Кобрин Софія Андріївна

Здобувач вищої освіти

Рівненський державний гуманітарний університет 

Україна 

Рівне 

 

Невинна Галина Ярославівна

Кандидат історичних наук, доцент

Рівненський державний гуманітарний університет

Україна 

 Рівне

 

 

 У статті розглянуто вплив Збройних сил Туреччини на політичне життя цієї держави. Проаналізовано причини та передумови формування особливої ролі армії як захисника здобутків кемалістської революції, досліджено приклади прямого – в межах переворотів 1960 та 1980 рр. – та непрямого – під час виступів військових 1971–1973 та 1997 рр. – втручання генералітету в політику, проаналізовано їх наслідки. Окремо вивчено причини та фактори, що спричинили поразку армії у протистоянні з Партією справедливості та розвитку в ХХІ ст. Проаналізовано причини входження Туреччини до НАТО та участь її збройних сил в реалізації політики Альянсу. Натомість демократичні перетворення в турецькому суспільстві, репресії проти збройних сил та зміни в законодавстві призвели до суттєвого зменшення впливу військових на політичне життя держави, що наочно було продемонстровано невдалою спробою перевороту в липні 2016 р.

 Ключові слова: Турецька Республіка, збройні сили, військовий переворот, Партія справедливості та розвитку, секуляризація, «Ергенекон».

 

 The current article analyzes the influence of the Turkish armed forces on the political life of the Republic of Turkey. The prerequisites for the formation of the special role of the army as the defender of the achievements of the Kemalist revolution are being considered. Examples of direct – military coups of 1960 and 1980 – and indirect – officers’ actions in 1971-1973 and 1997 – intervention of generals in politics are being studied. The consequences of these actions are being analyzed. Special attention is given to the causes and factors that led to the defeat of the army in the fight against the Justice and Development Party in the XXI century, when the high commands’ attempt to prevent moderate Islamists from obtaining power has failed. Instead, democratic change in Turkish society, repression initiated against the armed forces and amendments adopted to the national legislation led to a significant reduction of military influence on the political life of the state, clearly demonstrated during a failed coup of July 2016.

 Keywords: Turkish Republic, armed forces, military coup, The Justice and Development Party, secularization, Ergenekon

 

 В минулому та на сучасному етапі розвитку людства суспільно-політичному житті армії відводиться значна роль. Причому в усі часи армія нерідко виявляє себе не лише як знаряддя в руках певних соціально-політичних сил, але й як самостійна політична сила. Події на Близькому Сході та у Північній Африці свідчать про те, що армія і в ХХІ столітті залишається дуже важливим інститутом держави, і може як підтримувати демократичні шляхи розвитку суспільства, сприяючи підтримці революційним народним масам, так і притаманними їй методами втручатися в життя суспільства заради підтримки владної еліти. 

 Історіографія досліджуваної проблеми складається з великої кількості матеріалів можна виділити наступні. Найбільш комплексний характер має робота А.Д. Васильєва, який вивчав роль турецької армії в житті держави в період республіки. Satana N.S. в праці «Transformation of the Turkish Military and the Path to Democracy» аналізував внутрішні фактори, які впливали на формування зовнішньої політики Туреччини. Серед них не останнє місце посідає діяльність збройних сил. С.А. Васильєва та Л.Р. Садикова досліджували окремі традиції, характерні для турецького політикуму – ісламізм та пантюркізм. Вони також торкалися питання взаємодії представників цих ідеологій та армії.

 Метою статті є вивчення ролі збройних сил у формуванні турецького політикуму в період республіки. Задля її досягнення проаналізовано процес становлення специфічної ролі армії в турецькому суспільстві протягом ХХ ст., досліджуються приклади прямого втручання генералітету в політичне життя країни. Досягнення поставленої мети обумовило наступний перелік завдань дослідження:

• дослідити вплив Збройних сил Туреччини на політичне життя цієї держави;
• проаналізовано причини та передумови формування особливої ролі армії як захисника здобутків кемалістської революції;
• проаналізовано причини входження Туреччини до НАТО та участь її збройних сил в реалізації політики Альянсу.

