про податки та збори” (1662 р.) розкриває теорію складу витрат виробництва та формує закон вартості.

  Розвиток трудової теорії вартості відображається у працях А. Сміта. Він сформулював три концепції, відповідно до яких вартість визначається, як витрачена на виробництво товару праця; праця, що купується, тобто кількість чужої праці, яку товаровиробник може отримати в обмін на свою працю; сума доходів (рис 2) 

  Пізніше, у 1776 р. реформатор феодалізму Жак Тюрго у своїх “Роздумах про створення та розподіл багатств” розглядає питання про вартість, гроші, процес формування цін.

  Ця праця поклала початок відображення в облікових системах тих часів таких об’єктів, як витрати, результати тощо та стала основою для роздумів вчених-послідовників [3].

  Трудова теорія вартості своє продовження знайшла у трактуваннях К. Маркса [7]. Він зазначав, що з точки зору суспільства, витрати розглядаються як дійсні витрати виробництва, які складаються із витрат живої та втіленої в засоби виробництва праці на виробництво продукції. А з точки зору капіталіста – це частина вартості товару, яка відшкодовує ціну витрачених засобів виробництва і ціну витраченої робочої сили; це частина вартості товару, яка повертає лише те, скільки коштує товар самому капіталістові. 

  Ці категорії використовувались для характеристики простого відтворення на відповідному рівні абстракції. Незважаючи на таку обставину, дана теорія витрат виробництва була покладена в основу практичного застосування такої категорії, як собівартість у соціалістичній економіці [8, с. 134-140]. 

  Таким чином, можна відзначити, що під витратами виробництва розуміють всі ті витрати, що виникають при здійсненні виробничого процесу, а витрати підприємства – поняття більш загальне, що включає в себе виробничі витрати, а також інші види витрат. Витрати виробництва ж, на думку Вільяма Сеніора, представника англійської школи політичної економії, включають два елементи – працю і капітал. Вони є першим кроком до кількісного прояву вартості у процесі обміну, хоча недоступність та корисність блага суттєво впливають на його оцінку. Вартість формується під впливом витрат виробництва, які включають прибуток, процент та заробітну плату і є факторами ціни.

  З одного боку, на думку Сеніора, витрати на виробництво є регулятором ціноутворення, але таким, що лише окреслює приблизну ціну, а не визначає її. Теорія Сеніора зводить витрати виробництва до грошового вираження і робить їх у такий спосіб порівнянними. Він стверджує, що витрати виробництва є лише “регулятором” цін, а остаточне визначення їх залежить від попиту та пропозиції [9, C. 108].

  Теорія граничної корисності (суб’єктивно-психологічна теорія вартості) є другим підходом до розуміння вартості і витрат виробництва. Представник даної теорії – Е. Бем-Баверк – стверджував, що вартість визначається ступенем корисності результату. Дана теорія ігнорує витрати на виробництво товарів.

  Неокласична теорія вартості А. Маршалла та П. Самуельсона свідчить про те, що теорії граничної корисності і трудової вартості є окремими складовими єдиного цілого. Під витратами виробництва А. Маршалл розумів витрати таких чинників виробництва, як земля, праця, капітал і організаторські здібності [10, С. 153].

  Четвертий етап характеризується використанням математичних методів у теорії витрат. На поч. ХХ ст. сформовано основну ідею, яка полягала у визнанні того, що економіка функціонує за принципом порівняння витрат та результатів, а також визначено, що основним завданням бухгалтерії є розрахунок собівартості. Є.Є. Слуцький за допомогою математичного апарату показав взаємодію теорії витрат виробництва і теорії попиту і пропозиції [10, С. 153]. 

  На п’ятому етапі розвитку теорії обліку витрат на виробництво і калькуляції продукції стали дослідження англо-американських вчених і наступне виникнення трьох підходів до обліку та методів обліку витрат і калькулювання: Г. Емерсон, Ч. Гаріссон – «стандарт-костинг», Дж. Кларк, Дж. Харріс – «директ-костинг», О. Хаггінс – «центри відповідальності» [7, С. 294].

  Мета системи обліку «стандарт-костинг» полягає в оперативному виявленні відхилень фактичних витрат від нормативних у ході виробництва. «Стандарт-костинг» – це заздалегідь визначені або передбачені обсяги витрат на виробництво протягом певного періоду, з якими порівнюють фактичні витрати. Виникає таке поняття як управління витратами.

  Характерною ознакою системи «директ-костингу» є поділ усіх витрат на дві основні групи: змінні, тобто ті, які залежать від обсягу виробництва і зростають у зв'язку із збільшенням випуску продукції, і постійні (умовно-постійні), які не залежать від обсягу виробництва і практично завжди залишаються на одному і тому ж рівні.

  Облік витрат за центрами відповідальності передбачає відображення, накопичення, аналіз і представлення інформації про витрати та результати і дає змогу оцінювати діяльність окремих центрів відповідальності (структурних підрозділів, за результатами діяльності яких встановлюється персональна відповідальність керівника).

  Отже, як бачимо з вище розглянутих трактувань економічне розуміння витрат змінювалося упродовж розвитку економічної думки. Проте, ми погоджуємось з твердженням Я.П Іщенко, що однозначно витратами можна визнати ті затрати, які відображаються на рахунках класу 9 «Витрати діяльності» сучасного плану рахунків [11, С. 18].

Література:

1. Сначов М.П. Основні етапи розвитку систем обліку витрат [Електронний ресурс] / М.П. Сначов, М.В. Корчаковська, І.М. Ломтєва // Open Academic Journals Index, 2012, С. 292 -297 – Режим доступу http://oaji.net/articles/2014/1555-1418980579.pdf

2. Андрющенко Н.С. Суть і значення витрат: історичний аспект / Н.С. Андрющенко // Економічна теорія та історія економічної думки. – 2007. – № 5. – С. 3-7.

3. Бутинець Ф.Ф. Витрати виробництва та їх класифікація для потреб управління [Електронний ресурс] / Ф.Ф. Бутинець // Проблеми теорії та методології бухгалтерського обліку, контролю і аналізу Міжнародний збірник наукових праць ЖДТУ 2012. Вип. 1 (22).с. 11-18 Режим доступу : http://eztuir.ztu.edu.ua/bitstream/handle/123456789/3168/2.pdf

4. Скрипник М.І. Сутність витрат як економічної категорії [Електронний ресурс] / Скрипник М.І. // Електронний архів КНУТД. – Режим доступу: https://er.knutd.edu.ua/bitstream/123456789/3084/1/33.pdf

5. Бухгалтерський облік: історичний аспект. Результати дисертаційних досліджень Житомирської наукової бухгалтерської школи: [монографія]. – Житомир: ЖДТУ, 2006. – 620 с.

6. Чухліб А.П. Сутність і природа витрат на виробництво / А.П. Чухліб, Ю.Л. Колбушкін // Фінанси України. – 1997. – № 9. – С. 30 – 36

7. Маркс К. Капитал. Критика политической экономии. Том 1 – Государственное издательство политической литературы, 1952. – 794 с.

8. Ягмур К.А. Еволюція категорії “витрати на виробництво”: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 35-річчю кафедри бухгалтерського обліку і аудиту (Ч.1) / Ягмур К.А. – Полтава: Полтавський університет споживчої кооперації України. – 2006. – с. 175

9. Шегда А.В. Економіка підприємства: [навч.посіб.] / за ред. А.В. Шегди. – К.: Знання, 2005 – 431 с.

10. Сорока С. Сутність витрат: історичний аспект [Електронний ресурс] / С. Сорока // Економічний аналіз. – 2010. – Випуск №6. – С. 152-154. – Режим доступу: http://econa.at.ua/Vypusk_6/soroka.pdf

11. Іщенко Я.П. Облікове забезпечення управління витратами у сільському господарстві: Монографія. – Вінниця: Вид-во ПП «ТД «Едельвейс і К», 2011 – 276 с.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Зарецька Лілія Миколаївна

Харківський державний університет харчування та торгівлі,

Україна, м. Харків

  АНОТАЦІЯ. в відбувається процес реформування соціально-економічної сфери, що відбувається в Україні на сучасному етапі, вимагає поєднання зусиль держави, комерційного сектору і громадянського суспільства для успішного їх завершення. Залучення інститутів громадянського суспільства до функціонування і трансформації господарської системи змістовно розкриває його рух в напрямку інклюзивності економічних і політичних інститутів. Питання становлення та функціонування громадянського суспільства, виявлення його ролі на сучасному етапі перебуває в центрі уваги і актуалізує необхідність його дослідження.

 В статті доведено, що розвиток інформаційно-комунікаційних технологій створив нові умови для соціально-економічних, міжособистих зв’язків і стрімкого розширення соціальних мереж нового типу, які стають певною мірою інформаційним відбитком громадянської активності. Завдяки своїм унікальним можливостям Інтернет став головним комунікативним майданчиком громадянських ініціатив. Трансформація громадянського суспільства внаслідок впливу на нього Інтернет-технологій дає можливість трактувати його як «електронне громадянське суспільство». Доведено, що нові комунікаційні можливості в мережевому суспільстві підривають основи формалізованого інститутогенезу. Розкрито вплив інтернет-мереж, інформаційних і банківських технологій на виникнення нових організаційних форм економічної діяльності акторів громадянського суспільства на прикладі фрілансу. Проаналізовано стан та перспективи розвитку фрілансу в Україні.

