Дячок Оксана Миронівна

Кандидат архітектури, доцент

Тернопільський національний педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка

Україна

Тернопіль

  Анотація. У статті досліджується історія Тернопільського Домініканського храму, пам’ятки архітектури ХVIII століття. Показаний вплив соціально-політичних та конфесійних змін на святиню, її значення у суспільних, культурних процесах, роль у популяризації християнських цінностей.

  Ключові слова: пам’ятка архітектури, бароко, храм, соціально-політичні процеси, орден Домініканців, орден Єзуїтів.

  Постановка проблеми. Одним із духовних символів Тернополя, його візитівкою є Домініканський костел ХVIII століття, пам’ятка архітектури пізнього європейського бароко. За свою довгу історію головна святиня міста він належав різним конфесіям і був у руках безбожників та попри все сьогодні він живе покликом нового тисячоліття. Про будівництво, розвиток, злети і падіння храму не збереглося архівних даних, уся його історія вибрана з історико-краєзнавчих хронік, публіцистичної літератури, спогадів очевидців. Тому дослідження історії цієї святині є актуальною. 

  Метою статті є аналіз історичних передумов будівництва костелу, ймовірного авторства цієї споруди, соціально-політичних процесів на Тернопіллі та їх вплив на святиню.

  Дослідження грунтується на основі публікацій істориків, архівістів, мистецтвознавців, краєзнавців, журналістів. Серед них – Л.Бойцун [1, 2], О.Глубіш [3, 4], І.Дуда, О.Субтельний [8, 9], Б.Новосядлий, Н. Шподарунок [4], Гордієнко Г [5], О. Шеремета[10], Дідух Т[7], Н. Григорук [6] та ін. 

  Виклад основного матеріалу. Перша назва храму — костел святого Вінcента Феррера, збудований у 1749-1779 роках на місці української православної Марійської церкви. Церква була суттєво пошкоджена після татарських нападів.

  Власник міста Йосиф Потоцький (1673-1751) заборонив реставрувати православну церкву, а на її місці заснував у 1749 році римо-католицький костел з монастирем[1, 2]. 

  Довідкова література не дає однозначної відповіді – хто був автором проекту. За однією з версій – архітектор Ян де Вітте, відомий голландський майстер, який жив приблизно в 1700 - 1785 роках [2]. 

  Польські дослідники, зокрема, доктор Мечислав Ґембарович вважали автором проекту Августа Мощинського[9]. 

  Мистецтвознавець Мечислав Ґембарович досліджував та відтворив історію будівництва Тернопільського Домініканського костелу. Первісний план у концепції Мошинського був компромісом між центральною будівлею і прямокутним костелом з головною віссю, на якій знаходився головний вівтар [2]. 

  Згідно з початковим планом Мошинського, фасад мав бути відносно низьким, з трикутним аттиком, мав дві невеликі вежі, великий купол, посаджений на присадкуватому барабані. У початковому плані домінуюча роль належала бані, вежам не надавалось особливого значення [5]. Однак, перемогла традиція польського будівництва, де чітко виділений головний фасад з двома вежами на зразок готичного храму, видовжений у плані. Собор збудований як тринавна базиліка. Поєднання центральної нави овальної форми з бічними навами було сміливим і оригінальним рішенням, яке трапляється лише в не багатьох храмах світу. За характером костел був оборонною спорудою, до нього прибудований монастир. Між монастирем і храмом розташований закритий «італійський» дворик [4].

  Головний фасад поділений карнизами на три яруси, його прикрашають дві квадратні в плані вежі з видовженими пірамідальними куполами оригінальної конструкції (збудованими, ймовірно, вже на початку XIX століття). Стіни оживляють пілястри з капітелями іонічного ордеру, сандрики і рокайлеве обрамлення вікон. Масивна овальна баня з люкарнами завершується ліхтарем. Середня нава перекрита напівциркульним склепінням із розпалубками. Бокові нави вдвічі нижчі від головної. У бокових стінах високо розташовані вікна, які освітлюють приміщення.

