Воронкіна Євгенія Олександрівна

студентка 6 курсу

ДВНЗ «Харківський навчально-науковий інститут

Університету банківської справи»

Україна

місто Харків

 

  Анотація: Стаття присвячена дослідженню методологічних засад та місцю бухгалтерського обліку в управлінні оцінкою вартості підприємства. Розглянуто та проведено порівняльний аналіз оцінки вартості підприємства. Зроблено висновки, щодо застосування різних підходів до оцінки вартості підприємства та запропоновано підхід для вибору методу оцінки вартості підприємства.

  Ключові слова: бухгалтерський облік, оцінка вартості підприємства, облікова політика

  Актуальність дослідження. Незважаючи на актуальність оціночної діяльності в умовах зростання масштабів приватизаційних процесів у країні, методичним питанням її обліково-аналітичного забезпечення в економічній літературі практично не приділяється уваги. Для ефективного розвитку підприємництва в Україні необхідно мати адекватну ринковим відносинам систему надання облікової інформації, що дозволяє з максимальною віддачею використовувати всі наявні ресурси. В умовах ринкової економіки власність є основною економічною категорією. В цьому аспекті актуальними стають питання оцінки вартості компаній як об’єкта власності. Потреба в об’єктивній оцінці вартості компаній як бізнесу зростає при інвестуванні, кредитуванні, страхуванні, розрахунку бази оподаткування.

  Аналіз останніх досліджень, у яких започатковано вирішення проблеми. Значний внесок у дослідження проблем теорії і методології бухгалтерської оцінки вартості підприємства внесли такі українські та російські вчені: Н.А. Блатов, А.С. Бакаєв, М.И. Баканов, С.Б. Барнгольц, Н.Р. Вейцман, І.Н.Богатая, Ю.А. Данилевський, П.С. Безруких, Н.А. Бреславцева, С.В. Валдайцев, В.В. Григор'єв, А.Г. Грязнова, З.В. Кирьянова, О.В. Єфімова, В.В. Ковальов, Н.П. Кондраков, В.І.Кошкін, М.Н. Крейнина, М.И. Кутер, С.А. Ніколаєва, В.Д. Новодворский, Ю.П. Маркин, Н.О.Павловська, О.В.Павловська, О.Г.Мендрул, В.Ф. Палій, В.И. Петрова, Ф.Б. Риполь-Сарагоси, А.П. Рудановский, Р.С. Сайфулин, Я.В. Соколов, В.П. Суйц, С.К. Татур, В.И. Ткач, А.Н. Хорин, А.А. Шапошников, А.Д. Шеремет, Л.З. Шнейдман, М.А. Федотова, а також закордонні автори: Р. Адамі, М. Аллі, А. Арені, X. Андерсон, Р.Антони, Л.А. Бернстайн, И. Бетге, Э. Бриттон.

  Мета статті. Метою статті є розкриття процесу оцінки вартості підприємства на основі різних підходів і методів, із зазначенням важливих аспектів, що стосуються виділення основних переваг і недоліків.

  Виклад основного матеріалу. Зростання в українській економічній практиці ролі теорії оцінки вартості підприємства (компанії, бізнесу, організації) актуалізує дослідження вітчизняного та зарубіжного досвіду у цій сфері. Якщо в переважній більшості випадків вітчизняний досвід оцінки базується на використанні затратного (облікового) підходу із паралельним внесенням коригувань, зарубіжний досвід характеризується більшою різноманітністю та передбачає впровадження ряду специфічних методів оцінки вартості [2]. 

  У працях вітчизняних науковців значна увага приділяється безпосередньо підходам до оцінки, розгляду їх сутності, перевагам і недолікам їх застосування. При цьому недостатньо розкривається інформація, яка надається системою бухгалтерського обліку в процесах реалізації таких методів [6]. Відповідно, необхідним є проведення аналізу наявного методологічного оціночного інструментарію з метою обрання найбільш ефективних методів і підходів до розвитку методологічних складових системи бухгалтерського обліку у забезпеченні управління вартістю підприємства.

  Основною метою проведення оцінки вартості підприємства є створення передумов для побудови ефективно діючої системи управління вартістю підприємства [2]. Основним видом вартості, який підлягає управлінню, є ринкова вартість. Однак в системі облікового забезпечення управління вартістю формується вартість, яка є максимально наближеною до ринкової.

  Існуючі методи оцінки вартості підприємства можна об’єднати в три основні підходи: затратний, дохідний, порівняльнй [1].

  Під підходом до оцінки вартості підприємства слід розуміти розроблену на базі певної економічної теорії, моделі або концепції сукупність способів і процедур оцінки вартості [7]. Для обґрунтування доцільності вибору конкретного підходу до оцінки вартості підприємства слід провести їх порівняльний аналіз на основі врахування таких критеріїв: використання базисної концепції; джерела інформації; мета проведення оцінки; методи оцінки; обов’язкові умови використання методу; переваги та недоліки застосування у порівнянні з іншими підходами (табл. 1.).

Таблиця 1

Порівняльний аналіз затратного, дохідного та ринкового підходів до оцінки вартості підприємства [6] 

Затратний (витратний, майновий, підхід на основі активів)

Дохідний

Ринковий (порівняльний, аналоговий)

1

2

3

Базисна концепція

Концепція факторів виробництва

Концепція зміни вартості грошей в часі, теорія корисності

Теорія попиту і пропозиції

Джерела інформації

1. По відношенню до об’єкта оцінки

Внутрішня інформація (звітність підприємства)

Внутрішня інформація (звітність підприємства), зовнішня інформація (ставка дисконтування, капіталізації)

Внутрішня інформація (фінансова інформація підприємства), зовнішня інформація (інформація фондового ринку)

2. За часовим характером

Поточне (існуючий стан)

Майбутнє (перспектива)

Минуле (ретроспектива)

 

  Порівняльний аналіз характерних особливостей застосування різних підходів до оцінки вартості підприємства дозволяє зробити такі висновки: 

  1. Затратний підхід слід застосовувати для підприємств, які мають нестабільні фінансові результати, а також для новостворених і технологічно унікальних підприємств. При цьому слід враховувати, що результати оцінки вартості підприємства з використанням методів затратного підходу в умовах недооцінки нематеріальних переваг підприємства викликають заниження його вартості [5]. 
  2. Дохідний підхід до оцінки вартості підприємства дозволяє одержати найбільш точні результати за умови, що досліджуване підприємство не є новоствореним, інформація щодо його діяльності є достовірною, прозорою і доступною, а прибутковість підприємства носить відносно стабільний характер протягом останніх декількох років функціонування [5]. 
  3. Ринковий підхід до оцінки вартості підприємства може застосовуватись як для прибуткових, так і для неприбуткових підприємств. При цьому визначальним фактором для оцінки за цим підходом є наявність підприємств, аналогічних до досліджуваного [5]. Також більш ефективним цей підхід буде для новостворених підприємств, що займаються наданням послуг чи виконанням робіт, що не є унікальними в певному ринковому сегменті. [1] 

  Залежно від особливостей функціонування підприємства та цілей оцінки його вартості повинен бути обраний конкретний метод оцінки [2]. 

  У сучасних умовах господарювання підприємство, як об’єкт власності, може бути джерелом прибутку та об’єктом ринкової угоди. Таким чином, воно є специфічним товаром, який може бути проданий, переданий у заставу, застрахований, внесений до заповіту тощо. Підприємство перетворюється на об’єкт угоди, товар зі всіма належними йому властивостями [8]. 

  Операції з таким специфічним товаром, як підприємство, повинні відображатись в системі бухгалтерського обліку. В той же час, підприємство як товар має власні специфічні характеристики корисності і вартості. Перш за все, як будь-який товар, підприємство повинне володіти корисністю для покупця та відповідною споживчою вартістю [1]. Як і в будь-якого іншого товару, корисність підприємства реалізується через його використання (споживання). Основа корисності підприємства полягає в його здатності приносити прибуток власнику та задовольняти вимоги осіб, зацікавлених в його функціонуванні. Корисність виявляється через процес функціонування підприємства. Тому операції з ним, як зі специфічним товаром, повинні підлягати обліковій оцінці та відображатись в системі бухгалтерського обліку в цілях забезпечення такою інформацією суб’єктів прийняття рішень [8].

  Основними специфічними властивостями підприємства як товару, що впливають на відображення його вартості в системі бухгалтерського обліку, є такі: 

  • ініціативні управлінські заходи; 
  • зовнішнє середовище підприємства, вартість якого визначається;
  • результати функціонування підприємства, що утворюються під впливом внутрішніх та зовнішніх чинників [4].

  Як наслідок, в бухгалтерському обліку вартість підприємства виступає зовнішньою відносно системи обліку категорією, що порівнюється з балансовою вартістю, яка формується на основі бухгалтерських даних. Для відображення цієї різниці в діючій системі обліку призначений рахунок 19 “Гудвіл”, де відображається як позитивна різниця, що утворюється при придбанні – “Гудвіл при придбанні”, так і негативна – “Негативний гудвіл” [9].

  Враховуючи існування відмінностей між зазначеними видами вартостей (вартістю підприємства та балансовою вартістю), можна визначити ступінь відхилення між ними, який відображатиме рівень відповідності системи бухгалтерського обліку потребам користувачів інформації про вартість підприємства:

  де РВ – вартість підприємства; 

  БВ – балансова вартість підприємства; 

  РНсбо - рівень неадекватності системи бухгалтерського обліку [4].

  РНсбо – це перевідний коефіцієнт, який дозволяє зіставити ринкову та балансову вартість підприємства та визначає, наскільки система бухгалтерського обліку підприємства та обраний ним в результаті використання механізму облікової політики набір варіантів ведення обліку відповідають поглядам аналітиків ринку капіталу. Цей показник відображає існуючі диспропорції між оцінкою результатів діяльності підприємства на основі прийнятої облікової методології та на основі аналізу очікувань ринку. [7]

  Дослідження причин неможливості достовірної оцінки вартості підприємства на основі інформації, що генерується в системі бухгалтерського обліку, підтверджує необхідність якісної перебудови бухгалтерської методології в цілях досягнення адекватності облікового забезпечення потребам управління вартістю підприємства [7].

  Процес організації бухгалтерського обліку супроводжується розробкою відповідної облікової політики. Законом України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” облікова політика визначається як сукупність принципів, методів і процедур, що використовуються підприємством для складання та подання фінансової звітності. Облікова політика є важливим інструментом, який дозволяє побудувати систему бухгалтерського обліку, здатну максимально задовольняти потреби в інформації для цілей управління власністю [3].

  В межах побудови та упорядкування системи бухгалтерського відображення фактів господарського життя підприємство володіє правом вибору альтернативних методів ведення обліку, визначених діючими П(С)БО та податковим законодавством. Забезпечення сталих інформаційних зв’язків між суб’єктом господарювання та зовнішніми користувачами в частині показників вартості, є основним завдання організації обліку в процесах підготовки якісної, зрозумілої та зіставної фінансової звітності [8].

  Оцінка вартості підприємства можлива за наявності стандартизованих даних, які відображають його реальний ринковий та економічний стан, ресурсний потенціал, що зумовлює потребу у модифікації облікової політики діючих підприємств [1]. Необхідність затвердження в обліковій політиці положень в частині вибору методів оцінки вартості активів та зобов’язань, порядку їх застосування в цілях приведення вартості підприємства до рівня ринкової, забезпечується використанням Положення (Наказу) про облікову політику в якості внутрішнього загальноприйнятого стандарту в процесах управління вартістю підприємства.

  Для ефективного формування облікової політики в частині оцінки показників вартості підприємства повинні враховуватися основні її елементи в розрізі організаційної, методичної, технічної та інших складових. 

  Відповідно, в обліковій політиці повинні бути передбачені: 

  1. оптимальні методи оцінки вартості активів та зобов’язань з урахуванням завдань оцінки вартості підприємства; 
  2. порядок застосування методів оцінки в процесах коригування вартості активів та зобов’язань; 
  3. вибір оціночних показників, які найбільш повно відображають сутність вартості як економічної категорії з урахуванням інтегрованого підходу; 
  4. перелік та розрізи аналітичної інформації, необхідної безпосередньо для проведення процесу оцінки; 
  5. порядок узагальнення і документальне забезпечення оформлення результатів проведеної оцінки вартості підприємства [10]. Наведені положення виступають базовими умовами функціонування системи управління вартістю підприємства, спрямованої на зростання капіталу власників і гармонізацію відносин між суб’єктами інвестування.

  Висновки. Враховуючи наведене вище, слід зробити такі висновки. В сучасних умовах найбільш прогресивним, на наш погляд, є підхід, відповідно до якого стратегічний аналіз та облік є найважливішим інформаційним джерелом при побудові конкретної моделі. Впровадження національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку розширило можливості використання змішаної концепції відображення в балансі активів та пасивів, яка дозволяє більш об’єктивно оцінити реальну вартість компанії на основі майнового підходу. При оцінці та аналізі вартості підприємства необхідно враховувати зовнішні фактори макросередовища, які можуть суттєво змінити реальну цінність об’єкта оцінки в залежності від політичної та економічної ситуації в країні [10]. Обліково-аналітичне забезпечення оцінки вартості підприємства суттєво залежить від фази його життєвого циклу та виду обраної стратегії та наукової концепції оцінки активів. Ці фактори визначають базові вимоги до облікових систем, а також основні методичні підходи оцінки вартості підприємства [4].

  Таким чином, можна стверджувати, що основою при прийнятті управлінських рішень стосовно інвестування, кредитування, страхування та інших питань, пов’язаних з оцінкою власності, мають бути показники, що характеризують вартість підприємства. Ці показники можуть бути різноманітними в залежності від різних типів інформації. Впровадження національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку розширило можливості використання змішаної концепції відображення в балансі активів та пасивів, яка дозволяє більш об’єктивно оцінити реальну вартість компанії на основі майнового підходу. Також слід відмітити, що вибір підходу та методу оцінки залежить від її мети й обмежень у використанні, що зумовлюються особливостями підприємства; і відповідно до цього зростає необхідність у затвердженні в обліковій політиці положень в частині вибору методів оцінки вартості активів та зобов’язань, порядку їх застосування в цілях приведення вартості підприємства до рівня ринкової.

 

Список літератури

1. Богатая И.Н. Стратегический учет собственности предприятия. Серия «50 способов», Ростов н/Д.: «Феникс», 2001. –320 с.

2. Бриттон Э., Ватерстон К. Вводный курс по бухгалтерскому учету, аудиту, анализу. Самоучитель: пер. с англ. И.А.Смирновой/ Под ред. Я.В.Соколова. – М.:Финансы и статистика, 1998.-328 с. 

3. Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.99 р. №996-XIV(із змінами). 

4. Зоріна О. А. Синергетичний підхід до організації обліку та аналізу в інтегрованій системі управління / О. А. Зоріна // Вісник ЖДТУ. – 2011. – № 2 (56). – С. 98–100. 

5. Корягін М. В. Бухгалтерський облік у системі управління вартістю підприємства: теоретико- методологічні концепції : монографія / М. В. Коря- гін. – Львів : Видавництво ЛКА, 2012. – 389 с. 

6. Коупленд Т. Стоимость компании: оценка и управление : науч. изд. / Т. Коупленд, Т. Коллер, Дж. Муррин; [пер. с англ.]. – [2-е изд.]. – М. : Олимп-Бизнес, 2002. – 576 с.

7. Малюга Н. М. Розвиток бухгалтерського обліку в новій економіці: облікова інтерпретація синергетичних ефектів / Малюга Н. М., Легенчук С. Ф. // Вісник ЖДТУ. – 2005. – № 3 (33). – С. 20–37

8. Мендрул О. Г. Управління вартістю підприємств: монографія / О. Г. Мендрул– К.: КНЕУ, 2002. – 272 с. 

9. Сычева Т. И. Оценка стоимости предприя- тия / Т. И. Сычева, Е. Б. Колбачев, А. А. Сычев. – Ростов-на-Дону : Феникс, 2003. – 384 с.

10. Хоргрен Ч.Т., Фостер Дж. Бухгалтерский учет: управленческий аспект: Пер. с англ./ Под ред. Я.В.Соколова. –М.: Финансы и статистика, 2004.-416 с. 

Томащук Олена Григорівна 

доцент, кандидат педагогічних наук,

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки, 

м. Луцьк

 

Сенько Віталій Іванович

магістр

Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки,

 м. Луцьк

 

  Анотація. У статті розглянуто основні проблеми розвитку фізичного виховання студентів, окреслено актуальні питання вдосконалення системи фізичного виховання студентської молоді в Україні. 

  Ключові слова: фізичне виховання, студенти, заклади вищої освіти, професійна підготовка.

 

  У сучасних умовах інтегрування України у європейську систему вищої освіти на перший план виходить необхідність реформування системи освіти України, її удосконалення, підвищення рівня якості. Протягом останнього десятиріччя в Україні склалася тривожна ситуація: різко погіршилося здоров’я і фізична підготовленість студентської молоді. Це насамперед пов’язано з кризою в національній системі фізичного виховання, яка не відповідає сучасним вимогам і міжнародним стандартам фізичної підготовленості людини. На сучасному етапі розвитку суспільства фізична культура є одним із найважливіших факторів у формуванні, зміцненні та збереженні здоров'я людини. До студентської молоді все це має безпосереднє відношення. Підвищення ефективності фізичного виховання студентів вимагає рішення ряду наукових проблем, пов'язаних з дослідженням і науковим обґрунтуванням більш раціональних форм, засобів і методів оптимізації їхнього стану здоров'я, фізичної працездатності.

  Пошуку засобів підвищення ефективності фізичного виховання студентів присвятили свої дослідження багато вчених. Організаційно-педагогічне та методологічне підґрунтя вдосконалення системи фізичного виховання викладено у дослідженнях Л. В. Волкова, Т. Ю. Круцевич, О. С. Куца, Б. М. Шияна, диференційованому фізичному вихованню присвячені дослідження Т. В. Петровської, Н. В. Москаленко, В. В. Веселової та інших. 

  Мета статті – проаналізувати сучасний стан фізичного виховання, виявити проблемні аспекти, окреслити актуальні питання та шляхи вдосконалення системи фізичного виховання студентської молоді.

  Сьогодні фізичне виховання студентської молоді, на жаль, далеке від досконалості, що зумовлено низкою об’єктивних причин: 1) недостатньою кількістю позааудиторних занять із фізичного виховання; 2) низьким рівнем мотивації до самостійних занять фізичними вправами; 3) недостатнім рівнем спеціальних знань і практичних умінь у галузі фізичної культури; 4) низьким рівнем використання новітніх технологій і сучасних технічних засобів під час позааудиторних занять; 5) недостатнім фінансовим забезпечення; 6) низькою ефективністю управління фізичним вихованням, яке здійснюється у вищих навчальних закладах.

  Т. Ю. Круцевич зазначає, що у діючій системі фізичного виховання студентів використовують три рівні організації занять різного ступеня регламентації: 1) академічний (обов’язкові заняття у сітці навчального закладу); 2) факультативний (самодіяльні заняття у секціях, клубах за інтересом); 3) самостійні (індивідуальні й групові заняття спортивного чи фізкультурно-кондиційного характеру), спортивно-ігрові заняття за вільним характером; змагальні форми організації занять; туристичні походи; «малі» форми занять. Сьогодні практичні заняття з фізичного виховання у ВНЗ – позааудиторні, вони проходять поза розкладом 2 години на тиждень у перші два роки навчання (І-ІІ курс). Ці заняття, як правило, навчальний заклад зараховує до факультативних (необов’язкових). Численні публікації науковців свідчать, що за такої організації фізичного виховання марно сподіватись навіть не на розвиток, а на збереження наявного рівня фізичного стану, здоров’я студентів. Така ситуація спонукає до пошуку альтернативних заходів заохочування студентів до самостійних форм занять, до здорового способу життя й активного дозвілля [2].

  Проблема дослідження полягає в необхідності вироблення шляхів удосконалення системи фізичного виховання студентської молоді. Фізичне виховання є складовою всебічного розвитку особистості. Воно спрямоване на забезпечення фізичного розвитку індивіда, зміцнення здоров'я, морфологічне і функціональне вдосконалення організму людини. Чим більше розвинені фізичні і духовні сили людини, тим вищий рівень її працездатності і результативності праці. Отже, проблема фізичного виховання сьогодні є актуальною та соціально значущою. Здорова людина більш активна, мобільна, життєрадісна і загалом життєздатніша. Сучасний стан фізичного виховання студентів вимагає об'єктивного аналізу існуючих форм, систем і концепцій його розвитку в українському просторі. Такий підхід створює можливості визначення пануючих в ньому тенденцій, існуючого потенціалу, і також врахування недоліків.

  Однак, низька мотивація до занять фізичною культурою і спортом залишається найактуальнішою проблемою фізичного виховання вищих навчальних закладів. Це пояснюється тим, що на сьогоднішній день фізичне виховання студентів здебільшого не є виховним процесом, обов’язковою умовою якого є тісна співпраця педагога і вихованця [1]. На жаль, така взаємодія рідко зустрічається на практиці, переважно викладач і студент поставлені в ситуацію протистояння. Причиною такого стану науковці вбачають у не врахуванні викладачем ціннісних орієнтацій, потреб, інтересів, що складають спрямованість особистості студента. Тому, процес фізичного виховання у свідомості студентів стає механічною діяльністю, головною метою якого є здача нормативів і отримання заліку [3]. Викладачам, в свою чергу, необхідно організовувати навчальний процес так, щоб фізичне виховання стало психолого-педагогічним процесом, спрямованим на формування у студентів мотиваційно-ціннісного ставлення до занять.

  З метою забезпечення викладання фізичного виховання у вищих навчальних закладах на належному рівні можуть бути запропоновані такі базові моделі для вирішення цього питання або різні форми їх поєднання:

  1. Секційна. Створення широкої мережі як спеціалізованих спортивних, так і загальнооздоровчих секцій, гуртків, клубів, які працюють за фіксованим розкладом у вільний від основних навчальних занять час (наприклад, у другу зміну для студентів, які мають навчальні заняття в першій половині дня).
  2. Професійно орієнтована. Розроблення низки комплексних програм з фізичного виховання, які прямо орієнтовані на особливості майбутньої професії (вчитель, лікар, офісний працівник, програміст тощо). Альтернативними варіантами відвідування таких програм можуть бути суто спортивні секції, військово-прикладні секції (з орієнтуванням як юнаків, так і дівчат на досягнення вимог до вступу на програми військової підготовки), військово-медична підготовка з елементами загальнофізичної підготовки.
  3. Традиційна. Збереження фізичного виховання в якості обов’язкової дисципліни з нарахуванням за неї кредитів, виставленням заліків та включенням до розкладу занять з наданням студентам можливості як відвідувати заняття з групою, так і займатись індивідуально в спортивних секціях та оздоровчих гуртках, клубах, програмах тощо на їх вибір.
  4. Індивідуальна. Закріплення за кожним студентом працівника кафедри фізичного виховання чи іншого спеціалізованого підрозділу, який виконує роль тьютора з питань оздоровлення та фізичного розвитку, рекомендує певні види фізичної активності (як організовані, так і самостійні), розробляє індивідуальну програму фізичного розвитку, у т.ч. спортивні та оздоровчі секції, гуртки, клуби, а можливо і лекторії зі збереження здоров’я, планування родини тощо. Дві-три обов’язкові зустрічі з студентом впродовж навчального року дозволять більш м’яко мотивувати студента до фізичної активності.

  Вищі навчальні заклади можуть застосовувати різного роду стимули для активної участі студентів денної форми навчання [4].

  Висновки. Отже, фізичне виховання у вищому навчальному закладі є невід'ємною частиною формування загальної і професійної культури особистості сучасного фахівця, системи гуманістичного виховання студентів. Як навчальна дисципліна, обов'язкова для всіх спеціальностей, воно є також засобом формування всебічно розвиненої особистості, оптимізації фізичного і фізіологічного стану студентів у процесі професійної підготовки. За час навчання важливо сформувати у студентів розуміння необхідності постійно працювати над собою, вивчаючи особливості свого організму, раціонально використовувати свій фізичний потенціал, ведучи здоровий спосіб життя, постійно засвоювати цінності фізичної культури.

 

Література:

1. Завидівська Н. Шляхи оптимізації фізкультурно-спортивної діяльності студентів вищих навчальних закладів / Н. Завидівська, І. Ополонець // Фізичне виховання, спорт і культура здоров’я в сучасному суспільстві: зб. наук. праць/ за ред. А.В.Цьось. – Луцьк, 2010. - №2. – С. 50-54. 

2. Круцевич Т. Ю. Рекреація у фізичній культурі різних груп населення / Т. Ю. Круцевич. – К.: Олімпійська література, 2010. – 246. 

3. Стасюк Р. М. Проблеми та шляхи підвищення ефективності фізичного виховання ВНЗ / Р. М. Стасюк, І. Ф. Востоцкая, І. Л. Осипова // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту: зб. наук. праць / за ред. С. С. Єрмакова. – Х., 2009. – №3. – С. 146-149. 

4. Щодо організації фізичного виховання у вищих навчальних закладах: Лист МОН України від 25.09.2015. № 1/9 – 454.

Воронкіна Євгенія Олександрівна

студентка 6 курсу

ДВНЗ «Харківський навчально-науковий інститут

 Університету банківської справи»

Україна

місто Харків

 

  Анотація: Проаналізовано застосування методів оцінки вартості компанії на зарубіному досвіді.

  Ключові слова: зарубіжний досвід, метод, методи оцінки, вартість компанії, бухгалтерський облік 

 

 У сучасній науковій літературі все частіше мають місце поняття “вартість підприємства”, однак методичні основи аналізу вартості підприємства залишаються досить фрагментарними та не враховують умови вітчизняних підприємств. Вартість являє собою економічну категорію, яка відображає у грошовому вимірі цінність товару для ринку. Тобто традиційними є методики аналізу вартості чинників та результатів діяльності підприємства [2]. Однак в цей час поняття вартості науковці досить активно застосовують щодо таких об’єктів аналізу, як підприємства. Потреба у визначенні вартості підприємства може виникати в різних ситуаціях: при залученні кредитів, у процесі здійснення злиття чи об’єднання, продажу підприємства. Справді, в сучасних умовах при прийнятті більшості стратегічних рішень щодо перспектив підприємства дуже важливо мати інформацію про реальну вартість підприємства [6].

  Найхарактернішою закономірністю сучасного світу є величезне зростання зовнішньоекономічних зв’язків країн із різним ступенем розвитку [3]. Господарське зближення націй дедалі більше впливає на темпи і характер економічного та соціального розвитку, загальний економічний і політичний стан, тому міжнародні економічні відносини є однією з найважливіших сфер сучасного життя. Становлення та розвиток цих відносин – безпосередній результат поступової інтернаціоналізації виробництва і формування ринку.

 Відображення міжнародних економічних відносин передбачає вивчення, узагальнення й аналіз міжнародної системи обліку та звітності, стандартів, рекомендацій і положень міждержавних і професійних організацій [6]. Це пояснюється кількома причинами.

  Одним із методів оцінки вартості компанії на підставі даних бухгалтерського обліку є витратний метод. При витратному (майновий) підхід до оцінки бізнесу розглядається вартість підприємства з урахуванням понесених витрат. Балансова вартість активів та зобов'язань підприємства внаслідок інфляції, змін кон'юнктури ринку, використовуваних методів обліку, як правило, не відповідає ринковій вартості. У результаті постає завдання проведення коригування балансу підприємства [5]. Для здійснення цього попередньо проводиться оцінка обґрунтованої ринкової вартості кожного активу балансу окремо, потім визначається поточна вартість зобов'язань і, нарешті, з обґрунтованої ринкової вартості суми активів підприємства віднімається поточна вартість всіх його зобов'язань. Результат показує оцінну вартість власного капіталу підприємства. 

  Базовою в витратному майновому підході є наступна формула:

  Власний капітал = Активи - Зобов'язання.

  Згідно з Концептуальною основою МСФЗ власний капітал - це частина активів підприємства, що залишається після вирахування всіх його зобов'язань [4].

  Методологічною основою для обліку капіталу і відображенню його у звітності зарубіжних країн є наступні міжнародні стандарти: МСБО 1 «Подання фінансових звітів», МСБО 10 «Події після дати балансу», МСБО 32 «Фінансові інструменти: розкриття та подання», МСБО 33 «Прибуток на акцію», МСБО 39 «Фінансові інструменти: визнання та оцінка», МСФЗ 2 «Платіж на основі акцій» та ін. Проте ці стандарти детально не регламентують питання обліку та відображення у звітності власного капіталу, що пов’язано, в першу чергу, з особливостями національних законодавств, які розкривають вимоги до капіталу різних форм організації бізнесу [7].

  Визначення і структура капіталу будуть залежати також від національних традицій та законодавчих вимог окремої країни, якої вони стосуються. Так, наприклад, у Великобританії він називається власним капіталом (акціонерний капітал по звичайним акціям, резерви, довгострокова заборгованість) [2], у США - капіталом власників (внесений капітал, нерозподілений доход, акціонерний капітал), у Польщі просто капіталом або власним фондом (статутний капітал, неоплачений капітал, додатковий капітал, резерви на переоцінку активів, інший резервний капітал, нерозподілений прибуток, чистий прибуток (збиток) звітного року) [1].

  Інформація про власний капітал розкривається в балансі, звіті про зміни у власному капіталі та примітках до фінансової звітності.

  Ефективність управління залежить від якості бухгалтерської звітності як важливої складової загальної системи інформаційного забезпечення управлінських рішень. Інтегрованим показником операційної, інвестиційної, фінансової діяльності підприємства є його вартість. Розкриття у фінансовій звітності інформації, яка надає змогу оцінити його вартість, забезпечує об’єктивність розрахунків та результатів оцінки вартості підприємства, надання достовірної інформації для зацікавлених користувачів, а також зумовлює прогнозування подальшого потенціалу його розвитку.

 

Список використаної літератури:

1. Американские стандарты оценки // http: // www.old.appraiser.ru

2. Брюховецька Н. Ю. Підходи до визначення капіталізації під- приємств // Наукові праці ДонНТУ. Серія:економічна, 2007.– № 31-1.– С. 224 – 229.

3. Головач А. Л. Методичні засади оцінки вартості бізнесу // http: // www.nbuv.gov.ua

4. Европейские стандарты оценки // http: // www.old.appraiser.ru

5. Мендрул О. Г. Управління вартістю підприємств: Монографія.– К.: КНЕУ, 2002.– 272 с.

6. Международные стандарты оценки // Г. И. Микерин, М. И. Неду- жий и др.– Кн. 2.– М.: ОАО «Типография «НОВОСТИ», 2000.– 360 с.

7. Сычева Г. И., Колбачев Е. Б., Сычев В. А. Оценка стоимости предприятия (бизнеса). Серия «Высшее образование».– Рос- тов н/Д: «Феникс», 2004.– 384 с.

Воронкіна Євгенія Олександрівна

студентка 6 курсу

ДВНЗ «Харківський навчально-науковий інститут

 Університету банківської справи»

Україна

місто Харків

 

  Анотація: Проаналізовано методи оцінки вартості підпримств, організацій, установ на основі даних фінансової звітності. 

  Ключові слова: оцінка, вартість компанії, методи оцінки, міжнародні стандарти, фінансова звітність, бухгалтерський облік. 

 

  У сучасних умовах розвиток концепції оцінки вартості в Україні набуває великого розмаху, що зумовлено не тільки зміною парадигми управління підприємством, а й об’єктивними ринковими процесами, що відбуваються у державі (розвиток страхового, кредитного та фондового ринків, активізація інвестиційної діяльності тощо). Актуалізація оцінки вартості підприємства як інструменту вирішення багатьох завдань, що постають перед суб’єктами ринкових економічних відносин в Україні, передбачає поглиблене вивчення теоретичних засад оціночної діяльності в цілому та методологічного апарату зокрема [1].

  У вітчизняній і зарубіжній науковій літературі значну увагу питанням оцінки вартості підприємства та методам її оцінки приділили М. Возна, Г. Я. Глинська, М. В. Корягін, Т. Коумпленд, К. І. Редченко, Н. В. Сімонова, Т. І. Сичова, Т. Коллер, М. Міллер, Ф. Модільяні, Дж. Муррин, А. Раппапорт, Дж. Стерн, Дж. Стюарт, К. Уолт, Дж. Фридман, Г. С. Харрисон, Дж. Харвей, Дж. Хікс, Дж. ван Хорн, У. Шарп, Р. Бранденбург, П. Круш, О. Мендрул, Я. Маркус, Т. Момот, В. Панков, С. Поліщук та ін. Враховуючи значні наукові досягнення як зарубіжних, так і вітчизняних вчених, питання щодо дослідження концептуальних підходів і методів оцінки вартості підприємства залишаються актуальними.

  У процесі історичного розвитку бухгалтерської науки, розширення сфери застосування облікової інформації, збільшення можливостей самого обліку розуміння та  значимість самої оцінки постійно змінювалися [3].

  У зв’язку з переходом до умов ринку, розширенням та ускладненням зовнішнього середовища підприємства бухгалтерська інформація не може стовідсотково забезпечити інформаційні потреби користувачів [5]. Значні труднощі при побудові системи бухгалтерського обліку, орієнтованої на забезпечення процесів формування та управління вартістю підприємства, обумовлені, множинністю підходів до розуміння вартості підприємства як економічної категорії (як понесених витрат, як ціни чи як цінності).

  Однак, зважаючи на надійність та достовірність бухгалтерської інформації, історично сформовану технологію обробки облікових даних, її роль в управлінні, на відміну від інших видів інформації, залишається визначальною.

 Необхідність в підвищенні якості облікової інформації спрямованої на забезпечення зростаючих потреб користувачів в аспектах управління вартістю підприємства обумовлює поступове переведення національних систем обліку на міжнародні стандарти, де домінують підходи до оцінки за справедливою вартістю.

  Міжнародні стандарти оцінки (МСО) розробляються Міжнародним Комітетом по стандартам оцінки - IVSC, міжнародною організацією, що об'єднує понад 50 країн світу. Основним завданням таких стандартів є досягнення узгодженості між національними стандартами оцінки і стандартами, які найбільш підходять для потреб міжнародного співтовариства. МСО має деяку єдину основу, міцний фундамент, що відображає єдність економічних принципів, що не залежать від політичних кордонів.

 Національні стандарти відображають: внутрішню політику і усталені принципи практичної діяльності; національні політичні і суспільні цілі; вплив найрізноманітніших звичаїв і мовних особливостей [2].

  Подальше використання міжнародних стандартів сприятиме удосконаленню методології облікової оцінки факторів генерування та руйнування вартості підприємства, обумовить модифікацію принципів бухгалтерського обліку відповідно до вимог, що висуваються до бухгалтерського обліку системою формування та управління вартістю підприємства.

  В першу чергу мова йде про необхідність визначення реальної ринкової вартості активів та зобов’язань, що найбільш повно відповідає потребам управління вартістю підприємства.

 Для оцінки вартості підприємства, залежно від наявної інформації про об’єкт оцінювання, можуть використовуватись різні підходи та методи, спрямовані на задоволення потреб різних груп користувачів інформації про вартість. В результаті поступового розвитку сфери професійних знань були сформовані базові підходи до оцінки вартості підприємства (затратний, дохідний, ринковий), які покладені в основу процедур оцінки вартості [4]. Саме на вибір цих підходів до оцінки справедливої вартості акцентує МСФЗ 13 «Оцінка справедливої вартості», який також вимагає перегляду ринків для виявлення основних (або найвигідніших), аналізу найкращого і найефективнішого способу використання нефінансових активів, вибору найрелевантніших вихідних даних і методів оцінки [4].

  Система даних бухгалтерського обліку повинна бути спрямована на врахування факторів генерування та руйнування окремих об’єктів оцінки вартості. Враховуючи, що фактори досить різноманітні підприємства повинні використовувати різні системи інформаційного забезпечення (бухгалтерський, управлінський, стратегічний облік тощо) управління вартістю підприємства, які передбачають застосування різних підходів до виявлення факторів вартості підприємства [1].

 Отже, використання методологічних засад визначених міжнародними стандартами надасть змогу вдосконалити принципи бухгалтерського обліку відповідно до вимог, що висуваються системою формування та управління вартістю підприємства. В той же час існування варіативних підходів до розуміння вартості значно розширює предметну область досліджень в сфері облікового забезпечення управління вартістю підприємства та передбачає доповнення класичних форм фінансової звітності іншими показниками фінансового та нефінансового характеру про фактори, що впливають на створення вартості підприємства але, на сьогодні, залишаються поза системою бухгалтерського обліку [5].

 

Література:

1. Єрофєєва Т. А. Підходи до оцінки вартості бізнесу: проблеми їх використання // http: // www.nbuv.gov.ua 

2. Постанова Кабінету міністрів України від 10.09.03 р. №1440 «Про затвердження національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна та майнових прав» // http: // www.zakon. rada.gov.ua 

3. Закон України № 2658-ІІІ від 12 липня 2001 року «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» // http: // www.zakon.rada.gov.ua 

4. Мендрул О. Г. Управління вартістю підприємств: Монографія.– К.: КНЕУ, 2002.– 272  

5. Румянцева Е. Е. Оценка рыночной стоимости машин и оборудования.– М.: Дело, 1998.– 238 с.

Артеменко Світлана Богданівна,

кандидат соціологічних наук, доцент,

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені В.П. Гетьмана»,

Україна, м. Київ

 

Лахай Юлія Володимирівна,

студентка І-го курсу, юридичного інституту, 

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені В.П. Гетьмана»,

Україна, м. Київ

 

  Анотація. У статті розкрито особливості прояву соціального сирітства в Україні в сучасних умовах. Автори також зображують соціальну активність студентів як ефективний механізм допомоги дітям-сиротам у вітчизняному соціумі. 

  Ключові слова: сирітство, соціальні сироти, соціальна активність студентів.

 

  Проблема сирітства та пов’язані з нею негативні соціальні наслідки повною мірою існують в кожній країні і, безумовно, залишається невирішеним завданням для будь-якого суспільства в цілому. Проте, на жаль, у вітчизняному соціумі ми можемо спостерігати не лише велику кількість дітей-сиріт, в яких померли батьки, а й так званих соціальних сиріт. 

  Як зазначають дослідники, що для будь-якого суспільства характерна ситуація, коли із зниженням потенціалу загальнолюдських і духовних цінностей в ньому активно проявляється феномен розвитку сирітства — зростає кількість дітей, які залишилися без батьківського піклування. Ця риса, нажаль, не обминула і нашу країну [5].

  В науковій літературі під терміном «соціальні сироти» розуміють особливу соціально- демографічну група дітей, які внаслідок соціальних, економічних та морально-психологічних причин зосталися сиротами при живих батьках. До них належать і безпритульні та бездоглядні діти [4]. Безпритульні діти — діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ю або дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають певного місця проживання [2].

 Зауважимо, щороку близько 8 тисяч дітей залишаються без батьківського піклування, зокрема через складні життєві обставини, безвідповідальне ставлення батьків до виконання своїх обов’язків, вживання батьками алкоголю, наркотичних засобів, а також через їх жорстоке поводження з дитиною [7].

  Кількість безпритульних дітей, віком від 10 до 19 років, в Україні становить близько 150-160 тисяч, тоді як офіційна статистика повідомляє про 12 тисяч. Такі приблизні підрахунки Дитячого фонду презентувала ООН ЮНІСЕФ [9].

  За даними ЮНІСЕФ загальносвітовими причинами виходу дітей на вулиці є сімейні проблеми, вживання наркотиків, правопорушення, погане ставлення до дитини.

  Звичайно, держава бере участь у вирішенні даного питання, проте проблема і досі залишається актуальною і повністю невирішеною. Хоча і офіційна статистика показує зміни в кращу сторону, прогрес при подоланні проблеми, але соціологи та науковці стверджують інакше. Чиї саме дані відповідають реаліям сьогодення, здається, очевидним фактом.

  В Україні на даний час функціонує 918 дитячих будинків сімейного типу, в яких виховується 6081 дитина, та 4123 прийомні сім’ї, в яких виховується 7449 дітей. Лише 10 відсотків дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, виховується в інтернатних закладах [6].

  На сьогодні держава не надає достатню матеріальну допомогу для забезпечення сприятливих умов проживання в цих закладах. При цьому велику роль відіграють волонтери-активісти, які допомагають дітям, які опинилися в такому скрутному становищі.

  Так, в сучасних умовах в якості волонтерів, які допомагають дітям-сиротам, виступають студенти різних навчальних закладів. Зокрема, студенти часто беруть участь у волонтерському русі, вони долучаються до різних акцій та програм на підтримку дітей-сиріт. В цьому контексті варто відмітити активність студентів Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. В Інституті розвитку дитини даного навчального закладу існує дуже особлива щорічна акція: вже шість років поспіль, напередодні Великодня, студенти різних курсів відвідують приблизно 5 дитячих будинків у Києві та області [3]. 

  З приводу студентів КНЕУ імені В.Гетьмана, то можна відзначити, команду Enactus, яка відвідує дитячий будинок в м. Городня, та притулок для неповнолітніх дітей №1 Деснянського району в м. Києві. При цьому Городнянській ЗОШ-інтернат І-ІІІ ступенів студенти та викладачі КНЕУ імені В.Гетьмана допомагають вже не перший рік [1]. Варто згадати й окремі акції студентів цього університету, зокрема у 2017 році студенти юридичного інституту та факультету управління персоналом, соціології та психології разом відвідали Святошинський дитячий будинок-інтернат №5 в місті Києві [8].

  Підкреслимо, що студенти, які здійснюють подібні суспільно значущі заходи, відмічають важливість їх проведення та необхідність продовження такої традиції в майбутньому. Також ці студенти активно висвітлюють результати своєї діяльності у соціальних мережах, засобах масової інформації, в мережі Інтернет тощо. Звідси це сприяє привертанню уваги громадськості та залученню інших активних представників студентства до вирішення проблем соціального сирітства загалом. 

  Узагальнюючи вище означене, можна стверджувати, що немає точних статистичних даних про те, скільки студентів залучені у вирішення проблеми соціального сирітства в Україні. Але наразі фактично в кожному вищому навчальному закладі проводяться різноманітні суспільні заходи, спрямовані на надання цільової допомоги дітям-сиротам. Звідси одним із головних суспільних завдань нашої держави, університету, батьків в цілому виступає створення сприятливого матеріального, морально-етичного, соціалізаційно-виховного середовища для активізації соціальної активності студентів у вирішенні проблеми соціального сирітства в Україні. Оскільки студентська молодь виступає чи не найбільш перспективною та соціально активною частиною населення, яка втім потребує значної підтримки вітчизняного соціуму в сучасних умовах. 

 

Список використаної літератури

1. Волонтерська діяльність студентської команди Enactus та Юридичної клініки ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://kneu.edu.ua/ua/news_main/volunteer_kneu/.

2. З а к о н У к р а ї н и «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей». – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2623-15.

3. Не з жалем, а з любов’ю: студенти відвідали дитячий будинок. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pedpresa.ua/122959-122959.html.

4. Сирітство в Україні. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.br.com.ua/ kurs/Other/33913-1.html.

5. Тельнова Г.В., Шапран О.Є. Проблеми соціалізації дітей-сиріт та можливі шляхи їх вирішення. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/23_WP_2011 /Psihologia/12_91293.doc.htm

6. Пояснювальна записка до проекту Закону про внесення змін до Закону України «Про охорону дитинства» (щодо посилення соціальних гарантій багатодітних і прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу). – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:ayg76NEM-BcJ:w1.c1.rada.gov.ua/pls/zw eb2/webproc34%3Fid%3D%26pf3511%3D56001%26pf35401%3D351908+&cd=1&hl=ru&ct=clnk&gl=ua.

7. Указ Президента України «Про Національну стратегію профілактики соціального сирітства на період до 2020 року». – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/609/2012.

8. Факультет управління персоналом, соціології та психології. Новини. 31 травня 2017 року студенти Юридичного Інституту та Факультету Управління персоналом, соціології та психології разом з доцентом кафедри Артеменко С. Б. відвідали у м.Києві Святошинський дитячий будинок-інтернат. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://fupstap.kneu. edu.ua/ua/kaf_fupstap/Cociologij/news_soc/inter_soc/. 

9. ЮНІСЕФ нарахував в Україні у 10 разів більше безпритульних підлітків, ніж офіційна статистика. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/News/36520. 

Бондар Анна Миколаївна,

студентка І-го курсу,

спеціальності Економіка підприємства 6Е02 – 2017,

факультету економіки та управління

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені В.П. Гетьмана»

Україна, м. Київ

 

  Анотація. В статті розкривається ефективні принципи тайм-менеджменту в сучасних умовах. Автор висвітлює головні правила успішного управління часом, спираючись на відомі концепції тайменджменту. При цьому вагома роль в управління часом надається ролі ефективного цілепокладання. 

  Ключові слова: тайм-менеджмент, цілепокладання, принципи управління часом.

 

  На сьогодні для багатьох людей час сприймається як щось неосяжне, невловиме, що є складним для сприйняття і осмислення. При цьому в минулому, коли діяльність багатьох людей не відрізнялася багатогранністю, час протікав повільно і здавався безкінечним. Звідси не існувало потреби наукового обґрунтування щодо планування та ефективного використання часу. Однак в сучасних умовах успішною людиною вважається та, що має успіх у багатьох життєвих сферах, тобто є всесторонньо розвинутою, вміє правильно розпоряджатися своїм часом в цілому. 

  Підкреслимо, для того, щоб навчитися раціонально розподіляти власний час існують деякі правила та принципи його управління. Саме це виступає об’єктом вивчення наукової галузі, як тайм-менеджмент. При цьому особливість цієї галузі менеджменту полягає в тому, її наукові розробки виступають актуальними як для керівників, оскільки вони управляють робочим часом своїх підлеглих. Також і для звичайних працівників, що прагнуть досягти успіху. Звідси постає актуальність вивчення науки тайм-менеджменту для працівників всіх рівнів та галузей в сучасних умовах глобалізації.

  Слід відзначити, що в науковій літературі тайм-менеджмент інтерпретують, як одну з галузей менеджменту, основною метою якого є визначення та застосування методів, а також принципів ефективного управління часом. 

  Популярним виступає також і твердження про те, що тайм-менеджмент являє собою стиль життя і філософію цінності часу у швидкому потоці інформації і постійно мінливому світі.

  Крім того, вчені розглядають поняття «тайм-менеджмент» по-різному, в залежності від наявного досвіду в управлінні часом загалом. 

  Важливим кроком при створенні ефективної системи управління власним часом для керівника є визначення мети діяльності як на короткий, так і на довгий період. Однак визначення мети є лише початковим етапом. Суттєвою вимогою тут виступає необхідність перетворення мети в план дій для її досягнення. Звідси слід визначити ступені важливості, тобто вирішити, яка мета і завдання є найважливішими, а вирішення яких може зачекати. Успішне ранжування завдань за важливістю має значний вплив на зростання ефективності роботи керівника [1].

  При цьому визначення мети як для керівника, так і для звичайного працівника, є найважливішим, але найтяжчим моментом у розподіленні часу та в контексті управлінні компанією. Безперечно, це має бути цілком зваженим рішенням, адже саме від мети будуть залежати подальші дії та результати всієї роботи. 

  Варто додати, що у багатьох керівників немає чітко визначеного підходу для ухвалення рішень при плануванні часу, а це означає, що послідовність їхніх дій часто визначається системою зовнішніх чинників, що є недопустимим в контексті ефективного тайм-менеджменту.

  Для науково обґрунтованого визначення мети слід звернутися до практичних розробок у галузі тайм-менеджменту відомого вченого Ейзенхауера, зокрема його так званої «матриці часу». Принцип Ейзенхауера, який широко застосовується на практиці в сучасному світі, передбачає розподіл завдань на чотири різновиди груп за такими критеріями, як терміновість та важливість: 

І група – термінові важливі завдання, які завжди необхідно виконувати самостійно і негайно; 

ІІ група – термінові неважливі завдання, однак, які, незважаючи на свою терміновість, необхідно тим не менш делегувати підлеглим, якщо їх рішення не вимагає спеціальних знань, вмінь та навичок; 

ІІІ група – це не термінові важливі завдання. Ці завдання слід вирішувати самостійно, в жодному разі не допускаючи, щоб вони ставали строковими; 

ІV група – нетермінові неважливі завдання. Тобто від завдань цієї групи варто відмовитися взагалі [2].

  Зауважимо, що вище наведений принцип є досить простим допоміжним засобом у випадках, коли необхідно визначити черговість виконання завдань. При застосуванні даного принципу у трудовій діяльності, варто вcтановити собі чіткий план роботи. Тобто, як саме робити ці справи, а також, коли їх потрібно реалізувати. До того ж необхідно розподілити, яку саме справу і в якому порядку її слід здійснювати. Також необхідно обов’язково встановити собі чіткий дедлайн, коли справи потрібно завершувати. І якщо якась справа є надто громіздкою, то її необхідно розбити на невеликі частини і кожен день завершувати певний фрагмент роботи. 

  Можна стверджувати, що на практиці такі допоміжні способи дійсно працюють. При цьому важливе їх методичне виконання протягом довгого часу. 

  У наукових розробках тайм-менеджменту варто виокремити дослідження управління часом В.Парето. Цей вчений запропонував принцип тайм-менеджменту, що отримав назву «співвідношення 80:20». На думку цього науковця: «Всередині даної групи окремі дрібні елементи отримують набагато більшу значущість, ніж це відповідає їх відносній питомій вазі в цій групі». Тобто, виходячи з цієї закономірності, можна зробити висновок стосовно робочої ситуації керівника: в процесі роботи за перші 20% часу, що витрачається, досягається 80% результатів. Це означає, що не слід відразу братися за найлегші, цікаві або мінімальні за часом виконання справи. Необхідно розпочинати виконання завдань з врахуванням їх значення і важливості [3]. Звідси основою даного принципу управління часу виступає твердження про те, що постановка пріоритетів полягає у визначенні саме цих 20% справ, які матимуть найбільший вплив. Знаходячи можливості прийняти реальний результат замість ідеального, ви можете заощадити значні ресурси для інших важливих справ.

  Як можна зробити висновок, управління часом – це ефективний засіб досягнення власних цілей. Ефективність тайм-менеджменту, перш за все, залежить від осмислення значення часу як цінного ресурсу в особистому житті і, зокрема, в професійній діяльності. Оскільки правильне планування часу забезпечить швидке та ефективне досягнення поставлених цілей. Варто зазначити, що ефективність в управлінні часу полягає не в тому, щоб все зробити якомога швидше, а в раціональному розподіленні своїх сил і можливостей загалом. 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Менеджмент: навч. посіб. / Л. С. Шевченко, О. А. Гриценко, С. М. Макуха та ін.; за заг. ред. д-ра екон. наук, проф. Л. С. Шевченко. – Х. : Право, 2013. – 216 с. 3

2. Колесов О. С. Тайм-менеджмент – управління часом / О. С. Колесов // Зб. наук. праць ВНАУ. Серія: Економічні науки. – 2011. – №2 (53), том 3. – С. 61–69.

3. Кучер Л. Р. Тайм-менеджмент як засіб підвищення ефективності діяльності керівника / Л. Р. Кучер // Всеукраїнський науково-виробничий журнал «Інноваційна економіка». – 2013. – № 5 (43). – С. 203–205.

Родіонова Ірина Вадимівна,

студентка І-го курсу, 

спеціальності Економіка підприємства 6Е02 – 2017, 

факультету економіки та управління 

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені В.П. Гетьмана»,

Україна, м. Київ

 

  Анотація. Стаття присвячена аналізові одного з підвидів цифрових валют – криптовалюти. Автор розкриває передумови виникнення електронних грошей, висвітлює їх природу та економічні функції. Також в межах статті окреслено тенденції поширення криптовалюти в Україні.

  Ключові слова: крипто валюта, Bitcoin, електронні гроші, віртуальні валюти.

 

  Сьогодні в умовах глобалізації фінансові системи окремих країн, як й інші сторони економіки, удосконалюються і прогресують, відбувається поширення ІТ- технологій та загальної комп’ютеризації. Це сприяє появі нових фінансових інститутів, інструментів та форм взаємодії між індивідами. Звідси з’являється новий аналог традиційних валют – криптовалюта та її найпоширеніша грошова одиниця – «біткоін». 

  В сучасних умовах глобалізації особливо актуальним та складним завданням для вітчизняної економіки виступає дослідження динаміки розвитку українського ринку електронних грошей, оскільки це дозволить з’ясувати певні особливості сучасного фінансового сектору та пов’язані з цим й інші соціально-економічні показники.

