ОСНОВНІ ГАЛУЗІ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ.

Деталі
Категорія: Тридцять третя всеукраїнська практично-пiзнавальна iнтернет-конференцiя

Турченюк Богдан Олександрович

Здобувач вищої освіти

Рівненський державний гуманітарний університет

Рівне

 

 Богдан Турченюк. Основні галузі промисловості України другої половини ХIХ – початку XX ст. 

Реформи 60-70 років XIX ст. створили умови для модернізації та індустріалізації економіки яка характеризувалася нерівномірністю розвитку галузей і регіонів. У другій половині XIX ст. на українських територіях сформувалися регіони, що мали загальноросійське значення і стали центрами промисловості:

  • Донецький басейн (вугільно-металургійна);
  • Криворізький (залізорудна);
  • Південно-Західний (цукрова).

 Наприкінці XIX ст. – початку XX ст. Україна стала важливим регіоном сільськогосподарського машинобудування. У той час відбулася концентрація підприємств і утворення монополій. 

 Ключові слова: українська промисловість, модернізація економіки, індустріалізація, галузі промисловості, синдикати.

 

 Bohdan Turchenyuk. The main branches of industry in Ukraine in the second half of the 19th and beginning of the 20th century. 

 Reforms of the 1860s and the 1870s created the conditions for industrialization and modernization of the economy, which was characterized by inconsistencies in the development of  branches and regions.  In the second half of the 19th century on Ukrainian territory have emerged regions, that were important for RussiaEmpire and became the centers of industry:

  • the Donetsk basin (coal-and-metallurgical industry);
  • the  Krivyi Rih  region (iron ore industry);
  • the south-western region (sugar industry).

 At the end of the 19th and beginning of the 20th century Ukraine became the important region in agricultural engineering. In that period industries began to concentrate and monopolies started to create.

 Keywords: Ukrainian industry, modernization of the economy, industrialization, branches of industry, syndicates.

 

 Питання економічної історії та розвитку промисловості України другої половини XIX – початку XX століття привертає увагу багатьох істориків. На сучасному етапі як українські, так і іноземні дослідники провели велику роботу з опрацювання архівних справ, статистичних матеріалів, монографій та інших джерел для дослідження економічних трансформацій, що відбувалися на українських землях зазначеного періоду. Однак концептуальні напрямки у вищезгаданих дослідженнях змінювалися. Праці дореволюційного періоду   містили у собі цінну фактажну інформацію, оскільки автори були безпосередніми учасниками тих подій. В період радянської доби історія розвитку економіки України, в більшості випадків, розглядалася в контексті загальноросійської значимості. У даній статті зроблена спроба проаналізувати питання галузей промисловості на   етапі їх становлення і розвитку.

 Період другої половини XIX – початку XX ст. визначається стрімкою трансформацією від старих форм виробництва до капіталістичних. Розвиток промисловості українських губерній після періоду 60-70-х років супроводжувався швидкими темпами формування і становлення великих мануфактур. Формування промислових регіонів з характерними для цих територій галузями спричинили інтенсивний розвиток ринкових відносин на українських землях у складі Російської імперії. Історія розвитку промисловості та економіки в цілому була тісно пов’язана  з надходженням іноземного капіталу від бельгійських, німецьких, англійських та французьких акціонерних товариств та їх внесок в економічну систему імперій, що у свою чергу призвело до пошуку нових шляхів збуту нової виробленої продукції.

 Друга половина XIX ст. стала періодом становлення ринкових відносин та часом бурхливого індустріального розвитку на українських територіях, головне значення у якому відігравала кам’яновугільна промисловість. Найперше вона ґрунтувалася на безпосередньому видобутку сировини та майбутній первинній обробці. Переробна ж галузь промисловості знаходилася у процесі становлення і розвитку. Важливу роль у розвитку на цьому етапі відігравав промисловий переворот. Запровадження нової техніки та нових технологій у виробництві  надали поштовх для процесу індустріалізації.

