Шаталович Інна Василівна,

кандидат філософських наук  

доцент кафедри філософії

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

м. Дніпро

 Анотація. Проаналізовано формування ідеї детермінізму в історико-філософському ракурсі. Авторка експлікує редукціоністське розуміння ідеї детермінізму в міфологічному та натурфілософському світогляді античності.

 Ключові слова: детермінізм, необхідність, причинність, доля, античний світогляд.

 Формування ідеї детермінізму в світорозумінні античності пов’язане з міфологемою долі і характеризується домінуванням редукціоністського сприйняття. Зауважимо, що під редукціонізмом, в науково-дослідній літературі [1, с.3] вбачають, по-перше, тенденцію зрозуміти складне, виходячи з простого (наприклад, механіцизм і елементаризм); по-друге, «вище» зводиться до «нижчого» (наприклад, соціальне до біологічного). Завдяки редукціонізму вчені будують цілісну картину світу незначною кількості принципів. 

 Доля як сплетіння причин, нездоланна необхідність, зумовленість і залежність від обставин і вищих сил виражає міфологічну детерміністську позицію давньо-європейської культури. Згідно з енциклопедичним словником, грецький термін доля -ειμαρμενη (геймармені) від дієслова μειρομαι («отримувати за жеребом»). Того ж кореня μερος, μοιρα (мойра), μορος мають подібні значення «доля», «участь», «жереб» (лат. еквівалент sors - від sero, «з’єднувати» «зв’язувати»). Рідше використовувався термін πεπρωμενη (від πεπρωται – «предречено», «напередвизначено»). Латинський термін для позначення долі – fatum, що походить від for («передбачати», «передрікати»), включає в себе, як ειμαρμενη, ще й значення примусової необхідності (necessitas / αναγκη – «доля-рок», «неминучість»[2, с.715].

 В давньогрецькому епосі [3-4] зароджується початкове уявлення про долю як сили, що володарює над людьми і героями, має персоніфікацію в образі богині Мойри (у Гесіода – трьох Мойр, дочок ночі: Клото, Лахесіс і Атропос). Мойри прядуть нитку долі, витягуючи жереб (долею для богів і людей) і обрізають нитку як межу життя. Доля – сліпа, темна, безлика справедливість і необхідність (Адрастея) постає в образі матері занадто обтяженої дітьми, щоб піклуватися за кожного окремо, важкою рукою осягає порядок, а наприкінці всіх однаково заколихує. Нещадна вона навіть до богів. У Гомера доля – «могутня участь», панівна сила, якій підкоряються боги. Вони безсмертні, але не всесильні, ними володіє доля, необхідність. Трагіки (наприклад, Софокл в «Антігоне», Евріпід в «Алкесті») зближують долю з нездоланною необхідністю, якій підвладні не тільки смертні, але і Зевс. При такому розумінні долі античні міфи мають протиріччя, нещастя, страждання, несподівану смерть. Мойра є «жорстока», сліпа примхлива сила, має Верховну роль, прирікаючи цілі покоління на злочин і на нещастя. Ця колізія фатальних сил зустрічається у трагіка Есхіла [5, с. 79].

 Безлика і незрозуміла доля не підвладна розуму, зненацька приносить то радості, то біди. Бажання дізнатися тайну свого життя змушує героя щоразу заново і цілком драматично переживати і знаходити «свою долю»[6, с.384]. Так, щоб знати долю держави Тезей (у Плутарха) запитує Дельфійського оракула, а в пошуках відповіді про свою долю Одіссей (у Гомера) спускається в Аїд. Але, остаточно, в античності люди не знають, що їм приречено, і на що вони здатні. За волею долі вони мають ту чи іншу життєву роль, яку необхідно виконати. Таке обмеження свободи в міфологічному світогляді підкреслювалося дослідниками. Так, на думку О.Ф. Лосєва, в античності людина вільна, але лише як актор в космічній театральній постановці. Цю роль він може грати найрізноманітнішими способами. Одні актори талановиті і обдаровані, інші бездарні, одні виконують свою роль ретельно і вишукано, а інші недбало, неохоче і ліниво. Справжнім автором п'єси, яку розігрує людина, людство, весь космос, – є доля [7, с.639-640]. Завдяки цьому все, що відбувається у світі, формується і виникає є лише видимість, за якою, заздалегідь стоїть певний рок, зумовленість буття, що зберігає тотожність з собою протягом усіх моментів часу. У даній картині світу всяке становлення представляється не виникненням, а розгортанням.