  Система грошового обігу продемонструвала гостру нестабільність в період світової фінансової кризи 2008-2009 років. Саме в цей час довіра до американського долара послабшала і в суспільстві з’явилися ідеї щодо створення нових валют, зокрема регіональних [1]. Саме тоді й формується пірингова платіжна система «Bitcoin», розроблена Сатоші Накамото, та вперше застосовується термін «криптовалюта». Перші згадки про криптовалюту як нову альтернативну систему розрахунків належать японцеві Вей Дай і датуються 1998 роком [2]. Даний термін має велику різноманітність визначень та тлумачень.

  Підкреслимо, що криптовалюта – це різновид цифрових грошей, в якому використовуються розподілені мережі і публічно доступні журнали реєстрації угод, а ключові ідеї криптографії поєднані в них з грошовою системою заради можливості створити безпечну, анонімну та потенційно стабільну віртуальну валюту. Загалом під електронними грошима розуміються гроші чи фінансові зобов’язання, обмін та взаєморозрахунки, які проводяться за допомогою інформаційних технологій.

  З юридичного погляду визначальною особливістю електронних грошей є те, що з одного боку, вони є засобом платежу, а з іншого – зобов’язання емітента, яке має бути виконано у традиційних неелектронних грошах. Тому, як стверджує сучасний науковцеь Н. Поливка, електронні гроші є по суті одиницями виміру звичайних грошей у цифровому вимірі [3].

  Іншими словами, за електронними грошима завжди стоїть або банк або банківський рахунок із реальними грошима. Отже, електронні гроші не мають своєї вартості і є по суті одиницями виміру звичайних грошей. Гроші – це складна система інституцій, взаємних зобов’язань, правових норм і т.д., тоді як електронні гроші виступають продовженням цієї системи у цифровому вимірі. Електронні гроші не можуть існувати поза межами консервативної фінансової-кредитною грошовою системи. 

  На сьогодні найбільш важливими причинами можливого знецінення біткоінів аналітики називають повну відсутність їх інфляції та бажання взяти оборот криптовалюти під державний контроль. Остання ймовірно викликана бажанням держави сконцентрувати функції грошової емісії в своєму розпорядженні і не допустити утворення альтернативних джерел емісії платіжних засобів, що не піддаються державному регулюванню [4].

  Все ж фізично заборонити операції із використанням біткоінів в мережі Інтернет є практично неможливим завданням. Існує можливість обмеження їх обміну на реальні гроші шляхом заборони діяльності таких обмінників. Однак щоб заборонити видобуток біткоінів, необхідно забезпечити можливість доступу до кожного комп’ютерного пристрою, та наразі це заборонено законодавством більшості країн, і розцінюється, як втручання в особисте життя громадян.

  Ще на початку свого розвитку біткоін був локальною криптовалютою, яка використовувалася тільки обмеженою кількістю людей (його засновниками та пов’язаними з ними особами), за кілька років він перетворився на систему світового рівня. 

  Відзначимо, що в сучасних реаліях окрім бірж, обмінників та інтернет-ресурсів операції з використанням біткоінів проводять й деякі магазини та сервісні центри. Біткоіни приймаються до оплати в багатьох ресторанах і готелях різних країн світу. При цьому відомі навіть випадки видачі заробітної плати державним службовцям США в біткоінах. У кількох азіатських країнах біткоіни використовують як альтернативу банківським рахункам і пластиковим карткам, оскільки банківське обслуговування в цих країнах є досить дороге [2].

  Необхідно зауважити, що біткоіни виступають найдорожчою грошовою одиницею серед інших криптовалют. Основними перевагами даного виду цифрової валюти є відсутність емісійного центру, контролю та обмежень випуску, повна анонімність, здатність генерувати валюту самостійно за допомогою майнінгу, захищеність від інфляції, відсутність впливу факторів зовнішнього середовища (окрім ринкових попиту та пропозиції) тощо. 

  Однак, незважаючи на поширеність та переваги біткоінів, їх перспективи в умовах глобалізації є досить неоднозначними. Одні країни регламентують цю валюту на законодавчому рівні та стимулюють її обіг, інші ж – навпаки забороняють її використання або вносять істотні обмеження щодо обігу цієї валюти загалом. В Україні офіційно заборонено користуватися біткоінами, оскільки за визначенням НБУ вони не мають ніякого фінансового та іншого забезпечення і юридично закріплених за ними осіб, не контролюються жодними державними органами. Все ж сучасні українські ІТ-фахівці продовжують інвестувати в розвиток даної валюти, в результаті чого Україна сьогодні займає 5 місце за кількістю користувачів біткоін-гаманцями серед різних країн світу.

 

Література:

1. Куцевол М.А. Поняття та економічна природа крипто валюти / М.А. Куцевол, О.А. Шевченко-Наумова. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ir. kneu.edu.ua:8080/ bitstream/2010/16391/1/79-85.pdf 

2. Ліхачов М. Скромна чарівність біткоіна: українські реалії використання крипто валют / М. Ліхачов // Forbes Україна. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://forbes.net.ua/ua/opinions/1428255-skromnacharivnist-bitkoina-ukrayinski-realiyi-vikoristan nya-kriptovalyut?utm_medium=social&utm_source=facebook.com&utm_campaign=skromna-cha rivnist-bitkoina-ukrayinski-realiyi-vikoristannya -kriptovalyut

3. Поливка Н. Криптовалюти і «різноманітні біткоіни» / Н. Поливка // Юридична Газета online. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://yur-gazeta.com/publications/practice/ informaciyne-pravo-telekomunikaciyi/kriptovalyuti-i-riznomanitni -bitkoini.html

4. Що таке біткоін? // Invest-Program – прибуткове інтернет-інвестування. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://invest-program.com.ua/shho-take-bitkoin/.

Нимкович Сергей Игоревич

Студент 5 курса, специальность «Телекоммуникации»

Харьковский национальный университет радиоэлектроники 

Харьков

 

Аннотация: в статье рассмотрено особенности криптовалюты Ripple, история создания и принцип. Также рассмотрено отличия данной криптовалюты от остальных, преимущества данной монеты. Перспективы криптовалюты Ripple в будущем. 

Ключевые слова: криптовалюта, Ripple, блокчейн, майнеры, XRP, криптомонета

 

  О популярности криптовалют, а также их перспективности на сегодняшний день спорить не приходится. С помощью этих "новых денег" многие смогли заработать большие суммы, а некоторые – целое состояние.

  Одна из наиболее перспективных криптовалют Ripple занимает на сегодняшний день по всем финансовым показателям второе место после самой популярной криптовалюты в мире – биткоин. Объем капитализации Ripple составляет два миллиарда долларов США. Это доказывает, что криптовалюте Ripple на сегодняшний день доверяют пользователи сети, считают ее перспективной и надежной.

  История создания Ripple

  Создатель-разработчик Джед МакКалеб в 2000 г. подарил интернету файлообменник eDonkey. В конце 2006 г. пользователи смогли познакомиться с проектом MtGox. Эта площадка для обмена карт внутри игры приглянулась Марку Карпелесу – он смог рассмотреть в ней предпосылки для создания биржи Биткоин. Джед МакКалеб быстро согласился на сделку продажи, ведь был сильно увлечен работой над OpenCoin. В 2011 году Карпелес переписал код и занялся самостоятельной его поддержкой [3].

  К 2013 г. проект OpenCoin наконец был завершен. Мировая сеть смогла познакомиться с глобальной биржей криптовалют, с возможностями обмена, ввода, вывода, а также с новой монетой. Далее создатель решил передать свое творение в руки Ripple Labs, которая взялась за активное развитие и продвижение новой инфомонеты. После официального переименования новых денег на Ripple, сеть смогла впервые познакомиться с созданной криптовалютой в полной мере [3].

  Таким образом, как одна из криптовалют Рипл изначально не планировался, его создатели разрабатывали интерфейс биржи, где возможен обмен, ввод и вывод разнообразных валют, а также купля/продажа товаров услуг, в т. ч. акций. Просто в ходе работы над перспективным проектом у создателей возник интерес к разработке собственной криптовалюты. В итоге появился Ripple.

  Принцип работы Ripple

  Принцип работы Ripple схож с реальными обменными операциями на договорной основе без каких-либо комиссий и накруток. Например, вы находитесь в пункте А, но вам необходимо передать деньги в пункт В, а поехать лично и вручить по месту назначения средства вы не можете, да вам это и невыгодно. Можно переслать средства путем банковского перевода, на карту или же найти человека в своем городе, который имеет богатого родственника или друга в том населенном пункте, куда вам нужно передать средства. Вы передаете деньги этому человеку в своем городе, а его друг или родственник в пункте В передает ту же сумму по месту назначения, которое вам необходимо [1].

  Интересен тот факт, что все операции обмена, покупки или продажи криптовалюты фиксируются на кошельках участников, причем без взимания за это комиссии. Каждый зарегистрированный пользователь имеет доступ к зафиксированной информации [2].

  В основе функционирования системы лежит уникальный алгоритм. Ripple использует собственный защищенный протокол RPCA, который соединяет разные узлы системы (так называемые точки входа). Это протокол с открытым кодом, который дает возможность всем пользователям в системе быстро и безопасно обмениваться ресурсами, проводить платежи и заключать сделки, платя при этом единую минимальную комиссию риплами.

  Вы отдаете один ресурс и получаете другой, платя только минимальную комиссию, которая нужна для поддержания системы. Точно также можно обменять миллион долларов на биткоины и заплатить за это все ту же минимальную комиссию. Неудивительно, что такая система сразу пришлась по нраву мировым банкам – подобный алгоритм позволяет существенно упростить процедуру платежей.

  То есть, в самой системе риплы выступают в качестве «горючего» для проведения транзакций. Чтобы обменять свои ресурсы на другие, пользователь платит комиссию именно в риплах. Кроме того, он может приобрести другую валюту за те же риплы. Однако эта криптовалюта совершенно не похожа на привычные всем биткоины, эфириумы или лайткоины.

 

  К особенностям данной монеты можно отнести: рипл нельзя майнить. Даже не то, чтобы нельзя, а просто такая опция не предусмотрена разработчиками криптовалюты. Они сами намайнили около 100 миллиардов монет, оставили себе 65% добытых активов, а остальные 35% выпустили на рынок; рипл не использует технологию блокчейна. Вместо этого система работает на так называемых «шлюзах», через которые и проходят все транзакции. За работу этих «шлюзов» отвечают десятки серверов, установленных в офисах компании в разных странах мира; обязательная комиссия при проведении операций составляет всего 0,00001 XRP. Примечательно, что сразу после проведения транзакции эта сумма «сгорает», то есть полностью пропадает из системы. Это сделано для снижения вероятности спамерских атак; популярность рипла как криптовалюты определяется количеством банков-партнеров, которые используют платежную систему Ripple. Так, в 2016 году компания заключила контракт более чем с 20 банками, и цена рипла сразу выросла на 200% [4].

  Основные преимущества рипла:

  • высокая скорость проведения транзакций;
  • возможность обмена любой валюты на любую другую валюту или ценность с единой минимальной комиссией;
  • высокий уровень защищенности от спама, взломов и хакерских атак;
  • невозможность инфляции (все монеты уже намайнены, добыть новые невозможно, а гипотетический избыток монет нивелируется их «сгоранием» при оплате комиссии);
  • обратимость транзакций – любую транзакцию можно отменить или отредактировать, если была допущена ошибка.

 

  Перспективы Ripple

  Есть два варианта развития ситуации. Если банки внедрят Ripple, то криптовалюта XRP взлетит в цене и ее можно будет продать. Если в итоге от рипла откажутся, то монета потеряет свою ценность. Подорожание монет заложено в систему самими разработчиками: отсутствие майнинга и сгорание монет, использованных в качестве комиссии, приведут к тому, что монеты будут набирать стоимость. Не стоит отрицать и тот факт, что общественность все больше обращает внимание на эту криптомонету, и доказательство тому серьезное подорожание Ripple в 2017 году. Возможно, именно ей суждено стать вторым биткоином.

 

Литература:

1. Криптовалюта Ripple, перспективы [Электронный ресурс] Режим доступа: www/ URL: https://golos.io/ripple/@vesti/kriptovalyuta-ripple-perspektivy – 09.01.18г. – Загол. с экрана

2. Криптовалюта Ripple – перспективы и как заработать [Электронный ресурс] Режим доступа: www/ URL: https://binary-club.ru/kriptovaluta-ripple-perspektivi-kak-zarabotat/ – 08.01.18г. – Загол. с экрана

3. Криптовалюта Ripple: ее особенности и преимущества [Электронный ресурс] Режим доступа: www/ URL: https://www.bestchange.ru/wiki/article-ripple.html – 10.01.18г. – Загол. с экрана

4. Криптовалюта Ripple - есть ли перспективы? [Электронный ресурс] Режим доступа: www/ URL: https://www.iqmonitor.ru/investicii/bitcoin-invest/ripple.html – 10.01.18г. – Загол. с экрана

Воробьёва Валерия Михайловна

Студентка 5 курса, специальность «Телекоммуникации»

Харьковский национальный университет радиоэлектроники 

Украина, город Харьков

 

  Аннотация: В данной работе были рассмотрены, а также программно реализованы, методы сужения множества Парето для выбора оптимального варианта коммутатора уровня L2 и портами 1000Base-T стандарта. Были взяты такие методы: метод лексорграфических отношений, метод основанный на теории размытых множеств и метод основанный на теории полезности. 

  Ключевые слова: множество Парето, коммутатор, теория размытых множеств, теория полезности, лексографический метод.

  Для качественной работы сети, будь то сеть корпорации или сеть обычного пользователя, нужно очень тщательно подходить к выбору оборудования. Коммутаторы являются одними из ключевых элементов сети и в связи с широким спектром, производимого и поставляемого на рынки продаж, оборудования нужно выбрать, то, которое наиболее оптимально будет подходить, согласно требованиям и возможностям заказчика.

  Вначале, был произведён поиск коммутаторов с 24 портами 10/100/1000 Base-T стандарта и с 4 комбинируемыми портами. Из данного множества будет выбираться наиболее оптимальный вариант исходя из таких показателей качества:

  • цена; 
  • объем буферной памяти, Мб;
  • коммутационная матрица, Гбит/с;
  • максимальная скорость передачи 64-битных пакетов, Mpps.

  Для удобства работы было проведено преобразование исходных значений показателей качества. В частности, выполнены операции нормирования показателей к максимальным значениям

 

  Затем показатели были преобразованы в сопоставимый вид, чтобы все показатели носили однотипный характер в зависимости от технических характеристик коммутаторов. 

  В работе было програмно реализовано сужение множества коммутаторов до множества Парето на языке Java Script. Полученные результаты занесены в таблицу 1.

  После выполнения программы получаем результат, что показано на рис. 1

 

Рисунок 1 – Результат выполнения програмы.

Таблица 1

Множество оптимальных решений по Парето

 

Название

Цена, грн

Объем буферной памяти, Мб

Коммутационная матрица, Гбит/с

Скорость перенаправления пакетов, Mpps

DGS-1210-28/ME

77%

19%

44%

44%

DGS-1510-28X/ME

60%

19%

100%

100%

MES2124M

72%

75%

44%

44%

TL-SG3424

77%

19%

44%

44%

T2500-28TC

83%

19%

10%

10%

SG300-28

1%

100%

44%

44%

TL-SG2424

76%

50%

38%

37%

T2500-28TC

83%

19%

10%

10%

SG300-28

34%

100%

44%

44%

 

  Применим метод размытых множеств для того, чтобы получить оптимальный вариант устройства. Так как через априорную неопределенность мы не можем точно выбрать наилучший вариант системы, поэтому можно считать, что понятие «наилучший вариант системы» является размытым множеством и для оценки системы будут использованы основные положения теории размытых множеств. 

  Показатели качества:

  • цена, грн; 
  • объем буферной памяти, Мб;
  • коммутационная матрица, Гбит/с;
  • максимальная скорость передачи 64-битных пакетов, Mpps.

  Программная реализация метода основанного теории размытых множеств показана на рис. 2.

 

Рисунок 2 – Программная реализация метода размытых множеств

  Как можно видеть из рис. 3, при применении данного метода наилучшим вариантом является коммутатор DGS-1510-28X/ME.

 

Рисунок 3 – Результат выполнения програмы

  Метод основанный на теории полезности является одним из самых широко используемых методов для сужения Парето-оптимального множества до единственного наилучшего варианта. Используя скалярную функции ценности (полезности) и оптимизация её приведет к выбору единственного предпочтительного варианта системы. Изначально, поставим весовые коэффициенты для каждого показателя качества, что представлено в табл. 2

Таблица 2

Соответствие показателей качества и их весовых коэффициентов 

Название

Весовой коэффициент

Цена, грн

0.4

Объем буферной памяти, Мб

0.3

Коммутационная матрица, Гбит/с

0.2

Скорость перенаправления пакетов, Mpps

0.1

 

  Далее найдем наилучший вариант коммутатора. Результат выполнения метода приведен в табл. 3.

Таблица 3

Полученные результаты применения метода теории полезности

Название коммутатора

Результат

DGS-1210-28/ME

0.295

DGS-1510-28X/ME

0.471

MES2124M

0.624

TL-SG3424

0.501

T2500-28TC

0.518

SG300-28

0.547

TL-SG2424

0.454

T2500-28TC

0.309

 

  Из результатов табл. 3 видно, что наилучшим вариантом является, также, как и в методе размытых множеств, DGS-1510-28X/ME.

  Лексикографический метод предполагает, что имеющийся ряд критериев упорядочен по важности. При использовании лексографического отношения при выборе единственного варианта системы из пары оценок показателей качества выбирается та, у которой первая компонента вектора   больше, независимо от величин других оценок векторов. 

  Упорядочим наши показатели качества по важности:

  • цена, грн; 
  • объем буферной памяти, Мб;
  • коммутационная матрица, Гбит/с;
  • максимальная скорость передачи 64-битных пакетов, Mpps.

  Когда все показатели упорядочены, мы можем произвести выбор по данному методу.

 

Рисунок 4 – Программная реализация метода размытых мнодеств

  Результаты выполнения представлены на рис.5

 

Рисунок 5 – Результат выполнения метода лексографических отношений

  В данной работе были приведены и изучены разные методы многокритериальной оптимизации для выбора оптимального варианта системы.

  Позже, проводился отбор коммутаторов при помощи трех методов, которые были сравнены методом анализа иерархий. Отобранные управляемые коммутаторы с портами 10/100/1000 Base-T и их характеристики были помещены в таблицу. 

  Выбор коммутатора происходил исходя из таких характеристик: 

  • цена, грн; 
  • объем буферной памяти, Мб;
  • коммутационная матрица, Гбит/с;
  • количество используемых портов 10/100/1000 Base-T;
  • максимальная скорость передачи 64-битных пакетов, Mpps.
  • количество комбинируемых портов;

  Изначально, нужно было пронормировать показатели качества, чтобы можно было сформировать множество Парето. Когда были исключены безусловно худшие варианты и наше множество сузилось до множества Парето, можно было приступать к применению методов для выбора оптимума.

 

Литература

1. Безрук В.М. Векторна оптимізація та статистичне моделювання в автоматизованому проектуванні систем зв’язку / В.М. Безрук. – Харків: ХНУРЕ, 2002. – 164 c.

2. Ногин В.Д. Основы теории оптимизации / В.Д. Ногин, И.О. Протодьяконов, И.И. Евлампиев. – М.: Высшая школа, 1986. – 379с.

3. Саати Т. Принятие решений. Метод анализа иерархий / Т. Саати. – М.: Радио и связь, 1993. – 278 с. 

4. Saaty T.L. The Analytic Hierarchy Process, New York: McGraw Hill, 1980. – 240 р.

Білоус Олена Юріївна

старший науковий співробітник науково-дослідної частини

Одеський національний економічний університет

Україна, м.Одеса

 

  Анотація: Розглянуто еволюцію підходів до формування регіональних інноваційних стратегій (РІС) у країнах ОЕСР. Виділено етапи розробки регіональних інноваційних стратегій. Наголошено на ключовій ролі досягнення регіонального консенсусу у процесі розробки РІС. Досліджено потенціал застосування методології форсайту до розробки РІС. Розглянуто нормативно-правову базу розробки РІС в Україні та запропоновано шляхи її удосконалення на основі інструментарію форсайтних досліджень.

  Ключові слова: регіональні інноваційні стратегії; дослідницькі та інноваційні стратегії розумної спеціалізації; форсайт; регіональні інноваційні пріоритети

 

  Стратегічна мета переходу України до інноваційної моделі розвитку може бути досягнута лише за умови переорієнтації державної інноваційної політики на регіональний рівень. Останнім часом стало зрозумілим, що саме регіональний рівень відіграє важливу роль у генерації нових знань та їх використанні, а формування регіональних інноваційних систем розглядається в якості ключового інструменту економічної та інноваційної політики.

 Сьогодні розвинені країни світу надають підвищену увагу формуванню ефективної системи підтримки інноваційної діяльності регіонів, здійснюють розробку стратегічних та програмних документів регіонального інноваційного розвитку, з метою найбільш оптимальної реалізації їх інноваційного потенціалу. Основний принцип, на якому базується розробка та імплементація таких стратегій – забезпечення співпраці та координації дій усіх зацікавлених сторін і учасників регіонального інноваційного процесу. 

  Так, починаючи з середини 1990-х рр., країнами ОЕСР розроблено та реалізовано низку регіональних інноваційних стратегій (РІС). Зокрема ЄС профінансував такі заходи у більш ніж 150 регіонах, у вигляді Регіональних стратегій інновацій та трансферу технологій (Regional Innovation and Technology Transfer Strategies, RITTS), Регіональних технологічних планів (Regional Technology Plans, RTP) та Регіональних інноваційних стратегій (Regional Innovation Strategies, RIS) [1]. Останнім часом управління інноваційним розвитком регіону реалізується в рамках Регіональних дослідницьких та інноваційних стратегій розумної спеціалізації (Regional Research and Innovation Strategies for Smart Specialization (RIS3)) [2], які спрямовані на концентрацію ресурсів на обмеженому спектрі пріоритетів інноваційної діяльності, вибір найбільш перспективних регіональних ініціатив та їх комплексну підтримку [3].

  Згідно з методичними рекомендаціями Європейської Комісії, розробка РІС складається з наступних етапів [4]:

  1. Створення регіонального консенсусу.
  2. Аналіз основних технологічних та індустріальних трендів, які впливають на регіон.
  3. Оцінка сильних та слабких сторін регіональних фірм на основі технологічного аудиту та кластерного аналізу.
  4. Оцінка регіональних інноваційних спроможностей та пропозиції.
  5. Визначення стратегічних рамок.
  6. Створення та запровадження системи оцінки та моніторингу.

  Відповідно до вказаних рекомендацій, на кожному з етапів розробки РІС ключова роль надається забезпеченню взаємодії та встановленню довгострокових відносин між усіма учасниками інноваційного процесу. Важливим є досягнення регіонального консенсусу, що проявляється у залученні в процес розробки стратегії ключових організацій та приватних осіб, які працюють на регіональному інноваційному полі. Регіональний консенсус стосується цілей побудови РІС, очікуваних результатів, довгострокового бачення реалізації регіонального процесу, ініційованого стратегією, інформації, що має бути зібрана і прийнята до уваги, тощо. Такий консенсус з'являється через усвідомлення проблеми всіма учасниками регіональної сцени (органів регіонального і місцевого самоврядування, бізнес-асоціацій, університетів, профспілок та інших неурядових організацій) і відображає їх бачення побудови і впровадження стратегії в життя. Успішність заходів з досягнення регіонального консенсусу є запорукою успіху РІС.

  Інструментами, за допомогою яких розробляються РІС, є цільові дослідження, опитування, консультації, створення спеціальних робочих груп, проведення мозкових штурмів, SWOT-аналіз, технологічний аудит підприємств та наукових організацій регіону, аналіз кластерів і бізнес-мережевої співпраці та ін. 

  Одним з найбільш перспективних інструментів у цьому контексті є метод форсайту, що широко використовується з 1990-х рр. для аналізу і прогнозування сценаріїв майбутнього технологічного та інноваційного розвитку країн та регіонів. Розглянемо більш детально сутність даного інструменту. 

  Форсайт (англ. – передбачення) бере початок у методиках «технологічного прогнозування» в Японії і США в другій половині ХХ століття, коли робилися спроби «передбачення» розвитку технологічних напрямків. Форсайт відрізняється тим, що не претендує на пророкування або прогноз певної майбутньої ситуації, але визнає можливість альтернативних сценаріїв розвитку майбутнього та націлений на формування бажаних траєкторій розвитку. Як домінуюче джерело прогнозної інформації цей метод апелює до оцінок, описів і аргументації висококваліфікованих фахівців – експертів. При цьому кожен з експертів свої оцінки і судження про майбутнє вибудовує індивідуально на підставі своїх особистих уявлень, логіки і переваг, тобто вони є суб'єктивними. Для зниження рівня суб'єктивності експертних прогнозів, до їх розробки залучають широке коло компетентних експертів, сприяючи виробленню ними узагальненої і узгодженої групової прогнозної оцінки. При цьому використовуються різні організаційні форми, в тому числі очна або заочна, мозкова атака, фокус-група і т.д.

  Корисним інструментом у рамках Форсайт-прогнозування є метод проведення повторних опитувань експертів (багато-турового або багато-раундового експертного дослідження) – метод Дельфі. Опитування експертів у декілька послідовних турів спочатку проводилося для уточнення узагальненої думки експертної групи та підвищення узгодженості думок експертів щодо групової оцінки. Пізніше стали послідовно від туру до туру ускладнювати прогнозовані проблеми, розширювати їх, деталізувати, починаючи іноді з «чистого аркуша» - тобто попереднього формулювання проблеми. Багато-туровий характер прогнозних експертних досліджень дозволяє забезпечити «зворотний зв'язок». Експерти знайомляться з результатами попереднього туру: загальною груповою оцінкою, «екстремальними» (особливими) судженнями та їх аргументацією. У підсумку, в кожному наступному турі експерти працюють з оновленою інформацією, що дозволяє їм або коригувати свою думку, підвищуючи загальну узгодженість у групі, або підтверджувати свою колишню оцінку, маючи для цього вже більше підстав. У міру розвитку Форсайт-проектів, Дельфі все частіше доповнюється іншими методами, що дозволяють оцінювати взаємозв'язок і взаємний вплив основних тенденцій технологічного та інших сторін суспільного розвитку (методи сценаріїв, дорожньої карти та ін.). 

  Технологія проведення та інструментарій форсайту, що стимулюють взаємодію і орієнтацію на майбутнє між акторами інноваційної системи, обумовлюють його відмінність від традиційних методів прогнозування. Учасниками форсайту є експерти – особи, які приймають рішення і є найбільш кваліфікованими в областях здійснення форсайту. Саме вони і будуть у подальшому приймати рішення з приводу результатів форсайту. Створення мережі експертів, які репрезентативно представляють сферу прикладання форсайту, є одним з важливих його результатів. Учасники мережі виступають не об'єктами, а суб'єктами управління сфери застосування результатів форсайту. У підсумку форсайт стає керівництвом для дії саме в силу самої своєї технології, де заключний варіант вибирається учасниками як найкращий, відхилення від якого їм невигідні. Якщо врахувати, що учасники форсайта – перш за все особи, що приймають рішення, то є значний вплив на суспільство в реалізації обраного варіанту бачення майбутнього.

  Нормативно-правовою базою розробки регіональних стратегій інноваційного розвитку в Україні є Наказ Держінформнауки від 05.02.2014 р. № 22 «Про затвердження Методичних примірних рекомендацій щодо підготовки регіональних інноваційних програм» [5]. Відповідно до даних рекомендацій, для прийняття рішення щодо розроблення Програми здійснюються прогнозні та стратегічні маркетингові дослідження для виявлення існуючих проблем соціально-економічного та інноваційного розвитку даного регіону, напрямів їхнього розв'язання та прогнозованих шляхів подальшого інноваційного розвитку і його пріоритетних напрямів. 

  Прогнозні та стратегічні маркетингові дослідження провадяться за такою схемою: 

  • здійснюється попередній аналіз стану і перспектив інноваційного розвитку регіону;
  • створюються експертні ради регіону із залученням фахівців різних сфер діяльності (представників органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, підприємницького сектору, наукової сфери та громадськості);
  • експертною радою з урахуванням результатів аналізу стану і перспектив розвитку регіону, шляхом анкетного опитування членів експертних рад під час наради або шляхом узгодження думок усіх членів цих рад, у тому числі під час наради, визначаються регіональні пріоритетні напрями інноваційної діяльності.

  У ході визначення проблем щодо реалізації регіональних інноваційних пріоритетів та шляхів їх вирішення, за результатами прогнозних та стратегічних маркетингових досліджень, рекомендується під час спільної наради керівництва регіону та експертів організувати проведення експертного опитування на основі анкети за кожним визначеним пріоритетним напрямом, в якій мають бути враховані питання щодо існуючих проблем інноваційної діяльності і пропозиції щодо розв'язання цих проблем. Результатом цього опитування має стати розроблення і затвердження експертною радою рекомендацій щодо доцільності підготовки регіональної інноваційної програми.

  Разом з тим, у даних рекомендаціях відсутні положення щодо подальшої участі експертів (експертної ради, представників місцевого середовища) у реалізації даної програми, контролі за її виконанням, оцінці та моніторингу її виконання.

  Нормативно-правовою основою для розробки регіональних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності є «Методичні рекомендації щодо розроблення середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності галузевого та регіонального рівня», затверджені ще спільним наказом Мінфіну, НАНУ, Мінекономіки, Мінпромполітики та Міносвіти від 9.07.2003 р. (№ 442/279/180/298/449) [6]. 

  Згідно з даними рекомендаціями, для формування середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності регіонального рівня виконавчим органом місцевого самоврядування повинна створюватися робоча група, до складу якої включаються представники регіональних органів влади, науковці, спеціалісти наукових проектних організацій та установ, представники ВНЗ регіону, а також керівники та спеціалісти провідних виробництв регіону.

  В якості методологічних підходів робочої групи для формування середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності регіонального рівня Рекомендаціями пропонується використовувати: 

  • метод «мозкової» атаки, основою якого є вироблення рішення на основі обговорення членами робочої групи попередньо сформованих середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, при якому учасникам обговорення пропонується висловити якомога більше варіантів вибору;
  • метод сценаріїв, застосування якого полягає у виділенні ключових моментів розвитку регіону та розробленні на цій основі якісно різних варіантів його динаміки, а також аналізі та оцінці кожного з попередньо сформованих середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності та можливих наслідків їх реалізації;
  • метод експертних оцінок, згідно з яким оцінка доцільності вибору попередньо сформованого середньострокового пріоритетного напряму інноваційної діяльності регіонального рівня встановлюється на основі індивідуальних оцінок членів робочої групи.

  За кожним з середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності регіонального рівня формується їх техніко-економічне обґрунтування, де разом з економічним, соціальним, науково-технічним та ресурсним блоком рекомендується висвітлити недоліки та диспропорції в економіці регіону, а також проблеми, які можна розв'язати за допомогою освоєння випуску нових наукоємних товарів та послуг з високою конкурентоспроможністю на внутрішньому та зовнішньому ринках, сформувати взаємопов'язану систему заходів щодо усунення цих недоліків та диспропорцій.

  Дані методичні рекомендації базуються на залученні ключових учасників інноваційного процесу регіону у розробку інноваційних пріоритетів регіону. Доцільно, на наш погляд доповнити методологічний інструментарій іншими сучасними методами форсайт-досліджень, рекомендованими Керівництвом з розробки дослідницьких та інноваційних стратегій розумної спеціалізації, зокрема моніторингу та сканування джерел, агентного моделювання, моделювання і симуляції, визначення ключових технологій, картування технологій, зворотного сценування, аналізу взаємодій та ін. [2, с.33].

  Імплементація підходів до стратегічного управління інноваційним розвитком регіонів, напрацьованих передовою світовою практикою, є актуальною для України, зважаючи на її євроінтеграційні прагнення. Необхідно найближчим часом здійснити перегляд нормативно-правового забезпечення вітчизняної регіональної інноваційної політики, та ґрунтуючись на передовому світовому досвіді удосконалити методичне забезпечення формування інноваційних стратегій регіонального розвитку, на основі сучасного інструментарію, зокрема з використанням потенціалу інструментарію форсайтних досліджень.

 

Література:

1. Regional innovation strategies. OECD Innovation Policy Handbook. OECD, 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.innovationpolicyplatform.org

2. Guide to research and innovation strategies for smart specialization (RIS3). Luxemburg, 2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //ec.europa.eu/ regional_policy/sources/docgener/presenta/smart_specialisation/smart_ris3_2012.pdf.

3. Хопкинсон Л. Поддержка инноваций на уровне регионов и муниципалитетов. Руководство для государственных служащих [Електронный ресурс] – Режим доступа: http://www.uiis.com.ua/files/Hopkinson.pdf

4. Practical guide to regional innovation actions. Regional Innovation Strategies (RIS). Regional Innovation and Technology Transfer Strategies (RITTS). Luxembourg, 1997 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://publications.europa.eu/en/publication-detail/-/publication/f963f166-165d-4df3-8148-84aa8de46d0d/language-en

5. Наказ Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України від 05.02.2014 р. № 22 «Про затвердження методичних примірних рекомендацій щодо підготовки регіональних інноваційних програм» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/FN000481.html

6. Наказ Міністерства фінансів України, Національної академії наук України, Міністерства економіки та з питань Європейської інтеграції України, Міністерства промислової політики України та Міністерства освіти та н6ауки України «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо розроблення середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності галузевого та регіонального рівня» від 09 липня 2003 року № 442/279/180/298/449 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MF03206.html

Марусей Тетяна Володимирівна

кандидат економічних наук, доцент кафедри інформаційних технологій

Подільський державний аграрно-технічний університет

м.Кам'янець-Подільський, Україна

 

  Анотація. В статті розглянуто теоретичні основи дослідження організаційно-економічного механізму функціонування сільськогосподарських підприємств на внутрішньому продовольчому ринку, який визначений як сукупність організаційних і економічних елементів сільськогосподарських підприємств, що забезпечують максимально можливу стійкість підприємства на ринку збуту і отримання максимального результату від ринкової діяльності з мінімальними витратами, що на відміну від усталеного тлумачення господарського механізму передбачає його формування і реалізацію в системі збуту сільськогосподарської продукції.

  Ключові слова: організаційно-економічний механізм, організаційний механізм, економічний механізм, господарський механізм, ринок.

 

  Сталий розвиток сільськогосподарського виробництва і забезпечення продовольчої безпеки відображають стабільність аграрної економічної системи, збереження якої вимагає постійного вдосконалення механізмів розвитку АПК як економічної системи. У практиці сьогодення використання економічних законів здійснюється через організаційно-економічний механізм. Організаційно-економічний механізм є способом функціонування сільськогосподарського виробництва з притаманними йому формами і методами використання економічних законів. За допомогою цього механізму здійснюється управління діяльністю сільськогосподарських підприємств на внутрішньому продовольчому ринку. Організаційно-економічний механізм відтворює всю систему економічних відносин, а не якусь її частину. 

  Категорія «організаційно-економічний механізм» на сьогоднішній день є найважливішою частиною економічної системи, в тому числі в аграрному її секторі. У висловлюваннях багатьох дослідників з питань сутності, змісту і коригування організаційно-економічного механізму особливо підкреслюється його об'єктивна зумовленість виробничими відносинами та економічними законами.

  Результати проведеного дослідження засвідчили, що поняття організаційно-економічного механізму не є однозначним і свідчить про багатогранність його прояву.

  Організаційно-економічний механізм в аграрній сфері слід розглядати як систему організаційних, економічних, правових, управлінських і регулюючих дій, способів і процесів, які формують і впливають на порядок функціонування сільськогосподарських підприємств, що приведе до досягнення очікуваних економічних, соціальних, екологічних та інших результатів [2, с.15]. За твердженням О. Ком’якова, «механізм регулювання необхідно розглядати як сукупність організаційно-економічних методів та інструментів, за допомогою яких виконуються взаємопов’язані функції для забезпечення безперервної, ефективної дії відповідної системи (держави) на підвищення функціонування економіки».

  Аграрний сектор є складною інтегрованою соціально-економічною системою галузей, що включає підприємства, агроформування, установи, що належать до різних форм власності і різних галузей. Слід враховувати і ту особливість аграрного сектора, що він є складною біотехнічною системою. В центральній його ланці  сільському господарстві  використовуються найважливіші природні засоби виробництва: земля, рослинні і тваринні організми, вода, світло, тепло тощо У зв'язку з цим, при відтворенні переплітаються природні і соціально-економічні процеси. Тому господарський механізм повинен бути надзвичайно гнучким, відповідати не тільки вимогам економічних, але і природних законів. Тільки на такій основі можна забезпечити справжню господарську самостійність виробничих одиниць, що знаходяться в різних природнокліматичних і метеорологічних умовах, а також гнучко маневрувати ресурсами.

  Існуюча модель господарювання потребує перетворень, виявлення особливостей організаційно-економічного механізму як інтеграційного поняття в умовах ринку, його впливу на ефективність виробництва, тобто необхідно активізувати розробки економічних підходів і прийомів вдосконалення організаційно-економічного механізму управління відповідно до конкретних умов господарювання. Реорганізація сільськогосподарських підприємств і приватизація землі створюють об'єктивні передумови для вдосконалення внутрішньогосподарського економічного механізму, зміни селянської психології. Працівники стали власниками земельних часток і майнових паїв (внесків), змінився порядок розподілу прибутку.

  Щоб досягти певної мети, маючи у своєму розпорядженні обмежені ресурси, доведеться зіткнутися з проблемою вибору того або іншого варіанту їх використання. Якщо в більш прикладному аспекті говорити про певну мету, наприклад, про досягнення динамічного, стійкого і ефективного розвитку організації, то без вибору конкретного організаційно-економічного механізму, що дозволяє досягти вищезгаданої цільової установки, просто не обійтися. 

  Відомо, що економічні явища не виникають спонтанно, вони є результатом діяльності господарських суб'єктів. А, оскільки, економічні явища, об'єднані в однорідні групи, тісно пов'язані між собою, то в найзагальнішому вигляді економічний механізм можна визначити як необхідний взаємозв'язок, що природно виникає між різними економічними явищами. Хоча у даному тлумаченні недостатньо повно враховується чинник часу, він у будь-якому випадку так чи інакше впливає на хід економічних явищ, а отже, і на розвиток механізму функціонування сільськогосподарських підприємств. 

  Утвердження принципів життєдіяльності сільськогосподарських підприємств в умовах ринкових відносин передбачає корінну зміну економічних відносин, насамперед у сфері матеріального виробництва. При цьому такі рішення мають ґрунтуватися на балансі інтересів власників землі і майна, орендарів, найманих працівників, менеджерів. Розглядаючи розвиток сільськогосподарських підприємств на внутрішньому продовольчому ринку, слід відзначити, що тут протягом багатьох років значну увагу приділяють визначенню економічного, господарського, ринкового, товарного механізмів, механізму внутрігосподарських відносин та ін.

  Як відзначають Д. Крисанов [4], П. Макаренко [5], економічний механізм є системою взаємовідносин планово-економічних форм і методів управління, організації та стимулювання виробництва, які направлені на пропорційний розвиток сільського господарства й інших галузей АПК на інтенсивній основі. Основними ланками економічного механізму господарювання є планування, економічне стимулювання виробництва, фінансування та кредитування, ціноутворення, господарський розрахунок, організація праці та управління [5, с. 615]. Як зазначає М. Малік, структурними елементами господарського механізму є: економічне стимулювання працівників, ціноутворення, фінансово-кредитний механізм, матеріально-технічне забезпечення, управління економікою [6, с. 9].

  На думку В. Павленко, господарський механізм АПК включає питання ціноутворення, розвитку кооперативних відносин, відтворення фондового потенціалу та його інвестиційне забезпечення [10, с. 51]. І. Кобута практично ототожнює економічний та господарський механізм, зводить останній до механізму державного регулювання [3, с. 86]. У сучасних умовах, як відзначають А. Лисецький, господарський механізм АПК включає всю систему планування агробізнесу, комерційні, товарно-грошові, розподільчі, фінансово-кредитні і податкові відносини, ціноутворення, обік, звітність, контроль, організацію і структуру менеджменту та маркетингу тощо [9, с. 43]. Він зазначає, що господарський механізм використовується як метод державного регулювання економки і його характер повністю залежить від політичних та економічних інтересів держави на історичних етапах розвитку [9, с. 34]. Як слушно зауважує В. Андрійчук, структурні елементи економічного та господарського механізмів чітко не визначені і не розмежовані, не мають рівневої послідовності, межі їх використання і суб'єкти впливу мають невиражений характер [1, с. 63].

  Слід зазначити, що в науковій економічній літературі на сьогодні ще не склалося стійкого уявлення про види та зміст різного роду механізмів. Тому мають місце вживання термінів «механізм господарювання», «господарський механізм», «організаційно-економічний механізм», «економічний механізм», «правовий механізм», «мотиваційний механізм» тощо без чітко окреслених розмежовуючих ознак. Цілком очевидно, що дану сукупність понять слід класифікувати і відповідним чином обґрунтовувати їх спільність та відмінності.

  Господарський механізм аграрного сектора має свої особливості як елемент загального механізму. Його специфіка визначається особливостями системи галузей, що входять в цей блок, рівнем розвитку в ньому продуктивних сил і виробничих відносин. У економічній літературі є різні підходи до визначення сутності господарського механізму аграрного сектора. Одним з підходів є функціональний підхід, згідно з яким механізм забезпечує суспільне відтворення шляхом стимулювання ефективного виробництва економічних благ і задоволення суспільних потреб [4, 100].

  Згідно з ним сутність господарського механізму аграрного сектора визначено таким чином: це спосіб управління складною соціально економічною і біотехнічною системою на основі ефективних методів ведення агропромислового виробництва і ринкового інструментарію, з урахуванням особливостей кожної ланки системи [4, с.21]. Головна функція господарського механізму полягає в тому, щоб синхронно функціонували всі його елементи і важелі: форми і методи оперативного управління виробництвом, економічне стимулювання, форми організації виробництва, правовий механізм, а також такі ринкові інструменти, як податки, кредит тощо.

  Організаційно-економічний механізм є досить складною системою впливу на інтереси та різні сторони діяльності сільськогосподарських підприємств. Організаційно-економічний механізм безпосередньо впливає на сільськогосподарське виробництво, стимулюючи чи, навпаки, стримуючи його зростання. Ефективність дії організаційно-економічного механізму функціонування сільськогосподарських підприємств буде залежати від оптимального вибору інструментів, важелів та дієвості їх впливу на функціонування сільськогосподарських підприємств. Зміна структурних частин, обраних інструментів та важелів впливу автоматично буде викликати зміну в організаційно-економічному механізмі та зміну наслідків його дії. Крім того необхідно враховувати і особливості функціонування сільськогосподарських підприємств на внутрішньому продовольчому ринку. З урахуванням зазначеного, визначення організаційно-економічного механізму функціонування сільськогосподарських підприємств на внутрішньому продовольчому ринку подається в такому авторському трактуванні. 

  Організаційно-економічний механізм функціонування сільськогосподарських підприємств на внутрішньому продовольчому ринку є сукупністю організаційних і економічних елементів сільськогосподарських підприємств, що забезпечують максимально можливу стійкість підприємства на ринку збуту і отримання максимального результату від ринкової діяльності з мінімальними витратами, що на відміну від усталеного тлумачення господарського механізму передбачає його формування і реалізацію в системі збуту сільськогосподарської продукції. Розгляд зазначеного поняття у широкому значенні забезпечує комплексність вивчення та розв’язання проблеми функціонування сільськогосподарських підприємств на внутрішньому продовольчому ринку[7, с.42].

  На формування і розвиток організаційно-економічного механізму здійснюють специфічний вплив особливості сільського господарства як галузі. Разом з тим, механізм слід розглядати в двох напрямах  об'єктивному і суб'єктивному. Організаційно-економічний механізм функціонування сільськогосподарських підприємств на внутрішньому продовольчому ринку несе в собі конкретний вираз об'єктивних закономірностей, що складаються на макро- і мікроекономічному рівнях. В суб'єктивному ж плані організаційно-економічний механізм функціонування сільськогосподарських підприємств на внутрішньому продовольчому ринку можна розглядати як систему свідомо встановлюваних форм і методів організації, управління, планування, фінансування, ціноутворення, стимулювання, кредитування, обліку і контролю. Він формується і реалізується на декількох рівнях: країни, регіону, району, підприємства, підрозділу[8].

  Така багаторівнева система їх побудови припускає і синхронну їх взаємодію. Збої в механізмі, сформованому на рівні країни, можуть викликати процеси дестабілізуючого характеру в сільськогосподарських підприємствах. І, навпаки, елемент організаційно-економічного механізму вищого порядку (наприклад, організаційно-економічний механізм аграрного сектора країни, що розвивається) може посилюватися в конкретному районі, на рівні конкретного господарства.

  Отже, організаційно-економічний механізм функціонування сільськогосподарських підприємств на внутрішньому продовольчому ринку є сукупністю організаційних і економічних елементів сільськогосподарських підприємств, що забезпечують максимально можливу стійкість підприємства на ринку збуту і отримання максимального результату від ринкової діяльності з мінімальними витратами, що на відміну від усталеного тлумачення господарського механізму передбачає його формування і реалізацію в системі збуту сільськогосподарської продукції. Саме зазначене поняття у широкому значенні забезпечує комплексність вивчення та розв’язання проблеми функціонування сільськогосподарських підприємств на внутрішньому продовольчому ринку.

 

Література:

1. Андрійчук В.Г. Оцінка макро- і мікропараметрів економіки в контексті продовольчої безпеки України / В.Г. Андрійчук // Економіка АПК. – 2001. – № 5. – С. 61-65.

2. Грузнов І.І. Організаційно-економічні механізми управління / І.І. Грузнов. – Одеса: Астропрінт, 2000. – 292 с.

3. Кобута І.В. Адаптація національного законодавства в сфері сільського господарства до норм та правил Світової Організації Торгівлі / І.В. Кобута // проект ПРООН “Аграрна політика для людського розвитку”. – К.: 2005. – с. 168.

4. Крисанов Д.Ф. Аграрна сфера: пріоритети і механізми реалізації / Д.Ф. Крисанов. - К., 1998. - 303 с.

5. Макаренко П.М. Организация и экономический механизм адаптации аграрного хозяйствования к рыночной предпринимательской среде / П.М. Макаренко. – К.: Наукова думка, 1999. – 785с.

6. Малік М.Й. Економічні засади аграрних перетворень / М.Й. Малік, П.М. Федієнко // Економіка АПК. – 1999. - № 8. – С. 8-9.

7. Марусей Т. В. Економічна сутність організаційно-економічного механізму функціонування с.-г. підприємств на внутрішньому продовольчому ринку / Т. В. Марусей // Агросвіт. – 2008. – №23. – С. 41–45.

8. Марусей Т.В. Елементи організаційно-економічного механізму функціонування сільськогосподарських підприємств на внутрішньому продовольчому ринку / Т.В. Марусей // АгроСвіт. – 2008. - №24. – С.12-16.

9. Лисецький А.С. Україна: проблеми стабілізації і сталого розвитку продуктивних сил аграрного сектора економіки / Лисецький А.С., Боженар В.Я., Данилишин Б.М. – К.; ЗАТ “Нічлава”, 1997. – 131 с.

10. Павленко В.П. Стабилизация и развитие аграрного производства региона: теория и практика / В.П. Павленко. - М.: 1997. - 133 с.

Марусей Тетяна Володимирівна

кандидат економічних наук, доцент кафедри інформаційних технологій

Подільський державний аграрно-технічний університет

м.Кам'янець-Подільський, Україна

 

 Анотація. В статті розглянуто використання інформаційних технологій в системі управління маркетингом на сучасному підприємстві. Зокрема визначено систему управління взаємовідносинами з клієнтами CRM (Customer Relationship Management), яка визначена як технологія управління взаємовідносинами з клієнтами, сучасний напрям у сфері автоматизації управління, можливість інтеграції і максимального використання всіх джерел даних про наявних та потенційних клієнтів. Обґрунтовується важливість сучасних рішень в області CRM, що дозволяють підприємствам оптимізувати процес взаємодії з клієнтами, а також створювати ефективний механізм управління маркетингом, продажами і сервісом.

  Ключові слова: інформація, інформаційні системи, управління, маркетинг, підприємство, CRM-система.

 

  У сучасних умовах ефективне управління являє собою цінний ресурс організації, поряд з фінансовими, матеріальними, людськими та іншими ресурсами. Тому підвищення ефективності управлінської діяльності стає одним з напрямків вдосконалення діяльності підприємства в цілому. Передові інформаційні технології впливають на всі сфери людського життя. Це наслідок загального зростання інформаційних потреб та розвитку галузі інформаційних послуг. Успішне функціонування підприємства неможливе без отримання достовірної інформації, нові реальності мають на увазі нові пріоритети та вимагають нових методів управління. 

  На сьогодні головна роль інформаційних технологій в сучасному світі – сприяти менеджменту, адекватно реагувати на динаміку ринку, створювати та підтримувати конкурентну перевагу з метою отримання максимального прибутку. Підприємство є конкурентоспроможним, якщо реалізується його потенціал (інформаційний, управлінський, маркетинговий, фінансовий), який дозволяє сформувати стійку ринкову перевагу. Досягнення пріоритетів по кожному з цих напрямків забезпечує перевагу підприємству в конкурентній боротьбі.

  Інформаційні технології суттєво змінюють бізнес-процеси, відкривають в діяльності підприємств нові можливості, дозволяють зберегти конкурентоздатність бізнесу та досягати підвищення операційної продуктивності, дієвості контролю, а також дозволяють суттєво прискорити робочі процеси, скоротити витрати, покращити координацію різних видів діяльності, підвищити продуктивність праці.

  Вся діяльність підприємств – розробка нової продукції, планування і виконання виробничих програм, фінансова та кадрова політика має бути підпорядкована задоволенню купівельного попиту. Зробити своє підприємство конкурентоспроможним і його товари та послуги затребуваними допомагають маркетингові технології. Ці технології різноманітні, але мета їх реалізації одна – підвищення конкурентоспроможності підприємства в умовах ринкової економіки. Сьогодні впровадження інновацій дуже важливо не тільки для загального зростання конкурентоспроможності підприємств, а й для формування ефективних клієнтських відносин, що забезпечують, у свою чергу, прибутковість. Сучасні рішення в CRM-систем дозволяють підприємствам оптимізувати процес взаємодії з клієнтами, а також створювати ефективний механізм управління маркетингом, продажами і сервісом. Синтез програмного забезпечення управління підприємством є одним з найперших завдань, які стоять перед засновниками сучасних підприємств.

  Якщо розглядати CRM-систему як набір технологій, то вона є множиною додатків, які пов’язані єдиною бізнес-логікою та інтегровані в інформаційне середовище підприємства на основі єдиної бази даних. Часто паралельно з CRM-системою на підприємстві впроваджена ERP-система, або CRM-модуль входить в склад ERP II-системи. Програмне забезпечення системи управління взаємозв’язками з клієнтами дозволяє автоматизувати бізнес-процеси, пов’язані з маркетингом, продажами та обслуговуванням. Як результат – розробка персоніфікованої пропозиції конкретному клієнту, яка пропонується йому в певний, сприятливий для угоди час та передається йому найзручнішим для нього каналом комунікації. CRM-система забезпечує координацію дій різних підрозділів на основі загальної інформаційної платформи для взаємодії з клієнтами. Таке застосування дозволяє уникнути ситуації, коли відділи маркетингу, продажів та обслуговування діють окремо один від одного, узгодити їх дії та загальне бачення клієнта. Крім того, як і будь-яка інша інформаційна система, CRM дозволяє значно пришвидшити потік інформації та зробити його достовірним, що в свою чергу збільшує оперативність реакцій на запити, швидкість обігу коштів та знижує витрати[8, с. 176–178].

  Розвиток ринку та посилення конкуренції змушує підприємства шукати конкурентні переваги. Такі переваги може забезпечити або внутрішня виробнича ефективність, або краща в порівнянні з конкурентами орієнтація на ринок. Інформаційними системами, що забезпечують ефективну орієнтацію на ринок, є системи класу CRM. Дані системи спрямовані на створення великої бази «вірних» клієнтів, яка і є для підприємства довгостроковою конкурентною перевагою. Такі системи з'явилися в середині 90-х років і перебувають у стадії розвитку.

  CRM (Customer Relationship Management) – управління взаємовідносинами з клієнтами, сучасний напрям у сфері автоматизації управління. На ринку України вони представлені у меншій мірі. Згідно з наведеним визначенням, CRM – це можливість інтеграції і максимального використання всіх джерел даних про наявних та потенційних клієнтів. Таким чином, технології CRM визначають в першу чергу можливості збору, обробки й ефективного використання інформації.

