Богуцька Анна Анатоліївна
Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки
Україна, м. Луцьк
Анотація. Проаналізовано політичні погляди видатного італійського політичного діяча державного секретаря Флоренції, мислителя Н. Макіавеллі, який розкрив закономірності суспільно-політичних явищ, з'ясував чому одна форма держави змінюється на іншу, визначив найкращу з форм державного устрою і розглянув співвідношення влади правителя і народу.
Ключові слова: держава, політика,релігія, республіка.
Виклад основного матеріалу. Вищим досягненням політичної думки епохи Відродження є творчість флорентійського мислителя Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Він поклав початок науці про політику, базуючи її на власному багатому досвіді і вивченні античності.
Макіавеллі зажив слави політичного теоретика насамперед завдяки новому «науковому методу», про який Девід Юм писав у своєму начерку: «Цю політику можна звести до науки» як «одну з тих вічних політичних істин, що їх не змінюють ні час, ні випадок»; по-друге, завдяки доктрині моральної стійкості та цілеспрямованості, що спричинилася до появи дієслова «макіавеллізувати»; по-третє, завдяки теорії політичного республіканізму, яка справила значний вплив на англійську й американську політичну думку XVII та XVIII століть.[4]
У політичному змаганні Нікколо Макіавеллі вважав можливим заради великої мети та ідеї зневажати закони моралі і використовувати будь-які засоби заради їх досягнення, виправдовував навіть жорстокість і віроломство правителів у їх суперництві за владу. Звідси і макіавеллізм - спосіб політичної діяльності, що зневажає будь-якими засобами заради досягнення поставленої мети. Дане поняття складається з таких психологічних факторів: поведінка та маніпуляція людьми; відношення і емоційна марґінальність; нехтування соціальною мораллю. На нашу думку,історична заслуга Нікколо Макіавеллі - погляд на державу як на природне утворення, що досягається на основі домовленості людей в інтересах захисту і цілісності країни. [2 c.54]
Державу Н. Макіавеллі розглядав як відношення між урядом і підданими, що спирається на страх чи любов підданих. Держава є непорушною, якщо уряд не дає приводу до змов і обурень, якщо страх підданих не переростає в ненависть, а любов - в презирство.
Макіавеллі розрізняв монархію, аристократію і народне правління, а тиранію, олігархію та охлократію вважав спотворенням. Перші три форми правління він вважає правильними, але вони нестійкі й недовготривалі. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєднані елементи всіх правильних форм. Порівнюючи переваги різних форм правління, Н. Макіавеллі надає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка - більш стійка, ніж монархія, вона краще пристосована до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм. [6]
Заслуговує на увагу те, що важливим засобом політики Макіавеллі вважав релігію. Релігія є могутнім засібом впливу на розум та звичаї людей. Там, де є хороша релігія, легко створити армію. Держава повинна використовувати релігію для керівництва підданими. Роль церкви в історії Італії і в історії Європи Макіавеллі оцінював дуже негативно.[1]
Нікколо Макіавеллі добре усвідомлював силу релігії, її соціальну функцію, її консерватизм і владу і тому закликав використовувати цю силу для загального блага, особливо для об'єднання і зміцнення держави. Виходячи з цього, Макіавеллі рекомендував головам республік зберегти основи їхньої релігії, адже суспільство без релігії немислиме. Релігія – свідомість суспільства, яка забезпечує єдність влади та народу. Проте церква, на переконання флорентійського мислителя, повинна бути підпорядкована державі
Нікколо Макіавеллі вважав, що правителі стають великими, коли долають труднощі і зроблений їм опір. Іноді доля посилає ворогів, щоб дати правителеві перемогти їх і піднятися. [3]
Макіавеллі зазначає, що про розум правителя можна судити з того, яких він собі обирає порадників. Якщо це люди віддані й розумні, те саме можна сказати і про правителя. Якщо ж вони не такі, то й про нього скажуть те, що про них, бо першу помилку він уже допустив, коли обрав собі поганих порадників.
Макіавеллі відділяв політику від моралі. Політика розглядалася як особлива сфера людської діяльності, що має свої закономірності, які повинні бути вивчені і осмислені, а не виведені з Святого Письма. Такий підхід до вивчення держави був величезним кроком вперед у розвитку політико-правової теорії.
Політика має свої цілі й закони, незалежні від релігії та моралі. Головним критерієм державотворчої діяльності є користь і успіх у досягненні поставлених завдань. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, а політичного результату має бути досягнуто будь-якими засобами, хоч би й обманом та відкритим насильством.
У цілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він:
- відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом і реалізмом;
- заклав основи політичної науки;
- виступив проти феодальної роздробленості;
- ввів поняття "держава" та "республіка";
- сформулював суперечливий, але вічний принцип "мета виправдовує засоби".[5 с.30]
Висновок. Отже, ми погоджуємось, що Нікколо Макіавеллі вперше в історії відокремив політику від моралі та релігії і зробив її відокремленою із законами і принципами,які властиві лише їй і які істотно різняться від законів моралі і релігії. Політика, за Макіавеллі, займає вище становище в світогляді тому, що є символом віри людини. Політична концепція філософа спрямована на досягнення певної політичної мети, а саме формування волі, за допомогою якої можна створити могутню державу.
У політичних працях «Мистецтво війни», «Роздуми», «Флорентійські хроніки» сформульовані основні буржуазні вимоги: непорушність приватної власності, безпека особи та майна, республіка як найкраща з форм державного устрою, засудження феодального дворянства, підпорядкування релігії політиці. В його працях йшлося про використання хитрості й лукавства в керуванні державою або в адмініструванні, що започаткувало новий термін «макіавеллізм».
Література:
1. Гончаров І. А. Государ. Міркування про першу декаду Тита Лівія / За ред. Г. Муравйової, Р. Ходовского. — К.: СПБ ., 2002, с. 288.
2. Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику: підручник [для студ. вищ. навч. закл.] / М.І. Грибан, В.Г. Кремен — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 840 с.
3. Долгов К. М. Гуманізм, відродження і політична філософія Ніколо Макіавеллі. — К.: М., 1982. — К.: с. 598.
4.Електронний ресурс https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D0%BA%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%BE_%D0%9C%D0%B0%D0%BA%27%D1%8F%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%BB%D1%96
5. Логвина В.Л. Політологія. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 304 с
6. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Навчальний посібник – К.: Либідь, 2009. – 576 с. [Електронний ресурс] http://www.info-library.com.ua/books-text-6267.html
