(Історичний аспект)

Таран Віра Василівна

кандидат медичних наук, доцент, 

Національний медичний університет імені О.О. Богомольця,

Україна, Київ

 

Жила Анатолій Володимирович

кандидат медичних наук, доцент, 

Національний медичний університет імені О.О. Богомольця,

Україна, Київ

 

  Вступ. Складна демографічна ситуація внаслідок значного поширення захворювань, інвалідності, високого рівня передчасної смертності, скорочення середньої тривалості очікуваного життя, що негативно позначається на індексі розвитку людського потенціалу, у зв’язку з чим питання медико-соціального захисту населення відносяться до першочергових задач загальнодержавної політики в Україні.

  Безповоротні втрати продуктивних сил суттєво впливають на макроекономічні показники, що вимагає комплексних заходів по збереженню, відтворенню та раціональному використанню людського ресурсу в сфері суспільного виробництва.

  Пріоритетом має стати забезпечення соціальних стандартів якості життя і підтримка малозахищених верств населення, для чого необхідно нарощувати обсяги інвестицій в розвиток людського капіталу і на довгостроковій основі виконувати широкомасштабні комплексно-цільові програми з профілактики найбільш поширених захворювань.

  Актуальною проблемою у світлі сьогодення є модернізація охорони здоров’я та її розбудова на якісно нових організаційних та економіко-правових засадах. Бюджетні медичні заклади мають стати конкурентоспроможними на ринку медичних послуг і забезпечувати населення доступною, кваліфікованою і ефективною медичною допомогою на усіх етапах її організації. Реформа в медичній галузі покликана замінити існуючі стереотипи, коли відомчий підхід в бюджетній сфері медицини є жорстко централізованим і закритим від громадського контролю, коли медичні заклади, як надавачі медичних послуг одночасно несуть відповідальність за їх якість, а нагляд за діяльністю медичної мережі покладається на органи охорони здоров’я, яким вони підпорядковуються, що породжує корпоративний підхід, в якому переважає захист власних відомчих інтересів, тоді як пацієнт в соціальному і правовому плані залишається не захищеним навіть тоді, коли через медичні помилки або недбалі дії з боку медичного персоналу завдається шкода для його здоров’я чи навіть для життя.

  Як доводить вітчизняна і світова практика одним з альтернативних і дієвих механізмів подолання кризи в бюджетній сфері охорони здоров’я є запровадження страхової медицини. Такий досвід вже є в Україні і його необхідно враховувати в нинішніх умовах, коли окремі спроби проведення реформ в медичній галузі не дають бажаного ефекту.

  Метою роботи стало дослідження історичних фактів, пов’язаних з впровадженням і функціонуванням страхової медицини на території України в середині XIX – на початку XX століття.

  Матеріали та методи дослідження. Для отримання необхідних матеріалів в роботі використано контент-аналіз – послідовне вивчення різноманітних історичних документів та встановлення конкретних фактів, де висвітлюються окремі аспекти розвитку системи медичного обслуговування різних категорій населення в певні періоди часу в Україні, зокрема те, що стосується медичного страхування, як важливого засобу медико-соціального захисту при найбільш поширених захворюваннях, особливо серед робочих, зайнятих в сфері промислового виробництва, які контактують в процесі роботи зі шкідливими виробничими чинниками, котрі представляють для їх здоров’я реальну загрозу. За допомогою системного аналізу проведено порівняльну оцінку тих чи інших підходів при організації медичного обслуговування, а також виявлення позитивних і негативних характеристик при кожній з цих форм, що особливо важливо враховувати в нинішніх умовах, коли вітчизняна система охорони здоров’я перебуває в стані системної кризи і вимагає проведення кардинальних реформ в медичній галузі. 

  Результати дослідження та їх обговорення. Активна розробка покладів кам’яного вугілля на Донбасі, залізної, марганцевої руд та добуток нікелю у Придніпров’ї сприяли відкриттю на цих територіях чавуноливарних, машинобудівних, механічних, цукроварених, паперових заводів, а також заводів з переробки вовни. З розвитком промислових підприємств та збільшенням чисельності робочих, зайнятих в тяжких і шкідливих умовах праці, зростала захворюваність серед даних контингентів, що поставило підприємців і тодішню владу держави перед проблемою збереження здоров’я працюючих контингентів. 