  CRM-системи стають дедалі популярнішими. Проводяться семінари, презентації, демонструються програмні продукти, публікуються статті. Проте головний акцент у цих акціях популяризації CRM-технологій робиться на можливості ведення безперервної взаємодії з клієнтами з питань, що пов'язані з просуванням, продажем і підтримкою продуктів і послуг, тобто на операційній активності. Без сумніву, ця діяльність є дуже важливим елементом CRM-технології. Однак, вона реалізує лише частину можливостей, які може дати стратегія орієнтації на клієнта. Не менш важливу роль у реалізації CRM-стратегії відіграють інструменти, які повинні забезпечити як оперативний, так і стратегічний аналіз, а також оцінку ситуації і підтримку прийняття управлінських рішень в питаннях маркетингу та збуту. Відсутність подібних інструментів в CRM-системах є однією з головних причин провалу проектів з їх впровадження.

  Терміном CRM визначають, як правило, не тільки інформаційні системи, що містять функції управління взаємовідносинами з клієнтами, а й саму стратегію орієнтації на клієнта. Суть цієї стратегії полягає в тому, щоб об'єднати різні джерела інформації про клієнтів, продажі, відгуки на маркетингові заходи, ринкові тенденції[4].

  На ринку CRM-систем присутні продукти, що містять як аналітичний модуль, так і продукти, в яких цей модуль відсутній. Тому використовують аналітичні інструменти розробників програмного забезпечення. Такий підхід поширений, проте існують дві основні проблеми його реалізації: складність інтеграції програмних пакетів. Безумовно, маркетолог не повинен постійно імпортувати дані з програми в програму вручну. Однак, забезпечення тісної інтеграції програмних пакетів на рівні самої інформаційної системи може виявитися досить дорогим; застосування кожної універсальної програми вимагає досить глибоких і специфічних знань.

  CRM-технології змінюють процес маркетингового планування, роблячи його менш трудомістким і, відповідно, більш доступним. Маркетингове планування можна уявити собі як процес, на вході якого знаходяться дані про підприємство і ринок, а на виході – рішення про напрями розвитку підприємства. CRM-технології вписуються в загальний процес маркетингового планування.

  Головна функція CRM-системи в плані управління – допомагати менеджерам планувати продаж, організовувати прозоре управління угодами та оптимізувати канали продажів. Система зберігає історію спілкування з клієнтами по всім доступним каналам зв'язку: телефон, особисте звернення в офіс, електронна пошта, вхідний та вихідний телемаркетинг і т.д. За допомогою систем класу CRM керівники можуть контролювати якісні показники роботи, виконання термінів продажів, дотримання термінів поставки. Сучасні CRM-системи дозволяють оцінювати обсяг продажів і стежити за станом угоди, аналізувати дії та потреби клієнтів. Пропонуючи менеджерам інструменти прогнозування і аналізу, автоматизуючи взаємодії співробітників компанії і клієнтів, CRM-система сприяє оптимізації каналів збуту та в кінцевому підсумку збільшення прибутку компанії.

  Відділи продажів, маркетингу і підтримки клієнтів у багатьох організаціях сьогодні діють як незалежні департаменти, в зв'язку з чим дії їх, як правило, неузгоджені, і при спробі сфокусуватися на клієнті вони стикаються зі значними проблемами. Система CRM забезпечує загальну платформу для взаємодії з клієнтами в таких випадках. Метою впровадження CRM додатків є підвищення задоволеності і прибутковості клієнтів і отримання єдиного несуперечливого уявлення всіх департаментів про життєвий цикл клієнта.

  Багато програмних продуктів класу CRM надають користувачам можливість створення аналітичних звітів по групах параметрів. Звіти в CRM-системах як правило, сегментовані за типами клієнтів і ринків. Саме тому системи управління взаємовідносинами з клієнтами дозволяють аналізувати ситуацію і приймати допомагати менеджеру приймати управлінські рішення[3].

  Рентабельність підприємства також неможливе без детального аналізу інформації про клієнтів. За допомогою CRM-систем підприємство може виявити «вузькі місця» в бізнес-процесах, шляхом отримання актуальних даних про стан продажів по клієнтах. А управління бізнес-процесами на основі даних CRM-системи дозволить істотно підвищити ефективність і якість прийнятих рішень. Застосування CRM-систем в процесі прийняття рішень представлено в таблиці 1.

Таблиця 1

Застосування CRM-систем в процесі прийняття рішень

CRM для продажів

CRM для маркетингу

CRM для підтримки

прийняття рішень в рамках процесу збуту

прийняття рішень в області маркетингу

прийняття рішень в управлінні проблемами

єдине джерело інформації про клієнта

планування та проведення кампаній

фіксація і відстеження інцидентів

автоматизація збутових процесів

сегментування клієнтської бази

передбачення запитів користувачів

можливість аналізу накопиченої інформації

розподіл завдань, відстеження ходу виконання

доступ клієнтів і партнерів до бази знань

точне прогнозування продажів

автоматизація передпродажних процесів

тісний контакт підрозділів

 

  Сьогодні ринок України становить близько 0,13% від світового обсягу ринку CRM-систем, що у грошовому еквіваленті становить 30 млн. доларів США [1,5]. Цей показник містить в собі вартість програмного забезпечення, робіт щодо інтеграції, адаптації під замовника і підтримки систем. В галузі спостерігаються три основні тенденції розвитку: мінімізація CAPEX (capital expenditure) на ІТ (зниження капітальних (на придбання та оновлення) витрат на програмне забезпечення, тобто перехід до хмарних сховищ даних); розробка мобільних версій (зручний віддалений доступ до CRM-системи дозволяє компаніям, продавці яких найчастіше не перебувають на певному робочому місці, отримувати оперативні дані із зовнішнього середовища, встановлювати і контролювати показники збору даних, якості обслуговування в режимі реального часу); інтеграція з джерелами даних (інтеграція з телефонією; інтеграція з сервісом розсилок; інтеграція з соцмережами).

  Таким чином, системи управління взаємовідносинами з клієнтами є інструментом для підтримки прийняття рішень в сучасній організації. Системи класу CRM володіють необхідними інструментами аналізу поточного стану бізнесу, де в якості індикатора використовується система взаємодії з клієнтами. CRM-система дозволяє менеджменту організації на основі отриманих даних приймати управлінські рішення щодо розвитку діяльності підприємства.

 

Література:

1. Головні тенденції українського ринку CRM-систем / Електронний ресурс. – Режим доступу: https://crosssellguide.com

2. Гринберг П. CRM со скоростью света. Привлечение и удержание клиентов в реальном времени и через Интернет / П. Гринберг; [пер. с англ. В. Агапова]. – СПб: Символ-Плюс, 2013. – 526 с.

3. Марусей Т. В. Системний підхід розробки конкурентної маркетингової стратегії сільськогосподарських підприємств на внутрішньому продовольчому ринку / Т. В. Марусей // Агроcвіт. – 2009. – № 3. – С. 41–44.

4. Марусей Т. Впровадження CRM-систем у маркетингову діяльність підприємства / Т. Марусей // Економіка та держава. – 2016. – № 6. – С. 87–89.

5. Top 10 CRM Software Vendors / Електронний ресурс. – Режим доступу: https://www.appsruntheworld.com 

6. Функції CRM-систем [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.crm online.ru/crm/

Кабак Віталій Васильович

кандидат педагогічних наук, доцент 

Луцький національний технічний університет 

Україна, м. Луцьк

 

Сащук Богдан Іванович

магістр кафедри комп’ютерних технологій

Луцький національний технічний університет 

Україна, м. Луцьк 

 

 Анотація: В даній статі розглянуто питання особливостей фрагментації операційної системи Android. Наведені переваги та недоліки фрагментації Android. Порівняння фрагментаціі iOS та Android.

  Ключові слова: фрагментація, Android, iOS, операційна система, інтерфейс користувача. 

 

  Фрагментація - процес дроблення чого-небудь на безліч дрібних розрізнених фрагментів. У разі Android - це присутність на ринку одночасно декількох версій системи крім останньої. Фрагментація за версіями на мал. 1.1. Фрагментація по пристроях - не єдина проблема, з якою стикаються розробники. [1] Система сама по собі фрагментована дуже сильно, і вона буде рухатися тільки далі в цьому напрямку. Цей графік демонструє стадії фрагментації Android за версіями і стійке зниження популярності кожної з них (біла лінія вказує на сплески). 

 

Мал. 1.1 – Діаграмма поширення версій ОС Android

  Однією з сильних сторін фрагментації Android є свобода дій, яка надається виробникам пристроїв, щоб ті, у свою чергу, могли запропонувати споживачеві пристрій, що точно відповідає його потребам. Даний фактор став особливо важливий, коли Android зайняв місце пристроїв на Symbian від Nokia в менш економічно розвинених країнах.

  Фрагментація по API репрезентативна для Android: старі пристрої використовують старі версії OC, а з новими працюють гірше. Графік показує співвідношення ВВП на душу населення і 5 топових API для Android на ринку (4 версії KitKat і 4.3.1 Jelly Bean), більше значення по осі Y означає менший показник фрагментації. Кореляція між двома показниками очевидна, при цьому з графіка вибивається Катар c його високим ВВП, який далеко не завжди відображає реальне матеріальне становище населення. 

  Поширення системи залежно від ВВП на душу населення на мал. 1.2. Цей графік являє окремо фрагментацію для країн з ВВП на душу населення більше і менше $ 20000, і ми бачимо, наскільки вона відрізняється. [2] Створити додаток для економічно розвинутого ринку набагато простіше, оскільки у цільової аудиторії більше просунутих пристроїв на Android, що мають нові версії OC. Близько 35% пристроїв в більш економічно розвинених країнах мають версію KitKat, в менш розвинених - близько 12%.

 

Мал. 1.2 – Фрагментація Android в залежності від ВВП на душ населення

 

  Порівняння фрагментації Android з iOS на мал. 1.3. Фрагментація Android часто показується в порівнянні з iOS. Ці дві кругові діаграми показують фрагментацію API у двох конкуруючих OC.

 

Мал. 1.3 – Порівняння фрагментаціі iOS та Android

 

  Графік фрагментації по сенсорах на мал. 1.4. Цей графік показує розвиток пристроїв на Android з точки зору кількості використовуваних сенсорів на прикладі лінійки Galaxy S. Одне з найцікавіших напрямків розвитку - це пристрої, які здатні збирати інформацію про навколишній світ (як приклад можна привести погодну мережу Weather Signal). Серія смартфонів Galaxy демонструє, що виробники додають все більше складних сенсорів в свої пристрої. Графік демонструє також і зворотний бік явища - розробники створюють програми під певні сенсори (наприклад, згаданий погодний сервіс використовує датчики вологості і температури), а ті потім припиняють використовувати, і це додає фрагментації розробникам. 

  Важливий той факт, що ключ до успіху будь-якої програми - це правильне використання оболонки, і тут Android ставить перед розробниками дві принципові проблеми. Перша - це прагнення виробників кастомизировать стандартний інтерфейс (прикладами можуть служити TouchWiz у Samsung або HTC Sense). І друга - величезне різноманіття розмірів екрану у пристроїв на Android. Розробка схеми, яка адекватно працювала б на екранах різного розміру - дуже складне завдання.

 

Мал. 1.4 – Фрагментація сенсорів на прикладі лінійки смартфонів Galaxy S

  На противагу цьому, пристрої від Apple мають всього чотири розміри екрана по причині того, що в цій компанії подвоюють щільність пікселів і збільшують дозвіл в чотири рази, а екран залишають тим же. Графік нижче показує фрагментацію iOS за розміром екрану, яку легко порівняти з Android мал. 1.5

  

Мал. 1.5 – Всі можливі розміри дисплеїв Android пристроїв у порівнянні з iOS

  Фрагментація девайсів збільшується, і разом з цим зростає вибір операційної системи Android. Поки фрагментація доставляє тільки головний біль розробникам, які тестують і оптимізують свої додатки для кожного нового девайса, в той же час успіх екосистеми Android не можна не пов'язувати з її фрагментацією, Android доступний для всіх. 

 

Література:

1. Полный обзор изменений в Android M. – Режим доступу : https://www.iguides.ru/main/gadgets/google/android_m_review/- Дата доступу : 24.12.2017.

2. Фрагментация Android – Режим доступу : http://habrahabr.ru/post/188738/ - Дата доступу : 04.01.2018.

УДК619:616.153.284:616.33-008.3:636.

І.О. Плотніченко

магістрант 2 курсу

Одеський державний аграрний університет

 

М.І.Тодоров

(науковий керівник)

Одеський державний аграрний університет

 

  Нормальна життєдіяльність і здійснення всіх фізіологічних функцій, а також продуктивність тварини можлива тільки при безперервному надходженні в організм поживних і енергетичних речовин. Для забезпечення такої складної функції всі органи і вся травна система з відповідним залозистим апаратом повинні функціонувати нормально, а кормові речовини бути високої якості.

 Основні причини, які сприяють виникненню хвороб органів травлення умовно поділяють на три групи. До першої групи відносять порушення умов годівлі та напування тварин; до другої групи відносять порушення умов утримання та експлуатації тварин; до третьої – мікотоксикози, інфекційні, інвазійні та хвороби серцево-судинної, дихальної, сечової, нервової та інших систем при яких хвороби системи травлення виникають як ускладнення.

 Серед усіх незаразних хвороб провідне місце посідають хвороби передшлунків у жуйних [2]. Тому метою роботи було вивчити причини виникнення, поширення, гіпотонії й атонії передшлунків у корів, у ФГ „Дальнік” Біляївського району Одеської області.

 Матеріали та методи досліджень. Під час досліду були застосовані клінічні і лабораторні методи дослідження. З клінічних методів застосовували огляд, термометрію, пальпацію, аускультацію, перкусію. Рн рубця визначали лакмусовим папірцем[1].

  Результати дослідження та їх обговорення.

  З аналізу річного звіту про незаразні хвороби тварин за аналізуємий період у структурі незаразних хвороб серед великої рогатої худоби гіпотонія й атонія передшлунків склала 26,2%.

  Під час досліду було досліджено 98 корів. При дослідженні особливу увагу звертали на жуйку, частоту і силу скорочення рубця (табл. 1). 

 

Таблиця 1

Стан моторної функції передшлунків у корів 

Частота скорочення рубця за 2 хвилини (разів)

Кількість голів

в %

4-5

13

13,2

3

46

46,9

2

21

21,4

менше 2

18

18,3

 

  Дані таблиці 1, свідчать, що частота скорочення рубця за 2 хвилини у 13,2% досліджених корів становила 4-5 разів, у 46,9% – 3 рази, у 21,4% – 2 рази, у 18,3% – менше 2 разів. Тобто, у 60% корів скорочення рубця в межах норми, а у 40% корів нижче норми. Жуйка у тварин рідка, коротка. 

  Провівши аналіз раціону, можна зробити висновок, що раціон не збалансований по більшості показників, що негативно впливає на стан травної системи й зокрема роботу передшлунків. Корови забезпечені кормовими одиницями на 83,5%, крохмалем – на 87%, клітковиною – на 63,2%, обмінною енергією – на 52%, перетравним протеїном – на 37,7%, цукром на 27%. Клітковина має велике значення для підтримки нормальної моторики передшлунків, оскільки вона необхідна для створення об’єму, який забезпечує нормальну функцію травного каналу, створює оптимальні умови для діяльності сімбіотичної мікрофлори в передшлунках і кишечнику. Цукрово-протеїнове співвідношення становить 0,6:1, (норма 0,8-1,2:1), а співвідношення цукор + крохмаль до протеїну – 3,2:1, (норма 2-2,5:1) При аналізі структури раціону за поживністю встановлено, що на грубі корми припадає 16,4%, при нормі 25%, соковиті складають – 47%, при нормі 55% і концентровані – 35%, при нормі 20% .

  Отже, проведений аналіз раціону показав, що раціон не забезпечує потребу тварин в поживних і біологічно активних речовинах, що призводить до порушення біохімічних та мікробіологічних процесів в передшлунках і послаблює їх моторну функцію.

  Висновки.

  1. Аналіз структури хвороб великої рогатої худоби з незаразної патології за аналізуємий період показав, що у господарстві гіпотонія й атонія передшлунків у корів спостерігається досить часто, і становить 26,2%, 
  2. При дослідженні моторної функції рубця встановлено, у 60% корів скорочення рубця в межах норми, а у 40% корів нижче норми. 
  3. За етіологією хвороба має первинне і вторинне походження.
  4. Причиною первинної гіпотонії є незбалансованість раціонів, порушення співвідношення між окремими поживними і біологічно-активними речовинами, згодовування не досить якісних кормів.

 

Список літератури

1. Ветеринарна клінічна біохімія: Посібник / Д. О. Мельничук, В. А. Грищенко, В. А. Томчук [та ін.] : за ред. Д. О. Мельничука. – К. : НУБіП України, 2014. – 456 с.

2. Внутрішні хвороби тварин: Посібник / Левченко В.І. (ред.), Кондрахін І.П., Влізло В.В. [та ін.] Частина 2 Біла Церква, 2012. — 528 с. 

Матвійчук Анатолій Васильович, 

кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри правосуддя Державного університету 

інфраструктури і технологій,

Україна, Київ

 

  Анотація. У статті проаналізовано взаємозв’язок держави та її обов’язків із суспільством. Визначено, що держава є соціальним явищем, оскільки соціум є животворчою основою її формування і матеріального забезпечення. Доведено, що належність держави до соціальних явищ соціалізує її обов’язки. Встановлено, що держава системно висновується із суспільства, структурно від нього виокремлюється через систему органів державної влади, їх посадових осіб, проте як із «материнським плато» зберігає тісні зв’язки з суспільством, оскільки вона живиться його ресурсами (людськими, матеріальними, природними, рекреаційними), надбаннями (духовними, культурними, національними) та ідеями. Зроблено висновок, що обов’язки держави, ґрунтуючись на певних потребах і соціальних пріоритетах, висновуються не тільки із соціуму, а й з державотворчої практики, тому знаходять свою об’єктивізацію в нормативно-правових актах, в тому числі й конституційних. 

  Ключові слова: обов’язки держави, соціальна сутність обов’язків, потреби суспільства

 

  Між державою і суспільством існує взаємний, постійний і правовий зв’язок, який полягає у взаємних кореспондуючих правах та обов’язках один щодо одного. Держава, якщо вона позиціонує себе демократичною і правовою, зобов’язана спрямовувати свою діяльність у соціальному вимірі, захищати своїх громадянин, які наділені правами, зокрема й політичними, також держава зобов’язана визнавати членів суспільства найвищою соціальною цінністю. Натомість суспільство має не тільки утримувати державу, а й підтримувати її, впливати на політичну, економічну, соціальну, культурну та іншу діяльність держави з метою задоволення законних інтересів та потреб кожного члена соціуму, загальнодержавних та загальносуспільних інтересів. 

  Постійний зв’язок суспільства і держави означає, що він не обмежений у часі. Допоки існує держава, доти існує її зв’язок із суспільством. У сучасних умовах відокремлене функціонування цих соціальних утворень є неможливим. Зв’язок суспільства і держави є правовим, оскільки він передбачений і гарантований нормативно-правовими актами, особливо це стосується зобов’язань держави перед суспільством. Такі зобов’язання держави визначені в Конституції України. Український народ дає критичну оцінку діяльності держави, яка ґрунтується не на тому, які саме права має держава щодо суб’єктів конституційних правовідносин, а який зміст вкладається в обов’язки держави перед суспільством. Це, по-перше. А по-друге, наскільки держава добропорядно виконує покладені на неї конституцією обов’язки. Оцінка ефективності реалізації державою своїх конституційних обов’язків об’єктивується через голосування на всеукраїнському та місцевому референдумах, загальнодержавних і місцевих виборах, громадських слуханнях.

  Диспропорційність і формальність обов’язків держави, невиконання чи неналежне виконання нею тих чи інших обов’язків призводить до протистояння суспільства і держави, політичної та економічної кризи, що зрештою закінчується знищенням держави або зміною політичного режиму держави. Відтак, важливим питанням є не тільки пропорційність і домірність, гарантованість і забезпечуваність обов’язків держави, а й змістовна якість обов’язків держави як соціального феномена. 

  Обов’язки держави не є щось особливе, що виокремлене з системи соціальних явищ і феноменів суспільного буття, вони існують в реальному житті соціуму, у відносинах держави і людини, різних суспільних інститутів, у межах політичних, економічних, культурних та історичних процесів. Обов’язки держави «народжуються» в соціумі, тому вони не лише продукуються в суспільстві, а й «надихаються» його ідеями і потребами.

  Постає питання: в чому полягає соціальна сутність обов’язків держави. У філософії сутність розуміється як «система глибинних, стійких зв’язків і відносин, які зумовлюють виникнення, існування, функціонування предметів, процесів, і з руйнуванням якої вони перестають існувати, зв’язків, що визначають природу предметів, процесів, сукупність їх властивостей, особливостей» [1, с. 369]. Що стосується поняття «соціальна сутність явищ», то доктрина права визначає його як здатність слугувати засобом задоволення потреб суспільства. Французький політик Леон Буржуа у праці «Солідарність» (1907) підкреслив, що між суспільством і державою має місце обмін послугами за взаємною домовленістю [2, с. 8]. Отже, соціальна сутність обов’язків держави полягає в задоволенні потреб суспільства. 

  Античний філософ Аристотель вбачав необхідність існування держави в забезпеченні благого правопорядку в суспільстві, а причину її виникнення – в необхідності задоволення потреб соціуму, які сформувалися природно та історично [3, с. 126]. Потреби суспільства (зокрема захист території, забезпечення доступу до певних ресурсів, наприклад, водних, лісових, землеробських чи пасовищних угідь і т.д.) об’єктивно сформувалися ще в додержавний період, проте з появою останньої ці соціально значущі обов’язки поступово відійшли до сфери діяльності держави. Відтак, обов’язки держави – це продукт, насамперед соціуму, оскільки вони, як не дивно, об’єктивно існують незалежно від вичерпної (чи невичерпної) їх регламентації у нормативно-правових актах. Вони об’єктивно існують, бо без них не може існувати сама держава, оскільки втрачається не тільки сенс існування останньої, а й гарантії існування держави.

  Держава, як політико-правове явище, становить стійку систему взаємовідносин між людьми (в тому числі між їх об’єднаннями, соціальними спільнотами), що створюється для забезпечення життєдіяльності суспільства, здійснення політичної влади окремими представниками цього ж суспільства з метою збереження цілісності, безперервного існування та функціонування суспільства, задоволення його загальносоціальних потреб . 

  Французький соціолог Еміль Дюркгейм вважав, що соціальні явища створюються людьми засобом практичного втілення їхніх ідей, природжених чи ні [4, с. 23]. Соціальний зміст обов’язків держави, тобто сукупність їх соціально важливих якостей і властивостей, що є значимими для людини, соціальних об’єднань, держави і суспільства в цілому, закладаються людською діяльністю.

  Держава як явище соціальної дійсності пов’язується закономірностями багатоманітного суспільного буття, оскільки є частиною цілого від якого не може відрізнятися по суті. Соціальне призначення держави розкривається через обов’язки держави, їх форму і зміст. Вони є формально-логічними правилами за формою, проте соціальними за своєю суттю. Оскільки держава є феноменом (продуктом) суспільства, то й обов’язки держави також є соціальними. Такі обов’язки, ґрунтуючись на певних державних потребах і соціальних пріоритетах, висновуються із соціуму, з державотворчої практики, зокрема й судової, оскільки за певних умов обов’язки держави знаходять об’єктивізацію в нормативно-правових актах, а тому числі й конституційних. 

  Таким чином, соціальний зміст обов’язків держави вбачається в тому, що вони здійснюються в межах суспільства (будь-яка держава в своїй основі висновується із суспільства, а не навпаки), звернені до суспільства (спрямовані на задоволення його потреб), продукуються суб’єктами суспільства (держава, суспільство, законодавець, громадяни), змінюються із потребами суспільства, проте не завжди узгоджуються з ними. 

 

Список використаних джерел:

1.Філософія [Текст] : навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Ю. В. Осічнюк [та ін.] ; ред. Ю. В. Осічнюк ; Національна академія управління. – К. : Атіка, 2003. – 464 с.

2. Спекторский, Е. В. Теория солидарности [Текст] / Е. В. Спекторский. – М. : Типография Г. Мисснера и Д. Собко, 1906. – 27 с.

3. Утченко С. Л. Политические учения Древнего Рима / С. Л. Утченко. – М.: Наука, 1977. – 257 с.

4. Дюркгейм Э. Метод социологии [Текст] / Э. Дюркгейм. – К., Х. : Иогансон, 1899. – 153 с.

Колб Іван Олександрович

кандидат юридичних наук,

заступник начальника відділу нагляду

за додержанням законів при виконанні

кримінальних покарань та пробації

прокуратури Київської області,

м. Київ, Україна

 

  В статті здійснена класифікація та аналіз мотивів, які обумовили вчинення злочинів персоналом виправних і виховних колоній в Україні при застосуванні фізичної сили до засуджених, позбавлених волі.

  Ключові слова: мотив; протиправна поведінка; персонал колоній; засуджений до позбавлення волі; фізична сила; спеціальні засоби; зброя; запобігання злочинам.

 

  В статье осуществлена классификация и анализ мотивов, которые обусловили совершение преступлений персоналом исправительных и воспитательных колоний в Украине при применении физической силы, специальных средств и оружия к осуждённым, лишённым свободы, а также установлены проблемные вопросы и пути их решения по существу. 

  Ключевые слова: мотив; противоправное поведение; персонал колоний; осуждённый к лишению свободы; физическая сила; специальные средства; оружие; предупреждение преступлений.

 

ABOUT SOME MOTIVES OF ANTI-PERSONAL BEHAVIOR OF COLONIAL PERSONS IN UKRAINE USING POWER TO THE PROCESSED, POWERED POWER

  The article deals with the classification and analysis of the motives that caused the crimes committed by the staff of correctional and educational colonies in Ukraine in the application of physical force to convicts deprived of their liberty.

Key words: motive; unlawful behavior; staff of colonies; sentenced to imprisonment; physical strength; special means; weapon; crime prevention.

 

  Постановка проблеми. Як свідчить слідча та судова практика, не дивлячись на те, що мотив злочину не є обов’язковою ознакою у тих складах злочинів, що передбачені Особливою частиною КК України та пов’язані з протиправною поведінкою персоналу виправних і виховних колоній, яка має місце при застосуванні передбачених законом заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї до засуджених, позбавлених волі (ст. 106 КВК),визначення мотивів у будь-якому кримінальному провадженні має юридичне значення.

  Такий підхід ґрунтується на змісті суспільної небезпеки даної категорії злочинів, сутність якої полягає у тому, що у результаті його вчинення об’єктами посягань та, одночасно, жертвами стають і правосуддя цілому, і встановлений порядок виконання і відбування покарання, і життя, здоров’я, честь і гідність осіб, які тримаються у зазначених кримінально-виконавчих установах закритого типу. А, це все, в кінцевому результаті, не тільки підриває авторитет нашої держави, але й негативно впливає на імідж персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України та порушує закріплені в законі такі принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань, як: законність, гуманізм та повага людської гідності засуджених.

  Як показує практика, кількість злочинів, що вчиняються персоналом виправних і виховних колоній у зв’язку із застосуванням сили до засуджених, щорічно зростає, що, у свою чергу, свідчить про неадекватну реакцію та малоефективне запобігання цим суспільно небезпечним проявам з боку відповідних суб’єктів профілактики злочинів. Зокрема, якщо у 1991-2010 р. р. кількість таких злочинів у загальній їх структурі складала від 1 до 3 щорічно, то у 2010-2014 р. р. їх кількість збільшилась майже у три рази, а з 2014 по 2017 р. р. – більше 10 випадків щорічно [1, с. 37].

  Отже, у наявності складна прикладна проблема, що потребує вирішення у тому числі й на науковому рівні. Виходячи з цього, основним завданням цієї наукової статті є здійснення аналізу мотивів протиправної поведінки персоналу колоній, що пов’язане із застосуванням фізичної сили, спеціальних засобів і зброї, а також розробка на цій основі науково обґрунтованих заходів, спрямованих на удосконалення правового механізму з питань запобігання цим злочинам 

  Стан дослідження. Вивчення наукової літератури, показало, що проблематика детермінації злочинності є предметом постійних теоретичних розробок таких науковців, як: І.Г. Богатирьов, О.Г. Колб, В.В. Лопоха, С.Ю. Лукашевич, О.А. Мартиненко, М.В. Тарасов та інших учених. Поряд з цим, враховуючи низку змін, що внесені у чинне законодавство України з питань кримінально-виконавчої діяльності в останній час (2014-2017 р. р.), виникає об’єктивна необхідність в їх аналізі та оцінці з точки зору завдань, що стосуються ефективності виконання та відбування покарань в Україні. Саме зазначені обставини і обумовили вибір теми цієї статті та її головних змістовних елементів.

  Виклад основних положень. Результати даного дослідження показали, що мотиви злочинної поведінки персоналу органів та установ виконання покарань відповідно до змісту мотивів вчинення злочинів, пов’язаних із застосуванням сили до засуджених, можна поділити на три основні групи, а саме – на:

   1. Суспільні та особистісні мотиви вчинення злочинів. 

  Мова у даному випадку ведеться про те, що як у цілому в системі ДКВС України, так і на індивідуальному (особистісному) рівнях мотивацію та мотиви вчинення злочину персоналом органів та установ виконання покарань формують єдині для всіх детермінанти, що пов’язані з проблемами функціонування сфери виконання покарань (низький рівень матеріального та соціального забезпечення; дефіцит бюджетних коштів; стресові ситуації, що спричинені та обумовлені проведенням реформ; висока криміногенна зарядженість та провокаційна діяльність щодо персоналу виправних та виховних колоній з боку засуджених та їх близьких родичів тощо) [2];

   2. Політичні, корисливі, насильницько-егоїстичні, анархістсько-індивідуалістичні, легковажно-безвідпові-дальні, лякливо-малодушні мотиви вчинення злочинів. 

  У цій ситуації мотивація та мотиви злочинної поведінки персоналу органів та установ виконання покарань формуються та реалізуються у подальшому під впливом тих детермінант, що диктуються сучасними політичними та іншими суспільно-правовими реаліями життя в Україні. Зокрема, саме це стало вирішальним при вчиненні злочинів тими особами з числа персоналу виправних та виховних колоній, які були призначені на посади по квотах чи політичних домовленостях (характерними у зв’язку з цим стали злочини, що були вчинені з метою отримання незаконної вигоди, шляхом зловживання та перевищення службових повноважень; випадки катування та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження із засудженими тощо [2].

   3. Ідейні, матеріальної заінтересованості, які включають й корисливі мотиви, у тому числі з деформованими матеріальними потребами, а також мотиви, що обумовлені міжособистісним спілкуванням персоналу зазначених колоній поміж собою та із засудженими і іншими учасниками кримінально-виконавчих правовідносин. 

  До таких, як встановлено в ході даного дослідження, слід віднести такі мотиви вчинення злочинів персоналом виправних та виховних колоній, як: особиста неприязнь, самоутвердження, егоцентризм, зневажливе ставлення до інших людей, суспільна байдужість, т. ін. Саме така мотивація та мотиви були вирішальними детермінантами вчинення злочинів, пов’язаних з неналежним виконанням персоналом ДКВС України своїх службових (посадових) обов’язків; нанесенням побоїв для засуджених; вбивств та нанесенням тілесних ушкоджень для цих осіб тощо [2].

  У науковій літературі [3] та в офіційних практичних виданнях [4] наводяться й інші детермінанти вчинення злочинів персоналом ДКВС України, що у тій чи іншій мірі сформовані під впливом злочинної мотивації та відповідних протиправних мотивів, які знайшли своє відображення в сучасному механізмі злочинної індивідуальної поведінки зазначених осіб [5; 6; 7]. Зокрема, ряд науковців (В.В. Коваленко, О.М. Джужа, О.Г. Колб та ін.) до таких відносять: 

  1. особливі детермінанти злочинності, що пов’язані з діяльністю державних службовців, працівників правоохоронних органів і суддів, зміст яких спричинений та обумовлений неналежним рівнем взаємодії з органами та установами виконання покарань і, у першу чергу, з питань запобігання та протидії злочинності [3, с. 64-65]; 
  2. специфічні детермінанти вчинення злочинів персоналом органів та установ виконання покарань, що спричинюються та обумовлюються змістом тих чи інших кримінальних покарань та особистісними характеристиками засуджених [3, с. 66-67]; 
  3. детермінанти, що пов’язані з віктимною поведінкою персоналу ДКВС України [3, с. 87].

  Поряд з цим, особливою детермінантою, що спричинює та обумовлює вчинення злочинів з боку персоналу виправних та виховних колоній, як показали результати даного дослідження, є малоефективний та незмістовний контроль громадськості за діяльністю цих осіб [8]. Зокрема, як свідчить практика, закріпивши у ст. 6 КВК України громадський вплив, як один із основних засобів виправлення та ресоціалізації засуджених, а в ст. 25 цього ж Кодексу – громадський контроль за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань, наша держава досі не створила належних правових механізмів з цих питань. 

  Мова, у першу чергу, йде про такі аспекти кримінально-виконавчої діяльності персоналу ДКВС України, як: 

   а) звіт про цю діяльність; 

  б) взаємодію між керівниками правоохоронних органів, органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування; 

   в) спільні проекти з громадськістю; 

   г) залучення громадськості до розгляду скарг на дії чи бездіяльність персоналу органів та установ виконання покарань; ін. 

  Саме у такому контексті сформульовано зміст громадського контролю, зокрема, в Законі України «Про Національну поліцію» (ст. ст. 86-90 р. VIII «Громадський контроль поліції»). Крім цього, правові засади зазначеного контролю визначені в Законі України від 19 червня 2003 р. № 975-IV «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» [9]. Відповідно до вимог ст. 19 даного Закону, громадським організаціям, зареєстрованим у встановленому порядку, надається можливість: 

  1. запитувати та отримувати в установленому порядку від правоохоронних органів інформацію, яка не містить державної таємниці, з питань правоохоронної діяльності;
  2. проводити наукові дослідження з проблем боротьби із злочинністю, проводити публічне обговорення їх результатів, створювати для цього громадські фонди, центри, колективи експертів тощо;
  3. проводити громадську експертизу проектів законів, рішень, програм, представляти свої висновки і пропозиції відповідним державним органам для врахування в ході реформування правоохоронних органів держави;
  4. брати участь у громадських дискусіях та відкритих парламентських слуханнях з питань реформування і діяльності правоохоронних органів держави, проблем правового і соціального захисту їх співробітників та членів їхніх сімей;
  5. через суб’єктів права законодавчої ініціативи виступати із законодавчими ініціативами в галузі правоохоронної діяльності [10].

  При цьому, якщо співставити положення ст. 19 Закону України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» та ст. ст. 86-90 Закону України «Про Національну поліцію», то, як вірно зазначають деякі фахівці, вони є дещо відмінними (останні лише частково відображають зміст перших) [11, с.210], що, без сумніву, варто врахувати при видозміні чинного кримінально-виконавчого законодавства України з цих питань, зокрема ст. 25 КВК.

  Про активізацію взаємодії громадських організацій з ДКВС України говорять як їх представники [12, с.71-73], так і фахівці у сфері виконання покарань [13, с.126-128] та інші спеціалісти [14, с.190]. Як з цього приводу слушно зауважив В.О. Васютинський, довіра чи недовіра громадян до правоохоронних органів виразніше проявляється в змісті процесів осмислення трагедії, що сталася. Захисне осмислення втілюється в намаганні знайти винуватців у вигляді підступних сил, яким це «вигідно», абстрактних «усіх», влада «взагалі», звичайно систематизованих груп, безапеляційному запереченні офіційної версії подій. У такому контексті, органи правопорядку постають як знаряддя чиєїсь волі, учасники змови проти суспільства. Тут майже немає простору для позитивних оцінок їхньої діяльності [15, с.256].

  У контексті досліджуваної у цій роботі проблематики, важливим є також висновок, до якого дійшла В. А. Кирилюк, а саме: громадські організації виступають потужним ресурсом, який може забезпечити комплекс індивідуально визначених соціальних послуг, спрямованих на відновлення або налагодження нормальної життєдіяльності осіб, що потребують соціальної адаптації чи соціальної реабілітації [16, с.405].

  І, врешті, жодне із зазначених вище пріоритетних та інших завдань боротьби із злочинністю в Україні у сфері виконання покарань не можна реалізувати, в оптимальному режимі та з найвищим рівнем ефективності, без вирішення проблем взаємодії виправних та виховних колоній з іншими правоохоронними органами та органами державної влади і місцевого самоврядування. Зокрема, з досвіду роботи центрів соціальної адаптації, які, в тому числі, здійснюють пробаційну діяльність, видно, що ефективна робота неможлива без залучення фахівців із соціальної сфери [17, с.411]. На думку І.В. Кожух (і це не викликає заперечень), для успішної реабілітації цих завдань важливим є забезпечення відповідними кваліфікованими кадрами служби пробації, які б мали відповідні знання не тільки у галузі правознавства та юриспруденції, а й психології, соціальної роботи та педагогіки [17, с. 411].

  Цікавим, у зв’язку з цим, є й висновок, до якого прийшов К.М. Воєдило, а саме: підвищення мобільності діяльності правоохоронних органів і розвиток ефективності та прозорої служби в правоохоронних органах, в умовах реформування саме цих органів, визначення їх компетенції, структури, механізмів взаємодії, лежить не стільки в площині методологічного забезпечення діяльності правоохоронного блоку, скільки у площині налагодження дієвої ефективної системи управління правоохоронною діяльністю, в цілому [18, с. 734-735]. У таких умовах, на переконання С.В. Федюн (і з цим в повній мірі можна погодитись), потрібен нормативний документ, який би регулював питання, зокрема, взаємодії оперативних підрозділів правоохоронних органів (у виді єдиного міжвідомчого документа, який би об’єднав правоохоронні органи у досягненні мети, та мав єдиний механізм її реалізації) та визначав би основні напрями і форми взаємодії у вирішенні питань боротьби із злочинністю, а також врегулював би питання проведення спільних заходів, утому числі й по питаннях запобігання злочинам з боку персоналу виправних і виховних колоній при застосуванні цими особами сили та інших засобів безпеки до засуджених [19, с. 979].

  Не менш важливою проблемою при вирішенні питань взаємодії правоохоронних органів, включаючи органи та установи виконання покарань, як правильно вважає В.А. Чубко, є й координація їх дій [20, с. 1003], враховуючи, що у процесі координації суб’єктів управління вирішуються такі основні завдання: узгодження функціонування частин і елементів системи в напрямі досягнення цілей; інтеграція зусиль різноманітних органів і підрозділів, для вирішення конкретних завдань; урегулювання діяльності співвиконавців; узгодження дій структурних підрозділів і додаткових сил при проведенні комплексних заходів; коригування нормативно-правових актів, що регламентують поділ функціональних обов’язків і характер взаємодії тощо [19, с. 1003-1004].

  Виходячи з цього, О.Н. Ярмиш обґрунтував необхідність створення єдиної Концепції реформування правоохоронної системи, з об’єктивною оцінкою вже проведених заходів, яку доцільно затвердити рішенням Ради національної безпеки і оборони України, зважаючи на те, що злочинність і корупція, в сучасних умовах, за своїми кількісними та якісними характеристиками, набули масштабів загрози національній безпеці [21, с. 16].

  Висновок. Такими, загалом, мають бути пріоритетні (лат. prior – перший – переважне право на що-небудь; переважаюче значення чого-небудь [22, с. 466]) завдання сучасної політики боротьби із злочинністю в Україні у сфері виконання покарань та, зокрема, запобіжної діяльності по недопущенню злочинів з боку персоналу зазначених колоній при застосуванні фізичної сили, спеціальних засобів і зброї до засуджених. Без сумніву, їх перелік є умовним та не бездоганним з огляду наукового обґрунтування, але очевидним є наступний факт: жодна, навіть найбільш логічна ідея, не може досягти запланованої мети, якщо при її виконанні не враховуються обставини, у яких вона формувалась та потенційні можливості суб’єктів її реалізації на законодавчому та правозастосовному рівнях.

 

Список використаних джерел (посилань):

1. Ліховіцький Я. О. Злочини, що вчиняються персоналом державної кримінально-виконавчої служби України : кримінологічна характеристика та запобігання / Я. О. Ліховіцький. – Луцьк : ПП Іванюк В.П., 2017. – 559 с. 

2. Вирок Ківерцівського районного суду Волинської області : Справа № 0305/559/2012. Провадження № 1/0305/69/2012 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень : сайт. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/22598942 (дата звернення: 05.12.17). – Назва з екрана. 

3. Кримінологічні та оперативно-розшукові засади запобігання злочинам і правопорушенням, що вчиняються персоналом виправних колоній : монографія / за заг. ред. В. В. Коваленка. – Київ : АТІКА, 2011. – 367 с. 

4. Про діяльність підрозділів охорони, нагляду та пожежної безпеки установ виконання покарань у 2016 році : інформ. бюл. – Київ : Міністерство юстиції України, 2017. – 43 с. 

5. Савченко А. В. Мотив і мотивація злочину : монографія / А. В. Савченко. – Київ : Атіка, 2002. – 144 с. 

6. Салатин А. В. Характеристика должностных преступлений сотрудников уголовно-исполнительной системы и классификация личностей преступников [Электронный ресурс] / А. В. Салатин. – Режим доступа : http://www.fsin.su/territory/Vipe/journal_bulletin_of_the_institute/archive/magazine/16/03.pdf. – Название с экрана. 

7. Кримінально-виконавчий кодекс : наук.-практ. комент. / за заг. ред. А. Х. Степанюка. – Київ : Атіка, 2008. – 626 с. 

8. Васютин В. В. Тюремний мазохізм [Електронний ресурс] / В. В. Васютин // Тиждень.ua. : інтернет-видання. – Київ, 2007–2017. – Режим доступу : http://cripo.com.ua/print.php?sect_id=6&aid=50757 (дата звернення: 05.12.17). – Назва з екрана. 

9. Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави : Закон України від 19 червня 2003 року № 975-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 46. – Ст. 366. 

10. Антонян Ю. М. Психология преступника и расследование преступлений / Ю. М. Антонян, М. И. Еникеев, В. Е. Эминов. – Москва : Юристъ, 1996. – 336 с. 

11. Закон України «Про Національну поліцію» : науково-практичний коментар / за заг. ред. С. В. Пєткова. – Київ : Центр учб. літ., 2015. – 240 с. 

12. Максимова Н. Ю. Проблеми втілення в Україні інституту пробації / Н. Ю. Максимова // Актуальні проблеми прав людини, яка перебуває в конфлікті із законом, крізь призму правових реформ : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 2 грудня 2016 року). – Київ, 2016. – С. 38-40. 

13. Глибін С. М. Кримінально-виконавча політика у сфері виконання покарань / С. М. Глибін // Кримінально-виконавча політика України та Європейського Союзу: розвиток та інтеграція : зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 27 листоп. 2015 р.). – Київ, 2015. – С. 126-128. 

14. Нікітенко О. І. Оновлення суспільного призначення кримінально-виконавчого права на засадах Конституції України / О. І. Нікітенко // Кримінально-виконавча політика України та Європейського Союзу: розвиток та інтеграція : зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 27 листоп. 2015 р.). – Київ, 2015. – С. 189-190. 

15. Васютинський В. О. Довіра громадян до правоохоронних органів у контексті значущої соціально-політичної події / В. О. Васютинський // Кримінально-виконавча політика України та Європейського Союзу : розвиток та інтеграція : зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 27 листоп. 2015 р.). – Київ, 2015. – С. 254-256. 

16. Кирилюк А. В. Громадський ресурс системи пробації в Україні / А. В. Кирилюк // Кримінально-виконавча політика України та Європейського Союзу: розвиток та інтеграція : зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 27 листоп. 2015 р.). – Київ, 2015. – С. 404-407. 

17. Кожух І. В. Роль соціальних служб у впровадженні пробації в Україні / І. В. Кожух // Кримінально-виконавча політика України та Європейського Союзу : розвиток та інтеграція : зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 27 листоп. 2015 р.). – Київ, 2015. – С. 409-412. 

18. Воєдило К. М. Організація взаємодії підрозділів Служби безпеки та Державної прикордонної служби України під час здійснення оперативно-розшукових заходів / К. М. Воєдило // Актуальні проблеми кримінального права, процесу, криміналістики та оперативно-розшукової діяльності : тези Всеукр. наук.-практ. конф. (Хмельницький, 3 берез. 2017 р.). – Хмельницький, 2017. – С. 734-737. 

19. Федюн С. В. Окремі питання взаємодії оперативних підрозділів правоохоронних органів України / С. В. Федюн // Актуальні проблеми кримінального права, процесу, криміналістики та оперативно-розшукової діяльності : тези Всеукр. наук.-практ. конф. (Хмельницький, 3 березня 2017 року). – Хмельницький, 2017. – С. 978-981. 

20. Борисов В. І. Ефективність кримінально-правової політики / В. І. Борисов, П. Л. Фріс // Теоретичні засади вдосконалення правового статусу засуджених / О. В. Лисодєд // Правова доктрина України : у 5 т. – Харків, 2013. – Т. 5 : Кримінально-правові науки в Україні : стан, проблеми та шляхи розвитку / В. Я. Тацій [та ін.] ; за заг. ред. В. Я. Тацій, В. І. Борисов. – С. 81-95. 

21. Ярмиш О. Н. Реформа правоохоронної системи в сьогоденній Україні : здобутки, втрати, перспективи / О. Н. Ярмиш // Актуальні проблеми кримінального права, процесу, криміналістики та оперативно-розшукової діяльності : тези Всеукр. наук.-практ. конф. (Хмельницький, 3 березня 2017 року). – Хмельницький, 2017. – С. 10-16. 

22. Булыко А. Н. Большой словарь иностранных слов 35 тысяч слов / А. Н. Булыко. – Изд. 3-е, испр., перераб. – Москва : Мартин, 2010. – 704 с.

УДК 658.034.73

Войтків Т. І.,

Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу

 

Андрусик Б. В.

Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу

 

  Глобалізаційні процеси та вихід України на європейські ринки впливають на її економіку через посилення міжнародної конкуренції і вимагають невідкладних змін у реальному секторі економіки, зокрема в управлінні та організації виробництва, що дозволить збільшити його ефективність, а, відповідно, і темпи росту ВВП. 

  Як відомо, ефективною і життєздатною структурою в сучасній економіці є мережеві форми організації соціально-економічних систем, у тому числі територіальних [1]. Ці форми організації є породженням інформаційної епохи. Вони характеризуються одночасною трансформацією економіки, праці, зайнятості, корпоративної культури, політики і державних інститутів. Під мережею в економіці можна розуміти комплекс об’єктів, які взаємодіють на основі формальних зв’язків, зафіксованих контрактами, спільної або перехресної власністю, а також неформальних зв’язків, у тому числі заснованих на довірі, які дозволяють підприємствам підвищувати ефективність трансакцій і є однією з основних умов їх успішної співпраці. Широке розповсюдження мережевих форм організації економіки призвело до трансформації основних положень теорії стратегічного управління, промислового маркетингу і розвитку мережевого підходу. Мережеві конструкції стали гарантом стійкості і інноваційності розвитку, тобто певною альтернативою великим корпоративним системам [2].

  Інноваційність розвитку економіки полягає в застосуванні кластерної концепції, основаної на поглибленні спеціалізації та кооперації виробництва. Однак, як вважає Ю. Ковальова, структура економічних кластерів в Україні залишається остаточно невизначеною. Цьому існує кілька причин. По-перше, це пов’язано зі складнощами трансформації планової економіки у ринкову. Наслідком чого виникла втрата інноваційної складової українських підприємств. Припинили існування, в ринкових умовах, науково-дослідні установи, що виявились неспроможними до існування у глобальному економічному просторі. Це, в свою чергу визначило пріоритети інвесторів та перелаштувало їх увагу з високотехнологічної та наукомісткої промисловості на переробну [3]. По-друге, спроби застосувати державну регуляторну політику щодо формування інфраструктур на законодавчому рівні (створення технопарків, вільних економічних зон та ін.), мали короткотривалий ефект й не призвели до системних зрушень у регіонах. Таким чином, можна констатувати відсутність аналізу регіонального потенціалу та визначення пріоритетних територій, де саме доцільне створення економічного кластеру [4]. 

  Відповідно, створення кластерів та орієнтування економіки України на кластерну модель має забезпечуватись державою шляхом створення відповідної нормативно-правової підтримки та стратегічного плану розвитку територій. Оптимальний варіант розв‘язання цієї проблеми полягає у системній реалізації державної промислової політики, використанні ресурсів держави, регіонів і приватного бізнесу з метою інноваційно-інвестиційного розвитку промисловості [5]. Активний розвиток приватно-державного партнерства є основою запровадження інноваційних змін в промислову структуру економіки.

  Також варто наголосити і на  формуванні кластерних структур, орієнтованих на транскордонне співробітництво, що сприятиме зміцнення соціального та економічного розвитку шляхом сприяння співпраці між підприємствами різних форм власності та різної величини для вирішення інвестиційних проблем у регіоні, створення сприятливого інвестиційного клімату в межах прикордонних регіонів, покращення їх іміджу через транскордонне співробітництво. В Україні кластерна форма організації транскордонного співробітництва ще не набула достатнього застосування і поширення. Насамперед, відсутні досконалі інвестиційно-інноваційні механізми формування і функціонування кластерів, малоефективними є фінансові механізми державного регулювання їх діяльності.

  Теорії регіонального розвитку доводять актуальність транскордонного співробітництва у забезпеченні економічного зростання прикордонних регіонів, тому створення Західноукраїнського газового кластеру є актуальним та інноваційним завданням, яке можливо реалізувати в межах Львівської та Івано-Франківської областей.

  У якості економічного інструментарію для побудови методу формування системи слід розглядати метод аналізу ієрархії, що дозволяє виділити найбільш значущі групи показників соціально-економічного розвитку, а також показники всередині груп.  Метою використання методу комплексних оцінок соціально- економічного розвитку в регіоні є одержання інтегральних показників по всій сукупності вихідних показників. Для побудови такого методу пропонується застосувати показник рівня розвитку, що являє собою таку величину, рівнодіючу всіх показників, які характеризують соціально-економічну ситуацію в регіоні [6]. Перевагою даного методу є те, що зміни значень інтегрального показника лежать у діапазоні від 0 до 1, і, отже, отримані оцінки легко піддаються економічній інтерпретації та можуть бути основою для формування рейтингу сталості функціонування регіональних систем. Змістом методу прогнозування комплексних оцінок соціально- економічного розвитку та формування рейтингу є оцінка прогнозної соціально-економічної ситуації, а також формування рейтингу розвитку регіонів. Для вирішення завдань прогнозування пропонується використовувати методи експоненційного згладжування та авторегресійні моделі [7].

  Функціонування та розвиток будь-якої території забезпечується ресурсами, апріорна класифікація яких включає: природні (у т. ч. рекреаційні), людські (у т.ч. інтелектуальні), матеріально-технічні (у т.ч. інноваційні), фінансові (у т. ч. інвестиційні), інформаційні (у т. ч. віртуальні), нематеріальні (у т. ч. компетентнісні). При цьому, як визначається у сучасній науковій літературі, може бути декілька варіантів режиму дій суб‘єктів територіального управління: перерозподіл ресурсів, мобілізація ресурсів, еквівалентний обмін ресурсами [8]. 

  Виходячи з цього, вважаємо за доцільне застосування двомірного підходу до управління ресурсним забезпеченням розвитку територій, який би надав можливість, з одного боку, споживати оригінальні ресурси для досягнення цілей розвитку, а з іншого – використовувати певні комбінації ресурсів в залежності від існуючих умов. Іншими словами, пропонований підхід включає два сегменти: перший – використання потенціалу території та його розширення або диверсифікацію; другий – розробка й створення нових ресурсів, прийняття рішень щодо напряму та інтенсивності розвитку конкретного виду ресурсів на основі передбачення потреб у майбутньому. Це можливо лише за умов посилення конкурентних переваг території та активної інноваційної діяльності [9]. Інноваційна складова промислової кластеризації є найважливішою з точки зору забезпечення конкурентоспроможності підприємств, що входять в кластер, а також самого кластера та регіону в цілому.

 

Список використаних джерел:

1. Мамонова В.В. Мережева організація території в глобалізованій економіці: роль органів управління / В.В. Мамонова // Університетські наукові записки. - 2012. - № 2 (42). - С. 89-94.

