Шаталович Олександр Михайлович,

доктор філософських наук, доцент

Дніпровський національний університет ім. О. Гончара

м. Дніпро

 Анотація

 Розглянуто полеміку щодо ідеалу християнського шлюбу, яка виникає наприкінці ХІХ – першій половині ХХ століття у російській релігійній філософії на прикладі робот В. Розанова та С. Троїцького.

 Ключові слова: християнський шлюб, російська релігійна філософія, В. Розанов, С. Троїцький.

 Ідеал християнського шлюбу протягом багатьох століть був традиційним соціальним орієнтиром. Його переосмислення було здійснено в російської релігійної філософії на межі ХХ століття, що сприяло активним змінам у суспільному житті і свідомості.

 Недостатня розробленість християнського вчення про шлюб (особливо статевої сфери подружнього життя), що було охарактеризовано релігійними філософами як «зговір мовчання» [1, с. 213-214], може бути пояснена тим, що християнська філософсько-богословська література, як правило належить ченцям, для яких питання шлюбу не являлись суттєвими. Християнська традиція в основному задовольнялася законодавчим захистом (Постанови соборів, Книга Правил) подружніх відносин в законному шлюбі, що не вирішувало значну кількість філософсько-богословських протиріч.

 Докорінно ситуація змінюється в другій половині XIX - першій половині XX століття. Неоднозначна церковна позиція в апології шлюбу спричинила полеміку в російській релігійній філософії. Поштовхом до усвідомлення загальної кризи шлюбу послужила повість Л. Толстого «Крейцерова соната» (1889 р.) і дослідження О. Вейнінгера «Стать і характер» (1903 р.). У полемічній обстановці того часу актуальність знайшла робота А. Шопенгауера «Метафізика статі і любові», в якій він розглядає людину в якості маріонетки у владі космічного начала – Світової Волі і стверджує домінування в любові родового принципу над індивідуальним і психологічним. Слідом у полеміку включаються філософи Вол. Соловйов, В. Розанов, М. Бердяєв.

 Одним із основоположників світоглядного перевороту в російської релігійної філософії вважається В. Розанов, який отримав від сучасників прізвисько «російський Ніцше». В. Розанов піддає руйнівній критиці християнське ставлення до шлюбу та статевої любові. Недаремно М. Бердяєв називає його «геніальним провокатором і запитувачем християнської сім’ї», який «з небаченою сміливістю» порушив «умовне, неправдиве мовчання», сказав те, що всі люди відчували, але таїли в собі, «виявив загальну муку» [1, с. 215].

 В. Розанов гостро піднімає проблему щодо аксіологічного статусу еротичної любові та антропологічного статусу статі в ученні про християнську сім’ю. Вирішення цих проблем безпосередньо пов’язане з двома питаннями. Перше з них: якщо похіть засуджується як сатанинська, як же тоді благословляється дітородження, якого не існує без похоті? У цьому ключі В. Розанов вказує на протиріччя метафізики християнства, що виникає між стриманістю (ідеалом ченців) та церковною практикою благословіння, яке надається акту злягання (по суті «гріховному») в таїнстві шлюбу [4, с. 437-438]. Як зазначає В. Розанов, задоволення, в тому числі й шлюбні, прокралися в християнське життя «контрабандою» і зовсім не виходять із вчення Церкви [4, с. 563]. У зв’язку з цим, на думку В. Розанова, християнської сім’ї як такої існувати не може, тому що безшлюбність є серцем християнства і заперечує дітородження та сім’ю. 

 Друге питання, що підіймає В. Розанов, стосується антропології, яка б відповідала ідеалу християнського шлюбу. Філософ вказує на невірне тлумачення християнською традицією біблійного переказу про створення Богом двостатевої людини за своїм образом і подобою. Якщо в патристиці розум людини відповідає образу Божому, то на думку В. Розанова, важливіше ніж розум є геніталії. Таким чином, він наполягає на двостатевості Бога [3, с. 114].

 Спостереження, висловлені В. Розановим і його попередниками, породили палку полеміку в релігійно-філософських колах. З’явилося безліч досліджень присвячених шлюбу. На цьому тлі найбільш систематичною була апологія християнського шлюбу представлена в роботі С. Троїцького «Християнська філософія шлюбу» [5].

