УДК 94 : 613/614 (94)

Вітер Ірина Ігорівна,

кандидат економічних наук, старший науковий співробітник, 

доцент, провідний науковий співробітник 

Державної установи «Інститут всесвітньої історії НАН України», 

Київ, Україна

 

 Анотація. В статті проаналізовано еволюцію державної підтримки охорони здоров’я в Австралії протягом ХХ та на поч. ХХІ ст. Проблеми охорони здоров’я нерозривно пов’язані із загальною соціально-економічною ситуацією в країні та соціальною політикою держави. Тому в статті вони розглядаються саме в такому контексті. Особлива увага приділена проблемам підтримки та соціальної адаптації людей з обмеженими можливостями

 Ключові слова: Австралія, ХХ-ХХІ ст., соціальна складова сталого розвитку, державна соціальна політика, соціальне забезпечення, охорона здоров’я, соціальна підтримка інвалідів.

 

 Актуальність теми дослідження. Сьогодні, в умовах глобалізації, перманентної турбулентності світової економіки та нестабільної політичної ситуації, для свого подальшого виживання людство потребує реалізації концепції сталого розвитку, розробленої ще наприкінці ХХ ст. Однією з невід’ємних частин сталого розвитку є соціальна складова, яка включає до себе широкий спектр проблем, починаючи від умов життя громадян і закінчуючи формами їхнього дозвілля. В центрі соціальної складової завжди стоять питання охорони здоров’я і, зокрема, – турботи держави про людей з інвалідністю. Історичний досвід Австралії, яка ось уже понад століття характеризується високим рівнем економічного розвитку, соціального добробуту, надійністю і комфортністю життя, надзвичайно затребуваний в цьому контексті. Тому тема статті, присвяченої розгляду цих питань в Австралії, є актуальною.

 Огляд літератури. Дослідженню історико-політичного, соціально-економічного та культурного розвитку Австралії, а також конкретно – вивченню соціальних питань – присвятили свої праці такі вчені, як О. В. Зернецька, Є. B. Клімова, К. В. Малаховський, А. Ю. Рудницький, Л. М. Семенова, Н. С. Скоробогатих, О. Ю. Трунська, західні дослідники С. і Б. Вебб, К. Грін, С. Грузін, Дж. Гловер, Е. Джеффс, Дж. Мейс, К. Местан, Г. Рейкі, М. Тонтс, Д. Хетцель, прем’єр-міністр Великої Британії У. Черчілль, австралійські вчені Ч. Е. В. Бін, Г. Грінвуд, П. Денніс, К. Кларк, Ч. М. Кларк, Р. М. Кроуфорд, К. Култхард-Кларк, Ст. Макінтайр, Д. Річ, У. К. Хенкок та інші. Проблеми соціальної держави та її складових досліджували О. Агарков, В. Д. Гончарова, С. О. Джавадова, О. М. Дребот, І. О. Козаченко, В. А. Намчук, В. М. Ніколаєвський, О. Ф. Новікова, Н. М. Хома та інші. В той же час недостатньо уваги приділено дослідженню сфери охорони здоров’я й зокрема – історичному аспекту вирішення проблем соціальної підтримки інвалідів в Австралії протягом ХХ – поч. ХХІ ст.

 Отже мета статті – дослідити еволюцію соціальної підтримки інвалідів в Австралії протягом ХХ ст. – на поч. ХХІ ст.

 Викладення основного матеріалу. Незабаром після утворення Федерації (особливо продуктивним в цьому плані був період ліберально-лейбористської співпраці 1904-1912-х рр.) прийняті перші соціальні закони, що заклали основи державності в Австралійському Союзі, в тому числі: протекціонізм як захист внутрішнього ринку; політика «білої Австралії», що регулювала імміграцію і захищала ринок праці від низькооплачуваної робочої сили; державний арбітраж для вирішення трудових конфліктів; державний патерналізм, що поширювався на всі верстви населення, включаючи аборигенів [1] (хоча, зауважимо, що стосується останніх, в ті часи це здебільшого мало досить формальний, а, отже, – неефективний характер).

 В результаті Австралія стала однією з найбільш передових в царині соціальної захищеності країн того періоду: зокрема, в 1907 р. в країні було встановлено мінімум заробітної плати в розмірі 42 шилінгів на тиждень для сім’ї в 5 чоловік, який забезпечував «нормальні потреби середнього робітника як людської істоти, що живе в цивілізованому суспільстві». Важливо, що при розрахунку цього мінімуму враховувалася не тільки оплата основних потреб людини, а й витрати на транспорт, книги, газети, відпочинок і навіть внески в профспілки і добровільні товариства з оплати медичних послуг [2, с. 151]. 

 У 1908 р. приймається Закон про пенсії за віком та інвалідністю, що знаменує собою початок системи соціального забезпечення в Австралії. Цей закон надавав перевірену на практиці допомогу бідним, чоловікам і жінкам, які мали роботу і, таким чином, «виступав прямим гарантом для найбідніших представників робочого класу» [3, p. 285]. Пенсії по старості стали виплачуватися з 1908 р., а по інвалідності – з 1910 р. Починаючи з 1912 р. держава почала виплачувати допомогу з материнства, яка покривала витрати на народження дитини. До кінця 1920-х рр. тривалість робочого дня склала 44 години на тиждень в більшості галузей промисловості [4, р. 63]. Курс на соціальні реформи був продовжений наступними урядами Австралії, соціальна політика яких охоплювала всі сторони соціального життя населення – освіту, охорону здоров’я, пенсійне забезпечення тощо. 