  Відповідно до царського Указу від 1886 року власники підприємств повинні були відкрити для своїх робочих лікарні з розрахунку одне ліжко на 100 осіб [1]. Однак дана директива не завжди виконувалася належним чином і в повному обсязі, втім слід зазначити, що саме ця директива створила певні передумови для формування медичного страхування в означених індустріальних регіонах України.

  Впродовж 80-х років XIX сторіччя в семи з дев’яти українських губерніях функціонувало 130 невеликих лікарень, де надавалася медична допомога лише 15,0% найманим робітникам промислових підприємств [2].

  Робітники почали об’єднуватися у громадські товариства і створювати каси взаємодопомоги за рахунок відрахувань від заробітної плати і штрафних коштів [3]. Тим самим було закладено механізм соціального страхування, який передбачав розподіл ризиків відносно захворюваньпоміж окремими групами громадян, котрі на добровільній основі об’єднували свої кошти.

  Основними витратами допоміжних кас були виплати пенсій та грошова допомога [4]. В цей період діяли «Харківське товариство взаємної допомоги» та «Товариство взаємної допомоги наборщиків м. Житомира».

  Активізація робітничого руху змусила підприємців залучатися до покриття витрат допоміжних кас, що призвело до виникнення лікарняних кас.

  Перша лікарняна каса з’явилася в Україні в 1970 році завдяки угоді, укладеної між власниками адміралтейського заводу «Руссуд» з Миколаївським військово-морським шпиталем про надання безкоштовної медичної допомоги при нещасних випадках робітникам заводу. Витрати на лікування відшкодовувалися з коштів лікарняної каси.

  У 1912 році III Державною Думою затверджується закон «Про соціальне страхування на випадок хвороби». Соціальне страхування забезпечувало захист найманих робітників від соціальних ризиків шляхом страхування, але цей закон поширювався тільки на 2% населення Росії, тобто на шосту частину пролетаріату [6].

  Організаційною основою страхової медицини були лікарняні каси, діяльність і статут яких визначався законом. В Україні функціонували заводські та об’єднані лікарняні каси. Дані каси укладали угоди з міськими адміністраціями або земськими управами про стаціонарне лікування робітників.

  Зокрема, лікарняна каса «Наваль» уклала угоду з міською Думою про оренду в міській лікарні 100 ліжок для надання медичної допомоги при травмах, хворобах, пологах [7]. Лікарняна каса у селі Хортиця, створена власниками шести заводів, уклала угоду з земською управою про стаціонарне лікування робітників цих підприємств [8].

  Джерелами фінансування медичного страхування були внески робітників, які складали 60% усіх витрат, дотації підприємців та кошти страхових товариств. Лікарняні каси забезпечували робітників грошовою допомогою при хворобах і нещасних випадках (від 25% до 75% заробітку), при пологах (50% - 100% заробітку) при смерті застрахованого (від одного до 1,5 місячного заробітку)[9]. Однак надання медичної допомоги було не обов’язковим компонентом, особливо тим, хто не був застрахованим і не робив страхові внески.

  У 1913 році було внесено доповнення до статуту лікарняних кас, де цим організаційним утворенням надавалося право на власні кошти організовувати лікарні, амбулаторії, санаторії, аптеки [10].

  В Миколаєві на кошти лікарняних кас було відкрито 8 лікарських амбулаторій, а саме зуболікарська та протитуберкульозна [5].

  Після лютневої революції Тимчасовий уряд законом від 25.07.1917 року, розширив коло застрахованих до 3% населення Росії, зменшив внески робітників до 50% 

  Жовтнева революція внесла свої корективи в соціальне страхування. Рада Народних комісарів РРФСР 14 листопада 1917 р. видає декрет «Про безкоштовну передачу лікарняним касам лікувальних закладів підприємств», а також «Положення про страхування на випадок хвороби» від 22 грудня 1917 року [11].

  Відповідно до означених декретів, лікарняні каси надавали безкоштовну медичну допомогу працюючим, забезпечували їх медикаментами та перев’язувальними матеріалами [12].

