Дульська Оксана Володимирівна

Здобувач КНУКІМ

Україна, м. Київ 

 Анотація. У доповіді проаналізовано оригінальні дослідження В. І. Аскоченського, К.В. Харламповича, Хв. Тітова. Зазначено, що значний фактичний матеріал, зібраний вченими з історії освіти, маса довідникової інформації, їх власні висновки зробили ці праці не лише важливою віхою у розвитку тогочасної науки й культури, отримали високу оцінку сучасниками, але й залишилися актуальними для нащадків. Монографії вищеназваних авторів назавжди увійшли до скарбниці духовної національної культури.

 Ключові слова: національна вища освіта, братські школи, Києво-Могилянський колегіум, Замойська академія, громадянське виховання. 

 У XX - XXI ст. перед українськими вченими відкрилась можливість повернути до наукового обігу дослідження багатьох видатних представ¬ників вітчизняної науки. Невід’ємною й вагомою складовою здобутку національної культури є творча спадщина В. І. Аскоченського, К.В. Харламповича, Хв. Тітова, які здійснили перші вітчизняні історико-культурні дослідження особливостей організації національного навчального процесу та становлення і розвитку вітчизняної вищої освіти.

 Однією з перших таких розвідок була двотомна монографія В. І. Аскоченського (1813 – 1879) «Київ з найдревнішим його училищем академією» [1], [2]. Він сам, випускник і викладач Київської духовної академії, заснованої на базі Києво-Могилянської академії, яка колись мала статус колегії (колегіуму), будучи «…наповнений почуттям щирої вдячності…» [1, 2] до своєї «альма-матер», здійснив системне дослідження історії Київської академії від її заснування у 1615 р. до закриття у 1819 р.. Маючи прекрасну теоретичну і практичну підготовку, В. І. Аскоченський був добре обізнаний щодо культурно- цивілізаційного значення вищої освіти, важливості її для розвитку нашої країни, про роль Києво-Могилянської академії, її засновників та випускників у загальному історичному процесі, національно-державних питаннях, та духовному розвитку нації і вважав несправедливо забутими ті факти, які у свій час вивели національну вищу освіту, а, разом з нею і державу, на високий рівноцінний міжнародний культурно-освітній рівень.

 Перший том монографії присвячений аналізу стану національної освіти починаючи з язичницьких часів, але особлива увага приділялась формуванню вищої освіти, її фундаторам, меценатам, провідними діячам культури, що сприяли культурно-освітньому розвитку нації. Цей процес висвітлено через порівняльний аналіз систем освіти у вищій католицькій Краківській академії та православної освіти братських шкіл, у т. ч. київської. Наголошуючи на високому рівні освіти у Київській братській школі, В. І. Аскоченський повідомив про «..преуспіння вищої освіти…» [1, 86] у Києво-богоявленській школі, що отримала назву «еллінословенського і латинопольського письма», де вивчались давні і сучасні мови як «….найкращий засіб до засвоєння вищих наук….» [1, 86]. З часом братська школа вдосконалила навально-виховний процес, покращивши своє матеріальне становище, користуючись послугами київської типографії, сформувавши потужний викладацький штат, про що, на думку вченого, свідчать прізвища випускників – видатних діячів культури, науки, освіти таких як Інокентій Гизель, Земка Тарасій, Афанасій Кальнофойський, Іоаникій Галятовський, Єпифаній Славеницький, Лазар Баранович та ін.

 Найвищого розвитку національна вища освіта отримала за часів «…знаменитого своєю прихильність до освіти…» [1, 108] П. Могили, який був «…абсолютно знайомий з європейською освітою, бо краще за всіх розумів, чого не вистачає вітчизняній освіті…» [1, 109]. Він виборов у католиків документальне підтвердження культурної автономії православних, яка виражалась у дозволі будувати власні « …школи, семінарії, типографії..» [1, 116], що забезпечило вільний розвиток національної системи освіти на традиціях православного християнства. Це дозволило П. Могилі офіційно «…піклуватися про дозвіл перетворити києво-братську богоявленську школу у православну академію…» [1, 121] і він отримав цей документ, за відомостями В. І. Аскоченського, 14 березня 1633 р. Саме П. Могила здійснив повну реформацію системи тогочасної освіти, започаткував вищу освіту, впровадивши до навчальної програми обов’язкове вивчення латинської мови, праць прогресивних західноєвропейських вчених та філософські основи західноєвропейського раціонального світогляду, завдяки чому «.. теперішнє юнацтво не матиме необхідності їздити за науками до якого-небудь Інгольштадту…все це можна придбати тепер вдома..» [1, 130]. З часів П. Могили київська колегія володіла правом викладати вищі науки: філософію і богослов’я, як наголосив В. І. Аскоченський: « Київська колегія, поставлена Могилою на ряду зі знаменитійшими училищами Європи, з самого утворення свого, повела науку тією стежкою, якою вона йшла у інших освічених націй..» [1, 137]. У 1701 р. колегія отримала царську грамоту, яка офіційно підтверджувала її високий статус, надаючи звання «академії…., рівної за привілеями з іншими академіями в усіх державах іноземних,…учні наіменовані студентами…»[1, 262].

