Король Лариса Леонідівна

доцент, кандидат педагогічних наук, Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка

м. Полтава, Україна

 

 Анотація: У статті розглянуто погляди відомого перекладача Івана Бабича на художній літературний переклад та стиль літературного перекладу в контексті соціально-політичних особливостей періоду 60-х–70-х рр. ХХ ст. 

 Ключові слова: Іван Бабич, художній переклад, стиль перекладу, українська школа літературного перекладу.

 

 У 60-х–90-х роках ХХ сторіччя перекладацький доробок Івана Бабича, педагога, члена Національної Спілки письменників України потужно й неухильно забезпечував літературну присутність України в культурному просторі франкомовних країн, адже полтавський митець літературного перекладу познайомив зарубіжну читацьку спільноту із самобутніми творами П. Загребельного, Івана Франка, Ю. Дольд-Михайлика, Г. Квітки-Основ’яненка, В. Винниченка, Є. Гуцала, О. Вишні, І. Вільде, М. Ірчана, І. Микитенка, Ю. Мушкетика, П. Панча, О. Слісаренка, Ю. Смолича, Б. Сушинського, Ю. Щербака й багатьох інших представників українського красного письменства.

 Чимало творів, перекладених І. Бабичем, вийшли друком у Державному спеціалізованому видавництві художньої літератури «Дніпро», яке входило до п’ятірки найбільших у світі, експортуючи книги у 110 зарубіжних країн [3] і, як відомо, відважно симпатизувало представникам школи українського перекладу, осудженої до небуття IV Пленумом Правління Спілки письменників України 27 березня 1973 p. Факт співробітництва Івана Трохимовича з грандом літературного перекладу розглядаємо, по-перше, як неспростовний доказ філологічного професіоналізму, домогтися якого таланило лише кращим із кращих, по-друге, пересвідчує у приналежності митця до подвижницької місії збереження українського слова в умовах радянського лінгвоциду й політичних репресій. 

 І. Бабича справедливо доєднати до когорти кращих вітчизняної школи літературного перекладу, представниками якої є М. Лукаш, Г. Кочур, Д. Паламарчук, М. Бажан, Ю. Лісняк, В. Мисик, Ж. Максимович, В. Митрофанов, А. Перепадя, І. Стешенко, І. Світличний, В. Стус, А. Содомора й інші. 

 Проте в українському перекладознавстві наразі немає комплексного дослідження творчості, яке б окреслило особливості бабичевого авторського стилю, вичленувало найцінніші ідеї, розмисли про стиль художнього перекладу тощо. 

 Разом з тим феномен художнього перекладу різнобічно досліджується в наукових студіях (Н. Алексанрович [1], Г.-Г. Ґадамер [4], А. Дворніков [4], К. Іваненко [6], В. Коптілов [6], М. Шемуда [12] та ін.).

 Як зазначає А. Дворніков, художній переклад, зосібна й переклад поетичний, посідає особливе місце в історії української культури. За умов, що склалися на українських землях протягом ХІХ – ХХ століть, можливості розвитку оригінальної літератури були обмеженими. Натомість художній переклад міг розвиватися порівняно вільно і тому перейняв на себе основну, на погляд ученого, функцію художньої літератури – функцію розвитку і збереження національної мови [5, с. 545].

 Специфічна ознака художнього перекладу простежується в тому, що він є засобом «відображення думок і почуттів автора прозового або поетичного першотвору за допомогою іншої мови, перевтілення його образів у матеріал іншої мови» [7, с. 3], що такий переклад має справу не з комунікативною функцією мови, а з її естетичною функцією, оскільки слово постає «першоелементом» літератури. Це вимагає від перекладача ретельності й ерудованості, бо в художньому творі відображено не лише події, а й естетичні, філософські погляди його автора, котрі або становлять струнку систему, або – суміш уламків різних теорій [7, с. 17].

 Визначаючи художній переклад Н. Алексанрович, пропонує враховувати його три взаємопов’язаних напрямки: лінгвістичний, інформаційний і психологічний [1, с. 226].

