Тижук Ольга Ігорівна

здобувач вищої освіти

 Рівненський державний гуманітарний університет

Рівне

 

Десятничук І.О.

Кандидат історичних наук

Рівненський державний гуманітарний університет

Рівне

 

 Анотація. Формування апарату влади в СРСР було доволі швидким,а головне тривалим явищем в історії 20-го століття. Спочатку партійний апарат, контролював всі витоку плюралізму та всіляко придушував будь-які новаторства у радянському суспільстві, однак на зміну диктаторській владі приходить перебудова свідомості нового покоління. Саме «Перебудова» була кінцевим етапом для СРСР. Держава, яку спіткала криза,не мала свого правителя, який би вивів суспільство з економічного колапсу. Однією з головних причин краху союзу являлася економіка, без якої на сучасному етапі не може існувати незалежна держава. За наявності політичної волі зберегти СРСР було можливо. Проблема полягала в тому, що ніхто не знав, що робити далі.

 Ключові слова: плюралізм; «Перебудова»; колапс; влада; СРСР; апарат влади; партія.

 

 «Перебудова» являла собою нове бачення як соціального так і економічного оновлення «згасаючого союзу». Даний термін ввійшов у широке вживання у середині 1980-х рр. Політика перебудови, почата частиною керівництва КПРС на чолі з генеральним секретарем ЦК партії М. С. Горбачовим, привела до значних змін у житті країни й миру в цілому (гласність, політичний плюралізм, закінчення "холодної війни" та ін.) До кінця 80-х – початку 90 х рр. у результаті суперечливості й непослідовності в здійсненні перебудови відбулося загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що завершилося розпадом СРСР у серпні-грудні 1991 р.[1,c.390-392].

 У своєму першому виступі на посаді генсека М.Горбачов за традицією пообіцяв продовжити курс попередника. Але суспільство чекало змін. Давало знати негативне ставлення до застійної практики останніх років. Нове керівництво, вловивши ці очікування, використовувало їх з метою зміцнення свого становища.

 У квітні 1985 року відбувся пленум ЦК КПРС, на якому М.Горбачов повідомив про плани реформ, спрямованих на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Примітно, що спочатку мова не йшла про зміну економічних основ соціалізму і політичного ладу, не ставилися під сумнів соціалістичні орієнтири радянського суспільства. Говорилося лише про необхідність прискорити темпи просування соціалістичним шляхом на основі ефективного використання досягнень науково-технічного прогресу, активізації «людського фактора» і зміни порядку планування [3,c.236].

 Відразу після прийняття курсу прискорення почалися серйозні кадрові зміни у вищому ешелоні влади.

 У лютому 1986 року відбувся XXVII з'їзд КПРС, який змінив Програму партії. Замість застарілих положень про побудову комунізму був проголошений курс на вдосконалення соціалізму. Передбачалося до 2000 року подвоїти економічний потенціал країни і надати кожній родині окрему квартиру. Жодна з основ соціалізму (державна власність, керівна роль партії тощо) не піддавалася сумніву.

 Незважаючи на туманність цілей, радянське суспільство з натхненням сприйняла новий курс керівництва. Перший рік перебудови дав деякі позитивні результати в економіці, але радикального поліпшення все ж таки не відбулося [3,c.275].

 Політика, початок якій поклав XXVII з'їзд, вперше була названа «перебудовою» у червні 1986 року. Тепер вона включала в себе не тільки прискорення економічного розвитку країни, але і більш глибокі господарські, політичні та соціальні реформи. Нова термінологія відображала глибокий і всебічний характер розпочатих змін.

 Спочатку гласність розумілася лише як звичайна пропагандистська кампанія «щодо розширення критики і самокритики». Поступово критика стала виходити за дозволені рамки. Тепер вона охоплювала не тільки окремі недоліки, але й пороки системи. Центр політичного життя від партійних структур переміщається до громадської думки [3,c.29].

 Центральною темою громадського життя цього часу стало переосмислення радянської історії. Знову постало питання про сталінські репресії і реабілітацію їх жертв.