 Цей процес був затриманий подальшими історичними подіями. Важко позначилася на Австралії світова економічна криза 1929-1933 рр.: національний дохід країни скоротився на 1/3, третина працездатного населення опинилась без роботи, знизилася народжуваність, зменшився приплив іммігрантів, експорт знизився вдвічі; як важливий виробник первинної сировини Австралія швидко відчула вплив падіння цін на світовому ринку. Щоб подолати важку ситуацію, федеральний уряд був змушений піти на непопулярні заходи: знизити заробітну плату в бюджетній сфері, зменшити пенсії та виплату відсотків за облігаціями. Арбітражний суд постановив зменшити на 10% реальні заробітні плати [5]. До 1934 р. гострота кризи стала знижуватися, але зростання економіки було незначним. На тлі падіння експортного тваринництва повільно відроджувалася промисловість, збільшувалася кількість підприємств обробної промисловості (до 1936 р. їх налічувалося близько 25 тис.) і кількість зайнятих на них працівників. Поступово відновлювалася зовнішня торгівля, головними експортними товарами залишалися м’ясо, масло, вовна і зерно [6]. Із зростанням економіки поверталися й соціальні виплати. Проте вихід з Великої депресії затягнувся до кінця десятиліття.

 За часів Другої світової війни економіка країни була переорієнтована на військові потреби. Були створені нові підприємства, інші – переобладнувалися й модернізувалися з урахуванням цих потреб. Збільшилась кількість робочих, зайнятих на військовому виробництві, зростали темпи виробництва у верстатобудуванні, літакобудуванні, суднобудуванні, збільшилася виплавка сталі і чавуну [6]. Все це приводило до значних змін в соціально-економічному розвитку Австралії. 

 В той же час соціальна спрямованість австралійської держави значною мірою зберігалася і в цей період. У 1940-х рр. проводилася перша велика реформа системи соціального забезпечення, коли було введено значну кількість нових видів соціальної допомоги. У 1941 р. прийнято нову національну програму дитячої обдарованості. У 1942 р. були засновані три різновиди пенсій для вдів: клас А для вдів, які мають дітей віком до 16 років; клас Б для вдів старше 50 років, які не мають неповнолітніх дітей; і клас В – для бездітних вдів молодше 50 років. У 1943 р. було введено допомогу для непрацюючих дружин, чоловіки яких були непрацездатними пенсіонерами [7, с. 159] та додаткові допомоги дітям пенсіонерів; у 1945 р. – допомоги по хворобі та безробіттю, а також інші допомоги. Ветеранам надали безкоштовне лікування, освіту і професійну перепідготовку.

 У післявоєнній Австралії запанував дух оптимізму і впевненості. Лейбористський уряд на чолі з прем’єр-міністром Джозефом Бенедіктом Чіфлі висунув нові плани економічного розвитку країни. В період 1946-1949 рр. було розроблено законодавство, орієнтоване на підвищення добробуту, розвиток системи охорони здоров’я, турботу про осіб похилого віку, допомогу безробітним і непрацездатним [5]. Все це свідчило про побудову в Австралії «держави «загального добробуту». У 1950-1960-х рр. в країні почався період зростання економіки. Розробка нових корисних копалин (нікелю, урану, нафти і газу) дозволила країні забезпечувати до 65% її потреб в енергосировині за рахунок внутрішніх ресурсів. Це стало базою для економічного ривка 1950-1960-х рр.: в 2 рази зросла кількість промислових підприємств, в 3 рази – вартість виробленої на них продукції, в 4 рази збільшився рівень енергопостачання. Національний дохід зріс в 3 рази, частка приватних інвестицій – в 5 разів [1].

 Взагалі після закінчення війни уряд зробив все можливе, щоб забезпечити якнайшвидше повернення до мирного життя. У період перебування при владі кабінету Чіфлі проводилася модернізація законодавства, спрямована на підвищення добробуту, розвиток системи охорони здоров’я і допомоги безробітним і непрацездатним. На референдумі 1946 р. була схвалена поправка до конституції, згідно з якою федеральний уряд повинен не тільки взяти на себе турботу про непрацездатних і літніх людей, а й забезпечити виплату допомоги молодим матерям, вдовам, дітям, безробітним, студентам і багатодітним сім’ям, а також – приймати участь у придбанні ліків та в оплаті гонорарів медичному персоналу. Після референдуму був прийнятий Закон про соціальне забезпечення (1947 р.), відповідно до якого були засновані ці допомоги [8, с. 12; 9, с. 1, 3] і який змусив істотно розширити соціальні програми уряду Австралії. 

 Влада розгорнула широку діяльність з надання допомоги демобілізованим солдатам: їм надавалася безкоштовна освіта, забезпечувалося лікування хворих та інвалідів, надання ліків і професійна перепідготовка. 