  Ключові слова: громадянське суспільство, Інтернет-технології, соціальні мережі, фріланс.

  Постановка проблеми. В Україні продовжується процес всеохоплюючих реформ в економічній і соціальній сферах. Визначне місце в їх реалізації належить громадянському суспільстві. 

  З метою прискорення й координації реформаційних процесів було розроблено й затверджено Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020», яка увібрала в себе цілу низку громадських ініціатив та пропозицій. У зазначеній Стратегії громадянському суспільству надано статус рівноправного партнера з державою та бізнесом у проведенні реформ. Процес розвитку форм залучення громадянського суспільства до функціонування і трансформації господарської системи змістовно розкриває його рух в напрямку інклюзивності економічних і політичних інститутів. За таких умов актуалізується проблематика дослідження громадянського суспільства в сучасних умовах.

  Громадянське суспільство є самостійною сферою, що існує поряд з державою, але незалежно і окремо від неї, в якому реалізуються повсякденні інтереси громадян чи їх об’єднань, охоплює соціально-організовані структури, які функціонують на основі розвинених економічних, політичних та духовних відносин й, взаємодіючи з державою (або вступаючи з нею в суперечність), забезпечують узгодження різноманітних інтересів людей, реалізацію громадянських прав і свобод [1, с. 6].

 Громадянське суспільство є складно структурованою плюралістичною системою, яка представлена «об’єднаннями громадян, які формуються добровільно для представлення і захисту інтересів певної групи членів суспільства» [2, с. 234].

  На сучасному етапі відбувається ускладнення, диференціація структури громадянського суспільства, що пов’язано, насамперед, з розвитком інформаційно-комунікаційних технологій, які створюють нові умови для соціально-економічних, міжособистих зв’язків і стрімкого розширення соціальних мереж нового типу, які стають певною мірою інформаційним відбитком громадянської активності, оскільки саме цей канал комунікації використовується для поширення ідей, об’єднання однодумців у спільноти (як віртуальні, так і реальні), організації заходів, координації зусиль. 

  Мережева складова громадянського суспільства є основою для формування індивідуального (приватного) соціального капіталу. Оскільки з економічної точки зору соціальний капітал знижує трансакційні витрати дотримання домовленостей, підтримки контрактів, дозволяє пролонгувати горизонт прогнозування тощо, розвиток громадянського суспільства еквівалентний нагромадженню соціального капіталу. Приріст останнього здійснюється автоматично як наслідок зовнішнього ефекту розвитку громадянського суспільства. 

  Соціальний капітал є основним продуктом, що забезпечує вплив громадянського суспільства на інші сфери суспільного життя. Наявність соціального капіталу також є основним чинником зміни форми та внутрішньої активності соціальних мереж, каталізатором комунікаційних процесів усередині мережевих об’єднань і індикатором міри індивідуальної участі людей у горизонтальних мережевих відносинах.

 З точки зору інтересів громадської комунікації особливе місце в них займає Інтернет. Завдяки своїм унікальним можливостям – подолання географічної дистанції, расових, вікових, гендерних перешкод, Інтернет стає головним комунікативним майданчиком громадянських ініціатив, незалежно від сфери діяльності. Інтернет трансформує громадянське суспільство в нову модель, яка породжена мережевою активністю користувачів. «Сучасне громадянське суспільство постає вже не просто як сукупність громадянських ініціатив, відокремлене від держави, а як величезна система інтернет-комунікацій: по-перше, горизонтального рівня – між громадянами та їх добровільними об’єднаннями та, по-друге, – вертикального рівня – між громадянами та їх добровільними об’єднаннями, з одного боку, та державними органами – з іншого» [3, с. 177].

  Дослідники Мухіна М.О., Трима К.А. вважають, що трансформація громадянського суспільства внаслідок впливу на нього Інтернет-технологій дає можливість трактувати його як «електронне громадянське суспільство» – сукупність і система недержавних та некомерційних громадських інститутів, об’єднань і окремих інтернет-користувачів, що діють у віртуальному просторі на принципах самоорганізації і самоврядування. Ознаки традиційного громадянського суспільства і «електронного» схожі, але відмінність полягає в тому, що в першому акторами є незалежні громадяни і їх об’єднання, а в «електронному» – інтернет-користувачі та «мережеві об'єднання» [3, с. 177].

  Соціальні мережі є унікальною платформою для консолідації різних груп суб’єктів на основі спільності їх інтересів, при цьому в результаті комунікативної взаємодії виникає масштабний синергетичний ефект. Нові комунікаційні можливості в мережевому суспільстві підривають основи формалізованого інститутогенезу. Соціальні мережі характеризуються не механічною чіткістю роботи інституцій, а їх гнучкістю і оперативністю (створення і реорганізація) в залежності від появи нових інтересів індивідів, відсутністю кордонів для взаємодії, що відображається на організаційних формах і силі об’єднань – виникають альтернативні організації, змінюється конкурентні обставини, постійні соціальні об’єднання втрачають актуальність. 

  Слід зазначити, що згідно норм українського законодавства такі інституції не мають юридичних прав традиційної недержавної організації і не можуть вважатись суб’єктами економічного і політичного процесу. Становлення і розвиток громадянського суспільства в Україні вимагає реформування правових норм, відповідно сучасним реаліям. 

  Розвиток інтернет-мереж і відповідних інформаційних і банківських технологій створили простір для появи нових організаційних форм економічної діяльності акторів громадянського суспільства. Прикладом може бути фріланс – це механізм, сутність якого полягає в тому, що приватна особа чи фірма наймає для виконання певної роботи фріла́нсера (англ. freelancer) – вільного робітника для виконання певного завдання без зарахування до штату фірми. 

  На сьогодні в інтернеті сформувалась стійка група фрілансерів, які працюють і заробляють гроші віддалено від офісу фірми-замовника. Найбільшого поширення фріланс отримав в таких сферах, як журналістика, юриспруденція, комп’ютерне програмування, архітектура, дизайн (реклама, веб-дизайн, дизайн інтер’єра тощо), переклади, різного роду експертна і консультаційна діяльність тощо. Фріланс має свої переваги та недоліки. 

Табл. 1 Переваги та недоліки фрілансу

  Для України 2016 рік був особливим для розвитку ринку фрілансу оскільки було прийнято закон №4496, який відмінив адміністративні бар’єри для експорту послуг і значно спростив легальну процедуру ведення бізнесу для фріланс-підприємців і фактично легалізував фріланс як діяльність [4].

  Ринок фрілансу в Україні динамічно почав розвиватись з 2006 р. За період з 2006 – 2011 рр. фрілансери заробили 38 млн. дол., з 2012 по 2017 рр. – 262 млн дол. Дані свідчать про перспективи розвитку внутрішнього ринку фрілансу в Україні. Стримуючим фактором в цьому процесі є відносно низька платоспроможність середнього українського замовника [5].

 Таким чином, інформаційно-комунікаційні технології чинять суттєвий вплив на зміст і структуру сучасного громадянського суспільства і значно розширюють його можливості в здійсненні соціально-економічних перетворень. 

Література:

1. Чувардинський О.Г. Громадянське суспільство в Україні: становлення, функціонування, перспективи розвитку: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. політ. наук спец. 23.00.02 / О.Г. Чувардинський Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Л. 2008. – 31 с. 

2. Мерник А. Громадянське суспільство як інституційна система / А. Мерник // Вісник Академії правових наук України – № 4. – 2011. – С. 231 –239.

3. Мухіна М.О., Трима К.А. Концептуальні підходи до визначення поняття громадянського суспільства / М.О.Мухіна, К.А. Трима // Молодий вчений – № 2 (17). – 2015. – С. 176 – 178.

4. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо усунення адміністративних бар'єрів для експорту послуг» – 2016. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. zakon.rada.gov.ua/go/1451-19

5. Божкова К. Как изменился фриланс в Украине за 5 лет: конкуренция специальности рейты. – 2017. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://ain.ua.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Ревуцька Любов Яківна,

старший викладач, Чернівецький торговельно-економічний інститут

Київського національного торговельно-економічного університету,

Україна, Чернівці

  Анотація. У статті розглянуто шляхи покращення харчової цінності рибних страв для підвищення розумової діяльності людей, за рахунок використання нетрадиційної сировини, яка містить підвищений вміст омега-3 жирних кислот, вітамінів групи В, С, К, А та мінеральних речовин – Залізо, Цинк, Магній. Наведено порівняльну характеристику хімічного складу контрольного та дослідних зразків, а також розраховано і побудовано комплексний показник якості рибних страв. 

  Ключові слова: технологія, олія волоського горіха, куркума, шпинат, шрот кедрового горіху, рулет рибний.

  Людський мозок – це унікальний механізм, який керує всіма процесами життєдіяльності. Стреси, порушення метаболізму, нестача вітамінів, втома – все це призводить до зниження якості запам’ятовування і концентрації уваги. Виправити ситуацію допоможе вживання певних вітамінів і мінералів, які нормалізують і покращують перебіг основних процесів роботи мозку. Найбільш важливу роль у нормальному функціонуванні головного мозку відіграють вітаміни групи В. Вони сприяють поліпшенню пам’яті, мислення та уваги, надають комплексну дію на нервову систему.

  Зміцнити пам'ять людини можливо природними вітамінами В12 і В6, які покращують коротку та тривалу пам'ять. Фолієва кислота і вітамін В12 допоможуть запобігти надмірному утворенню гомоцистеїну – речовини, яка підвищує ризик виникнення хвороби Альцгеймера. Джерелами фолієвої кислоти окрім цільнозернових продуктів є листові зелені овочі, боби.