2. Попова Ю.Ф. Сетевые формы организации бизнеса на промышленных рынках // Российское предпринимательство. – 2008. – № 10 Вып. 1 (120). – С. 140-144.

3. Ковальова Ю. Кластер як новий інструмент модернізації економіки // Схід. – 2007. – № 5 (83). – С. 28-34.

4. Безуглий О. В.Державна політика розвитку інфраструктур в умовах існування регіональних економічних кластерів / Кластери як інструмент регіонального розвитку : матеріали науково-практичного семінару (м. Феодосія, 16–20 липня 2012 р.) / За ред. проф. В.В.Мамонової. – Х. : ХарРІ НАДУ, 2012. – 115 с.

5. Про схвалення Концепції проекту Загальнодержавної цільової економічної програми розвитку промисловості на період до 2017 року : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 9 липня 2008 р. № 947-р // Офіційний вісник України. – 2008. – № 53. – С. 59.

6. Національні заощадження та економічне зростання / за ред. Б. Є. Кваснюка. – К. : МП Леся, 2000. – 301 с.

7. Коюда П. М. Макроекономіка : навч. посібник / П. М. Коюда. – Харків : ХНУРЕ, 2001. – С. 222.

8. Безверхнюк Т.М. Ресурсний режим як інституційний механізм ресурсного забезпечення регіонального управління [Електронний ресурс] / Т.М. Безверхнюк // Державне будівництво : електрон. наук. фах. вид. ХарРІ НАДУ. – 2010. – № 1. – Режим доступу: http: // www.kbuapa.kharkov.ua

9. Ольшанський О. В. Перспективи ресурсного забезпечення розвитку територій /Кластери як інструмент регіонального розвитку : матеріали науково-практичного семінару (м. Феодосія, 16–20 липня 2012 р.) / За ред. проф. В.В.Мамонової. – Х. : ХарРІ НАДУ, 2012. – 115 с.

Манєва Ірина Едуардівна

Рівненський інститут Університету «Україна»

м.Рівне

 

  Анотація: Актуальність даної теми, насамперед, полягає в тому, що якості особистості, що сформувалося в особистому досвіді людини на основі генетичної обумовленості його типу нервової системи значною мірою визначають стиль його життя і діяльності. Знання типу темпераменту допомагає знайти підхід до конкретної людини і краще побудувати відносини з ним і в колективі.

  Ключові слова: темперамент, тип темпераменту, соціометрія.

 

  Зміст наукової роботи. 

  Психічні особливості людської особистості характеризуються різними властивостями, що проявляються при суспільної діяльності людини. Одним з таких психічних властивостей особистості є темперамент людини.

  Темперамент - якість особистості, що сформувалося в особистому досвіді людини на основі генетичної обумовленості, його типу нервової системи і значною мірою визначальний стиль його діяльності. Темперамент відноситься до біологічно обумовлених підструктур особистості. Розрізняють чотири основних типи темпераменту: сангвінік, холерик, флегматик і меланхолік. Коли говорять про темперамент, то мають на увазі багато психічних розходжень між людьми - розходження по глибині, інтенсивності, стійкості емоцій, емоційної вразливості, темпу, енергійності дій і інші динамічні, індивідуально-стійкі особливості психічного життя, поводження і діяльності. Проте темперамент і сьогодні залишається багато в чому спірною і невирішеною проблемою. Однак при всmjve різноманітті підходів до проблеми, вчені і практики визнають, що темперамент - біологічний фундамент, на якому формується особистість як соціальна істота.

  До властивостей темпераменту відносяться індивідуальні особливості, що:

  1. регулюють динаміку психічної діяльності в цілому;
  2. характеризують особливості динаміки окремих психічних процесів;
  3. мають стійкий і постійний характер і зберігаються в розвитку протягом тривалого відрізка часу;
  4. знаходяться в строго закономірному співвідношенні, що характеризує тип темпераменту;
  5. однозначно обумовлені загальним типом нервової системи.

  Користуючись визначеними ознаками, можна з достатньою визначеністю відрізнити властивості темпераменту від всіх інших психічних властивостей особистості.

  Аналіз внутрішньої структури темпераменту представляє значних труднощів, обумовлені відсутністю в темпераменті (у його звичайних психологічних характеристиках) єдиного змісту і єдиної системи зовнішніх проявів. Спроби такого аналізу приводять до виділення трьох головних, ведучих, компонентів темпераменту, що відносяться до сфер загальної активності індивіда, його моторики і його емоційності. Кожний з цих компонентів, у свою чергу, має досить складну багатомірну будівлю і різні форми психологічного прояву.

  Під темпераментом варто розуміти індивідуально своєрідні властивості психіки, що визначають динаміку психічної діяльності людини, що однаково виявляючись у різноманітній діяльності незалежно від її змісту, цілей, мотивів, залишаються постійними в зрілому віці і у взаємозв'язку характеризують тип темпераменту, визначають соціометричний статус людини.

  Соціометрія - це і психологічна теорія спілкування і внутрішньогрупових відносин, і одночасно метод, застосовуваний для оцінки міжособистісних відносин. Американський психолог Джекоб Морено, що розробив всесвітньо відому теорію соціометрії, вважав, що психологічна комфортність і психічне здоров'я людини залежать від його положення в неформальній структурі відносин в малій групі. Якщо людину оточують люди, які відчувають до нього симпатії, то йому буде легше долати життєві труднощі. Більше того, нестача симпатій вже породжує життєві труднощі. Він вважав також за необхідне визначити положення індивіда в структурі неформальних стосунків, щоб зрозуміти його проблеми. 

  Соціометрична структура групи являє собою сукупність супідрядних позицій членів групи в системі міжособистісних відносин. У цілому, соціометрична структура визначається аналізом найважливіших соціометричних характеристик групи: соціометричного статусу її членів, взаємності емоційних переваг, наявності стійких груп міжособистісного переваги, характеру відкидання в групі. Система міжособистісних відносин включає в себе сукупність симпатій і антипатій, переваг і відкидання всіх членів групи. 

  Кожен індивід у групі має свій соціометричний статус, який може бути визначений при аналізі суми переваг і відкидання, отриманих від інших членів. Соціометричний статус може бути більш високим або низьким в залежності від того, які почуття відчувають інші члени групи по відношенню до даного суб'єкту - позитивні чи негативні. Сукупність усіх статусів, у свою чергу, задає статусну ієрархію в групі.

  Темою даної роботи є взаємини темпераменту і соціометричного статусу, тому була обрана методика, спрямована на вивчення цих понять. За результатами методики Айзенка було виявлено тип темпераменту кожного учня з класу. Для дослідження соціометричного статусу використовувалася стандартна соціометрична методика, що складається з питань на позитивний і негативний вибір, в яких є лише один варіант відповіді. 

  Після обробки тестів з’ясувалося, що більшість обстежуваних даної вибірки мають середній рівень екстра-інтроверсії і середній рівень соціометричного статусу. За результатами досліджень соціомертії виявилося переважання низькостатусних юнаків.

  Судячи з даної методики, у класі не зовсім сприятливі міжособистісні відносини, тому що присутня велика кількість низькостатусних і знедолених дітей.

  На основі проведених досліджень, можна виявити відсутність залежності соціометричного статусу від типу темпераменту. За результатами дослідження ми не можемо говорити про вплив темпераменту на соціометричний статус, але можна зробити припущення, що такий зв’язок існує.

 

Література:

1. Основи психології: Практикум. Столяренко Л. Д.. - Ростов н / Д: Фенікс, 2000. - с.576; 

2. Психологія.Немов Р.С.3т .- М.: Просвещение, Владос, 1995;

3. Диференційна психофізіологія. Ільїн Е. П.. - СПб.: Питер, 2001. - с.464;

4. Психологія індивідуальних відмінностей: від темпераменту - до характеру і типології особистості.Батаршев А.В. - М.: Гуманит. Вид. Центр ВЛАДОС, 2000 .-с.256;

5. Психологія індивідуальних відмінностей. Єгорова М. С.. - М.: Планета дітей, 1997. - с.328 ;

6. Методи збору інформації в соціологічних дослідженнях. Кн. 1 / Відп. ред. В. Г. Андреєнков, О. М. Маслова. - М.: Наука, 1990. - с.232.

 Городова Оксана Сергеевна

Студентка 5 курса, специальность «Телекоммуникации»

Харьковский национальный университет радиоэлектроники

Украина, г.Харьков

 

  Аннотация: в статье рассмотрены основные типовые решения сети «умного дома». Проведено сравнение существующих типовых решений компаний: Samsung, LG, Nokia, Xiaomi, Crestron, Archos. В качестве базового было определено задействовать решение от Xiaomi. Устройства системы легко интегрируются с другими системами «умного дома», поэтому разработана сеть с использованием оборудования Xiaomi. Для построения системы выбран ZigBee так как именно на данном стандарте работает оборудование Xiaomi, также он отличается своей защищенностью и отказоустойчивостью.

  Ключевые слова: умный дом, система, мультирум, датчик, центральный модуль.

 

  В настоящее время компьютерные технологии повсеместно завоевывают все сферы жизнедеятельности современного человека. Сегодня уже немыслимо полноценное существование без уже привычных вещей, таких как мобильные телефоны, портативные компьютеры.

  Актуальность темы обусловлена высоким потенциалом развития систем «умного дома». На сегодняшний день рынок оборудования стремительно растет. Данная система обеспечивает не только комфорт и безопасность, а также экономию энергоресурсов. Использование концепции «интеллектуального здания» позволяет достигнуть 20-30% экономии на потреблении коммунальных услуг. В целом, функции «умного дома» делают более устойчивыми и долговечными все системы жизнеобеспечения благодаря оптимизации связей между ними.

  Также система «умный дом» обеспечивает функцию защиты от чрезвычайных ситуаций, что позволяет избежать пожаров, затоплений, вытечку газа и т.д., что актуально как для частного дома, так и для квартиры.

  Охранная система может помочь значительно уменьшить случаи несанкционированного доступа на частную территорию, что обеспечивает минимизацию количества краж и, следовательно, насилий и убийств.

  «Умный дом» – это совокупность устройств, каждое из которых имеет различные функции. Центральный модуль обеспечивает управление вспомогательным оборудованием, таким как датчики и устройства освещения, энергопотребления и кондиционирования.

  Основные преимущества «умного дома»: объединение отдельных функций в единую систему; комфорт; надежность оборудования и системы в целом; гибкость технологий и возможности внедрения новых функций; простота в управлении и наблюдении.

  «Умный дом» включает следующие управляемые системы и процессы:

 

  Для обеспечения этих процессов требуются следующие группы устройств, которые разделяются на управляющие устройства, управляемые устройства, датчики, шлюзы связи. 

  Для организации связи оборудования существует множество стандартов. 

  В табл. 1 приведен сравнительный анализ характеристик одних из основных ведущих технологий обмена информацией для сетей «умного дома».

Таблица 1

Сравнительные характеристики технологий

 

  В ходе анализа этих стандартов было принято решение выбрать ZigBee.

  Для разрабртки сети «умного дома» было принято решение взять за основу систему от Xiaomi, так как оно наиболее простое в реализации и удобное в использовании. Связь устройств осуществляется по протоколу ZigBee, который известен энергоэффективностью, безопасностью и отказоустойчивостью.

  Для построения сети «умного дома» был взят дом площадью участка – 788,72 м² и площадью дома – 145,98 м². На рис.1 и 2 представлены планы этажей дома.

 

 

Рисунок 1 – Первый этаж (S=112,59 кв.м.)

 

 

Рисунок 2 – Второй этаж (S=91,03 кв.м.)

  Где:

 

   Система данного решения обеспечивает:

  • управление освещением – 6 управляемых групп освещения;
  • управление доступом – замки входной двери – 2 дверей;
  • контроль состояния окон и дверей – всего 11 окон и 11 дверей, 1 гаражные ворота;
  • контроль прилегающих к дому территорий с использованием IP–камер – 4 камеры;
  • контроль СО2 в котельной и кухне, автоматическое включение аварийной сигнализации;
  • контроль движения, температуры, влажности и освещенности во всех помещениях дома, управление кондиционером;
  • управление домом с использованием ПК и смартфона;

    В качестве системы видеонаблюдения взято оборудование компании VTS. Данное оборудование предназначено для выбора комплектации при проектировании беспроводных видеосистем.

    Порядок ориентировочного расчета: вычисляется усиление тракта и по графику (рис. 3) определяется дальность действия в условиях прямой видимости антенн.

 

 

Рисунок 3 – Приближенный график определения максимальной дальности действия по усилению тракта (Y) системы при прямой видимости

 

  Рассматривается дальность распространения сигнала для передатчика TV-PRD-1-1000 c одинаковыми направленными антеннами для передачи и приема сигнала. Усиление тракта определяется по формуле:

    (1)

   где     – выходная мощность передатчика;

  – чувствительность приемника;

  – коэффициенты усиления антенн.

  Подставив значения в выражение (1), усиление тракта будет составлять:

  (2) 

  По приведенному выше графику можно определить, что в этом случае ориентировочная максимальная дальность распространения сигнала составит 0.9…1 км, и так как размеры проектируемого участка составляют 0.7 км, это полностью отвечает заданным параметрам.

 

Литература

 1. Розумний дім [Электронный ресурс] Режим доступа: www/ URL: http://sutem.com.ua/7smartbus.php – 18.03.2017 г. – Загл. с экрана.

2. Системы мультирум. Что, как и зачем [Электронный ресурс] Режим доступа: www/ URL: https://www.ferra.ru/ru/digihome/review/SmartHome-Multiroom/ http://4lan.com.ua/1U/price_catalog.html– 18.03.2017 г. – Загл. с экрана

3. Беспроводные сети ZigBee и Thread [Электронный ресурс] Режим доступа: www/ URL: http://www.wless.ru/technology/?tech=1#thread http://4lan.com.ua/1U/price_catalog.html– 20.03.2017 г. – Загл. с экрана

4. Система контроля бытовой техники –  LG Smart Home [Электронный ресурс] Режим доступа: www/ URL: http://vido.com.ua/article/9552/sistiema-kontrolia-bytovoi-tiekhniki-lg-smart-home/ http://4lan.com.ua/1U/price_catalog.html– 26.04.2017 г. – Загл. с экрана

5. Умный дом [Электронный ресурс] Режим доступа: www/ URL: http://smarton.com.ua/smart_home/kak_viglyadit_umniy_dom/ http://4lan.com.ua/1U/price_catalog.html– 03.05.2017 г. – Загл. с экрана

Кучеренко Тарас Володимирович

КЗ «СЗШ № 54» ДМР 

Місто Дніпро

 

ІНФОРМАЦІЯ ПРО АВТОРА: 

Кучеренко Тарас Володимирович

Учитель вищої категорії

Комунальний  заклад  «Середня  загальноосвітня  школа  № 54»  Дніпровської  міської  ради

Україна

Дніпро

  Анотація: 

  Стаття присвячена помилкам патріотичної освіти, які виявила криза 2014 року на сході України. Автор намагається не тільки проаналізувати попередні типи патріотичної освіти в Україні, а й зрозуміти шляхи якісного заповнення патріотичного вакууму під час викладання історії: в родинному, гносеологічному, історичному, правовому, політичному аспектах. Особлива увага приділяється чіткому розумінню батьківщини та предмету її історії, формуванню  навичок критичного мислення та громадянській освіті.

  Стаття  викладена  російською  мовою. 

  Ключові слова: 2014-й, батьківщина, історія батьківщини, критичний аналіз, громадянська освіта

Содержание

1. Весна 2014-го – как маркер невысокой продуктивности национального образования

2. Просчеты:

    a. неопределенная концепция патриотического образования

  b. неясность в понимании родины: нечеткость трактовки, непрактичность в применении, устаревшая методология подачи

3. Воспитание патриотизма в имперское, советское и постсоветское время

4. Уроки 2014-го:

   a. семейный аспект: семантика понятия родины и содержание любви к ней

   b. исторический аспект: история рода и народа, земли на которой жили и страны, которую создали

   c. гносеологический аспект: аналитика и критический анализ

   d. правовой аспект: естественно-правовая модель отношений человека и государства

   e. политический аспект: идеология мультиэтнической политической нации и комфортной страны

5. Обобщение

Стаття

  События в Донбассе весной 2014 года, заставляют задуматься о продуктивности школьного преподавания украинской истории за все годи независимости (на фотографії – середня  загальноосвітня школа  імені  піонера-героя  Віті  П’ятьоркіна № 7 міста  Луганськ в серпні 2014 року).

  

  Не вызывает сомнений следующее положение: если в стране не действуют «социальные лифты», политическая система кланова, политикум олигархичен, коррупция системна, экономика зарегулирована и монополизирована,  свободное предпринимательство отсутствует, средний класс «лежит»,  национальная идея не определена, политическая нация не сформирована, чиновничий корпус в лучшем случае аполитичен, силовые структуры деморализованы  а шовинистическая пропаганда соседней страны носит системный характер – в многонациональном и депрессивном (экономически и духовно) восточном регионе страны  образование  не являлось главной и объективной причиной гражданской катастрофы 2014 года. Однако, несомненно и то, что образование – показательный фактор гражданской жизни.

  Что было «не так» в преподавании истории Украины на востоке страны за все годы ее независимости?  Мы хотим предложить вам несколько вариантов ответов для размышления.

  Во-первых, образование не определилось с концепцией. Всестороннее развитие, гуманитарная доминанта, концепция жизнетворчества, компетентностный подход... Последний, при кажущейся узости и утилитарности – более практичен. Как в плане необходимости навыков критического анализа и гражданского мышления,  так и в плане  понимания родины. Возможно, школьная реформа 2017 года – есть решение вышеназванных затруднений. 

  Во-вторых, само понятие родины, в связи с вооруженным конфликтом на территории страны – потребовало ясности трактовки, практичности ее применения и методологию подачи этого понятия детям. Предыдущие начетничество и «шароварщина» псевдопатриотического школьного воспитания на востоке – после случившегося серьезно не воспринимаются и даже вспоминаются с трудом. Но хорошо вспоминается граффити во время «русской весны» в Луганске: «Путин научит тебя любить родину». Так что мы, собственно говоря, собираемся любить, и кто нас собирается учить этим заниматься? Вспомним, как это делалось раньше и каких ошибок уже можно избежать.

  В имперское, советское и по инерции в постсоветское время «учили любить родину» – власть предержащие, СМИ, школа. Такая любовь – государственный заказ на отождествление государства и родины. «Любить» было не сложно, и даже волнительно, так как понятие, например, советской родины (читай «государства») наполнялось самым благородным, справедливым и героическим смыслом. Забывшие вставить «советскую» между «Любіть» и «Україну» наказывались (Владимир Сосюра) [1]. Отсюда и первый позыв к свободе: «Любити те, що сам люблю, а не підказане тобою…» (Иван Светличный) [2].        

  За двадцать три года независимости все бывшие советские республики столкнулись с естественной проблемой поиска нового смысла своей обновленной(?) родины. Этот своеобразный поиск родины часто получал обратный вектор – от «интернационализма» к «национализму». Понятие подавалось с помощью ретроспекции в романтическое национальное прошлое. Однако путь, предложенный два века назад «мудрим німцем» и отцом европейского романтизма [3], морально устарел. И даже если принять то, что Украина  вышла из гердеровского романтизма (ХІХ века), то в веке ХХІ-м такое «возвращение к истокам» – популизм для космополитических маневров или шовинистических манипуляций. Архаичность и жестокость такого патриотизма оценена еще в ХХ веке (Иван Дзюба) [4].

  Способ формирования национального «патриотизма» может быть однотипен предыдущим эпохам: почти те же советские мифологемы о вероломных врагах или обновленная версия о нелюдском общественном строе навязанном извне – через страх и ненависть к которому предполагается мобилизация чувства ценности всего своего. Дешево, быстро и слепо, на основе природного, «звериного оскала (псевдо)патриотизма» (Євгения Тимонова. Лекция «Рожденные альтруистами». – М.: Лекторий «Прямая Речь», 2015).  Слепо, потому что этот привычный способ общественной мобилизации не люстрирован, вызывает ксенофобию, а с 2004 по 2014 год к тому же заработал в обратном направлении на востоке страны. 

  Подача «фашистской угрозы с запада» позволяла левым и региональной партии  олигархов (ПР) держать мобилизованным электорат избирателей для постоянного прохода в парламент. Страх и ксенофобия, дешевая основа этого механизма влияния на массы, имеет обратную сторону –  слепоту верящих (страх априори блокирует критический анализ). Разрушительные последствия такого «патриотизма» возникли после потери «руководящей силой» (ПР) своего авторитета и рычагов власти в 2014. Именно тогда электорат, как «движущая сила» ксенофобии, остается один на один со своими страхами, ненавистью и всем тем «идеологическим бредом, которым поливал оппонентов». Масса людей, мобилизованная на основе установки «если завтра война» – уже обречена на войну. Ибо другого завтра такой «патриотизм» – не предлагает.  Так из булгаковской разрухи в голове подобно «Андеграуду» Эмира Кустурицы материализованный мрак воинственной ксенофобии вылезает на поверхность: «Войны рождаются в головах людей» (из устава ООН). 

  Таким образом, отождествление родины с государством, а патриотизма с ненавистью к врагам – превращает патриотическое воспитание в подготовку к защите горячо любимой родины от врагов, которых укажет родина (государство, устами государя). 

  Психологическое давление этого тоталитарного идеологического стереотипа способствует либеральному диссидентству. Вот почему во время революционных, оттепельных, перестроечных, независимых процессов общество, думаю, становится склонным к левым пацифистски-космополитическим или правым романтично-националистическим установкам в сфере образования. Для нашего времени, подозреваю, и то, и другое – возврат в прошлое.  Идеологически это деморализует. В эпоху глобализации – это анахронизм (даже не архаика). В стране же, где коррупция (корсет государственности или настоящий источник национальной измены?) становится системной, размытое понятие родины и неопределенная концепция патриотического образования – лишь очередная констатация всего социально-экономического неблагополучия, еще один предвестник гражданских бед.

  Какое понимание родины и какова методология гражданского образования – представляются объективными в нынешних условиях, после вышесказанного и с учетом трагического опыта 2014 года?

  Понятие «патрио» (фр.), «родины», «батьківщини», «вітчини» – семантически относится к роду, отцовщине. Очень красиво и образно на этом фоне выглядит смысловая перекличка таких одинаково написанных, но разных, на первый взгляд, по содержанию русского и украинского слов «родина». Прекрасно и разумно понимается и смысловой ряд таких понятий как «родина – рід – народ – природа». Тем удивительнее выглядит приватизация пропаганды патриотизма такими, не имеющими с семьей и родом ничего общего, институтами, как государство, СМИ, школа. Сразу приходят на память официальные иконы жертвенного патриотизма советского и независимого периодов – подвиги молодогвардейцев и героев Крут. Подвиги неоспоримые, но роль взрослых: учителей, политиков, журналистов – показательна. И если Сталин молниеносно отреагировал на первую редакцию романа «Молодая гвардия» и произведение вышло в печать уже иным, «заполненное» взрослыми государственными патриотами – то в случае с трагедией под Крутами, остались нелицеприятные воспоминания студентов о своих преподавателях, стоящих в резерве, и фото официозных похорон, где взрослые все же «проявились». Оба примера и семантика слова, думаю, заставляют искать родину не в государственной пропаганде, а в роду и семье каждого ребенка. Слоган Вячеслава Чорновола: «Украина начинается с тебя» – в образовательной сфере, возможно, звучал бы: «Украина начинается с семьи».  Полагаю, эта идея – по-сковородиновски основополагающая, и полностью меняет акценты в так называемом патриотическом воспитании. Оно становится гражданским. Гражданским образованием. 

  Какие акценты гражданского образования способствуют развитию страны и каждого?

  В семейном плане – доверимся Сухомлинскому: народная песня, родной язык (не привычный ребенку, а тот, на котором говорил его род) и родная природа. Лишь разумение красоты и смысловой нагрузки песни, языка и окружающей среды, воспитывают желание приумножить, создать, оберегать эту красоту, иными словами любить родину и беречь ее. А не ненавидеть «официального» врага. Что до чужого, то более адекватным представляется франковское понимание: умение «читать» красоту родной культуры становится ключом понимания красоты иных и уважения к этим иным культурам. С этим трудно не согласиться. Тем более, если живешь вместе или даже на земле иного народа [5].

  В историческом аспекте, полагаю, актуально представление ребенком истории родины – как истории его рода и его народа, земель на которых они жили, и страны, которую они строили и в которой живет он. Основа – навык критического анализа, выбитый из трех поколений отечественной интеллигенции. Никакого клипового мышления относительно фактов современности вне исторического контекста! По многу раз и в разных вариациях – периодизация и логика истории родины. Например, выявление закономерностей неимперской истории народа лесостепи – земледельца (не лесного охотника, не степного кочевника тощо).  Еще и еще раз – история родины, как история твоей семьи, твоего рода, личная персонализация истории твоей страны. В основе – изучение родословной.

  На понимании важности владения навыками критического анализа наталкивают противоречивые судьбы  преподавателей кафедр украинского языка и литературы, украинской и всемирной истории донецких и луганских вузов в 2014-м. Вот несколько основных навыков анализа и критического анализа, делающих человека свободным, ибо лишь так можно представить весь диапазон выбора:

  1. Прослеживание причинно-следственных связей (святая святых советской школьной историографии – не критический, но уже анализ). Логические цепочки для большей объективности – целесообразно учиться прослеживать на протяжении длительных промежутков времени, по несколько, соответственно каждой сфере жизни общества. Никакого фрагментального представления о том, что происходит сейчас за окном и вне интернета! 
  2. Обязательное умение давать оценку причинам исторических событий и явлений: аргументированно определять главные и второстепенные, субъективные и объективные. 
  3. Для объективности – не просто ключевые взгляды всего диапазона мнений по важным или проблемным вопросам истории и современности, а обязательное нахождение логичной аргументационной базы каждого. Например, нахождение доказательной базы по спорному вопросу с нескольких точек зрения (классовая, гендерная или возрастная выгода, религиозный, моральный, правовой и лишь затем – свой взгляд).
  4. Распознавание РR-приемов и мотивировки в рекламе, пропаганде.
  5. Умение излагать свою точку зрения (например, методом ПРЕС: «я считаю, что…; потому, что…; например, …; таким образом, я считаю…») [6].

  В правовом аспекте – представляется перспективной естественно-правовая модель отношений человека и государства. Как следствие – идеи гражданского общества и правового государства, уважение к суверенитету и его незыблемости, деловая активность, успех и как следствие – самоуважение, а значит – активность социальная и гражданская, полное неприятие коррупции. В школьном правоведении гражданская (естественно-правовая) и государственная (юридически-позитивистская) модели отношений человека и государства подаются как равноценные, но в конфликте на востоке Украины они стали существенной частью идеологий враждующих сторон. Последняя предопределена пассивностью и поддержана испугом части населения Донбасса, ориентированной на порядок, права, стабильность и заботу со стороны государства в обмен на свободы. Такое общество стабильно бедное, несмотря на наличие тонкой прослойки богатых людей, поддерживается страхом перед «фашистской» угрозой и искренним непониманием естественно-правовой модели отношения человека с государством. 

  Сравнивая разные модели и принципы политической и общественной жизни – важную роль играет отработка таких навыков аналитики, как сравнительный анализ (определение общего, различного, вывод) и определение сильных и слабых сторон чего-либо.   Знакомя с диапазоном правовых мыслей, полагаю, целесообразно обучаться умению давать определять сильные и слабые стороны каждой. 

  В политическом аспекте – наиболее адекватной политическим реалиям представляется идеология мультиэтнической политической нации. Идеи многовекторности, национализма, «семьи» уже исчерпаны, причем, по высокой цене.  А формирование нации, замеченной в Украине еще отцом европейского романтизма Герхардом Гердером, продолжается. Несмотря на то, что мы вышли из европейского романтизма – в мире модернизации, глобальных процессов и совместного общежития – идее мультиэтнической политической нации и комфортной страны альтернативы пока нет.  

  Таким образом, подводя итог анализу педагогических просчетов, проявившихся в 2014 году на востоке Украины, считаю, что изучение истории Украины в украинской школе будет более продуктивным если акцент перенести на:

  1. четкое понимание предмета изучения; 
  2. формирование навыков критического анализа;
  3. гражданское образование

– что подробнее было рассмотрено выше. 

 

Література:

1. Сосюра В.  Третя рота. – К.: «Знання», 2010. – 352с.

2. Гель І.  Виклик системі: український визвольний рух другої половини ХХ століття. – Львів: Часопис, 2013. – 392с.

3. Пометун О. Історія України: підруч. для 9 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: УОВЦ «Оріон», 2017. – 288с.

4. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К.: Києво-Могилянська академія, 2010 – 336с. 

5. Сухомлинский В. Рождение гражданина. – М.: Концептуал, 2016. – 346с.

6. Сущенко І., Пометун О. Основи критичного мислення. – К.: ЛІРА, 2016. – 156с. 

Харченко Олена Сергіївна

Харківський навчально-науковий інститут

ДВНЗ «Університет банківської справи»

м.Харків

 

Хрипко Ірина Сергіївна

Харківський навчально-науковий інститут

ДВНЗ «Університет банківської справи»

м.Харків

 

Абрамова Ольга Сергіївна

Доцент, кандидат економічних наук

Харківський навчально-науковий інститут

ДВНЗ «Університет банківської справи»

м.Харків

 

  Анотація: У статті досліджено та проаналізовано поняття і причини ухилення від сплати податків, розроблено пропозиції стосовно запобіганню ухиленню від оподаткування.

  Ключові слова: ухилення від сплати податків, тіньова економіка, мінімізація податків, офшори, держава, корупція.

 

  Податкова система є вагомим чинником, що впливає на розвиток економіки України. В сучасних умовах господарювання таке явище, як ухилення від сплати податків,на жаль, не є рідкістю. Як відомо, рівень тіньової економіки України коливається в межах 35-45 %, водночас цей показник в країнах Європи дорівнює 5-10 % від ВВП. Це свідчить про те, що дана тенденція є негативною і погіршує умови життя суспільства (посилення майнової нерівності, зростання злочинності, втрата позицій країни на міжнародній арені, збільшення рівня корупції) [1]. Тому проблема ухилення від сплати податків займає провідне місце і потребує нагального вирішення, зокрема в Україні. 

  Серед вітчизняних і зарубіжних науковців, що займалися питанням розробки методик боротьби з ухиленням від сплати податків, слід відзначити наступних: В. Дедекаєва, І. Редька, Т. Германчук, В. Вишневський, Р. Бідник, І. Мініна, О. Шарікова, Ю. Якимчук, А. Веткін та інші. Однак досліджувана тема слугує причиною для виникнення нових дискусійних питань, що вимагають подальшого аналізу задля покращення становища податкової системи країни.

  В процесі економічних змін в Україні виникла необхідність у визначенні злочинів, пов’язаних зі сплатою податків. Тіньова економіка нашої держави з кожним роком набирає оборотів і становить, за деякими оцінками, більшу частину ВВП, тому ухилення від сплати податків є рушійною силою, що може значно послабити економіку України. Незважаючи на те, що рівень життя з кожним роком підвищується, платники податків все більше намагаються уникнути їх сплати. Основними чинниками, що зумовлюють виникнення такої ситуації, є наступні:

  • низький рівень обізнаності в податковій справі серед населення;
  • погіршення соціально-економічного становища суспільства;
  • високі ставки та надмірний обсяг податків;
  • значний рівень корупції серед верховенства влади;
  • низька якість законодавчої бази;
  • безкарність судової гілки влади;
  • неефективність державного менеджменту;
  • нераціональна структура оподаткування.

  Отже, відсутність довіри між державними органами та платниками податків, високий рівень корупції, недосконалість законодавчої бази є головними показниками, що спонукають громадян та бізнес-одиниці ухилятися від сплати податків. Загально відомо, що чесний бізнес – це скоріше виняток, ніж правило. В кожній країні існують свої способи та методи несплати податків, тож доцільно розглянути детальніше їх реалізацію в Україні.

  Найбільш масштабною схемою ухилення від сплати податків вважається використання офшорів. Згідно зі звітом міжнародної організації Global Financial Integrity, протягом 2004-2016 рр. з України було виведено близько 116 млрд. дол., що становить приблизно 9,4 % від ВВП кожного року [3]. Не менш поширеною є схема ухилення від сплати ПДВ, особливо за рахунок створення фіктивного податкового кредиту. Не дивлячись на те, що даному явищу була приділена значна увага з боку контролюючих органів, шахраї знаходять можливість не сплачувати податки, використовуючи «скрутки»: перепродажу імпортного ПДВ, сплаченого на митниці. Дані порушення відбирають з бюджету по 10-12 млрд. грн. на рік.

  Також значимими за своїми розмірами є схеми, що мають місце на митниці. Протягом 2004-2016 рр. такі махінації, як контрабанда і заниження вартості товару, коштували бюджету майже 15 млрд. дол. кожного року. В цілому, за розрахунками дослідників, державний бюджет кожного року недоотримує 100-160 млрд. грн. [3]. Таким чином, офшори, махінації з податковим кредитом ПДВ, «скрутки» чи заниження прибутку – ці схеми вже закріпилися у свідомості населення і взагалі не викликають ніякого подиву. 

  На даному етапі розвитку податкової системи існує багато перепон на шляху до вирішення цієї проблеми, оскільки зі зростанням способів мінімізації податкові органи не в змозі здійснювати відповідний контроль щодо своєчасного і повного надходження коштів до бюджету. У законодавстві відсутнє поняття «мінімізації податків», однак на практиці його активно втілюють в життя, коли йде мова про ухилення від сплати податків [4]. 

  Таким чином, пожвавити боротьбу в даній ситуації можливо лише завдяки розв’язанню заплутаних схем, які не побачити неозброєним оком. Це пов’язано з декількома причинами: по-перше, практичність – полягає в збільшенні податкових надходжень до бюджету; по-друге, справедливість – перед законом всі рівні; а також схвальність – підтримка з боку населення, що одобрить заходи щодо мінімізації зловживань. В кінцевому результаті можливо змінити тенденцію зневіри у краще майбутнє, однак найбільш вагомим є переконання уряду, від якого залежить курс подальшого розвитку держави.

 

Література:

1. Матвійчук К. А. Тіньова економіка в Україні як наслідок уникнення від сплати податків [Електронний ресурс] / К. А. Матвійчук // I Международная научно-практическая конференция “Финансовый механизм решения глобальных проблем: предотвращение экономических кризисов” (20–21 сентября 2012 года). – Режим доступа :http://www.confcontact.com/2012_09_21/7_matvijchuk.htm

2. Крамаренко О. А. Способи ухилення від сплати податків в Україні / О. А. Крамаренко // Наук. записки Нац. ун-ту “Острозька академія” – 2013. – № 23. – С. 165–168.

3. Офіційний сайт міжнародної організації Global Financial Integrity [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gfintegrity.org

4. Сидоренко Т. О. Сутність та ухилення від сплати податків / Т. О. Сидоренко // Гроші, фінанси і кредит. – 2014. – № 6. – С. 48–52.

Старикова Галина Геньевна

кандидат философских наук, доцент кафедры философии

Харьковский национальный университет радиоэлектроники,

г. Харьков, Украина

 

  Аннотация: В статье рассматривается проблема присутствия языковых и внеязыковых характеристик, присутствующих на различных уровнях языковой системы. Анализируются преимущественно имплицитные, неосознаваемые составляющие лингвистической сферы, такие, как безэквивалентная лексика, лингвокультуные коды, пресуппозиции. Показана принципиальная необходимость взаимосвязей и взаимовлияния сугубо языковых и внеязыковых характеристик, а также диалектика их взаимодействия на разных уровнях естественного языка. 

  Ключевые слова: имплицитный лингвистический феномен, экстралингвальное, безэквивалентная лексика, лингвокультурный код, пресуппозиции.

 

  Вступление. В современной лингвистике осуществляются первые попытки выявить глубинную связь когнитивных структур человеческого сознания с языковыми формами, проследить способ отражения характера познания и восприятия мира в глубинных языковых категориях (ментальных образованиях), принадлежащих сфере бессознательного. С другой стороны, значительный интерес не только для лингвистики, но и для философии, психологии, когнитологии представляет изучение неявных, неосознаваемых, имплицитных компонентов, присутствующих на всех уровнях языкового бытия.

  Еще в конце ХIХ века В. фон Гумбольдт, а позже и его последователи, обнаружили существование в языковой системе непроявленных, имплицитных компонентов. Позже, в течение ХХ-ХХI вв. был выявлен и частично исследован ряд подобных компонентов естественного языка. Однако следует отметить, что многие исследования в этом направлении отличались не аналитическим, а констатирующим характером. Как правило, давалось определение феномена (достаточно произвольное и ситуативное) и перечислялись примеры его бытования в языке (так, например, произошло с феноменом безэквивалентной лексики – бесчисленное множество примеров и образцов, существующих в каждом языке, методические рекомендации по технике перевода – этим исчерпывались немногочисленные работы по данной теме. Но главным недостатком этих исследований было отсутствие комплексного, целостного подхода к изучению феномена имплицитных составляющих естественного языка. По сути, данная сфера вообще не рассматривалась как отдельный феномен с особыми, только ему присущими характеристиками. Как правило, исследовалось бессознательное в целом либо его отдельные фрагменты сами по себе, вне анализа их диалектической связи с осознанными и взаимосвязанными составляющими познавательной сферы. На примере естественного языка мы хотели бы показать необходимость и методологическую возможность такого подхода. Этим и обусловлена актуальность представленной работы.

  Комплексный, целостный подход к таким сложным феноменам можно реализовывать различными способами. В качестве одного из путей мы предлагаем рассмотреть диалектику взаимосвязей лингвального (языкового) и экстралингвального (внеязыкового) в имплицитной сфере естественного языка. Эта диалектика кратко и емко представлена в знаменитом кантовском афоризме: «Ощущения без понятий слепы, а понятия без ощущений пусты». Таким образом, цель данной работы – проанализировать представленность языковых и паралингвистических характеристик в различных имплицитных составляющих языка и показать диалектику взаимного сосуществования и взаимодействия как на структурном, так и на функциональном уровнях.

  Для этого, разумеется, необходимо максимально полно очертить круг входящих в имплицитную сферу компонентов. Однако такая работа потребует серьезного и продолжительного исследования. Мы предполагаем провести «пилотажное» исследование на материале некоторых хорошо известных лингвистике феноменов как собственно лингвистического, так и экстралингвистического типа.

  К настоящему времени в философии языка, лингвистике, когнитологии исследован целый ряд лингвистических и экстралингвистических феноменов, которые можно отнести к имплицитным составляющим естественного языка. Основные компоненты данного типа – это, в первую очередь, национально-языковая картина мира, изучавшаяся в рамках лингвистики, лингвокультурологии и психолингвистики такими известными учеными, как А. Вежбицкая, О. Голубовская, Н. Арутюнова и другие. Кроме того, к подобным компонентам лингвистической системы следует отнести безэквивалентную лексику (Верещагин Е.М., Костомаров В.Г., Р. Кысь), лингвокультурные коды (В.А. Маслова), пресуппозиции (А.А. Залевская, В.А. Звегинцев) и т.д. Однако до сих пор имплицитная сфера языка не рассматривалась как единая целостная подсистема естественного языка, играющая важнейшую роль в структурном оформлении, функционировании и развитии языка. Не был не только осуществлен синтез имеющихся в этой сфере знаний, но и не введено, по сути, обобщающее понятие, включающее все вышеперечисленные и иные подобные феномены. Мы предполагаем использовать для их обозначения термин «имплицитные составляющие», поскольку именно имплицитность является одной из важнейших специфических характеристик, объединяющих эти внешне различные и по структуре, и по происхождению, и по функциям лингвистические феномены. Следует отметить, что ряд этих элементов явно является внеположенными по отношению к собственно языку – те же лингвокультурные коды или пресуппозиции. Однако существуют имплицитные составляющие, которые очевидно принадлежат к языковой сфере, но не являются ее структурными элементами. Мы считаем необходимым и методологически обоснованным включение в этот список не только структурно оформленных элементов, подобных безэквивалентной лексике и другим вышеупомянутым феноменам, но и ряда фундаментальных лингвистических характеристик, которые не только имплицитны по своей сути, но и являются имманентными для каждого конкретного языка и существеннейшим образом влияют на формирование и функционирование вышеупомянутых структурных компонентов и, в целом, определяют специфику и своеобразие каждого естественного национального языка. Такой значимой характеристикой, например, является синтетический или аналитический характер языка, а также его базовые типологические характеристики, в частности, его принадлежность к флективным, агглютативным или корнеизолирующим языкам.

  Начать анализ мы предполагаем со сложного, комплексного лингвистического феномена, получившего название национально-языковой картины мира. Учеными исследовано множество различных компонентов национально-языковой картины мира, которые характеризуются различной степенью «проявленности», эксплицированности, осознанности или, наоборот, имплицитности. В связи с проблематикой нашего исследования мы считаем важным остановиться на одном из базовых, исходных компонентов национально-языковой картины мира, а именно, на феномене звуковой концептуализации окружающей реальности в естественном языке.

  У каждого народа в процессе аутопоэза еще на довербальном этапе формируется первичное семантическое поле, своеобразие которого находит свое отражение в звуках начального этапа формирования естественного языка. Можно сказать, что природа начала семиотическую деятельность, а человек ее продолжил. Уже в междометиях, восходящих к спонтанным эмоциональным реакциям на ситуацию, зарождается процесс конвенциализации звука. Он начинается тогда, когда пассивная реакция перерастает в активное действие (или побуждение к таковому). Показательной с этой точки зрения является сенсорно-рецептивная концептуализация действительности и ее системно-языковые ипостаси (фонетико-морфологический и лексический языковые ярусы). Восприятие предполагает акт категоризации, который определенным образом «канонизирует» перцептивный опыт, задавая первичные параметры осмысления реалии, категоризация объекта при восприятии является основой для соответствующей организации действий, направленных на этот объект. Казалось бы, единство биологической природы человечества должно было обусловить и одинаковость ощущения и восприятия, а также их дальнейшей лексикализации, у всех людей, независимо от расовой или национальной принадлежности. Однако анализ разноязыких звукоподражательных – ономатопеичных слов убеждает нас в том, насколько чисто этнический характер имеет концептуализация того, что воспринимается слухом, в различных лингвокультурных ареалах. 

  Исследователи пришли к выводу, что слуховые впечатления, концептуализированные различными языками, отличаются тем больше, чем дальше находятся один от другого географически и культурно исследуемые языки. Отдаленные в культурно-языковом отношении этносы не только по-разному «слышат» голоса животных, но и проявляют определенную избирательность при их сенсорно-перцептивной концептуализации. Так, голос индюка проигнорирован в русском, украинском и китайском языках, но он получил сенсорно-языковую концептуализацию в английском; в русском и украинском языках нет звукоподражательных слов для обозначения голосов кузнечика, цикады и ласточки, тогда как в китайском они получили лексическое ономатопеичное выражение [1, с. 154].

  В поле непосредственных ощущений этноса, или, в терминах Б. Рассела, в поле его сенсибилий попадала прежде всего природная среда этноса (хрестоматийным является пример Б. Уорфа о наличии разных слов для обозначения снега в эскимосском языке: падающий снег, тающий снег, принесенный ветром снег, снег на земле, снег, затвердевший, подобно льду), а позже, в процессе исторического развития и самоидентификации этноса – и материальная, рукотворная среда. По удачному выражению Г.Д. Гачева, «национальный образ мира является диктатом национальной природы в культуре…» [2, с. 43]. Национально-специфические ощущения, материализуясь в языковой ткани, порождали ту особую для каждого языка субстанцию, которая в современной антропоцентрической лингвистике получила название национально-языковой картины мира.

  Мы видим, что имплицитность этого фрагмента национально-языковой картины мира кажется очевидной и бесспорной. Однако в данном случае уместно вспомнить кантовское «Ощущения без понятий слепы» – в каждом случае функционирования сенсибилий обязательно присутствует «привязка» звука к определенному фрагменту семантического поля. Как и в фонетике в целом, в данном случае определенное звуковое сочетание актуализирует конкретный семантический блок. Разумеется, это не обязательно приводит к четкой и осознанной вербализации в каждом конкретном случае, но делает ее вполне доступной и возможной. Иными словами, любая сенсибилия «нагружена» смыслом, т.е. потенциально может перейти из имплицитного долингвистического в эксплицитное, знаковое состояние, что и происходит при их дальнейшей лексикализации.

  Логическим продолжением подобной диалектики в языке является его фонетический уровень. С точки зрения интересующего нас аспекта бытия языка фонетика является, по преимуществу, имплицитной подсистемой, в которой благодаря исходным сенсибилиям осуществлена и воплощена первичная связь языка/речи с окружающей реальностью. Поэтому, несмотря на общепринятое представление об исключительной «лингвальности» фонетики мы считаем необходимым указать на наличие в ней не только экстралингвистических компонентов, но и на их первичность по отношению к остальным фонетическим составляющим. Разумеется, формально-структурные характеристики фонетики вполне осознаваемы, эксплицитны и вербализуемы. Однако ее содержательно-смысловая сторона очевидно и безусловно является имплицитной.

  Долгое время эта особенность фонетики находилась вне фокуса научных изысканий. Впервые ее существование привлекло серьезное внимание исследователей в связи с появлением и развитием практики НЛП, что и обусловило преимущественно эмпирический, прикладной характер исследований в этой сфере. Лишь в начале ХХI века появляются попытки теоретического осмысления семантической составляющей фонетики естественного языка. Нагруженность звукового оформления языка вневербальными смыслами позволила лингвистам глубже и точнее проанализировать специфику национально-языковой картины мира в различных этнических языках. С развитием вербальной речи эта специфика фиксируется в так называемой безэквивалентной лексике, в частности, в виде лингвокультурных кодов, представляющих глубинное культурное пространство, в котором разные языковые сущности получают различные культурные смыслы, заполняя собой и тем самым формируя код. С позиций семиотики культуры наш язык представляет собой базовую знаковую систему этнокультуры, над которой надстраиваются все остальные знаковые системы данной культуры как вспомогательные, вторичные моделирующие системы, по терминологии Лотмана. При таком понимании наш обыденный естественный язык – это метапрограмма, регламентирующая через разного рода предписания – заповеди, законы, афоризмы, пословицы, рекламу, пиар – человеческое поведение, т.е. поведенческие программы, которые функционируют в обществе в знаковом виде [3, с.45]. При этом следует заметить, что далеко не всегда эти знаковые предписания являются «открытой» для субъекта-индивида, т.е. эксплицированной, осмысленной информацией. Очень часто, особенно на уровне заповедей и традиций, их настоящее содержание, реальная объективная причина (или причины) их формирования давным-давно забыты, и модель поведения сакрализована без осознания ее сущности (различные пищевые ограничения или гигиенические правила, нормы одежды и т.п. в разных религиях носят, как правило, именно такой характер). Поэтому здесь за явным знаком, который понимается социумом, на самом деле стоит неосознаваемая, имплицитная, забытая много поколений назад информация. Это тоже можно считать одним из проявлений, имплицитных составляющих языка.

  Наряду с этими кодами культуры используется еще целый ряд собственно невербальных кодов, носящих образный характер. Сюда относятся различные, входящие в данную этнокультуру образные системы, выполняющие аллегорическую и символическую функции. Именно такие семиотические подсистемы культуры получили наименование культурных кодов. Известно, что в наше сознание, наряду с логическими структурами, входят так называемые пра-логические, т.е. архаические, имплицитные структуры, являющиеся частью коллективного бессознательного. Коллективные представления принадлежат к архаическому типу мышления и отличаются крайней эмоциональной интенсивностью, они не только (и не столько) мыслятся, сколько переживаются. Именно через пра-логические структуры и передается культурный опыт нации [3, с.46]. 

  Коды могут включать в себя единицы, которые сами по себе не являются знаками культуры, но, будучи включены в ментальное пространство кода, становятся таковыми. Например, камень, лежащий на дороге, это просто природная сущность (первосущность, по Аристотелю), но, если его перенести на могилу, он становится знаком культуры – памятником. Выделяют целый ряд кодов культуры, репрезентированных в языке: космогонический (быть на седьмом небе, небо призывает, белый свет, луч надежды, космические страхи); соматический (голова колонны, третий глаз); пространственный (правое дело, левый заработок); количественный (тридесятое царство, в три ручья, в три погибели, семеро по лавкам, на семи ветрах, за семерых); предметный (гвоздь программы, подошва горы); природно-ландшафтный (лес рук); архитектурный (мосты дружбы, храм науки); гастрономический (хлеб да соль, соль земли); одористический (запах крови, пахнуть войной, дохнуло страхом); геометрический (сделать круглые глаза, круглый отличник, круглый сирота, обвести вокруг пальца) и др. Следует отметить, что в разных культурах одним и тем же кодам отдается разное предпочтение. Так, для англичан чрезвычайно важен спортивный код, для русских – соматический. Универсальным кодом практически во всех культурах является пищевой код.

  Мы можем говорить о возникновении лингвокультурного кода, как только в языке появляется словесная форма. Имея знаковый характер, эти языковые элементы воплощены в словах естественного языка. Однако, с другой стороны, в семантическом поле языка смыслы этих выражений как лингвокультурных кодов существенно отличаются от буквальных значений. Например, вот тебе, бабушка, и Юрьев день – невыполненные обещания или обман со стороны вышестоящих руководителей; не хлебом единым – разносторонность личности человека; хлеб да соль – гостеприимство и т.д. Носитель языка употребляет эти выражения, не задумываясь об их реальном содержании, он стремится как можно точнее передать нужный ему смысл и для этого подбирает наиболее адекватные формы, существующие в данном языке. При этом он оперирует семантическими единицами, а не знаковыми, что позволяет считать данный фрагмент естественного языка его специфическим имплицитным компонентом. Таким образом, глубинное содержание лингвокультурного кода не только остается на грани или даже за гранью осознаваемого, оно, по сути, выходит за рамки языковой системы в социокультурное «пространство», обретая таким образом экстралингвальные характеристики. 

  Рассмотренный нами феномен лингвокультурных кодов формально принадлежит к языковой системе, хотя, как мы видим, в нем на имплицитном уровне присутствуют и экстралингвальные компоненты. Однако существуют и другие феномены, тесно связанные с лингвистической системой, но при этом являющиеся экстралингвальными. В качестве примера таких подсистем мы предлагаем рассмотреть феномен пресуппозиций, или фоновых знаний. Суть этого феномена заключается в следующем: в ходе коммуникации на естественном языке и «говорящему», и «слушающему» необходимо, помимо собственно языка, владеть также и необходимыми фоновыми знаниями – знаниями о реалиях, которые не проговариваются, но подразумеваются в каждой конкретной ситуации.

  Как показывает практика переводов, даже минимальный языковой отрезок может «вобрать» в себя максимальный экстралингвистический контекст. Проблема, однако, заключается не в объеме экстралингвистической информации, а в ее непредставимости в значениях конкретных слов, составляющих данный речевой отрезок. Подавляющее большинство экстралингвистических феноменов, в том числе и фоновые знания имплицитны и неосознанны, находятся на нижнем, невербализуемом, некоммуницируемом уровне семантического поля. В современной лингвистической семантике подобный компонент смысла текста, являющийся предварительным знанием, необязательно выраженным словесно, без которого невозможно адекватно воспринять текст, получил название пресуппозиции. Понятие пресуппозиции включает в себя как контекст, так и ситуацию, в которой сделано некоторое высказывание. Пресуппозиция дополняет смысл предложения, выраженный в его словах и структуре, в конкретном речевом акте. Мы видим, что по определению пресуппозиции являются экстралингвистическими феноменами. Однако они не могут существовать без лингвистической составляющей – без оформленного на вербальном уровне текста или его фрагмента. В структурном отношении пресуппозиции принадлежат к экстралингвистическим феноменам, в функциональном же смысле фоновые знания, с одной стороны, обеспечивают связь языковых форм с окружающей реальностью и, с другой, включение языка в общекультурный контекст.

  Здесь наблюдается ситуация, подобная лингвистическому коду, когда смысл высказывания (или его части) заключается не в словарном смысле составляющих его лексем, а находится за пределами собственно языка, в социальном, культурном пространстве. Но если лингвокультурные коды представляют собой достаточно устойчивые лексические образования, то пресуппозиции ситуационны, значительно быстрее модифицируются под влиянием социокультурных изменений. Однако и здесь мы наблюдаем некое диалектическое единство языкового и внеязыкового в одном феномене, существование которого невозможно без сосуществования и взаимовлияния этих противоположностей.

