Меренюк Христина Василівна
Студентка
Львівський національний університет ім. Івана Франка
Україна
Львів
Анотація: У статті висвітлено сміхову культуру епохи середньовіччя на прикладі діяльності скоморохів та жонглерів, досліджено особливості явища сміху на Русі та у Західній Європі, виділено вплив гістіонів на побутове життя середньовічного суспільства.
Ключові слова: Середньовіччя, Західна Європа, Русь, сміхова культура ,сміх, гістіони, скоморохи, жонглери.
Попри сугубо мілітаризоване життя лицарі мали час і бажання розважатись різними способами, невід’ємною частиною цих забав був сміх. Доволі цікавим у цьому контексті є порівняння тих чинників, які зумовлювали сміх у русича та європейського лицаря, адже саме у той час сміх був надзвичайно вагомим знаряддям боротьби зі страхом перед невідомим та авторитарним. Саме у той момент, коли людина розважалась та сміялась, хоч на короткий час, та все ж забувала про страх загробної відплати [1, c. 121-122].
Щодо давньоруського сміху існує дві стійкі лінії дослідження. По-перше, на думку Д.С. Лихачова та A.M. Панченко, сміх русича часто був спрямований на себе з метою оновлення і відродження власного духовного начала: «Сміялись найчастіше над самим собою, над своїми пригодами і невдачами» [3, c.4]. Інші наголошують на тому, що на Русі не було характерним універсальний західноєвропейський сміх, який скасовував усі ієрархічні відношення. Русі притаманне розділення на акторів та глядачів, і саме тоді сміх «працював на глядачів» [8, c.59]. Стосовно особливостей сміхової культури Русі, то ключовими характеристиками є – театральність та видовище, поділ на глядачів та акторів, у той час як Заходу було притаманне єднання усіх учасників у карнавальному дійстві. Карнавал виступав значною індивідуальною частиною культури Європи, непритаманною для Русі, де природа сміху була у амбівалентності:сам карнавальний сміх був двоєдиним. [9, c.285-299].
Сферою панування сміхової культури був карнавал, виступи на площі, бенкетах, , де постійними носіями веселощів були – мандрівні актори-гістіони, або ж професійні потішники [1, c. 128-129]. Їхня термінологія різноманітна: у Франції їх називали «жонглерами», в Німеччині – «шпильманами», на Русі – скоморохами. Зазвичай програма гістіона була надзвичайно широкою: він виступав водночас як гімнаст, музикант, танцівник, дресирувальник, і мімічний актор.
Діяльність гістіонів бере свій початок із Західної Римської імперії, відтак самі корені інституту є дуже давніми, зокрема свідчення про гістіонів зустрічається і у творах Тита Лівія, де останній відносить їх до акторів та мімів.
Лівій наголошував що це поняття римляни запозичили від етрусків, у яких слово “hister” означало танцівник. Відтак у повному обсязі з’ясувати історію походження цього терміну важко, і, це не дивно, адже якщо взяти до уваги те, що ще у давніші періоди існувала плутана та неоднозначність у цьому понятті. Досить вагомим є той факт, що такий християнський філософ як Аврелій Августин, відносить гістіонів до музикантів. Уже із ІХ-Х ст. зображення танцівників, акробатів, дресирувальників з’явилися у манускриптах Італії, Іспанії, Англії та по нижньому Рейні. [2, c. 129]. У Свідченнях літописів під ХІ ст. є згадки про існування скоморошества на Русі. Уже із 2-ї пол. ІХ-ХІІ ст. творчість жонглерів розквітла, та стала поширюватися по усій Західній Європі, де досягла апогею у ХІІІ ст.,саме із цього часу бере свій початок т.зв. золотий вік жонглерів. У Парижі та Кельні були спеціальні «вулиці жонглерів», «вулиці музик», де знаходилися музиканти, танцівники та акробати. Та попри це плутанина у термінології інституту гістіонів все ж існувала і у епоху Середньовіччя. З цього приводу наведу скаргу 1275 року підданого Рікьє до кастильського короля Альфонсо Х про те, на фоні того що усіх «потішникі» зрівняли звання жонглера утискається [3, c.260].
У «Книзі покаяння», архієпископ Кентерберійський Томас поділяє усіх гістіонів на 3 види:
- ті що танцюють і «надягають на себе маски»;
- ті, що живуть у дворах вельмож і говорять «аморальні» речі про інших;
- ті, що грають на музичних інструментах;
Серед остінніх архієпископ виділяє тих, що відвідують «грішні» місця і співають безсоромних пісень, і «йокуляторів», котрі співають про подвиги правителів [1, c.17]. На відміну від західного європейського карнавалу народне святкове життя на Русі не змогло стати тою значною силою, яка б у повній мір протистояла офіційній культурі. В руському культурному житті важливе місце посідали і язичницькі і християнські свята, котрі включали в себе ігри, пісні, танці та музику.