 Суспільно-історична практика дає підставу розглядати армію, з одного боку, як об’єкт політики, тобто об’єкт управління та реалізації політичних інтересів і цілей держави. З іншого боку, армія – один із суб’єктів політики, який активно впливає на маси, великі соціальні спільноти, політичні партії, державну владу, політичну систему суспільства в цілому. Такий підхід дозволяє розглядати армію як відносно самостійну політичну силу.

 Початок існування професійної турецької армії припадає на межу ХVIII-XIХ ст. За СелімаIII (1789-1807рр.) мова, перш за все, йшла про намір створити замість яничарського корпусу, що став некерованою вольницею, регулярну армію - «Низами Джедід» («нова система»). 24 лютого 1793 р. заснований султаном Дорадчий меджліс представив Селімові відповідний проект реформи. Для підготовки і навчання кадрів нової системи були засновані артилерійське, військово-інженерне і морське училища. Викладали в них французи або турки, які пройшли відповідну підготовку у французів. При військово-інженерному і морському училищі була створена друкарня. Ці заходи високо оцінили турецькі історики-правознавці - вперше за століття була створена дисциплінована і сучасна армія [1, с.360].

 15 червня 1826 року, коли почалося чергове велике повстання яничар, султан наказав вірним йому військам оточити площу Атмедани, де розташувалися заколотники. Яничари спробували вирватися з оточення, кинулися по одній з вулиць назустріч артилеристам. Почалося поголовне знищення всіх, хто там перебував. У п'ятницю 16 червня 1826 року було офіційно оголошено про розпуск яничарського корпусу, навіть заборонялося вимовляти цю назву.

 Як державний інститут, Збройні сили вищою мірою чутливі до «захисту Турецької держави» та її світських кемалістських засад. Кемаль Ататюрк виступав проти безпосередньої участі військових у формуванні політики Туреччини. Нейтралітет офіцерського корпусу підкреслювався забороною діючим військовим вступати до політичних партій та брати участь у політичній боротьбі. Вони були інструментом реформаторського курсу, «авангардом революції», а не незалежною політичною силою, наділеною повноваженнями на власну політичну ініціативу. Ситуація поступово змінилась після смерті Ататюрка. Вже в другій половині 1940-х років в армії з’являються таємні групи офіцерів, які обговорюють внутрішньополітичну ситуацію в державі та планують державний переворот з метою встановлення багатопартійної системи. Суттєвий вплив на зростання політичних амбіцій представників збройних сил спричинила активізація партнерства зі Сполученими Штатами Америки. Здійснене за фінансової підтримки США переозброєння армії підкреслило офіцерству його силу [5, с.8]. 

 Низка військово-політичних переворотів (28 квітня 1960 р., 12 березня 1971 р. і 12 вересня 1980 р.), невдалих військових заколотів (22 лютого 1962 р. і 20 травня 1963 р.) та військових ультиматумів урядові (1 березня 1997 р. і в січні 2001 р.), спрямованих на недопущення повномасштабних політичних криз і захоплення влади екстремістами, передусім ісламськими фундаменталістами, призвела до створення в Туреччині багатопартійної політичної системи, в якій чітко визначались пороги допустимих, з погляду військових, суспільно-політичних настанов і вимог. Військові розглядали армію як «творця, рятівника і охоронця» єдиної Турецької держави. Виклики, з котрими стикався кемалістський проект протягом десятиліть (ісламський фундаменталізм, сепаратизм, правий і лівий радикалізм), підтверджували їх побоювання, що коли військові не виконуватимуть свою роль охоронця, ідентичність Турецької Республіки може змінитися за рахунок втрати її територіальної чи національної цілісності. 