  Джерелами формування коштів лікарняних кас були внески робітників в розмірі 1 – 2%, а при чисельності учасників страхування менше ніж 500 осіб – 3% від заробітної плати, а також дотації власників підприємств у розмірі 2/3 від суми внесків робітників [13].

  Уявлення про структуру витрат надають звіти Олександрівської лікарняної каси Єкатеринославської губернії за 1916 – 1919 рр., де основні витрати приходилися на оплату медичної допомоги – 70,5%, гонорар лікаря з цієї суми складав в середньому – 5%, втрати на медикаменти – 15,3% [14, 16].

  Постановою Ради Народних комісарів «Про передачу всієї лікувальної частини колишніх лікарняних кас Народному комісаріату охорони здоров’я» (1919 р.) страхову медицину було ліквідовано.

  Другий етап розвитку страхової медицини пов’язаний з Новою економічною політикою (НЕПом), коли в 1921 році скорочується фінансування медичних закладів, які передаються до місцевих бюджетів, вводиться часткова плата медичної допомоги.

  Декретом Ради Народних комісарів України «Основне положення про соціальне забезпечення робітників і службовців на випадок тимчасової і постійної втрати працездатності та членів їх сімей на випадок хвороби годувальника» від 10.12.1921 р. страхуванню підлягали робітники промислових підприємств, тобто створюються робітнича медицина. Згідно цього Декрету поряд з грошовою допомогою при хворобі, вагітності, пологах передбачалось надання безкоштовної медичної допомоги застрахованим та безкоштовне забезпечення їх ліками, бандажами, окулярами і стоматологічним протезуванням. Незастрахованому населенню надалось 10% обсягу стаціонарної та 20% амбулаторної допомоги [15, 17].

  Джерелами фінансування страхового фонду були внески роботодавців – 28%, відрахування підприємств і закладів – від 5,5% до 7% від фонду заробітної плати в залежності від класу шкідливості підприємства. В структурі бюджету соціального страхування знаходився фонд медичної допомоги, фонд «Г», який дозволяв мати гарантовані додаткові кошти для покращання медичного обслуговування працюючих та їх сімей [16, 18].

  За роки функціонування робітничої медицини в Україні (1923 – 1928 рр.) загальний бюджет охорони здоров’я збільшився втричі. Він складався з трьох основних джерел: страхового фонду медичної допомоги (44% – 49,5%), місцевого бюджету (31,6% - 35,3%) та державних асигнувань (8% - 9,6%) [17, 19].

  Кошти страхового фонду використовувалися на надання усіх видів медичної допомоги, організацію охорони здоров’я материнства і дитинства, профілактичну роботу та боротьбу з соціальними хворобами.

  Витрати на одного застрахованого і незастрахованого в середньому по Україні у 1924 – 1925 роках становили відповідно 5 крб. 38 коп. та 99 коп. [19].

  Страхова медицина функціонувала паралельно з державною і незважаючи на успішну діяльність, рішенням Ради Народних комісарів УРСР у 1927 році було ухвалено «ліквідувати апарати робітничої медицини», а її заклади передати наркомату охорони здоров’я України [18].

  Система охорони здоров’я України почала діяти на засадах монопольно-державної моделі, для якої характерна жорстка контрольована, централізована форма управління та фінансування галузі за залишковим принципом, що притаманно і для сьогоднішнього дня.

  Висновок. Історичний досвід побудови різноманітних форм діяльності медичної галузі, включаючи медичне страхування в різні періоди становлення та розвитку української держави є надзвичайно цінним в умовах сьогодення, коли реформування цієї важливої соціальної сфери розглядається як пріоритетна задача загальнодержавної політики, між тим як основні концептуальні засади загальної архітектури системи медичного обслуговування остаточно не визначені і піддаються перманентним дискусіям, як з боку науковців, організаторів охорони здоров’я, практичних лікарів, так і широких верств громадськості.

 

Список використаних джерел літератури.

1. Вигдорчик Н.А. Социальное страхование. Систематическое изложение истории, организации, практики всех форм социального страхования. – СПб: Практич. Медицина. – 1912. –С. 11.

2. Межиров Л.С. Из истории фабрично-заводской медицины на Украине (60-90 –е годы 19 века)//Сов. Здравоохранение. – 1971. - №8. – С. 68 – 73.

