Колб Іван Олександрович
кандидат юридичних наук,
заступник начальника відділу нагляду
за додержанням законів при виконанні
кримінальних покарань та пробації
прокуратури Київської області,
м. Київ, Україна
В статті здійснена класифікація та аналіз мотивів, які обумовили вчинення злочинів персоналом виправних і виховних колоній в Україні при застосуванні фізичної сили до засуджених, позбавлених волі.
Ключові слова: мотив; протиправна поведінка; персонал колоній; засуджений до позбавлення волі; фізична сила; спеціальні засоби; зброя; запобігання злочинам.
В статье осуществлена классификация и анализ мотивов, которые обусловили совершение преступлений персоналом исправительных и воспитательных колоний в Украине при применении физической силы, специальных средств и оружия к осуждённым, лишённым свободы, а также установлены проблемные вопросы и пути их решения по существу.
Ключевые слова: мотив; противоправное поведение; персонал колоний; осуждённый к лишению свободы; физическая сила; специальные средства; оружие; предупреждение преступлений.
ABOUT SOME MOTIVES OF ANTI-PERSONAL BEHAVIOR OF COLONIAL PERSONS IN UKRAINE USING POWER TO THE PROCESSED, POWERED POWER
The article deals with the classification and analysis of the motives that caused the crimes committed by the staff of correctional and educational colonies in Ukraine in the application of physical force to convicts deprived of their liberty.
Key words: motive; unlawful behavior; staff of colonies; sentenced to imprisonment; physical strength; special means; weapon; crime prevention.
Постановка проблеми. Як свідчить слідча та судова практика, не дивлячись на те, що мотив злочину не є обов’язковою ознакою у тих складах злочинів, що передбачені Особливою частиною КК України та пов’язані з протиправною поведінкою персоналу виправних і виховних колоній, яка має місце при застосуванні передбачених законом заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї до засуджених, позбавлених волі (ст. 106 КВК),визначення мотивів у будь-якому кримінальному провадженні має юридичне значення.
Такий підхід ґрунтується на змісті суспільної небезпеки даної категорії злочинів, сутність якої полягає у тому, що у результаті його вчинення об’єктами посягань та, одночасно, жертвами стають і правосуддя цілому, і встановлений порядок виконання і відбування покарання, і життя, здоров’я, честь і гідність осіб, які тримаються у зазначених кримінально-виконавчих установах закритого типу. А, це все, в кінцевому результаті, не тільки підриває авторитет нашої держави, але й негативно впливає на імідж персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України та порушує закріплені в законі такі принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань, як: законність, гуманізм та повага людської гідності засуджених.
Як показує практика, кількість злочинів, що вчиняються персоналом виправних і виховних колоній у зв’язку із застосуванням сили до засуджених, щорічно зростає, що, у свою чергу, свідчить про неадекватну реакцію та малоефективне запобігання цим суспільно небезпечним проявам з боку відповідних суб’єктів профілактики злочинів. Зокрема, якщо у 1991-2010 р. р. кількість таких злочинів у загальній їх структурі складала від 1 до 3 щорічно, то у 2010-2014 р. р. їх кількість збільшилась майже у три рази, а з 2014 по 2017 р. р. – більше 10 випадків щорічно [1, с. 37].
Отже, у наявності складна прикладна проблема, що потребує вирішення у тому числі й на науковому рівні. Виходячи з цього, основним завданням цієї наукової статті є здійснення аналізу мотивів протиправної поведінки персоналу колоній, що пов’язане із застосуванням фізичної сили, спеціальних засобів і зброї, а також розробка на цій основі науково обґрунтованих заходів, спрямованих на удосконалення правового механізму з питань запобігання цим злочинам
Стан дослідження. Вивчення наукової літератури, показало, що проблематика детермінації злочинності є предметом постійних теоретичних розробок таких науковців, як: І.Г. Богатирьов, О.Г. Колб, В.В. Лопоха, С.Ю. Лукашевич, О.А. Мартиненко, М.В. Тарасов та інших учених. Поряд з цим, враховуючи низку змін, що внесені у чинне законодавство України з питань кримінально-виконавчої діяльності в останній час (2014-2017 р. р.), виникає об’єктивна необхідність в їх аналізі та оцінці з точки зору завдань, що стосуються ефективності виконання та відбування покарань в Україні. Саме зазначені обставини і обумовили вибір теми цієї статті та її головних змістовних елементів.