 Чинна Конституція Турецької Республіки, розроблена Установчим меджлісом за безпосередньої участі військових і схвалена на референдумі 7 листопада 1982 р., відвела Збройним силам важливу роль у формуванні зовнішньої політики й у питаннях гарантування національної безпеки. До прийняття в 2001-2003 рр. (на вимогу ЄС) «гармонійних законів», згідно статті 117 Конституції, питання безпеки обговорювалися й вирішувалися не урядом Турецької Республіки, а передусім Радою національної безпеки, більшість голосів у якій належало військовим. 

 На початку ХХІ ст. безпекова політика Турецької Республіки стала формуватися з урахуванням таких чинників:

• особливого значення для Анкари набула поява на міжнародній арені низки нових незалежних держав, що постали внаслідок розпаду СРСР і СФРЮ, а також окремих анклавів та цілих ісламських і тюркських регіонів, що тою чи іншою мірою тяжіють до Туреччини;
• виникли принципово нові політичні функції Туреччини у планах Заходу щодо держав Південного Кавказу і Центральної Азії, зокрема як посередника і плацдарму для економічного й політичного проникнення Заходу в ці регіони, та водночас як могутньої перешкоди на шляху експансії ісламського фундаменталізму й радикального екстремізму;
• відбувся перерозподіл і розширення функцій Туреччини у військовій організації НАТО, коли внаслідок різноманітних конфліктів, які охопили Балкани, Кавказ, Молдову, Палестину, Перську затоку і Центральну Азію, Анкара опинилася в епіцентрі міжнародної напруженості й нестабільності, перетворившись із флангової країни Північноатлантичного альянсу у «прифронтову державу» [3, с.260]. 

 Реалізація зазначеного плану дасть змогу забезпечити турецькі армію і флот озброєнням та військовою технікою власного виробництва більш як на половину і вийти на замкнутий цикл виробництва їхніх основних зразків. Але Туреччина використовує не тільки власні ресурси, а й приймає допомогу від своїх союзників. Так, наприклад, розміщення американського зенітно-ракетного комплексу «Патріот» союзників. 

 Так, наприклад, розміщення американського зенітно-ракетного комплексу «Патріот» сприяло значному посиленню системи протиповітряної оборони й одночасному зміцненню позицій Туреччини на Близькому Сході. У цьому зв’язку на порядок денний виходить питання про перспективи розвитку турецької армії та її ролі в житті турецького суспільства. Як уже зазначалося, протягом десятиліть Збройні сили країни не тільки забезпечували безпеку Туреччини, а й залишалися гарантом дотримання секуляристських принципів у проведенні зовнішньої і внутрішньої політики країни [4, с.217].

 Все змінилося з початком справи «Ергенекон» (міфічна прабатьківщина тюркських і монгольських народів в Алтаї), коли Туреччиною прокотилася низка арештів колишніх і діючих військових, бізнесменів, журналістів - тих, хто нібито був причетний до змови проти уряду 2003 р. Судовий процес у справі «Ергенекон» не дійшов до бажаного для влади завершення, однак схожий процес у справі «Бальоз» («Кувалда») закінчився в 2012 р. на користь правлячої партії. Потім почалося розслідування у справі про підпільну організацію «28 лютого», і є вагомі підстави вважати, що він також закінчиться не на користь обвинувачених. 

 Проведення судових процесів за звинуваченням представників Збройних сил в підготовці військового перевороту проти правлячої партії призвело до повного відсторонення армії від політики і зміцнило позиції ПСР. В умовах слабкості опозиційного руху армія залишалася єдиним серйозним політичним актором, що хоч і не явно, але досить ефективно, регулював внутрішньополітичний курс Туреччини. ПСР вдалося усунути свого головного суперника у владі завдяки обережному підходу до цього питання. Не афішуючи своїх справжніх намірів, партія з 2007 р. проводить курс на внесення змін до конституції країни [3, с.265]. 

 Поправки, які були схвалені в результаті проведення загальнонародного референдуму 12 вересня 2010 р., значно обмежили участь армії в політичному процесі. Зокрема, була зменшена роль військових трибуналів і позбавлені імунітету від судового переслідування учасники військового перевороту 1980 р. 