 Новий імпульс розвитку політичних подій дала XIX партійна конференція КПРС, що відбулася в червні – липні 1988 року. Виступаючи на ній з доповіддю, М. Горбачов підкреслював, що всі перетворення перебудови натрапили на потужний механізм гальмування в особі командно-адміністративної системи, для знищення якої необхідно провести реформу політичної системи. Реформа полягала в розмежуванні функцій партійних і радянських органів («Вся влада Радам»), у пожвавленні їх діяльності і зміні порядку виборів, пропонувалося також створення нової структури влади. Вона включала З'їзд народних депутаті, парламент, що діяв на постійній основі, Верховну Раду, яка обиралась на з'їзді з числа його учасників. Передбачалося також введення посади президента СРСР.

 Вперше з 1920-х років делегати дійсно висловлювали самостійні думки, дозволяючи собі іноді критикувати дії партійного керівництва, причому це транслювалося по телебаченню. Конференція з ініціативи Горбачова прийняла рішення про реформу політичної системи. Було прийнято принципове рішення про альтернативні вибори депутатів Рад усіх рівнів. Можливість висуватися кандидатами повинні були отримати всі бажаючі [5,c.345-346].

 Але при цьому були намічені заходи, покликані зберегти роль КПРС у країні. Першим вищим органом законодавчої влади виступала Верховна Рада СРСР, яка обиралася населенням за територіальним та національно-територіальними округами. Тепер Верховна Рада повинна була обиратися З'їздом народних депутатів, ⅔ яких у свою чергу, повинні були обиратися населенням. Решта 750 осіб мали вибиратися «громадськими організаціями», при цьому найбільше число депутатів вибирала КПРС. Ця реформа була оформлена законодавчо в кінці 1988 року.

 Навесні 1990 року погіршилася ситуація і всередині самої партії. Колись єдина КПРС стала розколюватися на різні фракції та угруповання. У січні 1990 року в ній виникає Демократична платформа. Її організатори (В.Шостаковський і В. Лисенко) припускали перетворити КПРС у партію парламентського типу. Представники Демократичної платформи виступали за перегляд партійної програми, вільний обмін думками усередині партії, скасування принципу демократичного централізму, відмову від адміністрування в економіці та перехід до ринкових відносин в економіці країни.

 Більшість опозиції наполягало на скасуванні 6 статті Конституції, що отримувало масову підтримку на мітингах. Все частіше партія представлялася як винуватиця усіх бід Росії в ХХ столітті. Належність до партії ставала в очах громадськості ганебним фактом біографії людини. Починається масовий вихід з неї в основному рядових членів.

 Протягом 1990 року утворились також Соціал-демократична, Республіканська, Конституційно-демократична і інші партії, які називали себе соціалістичними, але на ділі пропагували лібералізм. Розкол у рядах КПРС привів до появи декількох партій комуністичної орієнтації. У червні 1990 року відбувся перший з'їзд Російської Комуністичної партії (КПРФ). Виникли також Всесоюзна комуністична партія більшовиків (ВКП (б), Російська партія комуністів (РПК), Російська комуністична робітнича партія (РКРП) та ін. Різниця між ними полягала в способах побудови комунізму.

 Діяльність опозиційних сил виявлялася у виданні газет і журналів, проведення мітингів, а з 1989 року і в участі в парламентській боротьбі [2]. 

 Характерною рисою суспільно-політичного життя країни в ці роки стало падіння престижу комсомолу і профспілок. Комсомол перестав бути власне політичною організацією і поступово перетворився на об'єднання комерційних підприємств, які з самого початку перебудови зайняли серйозні позиції на створення ринку СРСР. Цьому сприяло активне використання капіталів, накопичених у попередні, застійні часи, а також нерозбірливість у виборі засобів отримання прибутку. Еволюція багатьох комсомольських ватажків, які збили в короткі періоди великі капітали, чітко продемонструвала подвійну мораль як колишніх політичних лідерів, так і бізнесменів від номенклатури. З 1991 року ВЛКСМ практично зник з політичної арени країни.

 У 1988 – 1990 рр. вперше за багато десятиліть радянської влади намітився відтік робітників і службовців з офіційних профспілок і були створені альтернативні професійні організації. 

 Поява в 1989 році незалежного робітничого руху змусила ряд профспілок підтримати вимоги страйкуючих і надати їм різнобічну допомогу. У 1989 році в багатьох профспілках була проведена перевиборна кампанія, що призвело до серйозного оновлення керівництва низових організацій та їх демократизації.

