Рахман Н.,
студентка 548 групи
факультету дошкільної та початкової освіти
Миколаївський національний університет імені В.О.Сухомлинського
м. Миколаїв, Україна
Науковий керівник – кандидат педагогічних наук,
доцент, доцент кафедри початкової освіти
Казанжи І.В.
Проблема використання засобів народної педагогіки в екологічному вихованні дітей стала предметом вивчення багатьох вітчизняних вчених і педагогів: Стельмаховича М. А., Ликова В. Н., Крисько В. Г., Гончаренка С. У., Волкова Г.Н., Карпенка І. М., Омеляненка В. Л., Кузьмінського А. І.
Так, український педагог – дослідник М.Г. Стельмахович стверджував: «Народною називають ту педагогіку, яку створив народ. Це галузь емпіричних педагогічних знань і досвіду народу, що виробляється в домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання та навчання» [7, 11].
На думку Ликова В.Н., етнопедагогіка сприяє засвоєнню таких важливих чинників: знати та наслідувати заповіти предків, шанувати свій родовід, вивчати історію й культуру свого народу, любити і знати рідну мову, дорожити рідним національним середовищем, бути вірним народним традиціям, звичаям, обрядам; поважати національні символи, виявляти гуманізм, порядність, милосердя, совісність, відповідальність, толерантність.[4]
Гончаренко С. У підкреслює, що надійним фундаментом для реалізації завдань екологічного виховання школярів має стати українська народна педагогіка як «галузь емпіричних педагогічних знань і народного досвіду , які виражаються у панівних у народі поглядах на мету й завдання виховання, в сукупності народних засобів, умінь та навичок виховання та навчання» [3, 225].
Народна педагогіка – це невичерпне джерело мудрості певного етнічного соціуму у справі виховання молодого покоління. Г. М. Волков називав цей пласт надбань народів різних національностей у царині виховання «педагогікою національного розвитку, етнічного самовиховання, національного порятунку» [5, 99]. Це твердження незаперечне, бо народна педагогіка всім своїм тисячолітнім багатством проголошує й утверджує культ найголовніших цінностей суспільства – культ Матері, Батька, Родини, Доброти, Честі, Гідності й Поваги до Людей, культ бережливого ставлення до природного довкілля.
В умовах домінування техногенних систем, глобалізації суспільних відносин особливої ваги набуває культова народна ідея ставлення людей, що живуть на планеті Земля, до природного довкілля як до святині. По суті, ця проблема в останні десятиріччя набуває першочергової значимості.[2, 46]
Український вчений В.І. Вернадський, виходячи з філософії народної педагогіки про єдність людини з природним середовищем, на початку ХХ століття обґрунтував концепцію ноосфери – оболонки земної кулі, де відбувається взаємодія природи і людського суспільства. Наближення до життя за законами ноосфери, а отже, за постулатами народної мудрості щодо бережливого ставлення до навколишнього середовища, очищення від гріховності, каяття за помилки – процес тривалий і досить складний, який вимагає значних зусиль і наполегливої праці багатьох поколінь. Враховуючи вищезазначене, одним із принципово важливих і конструктивних завдань сучасного виховання є формулювання нового, глобального типу свідомості – ноосферної.
Кожен народ упродовж багатьох тисячоліть творить свою народну педагогіку, яка ґрунтується на філософії життя людини взагалі та філософії життєдіяльності певного етносу.
Народна педагогіка – багатотомна біблія накопичених тисячоліттями знань, умінь і навичок про виховання людини. Народна педагогіка – багатющий скарб усієї людської спільноти, що населяє планету Земля. Надбання народної педагогіки зберігаються в народних легендах і баладах, піснях, казках і оповіданнях, прислів’ях і приказках, звичаєвих обрядах, скоромовках і загадках, іграх і забавах, народних святах. Засоби народної педагогіки слугують могутнім джерелом і важливим компонентом екологічного виховання дорослих и дітей.
Підвищенню ефективності екологічного виховання сприяє його тісний зв’язок з традиційним народним вихованням любові до природи. Народна виховна мудрість з колиски плекала в кожній дитині відчуття гармонії природи і людини. Природа постійно одухотворювалась в її свідомості як Матір-Берегиня, а Сонце, Земля та Вода були «святими» [6, 24]. Дітей змалку привчали висаджувати і дбайливо доглядати городні та зернові культури, кущі, дерева, бережливо ставитись до птахів, диких звірів, комах та плазунів, розуміти природу як живий організм, що живе за власними законами, яких ніколи не можна порушувати.
Виховну роботу слід акцентувати саме на вихованні екологічної свідомості учнів, яка формується на основі не тільки законів, а й поглядів, почуттів, переконань, які споконвічно були і залишаються найвищими духовними цінностями українського народу. Рід наш багатий на традиції, свята й обряди, прекрасний духовністю, оскільки з найдавніших часів наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо предавали той келих мудрості і здоров’я нації з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона. Всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Від найпершого скрику новонародженого, та й навіть ще задовго до появи його на світ, жінка, керована материнським інстинктом, безпомильно вміло визначала свою поведінку і, відчуваючи силу природи, точно вміла вибирати серед величезної різноманітності рослин найнеобхідніші [1].
Природні прикмети відігравали велику роль у виховному процесі, з дитинства входили у свідомість, розвивали спостережливість, образне мислення, сприйняття кольорової гами навколишньої природи: "Ясний місяць дощу не бачить", "Червоне вечірнє небо – жди дощу", "Трапляється такий год, що на день по сім погод", "Сухий квітень – голодний рік" –, "Весна багата на квіти, а хліба в осені позичає", "Як травень дощі сіє – жито половіє", "Як у травні дощ не впаде, то і золотий плуг не виоре", "Не радій великому посіву, а радій гарному врожаю", "Зима снігу не їсть, а тільки сіно".
Отже, народні традиції та знання про природу є тим розвивальним середовищем для кожної дитини, в якому існують необхідні умови для формування її екологічної культури. Моральні норми й цінності, закладені в народних традиціях, стають регуляторами життя та діяльності особистості, її активною внутрішньою позицією, яка виявляється у процесі дій, що вимагають здійснення реального вибору у стосунках з природою. Використання засобів народної педагогіки в екологічному вихованні сприяли ефективному формуванню екологічної обізнаності та природоохоронної активності молодших школярів.
Література:
1. Бабенко Н. Б. Інтеграція родинних традицій, свят і обрядів у форми культурогенної життєдіяльності сучасної сім’ї / Н. Б. Бабенко // Український соціум. — 2005. — № 1 (6). — C. 73—83.
2. Волков Г. Н. Етнопедагогіка / Г. Н. Волков . — М. : Академія, 1999. — С. 99.
3. Гончаренко С. У. Український педагогічний словник / С. У. Гончаренко. — К. : Либідь, 1997. — С. 225.
4. Ликов В. Н. Етнопедагогіка : навчальний посібник для студентів вищих педагогічних навчальних закладів / В. Н. Ликов. — Кіровоград, 2003.
5. Отношение школьников к природе / под ред. И. Д. Зверева, И. Т. Суравегиной. — М. : Педагогика, 1988.
6. Різник Л. Народні традиції ставлення до природи як метод екологічного виховання / Л. Різник // Початкова школа. — 1998. — № 7. — С. 23—24.
7. Стельмахович М. Г. Народна педагогіка / М. Г. Стельмахович. — К., 1995.
