Бойчук Валентина Андріївна

здобувач вищої освіти

Рівненський державний гуманітарний університет

Рівне

 

Галуха Л. Ю.

Доцент, кандидат історичних наук

Рівненський державний гуманітарний університет

Рівне

 

 Анотація. Звернення до історії авангардного мистецтва дозволяє розуміти глибину і масштабність значного пласту культури ХХ століття, без якого уже не мислима наша духовна спадщина. В цей час новаторські мистецькі рухи у інтелектуально вируючій Європі не набули національного обличчя. На відміну від них, український авангард виявив ряд доморощених «ізмів», які неможливо охопити одним стилістичним окресленням. Перш за все українські художники бачили можливість зробити авангардний розвиток своїм, вклавши у нього національний зміст. Адже навколо них вирувала багата народна культура, коріння якої сягало в довізантійську дохристиянську добу. Їм було легше черпати натхнення з її міфології, символіки і традицій.

 Ключові слова. М. Бойчук , неовізантизм, «бойчукізм», «бойчукісти»

 

 Народна творчість, мистецтво, фольклор, тобто усі грані етнічної культури, яка ще на початку ХХ століття зберігала багатство і глибину архаїки, стимулювала митців, а не була для них цілковитою екзотикою. Українські художники були переконані в тому, що їхня культура мала унікальні, відмінні від західних культур риси. Вони прагнули вивчати ці риси і використовувати їх у своїй художній манері. Саме це виокремлювало творчість митців українського авангарду в особливе, національно своєрідне, мистецьке явище.

 Актуальність мистецтва авангарду полягає ще й в тому, що воно несе в собі специфіку світовідчуття людини і відображає напруженість суспільного буття початку ХХ століття. Адже художники-авангардисти в своїй творчості висвітлили шалений темперамент новітньої доби, відчуття історичного зсуву, зрушення усіх традиційних координат. Серед когорти живописців, що формували власне національне обличчя української культури, заглиблюючись у її кореневу систему, гідне місце посідає Михайло Львович Бойчук.

 Метою нашого дослідження є виявлення характерних рис художньої концепції М. Бойчука у контексті формування неовізантизму в українському мистецтві і духовній культурі ХХ століття. Досягнути поставлену мету можна шляхом аналізу основних віх життя і творчості художника.

 Михайло Бойчук народився у селі Романівці на Тернопільщині 10 жовтня 1882 року. З дитинства захоплювався малюванням. У 1898 році майбутній митець приїхав до Львова навчатися у малярській школі, де він знайомиться з церковним мистецтвом – іконописом та книжковою мініатюрою. Вже тоді М. Бойчук виявив зацікавлення візантійськими витоками українського християнського мистецтва.

 Світоглядні та естетичні засади його творчості були сформовані під впливом не лише української культури, а й європейською мистецькою освітою. Підтриманий Науковим товариством ім. Т. Шевченка, М. Бойчук навчався у Віденській академії мистецтв (1898-1899рр.), потім - у Леона Вичулковського в Краківській (1899-1905рр.). Закінчивши академію із срібною медаллю, поїхав ще вчитися до Мюнхенської академії мистецтв (1906-1907 рр.), потім на кілька років - до Парижу (1907-1910 рр.). В Парижі він очолює групу молодих художників, які сформували школу «Renovation Byzantine», що мала на меті відродження візантійського мистецтва на українському ґрунті. «Програма відродження великого стилю українського мистецтва, якою Бойчук надихав своїх учнів – як зазначає дослідник творчості художника-авангардиста А. Рибалка, – передбачала його світовий рівень. На його думку, мистецтво підноситься на національному ґрунті, а сягнувши висот, стає європейським, загальнолюдським.

 Визначальну роль в цій програмі Бойчук відводив художній творчості українського народу як вияву його духовності й світогляду. Він зазначав, що народ має всі підстави для творення справжньої культури високого стилю. Адже у нього є невичерпні джерела зразків у іконах, мозаїках, фресках, архітектурі, різьбі, скульптурі, вирізуванні, вишивках, гончарстві, вибійках, писанках, килимах і т. д. Це є наші неоціненні скарби, у котрих є вже увесь синтез малярства національного, синтетично-українського» [4, с.39].