  Важливе значення для роботи мозку людини відіграє вітамін С. Коли в організмі рівень вітаміну С стає недостатнім, організм забирає його з інших тканин тіла для підтримки адекватного рівня мозку. Люди, які мають більш високу концентрацію вітаміну С, демонструють кращі результати при тестуванні IQ, ніж ті, у яких вміст вітаміну був низьким. 

  Окрім вітамінів та омега-3 жирних кислот, важливою складовою для розумової діяльності людини є наявність мінеральних речовин як: Магній, який підвищує пізнавальну функцію та розумову діяльність мозку, завдяки покращенню передачі нервових імпульсів від клітини до клітини; цинк – покращує пам'ять і концентрацію уваги; залізо – сприяє заучуванню та концентрації уваги.

  Із вищенаведеної інформації, робимо висновок, що для забезпечення розумової діяльності людини необхідно споживати жирну рибу, рибні продукти, листяні зелені овочі, зелень, цільнозернові продукти, олію волоського горіха або льону, що дадуть можливість забезпечити організм людини всіма необхідними вітамінами, мінеральними речовинами та омега-3 жирними кислотами.

  Метою наукової роботи є розроблення рибних січених страв підвищеної харчової цінності за рахунок використання нетрадиційної сировини.

  Об’єкт дослідження – технологія рибних січених страв із використанням олії волоського горіху, куркуми, шпинату та шроту кедрового горіху.

  Предметом дослідження є олія волоського горіха, куркума, шпинат, шрот кедрового горіху, рулет рибний функціонального призначення.

  Методи дослідження – органолептичні, фізико-хімічні, методи планування експерименту і математичної обробки експериментальних даних на основі комп’ютерних технологій. 

  В рибі міститься від 0,3 до 30 % жиру та фосфатидів, необхідних для розвитку і росту людського організму. З мінеральних речовин в рибі міститься Кальцій, Фосфор, Залізо, Калій, Магній та деякі інші. Ці речовини беруть участь в утворенні нових клітин м'язових та нервових тканин. Жир океанічних риб багатий на вітаміни А і Д. Вітаміну А в рибі міститься в багато разів більше, ніж у м'ясі, тому риба — важливе природне джерело цього вітаміну і вітамінів С, РР та групи В. 

  Рибні страви проходять обов’язкову теплову обробку, за рахунок чого кількість поживних речовин значно зменшується. Для покращення нутрієнтного складу рибних страв та вирішення поставлених задач планується додавати в технологію рибних січених страв олію волоського горіха, куркуму, шпинат і шрот кедрових горіхів, які містять всі необхідні вітаміни, мінеральні речовини.

  Використання олії волоського горіха в технології рибних січених страв дасть можливість збагатити страву полі ненасиченими жирними кислотами: омега-3; омега-6; омега-9; вітамінами A, С, В₂, В₃, В₆, мінералами Zn і Cu. 

  Шрот кедрових горіхів має багатий мінеральний склад, який відрізняється багатим вмістом мінеральних речовин: калію – 1720 мг, магнію – 1045 мг, цинку – 11,4 мг, йоду – 0,45 мг; вітамінів: В₁ – 33,82 мг; В₂ – 88,05 мг; В₆ – 122,4 мг. Рослинний білок кедрового горіха ідеально збалансований і за складом близький до білків тканини людини і засвоюється організмом на 99%. Кедровий горіх відрізняє високий вміст речовин, що є антиоксидантами. Шрот з кедрових горіхів передбачається використовувати для приготування начинки для рибного рулету.

  Окрім, шроту кедрових горіхів, для приготування начинки використовуватимемо шпинат, який збагачений калієм – 774 мг; залізом – 13,51 мг; вітамінами: А – 750 мкг; В₄ – 18 мг; В₅ – 0,3 мг; В₉ – 80 мкг; К – 482,9 мкг; С – 55 мг. До рибного фаршу передбачається додавати куркуму, замінюючи частину ріпчастої цибулі. Куркума – прекрасний пробіотик, яка містить багато клітковини – 21,1 г; калію – 2525 мг; кальцію – 183 мг; заліза – 41,42 мг; цинку – 4,35 мг; вітаміни РР, В₄, В₉, К, С. 

  Для того, щоб додавання харчових добавок не погіршувало показники якості страви з риби, необхідно створити модельно-харчові композиції рибного рулету із додаванням різної кількості харчових добавок. В технології рибного рулету планується замінювати частину хлібу на куркуму в кількості 3%, 6%, 9%; ріпчасту цибулю у фарші замінюватимемо на шрот з кедрових горіхів та шпинат – шрот: 2%, 5%, 10%; шпинат: 15%, 30%, 45%. Соняшникову олію замінюватимемо повністю на олію з волоського горіха. 

 На основі органолептичних показників якості, визначених за 5-бальною шкалою, проведено оцінку контрольного та дослідного зразків рибного рулету за наступними показниками: смак, запах, колір, консистенція, зовнішній вигляд. Результати досліджень наведено в таблиці № 1.

Таблиця № 1

Органолептична оцінка контрольного та дослідного зразків рибного рулету

 Проведені дослідження по визначенню оптимальної кількості куркуми, шроту кедрових горіхів, олії волоського горіху, шпинату у технології рибного рулету показали, що найбільш оптимальним є дослідний зразок №2 в якому замінювали частково: хліб на куркуму – 1,08 г; ріпчасту цибулю на шрот з кедрових горіхів та шпинат – 1,1 г. та 6,6 г.; соняшникову олію на олію з волоського горіха. 

  На основі проведених досліджень розроблено технологію рибного рулету з куркумою, олією волоського горіха, шпинату та шроту з кедрових горіхів. Технологічна схема розробленої страви наведена на рисунку 1.

Рис. 1 Технологічна схема приготування рибного рулету з додаванням шпинату, шроту кедрових горіхів, куркуми та шпинату

  Досліджено харчову цінність рибного рулету функціонального призначення з куркумою, шпинатом, шротом кедрового горіху та шпинату (табл.2).

 Таблиця № 2

Хімічний склад рибного рулету з куркумою, шпинатом, шротом з кедрових горіхів та олії волоського горіху

  Аналізуючи таблицю поживної цінності страв з рибної січеної маси (табл. 2), можна зробити висновок, що порівняно з контролем, дослідна страва має вищий вміст білків – на 1,73%; вуглеводів – на 22,59%; мінеральних речовин: калію – 23,01%; кальцію – на 11,42%; магнію – на 70,32%; фосфору – на 70,32%; заліза – на 16,82%; цинку – на 34,69%. 

  Завдяки використанню куркуми, шроту кедрових горіхів, олії волоського горіха, шпинату, дослідний зразок дає можливість задовольнити потребу організму людини в вітамінах: А – на 5,52%; РР – на 19,25%; В₁ – на 29,33%; В₂ – 55,44%; В₄ – 1,33%; В₅ – 5,8%; В₆ – на 63,4%; В₉ – 7,64%; К – на 25,27%; С – на 5,06%. 

  На основі порівняльного аналізу хімічного складу контрольного та дослідного зразків, розрахований комплексний показник якості (табл.3)

Таблиця № 3

Комплексний показник якості контрольного та дослідного зразків рибного рулету

  Підсумовуючи результати проведеного дослідження, можна стверджувати, що розроблений рибний рулет з куркумою, шпинатом, шротом грецьких горіхів та олії волоського горіха є виробом функціонального призначення, який містить підвищений вміст вітамінів групи В, С, А, К, вміст мінеральних речовин, як Магній, Цинк, Залізо. Використання олії волоського горіха дало можливість збагатити виріб омега-3, омега-6, омега-9 жирними кислотами.

  Підвищений вміст визначених вітамінів, мінеральних речовин, жирних кислот дає можливість підвищити рівень розумової діяльності, як школярів, студентів так і звичайних людей, які протягом доби змушені працювати розумово. 

  Соціальний ефект від впровадження розробленої технології рибних січених страв полягає у забезпеченні населення продуктами оздоровчого харчування, підвищеної харчової та біологічної цінності, які безпосередньо впливають на розумову діяльність людей. 

Література:

1. Гігієна харчування з основами нутріціології / за ред. Ципріяна В.І. – К.: Здоров'я, 1999.

2. Химический состав продуктов питания / под. ред.. И.М. Скурихина, В.А. Тутельяна. –М. : ДеЛи принт, 2002.

3. Сборник рецептур блюд и кулинарных изделий для предприятий общественного питания. – К. : «А.С.К.», 1998.

4. Технологія продуктів харчування функціонального призначення / М.І. Пересічний, М.Ф. Кравченко, Д.В. Федорова та ін.. – К. : КНТЕУ, 2008.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Карлова Вікторія Олександрівна

Національний педагогічний університет 

ім. М.П. Драгоманова, Київ, Україна

 Анотація: дана робота містить цінні джерела інформації стосовно давньоанглійських запозичених лексичних одиниць і джерела їх асиміляції, як форми контактування первісного людства, що заклало початок формуванню сучасної англійської мови.

  Ключові слова: запозичення, асиміляція, слов’янські мови, давньоанглійська мова.