 В цей період були зроблені перші кроки в організації національної системи охорони здоров’я: введені допомоги у разі хвороби; завдяки розгорнутій в 1940-х рр. кампанії боротьби з туберкульозом це захворювання практично було зведено нанівець. 

 У 1949 р. до влади прийшов уряд Р. Мензіса, який значною мірою продовжував політику попередників. Дж. Гортон, що зайняв пост прем’єр-міністра в січні 1968 р., зміцнив роль федерального уряду в підтримці сфер освіти і мистецтва.

 Соціально-економічний розвиток Австралії та розбудова держави «загального добробуту» тривали й у наступні роки. У 1970-х рр. у сфері внутрішньої політики новим федеральним урядом було взято курс на всебічний розвиток соціальних програм, які мали «змінити ландшафт політики у сфері охорони здоров’я, добробуту, освіти та планування міст» [10, p. 29]. Лейбористи, що перемогли на виборах 1972 р., у рамках проголошеної АЛП (Австралійська лейбористська партія – Australian Labor Party) політики «рівних можливостей» під керівництвом Гофа Уітлема стали проводити широкомасштабні соціальні реформи, посиливши роль центрального уряду в їх проведенні (так званий «новий федералізм»). Вони значно розширили соціальні програми; скасували британські нагороди й титули, підняли питання про новий гімн і прапор. У сфері соціальної політики вживалися заходи, спрямовані на поліпшення умов життя аборигенів, були збільшені витрати на освіту, охорону здоров’я, розширені закони про забезпечення освіти на всіх рівнях, введено загальне медичне страхування і забезпечені податкові пільги для малозабезпечених. 

 Охорона здоров’я виступала одним з важливих об’єктів реформ для кабінету Уітлема. Медичне обслуговування в країні здійснювалося як через мережу державних госпіталів, так і, головним чином, працею приватних лікарів, чиї послуги завжди були дорогими. Крім того, за лікування у державних лікарнях теж доводилося платити, і там надавалася далеко не вся необхідна пацієнтові допомога. Система страхування охоплювала лише 86,5% населення, що теж не сприяло вирішенню проблем покращення здоров’я нації. Уряд сплачував від 71 до 30% вартості різних сфер медичного обслуговування. За словами оглядачів, до 1972 р. існувало «дві проблеми, з якими зіштовхнулося суспільство в галузі охорони здоров’я, – вартість та якість». З погляду лейбористів, у ситуації, що склалася, було б логічніше, якби «держава взяла на себе всю фінансову відповідальність за госпіталі й будинки пристарілих і припинила фарс зі страховками» [11, p. 194]. Крім того, пропонувалося розширити та вдосконалити систему госпіталів та забезпечити їх висококваліфікованим персоналом. Потрібно було збільшити й витрати на потреби охорони здоров’я, які в 1968 р. в Австралії становили лише 7% від ВНП, тоді як у провідних країнах Європи – від 10 до 20%. Виходячи з досвіду Канади та Норвегії, розроблялася програма загального державного медичного страхування, названа згодом «Медібенк» (Medibank). Створювався єдиний фонд страхування здоров’я, внесок до нього дорівнював 1,35% від доходу. Ці внески частково покривали вартість послуг за програмою, решту сум вносила держава та благодійні фонди. Крім того, запроваджувалися медичні допомоги, які частково покривали вартість обслуговування у приватних клініках. Держава брала під свій контроль й гонорари приватно практикуючих лікарів, зобов’язуючи їх виписувати рахунки до страхових фондів. Допомога у державних лікарнях ставала безкоштовною для більшості громадян. Однак проведення у життя цієї програми виявилося непростою справою через опір як приватних лікарів, так і представників опозиції, які їх підтримали. У результаті реформа, що планувалася в системі охорони здоров’я, розтягнулася на два роки і не була впроваджена до кінця [12, с. 233-235].

 У 1975 р. на федеральних виборах переміг лідер опозиції Джон Малколм Фрейзер, кабінет якого зосередився на економіці: встановив пільги приватному бізнесу, надав субсидії на розвиток промисловості, ввів режим суворої економії і дещо скоротив соціальні програми [1]. 

 У березні 1983 р. знову перемогли лейбористи й на чолі з їхнім новим лідером Робертом Лі Хоуком запропонували цілий комплекс заходів щодо підтримки високого рівня життя населення. У сфері соціальної політики проводилися поступові реформи. Створена при Уітлемі та практично скасована при Фрейзері державна система медичного страхування «Медібенк» була відтворена під назвою «Медікеар», яка набувала чинності з лютого 1984 р. У її рамках вводилася широка структура державного медичного страхування, в якій поєднувалися бюджетні кошти та страхові платежі населення. Розміри страхових виплат встановлювалися у розмірі 1% від доходу заможних громадян; від їх виплати звільнялися самотні та сімейні громадяни, чиї доходи не перевищували відповідно 9 та 15 тис. австрал. дол. на рік. Згодом ставки цього податку дещо підвищилися. Усі отримані кошти йшли на утримання госпіталів, швидкої допомоги, консультацій фахівців – відповідно до списків послуг, що включалися до урядової програми. Вони покривали до 85% вартості медичного обслуговування. Загальні витрати держави на програми «Медікеар» лише у 1987/88 фінансовому році становили понад 3 млрд австрал. дол. [13, р. 253-276]. Однак коштів все одно не вистачало, і багатьом малозабезпеченим пацієнтам доводилося довго чекати своєї черги на дороге лікування. З іншого боку, досить успішно було проведено громадську кампанію боротьби проти СНІДу, який не обійшов стороною й Австралію [12, с. 275-276].