 Проживаючи в Парижі – столиці тодішнього мистецького життя Європи – М. Бойчук в оригіналах вивчає творчість Сезана, Ренуара, ознайомлюється з роботами Пікассо. Ці майстри остаточно ствердили його сумніви щодо академічної рутини офіційної школи. Вони приваблюють його аналізом художньої культури. А також простого й виразного мистецтва примітиву. Саме в Парижі у нього «виникла думка зробити мистецтво добром, надбанням народних мас» [6, с. 17]. М. Бойчук замислюється над вагою колективності в мистецтві, а саме не лише про колективність сприймання, щоб твори стали колективною власністю, а й про колективну творчість. Так він прийшов до ідеї монументалізму.

 Група митців, так званих «бойчукістів», що утворилася під його началом (Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене, Софія Налепинська), свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно. Студіюючи в Парижі історію мистецтв, художники невдовзі прийшли до орієнтації на мистецтво Візантії й Київської Русі, вбачаючи в ньому вершинні явища художньої творчості. Михайло Бойчук прагнув саме на таких засадах почати відродження нового українського мистецтва. У паризькому «Салоні незалежних» вони почали виставлятись під спільним гаслом «Відродження візантійського мистецтва». Париж закарбувався значною віхою в житті Михайла – там він одружився із своєю сподвижницею Софією Налепинською.

 У 1910-1911 роках він бував також в Італії, де вивчав твори монументального мистецтва, передусім періоду проторенесансу, опановував різні технічні прийоми в темпері та фресці. Західноєвропейська школа живопису далася взнаки при повернені на батьківщину. З вересня 1910 року М. Бойчук знову живе у Львові, працює у заснованому 1905 року Андреєм Шептицьким Національному музеї [2, с. 21].

 Михайло Львович реставрує старі ікони, удосконалює свою майстерність живописця, створює школу ідейних послідовників, котра проіснувала до 1914 року. Художник плідно працює на ниві монументального живопису: розписує каплицю Дяківської бурси у Львові, церкву монастиря отців Василіян села Словіта, створює композицію «Тайна вечеря», пише ікону «Ікона Богородиці», в якій зобразив свого покровителя митрополита Андрея Шептицького та автопортрет. На запрошення Російського археологічного товариства провів реставраційні роботи в храмі в с. Лемешах Чернігівської губернії.

 В буремному 1917 році бере участь у заснуванні Української академії мистецтв, стає професором майстерні монументального живопису. З 1924 року Михайло Бойчук - професор Київського художнього інституту. Заклав основи українського монументального мистецтва, майстри якого об’єдналися в Асоціацію революційних митців України. Михайло Бойчук також брав участь у монументальній пропаганді, очолив перші державні майстерні. Його група розписала агітпароплав «Більшовик», Луцькі казарми в Києві (1919 р.), оформляла свято 1 травня 1919 року, декорувала Київський оперний театр під час першого Всеукраїнського з’їзду представників волосних виконкомів (1919р.).

 Навесні 1921 року на запрошення уряду УРСР М. Бойчук оформив приміщення Харківського оперного театру, де відбувся п’ятий Всеукраїнський з’їзд Рад, працював на Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1923 року, виконав близько двадцяти портретів кооперативних і державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, зробив розписи санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928 р.), Червонозаводського театру в Харкові (1933-1935 рр..). Також реставрував кілька творів у збірці В. І. Ханенка, запропонував метод закріплення фресок у хрещальні Софійського собору (1919р.), 1924 року відкрив фрескові розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові.

 До цього побіжного переліку творчого доробку митця можна добавити ще й наступне. У своїх творчих пошуках М. Бойчук був близьким із мексиканським митцем Дієго Ріверою. Крім того, з 1909 року М. Бойчук працював у галузі графіки. Відомі обкладинки для Товариства прихильників українського письменства і науки (Львів, початок ХХ ст.), плакати «Шевченківське свято» та «Несіть подарунки Червоній Армії» (обидва з 1920 р.). Разом з учнями він виконав серію обкладинок для черкаського видавництва «Сіяч» (1918р., друкувалися за підписом «Робітня Бойчука» та анонімно), а також є автором ряду станкових творів «Збори жіночого активу» (1929 р.), портретів Б. Лепкого та С. Жеромського (початок ХХ ст.), театральних декорацій для постановок «Молодого театру» в Києві («Йоля» Ю. Жулавського, «Чорна пантера і Білий Медвідь» В. Винниченка – обидва 1918 року), ескізів багатофігурного гобелена «Обжинки» (1935 р.).

 Варто також відмітити, що наприкінці 1925 року в Києві було засновано Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що об’єднувала бойчукістів. 

