Валько Юлія Олегівна

магістрантка Львівського національного 

університету імені Івана Франка

Україна, місто Львів

 Анотація: Полемічний дискурс унійних авторів XVIІ ст. покликаний довести споконвічний нерозривний зв'язок Русі із Апостольським Престолом, безперервну тяглість традиції Унійної Церкви. У статті представлений третій етап польськомовної полеміки XVIІ ст. – поглиблений схематизм апологетичного викладу у формі трикутників «католики західного обряду – православні – католики східного обряду», радикалізм, сатира, яскравим прикладом якого є Іван Дубович. Наведена коротка біографія полеміста, його погляди, перелік головних праць, розкрито основні тези та аргументи, аналіз джерельної бази. 

 Ключові слова: Іван Дубович, уніати, православні, полеміка.

 Іван Дубович народився в кінці XVI ст. у Вільні в родині бурмістра. Про дитинство, юні роки та освіту нічого не відомо. Найбільш ймовірно, що він був братом знаного унійного проповідника, архімандрита Віленського о. Олексія Дубовича. Також вважається, що на початку XVIІ ст. Іван Дубович належав до унійної громади при Свято-Троїцькому монастирі у Вільні. Відповідно там познайомився із видатними богословами – Йосифом Велямином Рутським (майбутнім Київським митрополитом) і Йосафатом Кунцевичем (Полоцьким архієпископом). 

 Відомостей про дату і місце прийняття духовного сану Івана Дубовича теж немає, лише згадується, що вже у 1619 р. виконував функції намісника архієпископа полоцького Йосафата Кунцевича в Могилеві – великому торговельному центрі. Причому до уніатів там ставились вороже і їх вплив був мінімальним, тому очевидно, що Іван Дубович був довіреною особою владики. Крім цього, про довіреність двох відомих унійних проповідників свідчить ще один факт, що богослов у 1623 р. прибув до Києва на переговори як представник митрополита Йосифа Велямина Рутського з православними єпископами про умови об’єднання Церков і створення на основі об'єднаної Церкви окремого Київського патріархату [2, с. 181-182]. Православні, насамперед запорозькі козаки, не сприйняли ці плани, зате прихильно їх зустрів, як уже відомо, Мелетій Смотрицький.

 У 1634 р. Іван Дубович отримав архімандритство в Пінському Ліщинському монастирі. Але того ж року переїхав до Дерманського Свято-Троїцького монастиря, де був призначений архімандритом після смерті Мелетія Смотрицького. У 1638 р. протистояв холмському унійному єпископу Методію Терлецькому, який намагався відібрати дерманське архімандритство, але Іван Дубович знову повернув його собі і пробув там аж до смерті [3, с. 488-489]. 

 У літературі згадується 1646 р. як рік смерті полеміста, але це помилкова інформація (Казимир Ходиницький). Іван Вагилевич вважав, що це 1653 р. Дослідник Михайло Довбищенко доводить, що дерманський архімандрит пережив спустошення монастиря та його маєтків за часів національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, важкий період Уніатської Церкви на Волині. Історик припускає, що Іван Дубович пішов з життя непомітно і помер на межі 1655 – 1656 рр. [2, с. 183] 

 Твори Івана Дубовича:

• «Kazanie na pogrzebie jaśnie wielmożney Paniey Paniey Barbary Naruszewiczowny Januszowey Skuminowey Tiszkiewiczowey…» (Вільно, 1627 р.);
• «Obrona cerkwi sobornej apostolskiej przeciw wszystkim heretykom» (1639 р.)
• «Hierarhia abo o zwierchności w Cerkwi Bożey» (Львів, 1644 р.);
• «Kalendarz prawdziwy Cerkwi Chrystusowej» (Вільно, 1644 р.);
• «Собраніе короткой науки о артикулах віри» (Київ, 1645 р.);
• «Obraz prawosławnej cerkwi wschodniej» (1645 р.);
• «Kronika czyli summarius» (1646 р.);
• «Sposob rozmyszlenia powsiedniewnaho».

 Варто почати із праці «Obraz prawosławnej cerkwi wschodniej» як відповідь на «Перспективу» Касіяна Саковича, де наводив приклади української та білоруської шляхти, що перейшли в латинський обряд, бо не було гідних священиків та які не дбали про свої парафії. Полеміст застерігав поляків щодо Касіяна Саковича, оскільки він тричі змінював віру (спочатку православний, з 1625 р. – уніат, у 1640 р. став римо-католиком), навчався «в Києві по-турецьки» і може ще прийняти магометанство (мусульманство) [1, с. 544]. Варто зауважити, що деякі дослідники не вважають Івана Дубовича автором праці «Obraz prawosławnej cerkwi wschodniej», оскільки на даний час книги не знайдено, а також сам полеміст зазначав, що не писав нічого проти Касіяна Саковича, ба більше, вніс протестацію до Луцького гродського суду з цього приводу.