  Вывод. Как показал проведенный анализ, практически все имплицитные компоненты языка имеют экстралингвистическую составляющую. На каждом из уровней имплицитной системы осуществляется «выход» за пределы языка – в социальную, культурную, историческую, архетипическую сферы бытия человека, и влияние этих сфер на «самые лингвистические», «чисто лингвистические» и т.д. составляющие естественного языка не только неустранимо, но и фундаментально, является необходимым структурно- и формообразующим условием его возникновения, существования и развития.

  Более того, нам представляется правомерным и обратное утверждение – все имплицитные компоненты языка имеют в своем составе экстралингвистические элементы. Это предположение вполне обосновано, поскольку первоисточником имплицитных составляющих языка является непосредственная практика этноса – начиная с примитивного аутопоэзиса и формирование первичных архетипов, через усложнение социокультурной деятельности к формированию системы общепринятых обычаев, традиций, верований и ценностей данного народа. Все вышеперечисленное становится источником имплицитных компонентов разного уровня сложности, связанных с различными эксплицитными языковыми феноменами, но не поддающихся полноценному, исчерпывающему анализу со стороны субъекта-носителя языка. Мы считаем, что исследование данной специфической характеристики естественного языка актуально как для собственно лингвистической науки, так и для когнитологии, в которой существование «фоновых знаний» и комплекс связанных с ними вопросов является важным аспектом при разработке автоматизированных систем обработки текста, моделирующих способность человека понимать текст. Дальнейшая разработка поставленной проблемы может осуществляться на базе психо- и этнолингвистики, лингвокультурологии и философии языка.

 

Использованная литература:

1. Голубовська І.О. Етнічні особливості мовних картин світу / І.О. Голубовська. – Київ: Логос, 2014. – 283 с.

2. Гачев Г. Национальные образы науки / Г. Гачев. – М.: Просвещение, 1981. – 157 с. 

3. Маслова В.А. Лингвокультурный код как способ описания языка / Текст / В.А. Маслова // Современная лингвистика и исследования ментальности в ХХI веке. – Киев, 2014. – С. 44-52.

Россихін Олександр Володимирович

Студент 6 курсу, спеціальність «Безпека інформаційних і комунікаційних систем»

 Національного авіаційного університету

Україна, м.Київ

 

  Анотація: Проведено огляд літератури з питань, пов'язаних із аналізаторами спектру, розглянуто типи аналізаторів спектру, а також спроектовано й реалізовано апаратний аналізатор спектру на швидкому перетворенні Фур’є.

 Ключові слова: аналіз спектру, WiMAX, безпроводові мережі, гетеродин, рівень сигналу, швидке перетворення Фур’є.

 

  В Україні все більше нових домашніх і промислових мереж будується з повним чи частковим використанням безпроводових технологій. За останні кілька років такі технології стали стандартом дефакто. Кількість мереж збільшується через їх цінову доступність і спрощення роботи з ними, появі промислових систем з роумінгом, широкий вибір антенного обладнання і дозволи використання, закріплені на законодавчому рівні.

  Розглянуто головне питання забезпечення безпеки передавання інформації у безпроводових системах: її доступніть. При проектуванні безпроводової мережі не можливо передбачити всіх нюансів: перевідбивання, затінення, спрямованість антен приймачів тощо, тому після побудови реальної системи потрібно її перевірити й зменшити вплив негативних факторів. Аналізатори спектру допомагають вирішити цю проблему. Аналізатори спектру не збільшують доступність інформації в мережі, але сприяють її вдосконаленню, через виявлення слабких місць, заповненості спектру іншими мережами (запобігання колізій). На відміну від стандартних засобів, доступних у мережевих картах, аналізотор спектру збирає інформацію про рівень шуму, наприклад, від магнітронів (у мікрохвильових печах), може виявити стаціонарні завади й роботу іншого обладнання (Bluetooth, ZigBee, радіотелефонів, дитячих іграшок, трансиверів відеосигналів, медичних датчиків тощо). Також аналізатор спектру «бачить» не тільки службові пакети, за якими оцінюється рівень сигналу в мережевих картах, а й усі інші пакети.

  Розглянемо аналізатор на основі швидкого перетворення Фур’є.

  Перетворення Фур’є здійснюється за допомогою систем цифрової обробки сигналів. У зв’язку з цим сигнал, що піддається аналізу, має бути підданий дискретизації (взяття вибірок) за допомогою аналого-цифрового перетворювача (АЦП) і квантованного за амплітудою. За допомогою взяття вибірок безперервний вхідний сигнал перетвориться в дискретний у часі сигнал, і частина інформації про тимчасову залежності втрачається. Смуга частот вхідного сигналу повинна бути тому обмежена, інакше вищі гармоніки сигналу викличуть ефект неоднозначності через накладення спектрів вибірок (див. Рисунок 1).

 

Рис. 1. Узяття вибірок на виході низькочастотного фільтра з частотою вибірки ƒ : а, б –  2ƒBXMAKC  ƒS/2 ; в – BXMAKC ≥ ƒS/2  , тому виникає невизначеність через накладення

 

  

Рис. 2 Структурна схема ШПФ-аналізатора

  Структурна схема зображена на рисунку 2. Для точної відповідності теоремі про вибірки смуга частот вхідного сигналу обмежується аналоговим низькочастотним фільтром (частота зрізу фільтра ), що стоять перед аналого-цифровим перетворювачем (АЦП). Після здійснення вибірок квантовані значення зберігаються в пам’яті й потім використовуються для обчислення сигналу в частотній області. На завершення прилад показує частотний спектр сигналу.

  Побудуємо апаратний аналізатор спектру стандарту WiMAX. Аналізатор спектру – прилад для сканування та аналізу певного діапазону частот, що дозволяє виявляти в радіоефірі доступні безпроводові мережі зв’язку, точки доступу та клієнтські пристрої, а також отримувати дані про їхні характеристики. Так, наприклад, використання сканера частот дозволяє ідентифікувати назви виявлених радіомереж, їх рівень сигналу, використовуваний тип шифрування даних та інші параметри. Найбільш часто спектральні Wi-Fi аналізатори можна зустріти в арсеналі фахівців, чия професійна діяльність пов’язана з розгортанням і настроюванням безпроводових мереж передачі даних стандартів 802.11 a/b/g/n/ac.

  Використання сканера частот на етапі побудови Wi-Fi мережі дає можливість інженерові в короткий термін визначити наявність і рівень перешкод в радіоефірі, вибрати оптимальну частоту для роботи WLAN, а також розрахувати кількість і розташування точок доступу для забезпечення повної зони покриття. При виникненні збоїв в роботі мережі аналізатор спектру радіочастот здатний надати допомогу при проведенні діагностики та виявленні причини неполадки, у тому числі оцінити завантаженість мережі, виявити несанкціоновані підключення і пристрої, ідентифікувати й локалізувати радіоперешкоди в каналах. Для аналізу цілосності передавання даних виготовимо й будемо використовувати апаратний аналізатор спектру. 

  Були проведені етапи проектування, виготовлення друкованої плати, збір приладу й програмування мікроконтролерів. Структурна схема зображена на рисунку 3, а вид готового приладу на рисунку 4.

 

Рис. 3. Електрична принципова схема апаратного аналізатора спектру

 

Рис. 4. Вид готового приладу

   Результат роботи аналізатора спектру представлений на рисунку 5.

Рис. 5. Аналіз спектру WiMAX

   Таким чином, було розглянуто прилад для реалізації аналізу спектру WiMAX, у якому на даний момент працює більше 70% всіх комерційних і приватних безпроводових локальних мереж. Аналіз енергетичної складової в даному діапазоні дозволяє кількісно оцінити заповненість діапазону й оптимізувати використання спектру для нових і вже існуючих мереж.

 

Список використаних джерел та літератури

1. Раушер, К. Основы спектрального анализа: Rohde & Schwarz. – М.: Горячая линия-Телеком, 2006. – 226 с.

2. Варгаузин, В. Радиосети для сбора данных от сенсоров, мониторинга и управления на основе стандарта IEEE 802.15.4: RFID. – Телемультимедиа №6 (34). – 2005.

3. Texas Instruments СС2500: datasheet. – 2011. – 96 p.

4. Armitage, Scott. Low-Cost 2.4-GHz Spectrum Analyzer. – Circuit Cellar. Issue 189, 2006. – P. 18–22.

5. Peeoner. Low-Cost 2.4-GHz Spectrum Analyzer.

http://www.lan23.ru/wifi/SpAna/spana.html

Шукатка Оксана Васильевна

кандидат педагогических наук, доцент,

доцент кафедры физического воспитания и спорта

Львовский национальный университет имени Ивана Франко

г. Львов, Украина

 

  Аннотация. В статье осуществлен анализ исторических предпосылок современных интеграционных процессов в высшем образовании. Определен процесс имплементации терминов «интеграция», «междисциплинарная интеграция» в педагогическую науку. Установлено, что интеграция в учебном процессе осуществляется путем слияния в едином синтезированном курсе элементов различных учебных дисциплин, научных понятий, методов, комплексирования основ наук в раскрытии межпредметных проблем.

 Ключевые слова: интеграция, междисциплинарная интеграция, межпредметные связи, высшее образование, дифференциация.

 

  Проблема интеграции не является новой для педагогики и других наук, для культуры, образования. В педагогике проблеме интеграции стали уделять внимание в последние несколько десятилетий, однако интеграционные тенденции (межпредметная интеграция, интеграция теоретического и производственного обучения, территориальная интеграция) прослеживаются с давних времен.

  Первичные знания человека опирались на эмпирический опыт, который обогащался в результате наблюдения за явлениями природы и жизнью общества. Накопленные сведения систематизировались и обобщались философией. Связывая различные аспекты явлений, древние философы не имели суровых научных правил и определенной системы. Научное знание было синкретическим, или неразветвленным [4, с. 26].

  Человечество развивалось, увеличивая свои познавательные возможности. Расширялся круг доступных для исследования объектов природы, полученная информация постепенно перестала укладываться в привычные рамки философии. Как следствие на ее основе стали образовываться самостоятельные отрасли знаний. Такая дифференциация обусловила переход к раздельному преподаванию учебных дисциплин. В процессе дробления, как свидетельствует история педагогики, между дисциплинами нарушалась естественная связь, существующая между предметами и явлениями реального мира.

  В эпоху Возрождения прогрессивные педагоги осознали этот недостаток и предприняли попытки устранить его, требуя установления взаимосвязей между предметами в процессе обучения. Так, «Великая дидактика» Я. Коменского содержит постулат о том, что все, что находится во взаимной связи, должно преподаваться в такой же связи [6].

  Зарождение в XVII в. классического естествознания свидетельствовало о новой стадии изучения природы – аналитической. Классическое естествознание разрушило древние представления о Космосе как о завершенном и гармоничном мире, усовершенствованном и цельном. Вся сложность единого, целостного мира природы рассматривалась в совокупности нескольких «простых элементов», побудив исследователей на детализацию объектов изучения. Поэтому развитие научного знания сопровождается непрерывной дифференциацией, то есть распределение на более мелкие разделы и подразделы [7]. 

  Однако такой подзход разрушает целостную картину мира, разрывает взаимосвязь между явлениями, представляет окружающий мир разделенным на многочисленные несвязанные части. Возникает много отдельных наук, следовательно, предметов для преподавания. На этом этапе возникает вопрос о восстановлении утраченных связей, а именно: о междисциплинарной интеграции.

  В истории педагогики с XVII до середины ХХ века накопилось ценное наследие по теории и практике межпредметных связей в обучении (С. Батышев, П. Блонский, П. Груздев, В. Давыдов, Дж. Дьюи, И. Зверев, Б. Есипов, В. Кондаков, И. Лернер, Дж. Локк, Н. Лошкарева, В. Паламарчук, Г. Песталоцци, С. Шацкий, П. Шимбирьов и др.). Ученые изучали такие направления этой проблемы: 

  • относительно межпредметных связей – обосновывалась объективная необходимость отражать взаимосвязь реального мира в учебном процессе; подчеркивалась мировоззренческая функция межпредметных связей, их роль в общем умственном развитии учащихся; выявлялось их положительное влияние на формирование системы знаний; предпринимались попытки обучать преподавателей к реализации межпредметных связей; разрабатывалась методика скоординированного преподавания различных учебных предметов;
  • в отношении сочетания работы и учебы – обосновывалась объективная необходимость сочетания труда и обучения в учебном процессе; подчеркивалось соответствие этого сочетания в психологии учащихся, их естественного стремления к деятельности; определялось положительное влияние на формирование системы знаний относительно исторически и социально значимых производственных проблем; разрабатывалась методика сочетания труда и обучения.

  Накопленный опыт по установлению межпредметных связей и сочетание труда и обучения выступает мощным фундаментом для дальнейшего развития педагогической и методической науки. Межпредметные и внутрипредметные связи, по мнению Ю. Змейкиной, являются основой педагогической интеграции [3], а сочетание труда и обучения раскрывает перспективы интеграции теоретического и производственного обучения. Задача синтеза разнопредметных знаний, организации целостного образовательного пространства, соответствующего будущему специалисту, обеспечивает его продуктивным и свободным личностным развитием. Ученые переводят эту проблему в плоскость массового образования и представляют три формы организации обучения на интегративной основе: междисциплинарная интеграция, интеграция научных знаний, интеграция теоретического и производственного обучения.

  Только в 80-е годы прошлого века понятие «межпредметные связи» уступило место понятию «интеграция». Первое педагогическое определение интеграции можно найти в трудах И. Зверева и В. Максимовой. Они считают, что интеграция – это процесс создания неразрывно связанного, единого, целого. По мнению ученых, в образовании интеграция осуществляется путем слияния в едином синтезированном курсе (теме, разделе программы) элементов различных наук, учебных дисциплин, научных понятий, методов в раскрытии межпредметных проблем. Введение в педагогику в начале 80-х гг. ХХ в. понятий «интеграция» и «интегрированный учебный курс» становится важным моментом развития интеграционных процессов в образовании [2, с. 32]. Начинается активная работа по созданию интегрированных программ и курсов. Интеграция способствует осознанию учащимися глубинных связей между различными знаниями, расширяет их потенциальные возможности.

  В 80-х гг. прошлого века понятие интеграции распространяется в педагогических исследованиях и его содержание в основном заимствуется из философских словарей [1, с.21]. Особый интерес к проблеме интеграции в это время не случаен: социально-экономические изменения в обществе требуют существенного изменения содержания и методов обучения. Эти процессы вызваны процессами развития наук – их синтезом и дифференциацией.

  В 80-х годах XX века происходит обобщение и осмысление опыта интеграции в педагогике. Определяются формы и механизмы реализации, влияние на структуру педагогического знания и образования. По мнению исследователей (В. Безрукова, И. Зверев, В. Максимова, П. Кулагин и др.), анализ педагогической практики, психофизиологическое обоснование все больше подтверждают полезность интеграции, но в реальности, как и ранее, сохраняется перегрузки учащихся, постоянно увеличивается количество предметов.

  Сложившаяся практика, отторгает новаторские идеи или бесследно их ассимилирует. Так, А. Данилюк, осуществляя критический анализ традиционного понятия интеграции, доводит его методологическую недостаточность. Автор отмечает, что содержательно понятие интеграции является не педагогическим, а определяется понятием «синтезированного», интегрированного курса; оно не несет нового знания кроме того, что известно каждому педагогу в его практической деятельности; в нем интеграция никак не связана с дифференциацией [1].

  Важнейшим явлением 90-х годов является создание учебно-научных комплексов, основанных на интеграции науки и обучения в системе непрерывного образования. Они способствовали формированию «надпредметных» навыков учащихся, развитию критического мышления, а также воспитанию будущих молодых исследователей и ученых.

  В то же время в 90-е годы в педагогических и методических исследованиях развивается тенденция к более тесным взаимосвязям смежных наук в процессе обучения. Педагоги ставят вопрос о необходимости интеграции учебных предметов, делают попытки обосновать понятие «дидактическая интеграция». Так, И. Козловская и Я. Собко считают, что центральная идея концепции дидактической интеграции – возможность построения модели обучения на базе одного из профильных общеобразовательных предметов [5, с. 48].

  С 90-х годов ХХ века теория интеграции в дидактическом аспекте начала активно развиваться в Украине. Различным направлениям интеграции в образовании было посвящено исследования Б. Будного, С. Гончаренко, К. Гуз, Р. Гуревича, Л. Джулай, А. Джулик, Б. Каминского, И. Козловской, А. Кузьминского, В. Семченко, В. Сидоренко, Л. Слипчишина, Н. Талалуевой, Б. Федоришина, Т. Яценко и др.

  Следовательно, к началу XXI века педагогическая наука накопила определенный опыт по изучению явления интеграции, ее значимости для образования и практики использования в учебном процессе (в виде интегрированных курсов, создание учебно-научных комплексов).

  Перспективы дальнейших исследований видим в уточнении содержания интеграции на основе теоретического анализа философской, математической, социологической, педагогической и психологической литературы.

 

Литература

1. Данилюк А. Я. Теоретико-методологические основы проектирования интегральных гуманитарных образовательных пространств: автореф. дисс. на соискание учен. степени доктора пед. наук : спец. 13.00.01 «Общая педагогика, история педагогики и образования» / А. Я. Данилюк. – Ростов-на-Дону, 2001. – 40 с.

2. Зверев И. Д. Межпредметные связи в современной школе / И. Д. Зверев, В. Н. Максимова. – М. : Просвещение, 1986. – 160 с.

3. Змейкина Ю. В. Становление и развитие теории интегрированного обучения в отечественной педагогике [Электронный ресурс] / Ю. В. Змейкина. – Режим доступа : http://mmj.ru/index.php?id=123&article=527

4. Іванченко Є. А. Теоретичні основи системи інтегративної професійної підготовки майбутніх економістів : монографія / Є. А. Іванченко. – Одеса : «Поліграф», 2009. – 400 с.

5. Козловська І. М. Принципи дидактики в контексті інтегрованого навчання / І. М. Козловська, Я. М. Собко // Педагогіка і психологія. – 1998. – № 4. – С. 48-51.

6. Коменский Я. А. Великая дидактика / Я. А. Коменский ; изд. пед. соч. – М., 1982. – Т. 1. – 1982. – 652 с.

7. Мітрясова О. П. Показники якості знань студентів у процесі вивчення хімії у контексті інтегрованого підходу / О. П. Мітрясова // Нові технології навчання. – 2007. – Вип. 47. – С. 69-73.

Бондарев Марко Олександрович

аспірант Глухівського національного 

педагогічного університету ім. О. Довженка

м. Шостка

 

  Анотація: У статті розкривається роль і значення не тільки інформаційних технологій в освітньому просторі як психолого-педагогічно обґрунтована форма залучення учнів в освітній процес, але і компетентність сучасних педагогів в даному питанні. Автор приділяє особливу увагу підвищенню рівня компетентності співробітників освітніх організацій. 

 

  Зміст наукової роботи. XXI століття - століття інформаційних технологій. Комп'ютери, різні гаджети, віртуальний простір мережі «Інтернет» вже міцно увійшли в усі сфери життя сучасного суспільства. Можна як завгодно ставитися до цієї тенденції (позитивно, нейтрально або негативно), але заперечувати той факт, що інформаційні технології стали невід'ємною частиною всіх сфер життя сучасного суспільства - неможливо.

  Технологічний прогрес, який ми спостерігаємо на сьогоднішній момент, вже призводить до великих змін у всіх сферах життя суспільства, а зокрема, в сфері освіти.

  Яким стане освітній процес через 10 років? Які зміни необхідні в освітніх інститутах вже сьогодні? Якими компетенціями повинен володіти педагог, для того, щоб бути затребуваним на ринку? Які технічні розробки необхідні, для того, щоб оптимізувати освітній процес майбутнього? 

  Звернемося до висловлення Еразма Роттердамського: «Не для школи, а для життя ми вчимося» [4]. Якщо технології займають значне місце в житті суспільства, то сфера освіти, як одна з необхідних, значущих і фундаментальних складових суспільного життя не може не реагувати на ці зміни. 

  Звичайно, крім класичного змісту освіти, що включає навчання читанню, рахунку, письма, освоєння культури минулого, історії світу і своєї країни, законів природи, знайомство з великими книгами та інше, з'являється необхідність включення в програму освіти формування нових умінь, компетенцій, навичок - нових результатів освіти, які будуть здатні забезпечити життя людини в нових умовах. 

  Безперечним є той факт, що, для забезпечення такого освіти необхідна наявність відповідних компетенцій у сучасних викладачів. Не можна навчити людину чому-небудь, не маючи ні найменшого уявлення про предмет вивчення. Таким чином, технологічний прогрес сприяє не тільки формуванню потреби в наповненні програми освіти новими компетенціями, які необхідно освоїти які навчаються, а й новими компетенціями, якими повинен володіти сучасний педагог, для реалізації своєї професійної діяльності на належному рівні. У зв'язку з цим, згадуються слова великого педагога А.С. Макаренко: «Майстерність вчителя - це спеціальність, якій треба вчитися» [1].

  Використання інформаційних технологій в освітньому просторі сьогодні - це психолого-педагогічно обґрунтована форма залучення учнів в освітній процес. Це освітня технологія, за допомогою якої при вивченні нового матеріалу в учнів задіюється максимальна кількість видів пам'яті (візуальна, аудиальна, «моторна» і ін.), Що, безсумнівно, є позитивною освітньої динамікою і в свою чергу, повною мірою сприяє реалізації будь-яких освітніх цілей і завдань, не залежно від віку учнів [2].

  Таким чином, не включення технологій цифрового світу в контекст вчення і освіти означає, що освітні організації відгороджуються від реалій сучасного світу, від реалій суспільного життя і, головне, не зовсім чесно надходять по відношенню до сучасних учням, оскільки в цих умовах їм доведеться жити, а їх цього не навчать. Тому або освітні організації враховують вплив технологій і включають цей аспект в шкільне життя, або вони прирікають своїх учнів на те, що їм доведеться один на один зустрічатися і справлятися з цими проблемами - а їм доведеться. 

  Також, крім змісту освіти, важливим аспектом для аналізу є обсяг і темп сучасного навчання. У зв'язку з розширенням обсягу необхідних знань і компетенцій, якими повинен опанувати навчається, постає питання про те, як йому встигнути не тільки їх отримати, але і в належній мірі освоїти. 

  Самоосвіта - процес свідомої самостійної пізнавальної діяльності. Сутність самоосвіти полягає в уміннях самостійно здобувати знання з різних джерел, втілювати їх в практичній діяльності, удосконалюючи свою майстерність. Щоб встигнути за науково-технічним прогресом, бути на рівні сучасних вимог суспільства, треба постійно займатися самоосвітою. Причини, які найчастіше гальмують заняття самоосвітою, - відсутність матеріально-технічних засобів, що забезпечують якісний процес самоосвіти, відсутність контролю, що послаблює мотивацію, і недостатня психологічна сформованість, тому що саморозвиток - ознака професіонала високого класу [3]. Необхідно не тільки направляти і знайомити учнів з різними способами отримання додаткової інформації та її закріплення, а й забезпечувати їх різними засобами і технологіями, які враховують рівень їх психологічного розвитку, особливості сприйняття і запам'ятовування інформації. 

  У зв'язку з цим, постає питання про здатність сучасного педагога, крім організації процесу освіти, не тільки мотивувати учнів на подальше їх самоосвіта, але і забезпечити даний процес всіма необхідними матеріально-технічними засобами. 

  Проектування системи самоконтролю знань учнів з використанням нових інформаційно-комунікаційних технологій - питання складне і вимагає високу компетентність педагога не тільки в рамках свій спеціальності, але і високою інформаційно-технічної грамотності. 

  Таким чином, вже зараз педагогам, крім знань в рамках своєї спеціальності, необхідно освоювати інформаційні технології не стільки з точки зору їх використання, скільки з точки зору їх проектування і розробки з урахуванням освітніх особливостей свого предмета, а також психолого-педагогічних особливостей розвитку учнів, для яких дана система і розробляється. 

  Сучасні інформаційно-комунікаційні освітні технології, крім позитивних характеристик, мають один дуже значний недолік - масовість, уніфікованість, і, як наслідок, відсутність індивідуального підходу. Саме це протиріччя і повинен вирішити сучасний педагог, розробивши в рамках свого навчального предмета систему самоконтролю знань учнів, що, в свою чергу, не тільки допоможе учням у процесі самоосвіти, але і як результат підвищить їх успішність. 

  Таким чином, педагог майбутнього - це не просто вузький фахівець в рамках своєї галузі викладання, а це широкий фахівець, який володіє глибокими знаннями як в рамках своєї спеціальності, так і всіма необхідними знаннями, що дозволяють створювати різні інформаційно-комунікаційні системи, що дозволяють супроводжувати процес навчання з урахуванням індивідуальних особливостей учнів. 

  Педагогіка майбутнього - це розумне поєднання гуманітарної освіти педагогів з технічною, а саме, знання мов програмування на достатньому рівні, щоб створювати якісні інформаційно-комунікаційні програми і системи. 

 

Література

1. Макаренко А. С. Методи виховання / А. С. Макаренка // Педагогіка. - 2007. - № 8. – 

С. 16-27.

2. Полат Е.С. Нові комунікаційні та інформаційні технології в навчанні. – М, 2003.

3. Самоукина Н.В. Психологія і педагогіка професійної діяльності. - М .: Асоціація авторів і видавців «ТАНДЕМ»; Видавництво ЕКМОС, 1999.

4. Еразм Дезидерій Роттердамський. Розмови запросто. М .: Художня література, 1969. 704 с.

Сыромятников Станислав Сергеевич 

Студент 5 курса, специальность «Телекоммуникации»

Харьковский национальный университет радиоэлектроники

Харьковская обл., г.Чугуев

 

  Аннотация: в статье представлено конкретное применение автомобильной беспроводной связи, также называемой связью между транспортными средствами. В статье сначала дается введение в автомобильную беспроводную связь. Оно объясняет технологию используемую для автомобильной коммуникации вместе с различными автомобильными приложениями основанных на беспроводном общении. Автомобильная беспроводная связь дает водителям шестое чувство, чтобы знать, что происходит вокруг них, чтобы помочь избежать аварий и улучшить поток трафика. В документе также описываются VANETS (автомобильные специальные сети) и реализация тестовых сетей в реальном мире.

  Ключевые слова: V2V, датчик, безопасность, VANET, транспортное средство.

 

  Постановка проблемы. Есть несколько открытых вопросов. Во-первых, какие беспроводные автомобильные приложения полагаются на системы реального времени и как существующие исследования беспроводной связи в режиме реального времени могут обеспечить поддержку этих приложений. Другие важные моменты связаны с интеграцией беспроводных сетевых технологий и проблемами совместимости, которые можно ожидать в автомобильной области. 

  Изложение основного материала. Система радиосвязи V2V (vehicle 2 vehicle) получена из стандарта IEEE 802.11, также известного как беспроводной LAN. Как только два или больше транспортных средства находятся в диапазоне радиосвязи, они соединяются автоматически и устанавливают одноранговую сеть. Поскольку диапазон единой беспроводной связи LAN ограничен несколькими сотнями метров, каждое транспортное средство - это маршрутизатор и позволяет посылать сообщения к более далеким транспортным средствам. Алгоритм направления основан на положении транспортных средств и в состоянии обращаться с быстрыми изменениями топологии одноранговой сети. Например, масло разлито на автостраде и, транспортное средство занесло из-за него, это движение поймано системой, посылаются предупреждающие сигналы об опасности на другие транспортные средства, этим управляя скоростью транспортного средства, чтобы избежать несчастного случая [1].

  Имеется три стандарта Personal Area Network (PAN) для коммуникаций в транспортном средстве: Bluetooth, ZigBee и Широкая полоса, а также, одна Wireless Local Area Network (WLAN) для коммуникаций между транспортом - Wi-Fi.

  Bluetooth (IEEE 802.15.1). Средства, которые осуществляют спецификацию Bluetooth, могут облегчить автоматическое установление связи между системой “свободные руки” у автомобиля и мобильным телефоном.

  ZigBee (IEEE 802.15.4). Это – новый недорогой, беспроводной стандарт PAN, предназначенный, чтобы удовлетворить потребности датчиков и управляющих устройств [2].

  UWB (IEEE 802.15.3a), или Широкая полоса. UWB использует очень малые мощности, коротковолновые радиосигналы, чтобы передать данные по широкому спектру частот, который делает его терпимым ко всем типам помех [3].

  Wi-Fi. Это – общий термин для любого типа сети IEEE 802.11. Примеры 802,11 сетей 802.11a (до 54 Мбит/с), 802.11b (до 11 Мбит/с), и 802.11g (до 54 Мбит/с). Эти сети используются в качестве WLANs. 

  Автомобильные специальные сети (VANETs). Автомобильные Специальные Сети (VANETs). VANETs - специальный вид Мобильных Специальных Сетей (MANETs). Платформа VANET, скорее всего, будет включать бортовые датчики, такие как GPS, которые будут использоваться сетевыми протоколами, например, маршрутизацией на основе положения. Известные многоуровневые архитектуры протоколов, такие как OSI или интернет, оказались очень полезными для традиционных (проводных) сетей. Предположение о многослойности протокола соответствующей абстракции приводит к попытке адаптировать традиционный стек протоколов для нужд VANETs. В этом подходе остается основное назначение функциональности к слоям протокола, т.е., охват почти всех слоев эталонной модели OSI. Существующие слои должны быть расширены за счет дополнительных функциональных возможностей, характерных для VANETs. Приложения VANET, скорее всего, оценят информацию, содержащуюся в пакете, объединят ее со своим собственным состоянием, а затем решат, как передать эту обновленную информацию. 

  Информационный соединитель: Все протоколы могут подключаться к "информационному соединителю", т.е. к общему интерфейсу, который эффективно обменивается информацией об обновлении датчиков, данными, извлеченными из пакетов, и информацией о состоянии (и их изменении) уровней и устройств протокола. 

  Внешняя плоскость управления. Внешняя плоскость управления символизирует интерфейс конфигурации для установки долгосрочных системных настроек. По смыслу этого предложения он не участвует в динамичной самоорганизации, мотивированной различными сетевыми условиями. 

  Слой с одним переходом включает всю функциональность, имеющую дело с коммуникацией радио-соседей. 

  Слой с несколькими переходами содержит элементы протокола для пересылки пакетов на несвязанные узлы с использованием соседей в качестве пересылки.

  Уровень обслуживания данных представляет остальную часть между многоадресной переадресацией пакетов и приложением.

  Навигация и транспортные информационные системы требуют положения и подобных Интернету коммуникаций, предоставляющих информацию о движении и направлении. У приложений голоса есть немного более высокие требования, например, голосовая обработка в реальном времени и идентификация. У некоторых  систем безопасности действительно есть требования в реальном времени, например, связи между транспортным средством и другими транспортными средствами или придорожными объектами, внедрение систем обнаружение/предотвращения столкновений или активные системы подвески, которые отвечают дорожным условиям [4]. 

  GPS, отслеживающий V2V, является мощной, с высокой степенью безопасности и высокоэффективной системой слежения GPS от транспортного средства к транспортному средству. Она использует планшетный ПК, ноутбук  или модем GSM/GPRS, чтобы послать, получить и показать данные о местоположении транспортных средств небольшой группе. Это разработано для специальных применений, таких как полицейский автомобиль для слежения за  группой и т. д.

  Применения и преимущества:

  • Навигационные и транспортные информационные системы-транспортное средство, оснащенное телематическим блоком, может направлять водителя в нужное место, обеспечивая при этом информацию о дорожном движении в режиме реального времени.
  • Распознавание голоса и беспроводное подключение к интернету – водители и их пассажиры могут получать и отправлять голосовые сообщения электронной почты в дороге.
  • Система безопасности - системы предотвращения столкновения, небезопасное профилирование вождения, интеллектуальные системы развертывания подушки безопасности, связь между транспортным средством и придорожными объектами. Автоматическое уведомление о развертывании подушки безопасности. Помощь в ДТП и на дорогах. 
  • Системы безопасности - противоугонные и услуги по отслеживанию украденных транспортных средств. 
  • Диагностика и техническое обслуживание – удаленная диагностика и / или системы технического обслуживания, мониторинг транспортных средств и водителей [4]. 

  Выводы. Используя технологию V2V (vehicle-to-vehicle), транспортное средство может обнаружить положение и движение других транспортных средств на расстоянии приблизительно до четверти километра. В реальном мире, где транспортные средства оборудованы простой антенной, компьютерной микросхемой и GPS (Система глобального позиционирования) технологией, Ваш автомобиль будет знать, где другие транспортные средства, а также другие транспортные средства будут знать где Вы, находитесь ли  в “мертвой зоне”, стоите на шоссе, но скрыты от взгляда, стоите возле непросматривающегося поворота, или заблокированы другими транспортными средствами. Транспортные средства могут ожидать и реагировать на изменение ведущих ситуаций и затем немедленно предупредить водителей  чрезвычайными предупреждающими сообщениями. Если водитель не отвечает на сообщение, транспортное средство может самостоятельно привести себя к безопасной остановке, избежав столкновения.

 

Литература:

1. IEEE 802.11, The Working Group Setting the Standards for Wireless LANs. 

http://www.ieee802.org/11/.

2. ZigBee Alliance. 

http://www.zigbee.org/.

3. Ultra wide band planet. com.

http://www.ultrawidebandplanet.com/.

4. Car2Car Communication Consortium. 

http://www.car-2-car.org/.

Кабак Віталій Васильович

кандидат педагогічних наук, доцент 

Луцький національний технічний університет 

Україна, м. Луцьк

 

Кравчук Владислав Ігорович

магістр кафедри комп’ютерних технологій

Луцький національний технічний університет 

Україна, м. Луцьк 

 

  Анотація: У статі розкрито сутнісну характеристику поняття «патентний пошук», визначено цілі, відмічено основні різновиди патентного пошуку, встановлено методологію його проведення. Здійснено теоретичний аналіз особливостей створення інформаційної системи для здійснення патентного пошуку з зазначенням механізму та основних критеріїв пошуку. Розглянуто сучасні системи патентного пошуку інформації, які спроектовані на базі веб-орієнтованих технологій глобальної мережі Інтернет.

  Ключові слова: патентний пошук, інформаційна система, комп’ютерні технології, винахід, база даних.

 

  Патентний пошук є різновидом інформаційного пошуку, що проводиться тільки по даним патентної документації [1]. Він може бути проведений для реалізації наступних цілей:

  • пошук аналогу чи прототипу винаходу, що патентується (корисної моделі);
  • пошук для визначення рівня техніки;
  • пошук для встановлення правомірності видачі патенту на винахід;
  • пошук для визначення патентної чистоти об’єкта перевірки (визначення факту порушення патентних прав) [2, c. 4].

  Кожен вид патентного пошуку виконується для вирішення певних завдань. Проте для збільшення ефективності проведення патентного пошуку необхідним є залучення високо ерудованих фахівців, що володіють досвідом виконання таких робіт та мають навички інтуїтивного пошуку потрібної інформації.

  Проведення патентного пошуку дозволяє:

  • ознайомитися з патентами інших винахідників, які намагалися, з різним ступенем успіху, вирішити аналогічні завдання;
  • встановити рівень розвитку техніки, що зазвичай необхідно для планування випуску нової продукції;
  • запобігти витрачанню коштів на патентування безперспективних винаходів;
  • дозволяє правильно подати матеріали заявки на винахід та найбільш кваліфіковано сформулювати права заявника - НЕ звузивши їх і не розширивши;
  • дозволяє знизити ймовірність виникнення в подальшому судових патентних суперечок або дозволяє вказати на необхідність покупки патенту або придбання ліцензії [3].

  Основною метою проведення патентного пошуку є визначення рівня розвитку техніки і новизни наявного технічного рішення. При цьому в процесі пошуку визначається, як вирішувалася дана задача раніше, які є технічні рішення, захищені авторськими свідоцтвами і патентами, а також які існують перспективи розробки теми.

  В описі кожного авторського свідоцтва або патенту містяться такі обов'язкові стандартні елементи: номер авторського свідоцтва або патенту; назва винаходу; індекс МКВ (Міжнародної класифікації винаходів); дата пріоритету; номер заявки; прізвище автора-заявника або патентовласника; область використання винаходу; посилання на аналог і прототип; мета винаходу; перелік графічних матеріалів; опис пристрою в статиці; опис пристрою в динаміці; формула винаходу [1]. Саме тому дані параметри необхідно покласти в основу створення інформаційної системи для здійснення патентного пошуку.

  У зв'язку з великим обсягом інформації, що міститься в кожному описі, в створювану інформаційну систему для здійснення патентного пошуку потрібно закласти сутнісну характеристику видів патентного пошуку:

  1. тематичний;
  2. іменний;
  3. нумераційний;
  4. пошук патентів-аналогів;
  5. пошук для встановлення патентного права [5].

  При виконанні індивідуальних творчих завдань або дипломного проектування практично використовується тільки тематичний пошук, який представляє собою пошук винаходів з певної теми, пошук винаходів, що відносяться до об'єктів аналогічного призначення або забезпечують досягнення певного результату.

  У процесі створення інформаційної системи для здійснення патентного пошуку потрібно, щоб вона відображала зміст пошуку Міжнародної класифікації винаходів (МКВ), а саме характеристики восьми її розділів: A – задоволення життєвих потреб людини; B – різні технологічні процеси; C – хімія і металургія; D – текстиль, папір; E – будівництво, гірнича справа; F – механіка, освітлення, опалення, двигуни та насоси, зброя, боєприпаси, вибухові роботи; G – фізика; H – електрика [2, c. 5].

  Подальший поділ в МКВ здійснюється на класи. Індекс класу складається з індексу розділу і двозначного числа, наприклад: A01 або B27. Кожен клас містить один або більше підкласів, при цьому індекс підкласу складається з індексу класу і великої літери латинського алфавіту, наприклад: A01B або B27C. Підкласи розбиті на групи і підгрупи, які позначаються дробовим числом (два числа розділені дробової рисою, наприклад: 1/100, 22/10, 10/14). Основна група має наступний індекс: A01G 23/00 [5].

  Назва (текст) основної групи точно визначає область техніки, в якій вважається доцільним проведення патентного пошуку.

  Кожна підгрупа утворює рубрики, підпорядковані основній групі, та визначає тематичну область, необхідну для проведення патентного пошуку. Перед текстом підгрупи ставиться одна (або більше) крапка або тире, які визначають ступінь підпорядкованості.

  Перед проведенням патентного пошуку потрібно точно встановити предмет пошуку, тобто вибрати технологію, машину, механізм, окремий вузол машини, які необхідно вдосконалити. Дані параметри пошуку повинні безпосередньо бути закладені у концепцію створення інформаційної системи здійснення патентного пошуку. Маючи кілька напрямків пошуку, необхідно вибрати один з них, тому що пошук по всіх напрямах потребуватиме великої кількості часу [1].

  Коли остаточно встановлений предмет пошуку, в свідомості формується інформаційна модель технічного об’єкта, за допомогою якої буде проводиться пошук для виявлення схожих аналогічних технічних рішень при перегляді описів винаходів.

  Область пошуку залежить від предмета пошуку і наявного в розпорядженні патентного фонду. Алфавітно-предметний покажчик (АПП) значно полегшує орієнтацію в інформаційній системі здійснення патентного пошуку. В АПП всі технічні поняття розташовані в алфавітному порядку. Знаючи предмет пошуку, підбирають ключові слова, які повинні відповідати технічним поняттям, термінам. Користуються покажчиком наступним чином:

  • за алфавітом знаходять термін, що відповідає певному технічному поняттю;
  • встановлюють індекси, зазначені для інших термінів або фраз, розташованих біля основного терміна і пов'язані з ним за змістом [3].

  Отримані індекси інформаційної системи здійснення патентного пошуку визначають область пошуку.

  Залежно від предмета пошуку, часу появи технічного об’єкта, ступеня його розвитку, можливостей патентного фонду визначається глибина пошуку. Згідно із законодавством України термін дії патенту становить 20 років. Цю цифру можна прийняти для визначення глибини пошуку [2].

  Для нових розробок пошук в інформаційній системі для здійснення патентного пошуку може проводитися починаючи з перших (за часом) опублікованих описів винаходів. Для більш ретельного вивчення питання можна збільшити глибину пошуку, тобто переглянути всі наявні по опису винаходи.

  Також у процесі створення інформаційної системи для здійснення патентного пошуку можна закласти компоненти системи класифікації ECLA. Класифікація ECLA базується на ієрархічній структурі МКВ, але вміщує додатково 70 тис. індексів. На відміну від індексів МКВ індекси ECLA більш динамічні та постійно оновлюються. Повне видання ECLA на папері складається із 10 томів з рубриками, які відповідають МКВ, та два томи з рубриками, що відповідають IdT. Додатково щомісяця публікуються змінні листки з поточними змінами. Так, наприклад, у 1996 p. ECLA налічувала близько 117 тис. рубрик, а в той же час у 6-й редакції МКВ їх нараховувалось всього близько 67 тис. Крім ЄПВ індекси ECLA використовуються для індексування документів у чотирьох БД, що експлуатуються службою Questel: ЕРАТ (європейські патенти), FPAT (французькі патенти), РСТРАТ (публікації ВОІВ), EDOC (пошуковий масив ЄПВ). Європейська класифікація постійно переглядається з урахуванням потреб патентного відомства у результаті чого сформувалось дві її суттєві особливості:

  • створення більш дрібних рубрик внаслідок деталізації відображення рубрик МКВ, що включають велику кількість патентних документів;
  • удосконалення рубрик з неясними або застарілими дефініціями [3].

  Гнучка процедура, прийнята в ЄПВ, забезпечує такі переваги ECLA над МКВ, як однаковість класифікування по всьому інформаційному масиву, постійне підтримання актуальності покласифікованого масиву за рахунок поточного рекласифікування, що зумовлює її пристосованість для застосування в автоматизованих системах. Індексування патентних документів за ECLA здійснюється дещо пізніше, ніж за МКВ. За оцінками фахівців ЄПВ, в середньому 90% патентних документів отримують індекси ECLA протягом 8 місяців від дати їх публікації. Це слід враховувати під час пошуку: для виявлення нещодавно опублікованих документів необхідно використовувати як ECLA, так і МКВ.

  Українські користувачі мають можливість застосовувати ECLA в двох доступних для них масивах електронної патентної інформації: національна патентна класифікація (НПК) та інформаційно-пошукова система.

  Національна патентна класифікація (НПК) – це класифікаційнa система, яка розроблена і застосовується в конкретній країні або групі країн для індексування та пошуку патентних документів. Нині НПК застосовується і продовжує вдосконалюватися, головним чином, у США та Великобританії. Ретроспективні фонди патентних документів ряду країн (зокрема, Австралії, Канади, Нідерландів) підкласифіковані за національними класифікаціями цих країн, їх рекласифікування за МПК здійснюється поступово і вибірково [3].

  Інформаційно-пошукова система – це логічна система, призначена для знаходження і видачі інформації, в тому числі при патентному пошуку, в документальному або іншому вигляді і являє собою сукупність інформаційно-пошукової мови, правил перекладів текстів на цю мову, загальних правил пошуку та критерію смислового відповідності змісту тексту інформаційним запитом [1].

  Існує величезна кількість систем патентного пошуку на базі мережі Інтернет. Дані ресурси у вигляді гіперпосилань можна розмістити в окремій вкладці інформаційної системи для здійснення патентного пошуку, щоб забезпечити пошук патентів в глобальній мережі, що є досить важливим фактором отримання достовірної інформації в сфері патентообігу. Дамо сутнісну характеристику найбільш популярних із них.

  Esp@cenet – європейська пошукова система з можливістю пошуку серед 30 млн. патентів різних країн світу. Вона є безкоштовна, найбільша в світі, але з незручним пошуком.

  US PTO – повнотекстова база даних патентного відомства США, що налічує кілька мільйонів патентів. Охоплює період з 1 січня 1976 року. Тут же є база даних патентів, що мають відношення до СНІД (повні тексти і загальний вигляд патентів по СНІД, виданих в США, Японії і європейських країнах). Потужна пошукова система. Доступ до патентів безкоштовний. Крім того, тут є форми заявок на патент і інформація US Patent & Trademark Office.

  Internet STO – служба, що дозволяє визначити клас патенту по американській патентну класифікацію за допомогою класифікаційного довідника. Можна безкоштовно отримати списки американських патентів з якого-небудь конкретного класу. Ця служба містить також архіви патентів і інформацію про їх придбання.

  The Intellectual Property Network – потужна пошукова система компанії IBM, яка містить реферати до мільйонів американських, міжнародних, європейських, японських патентів. Доступ безкоштовний.

  База даних американських патентів Наукового товариства США – містить інформацію про 1.7 млн. американських патентів з 1975 року.

  Canadian Patent Database – пошукова система патентної служби Канади, призначена для пошуку в базі даних канадських патентів. Простий і зручний пошук. Можливе отримання графічних ілюстрацій до патентів. У базі даних понад 1 300 000 патентів починаючи з 1920 року. Користування базою даних безкоштовне [1].

  Бази даних (БД) патентної документації України (www.ukrpatent.org). Сюди відносяться: БД "Електронна версія акумулятивного офіційного бюлетеня "Промислова власність"; БД "Перспективні винаходи України"; БД "Винаходи (корисні моделі) в Україні"; БД колективного користування "Відомості про заявки на винаходи, які прийняті до розгляду"; БД "Винаходи зарубіжних країн"; БД "Зареєстровані в Україні знаки для товарів і послуг"; БД "Відомості щодо міжнародних реєстрацій знаків, які заявлено в Україну відповідно до Мадридської системи"; БД "Відомості про добре відомі знаки в Україні"; БД "Відомості про знаки для товарів і послуг, дія свідоцтв на які припинена або свідоцтва на які визнано недійсними"; інтерактивна БД "Промислові зразки, зареєстровані в Україні"; БД "Відомості про міжнародну реєстрацію промислових зразків, які отримали правову охорону в Україні" [4, c. 63-64].

  Отже, у процесі створення інформаційної системи для здійснення патентного пошуку потрібно дотримуватись основних індексів та критеріїв МКВ та ECLA, забезпечуючи водночас постійний доступ до існуючих систем патентного пошуку глобальної мережі Інтернет та впроваджуючи сучасні світові тенденції розвитку систем документообігу в сфері патентознавства.

 

Література:

1. Антонов В. М. Інтелектуальна власність і комп’ютерне авторське право / В. М. Антонов - 2-ге вид., стереотип. – К. : КНТ, 2006. – 520 с. 

2. Буров С.В. Патентный поиск: Методические указания к проведению патентного поиска при выполнении индивидуальных творческих заданий, курсовых и дипломных проектов / С.В. Буров, И.И. Иванкин. - Архангельск: Изд-во АГТУ, 2009. – 42 с.

3. Інтелектуальна власність : навч. посіб.: у 2 ч. Ч. 1 / І. П. Каплун, Е. В. Колісніченко, В. О. Панченко, А. А. Папченко. – Суми : СумДУ, 2010. – 157 с.

4. Патентно-кон’юнктурні дослідження : конспект лекцій / укладач Є. І. Нагорний. – Суми : Сумський державний університет, 2013. – 169 с.

5. Рекомендации по выполнению патентного поиска [Электронный ресурс]. – Режим доступа : https://www.bsuir.by/m/12_100229_1_98996.htm

Барило Світлана Богданівна

доцент, кандидат педагогічних наук

ДВНЗ «Прикарпатський національний

університет імені Василя Стефаника»

Івано-Франківськ

 

  У статті автор розглядає основні аспекти і напрямки музичного виховання молодших школярів у різних країнах світу на сучасному етапі розвитку шкільної освіти, дає коротку характеристику зарубіжним педагогічним системам музичного виховання. 

  Ключові слова: музичне виховання, молодші школярі, музично-педагогічна система, музичне мистецтво, тенденції розвитку.

 

  Музичне виховання учнів початкових класів загальноосвітньої школи спрямоване на збереження вироблених і апробованих форм і методів роботи з молодшими школярами з одного боку, з іншого – йде постійний пошук нових форм, методів, педагогічних технологій змісту і видів музичної діяльності. Актуальним стає питання про місце і роль музики в житті молодшого школяра, уточнення значення музики як засобу впливу на естетично-емоційний розвиток підростаючого покоління, з’ясування принципів і засобів організації процесу музичного виховання у початковій школі, обґрунтування необхідних методів трансформації цього напрямку виховання.

  Педагогічна наука має певний доробок у з’ясуванні окреслених питань. Так, загально-педагогічні проблеми музично-естетичного розвитку дітей висвітлюються у наукових роботах Б. Ананьєва, Л. Виготського, І. Зязюна, О. Леонтьєва, Л. Сохань. У працях авторів у галузі естетики, мистецтвознавства і музичної педагогіки досліджуються питання, пов’язані з уточненням сутності музично-естетичного виховання, впливу музичного мистецтва на загальний розвиток учнів, засвоєння ними художньої культури, народної творчості тощо (В. Верховинець, М. Вовк, Л. Масол, В. Островський, О. Ростовський, М. Сидір, Е. Печерська, М. Яскулко та ін.).

  На нашу думку, потребують більш поглибленого вивчення сучасні системи та методики музичного виховання учнів початкових класів у різних країнах світу і застосування найбільш прогресивних із них у практиці музично-естетичного виховання у початковій школі нашої держави.

  Музичне виховання дітей молодшого шкільного віку у нашій країні та в інших країнах суттєво відрізняється. Так, у Європі і США музична освіта в шкільних закладах характеризується відсутністю єдиних планів і програм, у школах різного типу музика займає різне місце і їй відводиться різна кількість годин. При цьому, часто уроки музики стають предметами, які вільно вибирають самі учні. Спостерігається така тенденція, коли музику використовують як засіб абстрагованості від предметів, які вимагають великих розумових зусиль, а також, дуже часто класичну музику розглядають як досить складний вид художньої культури і тому навчання відбувається, в основному, на основі сучасного музичного мистецтва.

  Слід зауважити, що вагомий вплив на сучасну систему викладання музики в початковій школі у західноєвропейських країнах і США здійснили ідеї канадського композитора і педагога М. Шафера. Його педагогічна технологія музичного виховання передбачає упровадження вільного експериментування зі звуками, ритмами, мелодіями з метою дати дітям відчуття радості творчості, сформувати позитивне ставлення до музичного пізнання. Провідною навчальною діяльністю стає імпровізація на дитячих музичних інструментах у формі діалогічної гри у колі. Крім імпровізації широко використовуються співи, сприймання музики, а також опанування «нотної грамоти» [1].

  Вивчаючи досвід шкільного музичного виховання європейських країн ми дійшли висновку, що у багатьох зарубіжних системах музичного виховання втілюється діяльно-практичний компонент засвоєння музичного мистецтва, а саме, звертається увага, насамперед, на розвиток творчих здібностей учнів, а також на формування у школярів виконавських вмінь і навичок у різних видах музичної діяльності. Такий підхід до вивчення музики у початковій школі характерний для Австралії, Англії, Угорщини, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швеції та ін. зарубіжних країн. Окрім цього, передусім, акцент зміщується на розвиток музичної творчості у формі створення, написання музики, яка є невід’ємною складовою процесу музичного виховання та навчання у початковій школі. 

  Серед багатьох світових сучасних систем музичного виховання заслуговує на увагу модель музичного виховання молодших школярів в Австрії, де діють популярні школи з музичним ухилом, в яких уроки музики проводяться чотири рази на тиждень. В них навчаються діти, починаючи з шести років. Характерною особливістю методики проведення уроку музики є те, що один з уроків відводиться на творчу діяльність усього класу, другий – на інструментальну гру у малих групах, третій – на хоровий спів, четвертий – на зведений урок малих груп. При цьому, на навчання до цих шкіл приймають дітей з різним розвитком музичних здібностей, без спеціального відбору і навчають їх за методикою К. Орфа [3].

  Аналізуючи музичне виховання у різних європейських країнах ми дійшли висновку, що у сучасних зарубіжних моделях музичного виховання молодших школярів використовується принцип спрямованості музичного виховання на розвиток особистості школяра (Німеччина, Італія, Австрія, Австралія та ін. країни). 

  У сучасній вітчизняній методиці музичного виховання ведуться постійні пошуки нових шляхів, методів і засобів впливу музичного мистецтва на особистість молодшого школяра. Найбільш цікавим, на нашу думку, є система музичного виховання, що пов’язана з оздоровленням дітей. Це насамперед, досвід роботи Вальфдорських шкіл, у яких заслуговує на вивчення і впровадження так званий «ритмічний початок» процесу навчання, а також використання методів евритмії − злиття музики і руху. Дану систему розробив на початку ХХ ст. німецький філософ, педагог Р. Штейнер. У перекладі з грецької евритмія означає злагодженість, ритмічність – це мистецтво руху, яке надає зриму образну форму звучанню мови і музики. 