  Внутрішньє оздоблення доповнювали різблені вівтарі, фрески купола відображали важливі події з історії домініканського ордену, виконані відомими майстрами пізнього бароко львів'янами Станіславом Строїнським та Юзефом Хойницьким. Розпис бічної нави був присвячений Богородиці Вервиці – головним атрибутом у Богородичному культі домініканців. Фігури амвону були виконані у стилі рококо. У храмі зберігався чудотворний образ Матері Божої Ружанкової, який щороку у травні поміщали у головному вівтарі. За даними мистецтвознавців, ця ікона тепер зберігається у Домініканському костьолі Познаня [9].

  Після першого поділу Польщі у 1772 і до 1809 року Східна Галичина була передана під владу Австрії. Тернопіль став центром одного із чотирьох округів Тернопільщини і швидко змінював свій вигляд. Австрійці почали будувати адміністративні будинки, тротуари, відкрили школи з німецькою і польською мовою навчання[9]. 

  У 1809 році у Тернополі кілька разів змінювалась влада. 15 грудня 1809 року російська армія князя С.Голіцина зайняла Тернопільський округ, а тернополяни стали підданими царя Олександра І. Домініканський костел та монастир перебували у занедбаному стані [ 9].

  У 1815 році після укладання таємного союзу Франції, Англії та Австрії царська Росія віддала Галичину Австрії і у липні цього ж року до Тернополя увійшли австрійські війська. 19 вересня 1820 року до міста прибули ченці - єзуїти, серед них професори Єзуїтської колегії, етнографи, отці та брати. Орден домініканів віддав єзуїтам монастир із костелом, городом і майданом. 4 листопада 1820 року у дерев’яному будинку поруч з костелом була відкрита гімназія, а у вересні 1821 року вона зайняла південне крило монастиря. 

  У культурному житті міста гімназія відігравала значну роль, нею опікувались монахи. Завдяки гімназії місто стало відомим не лише у Східній Галичині, а й інших регіонах Австрійської імперії. У 1823 році гімназія була переформована у ліцей, а із її піднесенням настала доба відродження Домініканського костелу[2, 9].

  Після розпуску ордену єзуїтів за наказом цісаря від 7 травня 1848 року монастирський навчальний заклад було закрито. Коли більшість ченців покинули місто, у будинку конквікту розмістились військові казарми, а з 1854 року – шпиталь, згодом – житлові приміщення. У монастирі розташувались крамниці та приватне житло.

  У 1870 року одна з веж костелу була пошкоджена і з 1878 року єзуїт отець Франк розпочав реставраційні роботи. Польський художник Кароль Стольпер відновив вівтарі головного престолу та престолу Матері Божої і святилища. Відремонтовані деякі приміщення монастиря, добавлено крило монастиря з боку саду та продовжено існуюче на південний схід [4].

  З 1898 року у кутку бічного коридору монастиря ордену домініканців вперше відкрили руський (український) клас. У серпні 1903 року, коли Державна Польська гімназія перейшла до нового приміщення, в монастир повернулись отці домініканці. Вони відремонтували монастир, а у 1906 році Комісія консерваторів Східної Галичини затвердила план реставрації веж костелу. Члени комісії визнали за необхідне замінити престоли ХІХ століття, які не мали естетичної мистецької цінності, на головний престол та чотири бічних із дерева з позолотою. Колишню єзуїтську захристію перебудували під каплицю Скорботної Матері Божої[4].

  Реставрація Домініканського костелу тривала з 1908 до 1910 року під керівництвом архітектора Владислава Садовського (рис.1). 

  За цей час споруджено новий купол, встановлено новий орган та малі бічні вівтарі, храм електрифіковано. Художник Кароль Політинський відновив старі фрески і створив нові. Праворуч у головній наві встановлено барокову скульптуру Богородиці, яка тримала у руках поламані блискавки гніву Божого. На одній із консолей встановили фігуру Найсвятішого Серця Христа. На думку мистецтвознавців, ці святині були вивезені до Польщі [1, 2].

  Із початком Першої світової війни. 23 серпня 1914 року в Тернопіль зайшла російська армія. Солдати обстріляли фасад костелу, пошкодили фігури святих на фронтоні, знищили вівтар Богородиці, грабували крамниці та склади, у монастирі влаштували конюшні, викрали дзвони та цінні речі з костелу. Відступаючи, у 1917 році російські солдати під керівництвом офіцерів підпалили та пограбували місто[6].