 Аналогічне редукціоністське розуміння в міфологічному світогляді приймається і для космологічних поглядів. В результаті, детермінізм редукується до панкаузалізму (від лат. Causa -- причина). Звернемо увагу, що в міфологічних уявленнях відсутній однозначний зв’язок між певними «причинами» і «наслідками». У міфі всяке зіткнення в просторі і часі безпосередньо сприймається як відношення причини і наслідку – все може стати всім, тому що все може стикатися з усім в просторі і часі. Так, для цього мислення звичне уявлення, ніби тварини, що з'являються в певну пору року, є його причиною. Наприклад, саме ластівка і робить літо. Тобто, міфологічне мислення, взагалі не може помислити «випадкову» подію. Там, де ми, перебуваючи на позиціях наукового пояснення світу, говоримо про «випадковість», міфологічна свідомість вимагає «причину» і встановлює її в кожному окремому випадку. Наприклад, для мислення древніх стихійне лихо, що вибухнуло над країною, каліцтво, хвороба, смерть, не бувають «випадковими». Вони завжди зводяться до магічних впливів, їх причин, що говорять про «гіпертрофію каузального інстинкту».

 Таким чином, міфологічний аспект світогляду античності відрізняється редукційно-детерміністським характером, внаслідок чого відбувається спрощення індетерміністських компонентів. Зовнішня детермінація міфологічної картини світу є максимальна (все визначено), а самодетермінація – мінімальна (людина не творець своєї долі).

 На наступній стадії розвитку міфологічна компонента античного світогляду доповнюється натурфілософською. Так, з одного боку, доля, як детермінуючий початок запозичена натурфілософами з епосу, має явно виражений релігійно-міфологічний характер. Звернемо увагу, що концепція необхідності, за своїм походженням, була релігійною. Наприклад, за Анаксимандром, всі речі народжуються і гинуть в силу якоїсь «фатальної заборгованості». У Геракліта все відбувається згідно долі, яка є логос, «створює суще через протилежний рух». Вона тотожна необхідності, оскільки все зумовлено. Аналогічна позиція Емпедокла, який вважав необхідність – «богом-єдиним», що направляє всі речі. Його природу складають чотири «елементи», а формами є Ворожнеча і Любов. Одне і те ж формулювання приписувалося Парменіду і Демокріту: все відбувається в силу необхідності, якою є доля, справедливість, промисел і творець космосу [2, с.715-716]. Філософи, на думку О. Ф. Лосєва, незважаючи на їх гостре почуття долі, врешті-решт, цілком примирилися з цією долею і вважали викликається нею трагічна подія чимось цілком природним [8, с.267-268]. З іншого боку, доля як детермінуючий початок знаходить фізичні характеристики в натурфілософському вченні про першопочаток світобудови (елементах світобудови), в числі яких: вода (Фалес), апейрон (Анаксимандр), вогонь (Геракліт), атоми (Демокріт). Філософи зводять більш складні явища до більш простих, прагнуть побудувати картину світу, виходячи з невеликої кількості вихідних принципів стихійного матеріалізму, що доповнює натурфілософської компонентою редукційно-детерміністський підхід розуміння світу. Отже, досократикам характерне, гіпертрофування долі-необхідності.

