Завадська Ірина Михайлівна,

кандидат історичних наук, доцент,

Подільський державний аграрно-технічний університет,

м. Кам'янець-Подільський,

Україна

 

  У статті на основі архівних джерел та матеріалів періодичних видань показано як набуті сільськогосподарські знання практично використовувалися в аграрній сфері Поділля наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Автор констатує, що запровадження інституту громадської агрономії послужило поштовхом для пошуку нових форм організаційної та господарської діяльності на селі.

  Ключові слова: село, агрономія, машини, техніка, обладнання.

  На початку XXI ст. Українська держава демонструє і втілює в життя демократичні засади у всіх сферах соціально-економічного та політичного життя. Вона здійснює внутрішню економічну політику, спрямовану на роздержавлення народного господарства, проведення аграрної реформи, оздоровлення фінансово-кредитної системи, розвитку незалежних форм господарської діяльності на ринкових засадах. У цьому контексті важливе місце в системі ринкової трансформації аграрного сектору належить сільськогосподарським освітнім закладам, а також відродженню, розбудові й впровадженню системи поширення сільськогосподарських знань недержавними установами, зокрема на Поділлі. 

  У нашій статті ми покажемо як набуті сільськогосподарські знання практично використовувалися в аграрній сфері Подільського краю наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

  В означений період значну увагу приділяли підвищенню інтенсифікації використання «техніки землеробства» [1, арк.17]. Повсюди, крім північних повітів краю, широко використовували залізні плуги, борони, кінні та парові молотарки, віялки. Так, наприкінці ХІХ ст. з усіх 168 великих маєтків Поділля досконалий інвентар мали 94 маєтки (56%), у тому числі з цих 94 маєтків 77 (82%) мали сільськогосподарські машини. Але ще чимало – 74 маєтки (44%) не мали ні досконалого інвентаря, ні машин. За рівнем забезпеченості сільськогосподарським інвентарем та технікою Подільська губернія посідала гідне місце як серед інших українських регіонів, так і в Російській імперії взагалі. Загальна потужність парових двигунів, що працювали на території краю у 1875 р., складала 5480 кінських сил. За цим показником в Україні Подільську губернію випереджала лише Київська (8363 кінських сили) [2, с.481]. Завдяки змінам, які відбувались в економіці краю, на кінець 90-х років у трьох правобережних губерніях налічувалось 717 підприємств, де використовувались парові машини: 1264 постійних парових двигунів і 315 локомобілів, у той час як у всіх 7 південно-російських губерніях було 881 таке підприємство, де використовувалось 513 стаціонарних парових машин і 568 локомобілів [3, с. 188-189]. 

  Розуміючи значення новітньої техніки на ринку, котрий тільки-но почав формуватися, деякі тогочасні підприємці обрали саме цей напрям економічної діяльності, поєднуючи виробництво сільськогосподарських машин і обладнання із їхньою реалізацією та обслуговуванням, для чого були необхідні працівники з відповідним фахом. Саме до таких належали В.Фільверт та Фр. Дєдін, котрі у 1898 р. подали в Міністерство фінансів для затвердження проект статуту «Акціонерного товариства заводів і торгівлі сільськогосподарськими машинами та технічними виробами». У документі зазначалось, що, крім досить солідного капіталу та заводу сільськогосподарських машин і технічних виробів у місті Києві з обсягом виробництва до 400 тис. руб. в рік, названі особи ведуть активну торгівельну діяльність продукцією свого підприємства [4, арк.1]. Торгівельну діяльність назване товариство здійснювало в основному у трьох правобережних губерніях. Бажання сприянню розвитку вітчизняного виробництва сільськогосподарської техніки призводило інколи до певних курйозів, так, на початку червня 1912 р., у зв’язку з переглядом умов торговельного договору Росії й США 1882 р. Київське, Катеринославське, Подільське і Херсонське губернські земства ухвалили рішення про бойкот американських сільськогосподарських машин та знарядь, а Катеринославське земство заявило ще й про ліквідацію своєї сільськогосподарської агентури, відкритої 1908 р. в цьому краї. 