 Таким чином, очевидно, що сучасний уряд Туреччини здійснює комплексний підхід до вирішення проблеми втручання військових у політичну сферу. Вже зараз армії складно повернути втрачену довіру громадськості і відновити свій авторитет, тому можливість повернення військових у політику за допомогою проведення державного перевороту уявляється вкрай малоймовірною. На тлі триваючого процесу відсторонення армії від внутрішньої політики й розроблення зовнішньої, на міжнародній арені авторитет Збройних сил Туреччини, навпаки, зростає. 

 Туреччина приєдналася до НАТО 18 лютого 1952 року, тобто через три роки після створення цього альянсу. Цей крок Анкари продиктований її історичним вибором на користь співпраці з Заходом і бажанням протидіяти поширенню комуністичних ідей на інші країни регіону. Вступ Туреччини до альянсу з одного боку дозволило НАТО посилити її «південний фланг», а з іншого - звільнило Анкару від радянського тиску через доступ до стратегічних морських маршрутів. Однак країни Західної Європи і США далеко не відразу погодилися з вступом Туреччини в НАТО. Країні довелося в буквальному сенсі доводити свою користь західним союзникам. Зіграла свою роль позиція президента США Гаррі Трумена. Він наполягав на тому, аби Туреччина і Греція приєднались до Альянсу, побоюючись, що в разі переходу цих країн до соціалістичного табору, Захід втратить весь Близький Схід.

 Туреччина є одним з п'яти держав-членів альянсу (нарівні з Бельгією, Німеччиною, Італією та Нідерландами), які мають на своїй території ядерні боєприпаси НАТО. Сімдесят тактичних ядерних бомб США типу B61-12 складовані на базі ВПС Туреччини Інджірлік, що знаходиться на півдні країни, недалеко від кордону з Сирією (до 2001 року на території цієї країни перебували 90 ядерних авіабомб) [1, с.380].

 На даний момент Туреччина використовує співробітництво в рамках НАТО для реалізації власних інтересів. Тобто доки і Туреччина, і США зацікавлені у поваленні Башара- аль-Асада, вони будуть діяти спільно. При цьому ні Туреччині, ні США, ні силам НАТО не вигідно починати повномасштабні військові дії проти сирійського уряду або проводити військову операцію за прикладом лівійської, яка викликала найгострішу критику на адресу Альянсу. Інша справа - підтримка ситуації невизначеності на кордоні користуючись якою Туреччина може продемонструвати на повну силу свою військову міць і привернути до себе увагу НАТО. 

 У ХХІ ст. роль армії в Туреччині помітно зменшується. З одного боку, це пов’язано із зовнішнім фактором. Ліберальні тенденції в постбіполярному світі не залишають військовим маневру для застосування традиційних підходів до опонентів. З іншого боку, основний супротивник армії – Партія справедливості та розвитку – є надзвичайно небезпечним опонентом. Поєднання ісламістської риторики ПСР із прозахідним курсом, активна зовнішньополітична діяльність та досягнення підтримки США вибили підґрунтя з-під антиердоганівського планування. Сама ж партія в недалекому минулому здійснила успішний наступ на військових під час гучних судових справ. У результаті опозиційний потенціал армії щодо ПСР підірвано. 

 Невдала спроба перевороту в липні 2016 року свідчить, що військові не скорились, але вони не в змозі повторити минулі успіхи. Репресії, що очікуються найближчим часом, ще більше знекровлять збройні сили. Відтепер політики можуть розпочати кардинальні перетворення в державі, не відчуваючи постійної загрози усунення від влади військовим шляхом у разі незгоди з боку генералітету. Туреччина переходить до нового етапу, який може стати поворотним моментом її новітньої історії.