Виклад основних положень. Результати даного дослідження показали, що мотиви злочинної поведінки персоналу органів та установ виконання покарань відповідно до змісту мотивів вчинення злочинів, пов’язаних із застосуванням сили до засуджених, можна поділити на три основні групи, а саме – на:
1. Суспільні та особистісні мотиви вчинення злочинів.
Мова у даному випадку ведеться про те, що як у цілому в системі ДКВС України, так і на індивідуальному (особистісному) рівнях мотивацію та мотиви вчинення злочину персоналом органів та установ виконання покарань формують єдині для всіх детермінанти, що пов’язані з проблемами функціонування сфери виконання покарань (низький рівень матеріального та соціального забезпечення; дефіцит бюджетних коштів; стресові ситуації, що спричинені та обумовлені проведенням реформ; висока криміногенна зарядженість та провокаційна діяльність щодо персоналу виправних та виховних колоній з боку засуджених та їх близьких родичів тощо) [2];
2. Політичні, корисливі, насильницько-егоїстичні, анархістсько-індивідуалістичні, легковажно-безвідпові-дальні, лякливо-малодушні мотиви вчинення злочинів.
У цій ситуації мотивація та мотиви злочинної поведінки персоналу органів та установ виконання покарань формуються та реалізуються у подальшому під впливом тих детермінант, що диктуються сучасними політичними та іншими суспільно-правовими реаліями життя в Україні. Зокрема, саме це стало вирішальним при вчиненні злочинів тими особами з числа персоналу виправних та виховних колоній, які були призначені на посади по квотах чи політичних домовленостях (характерними у зв’язку з цим стали злочини, що були вчинені з метою отримання незаконної вигоди, шляхом зловживання та перевищення службових повноважень; випадки катування та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження із засудженими тощо [2].
3. Ідейні, матеріальної заінтересованості, які включають й корисливі мотиви, у тому числі з деформованими матеріальними потребами, а також мотиви, що обумовлені міжособистісним спілкуванням персоналу зазначених колоній поміж собою та із засудженими і іншими учасниками кримінально-виконавчих правовідносин.
До таких, як встановлено в ході даного дослідження, слід віднести такі мотиви вчинення злочинів персоналом виправних та виховних колоній, як: особиста неприязнь, самоутвердження, егоцентризм, зневажливе ставлення до інших людей, суспільна байдужість, т. ін. Саме така мотивація та мотиви були вирішальними детермінантами вчинення злочинів, пов’язаних з неналежним виконанням персоналом ДКВС України своїх службових (посадових) обов’язків; нанесенням побоїв для засуджених; вбивств та нанесенням тілесних ушкоджень для цих осіб тощо [2].
У науковій літературі [3] та в офіційних практичних виданнях [4] наводяться й інші детермінанти вчинення злочинів персоналом ДКВС України, що у тій чи іншій мірі сформовані під впливом злочинної мотивації та відповідних протиправних мотивів, які знайшли своє відображення в сучасному механізмі злочинної індивідуальної поведінки зазначених осіб [5; 6; 7]. Зокрема, ряд науковців (В.В. Коваленко, О.М. Джужа, О.Г. Колб та ін.) до таких відносять:
- особливі детермінанти злочинності, що пов’язані з діяльністю державних службовців, працівників правоохоронних органів і суддів, зміст яких спричинений та обумовлений неналежним рівнем взаємодії з органами та установами виконання покарань і, у першу чергу, з питань запобігання та протидії злочинності [3, с. 64-65];
- специфічні детермінанти вчинення злочинів персоналом органів та установ виконання покарань, що спричинюються та обумовлюються змістом тих чи інших кримінальних покарань та особистісними характеристиками засуджених [3, с. 66-67];
- детермінанти, що пов’язані з віктимною поведінкою персоналу ДКВС України [3, с. 87].
Поряд з цим, особливою детермінантою, що спричинює та обумовлює вчинення злочинів з боку персоналу виправних та виховних колоній, як показали результати даного дослідження, є малоефективний та незмістовний контроль громадськості за діяльністю цих осіб [8]. Зокрема, як свідчить практика, закріпивши у ст. 6 КВК України громадський вплив, як один із основних засобів виправлення та ресоціалізації засуджених, а в ст. 25 цього ж Кодексу – громадський контроль за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань, наша держава досі не створила належних правових механізмів з цих питань.
