Івкова Наталія Миколаївна

кандидат філологічних наук, доцент з української мови

Відокремлений підрозділ Національного університету

 біоресурсів і природокористування України

«Ірпінський економічний коледж»

м. Ірпінь

  У запропонованій статті подаються різні погляди на експресивність як синтаксичну категорію; робиться спроба проаналізувати основні способи актуалізації тексту: парцеляція, лексичний повтор, приєднування, називний теми. 

  Ключові слова: експресивний синтаксис, текст, парцеляція, лексичний повтор, приєднування, називний теми.

  Постання проблеми експресивного синтаксису й розвитку його конструкцій у мові пов’язують з іменем французького лінгвіста Шарля Баллі, який ще на межі ХІХ і ХХ століть звернув увагу на афективність як обов’язковий компонент будь-якого висловлювання. В.В.Виноградов вважав експресивним у синтаксисі прийом писемного мовлення, що супроводжується конструктивними змінами. І лише в шістдесяті роки минулого сторіччя з’явився сам термін «експресивний синтаксис», який розглядає розчленовані структури – спеціальне членування одного речення на два і більше нарізно оформлених висловлювання. Експресію тлумачать переважно як семантичну категорію, для якої визначальною є функція впливу. У зв’язку з цим Ш.Баллі розрізняв в афективному факторі два завдання: вираження суб’єктивного світу мовця і використання мовних засобів для впливу на адресата. Очевидно, різницю між емоційним та експресивним слід бачити у мимовільності, довільності емоцій (вони пов’язані з почуттям) і визначенні експресії як засобу впливу, коли мовець усвідомлює експресивність використання певних мовних засобів [1].

  Про особливості функціонування окремих розчленованих конструкцій йшлося у працях Л.В.Щерби, О.М.Пєшковського, О.О.Шахматова, Ю.В.Ванникова, А.П.Загнітка, Н.П.Плющ, але на сьогодні лінгвістика ще не виробила єдиної точки зору на відсічені елементи речення щодо їх структурно-семантичної організації та функціонального навантаження. Експресивні конструкції утворюють відкритий ряд. Найчастіше до них зараховують такі явища, як парцеляція, сегментація, лексичний повтор із синтаксичним поширенням, приєднувальні конструкції, ланцюжки номінативних речень, вставні структури тощо.

  Вичленування того чи іншого компонента речення зумовлює його актуалізацію і набуття ним власної внутрішньотекстової значущості, що вимірюється напрямом актуалізації та замкненістю текстових величин на ньому. Таке вичленування в науці здебільшого називається парцеляцією, яке за своїм функціональним виявом охоплює нерівнорядні явища, оскільки характеризується багатогранністю вияву у структурі простого й складного речень [3]. Скупі відомості про парцельовані конструкції подавав С.Смеречинський, чітко відрізняли розчленовані синтаксичні побудови П.Коструба, І.Чередниченко, І.Петличний, П.Дудик. Щоправда, ці побудови мовознавці називали по-різному. Свого часу такі реченнєві побудови позначалися терміном «приєднування», у 60-70-х роках ХХ століття паралельно використовувалися терміни «парцеляція» та «приєднування», причому на позначення одного й того ж явища, тому вони виявилися певною мірою синонімічними і недостатньо визначеними [4]. Термін «парцеляція» на означення явища розчленування єдиної граматичної структури на частини одним із перших серед мовознавців застосував О.Ф.Єфремов. Парцеляція як лінгвістичне явище виникає в усному розмовному мовленні і поширюється у різних стилях сучасної української мови, зберігаючи при цьому розмовну специфіку: Одісей сам був ще доволі молодий. Жорстокий” (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара). Усі дослідники парцеляції (Ю.В.Ванников, Н.Ю.Шведова, О.О.Іванчикова) постійно звертають увагу на специфічну інтонацію, властиву цьому явищу. Більше того, лише завдяки інтонації можлива реалізація явища парцеляції.

  Парцельована конструкція складається з базової структури і парцелята (може бути два й більше), який завжди постпозитивний. Парцеляти можуть виконувати такі функції: 1) функцію залежної частини складного або члена простого речення; 2) описову функцію; 3) функцію відносно самостійного повідомлення; 4) номінативну функцію [3].