 Доповнення турецького зовнішньополітичного вокабуляру такими поняттями, як «відсутність проблем з сусідами», «м’яка сила», «ритмічна зовнішня політика», зі слів Гаджиєва А.Г., свідчить як про розширення напрямів зовнішньої політики, так і про зміну понятійного апарату дипломатії Туреччини. Можна помітити, що Туреччина позиціонує себе як держава, що будує мости між країнами та цивілізаціями, об’єднувач, інтегратор тощо. Зважаючи на те, що розв’язання конфліктів з сусідами часто нашаровується на інші глибинні проблеми, можна зрозуміти, чому не все так безхмарно в сфері реалізації політики «відсутності проблем». 

 На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин Турецька Республіка набуває статусу вагомого регіонального гравця, розширює географію поширення своїх інтересів і заявляє про наміри стати впливовим глобальним актором. Сучасні зовнішньополітичні пріоритети Туреччини були сформовані на основі концепції «Стратегічної глибини», запропонованої міністром закордонних справ цієї країни, відомим науковцем Ахметом Давутоглу [ 2, с.70].

 Сам А. Давутоглу вважає, що в основі сучасної зовнішньої політики Анкари лежать шість принципів (однозначна алюзія на 6 стріл Ататюрка): визначення балансу між свободою і безпекою, активне залучення регіональних суб'єктів у мирний процес, здійснення ефективної дипломатії щодо сусідніх регіонів, максимальна інтенсифікація співробітництва, прагнення до всебічної діяльності з основними гравцями на світовій арені і ефективне використання міжнародних груп і ідей для вирішення різних питань. Давутоглу також робить акцент на необхідність формування «нового образу Туреччини».

 Підводячи підсумки, слід зазначити, що армія в Туреччині в цілому справляється з покладеними на неї завданнями. У Туреччині армія, захисник лаїцизму, до сих пір з більшим чи меншим успіхом протистояла спробам національного уряду піддати ісламізації всі сфери життя країни.

 Незважаючи на підсумки референдуму 2010 року та поточну обстановку в Туреччині, вона продовжує залишатися світською державою. Армія чотири рази безпосередньо втручалася в хід політичного процесу в країні і рятувала країну від економічного хаосу і політичної анархії. При цьому турецька армія грала ключову, визначену їй традицією і законом роль.

 Стан і ключові напрямки будівництва ЗС Турецької Республіки на сучасному етапі визначаються складністю військово-політичної обстановки на Близькому Сході і наявністю серйозних викликів і загроз безпеці державі. До них, зокрема, відносяться: широкомасштабна громадянська війна в Сирії; можливість створення Курдського держави в Північному Іраку і Сирії; терористична діяльність Робочої партії Курдистану; невирішеність кіпрської проблеми і суперечок з Грецією за контроль над островами в басейні Егейського моря [5, с.6].

 У нинішній ситуації в республіці реалізується комплекс військово-промислових програм і заходів з будівництва та розвитку збройних сил, спрямованих на нейтралізацію загроз зовнішньої безпеки держави.

 

Література

1. Satana N.S. Transformation of the Turkish Military and the Path to Democracy / Nil S. Satana // Armed Forces and Society. – April 2008. – Vol. 34, No 3. – P. 357-388.

2. Васильев А.Д. Армия в Турции / Александр Дмитриевич Васильев // История и современность.– 2013. –Вып. № 2 (18). – С. 52-74

3. Задонский С.М. Роль военного фактора во внутренней и внешней политике Турции / С.М.Задонский // Армия и власть на Ближнем Востоке: от авторитаризма к демократии: сборник статей. – М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2002.-С. 256-268.

4. Косиков А.В. Военно-политический потенциал Турции / А.В.Косиков // Востоковедный сборник. Вып. 2 / отв. ред. В.А.Исаев, А.О.Филоник. –М.: Институт востоковедения, Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2002. –С. 215-219.

5. Садыкова Л.Р. Исламский «Ренессанс» в Турции на рубеже ХХ-ХХІ вв. / Людмила Рафкатовна Садыкова // Вестник МГИМО. – 2009. – № 5. – С. 1-9.