Мова, у першу чергу, йде про такі аспекти кримінально-виконавчої діяльності персоналу ДКВС України, як:
а) звіт про цю діяльність;
б) взаємодію між керівниками правоохоронних органів, органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування;
в) спільні проекти з громадськістю;
г) залучення громадськості до розгляду скарг на дії чи бездіяльність персоналу органів та установ виконання покарань; ін.
Саме у такому контексті сформульовано зміст громадського контролю, зокрема, в Законі України «Про Національну поліцію» (ст. ст. 86-90 р. VIII «Громадський контроль поліції»). Крім цього, правові засади зазначеного контролю визначені в Законі України від 19 червня 2003 р. № 975-IV «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» [9]. Відповідно до вимог ст. 19 даного Закону, громадським організаціям, зареєстрованим у встановленому порядку, надається можливість:
- запитувати та отримувати в установленому порядку від правоохоронних органів інформацію, яка не містить державної таємниці, з питань правоохоронної діяльності;
- проводити наукові дослідження з проблем боротьби із злочинністю, проводити публічне обговорення їх результатів, створювати для цього громадські фонди, центри, колективи експертів тощо;
- проводити громадську експертизу проектів законів, рішень, програм, представляти свої висновки і пропозиції відповідним державним органам для врахування в ході реформування правоохоронних органів держави;
- брати участь у громадських дискусіях та відкритих парламентських слуханнях з питань реформування і діяльності правоохоронних органів держави, проблем правового і соціального захисту їх співробітників та членів їхніх сімей;
- через суб’єктів права законодавчої ініціативи виступати із законодавчими ініціативами в галузі правоохоронної діяльності [10].
При цьому, якщо співставити положення ст. 19 Закону України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» та ст. ст. 86-90 Закону України «Про Національну поліцію», то, як вірно зазначають деякі фахівці, вони є дещо відмінними (останні лише частково відображають зміст перших) [11, с.210], що, без сумніву, варто врахувати при видозміні чинного кримінально-виконавчого законодавства України з цих питань, зокрема ст. 25 КВК.
Про активізацію взаємодії громадських організацій з ДКВС України говорять як їх представники [12, с.71-73], так і фахівці у сфері виконання покарань [13, с.126-128] та інші спеціалісти [14, с.190]. Як з цього приводу слушно зауважив В.О. Васютинський, довіра чи недовіра громадян до правоохоронних органів виразніше проявляється в змісті процесів осмислення трагедії, що сталася. Захисне осмислення втілюється в намаганні знайти винуватців у вигляді підступних сил, яким це «вигідно», абстрактних «усіх», влада «взагалі», звичайно систематизованих груп, безапеляційному запереченні офіційної версії подій. У такому контексті, органи правопорядку постають як знаряддя чиєїсь волі, учасники змови проти суспільства. Тут майже немає простору для позитивних оцінок їхньої діяльності [15, с.256].
У контексті досліджуваної у цій роботі проблематики, важливим є також висновок, до якого дійшла В. А. Кирилюк, а саме: громадські організації виступають потужним ресурсом, який може забезпечити комплекс індивідуально визначених соціальних послуг, спрямованих на відновлення або налагодження нормальної життєдіяльності осіб, що потребують соціальної адаптації чи соціальної реабілітації [16, с.405].
І, врешті, жодне із зазначених вище пріоритетних та інших завдань боротьби із злочинністю в Україні у сфері виконання покарань не можна реалізувати, в оптимальному режимі та з найвищим рівнем ефективності, без вирішення проблем взаємодії виправних та виховних колоній з іншими правоохоронними органами та органами державної влади і місцевого самоврядування. Зокрема, з досвіду роботи центрів соціальної адаптації, які, в тому числі, здійснюють пробаційну діяльність, видно, що ефективна робота неможлива без залучення фахівців із соціальної сфери [17, с.411]. На думку І.В. Кожух (і це не викликає заперечень), для успішної реабілітації цих завдань важливим є забезпечення відповідними кваліфікованими кадрами служби пробації, які б мали відповідні знання не тільки у галузі правознавства та юриспруденції, а й психології, соціальної роботи та педагогіки [17, с. 411].