  Полеміку щодо доцільності таких заходів вів на сторінках журналу «Земское дело» К. А. Мацеєвич. Він характеризував чинники, які сприяли розвитку і розширенню зернового господарства на півдні країни й у чорноземній зоні та його інтенсифікації, показав причини зростання попиту на сільськогосподарські машини, в тому числі й такі складні, як парові молотарки. Використання техніки мало місце як у потужних капіталістичних господарствах, так і в дрібних. У таких умовах посилився розвиток вітчизняного машинобудування. 

  Проте значна частина техніки, особливо збиральних, надходила за океану. Імпорт американських машин за останнє десятиліття (1900-1910 рр.) збільшився вдесятеро. Постачалися вони переважно в південні губернії. Рішення цих земств, на думку К. Мацієвича, були легковажними з точки зору нагальних потреб вітчизняного сільського господарства, не відповідали ні громадському обов’язку перед місцевим населенням, покладеному на них законом, ні земським традиціям, ні тим мінімальним вимогам населення до своїх місцевих органів самоврядування щодо розуміння громадсько-економічного значення їх дій. Такий бойкот сприяв би розвитку машинобудування Німеччини та Австрії але й вони не задовольнили б потреб у техніці, згортанню роботи земських складів сільськогосподарських машин і поширенню приватної торгівлі цим товаром, розміщенню на території Росії заводів міжнародного тресту жаток. А це призвело б до згортання виробництва вітчизняного машинобудування. Якщо в галузі промислових та торговельних відносин Росії й США вигода, на думку вченого, є обопільною, то у галузі агрокультурної взаємодії – цілком на боці першої, оскільки американське сільське господарство є на світовому ринку її суперником, причому більш озброєним саме завдяки високій агрокультурі [5, с. 387].

  Необхідність забезпечення сучасним обладнанням свого підприємства розуміли і дрібні промисловці. Тих, в кого не було на це коштів, ринкові умови змушували шукати інші шляхи. Так, селянин М. Лисенко передав в оренду єврею Л. Армянеру водяний млин у с. Кадиївцях Кам’янецького повіту. Крім незначної орендної плати (30 руб. в рік), основною умовою оренди була перебудова млина з дерев’яного на кам’яний, встановлення нового устаткування і побудови біля нього соломорізки [6, арк. 3]. 

  Швидкий розвиток капіталізму у сільському господарстві призвів до виникнення підприємств з виготовлення і ремонту сільськогосподарської техніки й знарядь. Перша в губернії фабрика такого профілю була збудована у 1873 р. в с. Черемиси Вінницького повіту. Згодом такі підприємства з’явились у містах Могилеві-Подільському, Городку, Проскурові [7, арк. 17]. Землеробські знаряддя, віялки, сівалки, соломорізки, млинки та інші збувались як на місцевому ринку, так і вивозились до Києва, Одеси, Житомира. До найбільш значних машинобудівних підприємств Поділля належали землеробсько-технічний завод поміщиків Маньковецьких у с. Боровка Ямпільського повіту, машинобудівний завод Фердинанда Бросмана у Вінницькому повіту, завод Ю.М. Рутберга в с. Рудка Ольгопільського повіту [8, арк. 14].

  Існували в регіоні і ливарно-механічні заводи (міста Проскурів, Кам'янець-Подільський, Вінниця), однак їх кількість і показники виробництва були такими незначними, що дозволили Даніелю Бовуа назвати такі підприємства «дрібними, маргінальними видами господарювання, які лише підкреслюють першорядну вагу агроспоживчого комплексу» [9, с.256]. 

  Ознакою того часу було посилення спеціалізації окремих регіонів, що визначилась ще в попередній період та виникнення ряду монополістичних об’єднань. Основне завдання, яке ставили перед собою монополії, було захоплення ринку як зі збуту готової продукції, так і з придбання сировини. Діяльність монополістичних об’єднань, як правило, включала декілька напрямків економічної діяльності. Однак особливістю монополій, що діяли на території України, було прагнення до спільних дій лише в збуті готової продукції, мало торкаючись самого процесу виробництва.