 АРМУ пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям, заперечувала натуралістичний реалізм. Бойчукісти прагнули до національної своєрідності українського мистецтва. Так, в кінці 1920-х років Михайло Бойчук поклав іконографічну традицію в основу свого викладання у Київському художньому інституті. «Адаптуючи характерні риси Візантійських фресок, композиційну структуру настінних циклів Джотто і кольори Галичанських ікон до соціального мистецтва монументального живопису, - підкреслює дослідниця авангардного мистецтва Мирослава Мудрак, - він вважав, що сучасне мистецтво повинно реставрувати те, що, на його думку, було зламаною ланкою у традиції натхненного малярства» [3,с.61].

 Ці ідейно-художні принципи не вкладалися в канонізовані рамки «радянського мистецтва», викликали з боку «войовничих соціалістів» звинувачення у спотворенні образів радянських людей. Соціалістичної дійсності. До того ж ще дошкуляла недоброзичливість інших митців, продиктована групівщиною. Сучасники не зрозуміли його і Михайло Бойчук та його послідовники стали лише предметом осміювання та остракізму через їхню «регресію» у старе мистецтво. Це змусило його в 1931 році залишити Київ.

 Спочатку М. Бойчук викладав у Ленінградській академії мистецтв, а вже 1932 року знову повертається в Україну – в Харків. У листопаді 1926 – травні 1927 р. Михайло Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук, учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром мали творчу подорож до Німеччини, Франції, Італії. Але поїздка за кордон обернулася на одну із формальних підстав для їхнього арешту та звинувачення у «шпигунстві» й участі в «контрреволюційній організації». Пізніше, коли М. Бойчука стратять сталіністи, вони заборонять будь-який зв’язок українського мистецтва з національними духовними художніми традиціями. В цьому проявилося те трагічне становище провідників українського авангарду, якого ніде і ніхто не зазнав із новаторів західноєвропейського мистецтва.

 На жаль, Михайла Львовича Бойчука разом з його талановитими учнями Іваном Івановичем Падалкою та Василем Теофановичем Седляром розстріляли 13 липня 1937 року в Києві. Софію Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 року також як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників» [5, c.11].

 Як же радянська влада поставилася до творчого доробку Михайла Бойчука? Після арешту художника усі його фрески були терміново заштукатурені. А в 1952 році згідно з наказом Комітету в справах мистецтв фрески були вилучені з Національного музею Львова і знищені. В підвалі Львівської бібліотеки АН УРСР № 2115 серед «ідейно шкідливих» загинуло і 14 творів М. Бойчука – «Милосердя», «Сон», «Богородиця з дитям», «Біля криниці», «Письменниця» та інші. Проте вдалося зберегти деякі твори Михайла Бойчука завдяки львівській художниці Ярославі Музиці, яка в 1914 року (коли М. Бойчук вимушено залишив Львів, покинувши картини у своїй майстерні) зберігала твори митця та його невеликий, але значної наукової вартості архів.

 Незважаючи на те, що майже усі твори художника були знищені, працю Михайла Бойчука не можна міряти лише кількістю творів (чи створених, чи лише збережених). Особа Михайла Бойчука викристалізувалася в середовищі, насиченому ідеями українського національного відродження. Його піднесення припадало на кінець ХІХ – початок ХХ століття і стало складовою численних національних рухів, котрі характеризували епоху.

 На цьому тлі виключне значення особи Михайла Бойчука полягало не лише в самому новаторстві його мистецької концепції, сягаючої корінням візантизму та українського примітиву з його невичерпною життєвою силою. Плани художника були масштабними. М. Бойчук на початку ХХ століття розробляв теорію мистецтва української держави, якої на карті Європи поки ще не існувало, а землі знаходилися в межах Російської та Австро-Угорської імперій. Михайло Бойчук був теоретиком, а згодом і на практиці, творив мистецтво відродженої України.

 Крім творів живопису, графіки він виступив як новатор-монументаліст, що створив свою школу в монументальному малярстві. Колектив однодумців і послідовників. Серед них Тимофій Бойчук (брат Михайла Львовича), Кирило Гвоздик, Антоніна Іванова, Сергій Колос, Оксана Павленко, Іван Падалка, Олександр Мизін, Василь Седляр, Микола Рокицький – так звані бойчукісти – саме вони втілили його творчі ідеї не лише в живописі, а й у кераміці, тканині, книжковій графіці тощо.