 У період 60-х рр. XIX ст. знаменувався виникненням великої кількості кам’яновугільних копалень, у тому числі – шахт значної потужності та технічної оснащеності. Одночасно зростала концентрація виробництва. Замість дрібних шахт відкривалися великі. Особливо збільшувалася кількість шахт з видобутком від 1 до 2 млн пудів на рік [1, с. 242].

 Перший період так званої «вугільної лихоманки» припав на 1868–1878 рр. У цілому з часу селянської реформи 1861 р. і до кінця століття видобуток кам’яного вугілля в Україні зріс більш ніж у 115 разів і становив понад 11 млн т. на який припадало майже 70% видобутку вугілля по всій Російській імперії. З нарощуванням обсягів продукції вугільної промисловості збільшилося її поширення на внутрішньому ринку, так і експорт на зовнішній, зокрема, до країн західної Європи [4, с. 13].

 Починаючи з 70-х років у вугільну промисловість східного регіону України, як згодом і в інші галузі, починає активно проникати іноземний капітал у вигляді акціонерних товариств. 

 На початку XX ст. видобуток кам’яного вугілля у східному регіоні України становив близько 2/3 від загальноросійського видобутку сировини. Головним споживачем палива у 80-90 роки XIX ст. були металургійні заводи. На кінець XIX ст. вони поглинали 40% загального видобутку палива. Загалом промисловість поглинала 50,5% кам’яного вугілля, транспорт – 29,3% [7, с. 39].

 Розбудова залізниці та видобуток вугілля були тісно пов’язані: кожен кілометр залізниці сприяв створенню нових копалень, що у свою чергу впливало на зростання темпів видобутку. Залізниця не лише перевозила вугілля – вона сама була великим споживачем палива.

 Значний розвиток металургії на початку XX ст. прискорив видобуток вугілля на Донбасі. На цей час у вугільній промисловості України діяло близько 1200 шахт, на яких працювало понад1.5 млн працівників.

 Всупереч стрімкого збільшення кількості видобутку кам’яного вугілля, технологічний прогрес у цій галузі не набув значного поширення. Вдосконалення перероблення сировини та технологічність процесу видобутку на початку XX ст. становило лише 0,5% від загальної кількості у промисловості.  В основному це обумовлювалося наявністю великого резерву дешевої робочої  сили та пережитками кріпосних відносин у суспільстві [1, с. 243].

 З бурхливим розвитком технологічного прогресу та інтеграційної співпраці імперії з країнами західної Європи у XIX ст. свого розвитку набула машинобудівна промисловість, яка забезпечувала модернізацію головних підприємств імперії. Машинобудівні заводи виробляли різноманітне обладнання для кам’яновугільної металургійної, цукрової та інших галузей промисловості.

 Використання механічної праці дає змогу зрозуміти, чи відбулися якісні зміни у процесі індустріалізації промисловості та побачити рівень розвитку капіталістичних відносин у суспільстві у зазначений  період. Попри стрімке впровадження різного роду техніки у виробництві в західноєвропейських країнах, машинобудування в Російській імперії  було чи не найвідсталішою галуззю важкої промисловості. Складні машини й верстати імпортувалисяь з-за кордону (на 1913 р. майже дві третини устаткування було імпортовано). 

 Найбільших успіхів у перші десятиріччя після селянської реформи 1861 р. досягло сільськогосподарське машинобудування та починаючи з 1880-х рр. Україна поступово стає її головним центром. Валова продукція підприємств, що виробляли землеробську техніку в Росії, на початку XX ст. становило 53% від загальноімперського виробництва[12, с. 93, 102-103].

 В Україні вироблялося більш ніж половина усіх сільськогосподарських машин, що виготовлялися на території Європейської Росії. Більшість великих заводів належали іноземним капіталістам. Однак машини, виготовлені українськими підприємствами, за своєю вартістю та якістю поступалися іноземним. 