Цікавим, у зв’язку з цим, є й висновок, до якого прийшов К.М. Воєдило, а саме: підвищення мобільності діяльності правоохоронних органів і розвиток ефективності та прозорої служби в правоохоронних органах, в умовах реформування саме цих органів, визначення їх компетенції, структури, механізмів взаємодії, лежить не стільки в площині методологічного забезпечення діяльності правоохоронного блоку, скільки у площині налагодження дієвої ефективної системи управління правоохоронною діяльністю, в цілому [18, с. 734-735]. У таких умовах, на переконання С.В. Федюн (і з цим в повній мірі можна погодитись), потрібен нормативний документ, який би регулював питання, зокрема, взаємодії оперативних підрозділів правоохоронних органів (у виді єдиного міжвідомчого документа, який би об’єднав правоохоронні органи у досягненні мети, та мав єдиний механізм її реалізації) та визначав би основні напрями і форми взаємодії у вирішенні питань боротьби із злочинністю, а також врегулював би питання проведення спільних заходів, утому числі й по питаннях запобігання злочинам з боку персоналу виправних і виховних колоній при застосуванні цими особами сили та інших засобів безпеки до засуджених [19, с. 979].
Не менш важливою проблемою при вирішенні питань взаємодії правоохоронних органів, включаючи органи та установи виконання покарань, як правильно вважає В.А. Чубко, є й координація їх дій [20, с. 1003], враховуючи, що у процесі координації суб’єктів управління вирішуються такі основні завдання: узгодження функціонування частин і елементів системи в напрямі досягнення цілей; інтеграція зусиль різноманітних органів і підрозділів, для вирішення конкретних завдань; урегулювання діяльності співвиконавців; узгодження дій структурних підрозділів і додаткових сил при проведенні комплексних заходів; коригування нормативно-правових актів, що регламентують поділ функціональних обов’язків і характер взаємодії тощо [19, с. 1003-1004].
Виходячи з цього, О.Н. Ярмиш обґрунтував необхідність створення єдиної Концепції реформування правоохоронної системи, з об’єктивною оцінкою вже проведених заходів, яку доцільно затвердити рішенням Ради національної безпеки і оборони України, зважаючи на те, що злочинність і корупція, в сучасних умовах, за своїми кількісними та якісними характеристиками, набули масштабів загрози національній безпеці [21, с. 16].
Висновок. Такими, загалом, мають бути пріоритетні (лат. prior – перший – переважне право на що-небудь; переважаюче значення чого-небудь [22, с. 466]) завдання сучасної політики боротьби із злочинністю в Україні у сфері виконання покарань та, зокрема, запобіжної діяльності по недопущенню злочинів з боку персоналу зазначених колоній при застосуванні фізичної сили, спеціальних засобів і зброї до засуджених. Без сумніву, їх перелік є умовним та не бездоганним з огляду наукового обґрунтування, але очевидним є наступний факт: жодна, навіть найбільш логічна ідея, не може досягти запланованої мети, якщо при її виконанні не враховуються обставини, у яких вона формувалась та потенційні можливості суб’єктів її реалізації на законодавчому та правозастосовному рівнях.
Список використаних джерел (посилань):
1. Ліховіцький Я. О. Злочини, що вчиняються персоналом державної кримінально-виконавчої служби України : кримінологічна характеристика та запобігання / Я. О. Ліховіцький. – Луцьк : ПП Іванюк В.П., 2017. – 559 с.
2. Вирок Ківерцівського районного суду Волинської області : Справа № 0305/559/2012. Провадження № 1/0305/69/2012 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень : сайт. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/22598942 (дата звернення: 05.12.17). – Назва з екрана.
3. Кримінологічні та оперативно-розшукові засади запобігання злочинам і правопорушенням, що вчиняються персоналом виправних колоній : монографія / за заг. ред. В. В. Коваленка. – Київ : АТІКА, 2011. – 367 с.
4. Про діяльність підрозділів охорони, нагляду та пожежної безпеки установ виконання покарань у 2016 році : інформ. бюл. – Київ : Міністерство юстиції України, 2017. – 43 с.
5. Савченко А. В. Мотив і мотивація злочину : монографія / А. В. Савченко. – Київ : Атіка, 2002. – 144 с.
6. Салатин А. В. Характеристика должностных преступлений сотрудников уголовно-исполнительной системы и классификация личностей преступников [Электронный ресурс] / А. В. Салатин. – Режим доступа : http://www.fsin.su/territory/Vipe/journal_bulletin_of_the_institute/archive/magazine/16/03.pdf. – Название с экрана.
7. Кримінально-виконавчий кодекс : наук.-практ. комент. / за заг. ред. А. Х. Степанюка. – Київ : Атіка, 2008. – 626 с.