 С. Троїцький підкреслює неправомочність докорів в бік християнського розуміння шлюбу. У нехтуванні родового життя він звинувачує не християнську традицію, а її спотворення. Джерело цього спотворення С. Троїцький бачить у тому, що отці Церкви, наслідуючи античну філософію (насамперед Платона), забули, що ідеальна людина не є лише дух, але й тіло, та надто захопилися ідеєю звеличування свідомого над несвідомим [5, с. 122-123].

 Для вирішення проблеми позитивної (безгрішної) аксіологічної оцінки подружнього злягання з точки зору християнської етики, С. Троїцький звертається до несвідомого, йде в курсі нових психологічних, тобто по суті психоаналітичних відкриттів. На його думку, похіть в даному вигляді гріховна через те, що не тільки тіло але й розум почали служити плоті. Мислитель вважає нормою статевих процесів їх нічне протікання за межами волі та свідомості людини. На нашу думку, спроба С. Троіцького вирішити зазначену проблему християнської філософії шлюбу виявляється не зовсім вдалою. Ставка на несвідомість не вирішує проблему безгрішності жадання. Прикладом може бути біблійний сюжет про зляганні сонного Якова, замість палко коханої ним Рахілі, з сестрою нареченої – Лією, що було влаштовано за злим наміром після шлюбного бенкету.

 Більш плідним є осмислення С. Троїцьким саме антропологічних підвалин християнського шлюбу. Людина в устах Божих, як зазначає С. Троїцький, – це чоловік і жінка як одне ціле. Дружина тут виступає помічницею не в справі дітонародження, як вважав Августин, чи тим більше не в господарських питаннях, а в онтологічному смислі. Святе Письмо не говорить – недобре трудитися одному, а недобре бути одному [5,  с. 82].

 У християнській традиції образ Божий зазвичай вбачали в різних проявах: розумності, вільній волі, пануванні, святості, безсмерті, творчості, троїчному улаштуванні нашої душі [2, с. 354-355]. На підставі цих антропологічних моделей важко обґрунтувати шлюб як ідеал християнського життя. На відміну від цього, С. Троїцький вказує, що метафізичне єднання чоловіка і жінки є таїнством, яке умовно можна порівняти з таїнством Трійці [5, с. 84]. Образ Божий в людині – це образ Трійці, тобто не трьох сил, а трьох осіб. Таким чином, зазначає мислитель, «... у шлюбі завжди три особи – чоловік, жінка та Бог, що з’єднує їх» [5, с. 87]. Відповідно, сім’я не є подобою Церкви, а сама є Церквою, як і частинка кристала, є все ж таки кристал [5, с. 89]. Це важливе обґрунтування відразу створює можливість позитивної аксіологічної оцінки щодо розділення на статі при створенні людини, а разом з ним позитивний статус знаходить і подружнє статеве з’єднання. 

 Підводячи підсумок, відзначимо, що С.Троїцький зробив істотний внесок у вирішення проблеми антропологічних підвалин християнського шлюбу. В той же час, в рамках християнської філософії шлюбу відкритою залишається проблема безгріховного статевого жадання, як і наголошував В. Розанов. Вона чекає свого більш ґрунтовного філософського осмислення.

Література

1. Бердяев Н. А. Метафизика пола и любви // Бердяев Н. А. Новое религиозное сознание и общественность / Сост. и комм. В. В. Сапова.  –  М. : Канон+, 1999.  –  С. 213-249.

2. Киприан (Керн), архимандрит. Антропология св. Григория Паламы / архимандрит Киприан (Керн). – М. : Паломник, 1996. – LXXVIII + 453 с. – (Серия: «Святые отцы и учители Церкви в исследованиях православных ученых»).

3. Розанов В.В. Концы и начала. «Божественное» и «демоническое». Боги и демоны // Русский Эрос, или Философия любви в России / Сост. В.П.Шестаков. – М. : Прогресс, 1991. – С. 106-119.

4. Розанов В.В. Темный лик. Метафизика христианства // Религия и культура. Т. 1. / В.В. Розанов ; [вступ. ст. и прим. Е.В. Барабанова]. – М. : Правда, 1990. – С. 370-582.

5. Троицкий С. Христианская философия брака // В. Соловьев. Смысл любви; С. Троицкий. Христианская философия брака; Протоиерей Иоанн Мейендорф. Брак в православии / [Сост. Я. Кротов, М. Работяга]. – М. : Путь, 1995. – С. 53-215.