 Загалом відповідну техніку в українських губерніях виробляло кілька сотень великих і малих підприємств, переважна більшість яких належала іноземцям. Найпотужнішими серед них були заводи Гельферіх-Саде і Мельгозе – у Харкові, Фільверта й Дєдіни – у Києві, Гена – в Одесі, Ельворті – в Єлизаветграді, Грієвза – у Бердянську  та інші [5, с. 628].

 Наприкінці XIX ст. виникли перші великі підприємства транспортного машинобудування – Харківський і Луганський потягобудівний заводи. Харківський потягобудівний завод щомісяця виробляв по 10-12 товарних паровозів. Найбільшу кількість потягів (201) завод випустив у 1899-1900 рр. У 1900 р. – 233 паровози, що становило понад 23% загальноімперського виробництва [2, с. 33].

 На 1915 р. продукція цих заводів становила близько 40% всього випуску паровозів в Російській імперії, що ставило південно-східний регіон України незамінним учасником у цій галузі важкої промисловості.

 Про розвиток українського суднобудування досить яскраво свідчить діяльність Миколаївського заводу «Наваль». Заснований у 1895 p. Бельгійським анонімним акціонерним товариством та Чорноморського заводу російського «Товариства механічного виробництва в Південній Росії». Завод «Наваль» до 1900 p. мав 2250 робітників, а загальний випуск продукції досягав 4200 тис. руб. [8, с. 480]. 

 У другій половині XIX ст. значний розвиток на Півдні України отримує металургійна галузь промисловості.  До 80-х рр. видобуток залізної руди здійснювався в незначній кількості, в основному на Уралі та в центральній частині Росії. Наприкінці XIX ст. основним районом з видобутку залізної руди став Південь України – Кривий Ріг. Інтенсивна розробка руд Кривого Рогу почалася у 1881 р. 

 Велику роль у розвитку металургійної промисловості відіграла Катерининська залізниця (збудована в 1884 р.), що уможливило ефективне господарювання – залізну руду Кривого Рога з вугіллям Донбасу [1, с. 244].

 До 1887 р. на Півдні України функціонували лише два середніх металургійних заводи (Юзівський і Сулінський); цей рік вважається стартом розвитку металургійної промисловості України. Починаючи з 1887 р. у Південному районі один за одним виникають нові великі капіталістичні металургійні підприємства фабричного типу. Наприкінці XIX ст. на півдні України нараховувалось уже 17 великих металургійних заводів з 29 чинними доменними печами. Серед найбільших із них були Юзівський (1871 р.), Олександрівський завод Брянського акціонерного товариства (1887 р.), Дніпровський (1889 р.), Гданцівський (1892 р.), Дружківський (1894 р.), Донецько-Юр’ївський (1896), Петрівський (1897 р.), Нікополь-Маріупольський (1897 р.) та Макіївський (1899 р.). Особливість цих підприємств полягала у високому технічному рівні виробництва, оскільки із самого початку вони споруджувалися з урахуванням усіх тогочасних нововведень [5, c. 626-627].

 Крім того, в Україні швидко будувалися дрібні й середні металургійні підприємства. Більша частина їх розміщувалася на Правобережжі, зокрема у Волинській губернії. Там функціонували Кропивнянський, Любашівський, Денишівський, Ємільчинський заводи. Проте продуктивність їх була невеликою, як і роль у загальноукраїнському виробництві. Тому наприкінці XIX – напочатку XX ст. усі металургійні підприємства Полісся були закриті.

 Металургійна промисловість в першу чергу орієнтувалася на забезпечення потреб залізниць у металі, котрі досягали 70% від загального його виробництва. Зокрема, такі заводи, як Дружківський і Новоросійського товариства працювали на залізниці від 87-100% свого робочого часу  [3, c.21].