 Зміст наукової роботи. У давньогерманських мовах існує ряд слів, що були запозичені в різні часи із слов’янських мов. О.І. Смирницький вважає, що основна маса запозичень із слов’янських мов належить скандинавським мовам і готській, носії яких безпосередньо мали зв’язок зі слов’янами. Потрібно зазначити, що в давньоанглійській мові кількість слов’янських запозичень мінімальна, навіть менше, ніж у інших західногерманських мовах, так виникло виокремлення англо-саксонських діалектів у давньоанглійській мові. “[…] Давні слов’яно-германські відносини настільки незрозумілі, що інтерпретація певного лексичного матеріалу нерідко стає дискусійною: в багатьох випадках дуже важко або навіть неможливо відділити старі загальні слов’яно-германські лексичні елементи від запозичень та установити направлення останніх, тобто відрізнити слов’янські запозичення в давньогерманських мовах від германських слів, запозичених давньослов’янськими мовами […]”. Питання ускладнюється тим, що у наслідку схожості балтійських мов зі слов’янськими, іноді важко визначити відношення тих чи інших слів у цих мовах до певних слів в мовах слов’янських та германських [3, c. 186–187], тому не виникає потреби виділення етапів у адаптуванні запозичених лексичних одиниць.

  На думку О.Ю. Чибисової, кількість слов’янських запозичень у давньоанглійській мові менше ніж у інших германських мовах, що адаптували низку слов’янських слів вже після того, як виникло виокремлення англосаксонських діалектів у давньоанглійській мові. Найбільша кількість русизмів потрапила в скандинавські мови і звідти перейшла до давньоанглійської мови. Першим слов’янським словом, яке ввійшло у мову англійців, потрібно вважати tapor−x або taper−зex, що поєднало рос. tapor – taper “сокира” і норвезьке x “сокира”. Це запозичення зустрічається на сторінках літопису 1031 р., однак назва предмету в такому вигляді не проіснувала навіть до середньоанглійського періоду, поступивши місцем германському axe [4, с. 172].

  До числа відносно ранніх слов’янських запозичень у давньогерманських мовах належить напевно і plat – “шматок тканини”, заплата із давньопівденнословянс. plat; плать (давньошведс.); polt (давьословянс.) – полотно (рос.) [2, с. 131]. Ранніми запозиченнями із словянських мов є: plinsjan (готс.) – плясать, танцевать; пласати (давньослов’ян.), плясать (рос.) [3, с. 186−188].

 Варте уваги англійські слова такі, як talk “розмова, бесіда”; to talk “говорити”, “розмовляти”, що бере початок від скандинавського кореня tolk і через нього до запозиченого із слов’янського толк “толковать”, “толковый” [4, с. 173].

  Деякі слова були запозичені окремими давньогерманськими мовами із слов’янських мов, у відносно пізній час, наприклад, (давньорус.) торгъ – (швед.) torgh; sable (давньошвед.) – sabellum (лат.), zobel (давньонім.) – із соболь (давньорус.), тобто ці слова відображають ранньосередньовікові торгівельні зв’язки між окремими германськими народами (шведами, німцями) і руськими слов’янами, як правило хутро виконувало роль товару та грошової одиниці у давні часи [4, с. 173].

  Дуже давнім є sorki (давньослов’ян.) (в “Беовульфі”) – “панцир”, “сорочка” (рос.), літери “ч” із “к” в результаті пом’якшення. До цих запозичень із слов’янських мов, пов’язаних ткацьким мистецтвом належить (давньо- і новошвецька) silke – “шелкъ” (давньорус.), у підсумку – із мов Східної Азії: sericum (лат.), serih (давньонім.) та sirkek (монгол.) [3, с. 186−188].

  В.П. Секирін зазначає, що до числа пізніх запозичень відноситься давньошвед. torg “ринкова площа” із давньорус. торгъ, давньослов. тръг – новошв. torg “площа”. Вказані слова відображають торгівельні зв’язки між окремими германськими народами (шведами, німцями) і руськими слов’янами [2, с. 131]. 

  Невідомо і донині, з якої слов’янської мови саме проникали дані слова в англійську мову і також чи проникали вони безпосередньо від слов’ян до англосаксів або за допомогою скандинавських мов. Як правило, в англійській і скандинавських мовах зустрічаються однакові слов’янські запозичення. У зв’язку з цим О.Ю. Чибисова не погоджується із думкою В.Д. Аракіна, що єдиним слов’янським словом, яке потрапило в давньоанглійську мову, було sable “соболь”, що ввійшло тоді і в інші мови, адже це хутро вивозили і до інших країн [1, с. 104−109; 4, с. 173].

 Як було зазначено, слов’янські запозичення становлять невелику частину в лексичному фонді давньоанглійської мови, відносини між саксами та слов’янами невідомі, тому доволі важко визначити, як запозичені лексичні одиниці потрапили до англосаксів: напряму чи через скандинавську мову, а саме із-за цього періоди запозичень виокремити також є неможливим. Проте ймовірно назвати джерела небагаточисленних слов’янських запозичень таких, як: побутова та торгівельна лексика. Деякі запозичення зустрічаються і в давніх пам’ятках літератури, що підтверждує факт асиміляції слов’янських запозичень у давньоанглійській мові.

 Вважається, що найбільша кількість русизмів потрапила в скандинавські мови і звідти перейшла до давньоанглійської мови. Як правило, давньоанглійський період є першим етапом формування та асиміляції запозичень, який у подальшій історії розвитку мови стає початком входження запозиченої лексики. 

Література:

1. Аракин В.Д. История английского языка : учебное пособие. М.: ФИЗМАТЛИТ, 2003. 272 с.

2. Секирин В.П. Заимствования в английском языке : Монография. К.: Издательство Киевского университета, 1964. 148 с.

3. Смирницкий А.И. Древнеанглийский язык / под ред. В.В. Пасека. М.: Филологический факультет МГУ им. М.В. Ломоносова, 1998. 307 с.

4. Чибисова Е.Ю. Анализ русских заимствований в английском языке. Альманах современной науки и образования. 2010. № 3. С. 172–180.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

УДК 658.6

Кулик Олександра Сергіївна

Магістр V курсу, група МПМп-171, Чернігівський державний технологічний університет, Україна, м. Чернігів

Ітченко Дмитро Миколайович

Науковий керівник, к.т.н., доцент кафедри публічного управління та менеджменту організацій, Чернігівський державний технологічний університет, Україна, м. Чернігів

ПЕРСПЕКТИВЫ И ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ПРЕДПРИЯТИЙ ЛЕСОЗАГОТОВКИ

Кулик Александра Сергеевна

Магистр V курса, группа МПМп-17, Черниговский государственный технологический университет, Украина, г. Чернигов

Итченко Дмитрий Николаевич

Научный руководитель, к.т.н., доцент кафедры публичного управления и менеджмента организаций, Черниговский государственный технологический университет, Украина, г. Чернигов

PERSPECTIVES AND PROBLEMS OF DEVELOPMENT OF FORESTRY ENTERPRISE

Kulyk Olexandra Sergiivna

Master of the 5th course, MPMp-171 group, Chernihiv National University of Technology, Ukraine, Сhernihiv

Itchenko Dmytro Mykolayevych

Scientific adviser, Candidate of Technical Sciences, Associate Professor, Department of Public Administration and Management of Organizations, Chernihiv National University of Technology, Ukraine, Сhernihiv

  Анотація: Статтю присвячено проблемі незаконного вивозу лісу за кордон. На основі зібраних даних і прикладу діяльності одного з українських підприємств з лісозаготівлі СЛП «Агролісгосп» в с.м.т. Короп було досліджено дану проблему. Орієнтуючись на зібрані дані, отримані на підприємстві, в статті приводиться обґрунтування доцільності вкладання коштів в обладнання для випуску продукції з деревини і відправлення її за кордон легально, отримуючи на неї дотації від держави.

  Аннотация: Статья посвящена проблеме незаконного вывоза леса за границу. На основе собранных данных и на примере деятельности одного из украинских предприятий по лесозаготовке СЛП «Агролесхоз» в п.г.т. Короп было исследовано данную проблему. Ориентируясь на собранные данные, полученные на предприятии, в статье приводится обоснование целесообразности вложения средств в оборудование для выпуска продукции из древесины и отправки ее за границу легально, получая на нее дотации от государства.

  Annotation: The paper covers the problem of illegal forest transportation abroad. This problem was studied on the basis of the collected data and taking into account the activity of the Ukrainian Korop spesialised Ahrolishosp forestry enterprise. The author of the paper grounds the appropriateness of investing money in equipment for forest products release and sending these products abroad legally receiving state subsidies.

  Ключові слова: деревообробка, лісозаготівля, обладнання, сировина, сільське господарство.

  Ключевые слова: деревообработка, лесозаготовка, оборудование, сырье, сельское хозяйство.

  Keywords: woodworking, logging, equipment, raw materials, agriculture.

 Постановка проблеми. Деревина є стратегічно важливим видом сировинних ресурсів, раціональне використання якої є невід’ємною складовою сталого розвитку нашої країни.

  Україна посідає восьме місце в Європі за загальною площею земель лісогосподарського призначення – 10,8 млн. га і загальним запасом деревини в лісах - 1,8 млрд. куб. м. Україна все ж є лісодефіцитною державою і має один з найнижчих показників лісистості – близько 15,7%, що вдвічі нижче, ніж в середньому в світі і майже втричі нижче, ніж в Європі. Крім того, ліси в Україні виконують, насамперед, екологічні функції і мають обмежене експлуатаційне значення. 