 Лейбористи приділяли пріоритетну увагу ролі науки та нових технологій у розвитку Австралії. Так, починаючи з 1983 р. уряд Хоука провів ряд реформ, спрямованих на зниження протекціонізму та на інтеграцію австралійської промисловості у світову економіку. У тому числі це були реформи у сфері освіти, науки та технологій. Цільовим призначенням уряд Хоука надав фінансування для Національної ради охорони здоров’я та медичних досліджень (National Health and Medical Research Council – NHMRC) у розмірі 39,8 млн. австрал. дол. на наступні п’ять років (починаючи з 1989 р.). Фінанси були спрямовані на розвиток біомедицини та новітні дослідження в галузі медицини загалом. Рада розподіляла кошти між університетами, дослідницькими інститутами та лікарнями [14, с. 45-47]. Все це принесло свої позитивні результати.

 У 90-х рр. ХХ ст. система соціального забезпечення переживає нову хвилю реформування. У 1991 р. замість пенсії з інвалідності та допомоги у зв’язку з обмеженою працездатністю було засновано пенсію або доплату до зарплати для всіх осіб, які втратили принаймні 20% працездатності, які не можуть працювати повний робочий день і отримувати повноцінну зарплату, а також розраховувати на отримання такої роботи протягом найближчих двох років [8, с. 16-17].

 У 1996 р. до влади в Австралії знову приходять ліберали в коаліції з аграрною партією. Їх тріумф багато в чому був пов’язаний з Джоном Говардом, який повернувся у велику політику (у 1985-1989 р. він займав посаду лідера Ліберальної партії Австралії – ЛПА) і був переобраний як лідер опозиції в 1995 р., головував у період сильного економічного зростання та процвітання (в подальшому він був переобраний на австралійських федеральних виборах 1998, 2001 та 2004 рр.). 

 Говард обіцяє зберегти систему державного медичного страхування – найдорожчу із соціальних програм АЛП. І дійсно, система «Медікеар» зберігалася у недоторканності, змінювалися лише суми страхових внесків: з 1,25% від оподатковуваного доходу у 1986 р. до 1,45% – у 1993 р. і 1,5% – у 1995 рр. З 2000 р. особи з високими доходами сплачували цей вид внеску за особливою шкалою; сумарно ці збори становили 17,5% федеральних витрат на охорону здоров’я. У 1999-2000 pp. держава витратила на ці потреби 8,5% від ВНП; витрати на послуги лікарів для аборигенів становили 3065 дол. у перерахунку на душу населення, а для неаборигенів – 2518 дол. [12, с. 328-329]. Скоротили частину платежів у категорії підтримки інвалідів (але піднялися виплати тим, хто доглядав немічних) [15, р. 167-168].

 У 1996 р. федеральний уряд, уряди штатів і територій уклали угоду під назвою «Національне громадське партнерство з питань охорони здоров’я» «як визнання необхідності національного підходу до здоров’я суспільства та розвитку охорони здоров’я». І хоча австралійці вважаються однією з найздоровіших націй у світі, проводилися масштабні заходи щодо профілактики та лікування найнебезпечніших захворювань: серцево-судинної системи, раку, діабету та астми. Вживалися заходи боротьби з наркоманією [15, р. 239, 251-252, 265-266].

 Значною подією на шляху оптимізації соціальної підтримки інвалідів було створення служби Centrelink («єдине вікно»). Австралія вважається лідером в інтеграції послуг у сфері соціального забезпечення (послуг щодо спрямування та обробки соціальних виплат), що надаються через Centrelink. Країна досягла значного прогресу в реалізації реформ державної служби на рівні штатів (наприклад, у Вікторії та Квінсленді). Служба Centrelink, яка зараз повністю інтегрована в Міністерство соціального забезпечення, є визнаним у всьому світі лідером у наданні послуг соціального забезпечення через «єдине вікно» або через єдиний сайт, а також в обробці та виплаті соціальної допомоги. 

 Система Centrelink була заснована в 1997 р., а її історія ділиться на два етапи: з 1997 по 2005 рр. та з 2005 р. по теперішній час. До 1997 р. надання соціальних послуг та виплата соціальних допомог і допомог з безробіття контролювалися одночасно двома різними федеральними міністерствами – Міністерством соціального забезпечення (DSS) та Міністерством з питань освіти, зайнятості, підготовки та молоді (DEETYA). Для підвищення ефективності роботи консервативним коаліційним урядом під керівництвом прем’єр-міністра ліберала Джона Говарда у 1997 р. було створено агентство Centrelink. Це було зроблено з метою створення на основі моделі управління «Нове державне управління» (New Public Management) системи, орієнтованої на оперативне та сприйнятливе обслуговування клієнтів та ретельно контрольовані механізми управління ефективністю витрат. При цьому очікувалося, що політика та надання послуг, які вважалися такими, що «неефективно» поєднуються в старій системі, працюватимуть більш ефективно в новій підприємницькій моделі, яка застосовує орієнтований на клієнта бізнес-підхід до результатів та ефективності [16, c. 194-195].