  У Вальфдорських школах у молодших класах на ритміку у супроводі музики відводиться 30 хвилин. Ця ритмічна частина поєднує спів дітей хором під акомпанемент сопілки та дзвіночків, декламацію віршів хором, приплескування і притоптування. Педагоги звертають увагу, перш за все, на вольові зусилля школярів, які виникають під час виконання усіх перелічених дій усіма учнями класу.

  Цікавою є система музичного виховання учнів 1-4 класів у Фінляндії, де школярі поряд з іншими предметами, починаючи з 1-го класу, вивчають музику, а з 4-го класу вводяться додаткові предмети, серед яких є хоровий спів і гра на музичних інструментах. 

  Слід зазначити, що гра на музичних інструментах обов’язкова для всіх і протягом навчання учні випробовують свої вміння і навички на всіх існуючих музичних інструментах.

  Окремо заслуговує на увагу вивчення система музичного виховання дітей молодшого шкільного віку в Італії, суть якої полягає в розвитку дитини як музикальної особистості, що володіє комплексом музичних здібностей, здатна насолоджуватися музикою, творити її, виявляти і розвивати свої творчі нахили завдяки музиці. Так, відповідно до публікацій Дж. Тафурі [5] в Італії, в музичному вихованні школярів, звертається увага на три ключові поняття: виховання, освіта, навчання; причому виховання і освіта розглядаються як формування системи цінностей педагогом або батьками, становлення особистості засобами музичного мистецтва, а навчання або підготовка – це насамперед, здобуття знань, умінь, навичок з музики засобами музики. 

  Говорячи про основні аспекти розвитку шкільного музичного виховання, слід згадати систему ритмічних вправ, яку розробив швейцарський педагог, композитор Е. Ж. Далькроз, а також популярну в різних країнах світу музично-педагогічну систему німецького композитора і педагога К. Орфа, музично-виховну систему угорського композитора та педагога З. Кодая, які здійснили новаторський підхід до музичного навчання і виховання школярів. 

  На сучасному етапі розвитку системи музичного виховання спостерігається збільшення впливу інформаційно-комунікативних технологій, які стають обов’язковими елементами навчання у початковій школі. З огляду на сучасні реалії, вчитель музики в початкових класах повинен вносити в навчальний процес нові методи подання інформації, а саме: інформаційно-комунікаційні технології, які дають змогу підвищити якість та ефективність музичного виховання і музичної освіти. Це, перш за все, комп’ютерні презентації, авторські мультимедійні навчальні програми, гра на синтезаторі, які широко сьогодні використовуються у Польщі та інших європейських країнах. 

  Так використання інформаційно-комунікативних технологій на уроках музики в 1-3 класах Польщі сприяє засвоєнню музично-медіальних знань та навичок, розвиває вміння користуватися комп’ютерними навчальними програмами, які в ігровий спосіб надають музичні знання (читання з нот, відпрацювання чистої інтонації, гра на синтезаторі) покращують розвиток музичних здібностей, допомагають отримати досвід музичної творчості (імпровізації) за допомогою синтезатора, а також обрати серед сучасних популярних творів музичного мистецтва найбільш цінні у художньому та змістовному плані. 

  У ХХ-ХХХІ ст. спостерігається ще більший розвиток музично-педагогічних систем, методик, авторами яких є відомі музиканти, педагоги, композитори (Л. Виноградов «Музикування як діяльність спілкування» , Е. Гордон «Аудіація», Ш.Сузукі «Виховання талантів»), а також концепцій П. Хауве, Л. Школяр, В. Кірюшина, І. Манакової та ін. 

  Таким чином, розглядаючи головні аспекти музичного виховання молодших школярів у сучасному світі, а також досвід зарубіжних педагогів, музикантів можемо підсумувати, що: особливість сучасних зарубіжних педагогічних концепцій та методик музичного виховання молодших школярів, полягає в акцентуванні уваги на музичне виховання, в основі якого лежить принцип колективного музикування; вивчення досвіду провідних педагогів, музикантів сучасності дозволяє повноцінно сприймати і вирішувати питання музичного виховання дітей молодшого шкільного віку, збагачувати їх знаннями, інноваційними досягненнями; ознайомлюючись з системами музичного виховання молодших школярів у світі, вітчизняні педагоги мають можливість використати у своїй практичній діяльності найбільш прогресивні і сучасні ідеї щодо розвитку музичних здібностей, музичної культури, художнього смаку учнів молодшого шкільного віку. 

 

Література

1. Масол Л. Зарубіжні музично-педагогічні системи: концепції //Л. Масол. Педагогічний словник. – К.: Педагогічна думка, 2001. – С. 201.

2. Ростовський О. Музична освіта України на межі тисячоліть: стан, проблеми, перспективи //Мистецтво та освіта. – 2000. – № 4. – С. 25-34.

3. Хлєбнікова Л. О. Музичне виховання – творчість – діти /За матеріалами міжнародних конференцій з музичного виховання у Словаччині) //Мистецтво та освіта. – 1996. – № 1. – С. 48-52.

4. Виноградов Л. В. Развитие музыальных способностей у дошкольников / Л. В. Виноградов. – СПб.: Речь, Образовательные проекты; М. Сфера, 2009. – 160 с.

5. Тафури Дж. Италия //сост. Д. Дж. Харгривз, А. К. Норт. – М., 2009. – С. 56.

Григоровський Петро Євгенійович, 

кандидат технічних наук, старший науковий співробітник, 

ДП «Науково-дослідний інститут будівельного виробництва ім. В.С. Балицького»

Україна, Київ,

 

Халіна Вероніка Юріївна,

кандидат економічних наук, доцент,

Харківський національний університет будівництва та архітектури,

Україна, Харків

 

  Анотація. В статті сформовано методику визначення ефективності системи вимірювання за різних умов застосування, а саме собівартості вимірювання робіт у загальному випадку, у випадку якщо тимчасові споруди, необхідні для безперебійної роботи вимірювальних систем влаштовують заздалегідь і при тому частково загально-будівельною організацією та визначення трудовитрат.

  Ключові слова: система вимірювання робіт, ефективність, собівартість, трудовитрати.

 

Основними організаційно-технологічними показниками вимірювальних робіт є розрахункова та фактична трудомісткість (собівартість) вимірювальних робіт, яка встановлюється за наявними даними про витрати праці та тривалість їх виконання. 

  Розрахункові трудовитрати вимірювальних робіт визначають на основі:

  а) нормативів витрат праці з використання вимірювальних систем та додаткових витрат пов’язаних з їх експлуатацію (кошторисна трудомісткість);

  б) планових норм, з урахуванням організаційно-технічних заходів щодо зниження кошторисної трудомісткості вимірювальних робіт (планова трудомісткість).

  Кошторисні трудовитрати вимірювальних робіт визначають для середніх умов виконання вимірювань, а планові й фактичні трудовитрати враховують конкретні умови їх виконання.

  При порівнянні варіантів вимірювальних систем, за якими окремі елементи витрат мають однакову величину, витрати що повторюються, не враховують. Такі дані дозволяють виявити ефективність варіантів, але не характеризують в повній мірі трудовитрати вимірювальних робіт. При визначенні ефективності вимірювальних систем для різних умов їх використання, наприклад, для різних технологій будівництва, різних об’ємно-планувальних рішень та конструктивних схем будівель, для умов певних кліматичних районів, що відрізняються чинниками впливу на продуктивність вимірювальних систем, або для нових вимірювальних систем кошторисні трудовитрати вимірювань розраховують з урахуванням усереднених умов їх виконання. Ефективність впровадження вимірювальних систем в конкретних умовах та оптимальний варіант вимірювань в умовах конкретного виробництва, встановлюють на підставі планових трудовитрат вимірювальних робіт з врахуванням конкретних умов їх виконання. Методика визначення ефективності вимірювальної системи представлена на мал. 1.

  При аналізі організаційно-технологічних показників для визначення ефективності технологій, засобів та методів вимірювання встановлено, що організаційно-технологічні показники вимірювань на всіх етапах життєвого циклу розподіляють за важливістю на основні й додаткові. Основні організаційно-технологічні показники вимірювальних робіт наведено є загальновідомими, а додаткові показники носять уточнюючий характер. Вони додатково характеризують критерій ефективності у тих випадках, коли потрібно врахувати вплив специфічних чинників, властивих відповідним етапам життєвого циклу, оскільки значною мірою впливають на продуктивність робіт з визначення параметрів інструментальними методами. 

  Такі показники (фактори або чинники впливу) є важливими вихідними даними для розрахунку основних організаційно-технологічних показників вимірювальних робіт. Без їх врахування, аналізу та обчислення не можливо встановити основні організаційно-технологічні показники вимірювальних робіт, а саме розрахункову та фактичну трудомісткість, яка встановлюється за наявними даними про витрати праці та тривалість їх виконання. Тому, без наукового обґрунтування, аналізу та розробки методик визначення значень технічних, технологічних, організаційних, природніх, техногенних та інших факторів впливу на трудомісткість вимірювальних робіт неможливо виконати порівняння варіантів за критерієм їх ефективності.

  На продуктивність вимірювальних робіт впливають фактори, що залежать від:

  • технічних характеристик, типу, конструктивних властивостей і технічного стану вимірювальних систем, що застосовується для визначення параметрів будівель, споруд і території забудови;
  • типу споруди, будівлі або конструкції, особливостей території забудови для визначення параметрів якої використовується вимірювальна система, характеру параметрів, що вимірюються;
  • виробничих умов, в яких використовується вимірювальна система (будівництво наземної, підземної частини будівлі; експлуатація промислових, житлових, спеціальних будівель і споруд; території зсувонебезпечні, просадочні, в умовах ущільненої забудови, тощо);
  • технології будівництва;
  • рівня організації будівництва чи експлуатації об'єкта;
  • майстерності та кваліфікації фахівців, що визначають параметри будівель, споруд і території забудови інструментальними методами та системами, обслуговують та використовують вимірювальне обладнання, вміння працівників повністю використовувати можливості та властивості вимірювального обладнання (приведення приладу в робочий стан, взяття відліків, правильна черговість робочих процесів, швидкості їх виконання, досвід використання систем моніторингу, обробки та інтерпретації отриманих даних, тощо).

  Аналіз та деталізація наведених факторів призвели до необхідності визначення впливу на продуктивність вимірювальних робіт додаткових організаційно-технологічних показників:

  • прогнозування відмов при експлуатації будівель;
  • ризики несвоєчасного виявлення пошкоджень;
  • достатність вимірювальної точності спостережень за деформаціями;
  • конструктивна достатність спостережень за геометричними параметрами будівель; 
  • прогнозування процесів деформації будівель з використанням математичних моделей;
  • періодичність проведення обстежень будівель;
  • період інструментального моніторингу;
  • терміни обстежень та ремонтів будівель;
  • періодичність контролю осідань на початковому етапі життя будівлі та в процесі її експлуатації;
  • періодичність контролю рівня ґрунтових вод;
  • періодичність контролю оповзнів, тощо.

  Від перерахованих факторів значною мірою залежить режим використання вимірювальних систем за часом. Цей режим розподіляє час знаходження вимірювальної системи в розпорядженні організації (фахівця), що її використовує на проміжки, протягом якого система (прилад, обладнання) використовується за призначенням, тобто виконує свої основні функції (визначення параметрів будівель, споруд і території забудови інструментальними методами), або має перерви в роботі за різних причин.

  

Мал. 1. Методика визначення ефективності системи вимірювальних робіт та технології їх застосування

Савенко Діана Олександрівна

Рівненський інститут Університету «Україна»

м.Рівне

 

  Анотація: З урахуванням сучасних наукових досліджень психології особистості жінки, її роль пов’язана з особистісною, гендерною, професійною. ідентифікацією. Самоідентичність тісно пов’язана з її роллю матері і здатністю власного самовираження. 

  Ключові слова: криза жіночої ролі, самореалізація, жіноча ідентичність.

 

Зміст наукової роботи. 

  Особливості жіночої психології висвітлюються у працях багатьох учених, зокрема К. Хорні, Д. Б. Міллера, С. Бем, І. С. Кона, Є. П. Ільїна, А. А. Чекаліної, Т. В. Андрєєвої, Г.І. Шеремєтьєвої та інших.

  Сучасні вітчизняні дослідження вказують на те, що психологічні особливості самоактуалізації працюючої жінки зумовлені задоволеністю її потреб у професійній та сімейній сферах. У професійній діяльності ці особливості стосуються вибору професій фемінінного чи маскулінного типів за компенсаторним принципом, орієнтації на різні базові і термінальні цінності, задоволеності своїм професійним вибором та самореалізованості в обраній діяльності, співвідношення «Я - актуального» та «Я - ідеального».

  До базових констант жіночого самоствердження, неможливість реалізації яких приводить до криз жіночої ідентичності, належать такі:

  1. установка на материнство як основну сферу самореалізації;
  2.  прагнення бути доброю господинею;
  3. орієнтація на сферу міжособистісних відносин і на досягнення компетентності як суб'єкта взаємодії;
  4. приваблива зовнішність і установка на збереження привабливості як важливого жіночого ресурсу взаємодії з оточуючими, зовнішність як складова Я-образу$
  5. професійна самореалізація.

  Кризу жіночої ідентичності в сучасній літературі називають кризою жіночої ролі (Здравомислова, Тьомкіна, 2002) або кризою подвійної ідентичності (Здравомислова, 2003), в основному цей феномен обумовлений загостренням конфлікту сім'ї і роботи.

  Аналіз літератури, присвяченої проблемі гендерної ідентичності (Здравомислова, Тьомкіна, 2002б; Здравомислова, 2002; Здравомислова, 2003; Кон, 2001; Мілюска, 1999), змушує припускати, що несуперечлива гендерна ідентичність обумовлює позитивне ставлення до себе як до представника певної статі і суб'єкту гендерних відносин. Виражені протиріччя в структурі гендерної ідентичності зумовлюють негативне ставлення до себе, що породжує стан внутрішнього конфлікту і кризові прояви [3].

  О.Базалук, розкриваючи жіноче призначення вважає, що жінка має право сама обирати: присвятити себе сім’ї або суспільству [1, с.231], проте практика показує, що криза вплив батьків сих драйверів, посилів та програм визначають паттерни поведінки жінки і вона знаходиться у стані внутрішнього конфлікту, тривожності, неврозу. 

  Історично в Україні роль жінки трансформувалась. О. Базалук, спираючись на сучасні реалії та особливості світосприйняття констатує, що призначення жінки (разом з чоловіками) полягає в повноцінній самореалізації внутрішніх творчих потенціалів в повсякденному житті, то століття тому, в післяреволюційний період, основним призначенням жінки вважалося материнство. В післявоєнний період роль жінки перестала бути жіночною. На жінках лежала роль репродуктивної сили і трудового ресурсу. За часи незалежності (в 90-х роках) почав формуватися новий тип ідентичності української жінки – «ділової жінки».

  Тут, на думку Т.Журенко, жінка-підприємець в українському суспільстві неминуче стикається з необхідністю подвійного опору. Вона змушена реалізовувати свої ініціативи в умовах ризику економічної нестабільності та боротися з патріархальною системою [2, с. 65]. 

  Сучасні вітчизняні дослідження вказують на те, що психологічні особливості самоактуалізації працюючої жінки зумовлені задоволеністю її потреб у професійній та сімейній сферах. У професійній діяльності ці особливості стосуються вибору професій фемінінного чи маскулінного типів за компенсаторним принципом, орієнтації на різні базові і термінальні цінності, задоволеності своїм професійним вибором та самореалізованості в обраній діяльності, співвідношення «Я - актуального» та «Я - ідеального». 

  Самоактуалізація жінки у професійній сфері проявляється в її задоволеності обраною професією та відчуттям реалізованості в ній. Це пошук «себе у професії», власної професійної ролі, образу «Я», професійного іміджу, індивідуального стилю професійної діяльності, професійних перспектив, установлення нових професійних цілей, прагнення до гармонійного розкриття та ствердження власного творчого потенціалу. Важливими факторами самоактуалізації жінки у соціономічній професійній діяльності виступають: потяг та інтерес до людини, розуміння складного внутрішнього світу людини, здатність позитивно впливати на особистість, почуття відповідальності та альтруїзм, висока комунікабельність, прагнення до професійного зростання, самопізнання [4, с. 56]. 

  Умовами успішної самоактуалізації жінки у професійній діяльності виступають: відкритість жінки щодо нових ідей, нового соціального досвіду, готовність ризикувати, помилятись, відмовлятись від старих звичок; усвідомлення нею власного потенціалу, своїх сильних і слабких сторін, здібностей, прагнень та бажань; гармонійне поєднання орієнтації на професійну кар'єру з орієнтацією на сім'ю; сприятливі зовнішні обставини, які б не придушували тенденцію жінки до самоактуалізації, а стимулювали її.

  Отже, самоідентичність як психологічний феномен і процес самокатегоризації особитості є рефлексивною категорією, пов’язаною з переживанням і усвідомленням жінки себе у світі [5, с. 233]. У цьому сенсі вона тотожна самосвідомості і завжди пов’язана із самістю та Я-концепцією.

 

Література:

1. Базалук О.А. Женщина для вдохновения./ О.А. Базалук. – Полтава: ООО «АСМІ», 2013, - 352.

2. Батхудінова Н. О. Роль української жінки в сім’ї та суспільстві/ Н.О. Батхудінова// Науковий вісник. Серія «Філософія». – Харків: ХНПУ,2015. – вип..45 (частина ІІ).- с.62-84. 

3. Кукуленко-Лук'янець І.В.Психологічні особливості активності жінок у науково-педагогічній діяльності/ І.В Кукуленко-Лук'янець//Український науковий журнал. Освіта регіону. №2. – 2011. 

4. Малкіна-Пих І. Г.Гендерна терапія [Електронний ресурс]. - Довідник практичного психолога. , 2003. - Режим доступу: http://medbib.in.ua/gendernaya-identichnost-41836.html.

5. Савенко Д. О. Проблема само ідентичності жінки в період раннього онтогенезу дитини// Психологія: реальність і перспективи: Збірник наукових праць РДГУ. – Випуск 4. –Рівне: О.Зень, 2015. – с.230-233.

УДК 373.5.016:796

Василина Василівна Вовчанська,

Викладач

кафедри теоретичних основ методики фізичного виховання

Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка

 

  Постановка проблеми. Одним з пріоритетних напрямів і ціннісних орієнтацій державності та суспільної свідомості є формування системи освіти в Україні. Оскільки доля майбутнього людства більшою мірою залежатиме від розвитку духовної і моральної сфери суспільства то проблеми виховання, освіти, розвитку молодого покоління набувають особливого значення. Педагогічна діяльність вчителя спрямована на те, щоб створити ситуацію успіху для розвитку особистості дитини, дати можливість кожному вихованцю відчути радість досягнення успіху, усвідомлення своїх здібностей, віри у власні сили. Підтримка почуття гідності, знання і розуміння дитини, віра, любов і повага до неї, бережливе, чуйне ставлення до фізичного, психічного і духовного розвитку лежить в основі цього підходу.

  Мета статті – змоделювати процес створення ситуації успіху на уроках фізичної культури.

  Об’єкт дослідження – професійна діяльність учителя як носія духовних цінностей.

  Предмет дослідження – ситуація успіху як основа фізичного, психічного і духовного розвитку учня.

  Методи дослідження. Під час дослідження використовувалися теоретичний аналіз і узагальнення науково-методичної літератури та емпіричних даних, матеріалів всесвітньої мережі інтернет, педагогічні спостереження, положення, викладені у працях українських діячів минулих часів та сучасних дослідників.

  Основний виклад матеріалу. Професійна діяльність учителя як носія духовних цінностей, спадкоємця поколінь покликана сприяти утвердженню гуманної, демократичної особистості, здатної до саморозвитку, самореалізації своїх інтересів [7]. Великий і тонкий знавець дитячої психології В. О. Сухомлинський стверджував: «Успіх у навчанні – єдине джерело внутрішніх сил дитини, які породжують енергію для переборення труднощів, бажання вчитися» [4].

  У шкільній педагогіці були розроблені та етабльовані перші методики створення ситуації успіху. Про те, що саме успіх підтримує інтерес дитини до навчання, вказував знаний педагог минулого К. Ушинський. Він вважав, що бажання навчатися з’являється лише тоді, коли є натхнення, яке народжується від успіху в оволодінні знаннями. Великий вчений прийшов до висновку, що тільки успіх підтримує інтерес учня до навчання. Дитина, яка ніколи не пізнала радості праці у навчанні, не пережила гордості від того, що труднощі подолані, втрачає бажання, інтерес вчитися [5].

  Діти повинні відчувати увагу до себе, інакше вони не можуть існувати. Заряд, здобутий в юності, гартує характер, підвищує життєву стійкість особистості, сприяє перетворенню та реалізації духовних сил. Ситуація успіху стає точкою відліку для змін у взаєминах з оточуючими, для подальшого руху дитини вгору, щаблями розвитку особистості. Вона виробляє найціннішу людську якість – стійкість у боротьбі з життєвими труднощами. 

  Віра педагога у позитивні властивості дитини, її сили, успішність є великою стимулюючою силою, що сприяє розвитку особистості школяра, спонукає до співпраці у навчальному та виховному процесах. Найперше завдання вчителя – дати дітям відчути радість праці, щастя успіху в навчанні, пробудити в їхніх серцях почуття власної гідності, бо успіх у навчанні – єдине джерело внутрішніх сил дитини, що породжує енергію для боротьби з труднощами, бажання вчитися [1].

  Основним фактором розвитку особистості школяра стає ситуація успіху. Її переживає як учень слабкої успішності, так і учень високої продуктивної діяльності, як мудрий, досвідчений педагог, так і молодий фахівець. Для створення ситуації успіху на уроці необхідно організувати атмосферу доброзичливості в класі впродовж усього уроку; висока мотивація пропонованих завдань; реальна допомога в просуванні до успіху; постійна підтримка в процесі виконання роботи [2]. 

  Успіх — це результат роботи вчителя. Бажати учневі успіху – насправді означає бажати йому дозріти для чогось і до чогось, щоб отримати це. Ситуація – це сукупність умов, що забезпечують успіх, а сам успіх – результат такої ситуації. Ситуація – це те, що здатний організувати вчитель: переживання ж радості, успіху – дещо більш суб’єктивне, значною мірою приховане від стороннього погляду. Дати кожному із своїх вихованців можливість пережити радість досягнення, усвідомити свої можливості, повірити у себе – головне завдання педагога.

  У навчальному процесі багато рушійних сил і серед цих спонукань наймогутнішим є надія на успіх. Усунь її – і зусилля людини втрачають сенс. Надія на успіх живе в кожній дитині, але це не означає, що кожна надія збувається. Для однієї дитини очікування успіху звичне, для другої – епізодичне, для третьої – поодиноке. Це стан «здійсненої радості», творцями якої виступають і школярі, і вчителі й батьки.

  У школі навчаються учні різного віку, де сумлінне ставлення до своїх обов’язків – найголовніша їхня відмінна риса. На уроках фізичної культури вони активні, привчені до самостійності, у класі – почувають себе комфортно і захищено, користуються авторитетом і емоційно стійкі. Таких учнів можна умовно віднести до категорії «надійні», але і в них можуть бути збої. Тому найкраща допомога – не пропонувати допомоги, не нав’язуватися з рятівними розмовами, а дати їм час, щоб вони самі розібрались зі своїми проблемами.

  Бувають учні, здібності яких вищі, ніж у «надійних», але система роботи слабша. Вони дуже активно реагують на успіхи і невдачі, оцінки переживають дуже емоційно, користуються симпатіями однокласників, учителів. Їх можна віднести до категорії «упевнені», але в них можливі не тільки збої в роботі, а й швидке звикання до успіху, девальвація здійсненої радості, зміна впевненості на самовпевненість. Педагогічний спосіб «холодний душ» – ось, що справляє на них хорошу дію.

  Існує категорія здібних школярів, які до справи ставляться сумлінно, але найголовніша їхня риса – невпевненість у своїх силах. У них часті перепади настрою і результатів роботи, де особливо це замітно під час участі у змаганнях. У такої категорії учнів може виникати депресивний стан, і якщо вчасно не помітити його, не розібратися в причинах виникнення, то депресія може затягтися та стати хронічною.

  Працюючи з категорією «невпевнених», потрібно вселити дитині віру в себе, доторкнутися рукою до її плеча, простягнути їй на долоні своє оголене серце, відкрите для добра і співчуття.

  Ситуація успіху розглядається тільки в нерозривній парі: успіх- неуспіх. Неуспіх школяра – результат нездійсненої радості, який приводить до зневіри, і всі зусилля втрачають сенс. Перебороти неуспіх – означає створити умови для того, щоб радість усе-таки відбулася. 

  Хто вони такі, «зневірені?»... Ось повчальний приклад із життя відомого фізика Джеймса Максвелла. У Максвелла в академії відразу ж з’явилося прізвисько – Дурило. Він не шукав зближення з однокласниками, обираючи самотність. Його успіхи у класі не були зовсім блискучими. Учитель грецької мови містер Кармайкл вважав своїм найголовнішим завданням розсаджувати учнів відповідно до їхніх шкільних успіхів. І Джеймс ніколи не сидів спереду. Його постійно відсаджували назад, до щораз агресивніших сусідів, котрі віддавали усі сили і здібності знущанню над Джеймсом.

  Тим часом у школі почали вивчати геометрію. Цей предмет вів містер Глоаг, добра людина, природжений учитель. Він жартував, але і вимагав. На його уроках Максвелл був першим учнем. Ніхто не міг позмагатись з ним у кмітливості, гостроті розуму, оригінальності доказів. Коли настав час іспитів, учні академії були вражені: Дурило став одним з перших.

  Максвел, безумовно, був талановитим, але талант – це ще не все. Для цього потрібні умови, щоб він розквітнув, необхідно, щоб хтось повірив у нього, захотів би допомогти зіпнутися на ноги, допомогти розцвісти. Не зустрівся б на шляху Максвелла вчитель математики Глоаг, хто знає, як би далі склалася доля цього дивакуватого Дурила. Талант плюс праця, плюс удача дорівнюють успіху. Але не гарантовано, не завжди. Тут потрібна допомога педагога, колективу, що підтримають таке прагнення, зможуть уселити впевненість у свої сили, не дати «потонути» і організувати «несподівану радість».

  З педагогічного погляду несподівана радість – результат продуманої, підготовленої діяльності вчителя. Її може породити результат, якого дитина не очікувала, обмежуючи свої можливості; не очікувала, знаючи рівень вимог цього вчителя; не очікувала, бо віддавала перевагу ролі «сірого», середнього учня.

  Для того, щоб підтримати учня існує багато способів. Ця підтримка потрібна постійно і це має бути чимось більшим, ніж кілька фраз, які весь час повторюються: «молодець», «дуже добре», «чудово» і «відмінно». Щирість, творчість і розмаїтість — сильне знаряддя в побудові самоповаги дитини. Одним із факторів розвитку особистості школяра є принцип навчання й виховання, що сприяє формуванню позитивного ставлення до навчання, школи, праці, тобто сприяє ефективності навчання. Кожен учитель має взяти за основу запропонований алгоритм створення ситуації успіху на уроці [6].

  Вчитель повинен піклуватися про те, щоб навчально-виховний процес, який він організовує, містив у собі ситуацію успіху. Це повинно стосуватися діяльності як індивідуальної, так і групової. Для педагога важливо розуміти внутрішній світ дитини, поважати його переживання. Впливаючи на вихованця, вчитель повинен говорити дитині правду, хай і гірку. Як тільки учень відчує, що вчитель цікавиться його емоційним станом, прагне зрозуміти його і допомогти, то прийме зауваження педагога, довірить йому свою долю.

  Звернімо увагу на високу професійну майстерність учителя у створенні умов ситуації успіху. Оксанка навчається у 5 класі. Всі діти ставляться до неї з відчуженням і постійно ігнорують. Вже декілька уроків школярі вивчають комплекс вправ ранкової гімнастики, до проведення якого вчитель залучає учнів. Це їм дуже подобається, бо вони одночасно вчаться і мають можливість побувати у ролі вчителя.

  На уроці майже всі учні піднімають руки. Оксанка руку не піднімає, за неї говорять її оченята, ніби промовляючи: «Викличте мене!» Цю іскру в очах побачив учитель і сказав: «А зараз проводитиме Оксана». Дівчинка вийшла на середину і з такою впевненістю почала показувати вправи, що у дітей від здивування захопило подих. Вимоги до проведення були виконані блискуче. І командний голос, і підрахунок, і культура рухів. «Молодець!» - похвалив учитель. Це найкраще проведення. Всі учні у класі мають взірець для наслідування [3].

  Ми бачимо, як вчитель, завдяки таким особистісним якостям, як спостережливість і уважність, дав можливість учениці проявити себе і отримати радість. Ця радість для Оксанки була несподіваною, а несподівана радість дає можливість дитині розкрити для неї самої свої власні можливості – якийсь бік якщо не таланту, то принаймні приховані дотепер здібності. 

  В цьому і полягає професіоналізм вчителя та його виховний дар. Це вміння бачити і відчувати дитину, не готувати ситуацію спеціально, а вміти зловити той момент, коли дитина готова себе реалізувати, не втратити його, правильно оцінити і якось матеріалізувати. 

  Висновки: Виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок, що ключовою фігурою на уроці є вчитель і від його вміння залежить оптимізація навчально-виховного процесу. Головний зміст діяльності вчителя полягає в тому, щоб створити кожному вихованцеві ситуацію успіху. 

  Створена вчителем на уроці ситуація успіху змінює в позитивний бік стиль життя дитини. Вона стає точкою відліку для змін у взаєминах з оточуючими і дає поштовх для подальшого руху вгору сходинками розвитку особистості, підвищує життєву стійкість, здатність до протидії, загартовує характер, відкриває приховані можливості особистості, стимулює інтерес до навчального процесу. Це надихає школярів до творчої праці, розвиває пізнавальні здібності, допомагає особистості пізнати себе, самовизначитись та самореалізуватись, впливає на результативність.

  Завдання вчителя полягає в тому, щоб видалити зі змісту, засобів, форм і методів навчання все, що заважає кожному школяреві пережити почуття успіху, озброїти учнів засобами досягнення успіху в різних шкільних ситуаціях. 

  Тут важливу роль відіграє особистий приклад учителя фізичної культури, оскільки основним джерелом радості на уроці повинен стати процес навчання, який організовує вчитель і допомагає школярам у подоланні труднощів, опануванні знань, розвитку здібностей і якостей. 

 

Література

1. Бех І. Д. Педагогіка успіху: виховні втрати та їх подолання / І. Д. Бех // Педагогіка і психологія. – 2004. - №4. – С.5-15. 

2. Біл Ньюмен. 10 фантастичних засобів добитися успіху. – 2007.

3. Вовчанська В.В. Професійна майстерність учителя фізичної культури //В.В.Вовчанська.-Тернопіль, - 2014.

4. Сухомлинський В. А. Сердце отдаю детям/ В.А.Сухомлинський. – К.: Рад. шк., 1988.

5. Ушинський К. Д. Избранные педагогические сочинения. М.: Педагогика, 1974. – 569 с. 

6. Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. В 2-х частинах: Навчальний посібник. – Тернопіль, 2012.

7. http://5fan.ru/wievjob.php?id=52737

 

  Анотація: У статі розкрито роль ситуації успіху в навчальній діяльності школярів як проблеми, до якої все частіше звертається сучасна педагогічна наука. Провівши огляд та аналіз літератури з теми «Створення ситуації успіху на уроках» можна стверджувати, що обрана тема є актуальною для освіти. Потрібно лише допомогти дитині в період формування її особистості і ні в якому разі не позбавляти школяра чекання завтрашньої радості та віри у свої можливості.

 Ключові слова: вчитель, навчально-виховний процес, ситуація успіху, учень, успіх, урок фізичної культури.

 

МОДЕЛИРОВАНИЕ УЧИТЕЛЕМ СИТУАЦИИ УСПЕХА НА УРОКАХ ФИЗИЧЕСКОЙ КУЛЬТУРЫ

 

  Аннотация: В статье раскрыто роль ситуации в учебной деятельности учеников как проблемы к которой все чаще обращается современная педагогическая наука. Проведя осмотр и анализ литературы по теме «Создание ситуации успеха на уроках» можно утверждать, что избранная тема есть актуальной для образования. Нужно только помочь ребенку в период формирования его личности и ни в каком случае не лишать ученика ожидания завтрашней радости и веры в свои возможности.

 Ключевые слова: учитель, учебно-воспитательный процесс, ситуация успеха, ученик, успех, урок физической культуры

 

VOVCHANSKA V.V. SIMULATION OF A SITUATION OF SUCCESS BY A TEACHER AT SPORT LESSONS

 

  Abstrakt. The article describes the role of a situation of success in educational activity of pupils as a problem which the modern pedagogical science more often has been discussing. Having carried out the review and the analysis of appropriate scientific literature it is possible to claim that the selected subject is urgent for the education. It is only necessary to help the child during formation of her personality and not to prevent a pupil from waiting for tomorrow's joy and a faith in his opportunities.

  Keywords: teacher, teaching and educational process, situation of success pupil, success, sport lesson.

Кожухар Олена Олександрівна

викладач іноземної мови

Автотранспортний коледж ДВНЗ

“Криворізький національний університет”

м. Кривий Ріг, Україна 

 

  Анотація: у статті розглядаються технології ситуативного моделювання такі як: імітація, симуляція та рольова гра та їх вплив на розвиток творчих здібностей студентів

 Ключові слова: інтерактивне навчання, технології ситуативного моделювання, інтелектуальні здібності

 

  Оскільки мова залишається єдиною універсальною базою мислення, знання іноземної мови слід розглядати з погляду вдосконалення інтелектуальних здібностей . Творча здібність – це здатність дивуватися і пізнавати, вміння знаходити рішення в нестандартних ситуаціях. Завдяки творчій діяльності у студента розвивається здатність до самореалізації.

  Цьому сприяють інтерактивні технології. Інтерактивне навчання передбачає моделювання життєвих ситуацій, використання рольових ігор, спільне вирішення проблеми на основі аналізу обставин та відповідної ситуації 

  Технології інтерактивного навчання можна поділити на чотири групи залежно від мети заняття та форм організації навчальної діяльності:

  • технології кооперативного навчання;
  • технології колективно-групового навчання;
  • технології ситуативного моделювання;
  • технології оцінювання дискусійних питань [ 15, с.135; 16, с.192]

  Більш детально розглянемо технології ситуативного моделювання. Такі технології передбачають створення цікавих нетрадиційних ситуацій і постановки чітких завдань, виконуючи які студенти обов’язково підключають уяву, фантазію, креативне мислення.

  До технологій ситуативного моделювання належать такі інтерактивні технології, як: імітація, симуляція, рольова гра або драматизація.

  Імітаціями називають процедури з виконанням певних простих відомих дій, які відтворюють, імітують будь-які явища навколишньої дійсності. Учасники імітації реагують на конкретну ситуацію в рамках заданої програми, чітко виконуючи інструкцію. 

  Студенти можуть виконувати дії індивідуально або в групах. На закінчення імітації учасники отримують подібний результат, але він не завжди однаковий. Дуже важливо, щоб ці результати обговорювалися. Імітаційні ігри розвивають увагу, навички критичного мислення, сприяють застосуванню на практиці вміння вирішувати проблеми.

  Для того, щоб провести імітаційну гру необхідно:

  1. Обрати тему для імітації. 
  2. Чітко спланувати все, що необхідно для проведення імітації, продумайте участь у ній всіх студентів. 
  3. Надати студентам максимум інформації, щоб вони могли впевнено виконувати всі процедури і одночасно вчитися. 
  4. Перед імітацією зробити невеликий вступ. 
  5. Заздалегідь продумати запитання для підбиття підсумків. [7, с.24-31] 

  Так, наприклад, під час вивчення теми «Професія та професійні якості» була запропонована ситуація проведення співбесіди, під час якої студенти повинні були обговорити обрану професію, вимоги, професійні якості працівника, особливості поведінки та риси характеру, майбутню платню та інші питання. Попередньо була проведена організаційна та підготовча робота, а також активізація ЛО та ФО з теми та розподіл ролей. Після виконання завдання проводилось узагальнення матеріалу та підбиття підсумків.

  Студенти охоче виконують такого роду завдання, оскільки під час таких імітацій вони можуть продемонструвати не тільки свої знання, але й розкрити свій творчий потенціал.

  Наступна технологія – симуляція. Симуляції - це створені викладачем ситуації, під час яких студенти копіюють у спрощеному вигляді процедури, пов'язані з діяльністю суспільних інститутів, які існують у справжньому економічному, політичному та культурному житті. До них належать судові, парламентські, громадські слухання, збори, дебати тощо. Готуючи студентів до симуляції, викладач повинен чітко розподілити ролі, обговорити з кожним виконавцем послідовність його дій, висловів, дотримуватися чіткого регламенту, сценарію, який зберігається з проведенням такої процедури в реальному житті. Отже, симуляції є "мініатюрною" версією реальності. 

  Наприклад, вивчаючи тему «Відкриття рахунку» студентам було запропоновано змоделювати ситуацію у банку. Учасники працювали в парах. Студенти отримали чіткі інструкції та основне питання для обговорення, а саме «Відкриття депозиту» та розподілили ролі банківського клерка та клієнта. Для відтворення ситуації усі учасники отримали набір стандартних реплік

  Отже, ця технологія наближена до рольової гри, але істотно відрізняється від неї, бо її метою є не представлення поведінки конкретних особистостей, а ілюстрування певних явищ і механізмів. [10, с.4-8]. 

  І остання технологія – це драматизація або рольова гра. Мета рольової гри - визначити ставлення до конкретної життєвої ситуації, набути досвіду шляхом гри. Такі ігри сприяють формуванню у студентів власного ставлення до ситуації, розвитку уяви, формуванню навичок критичного мислення, розвитку творчих здібностей тощо. Щоб провести рольову гру, необхідно, щоб кожен її учасник чітко знав свою роль, зміст, мету гри. 

  Рольова гра потребує ретельної підготовки 

  1. орієнтація (введення учнів у тему, ознайомлення з правилами гри, загальний огляд її перебігу);
  2. підготовка до проведення гри (викладення сценарію гри, визначення ігрових завдань, ролей, орієнтовних шляхів розв'язання проблеми);
  3. основна частина — проведення гри;
  4. обговорення [4, с.4-15].

  Так, вивчаючи тему «Звичаї, традиції та сучасне культурне життя України», студенти проводили віртуальну екскурсію видатними місцями країни. Учасники поділилися на дві групи, в кожній з яких був свій екскурсовод та допитливі туристи. Студенти самі обирали па’мятку культури з поміж запропонованих, заздалегідь отримали інформацію, ЛО та ФО з теми, обговорили сценарій. Після виконання завдання важливо було провести детальне обговорення ситуації та поставити питання. Наприклад:

  • Як ти почувався в цій ролі? 
  • Що під час гри сподобалося, а що - ні? 
  • Чи потрапляв ти в подібну ситуацію? 
  • Яку лінію поведінки можна було б обрати? 

 Підводячи підсумок, можна сказати, що найбільш дієвими і ефективними на заняттях англійської мови є інтерактивні технології, що сприяють розвитку творчого мислення студентів. Як творчість слід сприймати не лише кінцевий результат діяльності, а й прийоми та операції, за допомогою яких вона здійснюється. Інтерактивні методи захоплюють студентів, пробуджують у них інтерес та мотивацію, навчають самостійного мислення та дій. 

 

Література:

1. Борзова Е.В. Парная и групповая работа на уроках иностранного языка в средней школе. // Язык. Речь. Коммуникация. — 2000. — Вып.4. — С.4-15 

2. Гапонова С.В. Сучасні методи викладання іноземних мов за кордоном // Іноземні мови. - 1998. - №1. - С.24 — 31.

3. Жирова В. Игра в обучении в английской школе // Педагогический вестник. — 1992. — №6. — С.4 — 8. 

4. Полилова Т.А. Внедрение компьютерных технологий в преподавание иностранных языков / Под. ред. Т.А. Полилова // Иностр. языки в школе. — 1997. — №6. — С.2 — 7.

5. Пометун О., Пироженко Л. Інтерактивні технології навчання: теорія, практика, досвід. — К., 2002. — 135 с.

Руханський Б.В.

6 курс, група ФН 61/16, спеціальність «Фінанси, банківська справа та страхування»,

Інститут економіки та менеджменту Університету "Україна"

Науковий керівник: к.е.н. доцент Дубас А.О.

 

  В умовах розвитку ринкових відносин в Україні особливого значення набуває такий вид господарської діяльності, як торговельна діяльність, що здійснюється як юридичними особами, так і фізичними особами – суб’єктами підприємницької діяльності.

  Торгівельна діяльність передбачає налагодження і розширення ринку збуту, який забеспечує сталий розвиток підприємства. Зі зростанням конкуренції, підприєсмтва мають звертати увагу не лише на цінову політику, а й на їх конкурентноспроможність. Для цього, власне, і створюється дистриб’юторська мережа як різновид системи збуту.

  Багаторівневий маркетинг (англ. multilevel marketing (MLM), Network Marketing, Multilevel System), або мережевий маркетинг - це один із видів маркетингу, який забезпечує товарообіг через багаторівневу мережу агентів збуту фірми-виробника. Кожен з агентів встановлює безпосередні контакти з потенційними покупцями та отримує прибуток від безпосередньої реалізації ним товарів. 

  Крім того, дистриб'ютор одержує прибуток у вигляді додаткових виплат від реалізації продукції, що стимулює індивідуальне підприємництво і спонукає дистриб'юторів працювати професійно. 

  Мережевий маркетинг – бізнес, привабливий для багатьох. Так, за даними деяких експертів, сьогодні у світі налічується понад 3,5 тис. легальних мережевих компаній. Найвідоміші серед них – такі гіганти мережевої торгівлі, як АmWау, AVON, Fаbеrlіс, Маrу Кау, Оrіflame, Zерtеr та ін

  Останніми роками система торгівлі за допомогою мережевого маркетингу набуває все ширших обертів і в Україні, хоча в жодному нормативному акті не дається визначення поняття «мережевий маркетинг» та інших суміжних йому понять. Це зумовлює низку проблем, що зумовлює необхідність їх вирішення.

  По-перше, поряд із легітимними компаніями, на ринку діють і незаконні організації – фінансові піраміди, що маскуються під компанії мережевого маркетингу

  По-друге, основною ланкою мережевого маркетингу є дистриб’ютор чи незалежний дистриб’ютор – фізична особа (іноді юридична особа), яка підписала з компанією дистриб’юторську угоду, за якою отримує право купувати продукцію за оптовою ціною, залучати (спонсорувати) інших дистриб’юторів і отримувати винагороду (бонуси) від обсягу закупівель створеної «під собою» дистриб’юторської організації (мережі) відповідно до маркетингового плану компанії.

  По-третє, виникає ще й питання охорони прав споживача.

  Враховуючи зазначене, функціонування кожної ланки мережевого маркетингу («мережева компанія» - «дистриб’ютор» - «кінцевий споживач») має певні проблеми, які повинні бути вирішені та законодавчо врегульовані, що сприятиме подальшому розвитку мережевого маркетингу в сучасних економічних умовах.

 

Література

1. Анфіногенова Є. Б. Методи оцінки ефективності маркетингових заходів / Є. Б. Анфіногенова // Проблеми і перспективи економіки і управління :

матеріали Міжнар. заоч. науч. конф. (Санкт-Петербург, квітень 2013 р.). — СПб. : Реноме, 2013. — С. 147–149.

2. Проект Закону України “Про торговельну діяльність за допомогою багаторівневого мережевого маркетингу та дистриб’юторської діяльності” [Електронний ресурс ] / Внесений народним депутатом України Черняком В. К. 9 січня 2001 року (реєстраційний № 6318). [Електронний ресурс]. – Режим доступу : //http://www.rada.gov.ua.

3. Трофанова Т.Г. Плюси та мінуси системи мережевого маркетингу. Погляд знизу/ Т.Г. Трофанова //Економіка. Фінанси. Право. - 2015. - № 3. - C. 10-13

Єрошкіна Тетяна Василівна

доктор медичних наук, професор.,

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Україна, м. Дніпро

 

  Анотація: У статті аналізується і оцінюється стан здоров'я дорослих потерпілих, внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

  Ключові слова: аварія на Чорнобильській АЕС, стан здоров'я, показники захворюваності, інвалідність, первинна захворюваність.

 

  Зміст наукової роботи. Аварія на Чорнобильській АЕС – найбільша еколого-техногенна катастрофа ХХ століття за масштабами впливу на природне середовище та здоров'я багатьох контингентів людей. Наслідки аварії вплили на стан здоров'я, умови та спосіб життя людей, які мешкають не тільки на забруднених територіях, але й на території усієї України. В навколишнє середовище із активної зони реактора було викинуто біля 300 MKu (11 х 1018 частин) радіоактивних речовин, що призвело до забруднення 50500 км2 території України, де у 2218 населених пунктах мешкає більше 2,4 млн. осіб [11].

  У 1987 році під наглядом закладів, підпорядкованих МОЗ України, перебувало 264587 осіб, потерпілих від аварії на ЧАЕС. У 2005 році їх кількість досягла 2744226 осіб, у послідуючі роки кількість цього контингенту дещо зменшувалась і у 2015 році стала 1962477 осіб [1].

  Відсоток визнаних здоровими ліквідаторів за останні роки зменшився до 9,63% [13]. Щорічний рівень захворюваності дорослих та дітей зростає на 2,5 – 2,8 % [1].

  Перед медичною наукою після аварії на Чорнобильській АЕС встала задача вивчення стану здоров’я потерпілого населення і розробки комплексу лікувально-профілактичних та реабілітаційних заходів щодо його збереження. Аналіз даних літературних публікацій вітчизняних та зарубіжних авторів свідчить про неухильне погіршення показників здоров’я цього контингенту хворих [5; 9; 12; 16.], що обумовило актуальність даного дослідження.

  Аналізуючи стан здоров'я дорослих потерпілих внаслідок аварії на ЧАЕС, слід відмітити, що їх захворюваність перевищує захворюваність умовно непотерпілого населення, що спостерігається і за окремими класами хвороб та нозологічними формами. У перші десять років після аварії найбільший рівень захворюваності потерпілого населення на 10000 відповідного контингенту непотерпілого населення спостерігався за такими нозологічними формами: гіперплазія щитовидної залози (в 2,5 рази), хвороби крові (в 2,2 рази), вегето-судинна дистонія (в 2,1 рази), залізодефіцитні анемії (в 2 рази) [16].

  Розрізняють такі показники захворюваності: поширеність захворювань (загальна захворюваність) – це рівень усіх зареєстрованих захворювань за календарний рік: гострих і хронічних – таких, що зареєстровані при першому звертанні в поточному році, а виявлені як у поточному , так і у попередні роки; первинна захворюваність – рівень вперше зареєстрованих захворювань за календарний рік на даній території, враховуються всі гострі та вперше встановлені протягом року хронічні захворювання.

  Як статистичне поняття ці показники розраховуються на 1000 або 10 тис.населення.

  Поширеність, захворюваність, первинна інвалідність та смертність потерпілих дорослих від 18 років у 2015 році висвітлені у табл.1.[15].

Таблиця 1.

Захворюваність, інвалідність та смертність потерпілих-дорослих від 18 років і старше на 10 тис. осіб у 2015 р.

 

Класи хвороб (мкх-10)

Пошире

ність

захворю

вань/ ранг

Захворю

ваність/

ранги

Первинна

інвалідність/ранги

Смерт

ність/

ранги

Деякі інфекційні та паразитарні хвороби

258,86IV

135,48XI

0

2,06 VII

Новоутворення в т.р.

559,22IX

96,42

XIII

12,82 I

29,22II

злоякісні новоутворенння

380,97

45,69

12,59

28,31

Хвороби крові та кровотворних органів.

151,2XV

28,03 XV

0,03VIII

0,05XV

Хвороби ендокринної системи в т.р.

 1813,8IV

118,87

XII

0,18V

0,47X

щитовидної залози

1040,5

53,12

0,09VI

0

Розлади психіки та поведінки

465,5XI

43,95 XIV

0,04VII

0,29XII

Хвороби нервової системи в

1048,75III

184,56IX

0,30 III

1,24VIII

Хвороби ока та придаткового апарату

1230,56VII

295,39VI

0,4IX

0

Хвороби вуха та соскоподібного відростка

336,57

X III

172,47X

0

0

Хвороби системи кровообігу

8998,06 I

601,8 II

3,35 II

148,32I

Хвороби органів дихання

2965,27 III

1815,78 I

0,24IV

4,78 V

Хвороби органів травлення

3469,22II

252,52VII

0,09VI

7,24IV

Хвороби шкіри та підшкірної клітковини

439,37XII

312,13 V

0,01IX

0,04XVI

Хвороби кістково-мязової системи та сполучної тканини

1651,42V

228,95

VIII

0,03VIII

0,14XIV

Хвороби сечостатевої системи

1257,97 VI

418,7 IV

0,04VII

0,53IX

Уроджені аномалії, деформації та хромосомні порушення

29,79XVI

0,95XVII

0,30 III

0,16XIII

Симптоми,ознаки та неточно виражені стани

12,59XVII

11,07

XVI

0

2,08VI

Травми та отруєння в т.р.

520,88X

489,96 III

0

10,28III

променева хвороба

0,77

0,00

0,00

0,01

Усі хвороби

25411,43

5442,55

17,43

206,99

 

  Поширеність захворювань за всіма хворобами склала у 2015 році 25411,43 на 10 тис. потерпілих. Перше рангове місце зайняли хвороби системи кровообігу (8998,06%00), друге – хвороби органів травлення (3469,22%00),третє – хвороби органів дихання (2965,27%00).

  Серед умовно непотерпілого населення показники вказаних захворювань значно нижчі.

  За первинною захворюваністю перше місце посіли хвороби органів дихання (1815,78%00), друге – хвороби системи кровообігу (601,80%00), третє – травми та отруєння (489,96%00).

  За первинною інвалідністю перше місце посіли новоутворення (12,82%00),друге – хвороби системи кровообігу (3,35%00), третє – хвороби нервової системи (0,30%00).

  Перше рангове місце серед причин смертності дорослих потерпілих склали хвороби системи кровообігу (148,32%),друге – новоутворення (29,22%00), третє – травми та отруєння (10,28%00).

  І хоча авторами наводиться різна структура захворюваності постраждалих за минулий післяаварійний період [5; 7; 10], все ж перші рангові місця займають хвороби органів дихання, нервової системи, системи кровообігу та органів травлення, що пояснюється як безпосереднім впливом на органи і системи, так і опосередкованим.

  Суттєвий механізм специфічної дії малих доз радіації в першу чергу пов’язаний з розвитком вільно радикальних реакцій ПОЛ біомембран. Другою ланкою патогенезу дії малих доз є реакція хронічної активації функції симпато-адреналової та гіпоталамо-гіпофізарно-кортикоадреналової систем. Третьою ланкою дії комплексу факторів Чорнобильської катастрофи є дисрегуляція функції імунної системи [2; 16.]. Це пояснює великий поліморфізм змін у життєдіяльності організму і різноманітність психосоматичних розладів у потерпілих.

  Одним із показників, що характеризують стан здоров'я населення, є показник інвалідності [3]. За даними Міністерства охорони здоров'я України з 1987р. по 1997р. було первинно визнано інвалідами внаслідок аварії на ЧАЕС 65і760 осіб, з них 67,3 % ліквідаторів; 26,9 % проживаючих на територіях радіоекологічного контролю та 15,8 % евакуйованих. У подальші роки кількість первинно визнаних інвалідами зменшилась (у 2015 р. їх стало 17,43 на 10 тис. осіб). 

  У структурі захворювань, які призвели до інвалідності, перше місце посідають хвороби системи кровообігу (44,4 %), друге – новоутворення (33%), в тому числі злоякісні (32,2 %), третє – хвороби нервової системи (6,9 на 10 000 потерпілих). Зростання первинної інвалідності внаслідок аварії на ЧАЕС відмічалось в перші 10 років після аварії в усіх областях з територіями радіоекологічного контролю, а також у республіці Крим, Дніпропетровській, Донецькій, Одеській, Луганській, Харківській областях та місті Києв, в основному за рахунок проживаючого там контингенту потерпілого населення [6;8;15].

  Аналізуючи показник смертності дорослих чорнобильського контингенту в динаміці з 1987 по 1997 рр., слід зазначити, що він зріс в 2,2 рази. Таке зростання обумовлено перш за все зростанням смертності потерпілих першої групи первинного обліку та збереженням високого рівня смертності потерпілих третьої групи первинного обліку (за рахунок високої питомої ваги осіб віком старше за 60 років) [11]. Структура смертності дорослого населення протягом післяаварійних років залишається незмінною і не відрізняється від такої серед непотерпілого населення. На першому ранговому місці – смерть від хвороб системи кровообігу, на другому – від злоякісних новоутворень, на третьому – травм і отруєнь. Незважаючи на зростання загальної смертності потерпілого населення, рівень її на протязі післяаварійного періоду не перевищував рівень загальної смертності населення України, але темпи приросту показників смертності значно перевищують середньостатистичні по Україні для населення працездатного віку [4; 14.].