  В країні важливою проблемою є те, що вивіз лісів майже не контролюється і багато їх вирубується для відправки за кордон. Тому в 2015 році було прийнято законопроект про внесення змін до Закону України "Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язаної з реалізацією та експортом лісоматеріалів" щодо тимчасової заборони експорту лісоматеріалів у необробленому вигляді. Тимчасово, строком на 10 років, забороняється вивезення за межі митної території України в митному режимі експорту необроблених лісоматеріалів (код 4403 УКТЗЕД):

• деревних порід, крім сосни, - з 1 листопада 2015 року;
• деревних порід сосни - з 1 січня 2017 року [3].

 Аналіз останніх досліджень і публікацій. Пінчевська О.О. в своїй роботі [4] прослідковувала динаміку відправлення готових виробів з деревини за кордон та співставляла її з об’ємами відправлення необроблених матеріалів. Також дану проблему досліджували А.А. Теребух та Н.П. Яворська в роботі [5]. Науковці у своїй праці зробили акцент на інвестиційну діяльність в деревообробній галузі та на те, як економіка країни впливає на розвиток деревообробної галузі.

  Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Після прийняття законопроекту щорічний обсяг деревини зменшився але люди які заробляють на цьому гроші змогли знайти вихід, тепер ліс за кордон відправляють, як низькосортну деревину для опалення, а не ліс-кругляк, як це було дозволено раніше. Проблема законопроекту в тому що заборонили експорт, а не вирубку дерев.

  Тим часом лісгоспи стверджують, що без продажу деревини за кордон не можуть зводити кінці з кінцями. За зовнішньоекономічними контрактами лісогосподарські підприємства, начебто, здебільшого відправляли низькосортну деревину, на яку не було ринку збуту всередині країни [1]. А насправді «йшов» ввесь ліс який можна було продати. 

  Законопроект був створений для того щоб підприємства не продавали за кордон свою продукцію, а закуповували обладнання і переробляли матеріали в Україні, а потім вже продавали закордон, адже ліс який ми продаємо приблизно коштує в Польщі – 82 євро, а в Словаччині – 100 євро. Ринкова ціна деревини в Україні – 62 євро, тому звісно вигідніше продати її за кордон. 

  Важливим кроком для розвитку деревообробної галузі в Україні стало підписання Угоди про асоціацію з країнами ЄС. Це дало низку переваг для України, зокрема перевагами є: 

• здешевлення продукції ЄС для українських споживачів і підприємств деревообробної промисловості, що планують імпортувати сучасні технології обробки деревини, особливо у плані впровадження нових технологій заготовки, обробки та виробництва нових видів продукції, які відповідають сучасним вимогам ринку;
• ємність ринку ЄС. Україна має великий потенціал як експортер продукції з деревини, а ЄС – найбільший зовнішній ринок збуту для продукції галузі;
• залучення більших обсягів іноземних інвестицій в деревообробну промисловість теж має стати важливою частиною економічної співпраці України.

  Отже, чи рятує мораторій українські ліси і чи сприяє розвитку переробної промисловості – або це безглузда заборона, яка руйнує імідж України в Європі?

  Поверхневий погляд на статистику за першу половину 2017 року свідчить на користь прихильників мораторію: за рік його дії обсяг експорту необробленої деревини дійсно зменшився і зріс експорт продукції деревообробних підприємств. Також зростають податкові надходження до бюджету від підприємств галузі. Також мораторій "закрив кордон" далеко не на 100% – триває вивіз необробленої деревини, але вже в якості дров чи іншої деревообробної продукції.

  Мета статті. Головною метою роботи є обґрунтування доцільності вкладання коштів в обладнання для випуску продукції з деревини і відправлення її за кордон легально, отримуючи на неї дотації від держави.

  Виклад основного матеріалу. Розкрити дану проблему краще буде на прикладі не великого підприємства СЛП «Аголісгосп» в Чернігівській області, Коропського району, с.м.т. Короп.

  Експортний департамент СЛП «Агролісгосп» здійснює оптовий продаж деревини та готової продукції з деревини по всій Україні та в деякі країни закордону, такі як: Польща, Словаччина, Шотландія, Молдова, Туреччина, Румунія, Азербайджан, Туркменістан та ін..

  Дане підприємство проводить заходи по відновленню лісів, підвищення їх продуктивності, створенню насаджень з швидкоростучих і технічно-цінних деревних порід. Здійснює заходи по заміні малоцінних низькопродуктивних насаджень на високопродуктивні, заліснення малопродуктивних земель, які не використовуються в сільському господарстві, також організовує розвиток лісонасіннєвої справи та розсадницького господарства. 

  Що до СЛП «Агролісгосп», то це підприємство не просто вирубує ліси, а ще й виробляє високоякісну деревину та насичує регіональний ринок деревини товарами за доступними цінами. Неповний перелік продукції яку надає підприємство:

• пиловник хвойний;
• пиловник листяний;
• фанерна сировина для лущення;
• будліс;
• деревина для технологічних потреб;
• лісоматеріали круглі рудникові стояки;
• дрова для опалення, самозаготівля;
• лісоматеріали круглі, стовбці для огорожі.

  Регулярно підприємство закуповує нове обладнання для обробки деревини, що дозволяє обійтися меншою кількістю робітників, в свою чергу це здешевлює продукцію та сприяє її конкурентоспроможності.

  В свою чергу підприємство розвивається технічно і технологічно. У поточному році підприємство придбало таке обладнання:

• верстат багатопилковий ВД-100 для повздовжнього розпилу брусу;
• верстат стрічковий «Номінал – М» СЛП – 6,5.

  Також підприємство закуповує техніку для завантаження, перевантаження, перевезення та відправки готової продукції.

  То чому ж всі підприємства не можуть удосконалювати своє обладнання, робити свою продукцію конкурентоспроможною і відправляти за кордон готові матеріали офіційно та за значно вищими цінами.

  Звісно обладнання буде коштувати не мало, але воно швидко окупиться і таким чином ми будемо розвивати економіку нашої країни і виходити на ті ж ринки ЄС з конкурентоспроможною продукцією. 

  Нажаль на даний час ми тільки можемо спостерігати, як бізнесмени вивозять свої підприємства та кращих робітників за кордон. З журналу «Forbes Україна» - «Шкода тільки, що інвестиції зосереджуються в сировинному секторі, а не в його обробленні. У цей же самий час український бізнес масово ринув в «евакуацію». Вітчизняна еліта вже 15 років вивозить свої капітали за кордон. У щорічному рейтингу Forbes є чимало представників великого бізнесу, які справи в Україні ведуть із Лондона, Ніцци чи Женеви» [2].

  Висновки і пропозиції. Бути офіційно зареєстрованим підприємством, яке б переправляло свою продукцію за кордон, досить вигідно адже потім повертається дотація з державного бюджету, яка майже перекриває всі витрати які пішли на дану заготівлю, тому в так званому «мінусі» підприємство точно не буде, а при цьому буде розвиватися економіка країни. Звісно після підписання мораторію про заборону експорту лісів надходження податків за номінальними показниками від підприємств лісогосподарського комплексу у 2016 році, у порівнянні з 2015 роком, збільшилися з 2,7 млрд до 2,9 млрд грн. Найбільше сплатили податків підприємства у сфері лісового господарства та лісозаготівлі - 1,6 млрд грн, тобто практично половину. Але це досить незначні кроки і нашій країні ще є куди рости.

Література:

1. Журнал «Тримай kurs» - стаття «Схемотехніка в темному лісі: як із Прикарпаття експортують кругляк під виглядом дров», [Електронний ресурс] Режим доступу до журналу : http://kurs.if.ua/articles/shemotehnika_v_temnomu_ lisi_yak_z_prykarpattya_eksportuyut_drova_za_tsinoyu_dilovoi_derevyny_33827.html

2. Журналу «Forbes Україна» - стаття «Бізнес-емігранти: куди течуть українські інвестиції» [Електронний ресурс] Режим доступу до журналу: http://forbes.net.ua/ua/opinions/1403643-biznes-emigranti-kudi-techut-ukrayinski-investiciyi .

3. Про внесення змін до Закону України "Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язаної з реалізацією та експортом лісоматеріалів" щодо тимчасової заборони експорту лісоматеріалів у необробленому вигляді. Відомості Верховної Ради (ВВР), 2015, № 31, ст.291 \Верховна Рада України [Електронний ресурс], Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/325-19 . 

4. Стаття «Актуальні напрями розвитку деревообробної промисловості в Україні», Пінчевська О.О. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://nubip.edu.ua

5. Стаття «Інвестиційні аспекти відродження деревообробної галузі в Україні», А.А. Теребух та Н.П. Яворська [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.investplan.com.ua/pdf/20_2015/6.pdf.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Станкевич Сергій Володимирович

Кандидат сільськогосподарських наук, доцент кафедри зоології та ентомології ім. Б.М. Литвинова

Харківський національний аграрний університет ім. В.В. Докучаєва

Україна, м. Харків

 Згідно синергетики, популяції комах є складними відкритими біологічними системами з хаотичною нелінійною динамікою в просторі і часі. У зв’язку з цим прогнозування їх розвитку в майбутньому є непростим завданням. Динаміка популяцій – це сума середовищних і популяційних факторів, які безпосередньо чи опосередковано впливають на динаміку її щільності та чисельності. Синтез еволюційних і екологічних уявлень, створення єдиного еволюційно-екологічного підходу при вивченні проблем життя сприяє виходу біологічного пізнання за межі емпіричної конкретності і ознаменовує собою новий етап теоретизації біології.