Невідомо звідки походить явище скоморошества на Русі: чи з Візантії, чи із Заходу, однак, вагоме місце займає той факт, що воно все ж отримало великий вплив і укорінилося в народне життя Русі. Вперше слово «скоморох» зустрічається у Повісті Времених Літ під 1068 роком, для позначення людей, які займалися «увеселинням». У Нестровому літописі поєднано поразку князів на р. Альта та явище скоморошества, і наголошується на тому, що сама невдача – це розплата за пристрасть до музики і танців. Згадуються і інші терміни у літописах: «весельіе», «глумотворцьі», плясцьі» «гудошники», тощо. Попри існування цих термінів, слово «скоморох» стало панівним лише у XV ст. У билинах скоморохи згадуються здебільшого під іншим терміном – «гусельникових». Останні грають на своїх «звончатих», «яровчатих» гуслях і співають пісні, а іноді і танцюють для розваг своїх слухачів в особливому вбранні. Літописець Суздальський ХІІІ ст. згадує «начата прлстроати собѣ кошюли, а не срачици, и ыежиножіе показыватіі и кротополіе носити, и аки гворъ въ ноговици створше образъ килы имуще и не стыдящеся отынуд, аки скомора». З цього уривку стає зрозумілим, що скоморохи носили особливе коротке плаття та вузькі штани з нашивкою між ногами [5, c.271]. Історичним свідченням присутності скоморохів на князівських бенкетах є слова Нестора під 1115 роком :«лютѣ бо граду тому и земли той, въ немъ же князь юнъ, любяй вино нити съ гусмн». Феодосій Печерський у своєму Житії повідомляє про те, як потрапив до князя Святослава Ярославовича, де відбувалося різноманітні дійства: танці, співи та веселощі: «овыхъ гуслны я гласы испускающихъ, иныхъ органьныя писки гласящихъ…и тако всѣхъ веселящихся, яко же обычай есть предъ княземъ». Збентежений цими веселощами Феодосій запитав князя: «Чи так буде і на тому світі?». У відповідь князь наказав припинити скоморохам грати на інструментах [6, c.55]. Таким чином скоморохи були помітними фігурами під час різноманітних застіль та бенкетів руських князів.
Як видно із вищезазначених джерел як і в Європі, так і на Русі т.зв. носіїв веселощів як і світська влада, так і офіційна церква забороняла. Однак, на Русі ці антискороморошні настрої загалом поширювались із значним запізненням. Відомо, що в Англії ще у VIII ст. у постановах соборів священикам заборонялося підтримувати мімів. Вагоме місце неприхильності духовного інституту займав зовнішній вигляд скомороха. Їхній короткий одяг – вважався пороком різноманітних гріхів. Маски, які надягали скоморохи вважалися виразом біса. Однак, достатньо показовим є той факт, що ці настрої поширювалися із значним запізненням, оскільки по суті, до ХІІ ст. ще не була поширеною думка, про те, що пісня скомороха це «бісівська примха», чи «ідольська служба». Уже у сер. ХІІ ст. Кирило Туровський засуджує «танци на пирах, на свадьбах» [7, c.94]. Уже у самій Повісті Времених Літ під 1074 роком описано видіння монаха Ісаакія, якому з'явилися молоді юнаки- біси з музичими інструментами. Супроти цих звуків і не міг встояти сам «преподобний», Він закликав бісів, узяти сопілки, бубни і гуслі аби «атъ ны Исакій спляшетъ». І опісля танцю монах вигукнув: «Се уже прелстилъ мя еси былъ, дьяволе». Аналогічну розповідь можна знайти і в самому життії Св.Ісакія.
Отже, як скоморохи на Русі, так і жонглери у Європі були помітними фігурами під час різноманітних дійств та веселощів:їх запрошували впливові західні барони та руські князі, а спектр їхніх умінь був надзвичайно широким.
Література:
1. Владислав Даркевич, Аргонавты средневековья.(Москва: Наука, 1976), 172.
2. Владислав Даркевич, Народная культура средневековья светская праздничная жизнь в искусстве IX-XVI вв. ( Москва: Наука, 1988), 344.
3. В’ячеслав Шестаков, Музична естетика західноєвропейського Середньовіччя.( Київ.: Музична Україна, 1976), 273.
4. Дмитрий Лихачев, Александр Панченко, Наталья Понырко, Смех в Древней Руси. (Ленинград: Наука, 1984), 295.
5. “Ипатьевская летопись” в Полное собрание русских летописей, 2-е изд., ред. Алексей Шахматов (Санкт-Петербург: Типография М. А. Александрова, 1908), т. 2., 638
6. Києво - Печерский Патерикъ. Жития и подвиги святых Киево-Печерской Лавры ”.(.СПб.: Наука,1806 ),198.
7. Констянтин Калайдович, Памятники россійской словесности ХІІ вѣка. (Москва: Типология Селивановского,1821),294
8. Юрий Лотман, Борис Успенский, Новые аспекты изучения культуры Древней Руси.(Вопросы литературы,1977),160.
9. Юлия Кравченко,Теория средневековой карнавальной культуры М.М. Бахтина: образы и формы, отражающие смеховое поведение.( Зерноград: АЧГАА, 2003),285-299.