 Поява на політичній арені партій ліберальної і демократичної орієнтації призвела до консолідації опозиційних сил, до загострення боротьби за поглиблення політичних та економічних реформ. Під впливом масованої пропаганди в суспільстві зріє надія, що виходом з кризи може стати відмова від соціалізму і перехід до ринкових відносин. У цих умовах катастрофічно падає авторитет М.Горбачова і росте популярність лідера опозиції Б.Єльцина. Ситуація ускладнилася загостренням міжнаціональних суперечностей. У своїй боротьбі опозиція робить ставку на розвал СРСР і суверенітет РРФСР [5,c.250].

 Зростало напруження і в союзних республіках. У ході виборів 1990 року в республіканські і місцеві Ради до влади прийшли опозиційні КПРС сили, в тому числі і націоналістичні. Більшість республік проголосили суверенітет, а окремі заявили про прагнення придбати незалежність у найближчому майбутньому. Найбільш інтенсивно цей процес йшов у республіках Прибалтики (Литва, Латвія, Естонія) і Закавказзя (Вірменія і Грузія), а також в Молдові. У тому ж напрямку, хоча і значно повільніше, розвивалися події в Україні, в Білорусії і РРФСР. Демократи, які прийшли до влади, не могли знайти вирішення старих проблем і у всіх бідах звинувачували союзне керівництво.

 Якщо ще врахувати, що в роки проведення реформи відбувалося серйозне обмеження повноважень самого уряду, зниження функцій і самостійності виконавчої влади, то цілком очевидно, що при керівництві реформою виникло свого роду безвладдя, звідки як наслідок: порушення цілісності при здійсненні реформи, непослідовність і половинчастість кроків [6].

 Досвід минулих років проведення реформи підтвердив те, що відомо з світового досвіду проведення радикальних реформ, на який треба було звернути більш серйозну увагу. Можна розраховувати на успіх лише за наявності авторитетної виконавчої влади і обов'язково при досягненні суспільної злагоди, причому сила цієї влади повинна бути заснована не на фізичній силі або гарних промовах і обіцянках, а на справді дійсному авторитеті, довірі суспільства і повазі до Закону.

 8 грудня 1991р. в колишній мисливської резиденції ЦК КПРС «Віскули» були підписані Біловезькі угоди. Закінчився не тільки радянський, а й імперський період історії Росії. Громадяни, розлючені від черг і стривожені майбутньою відпусткою цін, історичної події майже не помітили. 

 Історія розпаду СРСР викликає в пам'яті знамениту фразу, яку Білл Клінтон зробив головним гаслом своєї передвиборної кампанії: «Вся справа в економіці, дивак!».

 У 1987 році, коли програма переробки Радянської держави вступила у вирішальну стадію, М. Горбачов дав визначення цій програмі: «Перебудова – багатозначне, надзвичайно ємне слово. Але якщо з багатьох його можливих синонімів вибрати ключовий, ближче всього виражає саму його суть, то можна сказати так: перебудова – це революція». Будь-яка революція веде до змін в кращу або гіршу сторону для кожної соціальної групи населення та держави в цілому [4, с.98].

 Отже, причини невдач перебудови виходять, в першу чергу, у невдалому проведенні економічних реформ адміністративними заходами зверху в суспільстві, де були відсутні традиції політичної культури, гласності і демократії. Коли ці традиції знову ж ввели зверху – в країні стала наростати революційна ситуація.

 

Література:

1. Афанасьєв . Радянське суспільство: виникнення, розвиток та історичний фінал. Т. 2 . М.: Погляд, 1997. 456 с.

2. Горбань Ю. А., Петровський В. В., Слюсаренко А. Г., Білик Б. І., Гриценко І. С. Історія сучасного світу: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Історичний факультет. Кафедра української історії та етнографії К. : Телепресінформ, 2001. 377с.

3.Жеребецький Є. Кінець імперії? // Дзеркало тижня. 2003. № 1.

4.Крючков В.А. Особистість і влада / М.: Просвещение, 2004. 389 с.

5. Про корінну перебудову управління економікою. Збірник нормативних документів. М.: Політвидав, 1987. 289 с.

6. Ратьковський І.С., Ходяков М.В. Історія радянської Росії / СПб.: Бібліотека історичного факультету СПбДУ, 2001. 213 с