 Centrelink як комерційно самостійне підприємницьке агентство мало займатися купівлею та наданням послуг різним урядовим установам. Політика та регулювання продовжували бути відповідальністю міністерств, окремо від надання послуг агентством Centrelink. Більшість послуг Centrelink було пов’язано з виплатою соціальних допомог. Послуги надаються відповідно до угод про ділове співробітництво (BPA), які періодично узгоджуються з кожним агентством-клієнтом, хоча Centrelink отримує також деяке пряме фінансування з федерального бюджету.

 Початкова ідея передбачала розподіл політики та надання послуг, у результаті якого з’явилося б велике агентство з кількома невеликими відділами політики.

 Однак, як у незалежних агентствах в інших юрисдикціях, важко відокремити політику від діяльності. Centrelink була громадською організацією, «яка залежала від політичних вимог і тиску, але прагнула працювати як бізнес-організація в конкурентному оточенні... Вона також була агентством з надання послуг, підзвітним міністерствам-клієнтам, які мали інші очікування щодо політики, вимоги та стандарти» [17, с. 121-122].

 Загалом Centrelink планувалося зробити універсальним, багатоцільовим агентством з надання послуг федерального рівня, пов’язаних з виплатою соціальних допомог і допомог з безробіття у всій Австралії. Для реалізації такої великої організаційної та культурної ініціативи потрібно було об’єднати діяльність різних міністерств у всіх штатах і територіях, встановлюючи ділові зв’язки зі спільнотами по всій країні і при цьому беручи до уваги конкурентні очікування та вимоги.

 У перші роки роботи Centrelink серед «клієнтів» були такі міністерства: Міністерство з питань зайнятості та трудових відносин (DEWR), Міністерство освіти, науки та підготовки (DEST), Міністерство у справах охорони здоров’я та літніх людей (DoHA) та Міністерство сільського господарства, рибальства та лісівництва Австралії (DAFFA). Проте Міністерство у справах сім’ї та громадських послуг (DFaCS) стало головним клієнтом Centrelink, склавши 92,4% від бізнесу компанії у 2003-2004-х рр. 

 У 2004 р. було створено Міністерство соціального забезпечення (DHS), під керівництво якого було перенесено сферу соціального забезпечення (включаючи послуги для дітей), Centrelink та Medicare (система державного медичного страхування). З 2005 р. почався другий етап розвитку служби. Centrelink зберегло свій статус агентства, але генеральний директор тепер почав звітувати безпосередньо перед міністром соціального забезпечення (а не перед своєю незалежною радою директорів), що більше відповідало традиційній моделі державного управління.

 Крім цієї зміни визнавалося, що розширення співпраці з урядами штатів та місцевими урядами відіграє важливу роль у розвитку спільнот, особливо невеликих та віддалених, які мають обмежені можливості [16, с. 195]. Наступні значні зміни системи соціального забезпечення відбулися вже у 2009 р. 

 Враховуючи географічні особливості Австралії, дуже актуальною є проблема взаємодії уряду та окремих територій у соціальних питаннях та, зокрема, у питаннях охорони здоров’я. Комплексне співробітництво на рівні Співдружність – штати в об’єднанні соціальних служб розвивається з 1996 р. Ініціатива Health streams, що реалізується в штаті Вікторія, була зосереджена на консолідації та інтеграції медичного обслуговування у віддалених та сільських спільнотах. Її зосередженість на послугах на рівні спільноти, усуненні розрізненості у наданні послуг та переході до об’єднаних фондів має багато спільного з моделлю «Загальне місце» (Total Place) у Великій Британії. Оцінка, проведена аудиторською компанією KPMG у 2002 р., дала змішані результати, але справедливо буде сказати, що на той час ця ініціатива значно випереджала інші подібні ініціативи [17]. Ініціатива Health streams стала прообразом згадуваної вище відомої служби Medicare.

 Заради справедливості треба зазначити, що система Medicare є умовно-безкоштовною. Це універсальна схема медичного страхування, яка фінансується австралійськими платниками податків. Вона не надає повністю безкоштовних медичних послуг, але здебільшого може значно скоротити їхню вартість. Хитрість полягає в тому, що разом з прибутковим податком кожен постійний житель Австралії зобов’язаний щорічно сплачувати внесок за цю саму Medicare (називається Medicare Levy) у розмірі 1,5% від свого заробітку. Причому не важливо, багато ти заробляєш чи мало – це правило працює для всіх. Хоча, звичайно, з тих, хто заробляє більше певного ліміту, утримується ще один додатковий внесок для Medicare. Інша проблема полягає в тому, що зараз в Австралії (як і в багатьох інших країнах) справи в економіці не найкращі. Тому, щоб підтримувати подібні соціальні політики, держава змушена збільшувати збори з населення. Наприклад, вищезгаданий збір за Medicare з великою ймовірністю зросте з існуючих 1,5% до 2% [18] і більше. 