 На думку засновника філософської герменевтики Г.-Г. Ґадамера, переклад означає спробу перевисвітлення, спробу подати щось по-новому. Той, хто перекладає, мусить брати на себе виконання такого завдання, він повинен сказати з усією точністю, як саме він розуміє текст. «Насправді «стиль», переконує філософ, – це щось більше, ніж непотрібна й сумнівна декорація. Це фактор, що забезпечує можливості прочитання тексту, однак ставить при цьому перед перекладом постійне завдання наближатися до цього тексту. І справа не зводиться до суто ремісницької роботи. Прочитуваний переклад, якщо на нього до певної міри можна ще й «покластися» – це багато – якщо не все, – чого можна побажати собі як авторові чи як перекладачеві або читачеві [4, с. 148]. Переклад – це наче міст між двома мовами. Він з’єднує два береги одного материка. Через такі мости струменить жвавий транспортний потік. Саме це показник роботи перекладача. [4, с. 152]».

 Разом з тим у мові перекладу художнього тексту перекладач відтворює й характерну для оригіналу культуру. «Переклад переміщується не просто в іншу мовну систему, але і в іншу культуру», – відзначає К. Іваненко [6, с. 117]. 

 Погоджуючись із таким твердженням, закцентуємо увагу на не менш значущій функції – культуро-діалогічній, – котру, змагаючись із реаліями сумнозвісної «залізної завіси», забезпечували переклади українських творів, презентовані на європейському терені.

 І. Бабич тонко відчував унікальність діалогічної функції художнього перекладу, відзначену ще Іваном Франком: «Переклади чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, для кожного народу являються важним культурним чинником, даючи можливість широким народним масам знайомитися з творами й працями людського духу, що в інших краях, у різних часах причинялися до ширення просвіти та підіймання загального рівня культури. Добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур у кожного культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства» [11, с. 397]. 

 Ідея культуротворення проростала із щирої залюбленості І. Бабича в українське слово, барви якого уродженець міста Осер (Auxerre, Франція) упродовж 1964–1989 рр. прагнув донести до франкомовної читацької авдиторії.

 Не зайве зазначити, що бабичівський алгоритм перекладання певний час виформовувавсь у сфері технічного перекладу: 1951-ого юний репатріант, бакалавр природничих наук університету м. Діжон (Dijon, Франція) [8], вправно переклав із французької й німецької мов пакет документації стосовно експлуатації цукрозаводом нового імпортного устаткування. Успішний почин умотивував пошук на етнічній батьківщині середовища самореалізації як носія французької мови. І. Бабич зреалізував себе і в педагогічній діяльності, і на поприщі літератури, саме завдяки особливому ставленню до двох мов – французької й української, хоча колеги Івана Трохимовича стверджують, що він вільно володів п’ятьма мовами [8, с. 36].

 Дослідження життєпису Івана Бабича переконало нас у тому, що віртуозне володіння французькою мовою різнобічно спрямовувалось у річище практичної діяльності: він став провідним перекладачем об’єднання «Зовнішторгвидав», полтавського «француза» раз у раз запрошували штатним перекладачем в організаційні комітети міжнародних виставок [8, c. 33]. 

 Треба сказати, що початковий період перекладання (і технічного, і синхронного) прислуживсь із позицій набуття досвіду й особистісного статусу, а втім, обмежував повносилу актуалізацію філологічної потенції особистості, котра щиро кохалась у художньому слові. Прагнення чогось більшого, ніж грамотне відтворення змісту французького технічного тексту чи пафосних промов радянських офіційних осіб слугувало мотивувальним чинником саморозвитку й у сімдесятих роках Іван Трохимович зважився випробувати перо на ниві літературно-художнього перекладу для відомого журналу «Всесвіт» [8, c. 37]. Перші успіхи та позитивні рецензії посилили переконаність у «сродності» літературної праці, тому перекладацька творчість стала такою ж вагомою частиною внутрішнього світу І. Бабича, як родина та викладацька діяльність у Полтавському державному педагогічному інституті імені В. Г. Короленка. «Повернувшись додому з інституту, працював, обіклавшись словниками, щонайменше, по п’ять годин на добу. В нічній перекладацькій лабораторії кожне слово подумки аналізувалося, добирались експресивні відтінки, вибудовувалися словосполуки, речення, абзаци. Фрази першотвору ставали філігранними франкомовними висловлюваннями, що контекстуально-переконливо роз’яснювали ситуацію, авторський задум, адже для носіїв рідної його серцю французької мови кожен епізод перекладу мав означати те ж саме, що й у першотворі» [8, с. 37–38]. 