 Варто виокремити книгу «Hierarhia abo o zwierchności w Cerkwi Bożey», яка висвітлює міжконфесійну полеміку наприкінці XVI – першій половині XVII ст. Власне структура подібна до твору Лева Кревзи «Obrona iednosci cerkiewney» (1617 р.) і взяв її за основу для написання таких частин своєї праці:

1. Про першість святого апостола Петра;
2. Про наступників святого Петра;
3. Про те, як Русь хрестилась, і що відбувалось опісля в руському набожестві. 

 Іван Дубович запозичив окремі абзаци, а подекуди цілі розділи праці Лева Кревзи, при цьому доповнюючи свою книгу численними цитатами святих отців Церкви, прикладами, коментарями. Варто принагідно зауважити, що в той час надавалось другорядне значення авторству книг церковної тематики, бо це вважалось спільним здобутком богословів. 

 Твір присвячений луцькому католицькому єпископу Андрію Гембицькому, якого звеличував як «ясновельможного і найхвалебнішого пастиря», а про себе згадує як «найменшого богомольця» з «щуплими» можливостями до написання книги. На початку подав герб Наленч роду Гембицьких та виклав історію його представників [5, с. 350-351]. 

 Іван Дубович у творі насамперед схарактеризував святість Церкви, яку він вважав диференційною ознакою християнства серед інших релігій. Переконував, що у церковному вченні та обрядах немає помилок. У порівнянні із язичниками, філософами, євреями, турками, єретиками докладно описував як вони помилялися. До прикладу, у Персії відбувалось кровозмішання між батьками і дітьми, братами і сестрами; західно-кавказькі племена тибаренів мали звичай вбивати літніх людей; поховальні обряди скіфів, татар, литовців, що включали у себе спалення наложниць небіжчиків. Іслам критикував за положення, що виконання закону веде до спасіння, але натомість Коран не розкриває духовних питань. Щодо юдаїзму, то полеміст вважав, що їх віровчення викривилось через неприйняття Ісуса Христа. 

 Богослов розкриває поняття, чому Церква є «апостольською», «нареченою Господа». Перше значення надається через семантику невідступності від перших християнських громад, збереження апостольського правонаступництва єпископів. «Наречена Христа» – порівняння, запозичене в Августина Блаженного, що символізує: як Єва була створена із Адамового ребра, так і Церква була створена з боку Христового на хресті. Автор також тлумачить поняття «стовп правди», що на його думку, ознаки істинного християнства: визнання Символу віри, участь у церковних таїнствах та прийняття першості римських пап [5, с. 356-360].

 У трактаті, як і Лев Кревза, намагався довести свої аргументи, викладаючи міркування визнаних грецькою і латинською Церквами теологів. До прикладу, при доведенні тези про першість святого апостола Петра покликався на Ієроніма Стридонського (святого і одного із учителів Церкви), що Ісус Христос вирізнив з-поміж усіх апостолів Петра, назвавши його сирійським словом «кифа», що означає «скеля», «камінь». Також свої аргументи підкріплював тлумаченнями фрагментів з Євангелій від Матвія, Йоана у працях Василія Великого «Проти Євномія», «Бесіда про покаяння», «Чернечі правила», гомілії Йоана Золотоустого. Василій Великий надав друге ім’я апостолу Петру – Кифа, що на ньому Месія збудує свою Церкву. Йоан Золотоустий святого Петра називає «стовпом», «фундаментом», «верхом і главою апостольської громади», що йому доручив Ісусу Христос «пасти Його ягнята і вівці». Окрім вищезгаданих теологів, цитував Іполіта Римського, Йоана Дамаскіна, Теофілакта, Кирила Єрусалимського. Щодо доводів про першість Симона-Петра Іван Дубович згадував фрагменти гімнів і молитов, четій-міней на день апостолів Петра і Павла, які зображають першого як «фундаментом апостолів», «каменем Христової церкви», «найвищим між хвалебними апостолами». Особливу увагу звернув на слова Месії про надання Петру ключів від Царства Небесного, стверджуючи, що «ключ» - символічне значення, що означає владу, верховенство над іншими [4, с. 73-77]. 