 Надалі повна інтеграція та об’єднання Centrelink, Medicare та служб для дітей у Міністерстві соціального забезпечення створили умови для заняття провідного місця в поєднанні індивідуальних професійних послуг для людей з особливими потребами [16, с. 198].

 Протягом всього періоду існування країни уряди австралійські уряди тим чи іншим чином піклувалися про людей з обмеженими можливостями. Розглянемо основні контури державної політики регулювання інвалідності в сучасній Австралії. Загальна чисельність населення країни становить 22 268 тис. чол. Середня тривалість життя 81,9 років. Чисельність індивідів з обмеженими можливостями становить 3 958 тис. чол., що становить 20%. Показник працевлаштування інвалідів – 15%, доступ до освітніх ресурсів – 24% (дані 2014 р.) [19, р. 60].

 Законодавчо соціальна політика у сфері регулювання відносин осіб, які мають інвалідність, в Австралії визначається масштабним нормативним актом про «Недопущення дискримінації інвалідів» (Disability Discrimination Act), який відіграє визначальну роль у сфері державної соціальної політики по відношенню до осіб з обмеженими можливостями. Закон прагне усувати дискримінацію щодо людей через їхню інвалідність. Конкретні норми австралійського права забороняють дискримінацію щодо таких осіб у сфері зайнятості, освіти, проживання, послуг торгівлі, громадських організацій, транспорту тощо [20, с. 59-62].

 Зазначений закон закріплює родові та видові властивості поняття інвалідності (обмежених можливостей) людини: a) повна, або часткова втрата фізичних чи ментальних, психічних, функцій; b) повна чи часткова втрата частин тіла; с) присутність в організмі певних розладів або хвороби; d) дезорганізація, пошкодження частин тіла; е) порушення, дезорієнтація індивіда, що призводить до неможливості навчання особи стандартним способом; f) розлад, хвороба або ушкодження, які зачіпають розумові процеси людини, сприйняття дійсності, та впливають на нездатність особи до адекватної поведінки, включаючи непрацездатність [див. 21; 22; 23]. 

 Австралія вступила в міжнародні конвенції, що регулюють соціальне буття осіб з обмеженими можливостями, зокрема ратифікувала Угоду з прав людей з обмеженими можливостями (Convention on  the Rights of Persons with Disabilities). Особливе значення в австралійській політиці стабілізації та запобігання інвалідогенності відіграє участь у міжнародній «Угоді щодо заборони на використання, зберігання, виробництво та передачу протипіхотних мін» [20, с. 60].

 У протоколі Економічної і соціальної комісії для Азії і Тихого океану – United Nations Economic and Social Commission for Asia and the Pacific (UN ESCAP) [19, р. 61], присвяченому статистичній інформації щодо проблеми інвалідності на регіональному рівні, зазначається, що австралійська соціальна політика в галузі регулювання життя людей з обмеженими можливостями дуже багатозначна та охоплює сфери освіти, зайнятості, реабілітації, здоров’я, інформаційних ресурсів, будівельних технологій та планування, транспорту, соціального страхування та опіки. Таким чином ми бачимо, що регулювання та оптимізація соціальних аспектів, пов’язаних із існуванням індивідів з обмеженими можливостями, – це комплексне завдання.

 Зазначимо, що вказаний Закон «Про недопущення дискримінації інвалідів» є продовженням більш фундаментального нормативного положення австралійського права – «Закону про права людини та рівності у сфері праці та зайнятості», прийнятого 1986 р. Питання мінімізації інвалідогенності є основною повісткою спеціальної державної стратегії (Commonwealth Disability Strategy). Недопущення дискримінації осіб за ознакою обмежених можливостей – одне з найважливіших аксіом системи австралійського управління персоналом [20, с. 60-61].

 Розглядаючи історичні вектори формування австралійської соціальної політики, Д. Бреннан (D. Brennan) пов’язує загальну її гуманізацію з подіями початку другої половини XX ст., зокрема, з протестами проти існуючих практик дискримінації за різними ознаками. Так, у русі «Жіноче визволення» (Women’s Liberation), що з’явився наприкінці 1960-х рр., відстоювалися не лише принципи боротьби з сексизмом та дискримінацією на гендерній основі. Це напівнеформальне об’єднання згодом трансформувалося у впливову політичну силу «Жіночого виборчого лобі» – Women’s Electoral Lobby (WEL), яке добилося модернізації цілого ряду правових явищ щодо усунення дискримінації стосовно різних категорій громадян, у тому числі – дискримінації осіб з обмеженими можливостями. Як пише Д. Бреннан, «щоб приєднатися до федеральної бюрократії, WEL заявив про себе як про прагматичне крило руху звільнення жінок… Замість того, щоб уникати держави, WEL вимагав право брати участь у процесах прийняття рішень на вищому рівні» [24, р. 75]. У США щось подібне можна зустріти у філософії «Інваліди у дії» (Disabled In Action), пов’язаній з елімінацією бар’єрів та дискримінації, що перешкоджають інтеграції інвалідів у соціальне життя [20, с. 61].