 «Художній переклад – це завжди взаємодія і взаємовплив культур, до яких належить текст оригіналу й текст перекладу. Цей вплив не можна звести тільки до мовної взаємодії, він охоплює всі сторони життя, відображені в художньому творі, особливий національний колорит, йому притаманний, національну своєрідність оригінального твору» [12, c.164].

 Філологічні здібності та щоденна скрупульозна праця з текстом озброїли І. Бабича індивідуальною технікою художнього перекладу, яка, насичуючись хистом, скрупульозністю, самовідданістю, торувала дорогу до визнання. Не випадково 1974-ого року в українських письменницьких колах відзначили самобутність франкомовної версії роману А. В. Головка «Бур’ян», а наклад книги перевидавався декілька разів. 

 Той перший масштабний проект І. Бабич назвав непростим: «Головко – прекрасний стиліст. Не так легко знайти відповідники його точеному слову. А українські реалії – як зробити їх доступними, зрозумілими французькому читачеві? Напружена робота наодинці з текстом тривала 9 місяців. … Поставивши останню крапку, відчув велике полегшення. Немов гора звалилася з плечей. Але це скороминуще почуття. … Потім я повіз переклад у видавництво. Потім робота над зауваженнями редактора. Тоді переклад рецензує зовнішній редактор (французький). Набір, вичитування гранок, знову правка… У гранках бачиш все свіжим оком, бо за цей час уже з’явилося деяке відчуження від тексту. Та що говорити, недосконалі місця бачиш і в уже виданій книжці, й цього не можна позбутися» [2].

 В інтерв’ю кореспондентці обласної газети «Зоря Полтавщини» Т. Дениско оприлюднено авторський алгоритм якісного перекладу: «Починаю з ознайомлення з творчістю письменника, книгу якого перекладатиму. Стараюсь прочитати якомога більше літературознавчих критичних статей, адже для перекладача важливо не просто глибоко знати текст першотвору й намагатися якнайточніше відтворити його. Треба знати та розуміти підтекст. Хоч робота над тестом – головне. І тут приходять на допомогу словники…» [2].

 Майстер чітко артикулює надзавдання: достукатися до розуму й емоцій читача шляхом усебічного розуміння «підтексту» – творчості автора першотвору, біографії, літературної критики тощо. Різнобічне єднання з автором тексту першотвору та його історичною епохою, вміння інтерпретувати гру слів, метафору, художній образ – складники бабичевого перекладацького стилю «живомовного ґатунку», здатного скласти конкуренцію оригінальним текстам. 

 І. Бабич мріяв працювати з книгами одного автора, слушно відмітивши, що в процесі моноперекладу поглиблюється творче проникнення в інтерпретований текст, а значить – з’являються творчі знахідки, розгадуються нерозгадані місця [2]. На практиці ж, констатував Іван Трохимович, моноперекладачів мало. Доводиться працювати з тим, що пропонує видавництво, а це не більше двох-трьох авторів [2]. Треба зауважити, що з авторами полтавському митцеві поталанило, адже І. Франко, П. Загребельний Г. Квітка-Основ’яненко й інші – то по-справжньому нетлінна культурна спадщина не лише України, а й світу.