 Окремо слід зауважити, що часто противники унії закидали опонентам тезу, що главою Церкви є Ісус Христос, а не папа римський. На що Іван Дубович пояснював так: без сумніву, главою Церкви є Ісус Христос, але католики Його вважають невидимим главою, тому на землі мусить бути видимий голова, яким є Папа Римський. Як приклади наводив: управління державою королем, головування чоловіка над жінкою тощо. Також за допомогою синтаксичних конструкцій протиставляв вічність, незмінність і всевладність невидимого правителя Церкви Ісуса Христа тимчасовій, обмеженій владі римських пап.

 Православні богослови намагались заперечити верховенство апостола Петра, зокрема твердили про головування Якова на апостольському соборі в Єрусалимі, покликались на епізод дорікання апостола Павла Петру за уникання необрізаних язичників. Полеміст це спростовував, покликаючись на Перший Вселенський собор в Нікеї (325 р.), що отці Церкви не визнавали першість єпископа єрусалимського, і постановили надати титул митрополита з огляду на мученицьку смерть і воскресіння Ісуса Христа поблизу столиці Ізраїльського царства. Також цитував Йоана Золотоустого, приклади зі Старого Завіту (напоумлення царя Давида полководцем Йоавом) про можливість навести на правильний шлях помазаників Божих («Ze kto starszego upomni, nie znośi się tym starszeńśtwo») [4, с. 78-82]. Цікаво, що полеміст трактував падіння Візантії як Боже покарання греків за відступ Східної церкви від влади єпископів Рима, які проголошували себе від 1198 р. «намісниками самого Бога на землі». Власне до питання захоплення Константинополя звертались полемісти: Петро Скарга, Іпатій Потій, Ілля Мороховський, Лев Кревза, Іван Дубович, Теодор Тишкевич та ін. Це свідчить про те, що ця подія сильно вплинула на свідомість християн у XV‒XVII ст. Деякі богослови у своїх працях захоплення Візантійської столиці трактували як наближення кінця світу (7000 років із дня створення світу припадало на 1492 р. за візантійським календарем) [5, с. 373].

 Особливість праці – великий і детальний розділ про історію Київської митрополії та її зв'язок з Римом. Як і Лев Кревза, дотримувався в той час поширеної концепції триетапного хрещення Русі (Аскольдове, Ольги та Володимира) та покликався на витяги з різних хронік [2, с. 185]. Особливу увагу автор приділив Аскольдовому хрещенню, зокрема наводив сюжет про неопалиме Євангеліє. Завершується книга закликом до примирення та об’єднання Київської церкви шляхом «теологічного диспуту», де б унійні і православні богослови могли обмінятися думками, що було подібне до ідеї Йосифа Велямина Рутського. 

 Книга «Hierarhia abo o zwierchności w Cerkwi Bożey» пронизана метафорами, алегоріями, стилістичними засобами, що підкреслювали знання і застосування на практиці теорії риторики.

 «Kalendarz prawdziwy Cerkwi Chrystusowej» важливий тим, що окрім полеміки про необхідність зміни юліанського календаря на григоріанський, автор описав розвиток науки про літочислення в античні часи. Цікаво, що обізнаність Івана Дубовича календарних досліджень та астрономічних спостережень не обмежена Європою, а пов’язана також з Єгиптом, країнами Близького Сходу та Індії [2, с. 184-186].

 Праці полеміста засвідчують талант не лише богослова, а й спеціаліста з античної філософії та літератури. Чітко усвідомлював зв'язок України в той час, коли він жив, із Руссю та Галицько-Волинською державою та дотримувався світогляду, що Київська митрополія із початку свого існування була пов’язана із Апостольським Престолом. 

Список використаної літератури:

1. Возняк, Михайло. Історія української літератури: в 2 кн., редакційна колегія: Мирон Парцей. Львів: Світ, 1992. Кн. 1. 696. 

2. Довбищенко, Михайло. “Повернення з небуття: рукописна та друкована спадщина дерманського архімандрита Івана Дубовича.” Острозький краєзнавчий збірник 10 (2018): 181 – 188.

3. Сас, Петро. “ДУБОВИЧ Іван.” Енциклопедія історії України. Київ: Наукова думка, 2004. Т. 2. 488 – 489.

4. Ткачук, Руслан. “Герменевтичні аспекти доведення першості Римської кафедри у книзі Івана Дубовича “Hierarchia abo o zwierzchności w Cerkwi Bożej” (1644 р.).” Ізборник 2012-2016. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2018. 72 – 84.

5. Ткачук, Руслан. Полемічна традиція унійних письменників кінця XVI – першої половини XVIІ ст.: доба і постаті, текст і прототекст, риторика і поетика. Київ: КММ, 2019. 487.