 Другий том монографії присвячено вивченню біографічних даних осіб, які мали безпосереднє відношення до становлення системи вищої освіти, видатних діячів культури, науки, письменників, перекладачів, духовенства і т. д. У своїй праці автор дослідив долі більше 230 випускників Києво-Могилянської академії, які здійснили значний внесок у становлення національної вищої освіти, культури, державності. Як висловися вчений: «.. сумно думати, як мало ми знаємо про людей, які ознаменували своє життя християнськими, багатокорисними діяннями…»[2, 567] і залишили по собі вічну пам'ять у справах «віри, батьківщини, і просвітництва народного». Будучи великим патріотом Києво-Могилянської академії, В. І. Аскоченський не тільки відновив втрачену інформацію про культурно-історичні процеси давнини, але й увіковічнив пам'ять про видатних діячів Києво-Могилянської академії у своїй науковій праці, яка і досі слугує безцінним джерелом інформації для всіх дослідників української історії, науки, культури тощо.

 Але передували створенню Києво-Могилянської академії інші вищі навчальні заклади, не православного віросповідання, їх територіальне положення не відповідає мапі сучасної України, але які тим не менш відіграли важливу роль у становленні національної вищої освіти. Про це свідчить праця К. В. Харламповича «Західноруські православні школи XVI і початку XVII ст., відношення їх до інославних, релігійне навчання в них і заслуги їх у справі захисту православної віри і церкви» [4], яка вийшла друком у 1898 р. Сам К. В. Харлампович (1870 - 1932) - український історик церкви та освіти, доктор церковної історії, академік УАН, автор 230 наукових праць, основними напрямками його наукових досліджень була історія освіти в Україні, розвиток вищої освіти, археологія, етнографія. Завдяки діяльності вченого було висвітлено раніше невідомі факти з історії становлення національної вищої освіти, а саме діяльність католицьких, протестантських, православних офіційних і неформальних вищих навчальних закладів на території України XVI – XVII ст., які сприяли формуванню національної інтелектуальної еліти, національному просвітництву, розвитку національної культури.

 Так у своїй праці «Західноруські православні школи..» [4] науковець висвітлив діяльність Замойської академії (нині тер. Польщі). За відомостями автора академія відкрилась у 1594 р. буллою папи Климента VIІІ, у якій було вказано про надання новій академії «…всіх привілеїв, якими користувалися інші університети, … надавати ступені докторів філософії, обох прав, медицини, нотаріусів….» [4, 128]. У штаті академії працювало близько десяти професорів, серед них викладачі риторики, діалектики, права, філософії, фізики, математики та ін. Спочатку навчання, за відомостями вченого, у академії мало світський характер, оскільки богослов’я там не викладалось, трансформація освітньої програми відбулася дещо пізніше: було започатковано 4 факультети – богословський, медичний, юридичний, філософський. Перші професори були запрошені фундатором Яном Замойським з Краківського університету, відповідно загальна навчальна програма відповідала тогочасним прогресивним науковим вимогам, таким як схоластичний метод викладання, мовою навчання була латина, основними посібниками були праці Аристотеля, патристів, тогочасних західноєвропейських науковців. У Замойсті функціонувало 5 земляцтв, а саме: польське, руське, литовське, пруське та іновірців. На думку засновника, диференціація студентів за національними ознаками сприяла громадянському вихованню молоді, оскільки «…студент…не тільки член шкільної республіки, а й громадянин своєї батьківщини й син свого народу…» [4, 137]. Автором було відмічено, що ідеологічно супротивна католицька, але в цілому прогресивна вища освіта за західноєвропейським стандартом, виховала для України цілу плеяду діячів культури, таких як «…Касіян Сакович - ректор Київської братської школи, Сильвестр Косів та Ісайя Трофимович, перші ректор та префект могилянської колегії ….та інші українські юнаки, особливо вихованці львівської братської школи…»[4, 140] с. 140

 Інший вчений Хв. Тітов(1864 - 1935) – богослов, історик - архивіст, випускник та викладач Київської духовної академії, професор історії церкви та археології теж досліджував особливості становлення вищої освіти в Україні. Свої погляди вчений виклав у монографії «Стара вища освіта у Київській Україні ХVІ–ХVІІІ ст.» [3], яка вийшла друком у 1924 р. за сприяння Української академії наук. В ній автор системно викладає особливості навчального процесу у від часів князя Володимира до появи православних братських шкіл, заснування Києво-Могилянської академії та її трансформацію у Київську духовну академію. Вченим визнано, що система братських шкіл створила всі умови для збереження національної самоідентифікації українського народу, сприяла підвищенню загальної грамотності населення й формуванню наукового світогляду українців, сприяла трансформації системи освіти та була перехідною ланкою до формування вищої освіти.