8. Васютин В. В. Тюремний мазохізм [Електронний ресурс] / В. В. Васютин // Тиждень.ua. : інтернет-видання. – Київ, 2007–2017. – Режим доступу : http://cripo.com.ua/print.php?sect_id=6&aid=50757 (дата звернення: 05.12.17). – Назва з екрана.
9. Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави : Закон України від 19 червня 2003 року № 975-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 46. – Ст. 366.
10. Антонян Ю. М. Психология преступника и расследование преступлений / Ю. М. Антонян, М. И. Еникеев, В. Е. Эминов. – Москва : Юристъ, 1996. – 336 с.
11. Закон України «Про Національну поліцію» : науково-практичний коментар / за заг. ред. С. В. Пєткова. – Київ : Центр учб. літ., 2015. – 240 с.
12. Максимова Н. Ю. Проблеми втілення в Україні інституту пробації / Н. Ю. Максимова // Актуальні проблеми прав людини, яка перебуває в конфлікті із законом, крізь призму правових реформ : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 2 грудня 2016 року). – Київ, 2016. – С. 38-40.
13. Глибін С. М. Кримінально-виконавча політика у сфері виконання покарань / С. М. Глибін // Кримінально-виконавча політика України та Європейського Союзу: розвиток та інтеграція : зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 27 листоп. 2015 р.). – Київ, 2015. – С. 126-128.
14. Нікітенко О. І. Оновлення суспільного призначення кримінально-виконавчого права на засадах Конституції України / О. І. Нікітенко // Кримінально-виконавча політика України та Європейського Союзу: розвиток та інтеграція : зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 27 листоп. 2015 р.). – Київ, 2015. – С. 189-190.
15. Васютинський В. О. Довіра громадян до правоохоронних органів у контексті значущої соціально-політичної події / В. О. Васютинський // Кримінально-виконавча політика України та Європейського Союзу : розвиток та інтеграція : зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 27 листоп. 2015 р.). – Київ, 2015. – С. 254-256.
16. Кирилюк А. В. Громадський ресурс системи пробації в Україні / А. В. Кирилюк // Кримінально-виконавча політика України та Європейського Союзу: розвиток та інтеграція : зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 27 листоп. 2015 р.). – Київ, 2015. – С. 404-407.
17. Кожух І. В. Роль соціальних служб у впровадженні пробації в Україні / І. В. Кожух // Кримінально-виконавча політика України та Європейського Союзу : розвиток та інтеграція : зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 27 листоп. 2015 р.). – Київ, 2015. – С. 409-412.
18. Воєдило К. М. Організація взаємодії підрозділів Служби безпеки та Державної прикордонної служби України під час здійснення оперативно-розшукових заходів / К. М. Воєдило // Актуальні проблеми кримінального права, процесу, криміналістики та оперативно-розшукової діяльності : тези Всеукр. наук.-практ. конф. (Хмельницький, 3 берез. 2017 р.). – Хмельницький, 2017. – С. 734-737.
19. Федюн С. В. Окремі питання взаємодії оперативних підрозділів правоохоронних органів України / С. В. Федюн // Актуальні проблеми кримінального права, процесу, криміналістики та оперативно-розшукової діяльності : тези Всеукр. наук.-практ. конф. (Хмельницький, 3 березня 2017 року). – Хмельницький, 2017. – С. 978-981.
20. Борисов В. І. Ефективність кримінально-правової політики / В. І. Борисов, П. Л. Фріс // Теоретичні засади вдосконалення правового статусу засуджених / О. В. Лисодєд // Правова доктрина України : у 5 т. – Харків, 2013. – Т. 5 : Кримінально-правові науки в Україні : стан, проблеми та шляхи розвитку / В. Я. Тацій [та ін.] ; за заг. ред. В. Я. Тацій, В. І. Борисов. – С. 81-95.
21. Ярмиш О. Н. Реформа правоохоронної системи в сьогоденній Україні : здобутки, втрати, перспективи / О. Н. Ярмиш // Актуальні проблеми кримінального права, процесу, криміналістики та оперативно-розшукової діяльності : тези Всеукр. наук.-практ. конф. (Хмельницький, 3 березня 2017 року). – Хмельницький, 2017. – С. 10-16.
22. Булыко А. Н. Большой словарь иностранных слов 35 тысяч слов / А. Н. Булыко. – Изд. 3-е, испр., перераб. – Москва : Мартин, 2010. – 704 с.