  Ключові слова: популяція, еволюція, мікроеволюція, комахи, динаміка популяцій.

 На загальний характер коливань чисельності особин в природних популяціях і можливе еволюційне значення цього явища вперше вказав С. С. Четвериков (1880–1959) на прикладі «хвиль життя» комах [1].

  Згодом генетики та еволюціоністи показали, що популяційні хвилі є елементарним фактором мікроеволюції. Вони призводять до ослаблення природного відбору при збільшенні чисельності особин в природних популяціях і посилення його при зниженні чисельності.

  Через два десятиліття С. С. Четвериков у роботі «Про деякі моменти еволюційного процесу з точки зору сучасної генетики» виконав теоретичний синтез дарвінізму і генетики і заклав основи популяційної генетики та генетичної теорії видоутворення [2].

  Завдяки названим роботам в біології встановилося фундаментальне значення популяцій, з яких складається населення будь-якого виду. Стало зрозуміло, що саме на популяційному рівні відбуваються всі еволюційні зміни, названі в 1938–1939 рр. Н. В. Тимофєєвим-Ресовським (1990–1981) мікроеволюцією [3].

 Детальні дослідження з генетики популяцій на прикладі комах були виконані в 30-х роках ХХ ст. Н. П. Дубиніним (1907–1998) і Д. Д. Ромашовим (1899–1963). Вони обґрунтували теорію генетико-автоматичних процесів, які пояснюють закономірності масових появ комах. Проведені авторами аналізи показали, що протягом усього життя популяцій в них відбуваються генетико-автоматичні процеси (ГАП) [4]. Вони протікають в популяціях з постійною чисельністю, але особливо інтенсивні в період зниження чисельності, коли відбувається перебудова генетичної структури популяцій. Під час наростання чисельності рух генетико-автоматичних процесів надзвичайно повільний, але тим не менше, триває безперервна диференціація генетичного складу популяцій.

 Генетико-автоматичні процеси можуть мати значний вплив на хід динаміки чисельності, змінюючи плодючість і життєздатність особин у популяціях, особливо в той момент, коли та чи інша мутація потрапляє під тиск природного відбору. Зміни чисельності популяцій є виразом різноманітних екологічних залежностей між середовищем і організмом. За допомогою цих залежностей зовнішнє середовище реалізує частину свого впливу на генетичну будову виду і на його еволюційний процес. Таким чином, теорія генетико-автоматичних процесів розкрила деякі причини коливань чисельності комах, в основі яких лежить динаміка генетичного складу популяцій.

  Питання динаміки популяцій шкідливих комах і гризунів, як обмежені панміксії, були широко представлені в роботах відомого біолога-еволюціоніста І. І. Шмальгаузена (1884–1963). Для теорії динаміки популяцій в методологічному аспекті важливі висновки І. І. Шмальгаузена [5] про чотири фази змін чисельності та похідні від них наслідки.

 Перша фаза – зростання чисельності в сприятливих умовах, при ослабленні дії природного відбору – пов’язана з накопиченням і комбінуванням мутацій (збільшення індивідуальної мінливості).

  Друга фаза – відносна стабілізація, що супроводжується посиленням конкуренції, а також пряма боротьби за існування – пов’язана з ефективним відбором найбільш сприятливих комбінацій і скороченням мінливості.

 Третя фаза – більш-менш різке скорочення чисельності під тиском потужних елімінувальних чинників – пов’язане з подальшим скороченням мінливості і, частково, з випадковим переживанням деяких більш сприятливих комбінацій.

 Четверта фаза – нове розмноження – пов’язана з швидким розповсюдженням комбінацій, що вижили і подальшим накопиченням нових мутацій.

 Шмальгаузен І. І. вважав, що циклічні зміни чисельності популяцій вносять лише часткове обмеження панміксії в періоди депресії, однак їх еволюційне значення не підлягає сумніву.

  Для пізнання закономірностей динаміки популяцій комах важливі такі висновки:

• популяції здатні підтримувати свою чисельність в стані динамічної рівноваги, незважаючи на постійні зміни факторів зовнішнього середовища; це досягається адаптивними гомеостатичними реакціями окремих особин, динамікою екологічної структури популяції і зміною її генетичного складу;
• коливання якості популяції – настільки ж характерний її атрибут, що і коливання чисельності.

  Неодмінною умовою підтримки життєздатності популяції у змінних умовах середовища, як вважав автор, є високий ступінь її генетичної різнорідності, яка забезпечується екологічними механізмами: різним способом життя різних внутрішньопопуляційних груп тварин, суворими закономірностями формування пар, різною швидкістю статевого дозрівання самців і самок, різним співвідношенням статей у різних вікових групах та іншими.

  За даними С. С. Шварца (1919–1976), екологічні механізми еволюційного процесу проявляються в трьох найважливіших формах, заснованих на зміні вікової структури популяції (віковий відбір), зміні чисельності (невибіркова елімінація) і зміні просторової структури популяції [6].

 Різкі зміни чисельності – найважливіший фактор перетворення популяції, причому, всупереч загальновизнаним уявленням, цей фактор (невибіркова елімінація) справляє на екологічну структуру популяції, як правило, різко вибіркову дію, перетворюючи її в певних напрямках, що відповідають змінам середовища. Різкі коливання чисельності популяцій, подібно віковому відбору, сприяють швидкій мобілізації резервів популяції і, як правило, є одним з факторів її адаптивної еволюції [6].

 Сьогодні існує багато фактів, що показують, що збагачення генетичного фонду популяцій має фундаментальне значення. Тому, природно, повинні існувати спеціальні механізми підтримки гетерогенності популяцій. Один із таких механізмів – підвищена життєздатність гетерозигот. Гетерозиготність у популяціях досягається за рахунок перемішування особин особливо в періоди міграцій, коли збільшується ймовірність спарювання особин з популяцій, різних за генетичною структурою. Міграції та перемішування є для комах одним з основних механізмів підтримки генетичної гетерогенності популяцій і запобіганням збіднення загального генетичного фонду.

  Генетична різнорідність популяцій є однією з передумов мікроеволюційних перетворень. Однак, як справедливо вказував С. С. Шварц [6], «... Природний відбір не може працювати в кредит. Це означає, що генетична різнорідність популяцій є не тільки передумовою їх перетворень, а й підвищує життєздатність популяції в поточний момент її історії».

  Завдяки дослідженням С. С. Шварца [6] та інших екологів-еволюціоністів намітилося зближення еволюційних і екологічних уявлень. Покладено початок новому етапу вивчення екологічних механізмів мікроеволюційного процесу в розвитку сучасної синтетичної теорії еволюції. Для цього етапу досліджень було характерно пізнання екологічної своєрідності популяцій, співвідношення між рівнем і типом динаміки чисельності, плодючістю, тривалістю життя, їх екологічною та генетичною структурами. Зміна екологічної структури популяції, в тому числі і зміна її чисельності, веде не тільки до генетичного дрейфу, тобто до випадкової зміни частоти народження різних генотипів, але і до спрямованого перетворення генетичного складу популяцій (екологічні механізми еволюційного процесу). Всебічне вивчення цих закономірностей створює передумови до розробки теорії управління якісним складом популяції.

  Синтез еволюційних і екологічних уявлень, створення єдиного еволюційно-екологічного підходу при вивченні проблем життя сприяло виходу біологічного пізнання за межі емпіричної конкретності і знаменувало собою новий етап теоретизації біології [7].

Література:

1. Четвериков С. С. Волны жизни (из лепидоптерологических наблюдений 1903 г.). Дневник зоологического отделения Императорского общества любителей естеств. Москва, 1905. Т.3. Вып. 6. С. 106–110.

2. Четвериков С. С. О некоторых моментах эволюционного процеса с точки зрения современной генетики. Журнал экспериментальной биологии. 1926. Сер. А. Вып. 2. С. 3–54.

3. Тимофеев-Ресовский Н. В. Микроэволюция. Элементарные явления, материалы и факторы микроеволюционного процесса. Ботанический журнал. 1958. Т. 43. Вып. 3. С. 317–356.

4. Дубинин Н. П., Ромашов Д. Д. Генетическое строение вида и его эволюция. Генетико-автоматические процессы и проблема экогенотипов. Биологический журнал. 1932. Т. 1. Вып. 5–6. С. 52–95.

5. Шмальгаузен И. И. Факторы эволюции. Москва–Ленинград: Изд-во АНСССР, 1946. 396 с.

6. Шварц С. С. Экологические закономерности эволюции. Москва: Наука, 1980. 278 с.

7. Белецкий Е. Н., Станкевич С. В. Полицикличность, синхронность и нелинейность популяционной динамики насекомых и проблемы прогнозирования. Вена: Premier Publishing s.r.o. Vienna, 2018. 138 с.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Ходзицька Валентина Василівна

кандидат економічних наук., доцент

ДВНЗ “Київський національний економічний

 університет імені Вадима Гетьмана, Україна ,м.Київ 

 Мета дослідження. В статті висвітлені основні методичні засади формування управлінської звітності виробничих підприємств.

   Методологія. Стаття досліджує основні причинно-факторні умови, що конкурентно  мотивують оптимізувати склад та структуру управлінської звітності виробничих підприємств.