  Наступним етапом розвитку монополістичних об’єднань було утворення трестів і синдикатів, які на початку ХХ ст. були закономірним наслідком подальшого розвитку капіталізму на території Російської імперії. Так, на думку Б.А.Кругляка, утворенню трестів в Україні сприяв ряд обставин, найголовнішими з яких були: по-перше – наявність широкої і надійної вітчизняної сировинної бази ( в правобережному регіоні цю вимогу повністю задовольняли значні плантації цукрового буряку). По-друге, трести створювались у тих галузях легкої і харчової промисловості, де спостерігався підвищений і постійно зростаючий попит з боку безпосереднього споживача продукції (що також характерно для бурякоцукрової промисловості). І по-третє, поступове зменшення кількості дрібних виробництв, «поглинання» їх великими, могутніми підприємствами. У 1910 р., наприклад, відомим підприємцям Терещенкам належало 10 заводів, які виробляли більше 5 млн. пудів цукру на 21 млн. руб., торговому дому «І. Г. Харитоненко і син» належало 7 цукрових підприємств, що виготовляли 4 млн. пудів продукції на рік на 17,6 млн. руб. [10, с. 53]. 

  Під впливом ринкових умов відбувалися зміни в самій організації селянських господарств, цьому сприяло, те, що в останнє десятиліття ХІХ ст. почали виникати сільськогосподарські синдикати. 30 травня 1897 року міністерством землеробства і державного майна був виданий «Нормальный устав сельскохозяйственных товариществ», за яким визначався порядок дозволу утворення сільськогосподарських синдикатів. Згідно статуту, в його завдання входило: 1) сприяння місцевим сільським господарям в придбанні усіх необхідних предметів для ведення господарства, а також у вигідному збуті їх продукції; 2) наданні позичок своїм членам під забезпечення товарами, прийнятими на комісію; 3) виконання різного роду доручень сільських господарів для покращення ведення господарства, тобто його раціональності.

  Членами товариства могли бути тільки землевласники, орендатори, а також особи і організації, що займилися сільським господарством в районі дії товариства. Майнова відповідальність членів товариства обмежувалася внесеними паями чи вкладами, з яких і утворювалися головні кошти товариства. Розмір їх визначався на розсуд засновників. Бажаючі могли мати декілька паїв. Власник хоча б одного паю може користуватися правом голосу, при цьому нікому не надавалося права більш як на 4 голоси. Такий досвід минулого доречно було б використати і сьогодні.

  Згідно статуту, окрім основного, передбачався і запасний капітал. Виплати з чистого прибутку на паї не повинні були перевищувати 5 %; решта частина прибутку ділилась пропорційно кількості зроблених кожним членом закупок в товаристві. 

  В діяльності сільськогосподарських, або як вони себе називали «землеробських» синдикатів, найбільш успішно розвивались операції по придбанню більш досконалих сільськогосподарських машин та механізмів. А також елітного посівного матеріалу. 

  Однак, дуже слабкою була централізована організація збуту сільськогосподарської продукції через синдикати, тому що, не було прямих, безпосередніх стосунків сільських господарів з закордонними ринками, тобто збут повністю залежав від посередницької діяльності певних осіб та відповідних організацій. Зокрема, синдикати були не спроможні зібрати в своїх руках та зберігати і транспортувати велику кількість хліба. 

  Більш продуктивною була діяльність сільськогосподарських товариств по реалізації своєї продукції на внутрішньому ринку. З подальшим розвитком капіталізації сільського господарства в середовищі сільгоспвиробників окреслились дві течії: перша – прихильники відрахування вигідних дивідендів у формі відсоткових нарахувань на накопичуваний капітал у вигляді премій, по сумі участі кожного члена товариства в його оборудках; друга – це ті, хто вважав пріоритетним громадську діяльність синдикату по вдосконаленню сільськогосподарського виробництва через співпрацю з земськими та іншими сільськогосподарськими товариствами.

