Яковлєв Ігор Васильович,
к.і.н., старший викладач кафедри історії та етнографії України
Одеський національний політехнічний університет,
Україна, Одеса.
Рогач Юлія Володимирівна,
старший лаборант кафедри історії та етнографії України
Одеський національний політехнічний університет,
Україна, Одеса.
Анотація
В статті йде мова про антирадянську діяльність представників дисидентського руху України, які використовуючи виключно мирні засоби боротьби з радянською системою намагались змінити світ на краще. Вказано на цінності за які боролись інакодумці. Наведено декілька біографічних прикладів протистояння тоталітарній системі.
Ключові слова: антирадянська діяльність, дисидентський рух, шістдесятники.
В наш час, коли національна гідність та самосвідомість набули значної цінності для українського народу, постає гостра необхідність в досліджені постатей політиків, громадських діячів, представників інтелігенції та членів дисидентського руху, які поклали все своє життя, заради того, щоб Україна була сильною та незалежною, а її народ міг не цуратися свого походження.
Особливої уваги заслуговують представники дисидентського руху України, які на протязі десятків років відкрито виступали проти існуючої на той момент влади компартії радянського союзу. Враховуючи, що основу українських дисидентів становили «шістдесятники», навіть не дивлячись на те що частина з них переконані комуністи, вони всі продовжували відстоювати свою точку зору та виступати проти всемогутньої тоталітарної машини. Не зважаючи на постійне гоніння зі сторони радянської влади та стабільне погіршення якості життя, більшість з них, свято віруючи в правильність своїх ідей, продовжували свій супротив. В Україні налічувалось близько тисячі радикальних дисидентів.
У вересні 1965 р. під час презентації в київському кінотеатрі «Україна» стрічки С. Параджанова «Тіні забутих предків» під листом-протестом проти арештів інтелігенції підписалися 140 присутніх. Цю акцію організували Іван Дзюба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл. Після гучних арештів 1965 р. та політичних судилищ у Луцьку та Івано-Франківську 78 «шістдесятників» спрямовують лист протесту на адресу прокурора УРСР та голови українського КДБ, а Іван Драч підписує петицію. У березні почалася «львівська серія» процесів проти інакодумців. І. Драч, Л. Костенко, В. Чорновіл, І. Дзюба в середині квітня приїжджають з Києва до Львова[1].
Головна проблема дисидентського руху полягала в неорганізованості, вся романтика протистояння владі розбивалась, не витримуючи тиску тоталітарного режиму. Кожен дисидент боровся за щось своє, звісно, за Україну, за її ідеї, але за ці ідеї в своєму розумінні. Наприклад, Іван Дзюба, як один з найяскравіших представників руху опору, дуже чітко висловив свою ідеологію: «Я пропоную… одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду» .
Його погляди та переконання в подальшому сильно вплинуть на Івана Федоровича Драча. Їх обох непокоїла та відмінність між теорією соціалізму та суворою дійсністю, яка заполоняла простір Радянського Союзу. Та, на відміну від І. Дзюби, який уперто продовжував протистояти режиму і намагався його зламати, І. Драч в цей час помірно підкорював нові вершини в поетичному просторі.
Інший яскравий представник українського дисидентства Левко Лук’яненко відстоював право українського народу на законну можливість виходу Української республіки зі складу СРСР. За це його ув’язнили ще в 1961 р. та присудили до смертної кари, щоправда, змінили вирок на п’ятнадцять років трудових таборів, та він не скорився долі. Він п’ятнадцять років провів в місцях позбавлення волі і весь цей час боровся за свої погляди та переконання. Після звільнення, маючи можливість виїхати з країни, він не покинув її, а продовжив відстоювати інтереси українського суспільства[2].
Як свідчать дані статистичного дослідження в 50-60 роках минулого сторіччя на півдні УРСР був найнижчий покажчик національної самосвідомості серед населення. Але й тут були свої представники дисидентського руху, які боролись з радянською владою не за відновлення та розширення національних прав та свобод українського народу, а за відстоювання в першу чергу загальнолюдських ідей гуманізму та свободи вибору. Серед цих інакодумців особливої уваги заслуговує поет шістдесятник Олекса Різників який крім відверто антирадянських віршів, створив та розповсюдив листівку провокаційного характеру в якій відкритим текстом порівнювалась влада комуністичної партії радянського союзу з фашистським режимом. Після розповсюдження листівок за Олексою та його товаришами розпочате слідче полювання, кінцевим результатом якого було ув’язнення О. Різників[3].
Бажання відстоювання загальнолюдських прав та свобод брало верх. Суспільство прагнуло боротись за свої права. На офіційній конференції з питань культури та мови, яка проходила в Київському університеті у 1963 р., прояв поваги до народного надбання перетворився на гучну демонстрацію проти мовної політики Кремля.
Дисидентський рух зазнав невдачі, йому не вистачило ні масовості руху, ані обґрунтованості своїх ідей. Їхнє бажання перемогти тоталітарний режим в часи правління чергового диктатора не мало ніяких шансів. Дисиденти так і не змогли сформувати єдиного політичного напряму у своїй діяльності, і більшість з них вдавались лише до засуджування політики правлячого режиму, а питання, які вони порушували, не несли в собі соціального характеру, що турбувало більшість населення.
Та головна причина програшу дисидентського руху крилась саме в його противнику — тотальній радянській системі, яка охоплювала всі сфери життєдіяльності. Маючи сильну комунікацію засобів масової інформації, будь-які благородні ідеї дисидентів виставлялись як заклики до фашизму. Будь-які зібрання творчої молоді перетворювались на проплачені мітинги, а заклики до підтримки європейських цінностей розцінювалось як зрада народу. Доки система сама себе не зруйнувала, не могло бути й мови про розвиток національних прав та свобод.
Література:
1. Касьянов Г. В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80 років: [монографія] / Г. В. Касьянов. – Київ.: Либідь, 1995. – 221 с
2. Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. –С. 63–66. http://archive.khpg.org/index.php?id=1120723030;
3. Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2012 р., – С. 609–610.
