Балдинюк Андрій Русланович

Здобувач 2 курсу

227 «Фізична терапія, ерготерапія»

Вінницького соціально-економічного інституту

Науковий керівник: Куц О.О.

Кандидат наук з фізичного виховання і спорту,доцент кафедри соціальних технологій, 

Вінницького соціально-економічного інституту

м. Вінниця, Україна 

 Протягом останніх десятиліть в Україні залишається надзвичайно гострою проблема тяжких механічних ушкоджень, що виникають під час дорожньо-транспортних пригод, падінь з висоти, насильницькиих дій тощо [3]. Так, за даними ВООЗ, до 2020 року травматизм внаслідок ДТП може стати третьою основною причиною загибелі або каліцтва [4]. В останні роки виявляється чітка тенденція до збільшення постраждалих з тяжкими високоенергетичними пошкодженнями [3]. Їх особливістю є висока питома вага полісистемних та поліорганних пошкоджень, які відрізняються тяжким перебігом, високою інвалідністю та летальністю [2]. Однією з самих головних причин інвалідізації населення залишаються травми та захворювання опорно-рухової системи, хоча за останні десятиріччя є значний прогрес сучасної медицини. В структурі первинної інвалідності вони стійко займають третє місце, поступаючись лише захворюванням серцево-судинної системи та онкологічним захворюванням [3]. Щороку в Україні реєструється близько 2 млн. травм, у зв’язку з чим виконується більше 150 тис. оперативних втручань на кістках [5]. Число випадків тимчасової непрацездатності внаслідок травм зросло на 36%, та складає 5,3 випадки на 100 працюючих [4].

 Особливістю пошкоджень опорно-рухового апарату є те, що вони призводять до найбільш виражених соціально-економічних втрат, так як переважають серед осіб молодого та середнього віку, які мають високу трудову активність. А інвалідність, як наслідок одержаної травми, займає провідне місце. У нозологічній структурі первинної інвалідності дорослого населення травми посідають третє місце (11%), а у працездатному віці питома вага первинної інвалідності ще вища – від 13 до 25% [1]. За даними [ 4] інвалідність після переломів кісток досягає 30 – 43,5% загальної інвалідності.

 Збільшення в структурі травматизму частки травм внаслідок високоенергетичних дій призвело до появи великої кількості постраждалих з тяжкими пошкодженнями опорно-рухового апарату, при яких кісткова тканина та оточуючі м'які тканини страждають на великій ділянці [3, 4]. Насправді, в зв'язку з розвитком промисловості, сільського господарства, збільшення кількості транспортних засобів на дорогах, значно зросла кількість травм, причому травматизм змінився не тільки кількісно, а й якісно – значно збільшилося число та тяжкість політравм, тяжких множинних пошкоджень, серед яких переважають переломи довгих кісток кінцівок переважно багатоуламкового та поліфокального характеру [4,5].

 Вказані пошкодження тяжко переносяться постраждалими, на тривалий час позбавляють їх здатності самостійно переміщатися, та є одним з основних «джерел» незадовільних результатів лікування травм опорно- рухового апарату [5].

 Серед різноманіття пошкоджень саме діафізарні переломи довгих кісток є досить поширеними пошкодженнями серед травм у населення України, їх кількість становить 48,5% випадків від усіх переломів довгих кісток, а уламкові та поліфрагментарні переломи складають 16,5% від переломів усіх сегментів кінцівок [1]. Частота діафізарних переломів крупних сегментів нижніх кінцівок складає більш ніж 26,3% від загальної кількості переломів довгих трубчастих кісток, при цьому найбільше число ускладнень спостерігається при ушкодженнях нижніх кінцівок – до 54,4%, і трохи рідше (29%) при травмах верхніх кінцівок [2, 4]. Серед усіх переломів довгих трубчастих кісток діафізарні переломи стегнової кістки займають друге місце, та складають від 10,4 до 23,9%, тоді як переломи діафізів кісток гомілки складають до 45%, залишаючись самими розповсюдженими серед пошкоджень кісток сегментів кінцівок [1]. Переломи плечової кістки складають від 14,5 до 16,2% серед переломів довгих кісток, а на діафізарну локалізацію приходиться від 13 до 25% випадків її пошкодження [2]. Частка відкритих діафізарних переломів є наступною: 10,5% серед переломів стегнової кістки, 24,5% серед усіх переломів кісток гомілки, 14,4% серед переломів плечової кістки [5]. За даними Д.Д. Бітчука та співав. (2001), багатоуламкові, подвійні та розтрощені переломи складають до 30% всіх закритих та більш 60% відкритих переломів кісток кінцівок [1,3]. 

