Багрій Марія Антонівна,

кандидат філологічних наук, асистент 

кафедри фахових методик та технологій початкової освіти 

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, 

м. Івано-Франківськ,

Україна

 

 

  Анотація: Ігор Костецький художньо моделював проблему дисгармонії особистості, яку можна подолати лише у внутрішньому вимірі, шляхом безпосереднього переживання конфлікту зі світом ( «Божественна брехня», «Дійство про велику людину», «Мій третій Рим»). Сутичка особистості з буттям в його творах часто межує з хворобливим самокопанням, з дилемою комунікативної неспроможності висловлювання, з зануренням в хтонічні пласти людської психіки. Відлуння цієї проблематики можна бачити і в оповідних особливостях його прози - структура оповідань будується на рефлексіях ліричного героя, на асоціативному сприйнятті, що сигналізує про розрив з попередньою традицією, що властиво для екзистенціаліста-Костецького.

  Ключові слова: екзистенціалізм, Костецький, дисгармонія, абсурд, драма.

 

  Вступ. Складність творчої самореалізації представників української діаспори в 40–60 роках ХХ століття зумовлювалася кількома чинниками: по-перше, емігрантський літературний дискурс був фактично ізольований від загального русла як європейської, так і української словесності, по-друге – у той час сильно поглибилася загальна світоглядна криза, яку переживала людина ХХ століття. Адже відомо, що в роки Другої світової війни особливої популярності в Європі набув екзистенціалізм. Його поширенню, за словами Л. Левчук, «сприяла насамперед характерна для філософії ХХ століття певна методологічна, світоглядна всеосяжність, яка легко трансформувалася в невизначеність філософії існування [5, с. 125]». Безумовно, ідеї французьких представників цього філософсько-естетичного напрямку (Ж.-П. Сартра, А. Камю, С. де Бовуар) були сприйняті в середовищі тогочасної української еміграції, яка, оселившись у ДіПі таборах, опинилася в ситуації часового і просторового провисання, невизначеності статусу особи та й існування як такого загалом. Певний вплив на діячів нашої тодішньої діаспорної літератури мусили мати також поширені дещо раніше, у 30-их рр., праці німецьких філософів М. Гайдеґґера і К. Ясперса. Тому цілком логічним і закономірним видається той факт, що Ігоря Костецького-емігранта більшою чи меншою мірою цікавили популярні в його час концепти філософії існування. Письменник поділяв думку про актуальність екзистенціального типу мислення для тогочасного суспільства, не сприймаючи лише сартрівського руйнівного інстинкту, а чітко перелічив усі основні концепти екзистенціалізму й натякнув на розуміння їхньої семантики, що вкотре засвідчує його інтерес до цієї філософії, і передбачає дослідження тих мистецьких тенденцій, які виокремлюються у його творчості, що і зумовлює актуальність представленої статті.

  Аналіз останніх досліджень. Оскільки основою екзистенціалізму є уявлення про безпосередню, нерозчленовану цілісність об’єкта і суб’єкта, яка є вищою, однак дуже складною щодо осягнення метою буття, то багато представників цієї філософії писали про трагедію порушеної гармонії особистості. Проблема своєрідності стилю Ігоря Костецького частково розглядалася у працях А. Білої, Ю. Бондаренка, А. Богонюк, Ю. Горідька, Л. Залеської-Онишкевич, Ю. Коваліва, О. Когут, С. Павличко, І. Юрової.

  Метою статті є дослідження впливу філософії екзистенціалізму на художню творчість Ігоря Костецького, адже в його концепції йшлося про можливість опановування непізнаваного в своїй суті людського буття через безпосереднє «переживання», втілене у художньо-образних засобах мистецтва.

  Виклад основного матеріалу. В драмі «Спокуси несвятого Антона» персонажі постійно змінюють партнерів, шукаючи в такий спосіб власну сутність і спосіб життя, який би міг максимально задовольнити їхні потреби, проте жоден із них не пізнає щастя у нових стосунках, через що змушений повертатися до старого життя. Безупинно хитається душа Тереси з драми «Близнята ще зустрінуться»: дівчина радо погоджується з абсолютно протилежними твердженнями обох Святославів, шукаючи їхнього прийняття, але не все-таки не знаходить, бо не розуміє, хто з них її коханий, через що вона виглядає типом сучасної спустошеної особистості, яка не має власних переконань і гармонії в душі.