  У 1892 р. утворився «Київський землеробський синдикат», діяльність його була поширена на Київську, Подільську, Волинську, Полтавську, Чернігівську, Херсонську та Бесарабську губернії. Синдикат співпрацював з машинобудівними заводами, створював дослідно-насінневі станції та сільськогосподарські лабораторії для випробувань посівного матеріалу й добрив, видавав щотижневий часопис за одноіменою назвою, який мав у 1897 р. 800 підписчиків. На початку ХХ ст., як і у пореформений час, досить розповсюдженою була селекційна справа, що давало можливість забезпечення селян сортовим насінням буряку, мінеральними добривами та сільськогосподарським реманентом. Широке застосування такої практики призвело до підвищення урожайності коренеплодів з 75 до 100 берківців (1 берковець = 10 пудів) з десятини, що забезпечувало сільським виробникам прибуток від 112 до 150 руб. [11, с. 54]. 

  Послугами сільськогосподарських синдикатів користувались, головним чином не члени синдикату, а саме сільськогосподарські товариства, які існували і в Подільській губернії, це Подільське товариство сільського господарства і промисловості (створене у 1898 р.), Подільське товариство сільських господарів [12, арк.7], а також окремі господарства. Чим більший земельний наділ мало господарство, тим інтенсивніше тут вирощувалась товарна продукція зокрема, пшениця. Дрібні ж господарства вирощували в основному фуражний хліб, що використовувався в них самих (зокрема жито). В той час, як невеликі господарства сіяли в основному з року в рік зернові, виснажуючи грунт і знижуючи його родючість, то в міцних, великих господарствах все більшу площу займали посіви трав як для поліпшення структури грунту, так і для забезпечення худоби кормами. Торкнулися зміни і структури рільництва. У 1914 р., наприклад, 64 відсотки господарств Подільської губ. застосовували трипілля і 36 відсотків – багатопілля. 

  За таких умов середній валовий збір жита з 1 десятини у 1909 р. становив у Подільській губернії 95 пудів [13, арк. 98]. Таким досить високим як на той час врожаям сприяло і більш широке використання добрив: фосфоритної муки, томасшлаків, натрієвої селітри тощо. Звичайно, більше добрив застосовували міцні, заможні господарства. На Поділлі у 1913 році в господарствах розміром до 3 десятин на 1 дес. ріллі їх припадало 0,03 пуда, а у великих економіях (понад 25 десятин) – 0,54 пуда [14, С. 15].

  Тому на початку ХХ століття на Поділлі широкого розвитку набула земська агрономія. Завдання якої визначалися через діяльність інституту земських агрономів, що пропагували поліпшення ведення господарства не лише популярними лекціями, а й наочно – показовими заходами. У праці “Чего должна желать земская агрономия от четвертой Государственной Думы” К. Мацієвич звертає увагу на необхідність реформування земств та роль законодавчого органу влади в цьому. Вчений стверджує, що чи не єдиним позитивним результатом діяльності третьої державної Думи було те, що з’явилася можливість отримати з держбюджету великі кошти на розвиток громадської агрономії. Не можна заперечувати позитивного моменту й у тому, що збільшення асигнувань Департаменту землеробства дало можливість органом самоврядування запровадити дільничну агрономію, ухвалення закону про дослідну справу сприяло розвитку агрикультурних досліджень. Але подальший розвиток громадської агрономії на його думку, пов’язаний з реформуванням земств шляхом ухвалення нового положення про ці установи, яке б передбачало демократизацію виборчого права, запровадження дрібних земських одиниць, запобігання втручання місцевої адміністрації в їх справи [15, с. 1416-1418].

  Для покращення роботи громадської агрономії пропонувалося ліквідація двох паралельних агрономічних організацій – державної та землевпорядкувальної, підготовку висококваліфікованих кадрів, розширення мережі наукових дослідних станцій, врегулювання взаємовідносин між центральним відомством і місцевими установами. К. Мацеєвич вважав, що необхідно визначитися із загальним напрямком та характером субсидій уряду, тобто вони повинні були мати характер стимулюючий, спрямовуючий або просто фінансової підтримки [16, с. 1421-1422]. 

  Незважаючи на на існуючі проблеми, агрономи-практики проводили в господарствах досліди з мінеральними добривами та показували ефективність цих добрив. Певна увага надавалась удосконаленню землеробних знарядь, але це відбувалось в основному в приватних маєтках. Удобрення полів проводилось переважно органікою, фосфоритами і вапном, а селяни удобрювали свої землі органікою частково і в невеликій кількості. 