 Варто наголосити, що його школа являла собою не стільки заклад, скільки співдружність однодумців, завжди виникала і діяла там, де працював він сам, будь-то Париж, Львів, Київ, Одеса чи Харків. Вона розвивалася і вдосконалювалася в залежності від часу й місця, спираючись на головні ідеї епохи та процеси, що відбувалися в суспільстві. «Магнетизм його особи, - підкреслює Л. Ковальська в своєму дослідженні «Михайло Бойчук – вчитель і митець», - педагогічний і художній талант, глибокі знання, дар переконувати і вести за собою, побожне ставлення до мистецтва, здобули йому право на лідерство і дозволили бути учителем для багатьох генерацій художників» [1, c.21].

 За межами радянської України в художньому житті Львова 1930-х років неовізантизм, як один із напрямів новітнього національного монументального мистецтва, започаткованого М. Бойчуком, знайшов своє продовження і став досить відчутним серед інших європейських течій та шкіл. Його рисами – народним примітивом, або ж витонченою духовністю позначені твори П. Холодного, М. Федька, П. Ковжуна, В. Крижанівського, Л. Хвістека, Я. Музики, котрі шукали нових шляхів для української культури, розвиток і примноження якої розуміли як засіб збереження нації. Хранителями мистецтва М. Бойчука виступали й художники української діаспори – М. Осінчук, С. Гординський, П. Холодний (молодший) та інші.

 Плідним виявилося започатковане Бойчуком мистецтво і на теренах Польщі, де неовізантизм був одним з новітніх напрямів станкового і монументального сакрального мистецтва, яке в 1910 – 1930-х роках розвивали учні Михайла Бойчука – Хелена Шрамм та Кароль Хіллер, і аж до 1960-х років продовжувала Софія Бодуен ле Куртене.

 В мистецтві України межі 1950-1960-х років в творчості окремих художників намітилися перші спроби зрушення з глухого кута офіційного мистецтва попередніх десятиліть. Вже на початку 1960-х років поступово почали визначатися основні тенденції мистецтва другої половини ХХ століття. Прагнення до серйозних змін перш за все торкнулися архітектури та мистецтва монументальних форм. Тоді із небуття почало повертатися й ім’я Михайла Бойчука. І хоча до повної реабілітації його вчення було ще далеко, художники, поновлюючи перерваний зв’язок часів, відкривали для себе заново вітчизняне мистецтво початку століття. Прагнули відродити його традиції та творити нове національне мистецтво. Вчення Бойчука в українському мистецтві 1960-1980-х років розвивали А. Горська, В. Зарецький, В. І. Задорожний, І. Литовченко, О. Заливаха і ще багато інших.

 В незалежній Україні після 1991 року розпочався активний процес вивчення «білих плям» у культурі ХХ століття, дослідження життя і творчості українських авангардистів. Починаючи з 1991 року у Львові, Києві, Тернополі та інших містах проходять виставки «Бойчук і бойчукісти, бойчукізм». В 1992 році у рідному селі братам Бойчукам встановлено пам’ятник (скульптор Б. Рудий). Іменем братів Бойчуків названо вулиці в Тернополі та Теребовлі. У 2000 році ім’я Михайла Бойчука надано Київському інституту декоративно-прикладного мистецтва й дизайну. У виставковій діяльності Національного художнього музею, присвяченій українському авангардному мистецтву, упродовж останніх десятиліть завжди знаходиться місце в експозиції і для Михайла Бойчука.

 Таким чином в українській художній культурі упродовж усього ХХ століття не було імені більш знаного і згадуваного, аніж ім’я Михайла Бойчука. Приречене тоталітаризмом на забуття, воно відродилося разом з державою в усій правді і величі, а дух Михайла Бойчука, його уроки, його теорія творення нового національного мистецтва стали Заповітом і для українських художників ХХІ століття.

 

Список використаних джерел

1. Ковальська Л. Михайло Бойчук – вчитель і митець // Український модернізм / Альбом. Хмельницький, 2008. с.71-89.

2. Михайло Бойчук. Листи до Митрополита Андрея Шептицького. Публікація та примітки Л. Волошин // Образотворче мистецтво. 1991. №6. с.21-22.

3. Мудрак М. український авангард // Український модернізм / Альбом. Хмельницький, 2008. с.46-67.

4. Рибалка А. Програма майстерні монументального мистецтва професора Михайла Бойчука // Образотворче мистецтво. 1990. №6. с. 38-40.

5. Феномен українського авангарду 1910-1935. Каталог виставки / За ред. М. Шкандій. The Winnipeg Art Gallery, 2001. с. 196.

6. Український авангард 1910-1930 роки. Альбом / Упорядник Дмитро Горбачов. Київ, 1996. с. 400. 

7. Людмила Соколюк. Михайло Бойчук та його школа. Харків, Видавець Савчук О. О., 2014