 Металургійні підприємства були постачальниками певного асортименту продукції – залізничних рейок, балок, телеграфного дроту тощо. Причому Україна стала основним виробником рейок в імперії. Її частина становила у 1896 р. – 15 336 тис. пудів, або 73%; у 1900 р. відповідно – 22 987 тис. пудів, або 76%. Водночас виробництво товарів широкого вжитку залишалося обмеженим [12, c.77-78].

 Швидкий розвиток металургії в Україні пояснюється, крім розширення внутрішнього ринку й припливу іноземних капіталів, ще рядом причин: прекрасними природними умовами (великими запасами руди і кам’яного вугілля), порівняно густою сіткою залізниць, а також тим, що уряд закуповував продукти металургійної промисловості (чавун і різні вироби) по дуже високих цінах. Тутешні заводи працювали виключно на казенні замовлення [1, с. 244-245].

 Отже, південно-східний регіон України став вугільно-металургійною базою всієї України та імперії загалом. Вугілля і метали України були основою російської обробної та машинобудівної промисловості, зосередженої в центрі Росії. Це була основа економічної та воєнної могутності імперії. У концентрації виробництва цей регіон випередив всі інші металургійні райони. Це пояснюється тим, що з самого початку українська металургійна промисловість розвивалася як галузь великих капіталовкладень, джерелом яких був іноземний капітал.

 Формування цукрової галузі розпочинається у 20-х роках XIX ст. і на  початковому етапі свого існування мало чим відрізнялася  від кам’яновугільної, металургійної або машинобудівної промисловості. Перші цукрові заводи почали з’являтися на територіях Подільської, Чернігівської та Київської губерній. 

 Цукрові заводи в Україні були одними із перших, які створювалися у формі капіталістичного виробництва. У 30-х роках XIX ст. в Україні налічувалося тільки 6 цукрових заводів. Потім будівництво їх посилилося, і в 40-х роках тут налічувалося 2/3 усіх цукрових заводів Росії. Спочатку цукрове виробництво в Україні перебувало у руках поміщиків та іноземних інвесторів.

 У перші роки після реформи 1861 р. виробництво у цукровій промисловості значно зменшилося. Цукрова промисловість вступила у смугу кризи, особливо у перші два роки. У поміщиків-цукрозаводчиків гостро відчувалася нестача вільних капіталів. Тому кількість заводів почала швидко зменшуватися, а розмір річного виробництва цукру на початку 60-х років значно скоротився. Селянська реформа «порушила устрій поміщицького господарства, заснованого не стільки на капіталі, скільки на примусовій праці» [9, с. 66].

 У 1860 – 1861 рр. в Україні діяло 229 цукрових заводів, або 59% загальної їх кількості в Росії. Вони виробили понад 3 млн пудів цукру-піску, що становило 80% його загальноросійського  виробництва. Крім того, в Україні був 21 (із 38 в Росії) рафінадний завод. У 1860–1861 рр. вони виробили 1,4 млн пудів цукру (54%). У наступні роки число цукрових заводів зменшувалося, а виробництво цукру внаслідок концентрації виробництва зростало [10, с. 76].

 З 1864 р. в цукроварній промисловості почалося значне піднесення. Як і в інших галузях промисловості, в цукроварінні розвивалося «грюндерство». Виникало багато товариств на паях. В 1866– 1870 рр. нав Україні було засновано 11 акціонерних товариств цукрових заводів, а в 1871 –1875 рр. – ще 24. Вкладення капіталістів створювало умови для швидкого технічного прогресу. Цукроваріння стає однією з найбільш розвинутих галузей промисловості. Так, якщо в 1864–1865 рр. цукру-піску було вироблено 3135 500 пудів, то в 1876–1877 рр. – 9 804 757 пудів, тобто більше як у 3 рази [1, с. 248].

 Піднесення 60-х – початку 70-х рр. у цукровій промисловості заступила криза 1876–1878 рр. Деякі заводи закрилися зовсім. Скоротився обсяг продукції цукру. Загальмувався і процес росту акціонерних товариств. 