 Для більш докладного аналізу натурфілософського доповнення до редукційно-детерміністської проблематики античності зупинимося на вченні Демокріта, тому що натурфілософський редукціонізм найчіткіше відбився в атомізмі. Прояв редукційно-детерміністського підходу у вченні Демокріта найбільш виражено у виключенні випадковості з онтологічного рівня картини світу. Демокріт підпорядковував необхідності розвиток всіх речей в природі. На його думку, все відбувається в силу необхідності, причому причина виникнення всіх речей – вихор, який він також називає необхідністю. Таким чином, Демокріт був одним з перших, хто став наполегливо підкреслювати існування причинних залежностей. Він доводив, що саме на ці залежності має бути спрямована увага дослідників природи, так як жодна річ не виникає безпричинно, але все виникає в силу необхідності. Стверджуючи провідну роль причинності, Демокріт дотримувався теорії, що справу не можна розглядати як причину. Наприклад, причиною знаходження скарбу він вважав копання землі або посадку оливкового дерева; причиною розбитого черепа лисої людини, є орел, який скинув черепаху, щоб розламати її панцир. На думку мислителя, люди вигадали ідол випадку, щоб користуватися ним як приводом, що приховує їх нерозсудливість [12, фрагм. 28, 32, 37-38].

 У той же час відзначимо, що існують деякі фрагменти вчення Демокріта, що свідчать про його визнання позитивної ролі випадку. Зокрема, він вдається до «випадку» при поясненні виникнення світу. Так, Демокріт вважав, що існують деякі легкі тільця (шорсткі, круглі, незграбні і крюкасті, закривлені і як би всередину загнуті), з яких утворилися небо і земля. Це утворення відбулося за природою без всякого впливу ззовні, але внаслідок деякого випадкового збігу. В іншому фрагменті констатується, що Демокріт визнає випадковість царицею всього взагалі і божественного, зокрема. Він оголошує, що все сталося по ній, проте видаляє її з життя людей і засуджує, як дурнів, тих, які шанують її [9, фрагм. 5, 37].

 Зазначене протиріччя усувається, якщо зіставити вчення Демокріта і Епікура. Для цього звернемося до свідоцтва Цицерона, який зазначає, що Епікур придумав, як уникнути наскрізної необхідності. На думку останнього, атом, що мчить по прямій лінії вниз внаслідок своєї ваги і тяжкості, трохи відхиляється від прямої, так як тільки при допущенні відхилення атомів можна врятувати свободу волі. Даній точці зору Цицерон протиставляє позицію Демокріта, який вважав за краще допустити, що все відбувається в силу наскрізної необхідності, ніж позбавити рух атомів його обумовленого природою характеру [11, фрагм. 38]. Отже, випадковість у Демокріта не править світом, вона неможлива в русі атомів, підпорядкованих необхідності. Ця необхідність від руху атомів, які з’єднуються один з одним за принципом подібності. Таким чином, мислитель випадковість розуміє як недоцільність з'єднання атомів. Він заперечує можливість випадковості як безпричинність. Але визнає можливість випадковості в іншому значенні -- в сенсі того, що протилежне доцільності в неорганічній природі. Тобто в неорганічній природі все відбувається не за цілями і в цьому сенсі випадково. Отже, мова йде про редукціоністський підході до змісту детермінізму, згідно з яким телеологічні причини неприпустимі і мова йде не стільки про випадковість, скільки про непередбачений збіг обставин [2, с. 716].

 Таким чином, перед нами варіант жорсткого редукційно-детерміністського підходу до побудови картини світу. При такому підході виникає проблема зіткнення неживого і живого рівнів буття. Якщо всі інші вважали, що світ одухотворений і управляється провидінням, то Левкіпп, Демокріт і інші прихильники атомів вважали, що він неживий і управляється не провидінням, а нерозумною природою [10, фрагм. 23]. Звернемо увагу на те, що побудований Демокрітом світ ефемерний, нестійкий. Речі – лише випадкові з’єднання атомів. Вони не являють собою стійких сутностей, так як цілісність речі швидкоплинна, сумарна. Річ не володіє власною доцентровою силою, що зв'язує атоми і утримує їх в єдності. Зв’язок виражає лише природу самого атома, але не природу речі. Сутність всіх речей одна-це атоми і порожнеча. Але ця простота, завойована ціною втрати діалектики, є ахіллесова п’ята даної філософії. Адже на обраному мінімумі умов для побудови повної картини світу можлива лише одна єдина наука про речі – корпускулярна фізика. В результаті, можна розкласти річ на складові елементи, але сутність її залишиться непроаналізованої. Отже, сутність має якусь іншу природу, ніж річ. Її аналіз вимагає іншого методу, ніж той, який пропонує атомістичний редукціонізм. Корінний недолік атомізму в тому, що він визнає для всіх предметів і подій лише одну неподільну сутність – атом, тому він необхідно механістичний, метафізичний і сповнений глибоких внутрішніх протиріч.