  Найпоширеніша функція парцелятів – описова. За допомогою парцелята автор яскравіше може передати психічний стан людини, її переживання, послідовність думок і сприйняття навколишньої дійсності. Зважаючи на перераховані функції, парцелят може бути самостійним реченням, яке підкріплюється до основного за допомогою певних слів і сполучень, сурядних і підрядних сполучників, а також залежним членом речення. Найчастіше парцеляції піддаються другорядні члени речення, які за своєю функцією парцельовані конструкції залежних членів найближче стоять до відокремлених другорядних членів речення. Ці члени, перебуваючи в кінці речення, інтонаційно можуть зовсім відриватися від основної частини. Наприклад: Хтось задзвонив у двері. Пів на восьму ранку (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара); Помічна і приязно товариська вдача викликала до нього симпатію всіх, з ким він мав справу. Усіх крім однієї людини. Його дружини (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара); Одісею, я вертаюсь додому. Воювати (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара).

  З різних точок зору було досліджене явище приєднування (Л.В.Щерба, В.В.Виноградов та інші) і навіть були зроблені спроби сформулювати основні ознаки приєднування як особливого виду синтаксичного зв’язку. Л.В.Щерба, висловлюючи свої міркування, мав на увазі головним чином живу або усну мову; В.В.Виноградова приєднування цікавить не стільки як граматичне явище, а більше як стилістичне; А.П.Сковородников вважає приєднування граматичною категорією. Однак пізніше використані багатьма дослідниками ознаки, висунуті Л.В.Щербою та В.В.Виноградовим, не змогли стати основою для виділення в синтаксисі чітко окресленої категорії приєднувального зв’язку. Певний крок у напрямку визначення синтаксичної категорії приєднання зробив С.Є.Крючков, сформулювавши своє розуміння приєднування як додаткового повідомлення, яке являє собою «додаткове судження» (1950р.), але межі приєднання у нього дуже розширені. Як приєднувальні розглядаються не тільки речення із спеціальними приєднувальними сполучниками та сполученнями слів, а й різні типи складних речень з сурядними та підрядними сполучниками, безсполучникові речення, які є безсумнівними випадками парцеляції простого речення [2]. Незважаючи на значну кількість досліджень, присвячених проблемі розмежування явищ парцеляції й приєднування, вона залишається суперечливою. Так, Л.Ю.Максимов вважає, що основна відмінність між ними полягає в тому, що вони співіснують в різних стилях мови (парцеляція – книжна мова, приєднування – жива усна мова); О.С.Попов визначає явище парцеляції як звичайне членування висловлювання на будь-яку кількість частин, які зберігають свої відношення та зв’язки. На нашу думку, найзагальніша відмінність між парцеляцією і приєднуванням полягає в тому, що при парцеляції відбувається відрив фрагмента від базового речення, а при приєднуванні – додавання, приєднування його до базової частини. Порівняємо: Грав на всіх інструментах, за який би не брався. І на скрипці, і на гітарі, і на фортеп’яні, і на флейті (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара). Зараз Ігор рухався в іншому напрямку, і Одисеєві було прикро за нього. І за себе → Зараз Ігор рухався в іншому напрямку, і Одисеєві було прикро за нього і за себе (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара). У першому реченні – приєднування, оскільки приєднана конструкція має семантику доповнення стосовно початкового повідомлення. У другому випадку маємо справу з парцельованою структурою, де парцелянтом виступає один із однорідних додатків. 

  З-поміж фігур, які постали наслідком розчленування цілісного висловлювання, складно виділити конструкцію, найхарактернішу для експресивного синтаксису, але чи не найактивніше у сучасних текстах виявляє себе процес сегментації, тобто членування тексту на окремі сегменти. Під сегментованими на сьогодні розуміються конструкції абсолютно різної семантико-синтаксичної природи. За О.Пєшковським, наслідком сегментації повідомлення є називний уявлення. Називний уявлення виник у художньому мовленні ХІХ столітті, але пізніше, перейшовши до інших жанрів, почав втрачати експресивні властивості, і з часом такі конструкції набули нового найменування – «називний теми». Єдність сегментованої конструкції ґрунтується на кореляції субстантивної форми вираження того чи іншого поняття, з одного боку, і його займенникового вираження, з іншого боку. Варіації сегментації пов’язані з послідовністю субстантивної і займенникової частин. О.С.Попов, який ґрунтовно досліджував «називний теми» і здійснив послідовне зіставлення сегментації і парцеляції, стверджує зростання частотності «називного теми» і підкреслює книжний характер цього типу утворення. Замість називний уявлення він пропонує називати цей різновид утворення «називний теми», що по суті обґрунтовано ще Ш.Баллі й деталізовано членами Празького лінгвістичного гуртка.