 Так Хв. Тітов у своїй праці зауважив, що однією з перших була Львівська братська школа (бл. 1685 р.) [3, 27]. Вона мала документально підтверджений привілей викладати латинською мовою «сім вільних мистецтв» і існувала як греко-слов’янська школа. Також школа мала свій устав, складений її викладачами, де були чітко прописані права й обов'язки учнів, учителів, батьків, опікунів, і у подальшому слугувала прикладом для статуту інших братських шкіл. Найвідоміші її випускники Іов Борецький та П. Могила через освітній досвід, отриманий у львівській школі, віддано служили ідеалам національного просвітництва і розвитку конкурентно спроможної перспективної системи національної вищої освіти.

 Віленська братська школа (1584-1585 р.) мала офіційне право викладати руську, грецьку, латинську і польську мови. Як зауважив проф. Хв. Тітов, «..школа досягла значного ступеню наукового процвітання…здійснила свій благотворний вплив на інші братські школи..» [3, 28]. Кращі викладачі і випускники Віленської школи згодом прийняли активну участь у розбудові Київської братської школи. За зразком Львовської та Віленської братських шкіл у ХVІ–ХVІІ ст. подібні навчальні заклади з’явилися у інших регіонах. За відомостями вченого це були школи у Брест Литовському (1590 р.), Могильові (1590), Мінську (1592), Києві, яка стала «..найпершою та найзнаменитішою з них..» [3, 28].

 В цілому, братські школи, на думку Хв. Тітова, мали одну спільну рису, а саме «…церковно-народний характер…» [3, 29]. Братські школи за відносно короткий період свого існування спроміглися створити самобутню національну модель освіти. Ці школи вміло привили своїм вихованцям глибоку любов до батьківщини, сприяли розвитку національної самосвідомості і виховали цілу плеяду відданих служителів інтересам України, в т. ч. у справах освіти. Такі високі результати, на думку вченого, було досягнуто через філологічний характер навчання, де наряду з латинською, грецькою, польською мовами вивчалась і рідна слов’янська мова, яка була зрозумілою для людини кінця ХVІ початку ХVІІ ст. Як зауважив автор «….братські школи, їх діячі і вихованці, в значній мірі зрушили попереднє, зневажливе ставлення руських людей до своєї мови і багато зробили для розвитку її….» [3, 30]. З одного боку, грецька направленість братських шкіл сприяла укріпленню зв’язків з візантійським сходом, була традицією, близькою українцям; у свою чергу, вивчення латинської та польської мов й «..світських, т. зв. вільних наук…» [3, 32] забезпечувало участь України у світовому культурно-освітньому процесі. Але, головна роль братських шкіл, на думку вченого, полягає у вихованні національно орієнтованої української інтелектуальної еліти, яка у подальшому сприяла розбудові національної системи вищої освіти і її включенні у міжнародний освітньо-науковий процес.

 Висоновок. Сучасні науковці України широко використовують аутентичні наукові праці В. Аскоченського, К. Харламповича, Хв. Тітова як джерело численних фактів з питань культурних зв’язків, біографій окремих діячів культури XVI -XVII ст., історії розвитку освіти тощо. Засадничий зміст їх досліджень полягає у висвітленні національних культурно-освітніх процесів на основі історико-документальної бази з залученням архівних джерел, на засадах наукового аналітично-критичного мислення, що і досі залишається актуальним.

Список використаних джерел

1. Аскоченский В.И. Киев с древнейшим его училищем академиею. Ч. 1 / В. И. Аскоченский. - Киев : в Унив. тип., 1856. - 370 с. 

2. Аскоченский В.И. Киев с древнейшим его училищем академиею. Ч. 2 / В. И. Аскоченский. - Киев : Унив. тип., 1856. - 566 с.

3. Тітов Хв. Стара вища освіта в Київській Україні XVI - поч. XIX / Хв. Тітов. - Київ: Друкарня Української Академії Наук, 1924. - 434 с. 

4. Харлампович К. В. Западнорусские православные школы XVI и начала XVII века, отношение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православной веры и церкви / К.В. Харлампович. - Казань: Типо-литография Имп. Ун-та, 1898. - 524 с.