   Отримані результати. Концептуальні та організаційні етапи формування управлінської звітності виробничого підприємства характеризуються складністю як самих процесів, що відбуваються на такому підприємстві, так і різноманітністю та стрімким розвитком сучасних інформаційних технологій. Однак застосування єдиних розроблених звітних управлінських форм для усіх підприємств виробничої галузі є досить таки проблематичним у зв'язку із широкою різноманітністю самої виробничої специфіки діяльності підприємств.

   Цінність дослідження. Відображені підходи виступають основою формування сучасних облікових концепцій, спрямованих на забезпечення прийняття ефективних управлінських рішень та створення стійких конкурентних переваг. 

   Ключові слова: архітектоніка звітності, управлінські рішення, конкурентоспроможність, система управління, стратегічне управління.

  Управлінська звітність як основа для прийняття ефективного, перспективного і стратегічного рішення, повинна стати довгостроковою тенденцією для задоволення інформаційних потреб користувачів звітності. Проте, формування такої звітності потребує часу. Саме тому все більш значним та необхідним стає застосування новітніх інформаційних технологій задля  ефективності використання управлінських показників в системі загального менеджменту господарюючого суб’єкту.

  Із розвитком бізнес-процесів значна частка у собівартості виробів стала належати витратам, прямо не пов'язаними із виробничими процесами. З метою обліку та управління такими витратами необхідно використовувати сукупність методів MRPII та  нові концепції, що регламентують корпоративне планування: 

• ERP - системи, які надають широкі можливості для роботи з філіями та іншими залежними компаніями; 
• SCM - системи, які дозволяють знижувати витрати на транспорт і поточні витрати через оптимальне структурування логістичних схем з постачання;
• CSRP - системи, що дозволяють здійснювати координацію діяльності компанії відповідно до її купівельної спроможності.

  Реструктуризація з функціональних організаційних структур у структури та потоки зі створення додаткової вартості і недоліки традиційного управлінського обліку в забезпеченні ощадного виробництва, як правило, призводять до суттєвих змін управлінського обліку і процесів звітності. Оскільки управління переходить від ієрархічного управління до робітників і зосереджується на постійному збільшенні та поліпшенні, інформації, яка повинна бути своєчасною і релевантною, то виникає потреба у звітності, яка не лише відповідає вище зазначеним критеріям, а й має відношення до поточної роботи робітника і може бути проаналізована людиною, яка не має кваліфікації бухгалтера. Управлінська інформація повинна нести організаційні завдання виробничого підприємства, такі як цінності клієнта, якість, постійне вдосконалення та ліквідація відходів, оптимізації замовлень на основі економічно обґрунтованого розміру замовлення (ЕОРЗ), ефективність релевантних рішень та потенціальних можливостей використання вивільнених виробничих потужностей. Прагнення до постійного вдосконалення, ефективності та ліквідації відходів застосовується до всіх процесів, в тому числі облікових процесів. У той час як ощадливе виробництво надає інструменти для оптимізації процесів обліку, реальний вплив походить від філософії і прагнення до скорочення витрат часу на такі складні та інтенсивні процеси обліку, як річний бюджетний цикл та збір даних для розрахунку системи собівартості.

  Формування управлінської звітності у процесі застосування сучасних інформаційних технологій стає актуальним завданням для виробничої галузі.

  Основний напрямок концепції формування управлінської звітності враховує інтенсивний розвиток інформаційних технологій обробки, узагальнення та подання даних користувачам. Таким чином, побудова прикладних положень цієї концепції передбачає визначення завдань, які необхідно враховувати в області бухгалтерського обліку:

• задоволення інформаційних потреб менеджменту, враховуючи наслідки прийняття оптимальних рішень у поточній і довгостроковій перспективах;
• відображення взаємозв'язку між економічними факторами і фінансовими показниками при прийнятті рішень шляхом чіткого і прозорого зв'язку між стабільністю бізнесу і його економічною доцільністю;
• забезпечення релевантного формату звітності для систематичного застосування у процесі прийняття як фінансових та і управлінських рішень;
• зміщення акценту при розрахунку результатів бізнесу від загальних до конкретних за  центрами відповідальності;
• відображення у звітності оптимальної кількості інформації, яку керівництво зможе стратегічно використати для своїх управлінських цілей.

  Концептуальна основа управлінської звітності виробничих підприємств ґрунтується на гносеологічній складовій. 

  На першому місці в концептуальних основах є ціль об'єкта, вивчена на основі дискримінантних характеристик. Зокрема, важливо виділити такі типи управлінської звітності виробничих підприємств, які мають різні причини, мету формування і використання:

• інформаційна менеджмент-звітність – застосовується  для інформативності управлінського персоналу про динаміку процесу виробництва;
• Індикаторна менеджмент-звітність - інформація, що опікується операційною діяльністю суб’єкта господарювання і служить задля розкриття управлінських показників, основним з яких є операційний  прибуток підприємства;
• Моніторингова менеджмент-звітність – чинники концепції контролю діяльності менеджера центрів відповідальності на оцінку дій у відповідності зі стратегією конкурентоспроможності господарюючого суб’єкта.

  З метою формування загальної категорії, яка повинна використовуватися в якості характеристики облікового інформаційного продукту, необхідного для прийняття різних видів управлінських рішень, пропонується використовувати поняття не управлінська звітність, а «стратегічна звітність». В даному понятті не використовується характеристика «бухгалтерська», оскільки при формуванні такої звітності не завжди використовується тільки облікова інформація, а й інформація, що отримується з інших інформаційних систем (маркетингової, логістичної і т.п.), а також з вдосконаленої системи бухгалтерського обліку.

  Для цього підприємство повинно формувати і розкривати інформацію за сегментами бізнесу в стратегічній звітності. Таким чином, для приведення облікової інформації у відповідність із запитами стратегічних менеджерів пропонується її предметне розширення шляхом включення об'єктів зовнішнього середовища, прогнозних стратегічних показників і зміна форми подання інформації з фінансової на сукупність фінансової та не фінансової інформації. 

  У той же час, для прийняття стратегічних рішень більш важливе значення має інформація фінансового характеру, яка безпосередньо відображає взаємозв'язок з показниками вартості підприємства і яка є більш значущою для стандартизованих управлінських моделей, що використовуються на підприємствах.

  Виходячи з вищенаведеного, в стратегічній звітності пропонується відображати спеціально сформовані бухгалтерські звіти на основі застосування різноманітного облікового інструментарію, які дозволяють формувати показники, які виступають інформаційною основою для прийняття рішень по здійсненню вибору з наявних стратегічних альтернатив, подальшої реалізації і контролю обраної стратегії підприємства. 

  Кожна організація розробляє свою власну форму. Однак, незважаючи на відсутність суворого регулювання в галузі розвитку менеджменту форми бухгалтерської звітності,  підприємству доцільно керуватися Положенням про управлінську звітність SMA 5B «Основи подання інформації для менеджерів».

  Звітність внутрішнього управління може бути описана як сукупність адміністративних документів. включених в графік документообігу, що містить систему взаємопов'язаних економічних показників і використовується для прийняття ефективних та своєчасних управлінських рішень. 

  При прийнятті рішень, важливим є період часу з моменту отримання звіту ,  прийняття  рішення і до їх реалізації. Звітність внутрішнього управління є невід'ємною частиною загальної звітності підприємства і поділяється на основі такої класифікації атрибутів, як мета складання. У більшості організацій присутня загальна відповідальність керівників різних відомств для вирішення різних завдань, досягнення запланованих результатів,

Бібліографічний список

1. Друрі К. Управлінський і виробничий облік: Пер. з англ.; Підручник. – М.: ЮНІТІ-ДАНА, 2002.

2. Ентоні А. Аткінсон, Раджив Д. Банкер, Роберт С. Каплан, С. Марк Янг. Управлінський облік. 3-є видання-М.: Видавничий дім «Вільямс», 2005.

3. Міддлтон Д. Бухгалтерський облік і прийняття фінансових рішень: пер. з англ./Д. Міддлтон; під ред.. І.І. Єлісєєвой. – М.: Аудит; М.: ЮНІТІ, 1997.

4. Уорд Кит. Стратегический управленческий учёт / Пер. с англ. – М.: ЗАО «Олимп-Бизнес», 2002. – 448 с.: ил.

5. Хорнгрен Ч.Т., Фостер Дж. Бухгалтерський облік: управлінський аспект: Пер. з англ./Під ред. Я. В. Соколова. – М.: Фінанси і статистика, 2001.

6. Bromwich M. The case for strategic management accounting: the role of accounting information for strategy in competitive markets // Accounting. Organisation and Society. – 1990. - № 1. P. 27-46.

7. Cooper R., Kaplan R.S. Measure costs right: make the right decisions // Harvard Business Review. – 1988. - September/October - P. 96-103.

8. Innes J. Strategic Management accounting, in tones, J (ed.). Handbook of Management accounting, Gee, Ch. 2., - 1998. – 968 p.

9. Lord B.R. Strategic management accounting: the emperor`s new clothes? // Management Accounting Research. - 1996. - № 7(3). - P. 347-366.

10. Simmonds K. Strategic management accounting // Management accounting. - 1981. - № 59(4). P. 26-29.

11. Simmonds K. Strategic management accounting for pricing: a case example // Accounting and Business Research. - 1982. - № 12(47). P. 206-214.

12. Simmonds K. The accounting assessment of competitive position // European Journal of Marketing, Organization and Society. - 1986. - № 12(4). P. 357-374.