 Одним з найважливіших пунктів австралійської політики щодо регулювання життя людей з обмеженими можливостями є положення про спеціальні програми адаптації (Disability Services), які прагнуть підтримувати таких людей, домагаються їхньої всебічної участі як повноцінних членів спільноти. Крім того, програми надають послуги, що підвищують ступінь незалежності, збільшуючи можливості працевлаштування, сприяють позитивному зображенню людей з обмеженими можливостями у соціальному просторі. Австралія виступає одним із прикладів активної урядової уваги стосовно осіб з обмеженими можливостями: так, зазначений закон (Disability Services) є законодавчою та фінансовою основою для цілого ряду послуг служб зайнятості щодо інвалідів. Наприклад, існують спеціальні служби (мережі) з працевлаштування людей з обмеженими можливостями, так звані «Vocational Rehabilitation Services», що фінансуються згідно з цією нормою [20, с. 61-62]. 

 У соціокультурній, філософській проекції австралійський закон про спеціальні служби для осіб з обмеженими можливостями базується на ідеології цінностей соціальної справедливості. Примітно, що австралійське суспільство не просто «рамково» визначає правові, інституційні норми щодо підтримки інвалідів. Ці норми мають чітку фактичну реалізацію, втілюючись у так званих 12-ти стандартах послуг для осіб з обмеженими можливостями. Більш того, ці стандарти відображають 26 ключових показників ефективності, які описують загалом вимоги австралійського уряду щодо якості обслуговування. Усі австралійські урядові постачальники служби зайнятості, які надають послуги особам з обмеженими можливостями у «Vocational Rehabilitation Services», обов’язково перевіряються на виконання цих стандартів [20, с. 62]. Відповідність сервісу стандартам регулярно оцінюється незалежними сторонніми аудиторами. Коли аудитори знаходять недоліки, експерт може надати компанії або сервісу негативний рейтинг, що призведе до серйозних наслідків для постачальників послуг, заснованих на бюджетному фінансуванні. Не менше значення має закон про «Реабілітацію робітників та положення про компенсацію», що передбачає процедури реабілітації та особливі схеми компенсації робітникам з обмеженими можливостями. Система взаємного моніторингу показує «свою прозорість та ефективність на різних рівнях» [25, р. 45; див. також 24; 26].

 Як вважає Енн Котер (А. Cotter), «послуги для інвалідів мають бути надані в рамках існуючих соціальних, медичних, освітніх та трудових структур суспільства. Реабілітація має відбуватися у природному середовищі, за підтримки спеціалізованих установ» [27, р. 18]. 

 Необхідно визнати, що значний вплив на трансформацію трудового законодавства у бік дедалі більшої соціальної орієнтованості у багатьох країнах, в тому числі Австралії, спричинила МОП [20, с. 65]. В той же час це не применшує ролі прогресивної соціальної державної політики Австралії, завдяки реалізації якої досягнуто певних успіхів у соціальній адаптації людей з інвалідністю.

 З проведеного дослідження можна зробити такі висновки:

 Австралія сьогодні – це високорозвинена держава, яка входить до першої десятки країн за основними показниками розвитку, включаючи життєвий рівень. Особливої уваги заслуговує аналіз соціальної складової сталого розвитку Австралії: від початку набуття незалежності країна завжди виділялася прогресивним законодавством – створенням комфортних умов для переважної більшості населення. Система соціального забезпечення Австралії постійно реформується й модернізується й досягає свого максимального результату в процесі реалізації концепції сталого розвитку. Головними особливостями соціальної складової сталого розвитку Австралії під впливом глобалізації наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. виступають значна ступінь інтеграції послуг у сфері соціального забезпечення, що надаються через «єдине вікно» (Centrelink), максимальне охоплення нужденних категорій населення та висока ефективність системи соціального захисту.

 Особливе місце в державній соціальній політиці Австралії належить охороні здоров’я, якій завжди приділялась належна увага. В країні побудована ефективна національна системи охорони здоров’я, яка постійно модернізується, успішно функціонує система державного медичного страхування Medicare.

 Австралійська соціальна політика в галузі регулювання життя людей з обмеженими можливостями є багатоаспектною: вона охоплює сфери освіти, зайнятості, реабілітації, здоров’я, інформаційних ресурсів, будівельних технологій та планування, транспорту, соціального страхування та опіки тощо. Отже регулювання та оптимізація соціальних аспектів, пов’язаних із існуванням людей з обмеженими можливостями, є комплексним завданням. 

 Соціокультурна політика щодо осіб з інвалідністю має багаторівневий характер. З одного боку, це чітка логічна складова у вихідних ухвалах нормативних актів. З іншого – це всебічний фактичний моніторинг державних та приватних служб щодо ефективності реалізації державних програм підтримки інвалідів. Цей пункт характеризує виконавчий рівень австралійського права щодо інвалідності, що приводить до дуже ефективних показників системи державної підтримки загалом і може слугувати прикладом для державної соціальної політики України.