 Ці пошкодження традиційно займають чільне місце серед причин тривалої тимчасової непрацездатності та первинної інвалідності у хворих після травм та хвороб кістково-м'язової системи, а їх лікування залишається до теперішнього часу далеко не вирішеною проблемою [5]. Тривала тимчасова непрацездатність, інвалідність, висока летальність та великі матеріальні витрати на лікування – це основні аспекти з цілого комплексу проблем медико-соціальної реабілітації таких постраждалих.

 Необхідно зауважити, що залишаються актуальними і проблеми розладів репаративного остеогенезу, які виникають після діафізарних переломів довгих кісток кінцівок. Частота такої патології складає від 2,5 до 18%. Великі матеріальна витрати на лікування хворих з повільною консолідацією, рефрактурами та несправжніми суглобами після діафізарних переломів є одним з найважливіших аспектів медико-соціальної реабілітації пацієнтів з такою патологією [3].

 До теперішнього часу в питанні лікування постраждалих з даною патологією немає єдності, в зв'язку з чим лікувальна тактика різних авторів часто буває досить різною та суперечливою.

 Лікування постраждалих з діафізарними переломами довгих трубчастих кісток являє собою велику проблему для травматологів за багатьма причинами.

 Як правило, такі пошкодження виникають в результаті прямого удару, супроводжуються значним пошкодженням кісток та м'яких тканин, зміщенням кісткових уламків та сколів на значну величину, порушенням кровопостачання та іннервації [1]. Втім кожен сегмент має свої специфічні особливості.

 Складність лікування постраждалих з уламковими переломами стегнової кістки визначається рядом факторів.

 По-перше, це анатомічні особливості (розташування довгої кістки в оточенні значного м'якотканинного масиву, наявність значного плеча розташованої дистальніше ділянки кінцівки), які зумовлюють легке зміщення фрагментів, виникнення інтерпозиції м'яких тканин та уламків, труднодоступність уламкової зони для консервативних способів корекції та саме головне – визначна нестабільність уламкових переломів стегнової кістки 

Література

1. Городниченко А.И. Лечение оскальчатых переломов костей голени стержневими и спице-стержневыми апаратами / А.И.Городниченко, О.Н.Усков // Вестник травматологи и ортопеди им. И.Н.Пирогова. - М., 2000. - №3. - С.8-14.

2. Древинг Е.Ф. Травматология: Методика занятий лечебной физкультурой / У.Ф. Древинг. - М.: Познаватедьная книга плюс, 2012.224с.

3. Дусмуратов М.Д. Восстановительное лечение больных с заболеваниями и повреждениями ОДА / М.Д. Дусмуратов, В.А.Епифанов. - Ташкент: Медицина, 1984. - 159с.

4. Журавлева А.И. Лечебная физическая культура и спортивная медицина: Руководство для врачей / А.И.Журавлева, Н.Д.Граевская. - М.: Медицина, 1993. - 423с.

5. Зоря В.И. Костноцементный остеосинтез переломов костей конечностей при остеопорозе / В.И. Зоря, Н.Н. Карчебный // Тезисы участников Юбилейной научно-практической конференции посвященной 70-летию кафедры травматологии и ортопеди ВПХ РГМУ. - М., 2003. - http://www/travmatology.narod.ru/tezis03.htm.