  Висновки: Аналіз показників стану здоров'я потерпілих на основі багаторічного моніторингу показав значне його погіршення на фоні погіршення стану здоров'я населення України в цілому. Динаміка змін показників здоров'я постраждалих має більш виражений характер, що пов’язано не тільки з впливом факторів Чорнобильської катастрофи, а й з погіршенням умов життя. Слід також зазначити, що дані про збільшення захворюваності необхідно також розглядати і як результат постійного медичного контролю, і покращення діагностичної бази, і самої діагностики. 

 

Список літератури:

1. Аналіз стану надання медико–санітарної допомоги населенню, постраждалому внаслідок аварії на ЧАЕС, що знаходяться на обліку в Дніпропетровському обласному реєстрі у 2015 році / – Дніро, 2016, – 25 с. 

2. Барабой В.А. Перекисное окисление и радиация. // В.А. Барабой, В.Э. Орёл, И.М.Карнаух. – К.: Наук, думка, 1993. – 256 с.

3. Войтчак Т.Г. Инвалидность у лиц, пострадавших вследствие аварии на Чернобыльской АЭС / Т.Г. Войтчак, В.В. Коваленко // Современные проблемы медико–социальной экспертизы и реабилитации: Тез. докл. 8–й обл. науч. конф. – Днепропетровск, 1993. –С. 27–28.

4. Гродзінський Д. Закриття Чорнобильської AEC– завершення чи початок? / Гродзінський Д // Ліки України – 2000. – № 12. – С. 20 – 22.

5. Динамика заболеваемости участников ликвидации аварии на Чернобыльской АЭС/ А.П. Бирюкова, В.К. Иванов, А.Ф. Цыб. и др. //Медицина труда и пром. экология. – 2000. – №5 – С.1 – 5.

6. Донець М. П. Демографічна ситуація в Чернігівській області та її зв’язок з Чорнобильською катастрофою / М. П. Донець // Екологічні проблеми та здоров’я нації. - №2, 2004. – С. 17 – 20.

7. Епідеміологічний аналіз стану здоров’я учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС / В.М. Пономаренко, А.М. Нагорна, Е.В. Оснач, Т.Л. Прокліна // Лік. справа. – 1998. – № 8. – С. 39–41.

8. Заболеваемость и пути совершенствования организации медицинской помощи населению, пострадавшему при аварии на ЧАЭС/ И.П. Мордачев, И.И. Бурлак, В.И. Заяц и др. // Сов. здравоохранение. – 1991. – № 4. – С. 37 – 39.

9. Легеза В.И. Ликвидаторы последствий аварии на Чернобыльской АЭС – 10 лет спустя/ В.И. Легеза // Терапевт. арх. – 1998. – Т. 70, № 1 – С. 77 – 79.

10. Мальцев В.І. Оцінка стану здоров’я населення, особливості перебігу хвороб внутрішніх органів та вдосконалення надання медичної допомоги в зв’язку з аварією на ЧАЕС: Автореф. дис. ... д–ра. мед. наук / В.І. Мальцев // МОЗ України. Харків, держ. мед. ун–т. – Харків, 1996. – 41с.

11. Медична статистика України 1993 – 1997р.р. – К.: Центр мед. статистики МОЗ України, 1998. – 303 с.

12. Оценка риска последствий аварии на ЧАЭС на здоровье участниковее ликвидации (по материалам Украинского национального регистра) / А.М. Нагорная, А.В. Степаненко, Т.Л. Проклина, Л.А. Литвинова /Чернобыль и здоровье людей: Тез. докл. науч.–практ конф. (20 – 22 апреля 1993г.) – К. 1993. – Ч. 2. – С. 220.

13.Петрук Д. Чорнобиль та здоров’я людини /Д. Петрук // Ліки України. – 2000. – № 5. – С. 34–37.

14. Показники здоров’я потерпілих внаслідок аварії на Чорнобильській атомній електростанції (1987 – 1995 рр.) / Гол. ред. А.Н. Міщенко. – К.: Вид–во. інформ.–аналітичного центру наук.–виробничої фірми “Техніка, медицина, екологія”, 1996. – 438 с.

15.Показники здоров’я та надання медичної допомоги потерпілим внаслідок аварії на Чорнобильської АЕС за 2015 рік / Розробн. Руденко Н. Г., Руденко О. В; гол. ред. М. В. Голубчиков. – Київ: МОЗ України, ДЗ Центр медичної статистики, 2016. – 81 с. 

16. Пономаренко В.М. Динаміка змін у стані здоров’я дорослого населення, що постраждало внаслідок аварії на ЧАЕС / В.М. Пономаренко, А.М. Нагорна, Т.Л. Прокліна // Вісн. соц. гігієни та організації охорони здоров’я України. – 1999. – № 2. – С. 43 – 46.

Дерев’янко Дар’я Володимирівна

аспірант

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Україна, м. Дніпро

 

 Анотація: У статті розглядається аналіз наукових стандартів, щодо впровадження системи управління якістю в клініко-діагностичних лабораторіях.

  Ключові слова: якість лабораторного обстеження, система управління якістю, міжнародний стандарт ISO 15189, порівняльний системний аналіз.

 

  Зміст наукової роботи. У сучасній медицині ефективна діагностика, профілактика і лікування неможливі без використання клінічних лабораторних досліджень. Вважається, що до 70-80% інформації, значимої для діагностичного процесу, надається саме за рахунок клінічних лабораторних досліджень [1, 7].

  Особливе значення при цьому набуває питання відповідності результатів лабораторних досліджень мети використання – рішенням клінічних проблем (діагностичні питання, які вирішуються лікарем) і їх аналітична достовірність [2].Актуальним питанням є якість лабораторного обстеження, яке спрямоване на зменшення ризику для пацієнтів і забезпеченнядіагностичної інформативності клініцистів. Виключне значення ці питання мають і для клінічних лабораторних досліджень вУкраїні. 

  Міжнародними експертами доведено, що на 85% якість будь-якоготехнологічного процесу обумовлено організацією роботи. Визначено також, що провідну роль в належній організації роботи грає системауправління якістю. Якісне обслуговування пацієнта може бути здійснено тількиза умови впровадження в роботу клініко-діагностичних лабораторійсистеми управління (менеджменту) якості - скоординованих дійу напрямку і контролю діяльності за якістю якає невід'ємною складовою загального управління роботою клініко-діагностичних лабораторій (далі - КДЛ) [3].

  Документальною базою з регулювання діяльності медичних лабораторій є сучасне уявлення про шляхи досягнення, змісту і постійного поліпшення якості роботи медичних лабораторій, які викладені в міжнародному стандарті ISO 15189 «Медичні лабораторії. Вимоги до якості і компетентності » [4, 6].

  Цей міжнародний нормативний документ втілює майже столітній досвід розвитку наукових уявлень щодо забезпечення якості від перших уявлень про досягнення якості шляхом контролю (система Тейлора), до досягнення якості за рахунок комплексного управління якістю і об'єднанням системи управління якістю та загального управління організацією в системі загального (тотального менеджменту якості) відповідно до вимог системи ISO 9000: 2000 [7, 8]. 

  Основний зміст стандарту

  Основу стандарту складають наступні вісім основних принципів:

  1. Орієнтація на споживача.

  Організації залежать від своїх замовників і тому повинні розуміти поточні та майбутні потреби, виконувати їхні вимоги і прагнути до перевищення їхніх очікувань.

  2. Лідерство.

  Керівники забезпечують єдність призначення та напрямки діяльності організації. Їм треба створювати і підтримувати внутрішню середу, в якій працівники можуть бути повністю залучені в досягнення цілей, поставлених перед організацією.

  3. Залучення працівників.

  Працівники на всіх рівнях становлять основу організації, і їхнє повне залучення дає можливість використовувати їх здатності організації.

  4. Процесний підхід.

  Бажаного результату досягають ефективніше, якщо діяльністю та відповідними ресурсами управляють як процесом.

  5. Системний підхід до управління.

  Визначення та розуміння взаємопов'язаних процесів та управління ними, як системою сприяє організації результативно та ефективно досягати цілей.

  6. Постійне поліпшення.

  Постійне поліпшення загальних показників діяльності організації слід вважати незмінною метою організації.

  7. Прийняття рішень на основі фактів.

  Ефективні рішення ґрунтуються на аналізі даних та інформації.

  8. Взаємовигідні відносини з постачальниками.

  Організація та її постачальники є взаємозалежними, і взаємовигідні відносини підвищують здатність обох сторін створювати цінності [11, 12]. Ці вісім принципів управління якістю формують основу ряду міжнародних стандартів, спрямованих на формування і функціонування системи управління якістю в рамках стандартів ISO серії 9000.

  Майже у всіх зазначених стандартах визначено як головний пріоритет створення системи управління якістю – орієнтація діяльності організації на задоволення споживача. для клініко-діагностичних лабораторій це визначає основний напрямок роботи як задоволення потреб пацієнта і / або лікаря, який його обслуговує.

  Дослідження вітчизняної бази норм з регулювання виробництва і реалізації товарів і послуг доводить, що згідно прийнятої в Україні класифікації продукції та послуг і діючої національної системи стандартизації та стандартів, що визначають вимоги з управління якістю в організаціях охорони здоров'я, виконання і надання результатів клінічних лабораторних досліджень є послугами, які КДЛ надають клієнтам -замовникам клінічних лабораторних досліджень. Як замовники (споживачів) досліджень, які виконуються КДЛ, вважаються пацієнти і лікарі, які їх обслуговують [13, 14]. зацікавленими сторонами можуть бути органи охорони здоров'я, органи влади, страхові компанії та т.д. З чого випливає, що створення системи управління якістю КДЛ направлено на задоволення поточних і майбутніх потреб замовників і всіх зацікавлених сторін, виконання їх вимог і прагнення до перевищення їхніх очікувань.Слід зазначити, що ISO 15189 діє до: 2012 спирається не тільки на сучасний досвід організації системи якості, а й ставить вимоги до технічної компетентності медичних лабораторій. 

  Порівняльний системний аналіз зазначеної нормативно методичної документальної бази та міжнародних джерел дозволив зробити висновок щодо того, що впровадження СУЯ в діяльність кожної окремої КДЛ потребує вдосконалення і навіть значних змін в організацію її роботи. При цьому процес по розробці і впровадження СУЯ в роботу клініко-діагностичних лабораторій доцільно розділити на кілька основних етапів, а саме:

  1. Перший, підготовчий етап.
  2. Другий етап. Планування організації СМК лабораторії іпідготовка відповідної документації.
  3. Третій етап. Впровадження СМЯ в роботу лабораторії.
  4. Четвертий етап. Проведення внутрішніх аудитів та доопрацювання документації.
  5. П'ятий етап. Підготовка до сертифікації-акредитації.
  6. Шостий етап. Постійне подальший розвиток СМК.

   У представленому процесі впровадження СУЯ принциповими є перші два етапи, які і забезпечують планування створюваної системи забезпечення якості діяльності КДЛ [5, 6, 7]. В цілому вони відповідають загальноприйнятим положенням міжнародного стандарту ДСТУ ISO 9000, за яким базовими складовими системи управління якістю є:

  • планування якості, зосереджено на встановленні цілей у області якості і на визначенні операційних процесів та відповідних ресурсів, необхідних для досягнення цілей в області якості;
  • контроль якості, зосереджений на виконання вимог до якості;
  • забезпечення якості, зосереджено на створенні впевненості в тому, що вимоги до якості будуть виконані;
  • поліпшення якості, зосереджено на збільшенні здатності виконати вимоги до якості [9, 10].

  Запропонована схема відповідає керівному принципу циклу управління (Deming end Shewhart cycle. Модель безперервного поліпшення процесів, цикл Шухарта-Демінга; цикл PDC (S) A – англомовний акронім: Плануй - Plan → Виконуй - Do → Перевіряй (контролюй) -Check або вивчай (Study) → Дій - Act), що є основою всієї серії міжнародних стандартів якості ISO 9000 і визначає послідовність «плануй» - «виконуй» - «перевіряй (контролюй)» «Покращуй. [10].

  Проведений аналіз, зіставлення і структурний порівняннявітчизняної нормативної бази, міжнародних стандартів,рекомендацій ВООЗ по організації діяльності клінічних лабораторій дозволили сформулювати наступніметодологічні рекомендації щодо впровадження СУЯ в діяльність КДЛ.

  Особливості першого етапу впровадження СУЯ в діяльність КДЛ

  Узагальнення попередньо зазначених стандартів дозволяє також

визначити зміст першого етапу впровадження СУЯ. Воно показує, що суб'єктом цієї діяльності має бути виключно керівництволабораторії, перед яким поставлено завдання:

  • сформулювати цілі впровадження СУЯ з урахуванням потреб і очікувань споживачів та інших зацікавлених сторін (тобто – свою політику і цілі в області якості);
  • визначити основні напрямки впровадження СУЯ в діяльність організації;
  • переглянути (створити) схему структури відповідальності за окремих напрямів роботи, призначити відповідальних;
  • організувати навчання відповідальних відповідно до напрямками і завданнями щодо впровадження СУЯ в роботу КДЛ; організувати і провести заняття з базових понять СМК для всього штату лабораторії;
  • провести аналіз організації діяльності КДЛ з точки зору основного технологічного процесу (з розглядом преаналітичного, аналітичного і постаналітічесого етапів), його відповідності сучасним вимогам, виявити його основні складові впливу на забезпечення якості.

  Висновок: Таким чином, можна сказати, що створення системи менеджменту якості є необхідним кроком для впровадження міжнародних

стандартів.

 

Список літератури:

1. Балаховский И. С. Повседневный контроль качества в клинико-биохимических лабораториях с помощью критерия х(2) / И. С. Балаховский, А. П. Лотц // Клиническая лабораторная диагностика. – 2009. – N 5. – С. 50–53. 

2. Балаховский И. С. Границы нормы и точность лабораторных анализов / И. С. Балаховский // Клиническая лабораторная диагностика. – 2007. – № 10. – С. 47–54. 

3. Балаховский И. С. Статистический контроль качества клинических лабораторных анализов с помощью критерия Х2 (опыт компьютерного моделирования) / И. С. Балаховский // Клиническая лабораторная диагностика. – М, 2001. – N 2. – C. 38–45.

4.ЗАКОН УКРАЇНИ Про стандартизацію від 17 травня 2001 року N2408-III в редакції N3164-IV від 01.12.2005. 

5.Иванов Г. А. Методологические аспекты внедрения систем качества в области лабораторной медицины / Г. А. Иванов, А. В. Эмануэль // Клиническая лабораторная диагностика. – М., 2011. – N 5. – C. 54–56.

6.Кадашева О. Г. Вопросы практического применения стандартизованных правил контроля качества клинических лабораторных исследований / О. Г. Кадашева, Е. В. Заикин, В. Н. Малахов // Проблемы стандартизации в здравоохранении. – М.: Ньюдиамед. – 2004. – N 4. – C. 8–12. 

7. Каллнер Андерс. Программа внутреннего контроля качества медицинских лабораторных анализов проб пациентов при абсолютной погрешности измерений (IQC patmat absolute) / Андерс Каллнер, Л. А. Хоровская, В. Л. Эмануэль // Свидетельство об официальной регистрации программы для ЭВМ 2005611504, зарегистрировано в Реестре программ для ЭВМ. – 2005. – N 10. – С. 55–61. 

8. Каринова И. Н. Тезисы научно–практической конференции "Управление качеством в здравоохранении: стандартизация, клинико-экономический анализ" / И. Н. Каринова // Проблемы стандартизации в здравоохранении. – 2007. – N 11. – С. 65–66.

9. Козлов А. А. Высокое качество реагентов – необходимое условие правильной диагностики / [А. А. Козлов, Т. М. Простакова, Н. Д. Качалова, К. Н. Иевская] // Клиническая лабораторная диагностика. –2007. –№9. – C. 40 

10. Коленкин С. М. Роль лабораторной информационной системы в обеспечении контроля качества гематологических исследований / С. М. Коленкин // Клиническая лабораторная диагностика. – М.: "Медицина", 2004. – N 9. – C. 57.

11.Меньшиков В. В. Предложение о принятии международных стандартов в качестве Российских национальных стандартов (Международный стандарт ISO / FDIS 15189 Медицинские лаборатории – специфические требования к качеству и компетентности) // Клиническая лабораторная диагностика. – 2005. – N 3. – С. 34. 

12. Меньшиков В. В. Рекомендации немецких лабораторных обществ по обеспечению качества преаналитического этапа / В. В. Меньшиков // Клиническая лабораторная диагностика. – 2002. – N 5. – С. 51–52.

13.Проценко В. М., Івков А. Г. Метрологічне забезпечення лабораторної медицини України: стан, проблеми, шляхи вирішення // Наукові праці VII Міжнародної науково-технічної конференції «Метрологія та вимірювальна техніка (Метрологія–2010)», 12–14 жовтня 2010 р. – У 2–х тт. – Том 1. – С. 113–116.

14.Сорокина Е. П. Практика проведения экспертизы при лицензировании и аккредитации медицинских организаций, оказывающих лабораторные услуги / Е. П. Сорокина, Ю. В. Сорокин, С. Ю. Шестакова // Клиническая лабораторная диагностика. – М, 2008. – N 4. – C. 50–51.

Бабинець К.В.

Магістр кафедри

 фінансів та банківської справи

Відкритого  міжнародного  університету  розвитку людини «Україна»

м. Київ, Україна

 

  Малий  бізнес сьогодні – це соціально-економічний фундамент, без якого не може стало розвиватися будь-яка інноваційно-орієнтована, а особливо європейська держава.

  Малий бізнес сьогодні – це соціально-економічний фундамент, без якого не може стало розвиватися будь-яка інноваційно-орієнтована, а особливо європейська держава. Малий бізнес багато в чому визначає темпи економічного зростання, структуру і якість внутрішнього валового продукту (ВВП). Основна його функція, яка є надзвичайно важливою - соціальна. Це створення робочих місць, професійне навчання. 

  Надзвичайно важлива роль малого підприємництва в згладжуванні коливань економічної коньюктури, за його посередництва відбувається збалансування попиту та пропозиції, особливо в умовах кризових ситуацій. Велика роль малих та середніх у впровадженні інновацій. І звичайно, найголовніше  завдання – формування стійкого прошарку середнього класу у вигляді власників бізнесу та головних менеджерів. Це фактично формування інтелектуальної  еліти нації, а це вже основа для формування фінансової еліти. В цьому як ніхто має бути зацікавлена ДЕРЖАВА в уособленні Верховної  Ради, Президента України, Кабінету Міністрів, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування. 

  Отже, ніби зацікавленими мають бути всі: від дрібного чиновника до найвищого рангу, на різних щаблях влади разом з депутатами Верховної Ради, а на ділі – ніхто. Вся справа в тому, що люди приходячи до влади, стають бізнесменами від влади, створюючи різні перепони для підприємців з метою власного  збагачення і меркантильної наживи. Що більше перепон, то більше збагачення. Таким чином чиновник штучно стримує обіг та перерозподіл матеріальних ресурсів, що своєю чергою мало б бути основою реального зростання економіки, діючи за формулою: «збагатився сам, не дай збагатитись іншому». Це і є ідеологія національної економічної політики  нашої владної верхівки вже двадцять років, до того ж будь-якого забарвлення. Але вічно так тривати не може.

  Для того щоб країна досягла значних успіхів в економічному поступі, треба створити умови для розвитку малого та середнього бізнесу. Та за дуже незрозумілих причин останнім часом ставлення до підприємців в Україні є неоднозначним. Складається таке враження, що розробка та прийняття Податкового кодексу в частині розвитку малого та середнього бізнесу взагалі відірвані від реалій життя простого люду. Навіть та ж Росія чи Білорусь у цьому питанні на десятки щаблів вищі від нас. 

  Але позначимо ще  більш  вищий маркер і розглянемо, що таке малий та середній бізнес у Німеччині, де номінальний внутрішній валовий продукт становить 3 235 млр. доларів (в Україні ВВП в десять разів менший). При цьому не менше половини надходжень становить експорт.

  У цій країні 99,7 % (дев’яносто дев’ять відсотків ) всіх суб’єктів господарювання  відноситься до малого та середнього бізнесу і лише 0,3 % не підпадають під ці критерії, тобто відносяться до великого.

  Великий бізнес – це більше як 250 задіяних осіб. Найдрібніші, це де задіяно від 1 до 9 осіб, малі від 10 до 19 осіб, середні - підприємства з кількістю працюючих від 20 до 249 осіб. Найбільше в Німеччині підприємств, де працює від 10 до 19 осіб - приблизно 35 %.

  Крім критеріїв за людським ресурсом, важливим показником є також фінансові параметри.

  Найдрібніші підприємства обмежені річним обсягом доходу в 1 млн. євро, що в гривнях становитиме приблизно 10,0 млн. грн. (в Україні в останній редакції Податкового кодексу прийнятого ВРУ – 600 тис. грн., а після переговорів першого віце-премєра А. Клюєва з представниками підприємців – 800 тис. грн.).

  Середній бізнес (кількість працівників до 249 осіб) може отримувати річний обсяг доходу до 50 млн. євро.

  Частка малих підприємств забезпечує приблизно 70 % працездатного населення роботою. Тобто, зовсім далеко не індустріальні гіганти в Німеччині є піонерами у створенні робочих місць, а тим більше працедавцями у забезпеченні першого робочого місця. Понад 85 % молодих людей розпочинають свою трудову кар’єру або наймаючись в невеликі компанії, або засновуючи  власну справу, де набувають перший професійний досвід.

  Дрібним, малим та середнім, а особливо новоствореним надається всебічна  інституційна, технологічна, фінансова підтримка. Дрібні підприємці об’єднані в ремісничі палати, а більші повинні обов’язково належати до одної з багатьох регіональних торгово-промислових палат. Торгово-промислові палати беруть участь у формуванні бюджетів всіх рівнів, розвитку будівництва та промисловості, підготовці законно проектів, що регулюють діяльність малого та середнього бізнесу. Торгово-промислові палати мають великий вплив на всі сторонни життя місцевих громад, беруть участь у місцевому самоврядуванні, впливаючи, таким чином, на важливі рішення стосовно соціально-економічного розвитку як певних земель, так і країни загалом. Та загалом основне завдання ТПП – надання комплексної підтримки та допомоги малому та середньому бізнесу.

  Доля обігу, що припадає на малий та середній бізнес в Німеччині, становить приблизно 38 % від загального виробництва. Частка в загальному обсязі ВВП – 40,7 %.

  Приблизно 70 % всіх задіяних у виробництві працюють в малому та середньому бізнесі. Підприємства цього сектора надають 83 % місць для професійного навчання.

  Варто звернути увагу на той факт, що малий та середній бізнес це не лише сфера послуг, домінуюча його роль і в переробній галузі (як промисловості, так і сільського господарства), де малий та середній бізнес становить 98,5 %, в енерго-водопостачанні 98,4 %, в будівництві – 99,5 %. Ось в чому запорука конкуренто спроможності на зовнішньо економічних ринках великих німецьких компаній.

  Значний вплив на швидкий розвиток малого та середнього бізнесу мав перехід протягом 70- 80-х років від Фордівської моделі організації виробництва до гнучких систем створення доданої вартості, що відобразився у відмові від масового виробництва стандартизованої продукції на користь дрібносерійного випуску диверсифікованої продукції, орієнтованої на мінливий попит.

Власне, значно зросла роль малого підприємництва в процесі матеріального виробництва, де господарські зв’язки почали засновуватись на умовах субконтрактації. Такий спосіб організації виробництва сьогодні є найбільш  оптимальним, коли економічні відносини міжкінцевим виробником певної продукції і постачальниками різноманітних  комплектуючих робіт, послуг здійснюються на засадах кооперації. 

  Для прикладу ПІІ «Тойота Україна» має понад 2,5 тисячі постачальників, основна частина яких, власне невеликі підприємства. Кінцева продукція цього бренду є лише видимою верхівкою піраміди, основу якої становлять малий та середнійбізнес. 

  Як тут не згадати український досвід минулого століття кооперації на західних теренах.

  Отже, можна зробити підсумок. В цивілізованих країнах завдання малого бізнесу – створення робочих місць, а великого – формування ВВП. А звідси вже і наповнення бюджету і Пенсійного фонду. Ось дорожня карта для уряду України у всіх його починаннях та податкових новаціях.

  І ще одне. Розрахунки, проведені ГО «Експерт-група», показали: якщо на створення робочого місця в Україні у великому бізнесі потрібно витратити 300-500 тис. грн., в середньому десь приблизно – 200-300 тис. грн., то у малому бізнесі мінімальна межа може починатись від 20 тис. грн. Але нова податкова система формується таким чином, що зникнуть малі та середні, доречі як фізичні, так і юридичні суб’єкти господарської діяльності. Це приблизно 5 млн. безробітних. Що їм робити, де взяти 1,0 трлн. грн (майже ВВП України) на створення нових робочих місць, і що буде в подальшому основою для розвитку економіки держави не зрозуміло. Податковий кодекс відповіді на це запитання, на жаль, не дає.

 

Список Використаної літератури:

1.Ляпіна К. Національна програма розвитку малого підприємництва : Очікування. Проблеми. Перспективи. -К.: Ін-т конкурентного суспільства, 2015. -159 с.

2.Малі і середні підприємства України: показники діяльності та стратегії розвитку // Пріоритети. – 2012. - № 3-4. - C. 35-45

3.Мамчур І. Кредити для малого й середнього бізнесу: робота на перспективу // Праця і зарплата. - 2016. - № 42. - C. 6-7

4.Маргуліс В. Законодавчо-нормативне забезпечення питань кредитування малого та середнього бізнесу в Україні // Проблеми кредитування малого та середнього бізнесу в Україні. -2015. -№ 4. - С. 4-6

5.Наумова Л. Розвиток малого і середнього підприємництва як фактор фінансової стабілізації в державі // Фінанси України. - 2013. - № 11. - C. 24-29 6.Онищук Я. Фінансове забезпечення діяльності малого та середнього бізнесу/ Фінанси України. - 2014. - № 7. - С.51-59

7.Підприємництво: можливості кожного : Підсумкові матеріали місячника підтримки малого і середнього підприємництва/ Упоряд. В.М. Биковець. - Біла Церква: ВАТ "Білоцерківська друкарня", 2014. -35 с.

8.Травянко О. Особливості розвитку малих форм господарювання на регіональному рівні // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2015. - № 2. - C. 275-279.

Музиченко Дар’я Сергіївна

студентка ІІ курсу спеціальності «Психологія»

Рівненського інституту Університету «Україна»,

Україна, м. Рівне

 

   Анотація: У статті розглянуто онтогенетичні особливості формування материнської сфери жінки.

 Ключові слова: материнство, готовність до материнства, етапи материнства, онтогенез материнської сфери.

 

  Психологія материнства - одна з найбільш складних і мало розроблених областей сучасної науки. Актуальність її вивчення базується на протиріччях між гостротою демографічних проблем, пов'язаних з падінням народжуваності, величезним числом сімей, що розпадаються, стрімким збільшенням числа сиріт при живих батьках, з ростом числа випадків жорстокого поводження з дитиною і не розробленістю програм соціальної та психологічної допомоги сім'ям, і в першу чергу жінкам [6, с. 4-5]. Адже на сьогоднішній день, саме підтримка вагітних жінок та материнства є необхідною умовою успішного розвитку та функціонування сучасного суспільства. Ця необхідність ставить, перед вище згаданим суспільством, завдання, які передбачають вивчення психології материнства, психологічної готовності жінок до материнства та підготовку фахівців для цієї допомоги. 

  Так, Д. Віннікот вважає, що можливість «бути гарною матір'ю» формується у жінки в процесі її відносин із власною матір'ю, під час гри, при спілкуванні з маленькими дітьми в дитинстві і, звичайно, під час власної вагітності та досвіду материнства. «Мати не може навчитися тому, що від неї вимагається, ні з книг, ні від патронажних сестер, ні від лікарів. Її наука - це її власний досвід дитинства. Крім того, вона спостерігає як інші батьки доглядають за дітьми і, можливо, сама доглядала за молодшими сестрами або братами, і - що дуже важливо - вона багато чому навчилася в ранньому дитинстві, граючи в “доньки-матері”» [1, с. 47].

  Д. Рафаель-Леф звертає увагу на те, що дівчинка ніколи не стане гарною матір'ю, якщо не буде любити своєї майбутньої дитини ще з дитинства.

  О. П. Проскурняк описує основні чинники психологічної готовності до материнства, до найвагоміших з яких належать: сім'я батьків і стосунки з власною матір'ю [5, с. 13].

  Г. Г. Філіппова, провівши теоретичні та практичні дослідження в області психології материнства, вважає, що індивідуальний онтогенез материнства проходить кілька етапів, в процесі яких здійснюється природна психологічна адаптація жінки до материнської ролі [6, с. 30] або психологічна готовність до материнства [4, с. 11].

  В концепції С. Ю. Мещерякової, психологічна готовність до материнства розглядається як специфічне особистісне утворення, стрижневою основою якого є суб'єкт-об'єктна орієнтація у відношенні до ще не народженої дитини [3, с. 29]. У такій готовності можна виділити п'ять основних блоків, до яких буде відноситись: особистісна готовність, адекватна модель батьківства, мотиваційна готовність, сформованість материнської компетентності та сформованість материнської сфери.

  Зміст всіх п'яти блоків готовності до материнства взаємопов'язаний, як в плані їх онтогенетичного формування, так і в плані психологічної, профілактичної та корекційної роботи. У кожному разі буде спостерігатися індивідуальна картина змісту всіх блоків [6, с. 62].

  Вивчення феноменології та онтогенезу материнської сфери дозволили виділити шість етапів її становлення в онтогенезі [8, с. 67]. Особливу увагу слід звернути на психологічну характеристику процесів, які проходять на кожному з цих етапів. Саме психологічний зміст етапів онтогенезу материнської сфери визначає особливості прояву материнства, створює психофізіологічні і психологічні передумови гармонійності-дисгармонійності взаємовідносин в діаді «мати-дитина (плід, новонароджений, немовля)», формує стилі сімейного виховання дітей [4, с. 11]. 

  Першим етапом є взаємодія з власною матір'ю в ранньому онтогенезі. Цей етап починається з перинатального періоду, продовжується на всіх онтогенетичних етапах розвитку дівчинки і проявляється її взаємодією з власною матір’ю або з людьми, які її заміняють (носіями материнських функцій). Найбільш важливим для формування повноцінної материнської сфери на цьому етапі є віковий період дівчинки-дитини до трьох років. Саме на цьому етапі проходить засвоєння емоційного значення ситуації дитячо-батьківських відносин [4, с. 11]. Цей період життя є сензитивним для формування базових основ особистості та ставлення до світу [7, с. 156]. 

  Другим етапом Г. Г. Філіппова виділяє розвиток материнської сфери в ігровій діяльності. Саме в процесі гри дівчинка вперше приміряє на себе роль матері. Ігрова діяльність проходить під видом різних варіантів сюжетно-рольової взаємодії з лялькою-немовлям або іншими дітьми. В іграх розігруються та випробовуються сценарії з виконанням різних модифікацій ролей матері та дитини [4, с. 12]. 

  Третій етап – няньчення, на якому дитина отримує перший реальний досвід взаємодії з немовлятами (братами, сестрами, племінниками і т. д.), навички спілкування з дитиною [4, с. 13]. Він починається приблизно з 4,5 років, коли добре розвинена сюжетно-рольова гра, і закінчується до початку статевого дозрівання [7, с. 166]. Основним змістом цього етапу становлення материнської сфери є перенесення сформованих в ігровій діяльності навиків взаємодії з лялькою на реальну життєву ситуацію взаємодії з живим немовлям [4, с. 13].

  Четвертий етап являє собою диференціацію мотиваційних основ материнської та статевої сфер. Вважається, що формування материнства і особисте статеве дозрівання протікає в різних планах (площинах): розуміння природної обумовленості її майбутньої материнської функції у дівчинки формується набагато раніше, ніж приходить розуміння ролі гендерного та сексуального в розвитку статеворольової поведінки, взаємовідносин статі та народження дітей Тільки на більш пізніх етапах особистісного розвитку відбувається своєрідна інтеграція статевого фрагменту самосвідомості та самовідношення в багатовимірну сферу материнської самосвідомості [4, с. 14]. 

  П’ятим етапом виділяється взаємодія з власною дитиною, тобто безпосередня реалізація матір'ю своїх функцій у взаємодії з дитиною. Починається цей етап з моменту виникнення чутливості для дитини і з появи перших ознак вагітності для матері [7, с. 174].

  Г.Г. Філіппова виокремлює дев’ять періодів п’ятого етапу розвитку материнства:

  1. Період ідентифікації материнства. Він пов’язаний з усвідомленням факту вагітності та, в більшості випадків, починається і закінчується ще до виникнення перших змін у фізичному стані жінки [7, с. 176]. Терміни ідентифікації вагітності є індивідуальними та залежать від репродуктивного здоров’я жінки в цілому, наявності та відсутності мотиву зачаття та планування вагітності, рівня саморозуміння, усвідомлення зміни своїх психічних та тілесних процесів та станів [4, с. 16].
  2. Період до початку відчуття ворушіння дитини. Цей період охоплює другу половину першого триместру і початок другого. Стан жінки під час цього періоду характеризується інтенсивними психофізичними змінами та напругою всіх адаптаційних механізмів, викликаних цими змінами. В самопочутті відмічаються неприємні фізичні відчуття (явище токсикозу вагітної), підвищується рівень тривоги, з’являється емоційна лабільність, роздратованість, втомлюваність, знижується загальна активність. На рівні з самопочуттям, починає актуалізуватися материнське відношення, яке проявляється в бажанні усвідомити стан ненародженої дитини, змінити поведінку та спосіб життя на ті, які є найсприятливішим для дитини [4, с. 23].
  3. Поява та стабілізація відчуттів ворушіння дитини. Перші відчуття ворушіння дитини починаються в середині другого триместру. Цей період є найбільш сприятливим для фізичного та емоційного самопочуття матері [7, с. 182] і супроводжується, як правило, гармонізацією психофізичного стану, стабілізацією емоційного стану та формуванням адекватного, найбільш повного образу дитини [4, с. 23]. Емоційне ставлення до ворушіння та його фізичне переживання дуже точно відображають зміст потребностно-емоційного і ціннісно-смислового блоків материнської сфери та динаміку цього змісту під час вагітності [7, с. 184]. 
  4. Сьомий та восьмий місяці вагітності. Цей період охоплює фрагмент третього триместру і є достатньо важким як з медичної, так і з психологічної точки зору. У жінки погіршується самопочуття, підвищується втомлюваність, сповільнюється рухова активність, порушується сон. Емоційний стан характеризується підвищенням тривожності, появою страху перед майбутніми пологами та післяродовим періодом, нетерпінням в очікуванні зустрічі з дитиною. Сфера інтересів жінки зосереджена на всьому, що пов’язане з дитиною. Сам образ дитини набуває більш конкретний, реалістичний характер [7, с. 24].
  5. Передпологовий період. Він характеризується поступовою психофізіологічною підготовкою до процесу пологів. Емоційний стан жінки в цей період, як правило, стабілізується, тривога знижується, страх перед пологами зникає. Такі особливості емоційного стану сприяють оптимальному сприйняттю процесу пологів і оптимальній поведінці в передпологовому періоді та під час пологів. Дуже важливим для вагітної жінки є відчуття процесів, які відбуваються в організмі на останніх неділях вагітності та знання їх фізіологічної та психологічної природи. Ці відчуття пов’язані з настанням біологічної готовності до пологів [4, с. 24-25]. 
  6. Пологи і післяпологовий період. Процес пологів і післяпологової діяльності матері вимагає високого рівня її фізичної, інтелектуальної та емоційної активності. У пологах і післяпологовому періоді відбувається замикання еволюційно очікуваних умов для матері і дитини, що сприяють утворенню емоційного взаємозв'язку. В сучасних умовах еволюційно очікувана стимуляція для матері відсутня частково або повністю. В кращому випадку, матір має можливість контактувати з дитиною і годувати її, але практично завжди відсторонена від обробки дитини. Зміна еволюційно очікуваної ситуації в цьому періоді для матері полягає в наступному: перерозподіл материнських функцій, що збіднює стимуляцію, необхідну для виникнення емоційного зв'язку з дитиною; заміщення еволюційно очікуваних вражень в сензитивний період загостреної чутливості невідповідними еволюційній задачі (утворення материнсько-дитячого взаємозв'язку); наявність часткової або повної сепарації матері та дитини. Всі ці особливості можуть бути по-різному виражені, в залежності від цього різним буде їх внесок в динаміку розвитку материнської сфери [7, с. 190-194].
  7. Період новонародженості. У цей період відбувається стабілізація всіх змістів; освоєння і розвиток операціонального складу; конкретизується ставлення до компонентів дитинства; виникнення переживань від взаємодії з дитиною формує остаточний зміст потреби в материнстві і потреби в турботі про дитину; інтерференція цінностей, конкретизуючись в умовах періоду новонародженості, набуває стійкого змісту. Усе це створює основу для переходу до наступного періоду п'ятого етапу, на якому мати і дитина стають «партнерами», які поділяють між собою спільну діяльність. Основні функції матері на цьому етапі - емоційне санкціонування ціледієвої ланки в розвитку структури діяльності і формування у дитини прихильності і базових структур ставлення до світу [7, с. 204].
  8. Період спільно-розділеної діяльність матері з дитиною. У цей період в матері вже сформований певний стиль емоційного супроводу взаємодії з немовлям, закріплена операційно-поведінкова сторона материнства, життєва ситуація змінена з врахуванням наявності немовляти. Подальше наповнення материнської сфери відбувається в зв’язку з турботою та доглядом за дитиною у процесі її онтогенезу, виробленням стилю виховання, проживанням ситуацій, які потребують від матері реалізації її функцій як об’єкту прив’язаності дитини [4, с. 30].
  9. Період виникнення інтересу до дитини як особистості. Цей період припадає на другий рік життя дитини. В цей період функції матері ускладнюються необхідністю зміни відношення до дитини. Материнське відношення повинне поєднувати в собі забезпечення безпечності та надання самостійності дитині. Формування гармонійного материнського відношення в цьому періоді залежить від рівня чутливості матері до потреб та проблем дитини, наявності в неї мотивації для прийняття участі в ігровій діяльності, інтерес до способів постановки та вирішення дитиною ігрових задач [4, с. 30].

  І нарешті, шостий етап, який показує формування прив’язаності до дитини. Останній етап розвитку материнської сфери в онтогенезі характеризується формуванням у матері емоційної прив’язаності до дитини, особистого прийняття та особистого інтересу до внутрішнього світу дитини. Це відбувається на основі динаміки емоційних відносин матері та дитини в процесі її розвитку [4, с. 31].

  Таким чином, формування материнства носить онтогенетичний характер і проходить тривалий шлях становлення, має тонкі механізми регуляції, свої сенситивні періоди і стимули. Отже, до народження дитини жінка приходить з певною базою знань, установок, системою відносин, особистісних якостей, які в сукупності визначають її готовність до материнства. 

  Крім того, важливою умовою вироблення позитивної материнської поведінки є система відносин в родині, особливо між матір'ю та донькою. Якість цих взаємин визначається рівнем реалізації материнських функцій, характерних для актуального материнства в даному віці. До основних функцій матері в період юнацького розвитку дитини належать такі: рекреативна; регулятивна; виховна, що складається з функції статеворольового виховання і освіти; функція спілкування. До додаткових материнських функцій відносяться: функція самоактуалізації і самовиховання матері (дана функція є умовою реалізації всіх інших функцій материнства в цьому віці); адаптація і вільне орієнтування матері в сучасних тенденціях молодіжної субкультури; допомога в підготовці адекватної адаптації дитини до нового психофізіологічного стану та соціального статусу; прийняття нового соціального статусу дитини. [2, с. 4].

 

Література: 

1. Винникотт Д. В. Маленькие дети и их матери / Д. В. Винникотт ; [пер. с англ. Н. М. Падалко]. – М. : Независимая фирма «Класс», 1998. – 80 с. – (Библиотека психологии и психотерапии).

2. Захарук Н. С. Роль раннего онтогенеза в становлении материнской сферы современных девушек / Н. С. Захарук. – ФГБОУ ВПО «Сыктывкарский государственный университет», 2013. – 6 с.

3. Мещерякова С. Ю. Психологическая готовность к материнству / С. Ю. Мещерякова // Вопросы психологии. – 2000. – № 5. – С. 28-38.

4. Нечаева М. А. Психологические факторы онтогенеза материнской сферы, внутренней картины беременности и перинатального развития : Учебное пособие / М. А. Нечаев, Л. Ф. Рыбалова, А. В. Штрахова. – Челябинск : Издательство ЮУрГУ, 2005. – 59 с.

5. Проскурняк О. П. Чинники та етапи становлення материнства / О. П. Проскурняк // Практична психологія та соціальна робота. – 2007. – №3. – С. 13-16.

6. Филиппова Г. Г. Психологическая готовность к материнству – Хрестоматия по перинатальной психологии : Психология беременности, родов и послеродового периода / Г. Г. Филиппова ; [сост. А. Н. Васина]. – М. : Изд-во УРАО, 2005. – 328 с. – С. 62 – 65

7. Филиппова Г. Г. Психология материнства: Учебное пособие / Г. Г. Филиппова. – М. : Изд-во Института Психотерапии, 2002. – 240 с.

8. Филиппова Г. Г. Развитие материнской потребностно-мотивационной сферы в онтогенезе - Хрестоматия по перинатальной психологии : Психология беременности, родов и послеродового периода / Г. Г. Филиппова ; [сост. А. Н. Васина].- М. : Изд-во УРАО, 2005. – 328 с. – С. 66 – 71

Івкова Наталія Миколаївна

кандидат філологічних наук, доцент з української мови

Відокремлений підрозділ Національного університету

 біоресурсів і природокористування України

«Ірпінський економічний коледж»

м. Ірпінь

 

  У запропонованій статті подаються різні погляди на експресивність як синтаксичну категорію; робиться спроба проаналізувати основні способи актуалізації тексту: парцеляція, лексичний повтор, приєднування, називний теми. 

  Ключові слова: експресивний синтаксис, текст, парцеляція, лексичний повтор, приєднування, називний теми.

 

  Постання проблеми експресивного синтаксису й розвитку його конструкцій у мові пов’язують з іменем французького лінгвіста Шарля Баллі, який ще на межі ХІХ і ХХ століть звернув увагу на афективність як обов’язковий компонент будь-якого висловлювання. В.В.Виноградов вважав експресивним у синтаксисі прийом писемного мовлення, що супроводжується конструктивними змінами. І лише в шістдесяті роки минулого сторіччя з’явився сам термін «експресивний синтаксис», який розглядає розчленовані структури – спеціальне членування одного речення на два і більше нарізно оформлених висловлювання. Експресію тлумачать переважно як семантичну категорію, для якої визначальною є функція впливу. У зв’язку з цим Ш.Баллі розрізняв в афективному факторі два завдання: вираження суб’єктивного світу мовця і використання мовних засобів для впливу на адресата. Очевидно, різницю між емоційним та експресивним слід бачити у мимовільності, довільності емоцій (вони пов’язані з почуттям) і визначенні експресії як засобу впливу, коли мовець усвідомлює експресивність використання певних мовних засобів [1].

  Про особливості функціонування окремих розчленованих конструкцій йшлося у працях Л.В.Щерби, О.М.Пєшковського, О.О.Шахматова, Ю.В.Ванникова, А.П.Загнітка, Н.П.Плющ, але на сьогодні лінгвістика ще не виробила єдиної точки зору на відсічені елементи речення щодо їх структурно-семантичної організації та функціонального навантаження. Експресивні конструкції утворюють відкритий ряд. Найчастіше до них зараховують такі явища, як парцеляція, сегментація, лексичний повтор із синтаксичним поширенням, приєднувальні конструкції, ланцюжки номінативних речень, вставні структури тощо.

  Вичленування того чи іншого компонента речення зумовлює його актуалізацію і набуття ним власної внутрішньотекстової значущості, що вимірюється напрямом актуалізації та замкненістю текстових величин на ньому. Таке вичленування в науці здебільшого називається парцеляцією, яке за своїм функціональним виявом охоплює нерівнорядні явища, оскільки характеризується багатогранністю вияву у структурі простого й складного речень [3]. Скупі відомості про парцельовані конструкції подавав С.Смеречинський, чітко відрізняли розчленовані синтаксичні побудови П.Коструба, І.Чередниченко, І.Петличний, П.Дудик. Щоправда, ці побудови мовознавці називали по-різному. Свого часу такі реченнєві побудови позначалися терміном «приєднування», у 60-70-х роках ХХ століття паралельно використовувалися терміни «парцеляція» та «приєднування», причому на позначення одного й того ж явища, тому вони виявилися певною мірою синонімічними і недостатньо визначеними [4]. Термін «парцеляція» на означення явища розчленування єдиної граматичної структури на частини одним із перших серед мовознавців застосував О.Ф.Єфремов. Парцеляція як лінгвістичне явище виникає в усному розмовному мовленні і поширюється у різних стилях сучасної української мови, зберігаючи при цьому розмовну специфіку: Одісей сам був ще доволі молодий. Жорстокий” (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара). Усі дослідники парцеляції (Ю.В.Ванников, Н.Ю.Шведова, О.О.Іванчикова) постійно звертають увагу на специфічну інтонацію, властиву цьому явищу. Більше того, лише завдяки інтонації можлива реалізація явища парцеляції.

  Парцельована конструкція складається з базової структури і парцелята (може бути два й більше), який завжди постпозитивний. Парцеляти можуть виконувати такі функції: 1) функцію залежної частини складного або члена простого речення; 2) описову функцію; 3) функцію відносно самостійного повідомлення; 4) номінативну функцію [3].

  Найпоширеніша функція парцелятів – описова. За допомогою парцелята автор яскравіше може передати психічний стан людини, її переживання, послідовність думок і сприйняття навколишньої дійсності. Зважаючи на перераховані функції, парцелят може бути самостійним реченням, яке підкріплюється до основного за допомогою певних слів і сполучень, сурядних і підрядних сполучників, а також залежним членом речення. Найчастіше парцеляції піддаються другорядні члени речення, які за своєю функцією парцельовані конструкції залежних членів найближче стоять до відокремлених другорядних членів речення. Ці члени, перебуваючи в кінці речення, інтонаційно можуть зовсім відриватися від основної частини. Наприклад: Хтось задзвонив у двері. Пів на восьму ранку (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара); Помічна і приязно товариська вдача викликала до нього симпатію всіх, з ким він мав справу. Усіх крім однієї людини. Його дружини (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара); Одісею, я вертаюсь додому. Воювати (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара).

  З різних точок зору було досліджене явище приєднування (Л.В.Щерба, В.В.Виноградов та інші) і навіть були зроблені спроби сформулювати основні ознаки приєднування як особливого виду синтаксичного зв’язку. Л.В.Щерба, висловлюючи свої міркування, мав на увазі головним чином живу або усну мову; В.В.Виноградова приєднування цікавить не стільки як граматичне явище, а більше як стилістичне; А.П.Сковородников вважає приєднування граматичною категорією. Однак пізніше використані багатьма дослідниками ознаки, висунуті Л.В.Щербою та В.В.Виноградовим, не змогли стати основою для виділення в синтаксисі чітко окресленої категорії приєднувального зв’язку. Певний крок у напрямку визначення синтаксичної категорії приєднання зробив С.Є.Крючков, сформулювавши своє розуміння приєднування як додаткового повідомлення, яке являє собою «додаткове судження» (1950р.), але межі приєднання у нього дуже розширені. Як приєднувальні розглядаються не тільки речення із спеціальними приєднувальними сполучниками та сполученнями слів, а й різні типи складних речень з сурядними та підрядними сполучниками, безсполучникові речення, які є безсумнівними випадками парцеляції простого речення [2]. Незважаючи на значну кількість досліджень, присвячених проблемі розмежування явищ парцеляції й приєднування, вона залишається суперечливою. Так, Л.Ю.Максимов вважає, що основна відмінність між ними полягає в тому, що вони співіснують в різних стилях мови (парцеляція – книжна мова, приєднування – жива усна мова); О.С.Попов визначає явище парцеляції як звичайне членування висловлювання на будь-яку кількість частин, які зберігають свої відношення та зв’язки. На нашу думку, найзагальніша відмінність між парцеляцією і приєднуванням полягає в тому, що при парцеляції відбувається відрив фрагмента від базового речення, а при приєднуванні – додавання, приєднування його до базової частини. Порівняємо: Грав на всіх інструментах, за який би не брався. І на скрипці, і на гітарі, і на фортеп’яні, і на флейті (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара). Зараз Ігор рухався в іншому напрямку, і Одисеєві було прикро за нього. І за себе → Зараз Ігор рухався в іншому напрямку, і Одисеєві було прикро за нього і за себе (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара). У першому реченні – приєднування, оскільки приєднана конструкція має семантику доповнення стосовно початкового повідомлення. У другому випадку маємо справу з парцельованою структурою, де парцелянтом виступає один із однорідних додатків. 

  З-поміж фігур, які постали наслідком розчленування цілісного висловлювання, складно виділити конструкцію, найхарактернішу для експресивного синтаксису, але чи не найактивніше у сучасних текстах виявляє себе процес сегментації, тобто членування тексту на окремі сегменти. Під сегментованими на сьогодні розуміються конструкції абсолютно різної семантико-синтаксичної природи. За О.Пєшковським, наслідком сегментації повідомлення є називний уявлення. Називний уявлення виник у художньому мовленні ХІХ столітті, але пізніше, перейшовши до інших жанрів, почав втрачати експресивні властивості, і з часом такі конструкції набули нового найменування – «називний теми». Єдність сегментованої конструкції ґрунтується на кореляції субстантивної форми вираження того чи іншого поняття, з одного боку, і його займенникового вираження, з іншого боку. Варіації сегментації пов’язані з послідовністю субстантивної і займенникової частин. О.С.Попов, який ґрунтовно досліджував «називний теми» і здійснив послідовне зіставлення сегментації і парцеляції, стверджує зростання частотності «називного теми» і підкреслює книжний характер цього типу утворення. Замість називний уявлення він пропонує називати цей різновид утворення «називний теми», що по суті обґрунтовано ще Ш.Баллі й деталізовано членами Празького лінгвістичного гуртка.

  Смислові функції «називного теми» досить різноманітні. Він може фіксувати існування якогось явища, предмета; іноді привертає увагу до предмета, вказуючи на нього, виражає емоційну оцінку, передає спонукання; найчастіше вживається у виробничих та військових командах, може називати образи, що виникають на основі минулого досвіду, вказує на розпізнання за певними ознаками або певними уявленнями тощо: Виїхали надвечір. Через ніч мали дістатись до Львова. Ранок. Вокзал. Львів (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара). Колективізація. Перша колективна осінь. Трактори, молотилки. Порвані і загнані мужики. Очі олов’яні, очі сердиті (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара). 

  Одним із засобів актуалізації важливих компонентів смислу є лексичний повтор, під яким розуміють «повне або часткове повторення кореня, основи чи цілого слова без змін їх звукового складу (чи з частковою зміною) як спосіб утворення слів, синтетичних і описових форм та фразеологічних одиниць» [7; 157]. Повтори – явище дуже давнє й широко вживане в українському синтаксисі. Одні вчені вважають їх явищем лінгвістичним чи навіть морфологічним, інші розглядають синтаксичні повтори як поетичні фігури, ще інші оцінюють їх як синтаксичні засоби експресії. На нашу думку, повтори синтаксично-стилістичні: на синтаксичну природу явища вказує певна інтонація, яка продиктується контекстом, і значення повтору, яке є модальним, швидше емоційним, а не морфологічним чи лексичним. Повтори частіше постають засобом текстової організації: Де ж це єднання души, це щастя дотику, цей паморочливий запах іншого тіла, який стає раптом близьким, рідним, ближчий за свій, бо вдихаючи його, почуваєш, що немає меж потрібності його.

  Де ж той дотик волосся, коли воно торкається твого обличчя, і ніби струм від нього проймає тебе і його запах відкриває тобі нову грань людини...