  Як і більшість філософів-екзистенціалістів, Ігор Костецький намагається довести, що трагедію дисгармонії особистості можливо подолати лише через безпосереднє переживання конфлікту зі світом. Саме тому він приділяє неабияку увагу моделюванню відчуттів героя, які в свою чергу виступають каталізатором дії. Людина, на думку екзистенціалістів, мусить пережити сутичку з буттям, яка відтак і приведе її до самоаналізу та вибору конкретних вартостей життя. Такий, умовно кажучи, «неможливий» вибір особистості є типовою екзистенційною проблемою. У творах Ігоря Костецького ми часто натрапляємо на схожі ситуації, особливо – в ракурсі комунікативної спроможності висловлювання як такого. Скажімо, у «Божественній лжі» нагла смерть жінки описана таким чином: «Люди з’юрмлюються дивитись на смерть. І падає на натовп, на бандирильєрос, на все крилатий мотиль, мальована заслона, бо ж зрештою червоний цирк вигадав маляр, і капельмейстер кладе батуту на пюпітр. І сі-бемоль летить на нас і розбігається [3, с. 46]». Модус невимовного у творах письменника – це те, що не проявляється на поверхні, на рівні вираження, а сягає глибин, часто неусвідомлюваних i не відчутних на «дотик», саме тоді текст вимагає особливо активної спiвдiї читача. Названий модус нерозривний із екзистенціалістським феноменом мовчання як найвищої міри мовної досконалості, бо саме воно засвідчує нездатність мовної конструкції висловити все, що не сказане досі. 

  Відгомін екзистенціалістської проблематики особистісної дисгармонії людини можна вбачати і в певних оповідних особливостях прози Ігоря Костецького. Структура більшої частини оповідань автора будується на внутрішніх рефлексіях ліричного героя, на його асоціативному сприйнятті навколишнього світу, що було повним розривом із попередньою традицією об’єктивованої оповіді. Саме тому твори видаються моделлю художньо-естетичного осмислення фрагментарного, розірваного світу, покликаною утверджувати думку про потребу подолання втраченої гармонійності буття шляхом повернення до першооснов – до правічних образів колективного буття, загальнокультурних, етнічних чи родових уявлень. 

  Наприклад, герої новели «Божественна лжа» Ігоря Костецького підкоряються імпульсам підсвідомості, проявленим у віщому сні, де «неначе струмки з різних джерел у море, пливуть численні приспані нерви й нервовості в одверту прірву загальної нірвани», тому на світанку вони «повстануть від сну і полишать отця і матір свою і підуть уперед, не маючи сили противитися голосові, що в ночі прозріння простромив їх, як трихвостий з вогню меч [3, с. 58]». Зрозуміло, що вчинки таких людей не підлягають законам загальноприйнятої логіки й моралі, можуть сприйматися оточенням як незрозумілі, непри¬родні, чудернацькі й суперечливі. Такою, зосібна, виглядає «божественна лжа» героя: це безсердечний акт егоїста, який не зважає на сплячу дружину й будь-які моральні цінності, підкоряється побаченому сну та неправді про невиліковну хворобу, через що й утікає з дому – не лише від жінки, а й від самого себе. Пізніше Ігор Костецький, як відомо, пояснив суть фабули цієї новели так: це «модифікація епізоду з життя Сковороди», «як він шлюбної ночі полишив свою молоду неторкнутою і подався у світи [4, с. 111]».

  Найбільшою мірою вплив філософії екзистенціалізму на художню творчість Ігоря Костецького можна простежити в його драматургії. Автора слід уважати одним із перших творців української абсурдистської драми, або вірніше – т.зв. драми парадоксу. Дебютна п’єса митця – «Спокуси несвятого Антона» – насправді була експериментальним твором у дусі абсурду, де світ розщепився на химерні уламки, а люди стали дійовими особами якогось незрозумілого і хаотичного спектаклю, поставленого групою лицедіїв. Наступну драму – «Близнята ще зустрінуться» – навіть у передмові було проголошено «маскованим балом під новий рік під час окупації [2, с. 189]».

  Ігор Костецький порушив у драмі «Близнята ще зустрінуться» важливу екзистенційну проблему своєї доби: кризового характеру світу загалом і людського індивіда зокрема, невдалих спроб вдосконалювати буття за допомогою різних форм боротьби і філософій. Розпад єдиної картини світу, розчарування в прогресі і гуманізмі, релятивізм і втрата логічних зв’язків між предметами, акцент на підсвідомості – ці ознаки авторського драматургічного наративу говорять про глибинну екзистенційну тугу митця за образом вільної від усіляких комплексів людини. 