3. Гуржий І.О. Зародження робітничого класу України. – К., 1958. – С.123.

4. Любимов Б. Социальное страхование в прошлом и настоящем. – Харьков: Главполитпросвет УССР, 1923. – 47 с.

5. Киселев А.Ф., Стадниченко А.В., Снисаренко П.И. и др. Больничные кассы и страховая медицина города Николаева. – Страховая медицина: вопросы, теории, истории, опыт, перспектива развития/Материалы выездного Пленума Всесоюзного общества историков медицины. – М.-Луганск, 1991. – С. 66 – 68.

6. Мирский М.Б. Изистории страховой медицины в нашей стране. – Страховая медицина: вопросы, теории, истории, опыт, перспектива развития/Материалы выездного Пленума Всесоюзного общества историков медицины. – М.-Луганск, 1991. – С. 34 – 36.

7. Рохлина Л.П. Социальное страхование и медицина//Врач. дело, 1920. - №1. – С. 22-31.

8. Пушин С.Г. История создания больничной кассы при заводах села Хортица Александровского уезда Екатеринославской губернии. - Страховая медицина: вопросы, теории, истории, опыт, перспектива развития/Материалы выездного Пленума Всесоюзного общества историков медицины. – М.-Луганск, 1991. – С. 36 – 38.

9. Агарков В.И., Северин Г.К., Бутева Л.В. Исторический опыт отечественной страховой медицины и его значение для современной практики. - Страховая медицина: вопросы, теории, истории, опыт, перспектива развития/Материалы выездного Пленума Всесоюзного общества историков медицины. – М.-Луганск, 1991. – С. 38 – 39.

10. Гришин В.В., Мирский М.В., Динилишина Е.И. и др. Больничные и страховые кассы: отечественный опыт медицинского страхования/Под ред. О.П. Щепина. – М., 1967. – С. 48 – 65.

11. Бюллетень Народного комиссариата труда, 1918. - №1 – 4. – С. 170.

12. Ефимов Д.И. Пути развития советской медицины на Украине// Профилактическая медицина, 1926. - №10. – С. 122 – 132.

13. Таран В.В. Развитие страховой медицины на Украине/Социальная медицина, организация здравоохранения, история медицина. – 1992. – Вып. 23. – С. 117 - 120.

14. Весельський В.Л., Рудень В.В. Фабрично-заводська та робітнича (страхова) медицина в Україні в 1866 – 1927 рр.//Буковинський мед. вісник, 1999. – т.3. - №3. – С. 250 - 259.

15. Пушин С.Г. Источники финансирования и расходы больничных касс. - - Страховая медицина: вопросы, теории, истории, опыт, перспектива развития/Материалы выездного Пленума Всесоюзного общества историков медицины. – М.-Луганск, 1991. – С. 78 – 79.

16. Ленинские декреты по здравоохранению. – М.: Медицина, 1980. – С. 394 – 396.

17. Ефимов Д.И. Этапы развития здравоохранения на Украине за 10 лет революции//Профилактическая медицина, 1927. - №10. – С. 1 – 14.

18. Ефимов Д.И. Десять лет советского здравоохранения на Украине. – Харьков: Научная мысль, 1929. – 30 с.

19. Здравоохранение в годы восстановления и социалистической реконструкции народного хозяйства СССР. 1915 –1940/Тез.докл. – М.: Медицина, 1973. – С. 53 – 55.

 

Таран В.В., Жила А.В. Страховая медицина в Украине XIX в начале XX столетия как форма социальной защиты (Исторический аспект). В статье рассматриваются основне организационные принципы построения медицинского страхования в разные исторические периоды в Украины как форма социальной защиты рабочих, занятых в промышленном производстве и один с эффективных механизмов обеспечения этим контингентам медицинской помощи за счет разнообразных источников финансирования.

 

V.V. Taran, A.V.Zhila Insurance medicine in Ukraine XIX-early XX century as a form of social protection (the Historical aspect). The article discusses the basic principles of organization of medical insurance in different historical periods in Ukraine as a form of social protection for workers in industrial production and is one of the effective mechanisms of providing the se contingents of medical assistance through various funding sources.