 Підводячи підсумок по натурфілософської картині світу античності, також відзначимо її редукційно-детерміністський характер. Він проявляється в подальшому обмеженні випадковості, супроводжується десакралізацією і матеріалізацією детермінуючого початку (доля як матеріальний початок) і істотним спрощенням (редукцією) детерміністських аспектів (зокрема телеологічної причинності). 

 Висновок. Формування ідеї детермінізму в античному світогляді пов’язане з міфологемою долі, яка розуміється в давньогрецькому епосі як сплетіння причин, нездоланна необхідність, зумовленість, безлика сила, що володіє  людьми і богами, призводить до сприйняття світу як театральної постановки. Аналогічне гіпертрофування долі-необхідності характерно для натурфілософського пошуку детермінованих першоначал в атомізмі Демокріта. Тобто, індетерміністські категорії (свобода, випадковість, невизначеність) редукуються до детерміністських (необхідність, причинність, визначеність).

 Наведені аргументи і розглянуті приклади свідчать, що первинні форми становлення ідеї детермінізму в міфолого-натурфілософському світогляді античності носять редукціоністський характер. При цьому перевага віддається детерміністським категоріям необхідності, причинності, визначеності, пов'язаності, закономірності, які трансформуються до крайніх форм фаталізму, панкаузалізму і зумовленості.

Література:

1. Купцов, В.И. Редукционизм и современная наука / В.И. Купцов. – Пущино : НЦБИ АН СССР, 1986. – 16 с.
2. Античная философия : Энциклопедический словарь / РАН, ин-т философии. – М. : Прогресс-Традиция, 2008. – 896 с.
3. Гесиод. Теогония // Эллинские поэты : В переводах В.В. Вересаева / Под общ. ред. С. Апта и др. – М. : Госполитиздат, 1963. – С. 169-202.
4. Гомер. Илиада. Одиссея / Гомер ; Перев. с др. греч. Н. Гнедича. – М. : Худож. литература, 1967. – 768 с. 
5. Трубецкой, С.Н. Курс истории древней философии / Кн. С.Н. Трубецкой. – М. : ВЛАДОС ; Русский Двор, 1997. – 576 с.
6. Тахо-Годи, А.А. Судьба как эстетическая категория (об одной идее А.Ф. Лосева) // Греческая культура. В мифах, символах и терминах / А.А. Тахо-Годи, А.Ф. Лосев. – СПб. : Алетейя, 1999. – С. 382-389.
7. Лосев, А.Ф. История античной эстетики. Итоги тысячелетнего развития. Кн. 2 / А.Ф. Лосев. – Харьков : Фолио ; М. : АСТ, 2000. – 688 с. 
8. Лосев, А.Ф. История античной эстетики. Итоги тысячелетнего развития. Кн. 1 / А.Ф. Лосев. – Харьков : Фолио ; М. : АСТ, 2000. – 832 с. 
9. Материалисты Древней Греции : Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура / Ред. М.А. Дынника. – М. : Политиздат, 1955. – 238 с.
10. Лурье, С.Я. Демокрит : Тексты. Перевод. Исследования / С.Я. Лурье. – Л. : Наука, Лен. отделение, 1970. – 664 с.
11. Donini, P.L. Aristotle and Determinism / Pier Luigi Donini. – [S. l.] : David Brown Book Co, 2010. – 205 р.
12. Lee, Y. Aristotle and determinism / Yungwhan Lee ; Princeton University. Dept. of Philosophy. – Princeton : Princeton University, 2009. – 340 р.