 У 1877 р., у зв’язку з російсько-турецькою війною, почалося загальне промислове піднесення в Росії. Одночасно скоротився імпорт цукру. Навіть більше, уряд, міцно зв’язаний з цукрозаводчиками, сприяв експорту цукру на зовнішні ринки, хоч це й зменшувало митні доходи казни. У період цукрової кризи в Росії (1876–1878 рр.) вперше на іноземних ринках у великій кількості з’явився російський цукор. Щоб звільнити внутрішній ринок від надлишків цукру і в такий спосіб підтримати ціни, уряд постановив відшкодувати підприємцям податок за вивезений за кордон цукор. За роки кризи цукрозаводчики одержали від казни грошей на суму більш як 2,3 млн карбованців.

 Одним із наслідків кризи було посилення концентрації в цукроварній промисловості. Під час кризи великі капіталістичні підприємства остаточно витіснили дрібні. Найшвидше зростала питома вага найбільших заводів: у 1883–1884 рр. вони становили майже третину загальної кількості цукрових заводів. Великі заводи були сконцентровані в основному на Правобережній Україні. 

 У 1885–1886 рр. у зв’язку з розширенням виробництва ціни на цукор почали падати. Знизилися й прибутки акціонерних товариств. Щоб стабілізувати становище, уряд подавав додаткову фінансову підтримку цукрозаводчикам. Спираючись на підтримку уряду, вони підписали 25 лютого 1887 р. договір про створення цукрового синдикату. Це було одне з перших монополістичних об’єднань на Україні і в Росії взагалі. Синдикат швидко зростав. У 1893–94 рр. він об’єднував 93,5 процента усіх цукрових заводів імперії. Головну роль у ньому відігравали великі заводчики. В 1887–1888 рр. Бобринські мали 6, Браницький, Потоцький і Харитоненко – по 7, Терещенко і Бродські – по 9 заводів і т. ін. Зі 178 пісочних і рафінадних заводів Росії ця група підприємців володіла 54 заводами, або 30,3 відсотка. Заводи цих власників дали в 1887–1888 рр. 7,4 млн пудів цукру-піску, тоді як уся цукрова промисловість виробляла 19,5 млн пудів. Вісім названих найбільших цукрозаводчиків зосередили о своїх руках 37,9 процента виробництва цукру-піску в Росії, перетворившись у «цукрових королів». [1, с. 249]

 Справжня мета синдикату полягала в тому, щоб до певного рівня, доки не зміниться кон’юнктура, скоротити виробництво цукру. Шляхом закриття заводів і скорочення випуску цукру на окремих заводах синдикату вдалося підвищити ціни на внутрішньому ринку. 

 У 90-х роках в цукрову промисловість посилився приплив акціонерного капіталу. Високий рівень техніки й технології забезпечив високу якість українського цукру. Цукрова промисловість нашої країни за темпами свого розвитку в 90-х роках випередила західноєвропейські країни. Одержуючи високі прибутки, заводчики могли продавати цукор за кордон по демпінгових цінах, наприклад, в Англію.

 За останні двадцять років перед Першою світовою війною на територіях Правобережної України  діяв 31 цукровий завод, а на Лівобережжі – 22 заводи. Роки підвищеного виробітку цукру були роками врожаю на цукрові буряки. 

 Отже, зростання продуктивності праці визначалося не стільки механізацією праці і піднесенням культури обробки цукрових буряків, скільки сприятливими метеорологічними умовами для його вирощування і жорстокою експлуатацією робітників. Цукрова галузь у Російській імперії  перебувала в монополістичній стадії капіталізму, відповідно до політики синдикату й уряду, за принципом: краще менше, та дорожче. Цей принцип сприяв збагаченню групи капіталістів, що у свою чергу погіршувало становище робітників.