 

Використані джерела та література:

1. Скоробогатых Н. С. Австралия. Исторический очерк. Австралия. Большая российская энциклопедия. 2017. URL: https://bigenc.ru/geography/ text/3247421 
2. Macintyre S. A Concise History of Australia. Cambridge, 2005. 
3. Fenna A. Introduction to Australian Public Policy, Longman, Melbourne. 1998. 454 p. 
4. The Bulletin. 2006. July 4. 
5. История Австралии. URL: http://www.wikiznanie.ru/wikipedia/index.php/ История_Австралии 
6. Политический атлас современности. Австралия в XX веке. URL: http://www.hyno.ru/tom3/1348.html 
7. Клинова Е. В. Система социального обеспечения в Австралии и проблемы ее реформирования. Социальные и гуманитарные науки. Отечественная и зарубежная литература. Сер. 4. Государство и право: реферативный журнал. 1998. Вып. 2. С. 159-168. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/98-02-040-sistema-sotsialnogo-obespecheniya-vavstralii-i-problemy-ee-reformirovaniya-obzor
8. Perry L. A common payment?: Simplifying income support for people of workforce age. Policy research paper / Dep. оf social security. №7. Canberra : Austral. gov. publ. service, 1995. (3). 53 p. 
9. Dependency – based payments: Married Women in the Social Security system / Douglas Sh., Groth A., Pech J. Canberra : Austral. gov. publ. service, 1993. 27 p.
10. The Bulletin. 2005. November 8. 
11. Towards a New Australia. Melbourne, 1972. 
12. Скоробогатых Н. С. История Австралии. ХХ век / Отв. ред. В. П. Николаев. Институт востоковедения РАН. М. : ИВ РАН, 2015. 452 с.
13. Year Book Australia 1989. № 72. ABS. Canberra, 1989. 
14. Шушарина М.В. Начальный этап инновационного развития Австралии: политика правительства Роберта Хоука (1983 – 1991 гг.). «Южнотихоокеанский регион в прошлом и настоящем: история, экономика, политика, культура» (38-я межинститутская научная конференция. 30 ноября 2017 г., ИВ РАН Москва). Тезисы и доклады. Отв.-ред и сост. Панарина Д.С. Институт востоковедения Российской академии наук. Центр Юго-Восточной Азии, Австралии и Океании. 104 с. С. 44-48. 
15. Australian Bureau of Statistics (ABS). 2002 Year Book Australia. № 84. Canberra, 2002. 
16. Большакова Ю. М. Инновации в предоставлении интегрированных государственных услуг: опыт Австралии. Региональные проблемы преобразования экономики. 2014. №10. С. 194-199.
17. Department of Human Services, Victoria. URL: http://www.dhs. vic.gov.au/ vrhss/hstrmfinalreport.pdf.
18. Баталова А. Социальная политика в Австралии и Новой Зеландии. URL: //http://www.allbest.ru/ 
19. United Nations ESCAP. Disability at a Glance: a Profile of 28 Countries and Areas in Asia and the Pacific. Bangkok. 2012. 
20. Шевченко А. И. Об особенностях государственной политики регулирования инвалидности Австралии и Японии. Экономические и гуманитарные исследования регионов. 2014. № 2. С. 59-68
21. David Barker. Essential Australian Law. Sydney. 2000. 
22. Matthew Groves. Australian administrative law: Fundamentals, principles and doctrines. Cambridge. 2007. 
23. Adams Michael. Australian Management Law. Essential Series. Sydney 2001.
24. Brennan Deborah. The politics of Australian childcare: philanthropy to feminism and beyond. Cambridge. 1998. 
25. From rhetoric to Action. Implementing the United Union convention on the rights of Persons with Disabilities. Cambridge. 2011. 
26. Ronda C. Talley, John E. Crews. Multiple Dimensions of Caregiving and Disability. Research, Practice, Policy. New York. 2012. 
27. Anne-Marie Mooney Cotter. This Ability. An International Legal Analysis of Disability Discrimination. Hampshire. 2008. 

 

 

 Viter I. I. Health care in Australia's public social policy: history and present.

 Annotation. The article analyzes the evolution of state support for health care in Australia during the ХХ th century and at the beginning of the ХХІ st century. Health care problems are inextricably linked with the general socio-economic situation in the country and the social policy of the state. Therefore, in the article, they are considered in this context. Special attention is paid to the problems of support and social adaptation of people with disabilities.

 Keywords: Australia, 20th-21st centuries, social component of sustainable development, state social policy, social security, health care, social support for the disabled.

 

 Витер И. И. Здравоохранение в государственной социальной политике Австралии: история и современность.

 Аннотация. В статье анализируется эволюция государственной поддержки здравоохранения в Австралии в течение ХХ в. и в начале ХХІ в. Проблемы здравоохранения неразрывно связаны с общей социально-экономической ситуацией в стране и социальной политикой государства. Поэтому в статье они рассматриваются именно в этом контексте. Особое внимание уделено проблемам поддержки и социальной адаптации людей с ограниченными возможностями.

 Ключевые слова: Австралия, ХХ-ХХІ ст., социальная составляющая устойчивого развития, государственная социальная политика, социальное обеспечение, здравоохранение, социальная поддержка инвалидов.