Кліценко В.Р.
Національний університет біоресурсів і природокористування України
Керівник:
доцент, кандидат с.-г. Наук
Кравченко Юрій Станіславович
Український селянин завжди шанобливо ставився до землі-годувальниці. За це вона століттями віддячувала йому щедрими врожаями. Коли ж на початку ХІХ ст. під обробіток потрапили неозорі чорноземні простори степової України, вона стала першою “житницею” Європи.
Важливим природним чинником успіху землеробства завжди був ґрунт. Для території України характерний різноманітний ґрунтовий покрив.
Ґрунт — це природне тіло, що складається з твердих (мінеральних і органічних) речовин, рідини і газів, утворюється на поверхні землі, має горизонтальне поширення і характеризується одним чи двома послідовними горизонтами або шарами, які відрізняються від вихідного матеріалу в результаті накопичення, виносу, зміни і перетворення енергії та матерії і здатне підтримувати коріння рослин в природному середовищі. Світова реферативна база ґрунтових ресурсів (WRB) використовує ширший підхід, називаючи ґрунтом будь-який об'єкт, що формує частину епідерми Землі; у WRB ґрунт — це будь-який матеріал у межах 2 м від поверхні Землі, що контактує з атмосферою (за винятком ділянок із суцільним льодом, водних тіл, глибших від 2 м, живих організмів).
На території України виділяють наступні типи ґрунтів;
На півночі рівнинної частини, на Поліссі, поширені дерново-підзолисті сірі лісові і темно-сірі опідзолені ґрунти. Дерново-підзолисті утворилися на водно-льодовикових, льодовикових та глинистих річкових, піщаних та супіщаних відкладах під мішаними дубово-сосновими лісами і поширені на річкових терасах, моренних і піщаних рівнинах. Розріз (профіль) цих фунтів поділяється на добре виражені горизонти, верхній гумусовий шар незначний (18-24 см), але чітко виражений підзолистий горизонт, з якого вимиваються поживні речовин. Ґрунти бідні на гумус (0,7-2,0%), для підвищення їх родючості вносять органічні і мінеральні добрива.
Сірі лісові ґрунти сформувалися на лесових породах під широколистими лісами. Вони поділяються на ясно-сірі, власне сірі лісові та темно-сірі опідзолені. Ясно-сірі та сірі лісові ґрунти мають також добре помітний поділ свого профілю на горизонти. Їх верхній (гумусовий) горизонт сірого кольору, в ньому міститься 2,5-3,0% гумусу.
Темно-сірі опідзолені ґрунти мають потужніший гумусовий горизонт, під яким простежується білуватий прошарок. Вміст гумусу в них становить 3,5-4,5%, вони багатші на поживні речовини, такі, як азот, калій, фосфор, ніж сірі лісові фунти.
У лісостеповій і степовій зонах України поширені чорноземні ґрунти. Вони утворилися під трав'янистою рослинністю на карбонатних лесових породах. Завдяки невеликій кількості опадів, поживні речовини, що утворюються з решток рослин, не можуть вимитись, вони накопичуються в ґрунті. Тому чорноземи мають потужніший, ніж всі інші ґрунти, гумусовий горизонт. З цим пов'язана їх висока родючість. Розрізняють чорноземи опідзолені, типові, звичайні, південні і чорноземи на продуктах вивітрювання твердих порід.
Опідзолені чорноземи займають значні площі в північній частині лісостепової зони, поширені на Волинській, Подільській, Придніпровській, Середньоросійській височинах. Вони ззовні подібні до темно-сірих опідзолених ґрунтів, але мають потужніший верхній гумусовий горизонт, у них більший вміст гумусу - 3,5-5,5%. Опідзолені чорноземи утворилися в процесі природного заростання степових просторів широколистими лісами. Вони мають добрі агрономічні властивості, є родючими.
Типові чорноземи утворилися під лучними степами та в умовах періодичного промивного режиму, що сприяло глибокому проникненню в них коріння і вологи. Тому їх гумусовий горизонт досягає глибини 120-150см, а весь ґрунтовий профіль однорідний: має темне забарвлення, інтенсивність якого з глибиною зменшується. Ці ґрунти мають зернисту структуру, містять у верхньому шарі від 3 до 6% гумусу. Родючість їх також є високою. Типові чорноземи займають лівобережну частину Лісостеп).
Звичайні чорноземи поширені в північній частині степової зони. Вони утворилися під різнотравними і типчаково-ковиловими степами за умов посушливого клімату, глибокого залягання ґрунтових вод. Потужність їх менша порівняно з типовими чорноземами і становить 60-80 см. Вміст гумусу у верхньому шарі змінюється від 4-5 до 6,5%.
Південні чорноземи поширені в північній частині Причорноморської низовини. Степовому Криму. Ці ґрунти утворилися в умовах посушливого клімату, під розрідженими ковилово-типчаковими степами. Тому потужність гумусу в них менша порівняно із звичайними чорноземами. Темно-сіре забарвлення ґрунту спостерігається до глибини 30-50 см. А на глибині 90-120 см залягає суцільний водонепроникний горизонт. Це погіршує агрономічні властивості цих ґунтів. Вони містять від 3,5 до 5,0% гумусу у верхньому шарі. Для вирощування сільськогосподарських культур на цих ґрунтах потрібне зрошення,
Чорноземи на продуктах вивітрювання твердих порід поширені на Донецькій височині, в Степовому Криму і передгір'ях Кримських пасом. Гумусовий горизонт їх має буруватий відтінок, в ґрунті наявний щебінь материнських порід. Родючість цих ґрунтів порівняно з іншими чорноземами є нижчою.