  Де ж усе це, чому воно поряд і водночас його нема, чому, ніби привід, таке, щойно простягнеш до нього руку, щойно, увесь напружившись, приготуєшся закрутитися у відчуття того, хто поруч (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара)

  Повтори є основою інтонаційного руху, оскільки повторення слова – це форма його емфатичного виділення, яке вимагає зміни інтонації з метою її зростання/спадання, оскільки емоційно забарвлене мовлення не терпить інтонаційної тавтології.

  Повтор у творах виконує дві основні функції – функцію структурування тексту, постаючи формальним засобом організації текстових величин (нейтральне використання мовних одиниць) та стилістичну (емоційно-експресивне вживання),які яскраво свідчать про те, що прийом лексичного повтору не є надлишковим елементом текстової структури. Не зважаючи на те, що у тексті формально відтворюється одна й та ж лексема чи сполучення лексем, при кожному наступному повторенні контекстуальне оточення допомагає виявити додаткові значення, а тому повтор, крім того, що структурно організує текст, є ще й засобом актуалізації нових контекстних відтінків значення [6].

  Запропонований нами перелік експресивних конструкцій на сьогодні становить відкритий ряд, який характеризується невизначеністю структурно-семантичної та функціонально-смислової класифікації конструкцій, що стоять поза формальною структурою базового речення.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Акимова Г.Н. Развитие конструкций експресивного синтаксиса в русском языке // Вопросы языкознания. – 1981. - №6. -С.108-120.

2. Вінтонів М. Функціонально-граматичні та комунікативні вияви парцельованих та приєднувальних конструкцій// Лінгвістичні студії. Випуск 11. ч.І – Донецьк.: ДонДУ, 2003. – С.124-129.

3. Загнітко А. Закономірності і напрями внутрішньо-реченнєвої актуалізації (на матеріалі парцельованих і приєднувальних конструкцій) // Семантика і прагматика граматичних структур. – Донецьк: ДонДУ, 1998. – С.6-14.

4. Пентелюк Л. Повтор як синтаксичний засіб експресії у поетичному мовленні // Лінгвістичні студії. Випуск 3. – Донецьк.: ДонДУ, 1997. – С.30-34.

5. Плющ Н.П. Парцеляція як засіб експресивного синтаксису // Українська мова і література в школі. – 1981 - №1. – С.68-72.

6. Пришляк Л. Повтор як синтаксичний засіб у поетичному мовленні Миколи Вінграновського// Лінгвістичні студії: Зб.наук.прац. Випуск 6. – Донецьк.: ДонДУ, 2000. – С.156-164.

7. Синиця І.А. Лексичний повтор як засіб реалізації семантичної зв’язності тексту// Мовознавство. –1994. - №2-3. – С.56-61.

Підгурська Іллона Сергіївна

ВП НУБіП України «Ірпінський економічний коледж»

Україна

м. Ірпінь

 

  Анотація: Стаття присвячена видатній постаті в українській історії Євгенову Коновальцю, якому 14 червня 2017 року виповнилося б 126 років від дня народження. Засновника Організації українських націоналістів, борця за Єдність і неподільність української землі.

  Ключові слова: ОУН, УВО, націоналістичний рух, Є. Коновалець.

 

  Минуло 126 років від дня народження Євгена Коновальця, котрий відійшов маючи лише 47 років. Історія вчить, що легше вмирати, легше приносити себе в жертву, легше закликати до жертви й посвяти, ніж будувати державне життя народу.

  Наскільки б критично ми не розглядали події, пов'язані з ОУН, що відбувалися після 1940 р., постать Євгена Коновальця, поруч з Симоном Петлюрою, увійшла в нашу історію, дійсність, боротьбу, прямо у кров нашої політичної думки й революційної дії, як неповторна.

  Після Євгена Коновальця ми мали борців, керівників окремих груп, які стали мужніми, героїчними, блискучими у своєму середовищі, більшими чи меншими авторитетами всеукраїнської дійсності: серед них командир УПА Тарас Чупринка, провідники двох ОУН -Андрій Мельник і Степан Бандера, з-поза націоналістичного середовища Іван Багряний...

  Усі вони зробили внесок в українську справу - такий, до якого вони прагнули, у повному й глибокому переконнні, що чинять краще за інших, не можуть відступити від започаткованої справи, від своїх принципів, і що історчина доля, хотіли вони цього чи ні, поставила важкий тягар відповідальності саме на них.

  Говорити про Євгена Коновальця - це говорити про формацію Січових Стрільців, про об'єднання низки націоналістичних груп в одну УВО, про ОУН. [2]

  Після програних Визвольних Змагань 1917-1921 рр. в Україні й поза нею велась самовбивча полеміка: хто винен у програші? Що далі? Продовжувати боротьбу легальними засобами чи підпільними? Іти на компроміс із завойовниками чи залишатися безкомпромісними?

  Це нуртувало в тогочасному українстві в першу чергу навколо Симона Петлюри.

  Перед Євгеном Коновальцем постало принципове питання: чи під силу йому в тій складній всеукраїнській ситуацій вийти з новою концепцією боротьби, чи продовжувати те, що безрезультатно робили його політичні діячі-сучасники? Чи готовий він запропонувати нові методи боротьби, які відповідали б вимогам часу?

  До всіх труднощів того часу долучилась гарячка зміновіхівства (від назви збірки "Смена вех", виданої у Празі в 1921 році, де еміграційна інтелігенція розмірковувала про необхідність співпраці з більшовиками - ІП) яка розпалювала пристрасті в українському суспільстві. [3]

  Низка провідних осіб, які ще недавно очолювали боротьбу 1917-1921 рр., були керівниками урядів УНР (включно з першим президентом України Михайлом Грушевським), пішли на компроміс з новим комуністичним режимом і повернулися в Україну, щоби невдовзі бути знищеними тим режимом. Вимогою часу стала потреба кинути нові гасла, запропонувати інші ідеї, які захопили б маси, стимулювали б створення когорти безкомпромісних борців за визволення народу, повернули б йому втрачену віру. Коли УВО ще тільки робила перші кроки, існувала небезпека, що українська історія може втратити навіть Симона Петлюру, який опинився під нещадними критичними ударамизсередини і ззовні.

 Власне УВО, а згодом ОУН повернули постать Симона Петлюри нашому народові як символ безкомпромісної боротьби за державність.

  Реакція на втрачену самостійність, розчарування в партіях лівого спрямування (правих тоді ще не було), пошесть зміновіхівства - змусили Євгена Коновальця і його однодумців шукати виходу з глухого кута української справи. Тоді в Західних країнах почали набувати сили радикальний фашизм і націонал-соціалізм, для яких нація мала бути завойовником інших народів.

  Євген Коновалець дивився на ці крайнощі іншими очима. Для нього радянський марксизм був ширмою російського імперіалізму, а німецький націонал-соціалізм - вузького зоологічного фашизму.

  Коли постало питання про перехід від УВО до ОУН, то ані в Коновальця, ані в його найближчих співробітників і мови не було, щоб у назві нової політично-революційної організації використати слово фашизм чи націонал-соціалізм. Тому постала ОУН - Організація Українських Націоналістів. [1]

  Як би критично не оцінювали воєнний і післявоєнний періоди діяльності ОУН, 1928-1938 рр. залишаться найсвітлішими в історії революційної і підпільної боротьби цієї організації.

  В офіційних виданнях ОУН цих років, у писаннях Вассияна, Сціборського, Андрієвського, Ольжича, Мирона, Мартинця видно, що український націоналізм був оригінальним виявом духовних спрямувань народу.

  Нещастям для подальшої діяльності ОУН було те, що т. зв. радикальна націоналістична ідеологія з-поза ОУН мала більший вплив на тодішнє молоде покоління й студентство, розбурхуючи національні пристрасті, породжуючи крайнощі й спрямовуючи своє вістря не проти ворога-завойовника, а проти іншої думки й позиції. Це й призвело до того, що після загибелі Євгена Коновальця найпотужніша українська організована сила втратила своє потенційне значення.

  Після тисячолітнього бездержав'я, напередодні війни сталося те, що не повинно було статися за жодних обставин - наступив розкол ОУН на дві ворожі сили. Націоналістична ідеологія з-поза ОУН 1929-1930-х рр., побудована на крайнощах, нетерпимості й винятковості, яка призвела до розколу цієї організації, переслідує нас і сьогодні.

  У річницю від дня народження Євгена Коновальця, залишається відкритим питання й оцінка подій в ОУН після його смерті.

  Здається, у наш час ніхто не має морального права будь-кого звинувачувати за ті трагічні події. Але незважаючи на це, перед кожною самостійно мислячою людиною не може не виринути низка запитань: чи був би можливий розкол в ОУН, коли б Коновалець жив?

  У післявоєнні роки українські політичні сили західної діаспори та їхні провідники не зуміли зробити логічних висновків, осмислити трагічні помилки, приборкати пристрасті й амбіції, а гучні слова перемінити на конструктивну справу. Прикладом можуть бути наші світлі й трагічні річниці.

  Як колись, так і тепер громаду збурюють заяви й заклики до об'єднання (де об'єднання постає як приєднання). Ці заклики звільняють політичних провідників від осмислення трагічної дійсності, в якій Україна і Західна українська діаспора опинилися після війни, і в якій Україна перебуває сьогодні.

  Тільки подумати: в Україні зареєстровано біля двадцяти політичних, громадських і молодіжних груп і організацій, які визнають ідеологію українського націоналізму і здійснюють свою діяльність на виразних націоналістичних принципах. І всі вони самостійні й незалежні. Їхня діяльність і їхні спорадичні пориви губляться в морі української дійсності.

   Івано-Франківська влада: "кожен депутат має бути бандерівцем" 

  Маючи за собою світлі й героїчні події воєнних і повоєнних років, в українській державі їхні послідовники опинилися на узбіччі українського політичного і громадського життя. Це і є результат трагічних подій, які охопили наймогутнішу українську державницьку силу після загибелі Євгена Коновальця.

  Підкреслювання "єдності" й "об'єднання", а в тому і з нагоди 126-річчя від дня народження Євгена Коновальця, стають нездійсненною мрією у вільному суспільстві.

В Україні влада замінила політику геноциду, цебто біологічного винищення народу, політикою етноциду. І виникає питання: що є більшою загрозою для народу - геноцид чи етноцид?

  Геноцид єврейського народу дав йому ще більшу наснагу до ще завзятішої боротьби за незалежність. Геноцид не знищив єврейського народу, він лише надщербив його фізичний потенціал.

  З історичної точки зору, етноцид у сучасній історії, зокрема для українського народу, стає найбільшою загрозою. Це планове духовне нищення народу. Етноцид, хоч фізично зберігає націю, зате він нищить її духовно, нація втрачає свою національну ідентичність, мову, культуру, історію, духовне обличчя, волю жити окремим самостійним життям.

  Нація втрачає свою національну свідомість, бажання мати окрему державу, творити власне майбутнє. Це якраз те, що дехто в сучасній владі, на найвищих щаблях державного правління намагається реалізовувати.

  Віками російська імперська влада, згодом комуністична, а зараз частина владної верхівки вже в незалежній Україні сприяли і сприяють перетворенню суспільства на пасивну, зопортунізовану, обивательськи наставлену безвольну і апатичну масу, над якою можна як завгодно панувати та яку можна до безконечності експлуатувати.

  Українську політичну й громадянську дійсність доведено до такого стану, що сьогодні не видно в Україні жодної групи, партії чи організації, яка була б моделлю, стерном, орієнтиром, котрим свого часу постала ОУН Євгена Коновальця. [4]

  Велику працю Євгена Коновальця після розколу зведено до посередності, його роздріблений твір опинився на маргінесі українського політичного й громадського життя, від чого страждає весь український політикум.

  Справа, за яку загинув Євген Коновалець, ще не стала дійсністю. Шлях до осягнення мети, в ім'я якої він загинув, ще довгий і нелегкий. Сьогодні, після двох етапів: етапу Симона Петлюри - збройної боротьби за державність, етапу Євгена Коновальця - революційно-підпільної боротьби - українство опинилася на третьому етапі боротьби вже в самостійній Україні. Це боротьба за людські й національні права того народу, який виборов цю державу. І ця боротьба триватиме.

  Відійдуть одні, на їхнє місце прийдуть інші, більш завзяті. Так, як було за радянських часів: гинули одні, на їхнє місце приходили інші. Коли загрожене майбутнє народу, тоді боротьба ведеться за те, що в цього народу опинилося в найбільшій небезпеці.

 В українській державі, український народ опинився перед загрозою втратити власну національну ідентичність. Це та загроза, з якою боровся Євген Коновалець.

  У ХХІ ст. у всіх без винятку країнах світу мова, культура, історія, національна ідентичність перестали бути дискусійними. Це самозрозумілі явища. На жаль, ми інші.

  За словами поета "ми пізні, найпізніші з усіх", і тому саме нам потрібне переосмислення самих себе і нашої дійсності, щоб не бути "найпізнішими з усіх", а вирватись, боротись і перебороти, щоб стати одним з передових народів світ

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Ковальчук М. На чолі січових стрільців: військово-політична діяльність Євгена Коновальця в 1917—1921 рр. — К., 2010. — 288 с.

2. Коновалець Є. Я б'ю в дзвін, щоб зрушити справу ОУН з мертвої точки… — К. : Темпора. — 272 с.

3. Кучерук О. Коновалець Євген // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 28. — ISBN 978-966-00-0855-4.

4. Кучерук О. Коновалець Євген Михайлович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2014. — Т. 14 : Кол — Кос. — С. 288. — ISBN 978-966-02-7304-7.

УДК 616.858-039-08-036.62

 

Лабінський Андрій Йосифович

Кандидат медичних наук, доцент

Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького

 

Вступ

  Актуальність проблеми полягає в тому, що пацієнти з хворобою Паркінсона (ХП) на ранніх стадіях не говорять своєму лікарю-неврологу про такі проблеми як закрепи та порушення травлення, біль, нетримання калу, порушення сну, делюзіі, та ін. не знаючи про їх зв'язок з ХП [1, 2]. Крім того, лікарі самі не завжди асоціюють ці симптоми з початком розвитку ХП в ході обстеження [3]. У той же час саме немоторні симптоми виявляються першими проявами захворювання, і нерідко залишаються непоміченими [4, 5, 9]. Будучи недіагностованими, ці симптоми наростають, приводячи до частих госпіталізацій і знижуючи якість життя[6, 7, 8]. Такі немоторні симптоми як порушення шлунково-кишкового тракту та закрепи, які викликають в організмі інтоксикацію та пришвидшення розвитку патологічного процесу легко усунути за допомогою нутриціологічної корекції. 

Мета роботи

  Розробити метод нутриціологічної корекції кишківникових розладів як ранніх немоторних порушень хвороби Паркінсона для запобігання розвитку хвороби Паркінсона на її ранніх стадіях.

Матеріали та методи.

  Під нашим спостереженням було 52 пацієнтів на ранніх стадіях ХП з немоторними порушеннями, які знаходились на амбулаторному лікуванні в комунальній четвертій поліклініці Сихівського району м. Львова. 

  У більшості хворих спостерігались переважно немоторні вияви зі сторони шлунково-кишкового тракту в виді відчуття важкості після прийому їжі та закрепів. В окремих були прояви зі сторони серцево-судинної системи (непритомність, слабкість, головокружіння при зміні положення сидячи-стоячи) та шлунково-кишкового тракту (слинотеча, труднощі ковтання та основне - закрепи). Майже половина пацієнтів скаржилась на те, що дрімають вдень та відчувають втому вже зранку. Більшість пацієнтів мали труднощі зі сном. Настрій у більшості хворих був не стабільним. Вони відчували втрату інтересу, мотивації до різних життєвих справ, нервозність. Деякі з пацієнтів мали депресивний вигляд. Біля третини хворих відмічали проблеми з задоволенням від діяльності як професійної, так і побутової, у деяких спостерігались проблеми сприйняття та зниження працездатності. Більша частина хворих скаржилась на знижену увагу та пам'ять.

  При КТ і МРТ дослідженні у окремих хворих реєстрували в тій чи іншій мірі незначні атрофічні зміни в корі головного мозку. У більшості були незначні атрофічні зміни в стовбуровій його частині. Проведені КТ і МРТ дослідження показали, що у всіх хворих виявлялося незначне явище ареозу, дещо більш позначене у верхньо-стовбурових частинах головного мозку та помірне розширення шлуночків і субарахноїдальних просторів великих півкуль головного мозку. Проведення аналізу субтенторіального рівня головного мозку виявило незначне розширення парастовбурових цистерн. У цієї групи хворих із вогнищевих симптомів на МРТ переважали незначні атрофічні зміни в конвекситальних відділах та стовбурі головного мозку .

  Для оцінки немоторних симптомів, використовували шкалу немоторних симптомів Non- Motor Symptoms Scale (NMSS) та опитувальник пацієнтів для вияву вегетативних розладів (по А.М. Вейну, 1998). 

  Після обстеження, у пацієнтів застосовували нутриціологічні методи лікування розроблені нами. Курс лікування тривав 5 тижнів, з подальшими рекомендаціями дотримання вказаних принципів харчування в майбутньому. Нутриціологічну корекцію призначали індивідуально, в залежності від типу шлунково-кишкових розладів. У всіх хворих вилучали з харчування тваринні жири (окрім риб'ячого) та рафіновані рослинні (окрім олії льону холодного віджиму), бульйони, відвари (роль екстрактивних речовин в аліментарній інтоксикації), смажені страви і солодкі кондитерські вироби, в яких містяться трансатерогенні жири і замінники цукру. У раціон додавали суміш квіткового пилку, маточного молочка та поліфлорного меду з шротами і висівками насіння льону, розторопші та кедрового горіха по десертній ложці двічі на день перед сніданком та обідом в якості збагачення раціону антиоксидантами флавоноїдного спектру і харчовими волокнами. Достатню кількість антиоксидантних та баластних речовин забезпечували підвищеним вмістом (до двох кілограмів) в раціоні фруктів, сирих овочів (морква, капуста) та фрешів (яблук 3-5 штук, ківі 2-3 шт., гарбузовий та морквяний фреші по 1 склянці). Така харчова складова мала на меті запобігти застою химоса в товстому кишківнику і відповідно інтоксикації, а також відновленню нормальної флори кишківника, яка харчується целюлозою та лактулозою. Індивідуально для кожного пацієнта в залежності від змін добових і психологічних біоритмів призначали режим харчування, який передбачав прийом їжі тільки при настанні стійкого відчуття голоду (навіть, якщо воно наступало раз в добу). У окремих осіб з емоційною нестабільністю, в яких спостерігалось надто часто псевдовідчуття голоду, проводили сеанси психологічного розвантаження та замінювали окремі прийомі їжі питтям води кімнатної температури та споживанням чистої клітковини (висівки злакових, попередньо пропарені). Такий вільний «режим харчування за біоритмами на вимогу організму» пояснює модифікована нами теорія, яка базується на механізмах зміни біологічного ритму настання стійкого почуття голоду, а саме на готовності шлунково-кишкового тракту приймати і розщеплювати їжу. 

Результати дослідження.

  За результатами дослідження немоторні симптоми (НМС) були виявлені за шкалою NMSS у всіх обстежених пацієнтів до лікування. 

  У хворих після трьохтижневого курсу лікування спостерігались менш виражені немоторні вияви зі сторони шлунково-кишкового тракту а в окремих вони були повністю редукованими. Прояви зі сторони серцево-судинної системи (непритомність, слабкість, головокружіння при зміні положення сидячи-стоячи) теж значно зменшились. У половини пацієнтів, які скаржились на те, що дрімають вдень та відчувають втому вже зранку зникли вказані симптоми, у другої половини вони значно зменшились. Більшість пацієнтів, які мали труднощі зі сном, відмічали покращення сну після проведення нутриціологічної корекції. Настрій у більшості хворих став кращим. Вони відчували появу інтересу до життя, мотивації до різних життєвих справ, стали спокійнішими. У більшості хворих спостерігалось покращення працездатності, уваги та пам'яті. При КТ і МРТ дослідженні у всіх хворих реєстрували в тій чи іншій мірі зменшення атрофічних змін в корі головного мозку. У більшості хворих, в яких були незначні атрофічні зміни в стовбуровій його частині, теж зменшились. Проведені КТ і МРТ дослідження показали, що у всіх хворих зменшились явища ареозу, та помірне розширення шлуночків і субарахноїдальних просторів великих півкуль головного мозку. Проведення аналізу субтенторіального рівня головного мозку виявило зменшення розширення парастовбурових цистерн. 

  Загальний сумарний бал за вказаною шкалою у пацієнтів, як видно з таблиці 1, у лікованих тільки медикаментозно без застосування нутриціологічних методів лікування складав 70,6 ± 5,7 бала. У пацієнтів після проведеного лікування на протязі до трьох-чотирьох тижнів із застосуванням розроблених нами супутніх методик, сумарний бал за шкалою NMSS складав 60,3 ± 5,3, що розцінювалось як статистично достовірне покращення об’єктивного стану хворих після лікування(p <0,05). За опитувальником вегетативних порушень по А.М.Вейну сумарний бал до лікування складав 64± 3,2. У хворих після лікування, сумарний бал складав 51± 5,4 бала.

 

Таблиця 1.

Порівняльна оцінка стану пацієнтів.

Шкала оцінки, опитувальник

До лікування

Після лікування

достовірність

Шкала немоторних симптомів

70,6 ± 5,7 бала

60,3 ± 5,3

p <0,05

Опитувальник по Вейну А.М.

64± 3,2 бала

51± 5,4 бала

p <0,05

 

  У хворих як за шкалою немоторних симптомів так і за опитувальником по Вейну А.М. спостерігалось статистично достовірне покращення стану хворих після проведеного лікування. У всіх хворих зникли закрепи, стілець став щоденним і легким. Внаслідок усунення кишківникової інтоксикації, у хворих зменшились, а у частини пацієнтів повністю зникли симптоми інтоксикаційної енцефалопатії в виді відчуття тривоги, недосипання, порушення чіткості зору, почуття невиспаності та подразливості.

Висновок

  Розроблений нами метод нутриціологічної корекції є ефективним для усунення кишківникових розладів при ранніх немоторних порушеннях хвороби Паркінсона та може бути рекомендований до застосування в комплексному превентивному лікуванні та профілактиці цієї патології.

 

Література.

1. Barone P., Antonini A., Colosimo C. et al. The PRIAMO study: A multicenter assessment of nonmotor symptoms and their impact on quality of life in Parkinson's disease. Mov. Disord. 2009 Aug 15. № 24 (11). Р. 1641-1649. 

2. Chaudhuri KR, Prieto-Jurcynska C., Naidu Y. et al. The nondeclaration of nonmotor symptoms of Parkinson's disease to health care professionals : an international study using the nonmotor symptoms questionnaire. Mov. Disord. 2010. Apr 30. № 25 (6). Р. 704-709. 

3. Duncan GW, Khoo TK, Yarnall AJ et al. Health-related quality of life in early Parkinson's disease: the impact of nonmotor symptoms. Mov. Disord. 2014 Feb. № 29 (2). Р. 195-202. 

4. Gallagher DA, Lees AJ, Schrag A. What are the most important nonmotor symptoms in patients with Parkinson's disease and are we missing them ? Mov. Disord. 2010. Nov 15. № 25 (15). Р. 2493-2500. 

5. Martinez-Martin P., Rodriguez-Blazquez C., Kurtis MM et al. The impact of non-motor symptoms on health-related quality of life of patients with Parkinson 's disease. Mov. Disord. 2011. Feb 15. № 26 (3). Р. 399-406. 

6. Mollenhauer B., Trautmann E., Sixel-Döring F. et al. Nonmotor and diagnostic findings in subjects with de novo Parkinson disease of the DeNoPa cohort . Neurology. 2013. Oct 1; № 81 (14). Р. 1226-1234. 

7. O'Sullivan SS, Williams DR, Gallagher DA et al. Nonmotor symptoms as presenting complaints in Parkinson's disease: a clinicopathological study. Mov. Disord. 2008 Jan. № 23 (1). Р. 101-106. 

8. Higginson IJ, Gao W., Saleem T. et al. Symptoms and quality of life in late stage Parkinson syndromes: a longitudinal community study of predictive factors. PLoS One. 2012. № 7 (11). е46327. 

9. Hawkes, C.H.; Del Tredici, K.; Braak, H. (2007). "Review: Parkinson's disease: a dual-hit hypothesis". Neuropathology and Applied Neurobiology. 33 (6): 599–614. doi:10.1111/j.1365-2990.2007.00874

 

Резюме

  У хворих з ранніми немоторними симптомами хвороби Паркінсона в виді закрепів, та інших порушень шлунково-кишкового тракту застосовували нутриціологічну терапію, яка заключалась в особливому режимі прийняття їжі тільки при настанні стійкого почуття голоду, збагачення раціону харчовими волокнами, антиоксидантами, обмеження тваринних білків. Стан хворих оцінювали за шкалою немоторних симптомів NMSS та опитувальником вегетативних порушень по А.М.Вейну. У всіх хворих спостерігалось покращення їх стану. Розроблений нами метод нутриціологічної корекції є ефективним для усунення кишківникових розладів при ранніх немоторних порушеннях хвороби Паркінсона та може бути рекомендований до застосування для превентивного лікування та профілактики цієї патології.

  Ключові слова: немоторні прояви хвороби Паркінсона, нутриціологічна корекція.

Гольча Іван Іванович

студент 5 курсу

ДВНЗ «Ужгородський національний університет»,

Україна ,м. Ужгород

 

  Актуальність дослідження. Актуальність пошуку науково обґрунтованих підходів щодо попередження та виявлення митних злочинів у зовнішньоекономічній сфері посилюється через активної участі України в глобалізаційних процесах, її прагнення інтегруватися в світовий економічний простір. Адже сьогодні, на жаль, в бюджет країни за найскромнішими підрахунками не доходить від 30 до 50% митних платежів і податків, а «... за окремими видами імпортних товарів, що реалізуються на ринку України, близько 40-60% - це товари тіньового сектора економіки »[2, с. 339]. При цьому в високо розвинутих європейських країнах ця цифра коливається в межах від 7 до 15%.

  Аналіз останніх досліджень та публікацій.  У науковій та спеціальній літературі як правової, так і економічної спрямованості питань виявлення митних злочинів і відповідальності за них приділяється значна увага. Найбільш відомими є праці В. Мисика, І. Миценко, К. Сандровського, А. Гребельника, П. Пашко, П. Пісного, В. Науменко, В. Російського, В. Козика і Л. Панкової, В. Ларичева і Н. Гільмутдінова і ін. Ці автори в своїх працях розглядають окремі сторони проблеми здійснення і виявлення митних злочинів. Однак в їх роботах ключові напрями вдосконалення державних механізмів щодо припинення такої діяльності та її наслідки для економічного стану держави відображені недостатньо.

   Мета  статті полягає в тому, щоб зясувати причини митних злочинів та їх основні види.

  Виклад основного матеріалу. Неважко помітити, що усвідомлення суспільної небезпеки при вчиненні порушень митних правил  зв'язується з усвідомленням незаконності своїх дій, або іншими словами – усвідомленням порушення митного законодавства, що регулює по¬рядок переміщення товарів та інших предметів через митний кордон нашої держави.

  Соціальна значимість порушень митних правил  визначається саме тим, що винний усвідомлює, що митне законодавство відводить йому певний характер поведінки. Винний усвідомлює, що порушує своїми діями встановлений митним законодавством правопорядок. При цьому зовсім необов'язково встановлювати досконале знання митного законодавства, достатньо встановити загальну обізнаність особи в області митного законодавства.

  Зазначимо, що з розвитком суспільства змінювалися і вдосконалювалися види митних злочинів. Якщо з початку розвитку торговельних відносин і становлення митної справи переважала майнова контрабанда, яка здійснювалася шляхом обходу митних постів і ухилення від митного огляду або ж через приховування від митного огляду частини майна, то пізніше значне місце в структурі митних злочинів стали займати випадки ухилення від сплати мит та інших митних платежів. І якщо в середині XIX – початку XX ст. кримінальне та митне законодавство не розділяло як окремі злочини контрабанду і ухилення від митних платежів, а застосовувало поняття «дефраудаціі», що включало в себе і обман і шахрайство з метою ухилення від мита та контрабанду, то сьогодні в кримінальних кодексах розвинутих країн ці злочинні дії розглядаються як окремі види злочинів.

  Крім того, ми погоджуємося з твердженням Л. Н. Івашова, М. Ф. Івашова, Е. А. Павленко, та вважаємо, що до категорії митних злочинів необхідно включати не тільки злочини, вчинені з ініціативи суб'єктів ЗЕД, а й злочини, вчинені представниками митної служби або іншими посадовими особами, які провокували їх здійснення, адже і ті й інші завдають значних збитків державі і загрожують економічній безпеці країни. Тому при класифікації митних злочинів відносимо до їх числа: контрабанду, ухилення від митних платежів, злочини проти власності та злочини в сфері службової діяльності, як це показано на рис. 1. 

Таблиця 1.1.

Види і характеристика митних злочинів, регульовані Кримінальним кодексом України (ККУ)

 

Види митних злочинів

Контрабанда

Ухиляння від сплати митних платежів

Злочини проти власності

Службові злочини

- частове ухилення від митного контролю (фізичне, документальне);

-поза митним контролем (поза місцем, поза часом, шляхом звільнення від митного контролю).

- заниження таможної вартості при імпорті і завищення при експорті;

- псевдо експорт;

- псевдо транзит;

- невірне визначення коду ТН ЗЕД;

- незаконне використання пільг.

- вимагання  ішахрайство;

- привласнення, розтрата, оволодіння майном шляхом використання службового положення;

- навмисне псування чи знищення майна;

- порушення правил охорони.

- зловживання владою чи службовим положенням;

- перевищення повноважень;

- службова підміна;

- службова халатність;

- отримання хабаря;

- провоказія хабаря.

  

  Варто зазначити, що в сфері зовнішньоекономічної діяльності контрабанда і сьогодні займає провідне місце в переліку митних злочинів, але вона дещо трансформувалась і з майнової перетворилася в переважно в економічну, виявлення якої вимагає від представників митних та інших контролюючих і правоохоронних органів певних спеціальних навичок і умінь під час проведення документальних перевірок.

  Сьогодні порушення митних правил є невід'ємною частиною економічної злочинності, яка тісно пов'язана з функціонуванням «тіньової» економіки, розкраданнями, відхиленнями від сплати митних платежів і податків, посадовими злочинами, корупцією. При цьому слід зазначити, що ускладнення фінансових схем з метою здійснення незаконних митних операцій привело до переважання групових форм даного злочину, що згідно із Кримінальним кодексом карається суворіше.

  На наш погляд, серед основних причин, що сприяють здійсненню митних злочинів, є:

  • недосконала організація системи правового, економічного та фінансового контролю діяльності підприємств суб'єктів ЗЕД (як правило, контролюється безпосередньо зовнішньоекономічна операція, і не досліджуються ні операції, що передували їй, ні операції вчинені після митного оформлення);
  • недосконале законодавство, яке регулює ЗЕД, наявність великої кількості нормативних документів і поправок до них, які нерідко не узгоджені між собою і санкціонують наявність різних пільг по ліцензуванню і квотуванню, дозволяють при здійсненні однотипних операцій по різному їх класифікувати і застосовувати різні ставки митних платежів;
  • неоднозначне і недосконале податкове законодавство, завищені ставки митних платежів та непрямих податків, які провокують учасників ЗЕД до пошуку шляхів ухилення від їх сплати з метою забезпечення прибутковості свого бізнесу;
  • недосконале правове законодавство і не готовність судових органів кваліфіковано розглядати справи з митних і податкових злочинів і спорів, що не дозволяє чітко класифікувати митні злочини і залучати до належної відповідальності винних осіб;
  • високий рівень корумпованості на всіх гілках законодавчої і виконавчої влади, що спонукає до формального підходу при здійсненні митного контролю безпосередніми його виконавцями;
  • багатовідомча структура регулювання і контролю ЗЕД і відсутність єдиного методологічного підходу і інформаційного простору щодо здійснення економічного, фінансового і правового контролю;
  • низький рівень фінансування митних органів (якщо в країнах з розвиненою економікою на утримання митних органів витрачається від 1,5 до 2,5% бюджету і в Україні від 0,3 до 0,5%), що не дозволяє розвивати матеріально-технічну базу митниць і покращувати якість митного контролю;
  • низький рівень матеріальної і соціальної захищеності посадових осіб митних органів призводить до розвитку хабарництва і зловживання службовим становищем посадовими особами митниць і митних постів;
  • низький рівень оцінки інтелектуальної праці в країні призвів до переходу високоосвічених і кваліфікованих фахівців на роботу в комерційні структури, що дозволило їм розробляти складні фінансові схеми, використовувати передові технології і досягнення науки і техніки для обходу митних платежів або їх мінімізації;
  • відсутність достатньої кількості висококваліфікованих кадрів, які можуть здійснювати не тільки технічні процедури митного оформлення та контролю, а й проводити документальні перевірки із застосуванням методів аудиту і використовувати аналітичні процедури для визначення і оцінки реальних ризиків підтвердження достовірності задекларованих даних;
  • несумісність можливих економічних і матеріальних вигод отриманих від здійснення митного злочину з заходомадміністративної та кримінальної відповідальності за них.

  Висновки. Таким чином, в Україні, де більше 60% внутрішнього валового продукту знаходиться в тіньовому секторі, де діє незбалансована однобока система митного регулювання та контролю, яка здійснює переважно фіскальні функції і позбавлена можливості проведення повноцінного фінансового контролю суб'єктів ЗЕД є всі необхідні передумови для здійснення митних злочинів.

 

Список використаних джерел:

1. Додін Є. В. Повноваження митних органів у протидії митній злочинності / Є. В. Додін // Митна безпека. Серія «Право». – 2010. –№1. – С. 61-69

2. Ивашова Л. Н. Совершенствование государственных механиз¬мов защиты экономической безопасности Украины в процессе осу¬ществления ВЭД [Електрон. ресурс] / Л. Н. Ивашова, М. Ф. Ивашов, Е.А. Павленко. – Режим доступу : http://www.kbuapa.kharkov.ua/e- Ьоок/бЬ/2012-1/бос/2/04.рбЕ

3. Тіньова міжнародна торгівля : макроекономічна теорія та фіс¬кальні наслідки для України : монографія / [Вдовиченко А. М., Зубрицький А.І., Рубцов О. М., Семир'янов Д. Я., Серебрянський Д. М.]; за заг. ред. Д.М. Серебрянського. – К. : Алерта, 2013. – 202 с.

4. Харкавий М. О. Фінансові детермінанти митного контролю після випуску товарів на митну територію України / М. О. Харкавий // Формування ринкових відносин в Україні. – 2014. – № 11. – С. 16-21

Даль Наталя

викладач

ВП НУБіП України

«Ірпінський економічний коледж»

Ірпінь

 

  Анотація

  Практична спрямованість навчання математики – це спрямованість змісту і методів навчання на розв’язування задач і вправ, на формування у студентів навичок самостійної діяльності математичного характеру. Прикладна спрямованість навчання математики формує у студентів розуміння математики як методу пізнання та перетворення оточуючого світу, який має розглядатися не тільки областю застосувань математики, а й невичерпним джерелом нових математичних ідей.

  Ключові слова

  Математика, навчальний процес, задачі практичного змісту, мотивація, заняття, студент.

 

  Одним із дієвих та ефективних засобів реалізації прикладної спрямованості курсу математики є використання в навчальному процесі прикладних задач, які виникли в інших галузях, але потребують математичного розв’язання.

  Використання прикладних задач під час вивчення математики є важливим аспектом свідомого сприйняття навчального матеріалу студентами, адже саме прикладні задачі викликають у студентів активізацію розумової діяльності, сприяють виникненню особистих мотивів навчання. Задачі, які містять нові відомості з різних життєвих галузей, розвивають інтерес і допитливість.

  Задачі практичного змісту потребують особливої уваги з боку викладача, тому що спочатку їх потрібно сформулювати мовою математики, тобто скласти математичну модель задачі. Це найбільш складна (і тому найбільш цінна для студентів) частина роботи. Для її виконання викладачу слід уважно підійти до кожної конкретної задачі: підготувати ряд евристичних запитань, що спрямують студентів до конкретного навчального матеріалу; визначити суттєві та абстрагуватися від несуттєвих властивостей об’єкта; сформулювати умову та вимогу прикладної задачі мовою математики.

  Для розв’язання задач практичного характеру, як правило, потрібні деякі додаткові довідкові дані. Доцільно не включати ці дані в текст задачі, даючи в такий спосіб студентам можливість відчути, що даних задачі недостатньо для її розв’язання, зрозуміти, яких саме даних не вистачає, і за можливості змусити їх самих відшукати ці дані в довіднику. Це також потребує особливої підготовки і викладача, і студентів.

  На таких заняттях підвищується активність студентів, а в результаті покращується якість запам’ятовування і відтворення досліджуваного матеріалу, оскільки студенти не тільки сприймають матеріал від учителя, а й самі беруть активну участь у його створенні та засвоєнні шляхом поєднання розумових операцій з практичними діями. Розв’язування задач практичного змісту сприяє розвитку творчої самостійності, ініціативи учнів, дозволяє краще реалізувати принцип зв’язку теорії з практикою.

  Прикладна задача повинна відповідати таким вимогам: питання задачі формулюється так, як воно зазвичай формулюється у житті; розв’язок задачі демонструє практичне застосування математичних ідей у різних галузях;

  Зміст задачі повинен викликати в учнів пізнавальний інтерес; дані та шукані величини задачі мають бути реальними, узятими з життя.

  Розв’язування прикладних задач сприяє ознайомленню студентів із роботою підприємств і галузей народного господарства, викликає інтерес до обраних професій.

  Використання прикладних задач дає можливість вдало створювати проблемні ситуації на занятті. Такі задачі забезпечують посилення мотивації навчання математики, спонукають студентів до здобуття нових знань, оволодіння новими вміннями, збагачують їх знаннями з інших дисциплін.

  У математиці задачі відіграють важливу роль. Iсторiя свідчить, що математика як наука виникла iз задач i розвивається в основному для розв'язування задач.

  Задачі стимулювали не лише виникнення, а й подальший розвиток математичної науки. Основну роль, звичайно, відігравали задачі, поставлені життям. Вони насамперед примушували вчених розробляти нові алгоритми, виявляти нові закономірності, створювати нові методи дослідження. Згадаймо, наприклад, історію виникнення диференціального та інтегрального числення. Ще на початку ХVІІI ст. математики зіткнулися з багатьма задачами на дослідження різних процесів, на знаходження площ криволiнiйних фігур, об’ємів тіл тощо. Ці задачі цікавили багатьох, вони послужили стимулом i вiдправним пунктом для створення диференціального та інтегрального числення. Так само задачі про азартні ігри привели до тeopiї ймовірностей. Задача на оптимальне завантаження верстатів привела до створення лінійного програмування i т. ін. I тепер математика розвивається в основному через розв'язування задач.

  Принцип навчання через розв'язування задач є очевидним наслідком iз самої природи математики. Розв'язування задач – найефективніша форма не тільки для розвитку математичної діяльності, а й для засвоєння знань, навичок, методів і застосувань математики.

  Не потрібно відокремлювати вивчення тeopii вiд розв'язування задач. Ці два види роботи повинні переплітатися i обумовлювати один одного.

  У багатьох випадках задачі практичного змісту можна застосовувати для мотивації навчальної діяльності студентів перед вивченням нового матеріалу, для створення перед вивченням нової теми так званої проблемної 

  На прикладі добре складених задач прикладного змісту студенти переконуються у значенні математики для різноманітних сфер людської діяльності, в її користі i необхідності для практичної роботи, бачать широту можливих застосувань математики, зрозуміють її роль в сучасній культурі.

  Задачі на складні відсотки

  Задачі на складні відсотки розв'язуються в досить швидкий спосіб при знанні декількох простих формул. Частина з них стосується нарахувань по внеску чи кредиту, коли ті здійснюються за певні часові проміжки. Також складні відсотки використовують в задачах хімії, медицини та ряді інших.

  ФОРМУЛИ СКЛАДНИХ ВІДСОТКІВ

  У випадку розміщення вкладів з капіталізацією відсотків на роки кінцева сума депозиту визначається формулою 

 

  Тут P – початковий внесок, r – відсоткова ставка, n – кількість років. За складними відсотками працюють банки, івестиційні фонди, страхові фірми. Поширені за кордоном, а зараз і в Україні – пенсійні фонди та фонди страхування життя працюють за схемою складних відсотків. При розміщенні вкладів з капіталізацією відсотків поквартально формула складних відсотків матиме вигляд

 

  де q – кількість повних кварталів.

  При капіталізації відсотків щомісячно застосовують наступну формулу для обчислень

 

  де s – кількість місяців існування угоди.

  Останній випадок, неперервне нарахування відсотків, коли складні відсотки нараховують щоденно, розраховують за формулою

 

  де m – кількість днів.

  Страхування життя та відкладання пенсій відбувається за складнішими формулами, крім нарахування складних відсотків щороку здійснюються необхідні внески.

  Розглянемо два випадки накопичення. Чоловік відкладає 5000 грн. протягом 20 років. За цей час він відкладе 20*5000=100000 (грн).

  При відкладанні у накопичувальні фонди з річною ставкою 13%, за перший рік сума зросте до 5000*(1+13/100)=5650 (грн)

  Наступного року чоловік до даної суми додає ще 5000 грн. В результаті, за другий рік сума збільшиться 

  (5650+5000)*(1+0,13)=12034.50 (грн)

  Продовжуючи подібні обчислення, вкінці терміну отримаємо суму розміром 457349,58 грн.

Поширені задачі на складні відсотки

  Задача 1. Вкладник поклав на депозит $3000 під 9% річних на 10 років. Яка сума акумулюється наприкінці 10-го року при річній капіталізації? На скільки зросте сума порівняно з початковим внеском?

  Розв'язання:

  Застосовуємо формулу складних відсотків для знаходження суми наприкінці терміну

 

  Щоб дати відповідь на друге питання, від значення 7102,09 віднімаємо суму вкладу.

   Різниця становить 4102 долари. 

  Задача 2. Інвестор вклав 7000 грн під 10% річних при умові нарахування складних процентів щокварталу. Яку суму він отримає через 8 років?

  Розв'язання: 

  Застосовуємо 2 формулу складних відсотків.

  Знаходимо кількість кварталів   

  та підставляємо у формулу

 

  Задача 3. Костюм коштував 600 грн. Після того як ціну було знижено двічі, він став коштувати 432 грн., причому відсоток зниження вдруге був у 2 рази більшим, ніж першого разу. На скільки відсотків кожного разу знижувалася ціна?

  Розв'язання: 

  Для спрощення обчислень позначимо 

  X – перша знижка; 

  X/2 – друга знижка;

  Щоб відшукати невідому X складаємо рівняння

 

  Спрощуємо, та зводимо до квадратного рівняння

 

  та розв'язуємо

 

 

  Перший розв'язок не має фізичного змісту, другий враховуємо при обчисленнях. Значення 0,2 відповідає зниженню на 0,2*100%=20% після першої знижки, та X/2 =10% після другої знижки.

 

Література

1. Г.М.Возняк. Взаємоз’вязок теорії з практикою в процесі вивчення математики. Київ. 1989р.

2. А.А.Окунев Спасибо за урок, дети!: о развитии творч.способностей учащихся: Кн. для учителя: Из опыта работы.– М.: Просвещение, 1988.

3. Горох О.О. Комп’ютер на уроці математики. // Математика. – 2007. - № 2.

4. Зімановська А.А. Проведення практичних робіт з математики. // Вісник. – 2008. 

5. Науково-методичні основи використання лабораторних робіт в процесі викладання математики. – http:// www.allbest.ru 

6. Теоретичні основи проведення практичних робіт на уроках математики. – http://www. school3207.ucoz.ru 

Карпюк Людмила Вікторівна

Старший викладач кафедри машинознавства та обладнання промислових підприємств

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

Україна

місто Сєвєродонецьк

 

  Анотація: У статті розглядаються проблеми навчання студентів інженерній і комп'ютерній графіці в рамках єдиного курсу на базі системи автоматизованого проектування (САПР). Приводяться приклади тренувальних завдань для придбання знань, умінь і навичок роботи в середовищі креслярсько-графічного редактора системи AutoCAD, необхідних при виконанні креслень з інженерної графіки, а також графічної частини курсових проектів для студентів технічних спеціальностей.

  Ключові слова: інженерна та комп'ютерна графіка, графічний редактор AutoCAD, конструкторська документація.

 

  1. Введення. Розвиток засобів автоматизованого проектування, поступовий перехід від паперового документування до електронного обумовлює необхідність модифікації вивчення дисциплін інженерно-графічного циклу. Відповідно до навчальних планів підготовки бакалаврів за такими напрямами як 133 «Галузеве машинобудування», 131 «Прикладна механіка», 161 «Хімічна технологія та інженерія», вивчення комп'ютерних технологій створення конструкторської документації починається вже з першого року навчання студентів у рамках курсу інженерної графіки. У зв'язку із цим, у робочі навчальні програми дисциплін «Інженерна графіка» і «Інженерна та комп'ютерна графіка» включені розділи з вивчення правил і освоєння правил розробки конструкторських документів у середовищі автоматизованої системи проектування AutoCAD.

  2. Викладення основного матеріалу. Комплексна програма навчання розширює можливості викладачів у подачі матеріалу, підвищує інтерес студентів до графічних дисциплін, тому дозволяє добитися кращих результатів в їх засвоєнні. Однак при такому підході виникає ряд проблем. Різний рівень базових знань студентів в області комп'ютерних технологій вимагає більшої індивідуалізації в організації навчального процесу. Додатковим навантаженням для викладача є перевірка креслень в електронному виді і здійснення контролю самостійності роботи студентів при виконанні графічних робіт з використанням САПР. Об'єднання інженерної і комп'ютерної графіки вимагає більш інтенсивної роботи від студентів.

  Із цією метою на кафедрі машинобудування та обладнання промислових підприємств (МОПП) Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля створено два класи графіки, оснащених комп'ютерами, інтерактивною дошкою, плоттером.

  Інтерактивна дошка дозволяє викласти матеріал наочно, доступно й у більш повному обсязі. Студенти сприймають пропонований матеріал легше та з інтересом. Як показує досвід, впровадження в навчальний процес роботи з інтерактивною дошкою забезпечує позитивні результати в процесі вивчення таких графічних редакторів як AutoCAD, SolidWorks та інших програм.

  Автоматизовані способи роботи із кресленням і іншими документами не виключають необхідності знання й розуміння теоретичних основ і положень курсу. 

  Так, у першому семестрі студенти вивчають нарисну геометрію як основу побудови креслення, елементи його оформлення [1]. У другому семестрі програмою дисципліни передбачене виконання ескізів і креслень деталей, вивчення правил нанесення розмірів, шорсткості поверхонь, позначення різі, зображення рознімних з'єднань, зварених з'єднань, оформлення складальних креслень і специфікацій [2, 3].

  Комп'ютерні технології розробки конструкторської документації використовуються студентами при виконанні ряду індивідуальних графічних завдань і графічної частини курсових проектів з дисциплін «Деталі машин» і «Теорія механізмів і машин», будучи при цьому самостійним об'єктом для вивчення. Таким чином, здобуваються навички виконання креслярсько-графічних робіт традиційним і сучасним, комп'ютерним способом. 

  Далі в курсовому проектуванні студенти розробляють комплект конструкторської документації на складальну одиницю повністю в автоматизованому середовищі.

  В умовах комплексної програми навчання практичні аудиторні заняття спрямовані на розв'язання одночасно двох завдань: вивчення правил оформлення і розробки конструкторської документації, а також основних принципів виконання електронного креслення в AutoCAD, креслярсько-графічному редакторі системи. Використовуються різні способи подачі навчального матеріалу: це і лекції, підготовлені на базі демонстраційних комп'ютерних систем, плакати та натурні зразки, а також вправи з вивчення системи AutoCAD, які виконуються студентами одночасно з викладачем у режимі майстра-класу. Дуже допомагає в цьому використання інтерактивної дошки.

  Для самостійного опрацювання всіх розділів дисципліни студентам надаються різні довідкові матеріали і посібники [3, 4, 5], як у друкованому варіанті, так і в електронному. 

  Крім інтенсивної аудиторної роботи, вирішення проблеми засвоєння планованого обсягу інформації полягає в активному і грамотному використанні при виконанні індивідуальних графічних робіт можливостей комплексу AutoCAD, налаштування якого і численні додатки засновані на стандартах Єдиної системи конструкторської документації (ЄСКД) [5]. Застосування системи як інструмента для одержання якісної графічної документації дозволяє скоротити працевитрати і, в цілому, значно поліпшити конструкторську підготовку студентів.

  Для більш глибокого вивчення структури креслярсько-графічного модуля системи і придбання навичок роботи з його інструментами студентам пропонується виконати ряд вправ самостійно. З цією метою викладачами кафедри МОПП Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля розроблені методичні вказівки і навчальні посібники, у яких поряд з коротким описом можливостей програми та рекомендаціями з їхнього практичного застосування, включені вправи, що представляють собою покрокові інструкції з виконання тренувальних завдань, які містять типові елементи графічних і текстових конструкторських документів (уся документація розміщена в системі MOODLE http://cenm.snu.edu.ua і на сайті кафедри http://ohpkaf.at.ua/) [3, 4].

  Тема з вивчення системи «Основні поняття графічного редактора AutoCAD. Побудова примітивів» містить у собі вправи, спрямовані на знайомство з інтерфейсом системи, панелями інструментів, різними налаштуваннями системи, для освоєння основних команд системи та методів створення креслень деталей, збереження і друку документів. Вивчаються способи введення команд для побудови примітивів. Розглядається ряд принципових відмінностей алгоритму створення креслення на комп'ютері від традиційного креслення на кульмані [3, 4, 6]. 

  На рис. 1 та рис. 2 наведено фрагменти вправ з цієї теми.

 

  Вправа. Побудувати прямокутник, задаючи точки в абсолютних координатах.

Command(Команда): Line (Лінія)

from point: 30,70    із точки 1

to point: 30,90        в точку 2

to point: 80,90        в точку 3

to point: 80,70        в точку 4

to point: С              замкнути

 

Рис. 1 Побудова прямокутника

 

  Вправа. Виконати побудову кулачка за заданими розмірами. Обвести контур полілінією. 

 

Рис. 2 Побудова кулачка

 

  Тема «Редагування графічних елементів креслення» містить у собі вправи, що дозволяють вивчити команди редагування примітивів і створених креслень. Розглядає методи редагування, застосування об'єктної прив'язки, створення та зміна тексту [3,4,6]. Виконуючи ці вправи, студенти відпрацьовують різні прийоми одержання зображень, знайомляться з командами системи AutoCAD і принципами роботи з ними. Нижче наведені фрагменти вправ (рис. 3, рис. 4). Форма вправ дозволяє самостійно крок за кроком вивчати структуру системи і здобувати навички роботи в її середовищі.

 

  Вправа. Побудувати дві дуги, прив'язавши їх кінцеві точки.

 

Рис. 3 Побудова дуг

 

  Вправа. Накреслити еквідістанту (подібні примітиви на відстані 5 мм).

 

Рис. 4 Побудова еквідістанти

  Наступна тема з вивчення графічного редактора AutoCAD «Команди оформлення креслень, рисунків» дозволяє вивчити налаштування розмірних стилів, текстових стилів, зміни масштабу зображення, вікна для нанесення штрихування, засвоїти роботу з утилітами (керуючими перемінними), нанесенням допусків, відхилень, шорсткості поверхні деталі, позначення матеріалу [3, 4, 6]. Нижче наведені фрагменти із вправ (рис. 5, рис. 6).

 

Рис. 5 – Нанесення штриховки

 

 

Рис. 6 Простановка базового розміру

 

  Тема «Властивості примітивів. Створення блоків» містить інструкції з використання таких сервісних можливостей системи, як пошарове конструювання виробу, застосування фрагментів у формуванні креслення, знайомить з прийомами створення параметричних об'єктів і особливостями роботи з ними, дозволяє зрозуміти суть бібліотечних елементів системи і, надалі, формування моделей для власної бібліотеки. За допомогою блоків можна створити свою базу даних, яка може бути використана при створенні креслень. Нижче наведений фрагмент вправи (рис. 7) .

  Виконавши ці вправи, студенти навчаться розробляти складальні креслення, використовуючи можливості конструкторської бібліотеки системи AutoCAD при зображенні стандартних кріпильних елементів. У процесі виконання таких вправ студенти не тільки знайомляться зі структурою і змістом бібліотеки, але й здобувають початкові навички конструювання, «збираючи» стандартні з'єднання з їхніх компонентів у певній послідовності [3, 4, 6].

 

  Вправа. Виконати креслення за заданими розмірами, використовуючи розподіл його за шарами.

 

Рис. 7 Креслення з використанням розподілу за шарами