 Оцінюючи творчий почерк І. Бабича як перекладача в контексті доби, не можна ігнорувати деструктивного впливу політики зросійщення, завуальованої цензури, які визначали загальнодержавний асортимент україномовних джерел, «рекомендованих» для перекладу. Так, за висновком дослідника історії літературного процесу Л. Т. Масенко, сторінки партійної преси та літературно-мистецьких журналів 70-их–80-их років рясніли обвинувальними судженнями, як-от: аполітичність, ідейна обмеженість, позакласовість, абстрактний гуманізм, прояви антиісторизму, розпливчастість класових критеріїв, ідейно-художній примітив, неточні ідейні акценти, камерність, соціальна звуженість, літературщина, ідеалізування старовини, «козакофільська» романтика, гіперболізація козаччини, несучасність стилю, розмитість соціально-етичних характеристик героїв, нечіткість авторської позиції, дрібнотем’я, рафіноване естетство й ін. [9, с. 97]. 

 Перекладацькі принципи І. Бабича виформовувалися в епоху, коли співпраця українських літераторів регламентувалась ідеологічними табу й усіляко обмежувалась. Іван Трохимович листувався з П. Загребельним, В. Козаченком, К. Квітницькою, одержав теплого листа-подяку від Наталії Забіли за переклад «Казки про Юрчика та його друзів» [8, с. 41], та йому гостро бракувало майданчика для наукової комунікації, відкритого живого полілогу, інтенсивних ділових контактів із колегами по цеху: «Не можу згадати за останні роки жодної наради чи семінару, присвячених проблемам художнього перекладу. Нас у республіці осіб п’ять тих, хто перекладає з української на французьку, кожен вариться у власнім соку», – з болем писав майстер [2].

 І. Бабич самотужки винайшов й апробував алгоритм перекладу, який став осердям перекладацького стилю й технологією особистого успіху в літературній творчості. «Живомовний ґатунок» як атрибут перекладацької дії постає нерозривною єдністю «тексту» (лінгвістичний і художньо-естетичний складники) й «підтексту» (загальнокультурний, історико-хронологічний, біографічний та ін. складники). 

 Таким чином, у рецепції І. Бабича літературно-художній переклад постає результатом творення високохудожнього тексту на засадах лексичного, семантичного, образного, концептуального, світоглядного, соціокультурного, історичного, індивідуально-авторського й інших вимірів першотвору.

 

Література:

1. Алексанрович Н. Традиционные и современные подходы к переводу художественного текста. Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Серія : Філологічні науки. 2009. Вип. 81(4). С. 225–229.

2. Бабич І. Т. Про текст, підтекст і пошуки влучного слова : інтерв’ю з І. Т. Бабчем. Зоря Полтавщини : загальнополіт. газ. 1988, 28 лют. № 14. С. 3. 

3. Видавництво «Дніпро» святкує своє 90-річчя. URL: http://culture.unian.net/ukr/detail/187363. 

4. Ґадамер Г.-Г. Герменевтика і поетика. К. : Юніверс, 2001. 181 с.

5. Дворніков А. С. Переклади Миколи Лукаша в полісистемі української літератури. Studia Linguistica. 2011. Вип. 5. С. 544–548. 

6. Іваненко К. В. Специфіка перекладу художнього тексту. Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО Київського національного лінгвістичного університету. Філологія, педагогіка, психологія. 2011. Вип. 22. С. 116–20. 

7. Коптілов В. Теорія і практика перекладу : навч.посіб. К.: Юніверс, 2002. 280 с.8.

8. Король Л. Л. Івана Бабич: нарис життя та літературної творчості. Наукові ракурси. : зб. наук. пр. / упоряд. Король Л. Л., Черчата Л. М. Полтава : ПНПУ імені В. Г. Короленка, 2018. С. 29–43.

9. Масенко Л. Т. Мова і суспільство: постколоніальний вимір. К. : КМ Академія, 2004. 163 с. 

10. Мирний В. Він відкривав Україну світові : [Про письменника і перекладача І. Т. Бабича]. Полтавська думка , 1999. № 23 (239). С. 7. 

11. Франко І. «Каменярі». Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання. Зібр. тв. : у 50 т. К. : Дніпро, 1986. Т. 39. С. 7–20. 

12. Шемуда М. Г. Художній переклад як важливий чинник міжкультурної комунікації. Наукові записки Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя. Серія : Філологічні науки. 2013. Кн. 1. С. 164–168.