На півдні Причорноморської низовини та в північній частині Степового Криму, де кліматичні умови посушливі, поширені темно-каштанові і каштанові ґрунти. Їх гумусовий горизонт має потужність 40-50 см. Вміст гумусу у верхньому горизонті становить 3,0-4,6%.
У заплавах річок та зниженнях значні площі займають лучні і дернові ґрунти. Ці ґрунти утворилися під лучною рослинністю при неглибокому заляганні ґрунтових вод. Вміст гумусу у верхньому горизонті лучних ґрунтів становить 3-6%, вони багаті на поживні речовини.
У зоні мішаних лісів, долинах річок, на межирічних зниженнях поширені болотні ґрунти. Вони утворилися в умовах надмірного зволоження при високому рівні ґрунтових вод. Серед них розрізняють болотні мінеральні, торфово-болотні, торфові ґрунти. Останні мають шар торфу глибше 50 см. Для сільськогосподарського використання цих ґрунтів треба застосовувати меліоративні заходи.
Родючість ґрунту – це природна здатністю ґрунту забезпечувати потреби рослини в поживі та воді впродовж усього періоду їх росту і розвитку. Родючість ґрунту залежить від кількості поживних речовин та вмісту гумусу в ньому.
В останні роки інтенсифікація виробництва сільгосппродукції привела до катастрофічного зниження вмісту гумусу. Перевага процесів мінералізації в польових ґрунтах при вирощуванні сільгосппродукції з великими обсягами виносу елементів живлення на фоні відсутності внесення достатньої кількості органічних добрив, а в більшості їх відсутність в загалі, призводить до постійного негативного балансу гумусу. Це в свою чергу призводить до руйнування ґрунтово-поглинального комплексу та прискорення ерозійних процесів. Тільки для досягнення нульового балансу гумусу потрібне внесення на 1 га не менше 4000 кг органічних речовин (в перерахунку на гній – 16 000 кг) в перерахунку на кожен рік сівозміни. Частково ця потреба може задовольнятися за рахунок правильного розкладання пожнивних рештків. Але розкладення пожнивно-кореневих рештків завдяки ґрунтовій мікрофлорі тривалий процес. Період розкладення сорока відсотків органічних рештків у ґрунті завдяки природній мікрофлорі складає від 2,5 до 4 місяців, а 80% рештків – від 1,5 до 2 років. За цей період на залишках рештків зберігається патогенна мікрофлора, тривають гнилісні процеси з утворенням токсичних для рослин хімічних сполук, а водна витяжка зі свіжої соломи зернових культур пригнічує ріст кореневої системи та затримує ріст рослин.
Сучасне землеробство спрямоване на раціональне та екологічно безпечне використання землі, відтворення її родючості та захист від ерозії, створення оптимальних умов для формування великого і сталого урожаю сільськогосподарських культур. Підвищення родючості ґрунтів є необхідною умовою для запровадження передових агротехнологій та раціонального використання місцевих ґрунтово-кліматичних ресурсів, засобів інтенсифікації та системи сівозмін. Підвищення родючості можливе лише за комплексу заходів. Щоб підвищити родючість ґрунтів, необхідно відповідно до умов природно-економічних зон застосовувати найінтенсивніші системи землеробства, які складаються з таких основних напрямків: правильна організація території господарства та удосконалення структури земельних угідь; раціональна структура посівних площ; система правильних сівозмін; система обробітку ґрунту відповідно до ґрунтово-кліматичних умов і біологічних особливостей вирощуваних культур; сівба високоякісним сортовим насінням із застосуванням прогресивних способів сівби, догляду за посівами, механізованого збирання врожаю; система раціонального виготовлення місцевих і внесення різних видів добрив; система захисту рослини від бур’янів і хвороб; система меліоративних заходів; система боротьби з ерозійними процесами; система машин та знарядь для застосування комплексної механізації.
Реалізація комплексних заходів з підвищення родючості ґрунтів та здійснення протиерозійних заходів на землях сільськогосподарського призначення забезпечить нормалізацію вмісту гумусу в ґрунті, а також стабілізує його, незалежно від погодних умов, тим самим дозволить створити ефективний механізм регулювання земельних відносин та державного управління земельними ресурсами.
Літеретура:
1.Біологічна активність грунтів // Словник – довідник з екології : навч.-метод. посіб. / уклад. О. Г. Лановенко, О. О. Остапішина. — Херсон : ПП Вишемирський В.С., 2013. — С. 19.
2. Шкварук М.М., Делеменчук М.І. Грунтознавство. – К.: Вища школа1976.– 320 с.
3.Інститут ґрунтознавства та агрохімії імені О. Н. Соколовського.
4.Грунт // Словник – довідник з екології: навч.-метод. посіб. / уклад. О. Г. Лановенко, О. О. Остапішина. — Херсон: ПП Вишемирський В.С., 2013.