  Герої драм Ігоря Костецького часто не можуть подолати власну душевну драму, перебувають у трагічній дисгармонії з навколишнім світом насильства і зла, протистоять йому ціною самоти і відчуження, граються масками, словами, ідеями, можуть навіть імітувати безглуздя цього світу, але ніколи не втрачають свого гуманістичного стрижня. Як слушно зазначає А. Богонюк, різні стилістичні прийоми в драмах автора («моделі комедійного перехресного базікання», персоніфікація абстрактних явищ, де актор у «Спокусах несвятого Антона» грає «алегорію словесної нетривкості понять», цілковита свобода щоразового переформовування тексту і фабули) [1, с. 56] були покликані намалювати якомога чіткішу картину сучасного дисгармонійного Всесвіту:

  «Дев’ята година. Ліжко. 

  Чоловік та жінка, одне тіло, одна душа.

  Антон. Дев’ята година. Як ти опинилась.

  Антонина. Знаєш, я думаю.

  Антон. Цікаво. Дуже.

  Як ти опинилась.

  Що ногами.

  Поетова дружина. Як ногами?

  Персонаж заімлений. Чому ногами?

  Поетова дружина. Коли ногами?

  Де ногами?

  Між ногами?

  За ногами?

  Під ногами? 

  Гами-гами-гами [3, с. 6]». 

  На нашу думку, наведений прийом маркує ще й прагнення митця осмислити місце «маленької» людини в світі як єдності природного й соціального начал, задуматися над сенсом подій, учинків, моралі. Це радше особистісно пережита й глибоко усвідомлена філософія, пов’язана з рішенням виконати свою місію у світі. Тобто саме життя  сублімується у долю, ототожнюючись зі словом (автентичність буття). Проблема долі, в цьому разі онтологічна, розгортається в широкому екзистенційному полі і цілої нації, й окремої особистості [6,с. 154]. Не дарма  ж художня структура «Спокус несвятого Антона» наскрізь будується на внутрішніх рефлексіях героя, на асоціативному сприйнятті ним навколишнього світу.

  Викладений матеріал дозволяє зробити наступні висновки. Усі проаналізовані риси екзистенціалізму в прозі та драмі Ігоря Костецького свідчать про глибинну буттєву тугу митця за образом вільної від усіляких комплексів людини. Авторський екзистенціалізм не є цілковито абсурдистським, – його радше слід сприймати як компенсаторну форму творення ілюзії пошуку сенсу буття та відновлення гармонійності Всесвіту. Вдаючись до поетики екзистенціалізму, письменник уже вкотре засвідчував своє намагання відшукати ключі до модерної «тональної системи», де б цілковито утвердилося суб’єктивне світовідчуття як внутрішня форма бачення нового світу.

 

Список використаної літератури

1. Богонюк А. Містерія творення штучного світу / А. Богонюк // Світо-вид. – 1992. – Ч. 1. – С. 56–58.

2. Костецький І. Близнята ще зустрінуться / Ігор Костецький // Антологія драматургії української діаспори. – К., 1997. – C. 189–251.

3. Костецький І. Божественна лжа : Подія однієї ночі // Костецький І. Тобі належить цілий світ : Вибрані твори : [Видання підготував Марко Роберт Стех] / Ігор Костецький. – К. : Критика, 2005. – С. 46–61.

4. Костецький І. [Відвідини «На горі»]: [Бесіда Юрія Соловія з Ігорем Костецьким та його дружиною Елізабет Котмаєр] // Костецький І. Тобі належить цілий світ : Вибрані твори : [Видання підготував Марко Роберт Стех] / Ігор Костецький. – К. : Критика, 2005. – С. 95–113.

5. Левчук Л. Західноєвропейська естетика XX століття : Навч. посіб. / Лариса Левчук. – К. : Либідь, 1997. – 224 с. 

6. Райбедюк Г. Дисидентський дискурс в українському літературному процесі 60-80-х років ХХ століття / Г. Райбедюк // – Ізмаїл . – 2010. – С. 151-161.

7. Юрова І. Творча особистість І. Костецького у літературному дискурсі ІІ половини ХХ століття : монографія / Інна Юрова. – Донецьк : Норд-Прес, 2006. – 270 с.