 

Рис.1. Домініканський собор та монастир. Поч. ХХ ст.(фотографія із публічних джерел)

  У післявоєнний період Тернопіль знову опинився під владою Польщі. У 1920 і до 1930 року проводилась реставрація костелу – відновлені вежі, орган, відремонтований дах [9].

  У вересні 1939 року Тернопіль окупувала Червона армія, яка брудними методами боролася з християнськими церквами. 19 вересня радянські солдати під командуванням офіцера із гармати методично обстрілювали Домініканський костел, пізніше – підпалили. Згоріли бічні вівтарі, орган, були пошкоджені фрески. Приміщення монастиря розграбували. Це було одне з найзначніших руйнувань культових споруд радянською владою [2].

 Під час перебування у місті німців у 1942 році до монастиря повернулись домініканці. Вони частково провели ремонтні роботи будівлі, вежі накрили низьким пірамідальним дахом. Та у квітні 1944 р. під час боїв за Тернопіль Домініканському костелу знову завдано значних руйнувань. 

  Післявоєнна реставрація завершилась у 1959 році. Багатьох скульптурних елементів оздоблення не було відновлено і навіть не зроблено спроби врятувати розписи інтер’єру. Влада почала активний наступ на церкву [7]. У храмі – пам’ятці зодчества – розмістили склад. Остаточно знищили фрески внаслідок переобладнання костелу під міську художню галерею у 1978 році, яка була розташована у храмі до 1989 року. Це зберегло собор від остаточної руйнації. 

  Із настанням незалежності України, з відродженням духовності у суспільстві Храм знову почав використовуватись за призначенням. Тепер тут Катедральний Собор Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці (Тернопільсько-Зборівської єпархії Української Греко-Католицької Церкви), у приміщеннях монастиря розташований державний архів Тернопільської області. 

  Відновлений храм став окрасою міста, одним із головних у Тернополі осередків греко-католицької віри, центром духовного становлення, просвіти і культури. 

  Висновки. Храм за свою довгу історію зазнав розквіту, не раз був зруйнований – фізично і духовно, попри усі біди та негаразди вистояв і відродився. Собор був у центрі усіх історичних та політичних подій міста, був поряд з розвитком суспільних, економічних, культурних відносин, відігравав важливу роль у популяризації християнських цінностей як основних складових у вихованні української нації.

 

Література

1. Бойцун Л. Домініканський костьол у Тернополі // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 521. 

2. Бойцун Л. Тернопіль у плині літ: Історико-краєзнавчі замальовки. — Т., 2002.

3. Глубіш О. Симфонія Катедрального собору: минуле і сучасність // о. Глубіш О., Шподарунок Н. — Т. : Джура, 1999. — 115 с.

4. Глубіш О., Новосядлий Б., Шподарунок Н. Катедра // (автори текстів); Шподарунок Н. (упорядник). — Т. : Джура, 2009. — 377 с.

5. Гордієнко Г. Основні символи українського бароко /Г.Гордієнко//Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / - Тернопіль, 2014. – Вип. 2. – Ч. 2. – С. 142- 144 

6. Григорук Н. Політика Австро-Угорщини стосовно українського питання в Галичині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст./Н.Григорук//Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / – Тернопіль, 2013. – Вип. 1. – Ч. 1. – С.182-187

7. Дідух Т. Особливості конфесійного життя греко-католицької на Тернопільщині у 1958–1964 рр. /Т.Дідух// Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / - Тернопіль, 2014. – Вип. 2. – Ч. 2. – С. 123- 127. 

8. Дуда І., Мельничук Б. Тернопіль. Що? Де? Як? — К., 1989.

9. Дуда І. Тернопіль. 1540-1944. Історико-краєзнавча хроніка. Частина І./ І.Дуда; - Тернопіль: Навчальна книга-Богдан,2010. – 296с.

10. Шеремета О. Роль політичних партій, наукових організацій та церкви у формуванні ідей парламантеризму у Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст./ О.Шеремета// Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія/– Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2015. – Вип. 1. – Ч. 1. – С 51-53