  Як засвідчує видання «Обзор Подольской губернии за 1908 год» в поміщицьких маєтках проводились спроби із застосуванню більш прогресивних з технологій з досвіду американських фермерів [11, с. 3-4].

  Добре була розроблена методика сільськогосподарських змагань (конкурсів) та районних сільськогосподарських виставок, які проводило Подільське товариство сільського господарства і сільськогосподарської промисловості. Дане товариство було організовано в 1898 році. 

  Таким чином, практичне застосування сільськогосподарських знань в аграрній сфері Поділля, в умовах швидкого розвитку ринкових відносин, було пов’язане з багатьма складовими. Перш за все, це обізнаністю виробників з новими технологіями в галузях сільського господарства, а також необхідністю опанування ними відповідними фаховими знаннями. Всі ці завдання і було покладено в певній мірі на громадську агрономію. Передові аграрні технічні новинки широко рекламувалися в періодичній літературі, яка торкалась економічних питань. Велика кількість подібної реклами була вміщена, зокрема, у кожному номері «Економічного листка» – друкованого органу Подільського губернського земства, щонедільній газеті «Киевский отклик» - виданні Київського губернського земства, журналі «Наша кооперація» та інших часописах. Досить якісна, як на той час, реклама вже сама по собі була ознакою стрімкого розвитку ринкових відносин.

  В цих спеціалізованих виданнях публікувалися матеріали про організацію сільськогосподарських ярмарок, про життя різних Подільських сільськогосподарських товариств: Союзу скотозаводчиків, відділу садівництва та ін.

  Отже, домінування аграрного напрямку економіки Подільського регіону та сприятлива позиція земських органів і різних громадських організацій щодо питань аграрного розвитку, яка проявилась, зокрема, в створенні інституту громадської агрономії. А це в свою чергу послужило поштовхом для пошуку нових форм організаційної та господарської діяльності на селі. 

 

Література

1. Центральний державний історичний архів України. – Ф. 442. – Оп. 39. – Спр. 11.

2. Ленін В. І. Повне зібрання творів В. І. Ленін. – К. : Політвидав України, 1970. – Т. 3 : Розвиток капіталізму в Росії. – 577 с. 

3. Состояние сахарного производства края // Киевлянин. – 1904. – № 36. 

4. Центральний державний історичний архів України. – Ф. 442. – Оп. 641. – Спр. 704.

5. Ашин К. С. Неудачное выступление земств / К. С. Ашин // Земское Дело. – 1912. – № 6. – С. 386–388.

6. Державний архів Хмельницької області. – Ф. 227. – Оп.1. – Спр. 7469.

7. Державний архів Хмельницької області. – Ф. 226. – Оп.79. – Спр. 1942.

8. Державний архів Вінницької області. – Ф. 138. – Оп.1. – Спр. 37.

9. Бовуа Даніель. Битва за землю в Україні 1863–1914. Поляки в соціоетнічних конфліктах / Даніель Бовуа. – К. : НАН України, 1998. – 334 с. 

10. Кругляк Б. А. Внутренняя торговля в России в конце ХІХ – начале ХХ века : (на материалах Украины) / Б. А. Кругляк. – Самара : Самарский ун-т, 1992. – 191 с.

11. Обзор Подольской губернии 1908 г. – Винница, 1908. – 220 с. 

12. Державний архів Хмельницької області. – Ф. 226. – Оп.79. – Спр. 1716.

13. Державний архів Хмельницької області. – Ф. 228. – Оп.2. – Спр. 33.

14. Фролов В. И. Характеристика крестьянського хозяйства и земельный фонд Подольской губернии / В. И. Фролов. – Винница : Типогр. Винниц. гор. управления, 1917. – 20 с. 

15. Мацеевич К. Чего должна желать земская агрономия от четвертой Государственной Думы / К. Мацеевич // Земское Делaо. – 1912. – № 22. – С. 1416-1418, 1421-1422. 

 

  On the basis of archival sources and materials of periodicals the article shows how agricultural knowledge was used in agriculture skirts in the late XIX - early XX century. The author states that the introduction of social Agronomy Institute prompted the search for new forms of organizational and economic activity in rural areas.

  Key words: village, agriculture, machine, machinery, equipment.