 Загалом промисловість України другої половини XIX – початку XX ст. зазнала значного розвитку та трансформації як у виробничому так і в економічному значені. Основними чинниками які сприяли розвитку були: іноземний капітал, західні технології та нове відношення до виробництва. Водночас головними проблемами які уповільнювали розвиток промисловості були: низька технологічність процесу виробництва; використання дешевої робочої сили у вигляді селян; державна монополізація на виробництво; загальноімперська економічна політика;

 Пережитки кріпосницьких відносин, що збереглися в Російській імперії на початку XX ст., гальмували розвиток цукрової галузі та всієї промисловості в цілому. В Україні, крім того, розвиткові промисловості перешкоджали дії різного виду монополій які гальмували розвиток ринкових відносин на території імперії. Внаслідок цього продуктивність праці у промисловості зростала повільно і нерівномірно, перебуваючи в цілковитій залежності від держави та монополістичних угрупувань.

 Усі галузі промисловості пройшли шлях становлення і розвитку, але їх значення завжди враховували суто в загальноімперському відношенні. Потреби регіонів та безпосередньо людей не враховувалися. Промисловість України стала своєрідною «сировинною базою» для забезпечення імперських амбіцій. Велика кількість дешевої робочої сили звичайно зробила свій з внесок у розбудову і стрімкий розвиток промисловості імперії.

 

Список використаних джерел:

1. Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР. Дожовтневий період : Навч. посібник / В.О. Голобуцький. Київ : Вища школа, 1970. 298 с. (Holobutskyi V. O. Ekonomichna istoriia Ukrainskoi RSR. Dozhovtnevyi period : Navch. posibnyk / V.O. Holobutskyi. Kyiv : Vyshcha shkola, 1970.  298 s.)

2. Гуржій І.О. Розвиток промисловості України в системі всеросійського ринку (60-90-і роки XIX ст.). Український історичний журнал. 1966. № 10. С. 26-38. (Hurzhii I. O. Rozvytok promyslovosti Ukrainy v systemi vserosiiskoho rynku (60-90-i roky XIX st.). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal. 1966. № 10.  S. 26-38.)

3. Довжук І.В. Промисловість Наддніпрянської України наприкінці XIX ст. Проблеми історії України XIX - початку XX ст. 2001. № 2. С. 17-24. (Dovzhuk I. V. Promyslovist Naddniprianskoi Ukrainy naprykintsi XIX st.  Problemy istorii Ukrainy XIX - pochatku XX st. 2001.  № 2. S. 17-24.)

4. Донік О.М. З історії індустріального освоєння Донбасу (XIX – початок XX ст.). Київ: Інститут історії України НАН України, 2014. 60 с. (Donik O. M. Z istorii industrialnoho osvoiennia Donbasu (XIX– pochatok XX st.). Kyiv Kyiv.: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy, 2014. 60 s.)

5. Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: в 2 т. / [ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Геєць та ін.; відп. ред. В.А. Смолій; авт. кол.: Т.А. Балабушевич, В.Д. Баран, В.К. Баран та ін.] ; НАН України. Інститут історії України. Київ: Ніка-Центр, 2011.   Т. 1.   696 с. (Ekonomichna istoriia Ukrainy: Istoryko-ekonomichne doslidzhennia: v 2 t. / [red. rada: V. M. Lytvyn (holova), H. V. Boriak, V. M. Heiets ta in.; vidp. red. V. A. Smolii; avt. kol.: T.A. Balabushevych, V. D. Baran, V. K. Baran ta in.] ; NAN Ukrainy. Instytut istorii Ukrainy. Kyiv: Nika-Tsentr, 2011.  T. 1. –  696 s.) 

6. Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: в 2 т. / [ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Геєць та ін.; відп. ред. В.А. Смолій; авт. кол.: Т.А. Балабушевич, В.Д. Баран, В.К. Баран та ін.]. НАН України. Інcтитут історії України.  Київ: Ніка-Центр, 2011.   Т. 2. 608 с. (Ekonomichna istoriia Ukrainy: Istoryko-ekonomichne doslidzhennia: v 2 t. / [red. rada: V. M. Lytvyn (holova), H. V. Boriak, V. M. Heiets ta in.; vidp. red. V. A. Smolii; avt. kol.: T. A. Balabushevych, V. D. Baran, V. K. Baran ta in.]. NAN Ukrainy. Inctytut istorii Ukrainy. Kyiv: Nika-Tsentr, 2011.  T. 2. 08 s.)

7. Лазанська Т.І. Історія підприємництва в Україні (на матеріалах торгово-промислової статистики XIX ст.). К.; Інститут історії України HAH України, 1999.  282 с. (Lazanska T. I. Istoriia pidpryiemnytstva v Ukraini (na materialakh torhovo-promyslovoi statystyky XIX st.). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy HAH Ukrainy, 1999.  282 s.)

8. Лановик Б.Д. Економічна історія України і світу [Текст] : підруч. для студ. вищ. навч. закладів / Б.Д. Лановик [та ін]; ред.Б. Д. Лановик. 3 вид., доп. Київ: Вікар, 1999.  736 с. (Lanovyk B. D. Ekonomichna istoriia Ukrainy i svitu [Tekst] : pidruch. dlia stud. vyshch. navch. zakladiv / B. D. Lanovyk [ta in]; red. B. D. Lanovyk. 3 vyd., dop. Kyiv: Vikar, 1999.  736 s.)

9. Мельник Л.Г. Технічний переворот на Україні у XIX ст. / Л.Г. Мельник.  Київ: В-во Київського університету, 1972.  240 с. (Melnyk L. H. Tekhnichnyi perevorot na Ukraini u XIX st. / L. H. Melnyk. Kyiv: V-vo Kyivskoho universytetu, 1972. 240 s.)

10. Москалюк М. М. З історії розвитку цукрової промисловості в Україні у другій половині XIX - на початку XX ст. Укр. іст. журн. 2008. № 2. С. 75-85. (Moskaliuk M. M. Z istorii rozvytku tsukrovoi promyslovosti v Ukraini u druhii polovyni XIX - na pochatku XX st. Ukr. ist. zhurn. 2008. № 2. S. 75-85.)

11. Нестеренко А.А. Очерки истории промышленности и положения пролетариата Украины в конце XIX и начале XX в. Москва : Госполитиздат, 1954. 308 с. (Nesterenko A. A. Ocherki istorii promyishlennosti i polozheniya proletariata Ukrainyi v kontse XIX i nachale XX v. Moskva: Gospolitizdat, 1954. 308 s.)

12. Нестеренко О.О. Розвиток промисловості на Україні. Ч. 2: Фабрично-заводське виробництво / Відп. ред. Л.Е. Горелік. Київ: Вид-во АН УРСР, 1962. 580 с. (Nesterenko O. O. Rozvytok promyslovosti na Ukraini. Ch. 2: Fabrychno-zavodske vyrobnytstvo / Vidp. red. L. E. Horelik. Kyiv: Vyd-vo AN URSR, 1962. 580 s.)

13. Шебаніц Д.М. Розвиток вугільної промисловості Донбасу в середині XIX – на початку XX ст.: історіографія питання Наукові праці Чорноморського державного університету ім. Петра Могили комплексу «Києво-Могилянська академія». Сер. : Історичні науки.   2009.   Т. 94, Вип. 81.  С. 131-135.   Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npchdui_2009_94_81_26 (Shebanits D. M. Rozvytok vuhilnoi promyslovosti Donbasu v seredyni KhIKh – na pochatku KhKh st.: istoriohrafiia pytannia. Naukovi pratsi Chornomorskoho derzhavnoho universytetu im. Petra Mohyly kompleksu «Kyievo-Mohylianska akademiia». Ser. : Istorychni nauky. 2009. T. 94, Vyp. 81. S. 131-135. Rezhym dostupu: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npchdui_2009_94_81_26)