  Смислові функції «називного теми» досить різноманітні. Він може фіксувати існування якогось явища, предмета; іноді привертає увагу до предмета, вказуючи на нього, виражає емоційну оцінку, передає спонукання; найчастіше вживається у виробничих та військових командах, може називати образи, що виникають на основі минулого досвіду, вказує на розпізнання за певними ознаками або певними уявленнями тощо: Виїхали надвечір. Через ніч мали дістатись до Львова. Ранок. Вокзал. Львів (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара). Колективізація. Перша колективна осінь. Трактори, молотилки. Порвані і загнані мужики. Очі олов’яні, очі сердиті (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара). 

  Одним із засобів актуалізації важливих компонентів смислу є лексичний повтор, під яким розуміють «повне або часткове повторення кореня, основи чи цілого слова без змін їх звукового складу (чи з частковою зміною) як спосіб утворення слів, синтетичних і описових форм та фразеологічних одиниць» [7; 157]. Повтори – явище дуже давнє й широко вживане в українському синтаксисі. Одні вчені вважають їх явищем лінгвістичним чи навіть морфологічним, інші розглядають синтаксичні повтори як поетичні фігури, ще інші оцінюють їх як синтаксичні засоби експресії. На нашу думку, повтори синтаксично-стилістичні: на синтаксичну природу явища вказує певна інтонація, яка продиктується контекстом, і значення повтору, яке є модальним, швидше емоційним, а не морфологічним чи лексичним. Повтори частіше постають засобом текстової організації: Де ж це єднання души, це щастя дотику, цей паморочливий запах іншого тіла, який стає раптом близьким, рідним, ближчий за свій, бо вдихаючи його, почуваєш, що немає меж потрібності його.

  Де ж той дотик волосся, коли воно торкається твого обличчя, і ніби струм від нього проймає тебе і його запах відкриває тобі нову грань людини...

  Де ж усе це, чому воно поряд і водночас його нема, чому, ніби привід, таке, щойно простягнеш до нього руку, щойно, увесь напружившись, приготуєшся закрутитися у відчуття того, хто поруч (Ю.Покальчук. Одісей, батько Ікара)

  Повтори є основою інтонаційного руху, оскільки повторення слова – це форма його емфатичного виділення, яке вимагає зміни інтонації з метою її зростання/спадання, оскільки емоційно забарвлене мовлення не терпить інтонаційної тавтології.

  Повтор у творах виконує дві основні функції – функцію структурування тексту, постаючи формальним засобом організації текстових величин (нейтральне використання мовних одиниць) та стилістичну (емоційно-експресивне вживання),які яскраво свідчать про те, що прийом лексичного повтору не є надлишковим елементом текстової структури. Не зважаючи на те, що у тексті формально відтворюється одна й та ж лексема чи сполучення лексем, при кожному наступному повторенні контекстуальне оточення допомагає виявити додаткові значення, а тому повтор, крім того, що структурно організує текст, є ще й засобом актуалізації нових контекстних відтінків значення [6].

  Запропонований нами перелік експресивних конструкцій на сьогодні становить відкритий ряд, який характеризується невизначеністю структурно-семантичної та функціонально-смислової класифікації конструкцій, що стоять поза формальною структурою базового речення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Акимова Г.Н. Развитие конструкций експресивного синтаксиса в русском языке // Вопросы языкознания. – 1981. - №6. -С.108-120.

2. Вінтонів М. Функціонально-граматичні та комунікативні вияви парцельованих та приєднувальних конструкцій// Лінгвістичні студії. Випуск 11. ч.І – Донецьк.: ДонДУ, 2003. – С.124-129.

3. Загнітко А. Закономірності і напрями внутрішньо-реченнєвої актуалізації (на матеріалі парцельованих і приєднувальних конструкцій) // Семантика і прагматика граматичних структур. – Донецьк: ДонДУ, 1998. – С.6-14.

4. Пентелюк Л. Повтор як синтаксичний засіб експресії у поетичному мовленні // Лінгвістичні студії. Випуск 3. – Донецьк.: ДонДУ, 1997. – С.30-34.

5. Плющ Н.П. Парцеляція як засіб експресивного синтаксису // Українська мова і література в школі. – 1981 - №1. – С.68-72.

6. Пришляк Л. Повтор як синтаксичний засіб у поетичному мовленні Миколи Вінграновського// Лінгвістичні студії: Зб.наук.прац. Випуск 6. – Донецьк.: ДонДУ, 2000. – С.156-164.

7. Синиця І.А. Лексичний повтор як засіб реалізації семантичної зв’язності тексту// Мовознавство. –1994. - №2-3. – С.56-61.