Деталі

Категорія: Вісімнадцята всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Каськевич Тетяна Іванівна

Коростенський міський колегіум

Романенко Наталія Петрівна

Коростенський міський колегіум

  Дана наукова робота висвітлює питання розвитку обдарованої особистості в умовах сучасного освітнього середовища. Зростаюча роль інноваційних технологій в освітньому процесі зумовлює актуальність теми. Задля досягнення наукової мети було досліджено цілу низку наукових робіт з даного питання, проаналізовано теоретичні засади розвитку обдарованої дитини, методи та методики, які сприяють успішному досягненню цієї мети. Ми взяли до уваги соціальне адаптування особистості до умов сучасного світу та розглянули її як одну із найважливіших складових розвитку обдарованої дитини. В роботі було також розглянуто основні підходи до створення системи творчого розвитку особистості як в освітньому закладі так і поза його межами.

  Ключові слова: творчий розвиток, інновації, обдарована дитина, навчання, виховання.

  Development of gifted personality in the modern educational system. This research is examine the development of gifted personality in the modern world. The increasing role of innovative technologies in the educational process determine the topicality of the paper. In order to achieve the goal of scientific research there were examining a lot of scientific works and articles regarding the theme of paper. In addition, we made the analysis of theoretical part concerning the development of the gifted personality, methods and methodic that tend successful achievement. We took into consideration the social adaptation of the person in conditions of the modern world and examined it as one of the most important development parts of the gifted personality. There were also examined the main approaches of forming the system of creative development of the personality conserning the educational establishment as well as out of it.

  Key words: creative development, innovations, gifted child, education, breeding.

  Маштабні зміни, які відбувалися десятиліттями в Україні помітно вплинули та призвели до істотних змін в усіх сферах життя. Беручи до прикладу освіту, як кардинально змінилася її структура, деякі цілі та особливо навчальна програма. Ще нещодавно, навчальний процес був більш соціально пасивним в той час як наразі освіта виступає учасником соціальних змін. 

  Раніше освіта була націлена на формування у дітей навичок, вмінь, а також знань. Це було зумовлено на основі розвитку тих якостей особистості, що допомагали їй пристосуватися до соціальних умов середовища. 

  На сьогоднішній день освіта направлена на створення саме таких інноваційних технологій та способів впливу на особистість, які б забезпечили баланс між індивідуальними та соціальними потребами. При цьому, працюючи над саморозвитком, самовдосконаленням та самоосвітою, ми забезпечуємо підґрунтя для готовності людини реалізувати власні потреби, а також, творчий потенціал.

  Виходячи зі сказаного, стверджуємо, що процес розвитку особистості тісно пов'язаний з процесом соціалізації. Перебудовуючи систему освіти варто постійно нагадувати, що розвиток обдарованості напряму залежить від сфери життя особи, в які вона перебуває. 

  Все починається з дитинства, а саме з сім'ї. Під соціалізацією ми розуміємо процес формування та розвитку особистості, який відбувається під впливом навчальної та виховної роботи. Не зважаючи на те, що процес соціалізації проходить паралельно з процесом виховання, істотно помітна їхня різниця та виділяється в тому, що процес виховання може час від часу перериватись, в той час як соціалізація триває постійно. 

  Варто звернути увагу на той факт, що інноваційні технології сприяють вирішенню більшості проблем пов'язаних з процесом навчання та виховання, що дійсно полегшує роботу педагога. Проте, поза межами навчального закладу розвиток дитини продовжується, наприклад, в групі однолітків, в сім'ї, отримуючи інформацію ЗМІ. Тому, виникає проблема розвитку обдарованих дітей.

  За останнє століття система освіти України істотно змінилися за залишила відбиток цих змін в системі соціальної поведінки. Наприклад, метод проектів, що передбачає систематизацію всього навчального або робочого процесу, який направлений на отримання ефективного кінцевого результату. Окрім цього, помітним є підвищення продуктивності виховного процесу. 

  Також, неможливо уявити навчальний процес без застосування критичного мислення, що дозволяє аналізувати тенденції, виявляти помилки соціально-психологічних та організаційно-методичних проблем та управляти проектною діяльністю в освітніх закладах.

  Основний сенс застосування соціально-педагогічного підходу полягає у внесенні соціальних змін в розвиток особистості кожного школяра. А ,оскільки, саме проектування соціально-педагогічного підходу є надзвичайно складним, то і його впровадження в процес навчання виявляється доволі складним завданням.

  Особливу зацікавленість для психолого-педагогічної науки являє проблема обдарованості дитини. Причина цьому знання про походження, природу та механізми такого явища як обдарованість є основою створення системи навчання та виховання школярів. Низка вчених працювали над теоретичною частиною проблеми обдарованості. Серед них можемо виділити Е. Бріджем, О. Ковальов, Н. Лейтес, В. Андрєєва, Д. Богоявленська, А. Матюшкін, Н. Оганович, О. Леонтєв, В. Роменець, В. Дружинін, Ф. Менкс, С. Рубінштейн, Л. Спірмен, К. Хеллер, В. Мясщев та інші. Хочемо звернути увагу на тих, хто сьогодні працює над представленою проблемою навчання та виховання обдарованих дітей. Серед них такі як О. Антонова, А. Великанова, О. Музика, Г. Кловак, Л. Липова, Л. Морозова, Т. Поніманська, В. Рибалка, М. Холодна, В. Чудновський, С. Сисоєва, Н. Кушнаренко та інші.

  Як відомо, для розвитку вмінь та здібностей обдарованих дітей необхідно брати до уваги вік дитини, а також, основні положення щодо розвитку такого вміння. Саме тому, плідна робота дала нам праці таких відомих людей як М. Гнатко, Г. Бурменська, С. Гончаренко та інші, роботи яких вмістили основні положення розвитку обдарованості у школярів. Також, над розробками теоретичного матеріалу формування цього явища працювали Т. Галич, В. Фрицюк, Н. Мойсеюк, Н. Вишнякова та інші.

  Обдарована та дитина, яка виділяється з-поміж інших здатністю проявляти певні вміння краще за інших. У свою чергу, необхідним та актуальним є також розвиток обдарованості як результат спадковості і складного соціального середовища, що проявляється в опосередкованій діяльності дитини [1, с.21].

  Психолого-педагогічна наука існує досить тривалий та довгий час, стільки ж і існує проблема психологічної роботи з обдарованими дітьми. Це пояснюється історичними фактами. Головним чином, провідна роль у розвитку особистості належить оточуючим соціальним умовам, які в свою чергу неможливі без біологічних передумов. 

  Так, Г.С. Костюк вважає становлення процесу особистості здійснюється за допомогою так званого «саморуху». Але він є дієвим при умові єдності зовнішніх та внутрішніх умов існування людини. Оскільки між зовнішніми та внутрішніми виникають суперечності, це стає результатом саморуху, тобто психічного розвитку особистості, а згодом і саме її формування [2].

  Сучасний світ цінує обдаровану особистість. Підвищується попит на людей з неабиякою креативністю, нестандартним мисленням, особистість з великою силою волі та високою працездатністю.

  В загальному, вченими з'ясовано, що обдарованість та креативність необхідно розвивати маючи гарні вольові якості. Тобто, значна частина такого розвитку припадає на виховання в родині. Дитина може мати неабияку креативність та бути надзвичайно обдарованою, але при цьому не досягти успіху в житті, не виявити свій творчий потенціал у вибраному виді діяльності. Це означає, що члени сім'ї мають піклуватися належним чином про розвиток у дитини великої сили волі, стремління досягти успіхів в житті. Трапляється так, що особистість має високий внутрішній потенціал до розвитку креативності та якосте обдарованості та не маючи підтримки ззовні її мотиваційний розвиток, ціннісні орієнтації та реалізація творчих рішень не будуть розвинуті на належному рівні. Це говорить про розвиток дитини в жорстких умовах виховання, які подавляють структури власного «Я» [3].

  В сім'ї закладається основний корінь розвитку задатків обдарованої особистості – вплив на людину протягом всього життя. Сімейне мікросередовище як засіб впливу на розвиток здібностей до обдарованості вивчали такі постаті як: У.Р. Морроу, о. Ніл, М.П. Санборн та інщі.

  На протязі тривалого часу креативність, гнучкість мислення, нестандартний підхід до вирішення важкого завдання та оригінальність мислення вважались основними рисами обдарованості. Це все забезпечує наполегливість досягнення мети, прогнозування та розвинені навички планування. А тому, такий тип мислення дозволяє осмислити та вирішити проблему за короткий проміжок часу. На нашу думку, однією з провідних умов розвитку обдарованості у школярів є створення в школі навчально- розвиваючого середовища, в якому панують дружелюбні відносини, ставлення один до одного з повагою. Тоді, процес набуття потрібних навичок на шляху довершеної обдарованості буде протікати продуктивніше, засвоєння стане кращим.

Список використаних джерел

1.Дружинин В. Д. Развитие и диагностика способностей /В. Д. Дружинин. —М.: Наука, 2006. —181 с.

2.Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості / за ред. Л.М. Проколієнко; упор. В.В. Андрієвська, Г.О. Балл, О.Г. Губко, О.В. Проскура. – К.: Радянська школа, 1989.

3.Сущенко Т. І. Позашкільна педагогіка: навч. посіб. / Т. І. Сущенко. – К.: ІСДО, 1996. – 144 с.